Лютневий день, укутаний снігами,
Наскрізь пробитий пострілами куль,
Ракет і «градів». Ці смертельні гами
Щодня тут чує захисник, патруль.

Перелітає і недолітає
Убивча сила. Скільки ворогів
Ідуть на нас від краю і до краю!
В душі ненависть лиш росте і гнів.

За те, що плаче он за сином мати
І батько важко голову на стіл.
Убито сина, стогне з горя хата
Поранена, одна на виднокіл.

Усе розбили люті воріженьки,
Колись кричали – ми ваші брати!
Тепер від горя потерпає ненька,
Що рашенські нам принесли кати.

І родичі мовчать в чужинськім краї,
Заціпило, бояться захищать
Свою країну, де ворожа зграя
Ґвалтує, убиває, справжня тать.

Лютневий день важкий і непривітний…
04.02.23

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

На частини рвуть мою державу
Інородці, люті вороги.
Убивають в ній добро і славу,
Втягують нас у свої борги.

Обкрадають сидячи у владі,
Забирають хліб в захисника.
Це у них при цій страшній армаді
Піднялась на воїнів рука.

І здирають з воїна сорочку,
Роздягли в окопі до нага.
За кордон синів сховали й точка!
Обкрадання збільшилась жага.

Оборудки роблять потаємні,
Розкрадають допомогу нам.
Злодії, людиська ці нікчемні,
Їх не налякала і війна.

Бо на ній вони збирають гроші,
Обкрадають бідний наш народ.
Їх би вбити, бо вони як воші
Плодяться, бо їм дано свобод.

Тож вони сидять в такій же владі,
Що народ грабує день за днем.
Де гуманітарка для громади?
Все в кишенях владних цих нікчем.

Лиш міняють ліжка у борделі,
Не звільняють крадіїв-іуд.
Збагатились за війну до стелі,
(Як потрібен людський самосуд!).
04.02.23

Засмучений день у лютневім світанні
Блукає марою по згарищах хат.
Будинків немає, лиш подихи ранні
Тоненького диму. Гіркий аромат.

Народ під землею! В зимовому часі
Ховається люд од страшної війни.
Та чує, як скрізь вибухають фугаси,
І молиться з тої живої труни.

Розбито усе! На друзки, на дрібки,
Неначе тут зроду не мали життя
Матусі із дітьми, птахи і худібки,
Яким вже не буде назад вороття.

Немає села, голий вітер гуляє
Снігами збігається в ями, яри.
Росте наше горе від краю до краю,
І ранків немає, одні вечори.
04.02.23

Сніжинки сіються нечутно,
Мов неозвучені думки
Про швидкоплинні й незабутні
Моєї юності роки.
Дрібні й легенькі, як пушинки,
І незраховані завжди, -
Вони припудрюють стежинки
Та замасковують сліди.
Поволі стеляться так щільно,
Що просвіт никне між всіма, -
Господарює безроздільно
Зима...
04.02.23

Вона завжди вдивлялася так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася усмішка умиротворення.
Коли ж до ніг підступала зима,
Як комір біла її сорочки,
Вона бувала завжди сумна,
І сум спихала на хворий жовчний.
А потім той приступ її вбивав —
Вона говорила про чорний фатум,
Про те, як відчай її впіймав
І вона любов віддала в уплату.
Весною вона говорила — зникне
Бо літо що прийде завжди нестерпне,
Щороку до нього ніяк не звикне —
Бо тіні давні схвильовує спека.
Але воскресне, в осінній холод
І все скінчиться тоді остаточно:
Можливо зустріне любов наголо,
А може відпустить дошкульний жовчний.
Вона завжди говорила так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася посмішка умиротворення.

14.10.2021

Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...
поки доростемо до еліти –
просвітління внутрішнього світу
не гальмує розвитку дітей.

Не лякай, не рипайся усюди
і не сунь, куди не просять, ніс
то кудись по дрова, то у ліс...
успіхи зоїла і зануди
це не те, що виведе у люди,
поки до поета не доріс.

Щось комусь деінде не на часі
і турбує іноді когось,
що його(її) у біомасі
ображає видумками хтось.

Їй(йому) дорога у піїти –
це аби лише себе явити
з конопель Пилипом і мерщій,
поки є кому когось хвалити,
заховатись у свої кущі
і чогось ученого учити.

Десь-не-десь і видумки оті –
це образа їхнього таланту
ні за що на когось нарікати,
хоч усім відомо – не святі
випікають у печі горнята
і не зло навчає доброті.

02/23

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  один момент  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Не варто тут шукати оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно  і  страшно…
Порожні й марні вибачень слова,
Мов спроба повернути  день  вчорашній.


21.08.2022

Найстрашніше загубити себе,
приміряючи чужі ролі.
Так порівнювати себе з іншими
і забути, ким ти є насправді.
Об'єднати всі особистості в одну,
гадаючи, що так найлегше.
Найлегше скопіювати чиїсь думки,
повторити чиїсь кроки.
Йти слід за слідом
по дорозі чужого життя.
Так легко себе розчинити
на палітрі змішаних кольорів.
Малювати товстим пензлем
на чужому полотні.
Йти за чужими слідами.
Забирати собі чужі почуття.
Так легко пильнувати за кимось,
копіюючи все слідом.
Стати живою копією незнайомця.
Клонувати цілу особистість,
забравши її повністю собі.
Так довго шукаєш свою,
зрештою крадучи чиюсь.
Навіщо ж тобі це,
якщо чужим все врешті є?

03.02.2023

А у небі, десь там… на те й воно небо…
Погоджуюсь, згоден, давайте про інше
І я вам не звір, чи якась там амеба…
Певен, що всі з того самого Вірша…

Було, поміж всього, там не до жартів
Дай Боже здоров’я і щоби не гірше
І розуму в душу, а схибив - під варту
З околиці слів в обійми із Віршем…

Бо в небі не зорі, Всевидяче око…
Сьогодні воно на хвилиночку зліше
Та й лютий вже вкотре… ну, словом морока…
Не знаю як ви, сперечатимусь з Віршем…
4.02.2023.

ми навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

то давним-давно
шляхи крутились
і трималися світи
на слові
ні тобі живих фронтів
ні тилу
ні розливу
чи кипіння
крові

а відносин
море поколінне
і висот невзятих
нерухомість
із нетлінного
сплітали тлінне
і гасилася сулінням
втома

вибивалися
закриті двері
розпивалися
дешеві вина
та любов
щораз губила берег
в течії судинного Гольфстріму

дорогим
здавалося банальне
а коротким
лет у потойбіччя
відбивалися думки
дзеркально
від ідей
із риб’ячим обличям

від людей
з широким кругозором
ми чекали
голосу месії
чисте небо
рахувало зорі
у очах
у проблисках
надії

та навчилися
собі брехати
і вмовлятися
так буде краще
а колись могли
не в снах літати
не питатися
у чім
і нащо

12 Грудня, 2019

ось ми одні
однісінькі
чутливі
безборонні
чекаємо
відвертості
як публіка
антре
під жваво-барабанний марш
дощу по підвіконню
і дзенькоти фужерами
за шось ще не старе

твої думки
і дотики
обійми Пенелопи
в них сонце
йде до купелі
а місяць
роги тре
об плесо вітром
пещене
в якого теплі
стопи
метелики злітаються
на квіт
солодких трем

твоїми
ще не кроками
втішаюся до згину
обвішую цілунками
із голови
до ніг
тобою проростаюся
подряпинами спини
собою залишаюся
на кришталевім дні

і доля усміхається
хоча
і не вітає
у неї плани
планами
та плавності
нема
твої слова
як прихистки
для мандрівничих таїн
у вухах розлітаються
мов душами
зима

сніжинка за сніжинкою
розтоплені жагою
щось мріям причувається
і котиться в едем
мелодія мінливості
стає вже нечужою
і ми одне у одного
лиш відстані крадем

9 Грудня, 2019

о церкви
синагоги
мечеті
що у мечетах
душ
ви печете
те іде
на чолі
у видовищ
і виходить
щоденно
на лови
очманілого
світла
для щастя
теє світло
не дбає
де впасти
бо воно
чиста доза любові
а в любові
нема передмови
просто падає
щедро
без ліку
і не видно
ні міри
ні віку
нам би вчититсь
у неї
горіти
нам би знати
що ми Божі квіти
що шукають
за серцем
відкритим
за бджолиним крилом
і за світом
не пропахлим
до нитки війною
що сльозить
дорогою ціною
не таким
де свист
кулі лиш чути
а душевним
до самої
суті

5 Грудня, 2019

Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі 
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!

Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.

04.01.2017

Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі.
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже. Я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!

02.01.2017

I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

Ніч надміру рвана.
Я надміру п'яний,
Як ніч.
Очі у мого кота осудливі
Переконливо,
Погордливо.
Ти лічи ці погляди
Крізь відстані,
Крізь кілометри,
Погляди-тенета.
Обабіч наших вулиць – плетені паркани,
Переплети обмежень,
Упереджень.
Я п'ю, щоб затопити межень
Почуттів.
Я надміру твій
Сьогодні
І споконвіків.
Очі у мого кота голодні
Доторків.
Доторком
Я надміру п'яний.
Надміру
Твій.

26.12.2016

Бо коли ти отак на мене дивишся, –
Я не хлопчак, не механік і навіть не твій сусід.
Я той, хто ладен перевернути для тебе світ,
Я той, хто згоден напитися з діжки вселенських бід,
Я той, хто біжить за тобою, коли ти тікаєш від
мене –
Того, хто одначе вистежить твій спішний, колючий слід.
На серці моєму залишиться твій смішно-колючий слід,
Але такий солодкий, як льоди плодово-ягідні.
Я міг би бути кондитером,
Святим Миколаєм чи твоїм старшим братом,
Лиш би ти дивилася на мене отак крилато!

12.2016

Соло твоїх солов'їв заколисує й будить одразу.
Ти для мене готуєш свою найкоротшу фразу.
Мости назад уже спалені.
Нікому більш не розказуй
Те, що мені.
Ніколи більш не повториш її –
Найблагішу звістку для мого зшаленілого серця.
Всі дверцята для тебе не просто відчинені,
Вони у цю мить рішуче вибиті.
Ми – єдине, єдині, єдиноцільні!
Ми, Боже, вільні!
Ти в мені, а я у тобі божеволію.
Боже, волію, хай станеться з нами так!
Відтепер на моїх долонях,
у очах і на серці – тобі приналежний знак.
Перетворюйте діжки з водою в солодкі вина!
Ти віднині й навіки – моя дружина!

21.12.2016

Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.

Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться, –
Сипле для душ-мірил.

Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно – сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.

Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.

Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.

20.12.2016

*Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму

Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.

І все-таки, які ж ми одинокі
Під цим ванільним та сумбурним небом!
Які ми в час зневіри простоокі!
Як бути вислуханим кожному з нас треба!

Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.

І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.

Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай –
Це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила.
Лети,
Я небо відкрила!

05.2015-12.2016

...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?

В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею! –

Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?

Пестять густі тумани душі від душ погублені.

Осінь 2016

Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.

Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.

Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.

У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.

12.2016


***


По заболочених стежках
Позолочені ніжки не ходять.
Хороводи в походах не водять, –
В походах п’ють воду-вино, мовчать,
На привалах тужливих пісень заводять,
А між привалами глухо бродять,
Як пам’ять в думках по роках.

Позолочені ніжки
Не люблять ходити пішки,
Адже мізки тримають віжки
В міцних руках.

Мізки з ніжками напрям годять,
Віжки смикають, рівно водять,
Та думки навіть їхні бродять
Від вина.

То біда не коня, а ніжок,
Що порвались три пари віжок.
Стільки ж було осушено діжок –
Всі до дна.

А колеса – в дрова до пня.
Ніч холодна, спалиш й останнє,
Щоб зігрітися до світання.
Жаль огня.

Позолочені ніжки спішно,
Ношу кинувши, дім не зводити,
Взялись пішки болото обходити.
Смішно,

Та в багно позолочені ніжки
Вгрузли все ж на стежинах збочених,
Оминуть не вдалось заболочених.
Хех!

Так стежки заболочені вчать,
Що в походах не злато – ладо.
У походах й без золота радо
П’ють вино і мовчать.

18.12.2016

Не потрібна убивча війна в кожен дім влізла, в душу і в хату,
Світ на друзки розбила вона з артилерії чи із гранати.
І складає невинні життя у великі, не братські могили,
Щоби думи про майбуття ми назавжди уже полишили.

Бо хотіли загарбати все: і озерце під лісом, і вишні,
І радіти, що знов принесе нам ординець кривавий і грішний.
Та не той ми зів’ялий народ, що не зможе звалити вражину,
Він з боями іде до свобод, захищає свій дім, батьківщину.

І тому зустрічати біду вийшли вже молоді і найстарші,
Щоб рубати їх, мов лободу, на оцьому імперському марші.
Щоби лютий їм люто радів, бо помножаться смерті їх, вдови,
Щоби наш переплаканий гнів убивав їхні плани, основи.

Щоби матір ординська була у сльозах і у вічному горі,
Щоби курку їх, тобто орла, розірвало на суші й на морі,
Розділило країну війни на маленькі ворожі частини,
Бо посміли сягнути вони на життя і на мир України.
03.02.23

Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!

Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління.
Можеш не слухатись, просто повір:

Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь.
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.

18.12.2016

Збивала краплини сльози і роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря той зрошує сушу!

Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!

18.12.2016

Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!

Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.

Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо!
Вічності дар – Gebo* –
Мить.

Часу пісок – долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тліє!

Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.

Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.

17.12 2016

*Руна, що уособлює дарунок одночасно як жертовність та щедрість

"Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Ростили ж наче не для цього…
Не сперечатимусь, "Воно" -
Одне із примхів злого бога -
Жури моєї полотно…
І тут я, доню, тут безсилий…
Розтринькав думи проти зла
Воно ще в щколі нас косило
Як скаламучена імла…

Ото ж прости і вибач доню
І ти одна із Катерин…
І прийде час, торкнеш долоні
І згладиш біль моїх провин…
3.02.2023.

То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
То проблеми якісь непокоять,
То незвично спокійно стає
І тоді, після днини важкої,
Тішу мріями серце своє.
Від рання аж до самого смерку
Вже дзюркочуть, немов ручаї,
І спалахують, ніби фейєрверки,
Сподівання приємні мої.
Не збувається більшість прогнозів
І немає назад вороття,
Коли пишеться в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
03.02.23

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Попав у партію Микола,
Як і годиться – по приколу.

Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.

Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.

А москалі – немов джмелі.
Гудуть і дохнуть на землі.

Заблокувався опоблок –
І звідти блок, і звідси блок.

У хруненят один мотив –
Примножувати негатив.

В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
У такт словам моїм в листі останнім.
Востаннє в снах покине на світанні
Незнаний друг, згубивши стежку-шаль.

Незнаний друг, мов янгол на снігу.
Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
Для світу двох окреслюють дугу.

Для світу двох і випав перший сніг,
Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
Пірнають втікачі, що збились з ніг.

Пірнають втікачі від власних дум,
Непевні в забутті, в словах невмілі.
Зімлілі душі, лиця сніжно-білі
Зливались з тлом, з картин вбирали сум.

Зливались з тлом, губились, наче слід,
Під спішним кроком вічних перехожих,
Одних на одних схожих і несхожих.
А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.

А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
Звучав надривно, рвав струною тугу.
Останній лист непізнаному другу
Писала я відбитком власних пліч.

15.12.2016

Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
Тож, вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса,
Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.

13.12.2016

Вітре мій дужий,
Давній мій друже,
Дуєш, марудиш
Кров’ю узори.
Ген за Карпатами
Світ розкудлатив ти,
Світ непричесаний,
Частий безчестями.

Як нечестива
Донька опівночі,
Встала із півнями
Землю бентежити.
Стала на ніженьки
Грішная дівонька,
Підла й зманіжена
Дівка-війна.

Підла й зажерлива.
Ліпше би вмерла я!
Ліпше б осліпла я,
Густо не кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться до́ землі,
Котяться грозами,
Душі рвучи.

Де ті рішучі є?
Кривда чи правдонька
Б'є недобитих ще?
Що їх пече?

Світ розкудлатив ти,
Вітре мій, брате мій.
Світ невколисаний,
Вздовж переписаний,
Сколотий списами,
Словом-мечем.

11.12.2016

Найкоротший місяць року цього разу затягнувся найдовше,
За вікном знову холодно, сніг
І я не пам'ятаю коли останній раз було сонце

Хіба що, тепер там за склом вже зовсім інші будинки,
Зовсім інші вже люди
Зовсім інші на Різдво ставлять ялинки

І сніг тут також зовсім інший,
Нахабно засипає вулиці без усяких прелюдій,
А мені так набридло жити
Цей той самий зовсім інший лютий.

02.02.2023

По білому – чорним. По білому і... пробіл.
Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!

По чорному – чорним. Маскується хитро, та
Небачений морок – це зручно лиш для крота.

По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.

По чорному – білим. По чорному все дарма.
Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.

Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.

Небачений морок – по білому білим. Біль.
Для білого білий стає гріхом мимовіль.

08.12.2016

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.

05.12.2016

За крок до прірви, найхиткіший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи це кінець, чи лиш життя урок?

За крок до пустки, найкоротший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись, я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок!

За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
Залишу іншим, а собі – лиш муки?
До того щастя, наче до зірок.

Мій крок завжди був надто нестійким,
Але без нього лишуся ніким.

02.12.2016

Мій едельвейсе, ти і досі там –
Над прірвою, яку не перетнути
Ні хитрощам, ні волі, ні вітрам,
Ні чарам в ночі збираної рути,
Ні всім словам справдешньої покути,
Ні поодинці, ані вкупі нам?

Цвітеш, мов сниш, муркочеш у сонцях,
А небо тяжко кігтями роздерте.
Чиїх бо жертв, чиїх сяйних звитяг
Вичікує твоє величчя вперте?
Він хижий від природи. Здайся, смерте!
У самозреченні його біліє стяг!

Кохання все ж сильніше від отрути –
Безсмертні ті, що прагли осягнути.

Осінь 2016

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.

2 вересня 1996 р., Київ

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
«Na taką miłość nas skazali
Taką przebodli nas ojczyzną»
Zbigniew Herbert
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.

сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім

дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
не гримнувши дверима

набрали висоти
старі думки
і чисті
тремтять його листи
і опадають листям

де шерехи обав
і в’яне орхідея
день тишу роздавав
як хліб на колізеях

згадався знову
той
неголений
та рідний
в осінньому
пальто
в очах доріг
не видно

немає там вини
не вкралась
обережність
бо край блакиті
в них
тендітний
та безмежний

3 Грудня, 2019

Начисть-но до блиску, полковнику, свої черевики!
Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.

Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.

Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених
Немов на пательні людей і возносити пам'ять про сина.

Тож начисть-но, до блиску, полковнику, свої черевики!
І нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті.
Чекати вміють лиш ті, що називатимуться великими.
Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.

Осінь 2016

Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
Чергувала гримаси образи, зневіри і злості,

Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
А захмарене небо являло ознаки пророчі

Над засіяним полем, та з витоптаними ранами.
Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.

Осінь 2016

***
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.

***
А ось і з Ради потекла зеленка,
лікуються вавки від булави...
і то скоренько,
бо швидка близенько,
а починати треба з голови.

***
А на найвищій лаві для підсудних
іще сидить якесь опезеже
і це паскудне,
що ніяк не худне,
зелена Рада дуууже береже.

***
А те, що гнати в шию не на часі,
потрібне як Давиду цар Сеул...
і цій заразі
злої іпостасі
засилить рило тільки ЗеСеУ.

***
А влада, наче, ще одна команда
і тільки опозиція не та...
тому що Раду
коцає за зраду
і знає те, яка її мета.

***
А нашою державою керує
не уряд і не Рада... хитрий лис,
таки, існує,
та шукати всує
невидимі нитки із-за куліс.

Осадок
А за війну вина висить на раші...
та на планеті орків і людей
ще є на стражі
обереги наші
добра супроти лютості ідей.

02/23

Якби ж то змовчав той осінній дощ,
Що відбиває ритми в стилі джазу
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Й твердить щораз одну незмінну фразу:

Вона пішла! Забудь її, забудь
І присмак поцілунку на прощання.
Пожовкла юність і пожовкла суть
Того, що гучно звалося коханням.

Вона пішла, залишивши лиш сплін
Й туман на кілометрах бездоріжжя.
Вчорашня тінь її тонких колін
Хвилює в снах слабих думок підніжжя.

Вона пішла, та навіть грубий дощ
Сліди цих кроків з серця не змиває.
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Свої мінливі ритми відбиває.

26.09-12.2016

І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.

І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.

І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.

29.11.2016