Складаю в конспекти записки твоїх почуттів.
Збираю щоденники днів із позначкою “Разом”.
В архіви — дзвінки, де прощатися ти не хотів,
В таблиці “Exel” - тобою придумані фрази.

Заповнені файли, і в пам'яті нуль гігабайт.
Нанизую доторки губ і ховаю у сейфі.
Мовчазні бігборди, в холодному склі сіті-лайт...
Тремтячими буквами тільки для тебе “ Save me”...

я живу в холодильній камері
всі потоки мої заморожені
хай там кажуть що це неправильно
спілкуватися більше не можемо
викидаю нескладені пазли
медитую на своє тіло
видаляю усе що звязує
залишаю лише пробіли

Холодна осінь
На відстані долоні,
Як тінь вечірня.

Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

РУБАЇ ***

1
О, друже мій, читачу елітарний,
Біжать думки до тебе, ніби сарни.
Якщо вони зупиняться, тоді –
Я перейду на жанр епістолярний.

2
В своєму краї – ми, як емігранти,
Не дбаємо про душі, про таланти.
Здається, що потухне скоро й дух, –
Без нього ж ми – чорнобильські мутанти.

3
Мабуть, усі сумні уроки помилок
Я вивчити не зможу назубок.
Та добре знаю, що в життєву книгу –
Я запишу натхненний свій рядок.

Хтивий зір милувати, ніби линьку пройти
у промінні строкатім, де зіниця – сільце.
Де стає світ пернатим, та Ірису цвісти –
синь і зелень – за матір. Дораховую цей

оворонений сумнів, більше неба в очах –
у потроєних лунках, де здригає мотив...
Аби чути "привіти" тих прадавніх "прощай" –
треба небо зуміти від ворон вберегти

і тулитися вухом до задишок землі.
А народження звуків не спинити, як вдих.
Ті роз`їдені тіні – хоч і повні, та в тлі.
Божий вираз обличчя, що хмаринно застиг...

29 Жовтня 2009

холодный дождь уже давно
пустой сквозняк вдыхает в офис
я пью вчера остывший кофе
и медленно смотрю в окно

не разбирающий пути
идет-бредет по тротуару
с лицом морщинистым и старым
ребенок в поисках груди

и треплется уставший лист
пытаясь удержать березу
и дом стоит в развратной позе
глотая мокнущих лолит…

"Не моя" - ти знову це шепочеш,
А в очах я бачу недовіру.
Скільки поглядів закоханих ти хочеш?
Скільки ще зізнань, аби повірив?
Ми з тобою не живемо без іроній...
Труднощі? Тобі вони наснились!
Почуття мої ще в ембріоні -
Не вбивай того, що не родилось!

2002

Холодний ранок. Заспані авто.
Самотня тиша у пустому парку.
Погаслий Жовтень з маскою «ніхто»,
Допалює каштанову цигарку.
Роль зіграно. Летить останній лист.
Ні глядачів, ні квітів, ні овацій.
І йде зі сцени втомлений артист,
У сіру мряку невідомих станцій.
А осінь кутається у діряву шаль,
Пішов… І знову ні про що не здогадався…
Останній лист кружля гірку печаль
У незабутньому прощальнім вальсі.

Зелений картатий шарф
І сльзи на очах бринять
Прийшла зима , твоя зима
І почуття вже не киплять

Сніжинки падають на землю,
Мене ж нема, давно нема,
А ти побачив лиш сьгодні,
Що на дворі зима, твоя зима

Не залишу слідів на снігу
Їх заховає вітер,
Не залишусь у твоїх снах
Не буду себе жаліти

Ну а сльзи нехай замерзнуть
Сніжинками впадуть до долу
Серце не буде вже боліти
Я не залишуся з тобою...

*
Гриби
заполонили тротуари -
то парасолі омиває дощ.
Сонця засмаглі
в човниках каштанів.

фото автора

П’янким букетом холодної кави,
І терпкими обіймами вітру,
Дивним поглядом сонця лукавим,
Літні мозаїки віями витре.

Над горами золотими монетами
І червоним вогнем калини,
Меланхолійними тенетами,
Акордами втече від рутини.

Вітром свіжим прорізує розум
І цілує у очі світанок.
Залишивши на вулицях сльози,
Застилаючи туманами ранок.

Мереживом осінньої пісні,
Закружляє горобцями в калюжі
І вологими губами торкаються листя,
Сухі квіти покидавши байдуже.

В ритмі джазу нестримно танцює
І шепоче багряна картина,
Як художник полотна малює
І сміється устами дитини.

Вересень 2009

Чекаю на щось.
Щось має статися.
Щось ховається від мене в сусідніх кварталах.
Щось не дуже й хоче ставатися, але має.
Я чекаю...
А перед тим роблю зарядку.
Тренуюсь, репетирую: як би то я прийняла це щось?
Що б говорила? Як посміхалась?
Яку історію б шукала в зморшках?
Пробачте, якщо вас залучила до репетиції.
Пробачте... але вам не так боляче.
Бо часом я забуваю, що це лише тренування,
і мені болить і за себе, і за вас.

Пізно ввечері місяць
кохався із хмарою,
Пізнавав спрагло-ніжно
жадану її таїну.
Присоромлене небо
укрилося звабою
І сховалось глибоко
у тишу самотню нічну.

2009

У пошуках слави
шугаючи гави
ішов я на прю
прийшов і корю
ту долю зрадливу
дурну і ліниву!
Бо я хотів слави
заради забави!
А тут тобі бій
тут рани і гній
могили і трупи...
Геройство - до дупи!
Зробив тоді драла
здав меч на орала
і зараз паную -
живу-розкошую!
Щоб щастя пізнати -
не варт воювати!

в границях похибки – туман, в тумані – похибка границі;
сам-по-собі-само-обман тобі дарує сон напиться.
й ти упиваєшся ним знов, і покидаєш своє тіло –
хитру систему підлих змов – й летиш! летиш! [хоч і невміло].
трохи повільно (наче тінь), трохи невільно (наче привид),
але, усе ж таки, і кінь не дожене тебе… й обриви
раз і назавжди скажуть: «стоп!», не підпустивши його ближче,
і він повернеться, щоб в лоб здолати гору... горе – днище!
це буде важко – він це знає, та манить висотою пік,
і він не здасться й все здолає, навіть, як піде на це рік,
навіть, як треба буде дертись через терновий живопліт,
чи, в крайнім випадку, померти у непролазності боліт,
й в момент найвищої потреби воскреснути, щоб далі йти
й у снах приходити до тебе, щоб хоч у це повірив ти;
а, розпрямивши врешті крила, поглянув в небо й взяв розгін...
і підхопила б тебе сила, аж покотився за кимсь дзвін…
та тихо плакала зозуля й кривилась їй пуста луна,
і лиш ржавіла, та ще куля свистіла, бо ще є вона!
й повірте: буде ще загроза зі сторони нарко-собак,
і більшість збільшить свою дозу, рабно сказавши: «хай і так!..»
й раптом, змовчавши, закричали, що вони йшли туди, де всі,
а те, що будуть ще причали не знав ні пес, ані просій,
що жадав абсолютність неба й зірковий зовсім – от і все,
і говорив: «більше не треба, принаймні дайте те пусте,
а я знайду вже, що покласти у цю валізу чи то в глек;
мені із ним ніяк не впасти… або впустіть у світ аптек,
та випишіть рецепт на ліки з роду морфіну, теж на спирт…
й навік закрийте мої віки, й нехай і вам присниться мирт!
і я якось собі дам раду, я не пегас, та й не осел,
тож не покину себе ззаду, лиш горизонт би – над усе!»
і вчинком цим – цим надпольотом – ти подаруєш іншим те,
чого й нема у тебе, й згодом може появиться й, проте,
про те не варто говорити, хіба лиш марити у снах,
інакше ж все можеш згубити, мов насолоду серед благ.
***
знов все не те, знов все не так, зовсім інакше, аніж мріяв,
і гірший запах, [вірші], смак, й колір не той... це чудасія.
ніби й рецепт – оригінал, ніби й ще дійсні реагенти,
та щось не те... старт – не фінал!!! де недосяжні абоненти?
де починається межа і де закінчується можна,
якщо дволикий світ ножа для когось – смерть, іншим – світ божий?...
в чому причина цих невдач? що є основою поразки?
якщо це – я, о Нуль, пробач й пусти хоч їх в країну казки!
де за парканом – закордон, і за кордоном – запаркання,
й немає похибки, бо й сон – дурман, туман, аркан… й звикання.
***
фатальна помилка – обман, в омані – оклики баталій.
лиш сни, прикладені до ран, вкладуться в цьому інтервалі…
в навмисних помилках – сліди, в слідах неточностей – криниці,
в криницях – поминки води… пірни і ти на дно темниці!

РУБАЇ ***

1
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.

2
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.

3
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.

Туман ранковий
Аж ген , до піднебесся.
Говерлу гріє.

ГРЗ гризе,
у світлі брак тепла
свобода осінню стече,
а ти дізнаєшся про це
якогось тридцять другого
числа.

ховатиму перед ранковою
твоєю перемогою
рідке із ніздрів (ГРЗ)
і вщент твою "любов" потоплю
смаркливою розмовою про це.

Світанком пахне.
Знов криничний журавель
Співає пісню.

 
у подорож пізно
забули блукальці
свої діаманти зірки

на їх окулярах
відбилися пальці
лабіринтами зміями

під кволим дощем
розчиняються бранці
закоханої самоти

спішить чорна ніч
у повільному танці
на осені поминки

над містом вогнів
проминають на хмарці
прихмарні безлогіки



 -}-




 

Заплутані, нещирі, сірі дні
зів'ялим листям падають під ноги.
Природа знов в осінньому огні
зимового чекання шле тривогу.

Ми наче загубились в дзеркалах.
З одного боку - дотиком долоні
тебе хочу торкатись, наче в снах,
і цілувати рідні твої скроні.

А в задзеркалля вже прийшла зима -
в твоїй країні час прудкіше лине.
Там – порожньо. Тебе давно нема.
Ти – знов на південь!.. Є тому причина.

Чарована прадавнім чаклуном,
як бранка в діамантових палатах,
зазвичай в пору цю ти мариш сном –
щоб я прийшов і встиг поцілувати.

А я не встиг! Торкнутись не зумів.
І Мить, що нам призначена, як доля,
вже стала Роком – як глибокий рів,
бездонна ніч в зажурених тополях...

Ти знову – птах, та лише до весни.
В скляному мурі літо проминає.
А я - навіщо? хто б це пояснив? -
біля дзеркал знов осені чекаю...

2009

Таке життя...Ненавидиш весь світ...
Перо саме веде рукою по паперу...
Мовчиш,кричиш,ридаєш,знов мовчиш...
І сльози потічками падають на стелю...

Мовчанням розбиваєш скляні стіни,
А криком спалюєш старі мости...
Найважливіше,моє серце, - говори,
Бо тишиною заженеш себе в могилу...

Пекучі рани на долонях і колінах,
Солоний присмак крові на вустах -
Ти розбиваєшся,коли летиш, у небо...
Бо на землі тебе уже не треба...

Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на всій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Зарано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Сервус, заходь, ось доварюю каву.
Саме пора для пліток.
Ну ж бо, розказуй, як діти-як-справи ,
Як твій новий "теремок"?

Знаєш, а в мене прекрасні новини –
Жовтень відкрив вернісаж:
Темпера, золото – диво-картини.
Слів не знайти… Епатаж!

Хочеш придбати для себе на зиму -
Щось з його теплих робіт?
Чи розлисткований подих інтиму –
Справжній карміновий хіт.

Вчора пили ми вино пурпурове
З жовто-гарячих долонь.
В лоні каміна ще й досі перлово-
Мрійно зітхає вогонь.

Я собі взяла у жовтня на згадку
Давній химерний ескіз:
Бачиш - м'які оксамитові складки
Смутку на фоні беріз.

Згадай мене, коли ідуть дощі,
коли в калюжах топиться дорога.
І я прийду в рожевому плащі,
щоби прогнати всі твої тривоги.
Згадай мене, коли настане ніч,
і грішний світ засне в її полоні.
І я прийду, змахну сльозинки з віч,
своє кохання принесу в долонях.
Згадай мене, коли тобі болить,
коли в душі гуляє хуртовина.
І я прийду. Нехай лише на мить.
Та все зроблю для тебе в цю хвилину.


2009 р

Розвиднюється. Схоплюється день
І яблуком викочує по мисці
Світлини душ - та скресне, та зійде,
Ті перевірять пульс мені і міцність.

З якоїсь встану. Як за три коти,
Перечеплюся за перестороги.
Туман ховає і туман кадить.
Пишу собі хоробрість на хорогві.

І раз хорогва – значить на війну
Збираю сил розсіяну дружину,
Щоб десь зустріли втомленість мою
Для переможця вирвані жоржини.

2009

Вишневий сад вже розмаївся цвітом.
Спекотний день, червоні буряки.
А над тим садом в розмаїтті літа
Розвіяв вітер мрії і думки

Босоніж по стерні додому
Корови женуть дітлахи й діди.
А на столі обідньому й святому
Сметана, сир і бабині хліби.

У стайні тихо доїться корова,
Хвостом зганяючи кусючих мух.
За стайнею похилена стодола
Ховає вічний український дух.

Вернули з поля косарі вусаті,
Вони косили ген аж за селом.
Оце привилось і мені маляті
Із синьо-жовтим теплим молоком!

*
Листків міріад –
і світу не видно.
Краплин міріад, сніжин міріад.
сльота
не на жарт уночі розгулялась.

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі,
І ти сидиш за столиком навпроти.

Старе кафе, в старому парку й місті.
Відкрите небо, сиві журавлі.
Тебе малює молодий Да Вінчі,
А може, просто мариться мені.

Старий рояль, банальне романсеро.
Тобі знайоме сонячне вино.
І ти фліртуєш поглядом Венери,
Якого, може, й зовсім не було.

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі.
Як жаль, що тільки сняться нам Мадонни...

Пестиш сум...
пишеш сум...
заховавши себе в пантомімах,
заховавши любов у криптонімах
свою правду малюєш на стінах

анонімно слідкуєш за космосом
до кохання шукаєш синоніми
довгі пальці тремтять над апра́косом
бо душа й твоє серце омоніми

і де ж ота стежка до раю?
стіна у графіті – небесні символи
ти десь поруч стіни, я знаю…
там, де дощ…
витікає небесними ринвами

ти десь поруч, поблизу – я знаю
я останній вигнанець із раю
рахівник цих краплин дощу
ти послухай його, я навчу.
2009

Упав зненацька приморозок зрання,
І незахищений зів’янув цвіт.
І захитався під ногами світ,
Коли пелюстка блиснула остання.

Є тільки дим, погас вогонь кохання,
І є в диму образ колючий дріт,
Який порвавши вірності обіт,
Підвісив двоє серць на пік мовчання.

З надією ми дивимось на час,
Який не зможе врятувати нас,
Бо душі заростають чередою.

І де знайти такого путівця,
Який очистить душі і серця,
Осяявши зорею золотою?

я сама. всі ілюзії зникли.
ні. я розігнала. і всміхаюся цій порожнечі.
напиваюсь ймовірним майбутнім,
черпаю з минулого образ його.
так не буде. але буде щось інше:
знов завіє омана п’янка,
знов – мозаїка душ і облич,
знов – багата на доторки і варіанти.
але зараз спокійна, мов кам’яна,
упиваюся з бідності,
благословляю мовчання.

тільки м’язи болять від потуг
піднімати ваш ниючий дух,
невисоко – хоч до гідності.
де там!
закликаю всіх муз –
хай які банальні видіння:
поворіт голови, зирк фарбованих вій –
неотілившись, надихніть...
дійте там, де я не вчиню
розворуште
деградовані пики
з відмовками на безтурботну безсилість

але зрештою справа в тих самих оманах:
нам придумали світ, де є дія
і дія іде від людей.

замість неї я обираю камінь
і лежу нерухомо,
посмикуюсь зрідка – рефлекси колишніх богинь.
насолода яку відбороли –
право на спокій...
не надовго. тож я упиваюсь...

2009 р.

... Ти у жовтому плащику
йшла у вихорі жовтого листя,
і твій погляд прощальний
ніяк не виходить з думок.
Стільки літ восени
я броджу,
де гуляли колись ми...
Я тебе загубив,
наче дерево жовтий листок...

І
Занедбана хата в розлогім суцвітті
Завмерло рахує буденні світанки.
Крізь темні шибки наумисно побиті
Видніють, шматовані вітром, фіранки.

Іржаві цвяхи надто міцно забиті
У двері покошені, як в домовину.
І стіни уміють про жах говорити.
Чи варто дивитись на горе-хатину?

ІІ
Велика столиця. За кожним вікном
Притулок знайшла пересічна родина.
Чому ж у селі за маленьким ставком
На когось чекає порожня хатина?

Поїхала, наспіх пішла, поповзла,
Летіла б до неї, якби мала крила.
Сторожкою ставши на розі села,
Від розпачу горе-хатину звільнила.

Та я б розбудила кропилом святим
Ті мертвенно-білі, спустілі кімнати,
Щоб квітнула хата колоссям живим,
Воскресли на радощах батько та мати.

Щоб знову почути розмову батьків,
Ту лагідну спільність близької родини,
Пливти у ставку безтурботних років,
Шарітись від щастя рум’янцем калини.

Пішла б над водою, де верби шумлять,
Ховаючи юність за листям-габою.
Боюсь, що вони у душі прокричать
Скорботою, тугою, болем, журбою.

З твого би вікна –
Малювати пейзажі,
З мого ж бо вікна –
Дивитися в дощ...

На твоєму вікні
Хтось малює пастелі,
На моєму ж вікні
Хтось розлив акварелі.

Від вікна до вікна –
Тільки погляд над місто,
Чи знайдеш в нім мене,
Чи розірвеш намисто?

Моїх днів самоти,
Чорно-білих і сірих,
Не осуди –
Розфарбуй у яскравий!

Будьте гордыми, будьте сильными,
Меньше модными, больше стильными.

Все мы знаем, что женщины наши
Всех умнее, милее и краше,
И восторженных взглядов мужской хоровод
Их лелеет, ласкает и ждёт.

Но настырная юная Мода
Возомнила, что выше природы:
И плевать, что не всем её стиль подойдёт,
А, частенько, и наоборот.

Удивляя, как водится, снова
Необычностью ярких обновок,
Кто-то, «с дуру», спустил аж на бедра штаны –
Чтобы трусики были видны!..

Ну и что же мы видим в итоге?
– Что у женщин короткие ноги!..
С этим фактом боролись везде и всегда,
А теперь – вот такая беда!

И проблема, увы, не простая –
Даже шпильки не всем помогают:
Отвлекает от мысли, что ход этот глуп –
Разукрашенный пирсингом пуп!

Но эстетика – это цветочки:
У девчонок застужены почки.
Только Мода по миру победно идёт,
Ну а жертвы, конечно, не в счёт!

– Ну и что же – вы спросите – делать?
– Соберите решимость и смелость.
Невзирая на Моду, пусть хватит вам сил
Быть собой, выбирая свой стиль.

Р.S. Мода скоро изменится
и не беда.
Если что-то оценится
через года,
Это не Показуха, а лишь
Красота,
Так что – не ошибитесь: где эта,
где та.

(18.07.08 – 28.10.09)г.

Якщо уважно поспостерігати в світі
за , так би мовити, людською поведінкою -
закономірність ясниться одна :
Усе, що споконвіку робить чоловік,
спрямоване на те, аби заволодіти жінкою!....

Сьогодні ж світ став догори ногами :
Жінки рівняються в званнях й правах з чоловіками,
Чоловіки стають манірними й тендітними жінками.....
Чи є ще якась сила в нас над головами,
щоб розрівняти існування це горбате??
Чи ж незабаром вже почнем родитися
не в лоні мами, а із тата??

Для чого ж світу демагогії,
священні війни, ієрархії, чини?...
Втрачають суть тоді усі ідеології,
якщо із Космосом не звязані вони!!!

Космічні Всесвіту закони
Свідомості розширюють кордони
Тоді стають реальними і ельфи, і русалки, і дракони
І правильно у тілі в нас формуються гормони...
Важливо зрозуміти лиш одне :
Величній Матері Природі є не потрібні наші слізні молитви й рясні поклони...
Якщо досягнем розуміння правди совісті і чистоти.

2009

Як легко поранити жінку
Безжальністю зайвих думок.
Забарвлює кожен урок
У срібло одну волосинку.
2009

Ти навмисне закрив вікна
Не віддати мене вітру
Ця спокуслива гра світла
Смужки тиші в густий дим

Ти заходиш в мої титри
У кімнаті на півсвіту
Цей спекотний мотив флірту
В голий вечір блідий грим

Ти навмисне відкрив вікна
Розділити мене з вітром
Цей солодкий етюд літа
Насолода у твій дім.
27.10.09

ми пройшли крізь зачинені двері,
та за ними була лиш пітьма,
і така, наче туш на папері –
непроглядна, ворожа… тюрма!

і захлопнулись стіни, мов стулки
безіменної мушлі на дні,
зникли двері у пастці шкатулки,
розчинившись навіки в пітьмі…

Галактика Загублених Горіхів –
кисіль ночей, що досі не застиг,
мабуть, через слабку розчинність втіхи…
хоч швидше через впертість молодих,
які не встануть з місця, хоч би й місяць
палив їм лиця холодом і сном,
осатанілим наскрізь мракобіссям,
ззовні ж оброслим соромом й лайном.

вкради себе самого в себе!
ти ж лише свій, із власним «я»…
та пам’ятай: хоч ти і з неба,
та забере тебе земля.

Біда завжди приходить
Коли її не ждеш
І за собою водить
Біду-сестрицю теж…

Та знай, вона минеться,
Як віриш ти в святе,
І доля усміхнеться –
Чар-зіллям проросте.

Немов, оте снодійне,
Мине циклічний круг,
Коли плече надійне
Тобі підставить друг…

27 жовтня 2009 р.

З пучини морської, із піни я вийшла до тебе,
Босóніж ступила на срібний пісок узбережжя,
Втонула холодна зоря у ранковій очей голубіні,
І п’янко у косах розлився дурман золотої лілеї.

Упали сирійські шовки й оголилося небо,
У тінь під бровою сховався, блідніючи, місяць,
По мармуру шкіри скотились солоні краплини,
Розсипались перли рожеві під ноги росою.

Закохане сонце розкинуло тепле проміння,
Несміло торкнулося тіла стрункого багрянцем,
Я вмить розчинилась, і стала прозора, мов пісня,
І криком чаїним злетіла над сонною гладдю.

Світало…

І обрій палав незбагненно коштовним камінням…

Я берегом мокрим пішла у свої володіння.

Розлетілось щастя на малі частини
І ілюзії крихкі повстали в монументи,
Я в останній розпач вже тепер полину –
Я боюся жити й не боюся смерті.

Виливало горем із душі терпіння
Неживим розлитим криком безнадії,
Проросло нечисте це в землі насіння,
Що давно у полі бур’яном видніє.

І пішли стежками страху горизонти,
Імпресивним болем душу обвива,
Де не було світла, де не було сонця,
Лиш в тіні видніла там твоя фата.

Ти відкрила очі, полонила розум,
Поселила в погляд лиховісну суть,
Заспівали в холод божевільні грози –
Це вони у прірву вже мене несуть.

І моя катівня вже стоїть з косою,
І горять пекельні тління смолоскипи,
Як же я не хочу бачитись з тобою –
Я боюся смерті, я ще хочу жити.

Люблю я вірно музу, як дружину,
Ще з юних літ, як пісню і весну,
Як рідне слово й рідну сторону,
Люблю в сумну і в радісну годину.

Не вмію я любить наполовину,
Тому й кладу рядки, як борозну,
Торкнувши кожну трепетну струну,
Я випускаю вірша, як пташину.

Якщо побачите, то не ловіть,
Хай він у небесах душі літає,
Благаю вас, не снуйте зразу нить,

Бо у неволі – пісня помирає.
Не зачиняйте душу, наче кліть, –
Вона без сонця й слова засихає.