Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

У тихі іскри вранішньої траси,
де радості обíцянка жила,
ти золотим дурманом пролилася
і чорною отрутою ввійшла.

І з того дня у кожнім краєвиді
скасовує вмирущу благодать
хронічний брак твоїх п’янких флюїдів,
твоєї непричетності печать.

Мене минули відблиски і тіні,
що весняну тривогу стережуть,
і, вже терпкі, плоди передосінні
також минуть.

Буває, що в душі суху криницю
грайливо глянеш, кажучи мені:
«Захочу – прочиню твою темницю,
захочу – ні…».

Люблю твоє волосся, очі, серце,
яке мені на глум і кару створене.
Ой, очі, очі, очі дівочі –
пекло отворене.

01.09.09

Це лише джаз…
І хто в цьому винен,
Що маревом слухаю,
гру на мальвах дощу…
Що тіло моє, на ниточці звуку
Тріпоче сяйливо «не відпущу»
Хто в цьому винен…
Що я твоє диво!
Мінливість годин
дзьобатих зірок…
Забарвити зиму …сполохати сіру,
Замурзану вічність…заклясти на кро…
Це лише джаз…
палаюча шкіра…
Гранатово лащиться вечір
Ти грай, я просто дозріла…
До сліз у мовчанні і в втечі

Зоренята на крилах спустошення…
Спускаючись в тебе, в тобі, з тобою.

А ми гуляли на Місяці в схованки…
Полохливо все
в пазурах,
в кратерах
Ми дощами на вік загартовані,
Ми обвінчані
власною стратою!
І очима–платенозорими,
Розметавши галактики вщент…
Мій Титане,
душею оголений,
П'є, сердега, холодний абсент,
В цій самотності
грою затравлений,
Відфутболений світом за край,
Мій не злічений сірими барвами,
У кишені сріблом палай…
Запалай!

Зоренята на крилах спустошення..

Ця музика, як спалахи душі,
Раптова, таємнича, неповторна.
Хіба це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна.

Дві музики - як осінь і весна,
Вслухайся і дивуйся до світанку.
Дві музики - це тиха й голосна,
Це соло вітру на промінні ранку.

Дві музики, дві пісні, дві зорі...
Моя вечірня, а твоя досвітня.
Де на вітрах зелені явори,
Там таїна живе тисячолітня.

Дві музики, два серця, дві душі...
Я заздрощів лихих зламаю жорна.
Невже це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Напоєна сонцем як жовта диня
ще не забута вранішня туга́
сльоза розтала мов росина
на білім контурі бедра

ще не розтерті поцілунки
гріховний слід на тіла полотні
твої слова – данайців подарунки
троянський кінь дарований мені

і ти сама – троянський вітер
сліпа як Бог, німа мов Ідол
твоє тепло розгубить світер
від жару допоможе «панадол»

і ти сама – із жовтим німбом
сліпа як…, німа мов…
слова утратиш в пантомімах
і ти сама живеш немов…

напоєна сонцем як жовта диня
давно забута вранішня туга́
і лиш сльоза немов росина
тремтить на контурі бедра.
2009

Шукав мене один сонет...
Безслів'я билося мовчанням...
І ненароджений поет
Заплакав знаками прощання...
2008

Малинове небо
Дарував ти мені.
Була біля тебе,
А ніби – в вогні.
Утома солодка
І подих обпік…
А мить ця коротка.
А мить – тільки ніч…

08. 09. 2009 р.

Сріблястий серпанок думок
Линув потоком і раптом замовк.
Серце стукоче у закутку десь.
Повне вагання й кохання без меж.
Погляд діткливий душу мою
Нишком тривожить, додавши жалю.
Свічка воскова скапує враз
Сльозами печалі і тихих образ.
Вітер за шибкою зашелестів,
Ніби за тебе сказати хотів:
«Повір, що сумую поруч я теж,
Моє ти кохання вічне й без меж…»
08. 09. 2009 р.

Моя осінь бешкетує знову,
І ганяє з хлопчаками м’яч,
У сережки-глід рядить діброву,
В мак і мед присмачує калач.

І майструє дах з вітрів крилатих,
Із бадилля соняхів – курінь.
Вечорами в гарбузах пузатих
Оживляє неземних створінь.

Ловить павуків на пластиліни,
У калюжі запускає флот,
Бродить у туманах по коліна,
І збирає терен на компот.

І сміється журавлиним сміхом,
І фарбує верби у бурштин,
І малим дівчаткам на потіху,
Випліта віночки із жоржин.

Пальці у горіховім лушпинні,
Аж по лікті кавуновий сік…
Знов стрічає ранок на калині.
Тільки підросла іще на рік.

Он был простым кусочком мягкой кожи,
Почти элитной, белой – не как все,
На ягодице чьей-то расположен
И жил в Европе, в средней полосе.

Хорош лицом, избалован и нежен:
Среди зимы, в чувствительный мороз
Его скрывали тёплые одежды,
Чтоб не простыл и, чтобы не замёрз,
А летом солнцу предавалось тело,
За то его – лелеяли опять,
Или стыдились, пряча неумело –
Что за секрет? И что его скрывать?

Но он хотел известности и славы,
Мечтал о ласке, роскоши, любви
И – что ему положено по праву, –
Решил вернуть, поклявшись на крови,
Чтоб доказать, что он кусок особый,
Не абы кто, и уж не лыком шит,
Ведь места нет, ответственнее попы,
И лишь безумец ей не дорожит.

Но слов его, увы, никто не слушал
И, по всему, почти не замечал
– За то, что Вы мне наплевали в душу,
Я отомщу – решил он сгоряча –
И стал краснеть и наливаться злобой,
Изрядно вспух, явив собою прыщ:
Он так хотел стать важною особой,
Такой – один!
Один из сотен тыщ!

И план его, рискованный, но смелый,
Заставил всех дела забыть свои,
Ведь на него измученное тело
Уж не могло ни сесть, ни надавить.
Так упиваясь собственною властью
Прыщ, разрастаясь, щёки надувал,
Наполеоном, ставши в одночасье,
Мечтал взойти на главный пьедестал.

Но организм, от боли изнывая,
Пошёл на утро на приём к врачу.
Что было там, я вовсе не скрываю,
Но углубляться тоже не хочу.
Ему сказали просто: «Или – или»,
И он терпел, когда его рвало,
Умытый спиртом и совсем забытый,
И бюллетень – по первое число, –
Совсем поник, засох, почти растаял –
На ягодице даже нет следа,
И вывод прост, как истина простая:
Гордыня – вот,
Действительно, беда!
(24.07.08 - 8.09.09)г.

Душам, що відходять од нас.
Ритуальна пісня - молитва.

У час жалоб - опочивання
Від справ людських, од метушні
Лети, душа, до осявання
В святу красу у далині.

Прийми її, наш Боже правий,
Пробач гріхи і сили дай,
І освяти у сяйві слави,
Відкрий небесний світлий Рай!

Зверши душі перетворіння
У світ веселок висоти,
У досконалість вознесіння
На верхній путь, де вічний Ти!
-------------------------------
Створено у день смерті моєї
неньки у 1994 році.
Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконаня
на концерті 2003 р. -
авторський вечір в УКЦ м. Харківа.

страшно
Нема де сховатись від тебе…
Це екшен моїх дуже бецнутих літер
У літрах твоїх не написаних слів
Такими як ти - заповнюють небо…
Таких же як я – у пеклі зустрінь!
Ти хочеш кричати? Тримаючи
Серце за горло?
Ти хочеш цих сліз,
агатово-чорних зірниць?
не треба…це брудно,
це просто
забльоване порно
забудь, відчепись,
а краще мені усміхнись!
Як страшно
Нема, де сховатись від себе…
Загравшись, дурна,втрачаю буття
Все ж краще у тіло розкуту
Як лезо ідею!
Ніж гепнутись з хмари
У постіль з сміттям
Як страшно…
Нема
Де
Сховатись від....
Часу…
У фарсі бджолиних роїв!
В боях не народжених світом пегасів,
Всі бурі крилаті злягли…
В цих митях, в громах гоготючих,
Нема де…шукати-знайти…
Розсіяні всі, дощами пекучі,
Розметені «йти…до мети…»

Дієго
Заплющ очі…
Випий склянку молока з кров’ю
Вона буде поруч, як схочеш
відчути на доторк біль
Це місяць, він грає в «Че»
Опівночі буде злочин,
Без зашморгів, для душі!
Чого ти?
хтось грає?
хтось, наче той острів
в базальтовій тиші хвиль
Замрій! Цю дівчину
кігтями
пестила осінь
зводь свої крила на серці її
вона просто буде,
Ріверо, проковтуй любов поступово!
Бо в тілі, як кулі, згасають слова,
Ні,
знаєш, вона просто буде…
Ти знай, що Фріда –жива!

Її обличчя читає чоловік,
Жорстокі рухи,
холодні пальці,
Кінець революцій
Просте «обіцяй мені!»
Чхають втомлені миші
На рекреації:
«Вертатись з Парижу чи ні?»
ЇЇ ж так ніжно ніжками ножів
Розколюють на дві душі
Заб’ється під червінцем
Тук-тук…щем…
Дощі?
Можливо…
Її обличчя…читає злива….

…Так обожнюють руки, що доять горлянку до останнього крику!
Сріблоликі шепочуть молитву бритви ріжуть незайману силу
і вино замість крові з розіп’ятого дурносвіту
проникає у зміст…
ненароджене завше красиве!
Архівація часу – в провулках і закутках страху,
В голобосих очах зледенілих зґвалтованих днів
Пропливають хутенько, одноокі, беззубі тирани
Забуваючи шкіру у воді кістяній
Тут кінець… сонцепади в інфернальному серпні
Тільки б’ються музики кришталевих реприз
Ці палаючи зерна в ілюзійних пустелях «Безсмертні»
Все чомусь проростають плодами у низ.

1
Нехай летить мій голос до небес,
Хай радісно підхопить світ увесь,
І схилиться з любов'ю звір і квітка, -
Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!

2
Живий вогонь Ти в серці запалив,
Щоб я замерзлу душу відігрів,
За це Тобі вклоняюсь я доземно, -
Без Тебе, певно, я б довіку тлів.

3
І став моїм кумиром Ти відразу,
Й навчив мене знаходити алмази.
О як, мій Боже, я розбагатів,
Шукаючи Твої дороговкази!

4
Я Твій вогонь у серці вік несу,
Який не згасне, вірю, завчасу,
Його ніхто не зможе погасити, -
Я п'ю з небес - і силу, і красу.

5
Відкрив я в серці скинію чудову,
Й заклав у ньому для життя основу.
Так радісно і весело мені, -
Я день і ніч вклоняюсь, друже, Слову.

6
Ти дав мені свого меча молитви,
Щоб я виходив переможцем з битви.
Я по-синівськи дякую Тобі -
За слово, що гостріше навіть бритви.

7
Люблю я Твій божественний потік,
І бачу серцем Твій сяйливий лик.
Ти - джерело мого життя й натхнення,
Я ж учень Твій, слуга і віршівник.

Зі зб. "Luх veritatis"(2005)

Я осінь кохаю, найкраща пора,
Коли вона жовта немов золота.
Коли тепле сонце вже тіло не гріє,
І літнє тепло від нас відліта .

Люблю і ту осінь, коли йдуть дощі,
І злива похмурі думки навіває.
В істериці плачеш, у думці летиш, -
Коли від негоди у смуток кидає.

Дивитись , як вітер листки обриває,
І голі дерева у сон поринають.
Почути пісні відлітаючих птахів,
Які до весни в теплий край відлітають.

П’янкі хризантеми – останні ви квіти!
Від запаху вашого мліють думки.
І перші сніги вас не можуть убити,
Бо навіть засніжені, ви чарівні.

Яка б не була ти: брудна, золота.
Холодна чи тепла, думок не питаю.
Для мене ти осінь найкраща пора.
І знаєш, усяку тебе я кохаю….

Мріють зорі...
А хто їх
Послуха –
Причаститься
До вічності
Враз.
Долітає
Негучно,
Впіввуха,
Їхня пісня –
Чуткий
Парафраз.

То було
На планеті
Із кожним –
Всім світили
Далекі
Вогні...
А тепер
І чутливо,
Й тривожно
Ваблять зорі
І світять
Мені.

- Матусю, - сказала Катруся, - зажди!
Коли це у нас, у дітей, вихідний?
Дитячі турботи вночі є і вдень.
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!
Уранці вмивайся, роби фіззарядку,
Вдягайся, взувайся, тримайся порядку…
А їжа! А каша! Оце вже робота!
І так – цілий день, все суцільні турботи!
А вдень, подивися, мені б ще пограти,
Так треба обідати, час витрачати!
Оцей мій обід, як завжди, із трьох страв.
Його не подужає навіть удав!
А після обіду - ця “тиха година»!
Ти тільки послухай, я вже не дитина.
І спати удень я, повір, не люблю,
На татка чекаю і щось бубоню.
Ось татко, нарешті! Кав’ярня, забави...
Та вечір спливає, ніч лагодить справи.
І знову турботи! Біжи умивайся,
Піжаму шукай і у ліжко влягайся.
І так - цілий день, все суцільні турботи,
Дорослих звільняють лише від роботи.
Турботи ж дитячі вночі є і вдень!
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!

Вік амністованих варавв і премійованих іуд,
Перейменованих паскуд у непаскудні імена.
А кров Христа стікає по хресту.
Голодні хмари роздирають сонце.
Безсоння…
Ніч…
Свіча шепоче:
”Отче наш…”
А чує хто?
І що чуття в глухому вусі
плодів безплідних революцій?
А кров Христа стікає по хресту.
Паскуди з іменами непаскуд
Ковтають на відпущення гріхів
Без покаянь і без покут.
Голодні хмари роздирають сонце…
Свіча шепоче: « Отче наш…»,
У вірі, що з - під гробу ночі
Їй відгукнеться серця пульс
Над владарюючий інсульт:
« Да прийде царствіє Твоє!»

А кров Христа стікає по хресту…

2004р.

П’янив...
Забула...
Рука ковзнула.
На варті –
Не варто!
П’янив...
Безодня
Для нас. Сьогодні.
Чи завтра?
Не варто!
П’янив...
Солодкий...
А де ж колодка?
Не треба...
Де небо?..
П’янив...
Шукала
Відступ. Пропала.
Потреба
Дво-неба...

П’янив...
Зманив...

07.09.09

Коли ще жив дідусь, розповідав,
Як у дитинстві тяжко горював,
Як з братом голод перебули,
Й наказував, щоб не забули,
Хто саме винен був тоді
У людській цій страшній біді.
А було так, що у родині,
На двох була лиш картоплина.
Молились Богу і не знали,
Що не від нього оця кара.
Що хліба скибку цю останню,
Зерно, що сховане у стайні,
І грушу ту, що з батьком посадили
(У цей рік рясно зародила),
Усе, усе, що було в хаті,
Забрали виконавці кляті.
Наказом Сталіна так скориставшись,
Ще й над малими познущавшись,
Мовляв, просіть тепер у Бога,
Щоб Він послав вам допомогу…
Та якось разом перебули,
Усе пройшло, все проминуло
Й проживши вік тяжкий, тривалий
Дідусь усім заповідали,
Щоб стереглися ми довіку
Образити суть чоловіка,
Закону Божого щоби держались
Й перед усім ми намагались
Зажити в Бога доброй слави,
То й проживемо вік тривалий.

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

На серці сумно дуже,
Коли тебе нема зі мною.
Мій любий, мій коханий друже,
Невже між нас повіяло зимою?

Не вірю в це. Ти любиш. Знаю.
Ти присягавсь перед зірками.
І я тебе понад усе кохаю.
Для мене ти один понад світами.

Наша любов здається неймовірна,
Усі кругом дивуються словами:
«Така любов поетів гідна,
Дарована вона вам небесами.»

А я прошу благословення в Бога
І щиро молюсь і благаю:
«Хай буде в нас на двох одна дорога, –
Я щиро так його кохаю…

Знаєш,
ти найкращий з моїх Музів,
найсвітліший,
най-най-най-най-най…
Ми, немов би
зв’язані у вузлик
почуття, що не перемина.
Ми занадто різні,
надто схожі,
щоби розгубитись між людей.
Хто ж мені
так серце потривожить,
як не ти?
Хто так засвітить день?
І коли спускається завіса
вечора
на втомлене чоло –
ти ідеш до мене тихо
піснею.
Я іду до тебе – в твій полон.
Погляд.
Дотик.
Усмішка… І музика
сходить, як зернятко навесні….
Дякую, Господь,
що поміж друзями,
Ти такого МУЗА дав мені.

Відкрите серце,
Рожеві скельця,
Довіра первинна,
Прохання невинне:
«Потрібна казка,
Будь ласка…»
Їй – чашка чаю
І «обіцяю».

А казку – ліньки.
Встаю навшпиньки.
Так трошки вище –
До казки ближче.
Пароль забути –
Така спокута.
І ліні – сумно.
«Зникай, бездумна!»

За хвостик казку:
«Пишись, будь ласка,
Я ж трошки фея –
Для неї…»
Тепер чекання -
Таке завдання.
Чекання – злато.
Я ним багата.

З’явилась казка:
«Пиши, будь ласка…»
Лиш записати –
Справ небагато.
Мобілка. Круто –
Мене почуто.
«Приходь, чекаю…
Я знаю – чаю.»

- Готова казка,
Бери, будь ласка.
- Зробила ласку,
А що за казку?
- Та є потреба
В рожевих скельцях,
Як от у тебе…
***
Обітницю знято -
Свято!

Між злими Адамами й голими Євами,
В домі з високим парканом,
Заший собі рота дротами сталевими,
Ставши німим шаманом.

У світлі, пробитому чорною сферою,
Із розрахунку, чи здуру,
Заклей собі очі цупкою фанерою,
Ставши незрячим гуру.

Під пафосну музику з голосом пафосним,
Фальш запиваючи соком,
Залий собі вуха цементом неякісним,
Ставши глухим пророком.

Прощаючись мовчки з останньою клепкою,
В морі із бруду та флуду,
Закрий собі носа старою прищепкою,
Ставши гнусавим вуду.

І, врешті, в будинку, закутому кригою,
Сівши у "лотос", мов "йога",
Лишись наодинці з дитячою книгою,
Ставши нічим з нічого...

Все ускладнене - просто, –
не вір, і тебе не зрадять.
Амнезія – найкращий з ліків
в проваллі часу,
от залляти б його в аорту
і втратити пам`ять,
але щоб і гарантія якості –
“premium - класу”.
«Ave, Юдо» - шепочуть смерди
собі ж на втіху,
біле срібло змінило колір
на геть кривавий,
і гієни Високих трав
з істеричним сміхом
розкладають пасьянси
з кісток по обіді.
“Ave!”
-
Ні, напевно все ж помилився
Творець прадавній, -
не з тієї глини ...
або в алгоритмі збої.
Хто залишиться, може й так,
що у зомбі-стані
із людської шкіри
наробить собі сувої.
Буде нова віра,
чи нове безвір`я буде,
але прийде час,
коли спалахне заграва,
і ніяке стерво не скаже:
“О, Ave, Юдо!”
Втім, напевно, ніхто
вже не зможе сказати:
“Ave, ...”

Лист падає на Землю.
То Землі тяжіння.
Земля у Всесвіті крокує.
То тяжіння Сонця.
Все тягнеться до більшого –
Пилюка і каміння…
А ти до чого тягнешся,
Родина Соціум?

На межі води і тверді,
Де пастельна тінь,
Зиркають химери-верби
В крихку далечінь.

(2007)

Ночь на небе засветила яркую звезду
По лицу рукой своэю нежно проведу
Посмотрю я на тебя, тихо улибнусь
И шепну тебе на ушко: "Я ещё вернусь...

И погаснит та звезда, как только я уйду
Ночь тебе подарит свою темноту
Страстно обнимет своей чернотой
С неба польет холодной водой

В сраженье жостком молнии летят
Мечи тежолие громами гремят
Где то рядом с нами слуги темноты
Верние поклонники Красной Луны

По жилам пульсует горячая кровь
Свой шаг ускоряеш ти вновь и вновь
Ну што ж беги мой милий, убегай
Игрой вампмрам насладится дай

Их чуткий нюх, дальний взгляд
И длинние клики кого угодно убедят
Што в жизни нет милей света
Но не дожить до росцвета

Единое што может помешать
Вампирам жутким шею покусать
Лиш люди-Волки появитса тут
И острие когти тело порвут

Но могут сквозь свет красной луны
Встретитса тебе женщини-демоны
Красивое тело - мужчини хотят
Движением пальца ловко манят

Гарячие губи, холодние руки
Доставлят тебе сладкие муки
За страстную ночь плата большая
Окончится жизнь твоя Земная

Ну все любимый иду я домой
Пусть не пугает расказ мой
Люблю тебя..." и поцелую
Оставлю для тебя улицу пустую...
2009

Осінній подих грає листям,
Малює фарбами красу.
Скажи, з якого передмістя,
Привіз дощами ти росу?

Витають хмари на обличчі
Мого безмежного вікна.
Перехрещуся з ними тричі
Та вип'ю теплого вина.

Тихо, ані звуку
під теплим покривалом
ти просунеш руку
доторком стривожиш
мертву тишину
тіло затремтить
мов торкнув струну
ніжно поцілуєш
присттрасні, палкі
губи вже гарячі
пестощі легкі
до себе притиснеш
обійми твої
такі жадані
й руки свої
на плечі поставиш
і так завмреш
в обіймах моїх
всю ніч проведеш
так стане приємно
те довге мовчання
тепло в животі
солодке зітхання
невпевнена я
та мабуть це кохання...

Я стамовую подих.
Язик плаває в озері слюни.
Я не хочу злягання.
Я прошу тебе "Полюби"!.

Я не наклейка на листівці.
Мене здерти не можна.
А ти як соловей на гілці-
Співав пісні, але вже негоже.

Співав "Ай лав ю, ітс тру",
А я як ідіотка в трубку реву.
Такий ти розбійник -
Придумав сказав і забув.

Подих, язик, слюна.
Кохання немає.
Твоя совість брудна.
Тоді давай хоч злягання.

Якби й хотів, не можу я сховати
Свою любов у морі почуттів,
Злетять над серцем ластів'ята брів,
І море починає вирувати.

Підхоплює воно маленьку лодь,
І кидає її на гребінь хвилі,
Не простягай до мене руки милі,
Якщо боїшся - близько не підходь!

А хвилі б'ють і б'ють, як буруни,
Але ще рано повертати в гавань.
Повір, моєї в тім нема вини,

І я бажаю нам щасливих плавань.
То хай же ясно світить цей маяк,
Щоб човен мій ні разу не закляк.

Ти був в занедбаному світі.
Лежав поверхнею землі
В напитому водою житі і
Ясно дихав,
Поклавши голову
В тоненькі шийки квіток,
Де обплітає муравлиння
Нектаром цвіркунів
Червоне полотно моєї сукні.
Рясна трава -
Засни, засни - говорить,
І дивиться в червоне.

Бідолашна зозуленька
Все чатує, все кує.
У просторі тяжко, Heнька,
Час наш плинний стереже.

Тільки варто запитати –
Відгукнеться в далині.
Як це добре ліпше знати,
Що вготовано тобі.

Але доля невпійманна –
Розіллється, як луна.
Нездійсненність притаманна –
Якщо ждеш, тіка вона.

Не спитаєш, то не встигнеш –
Заблукаєш, не знайдеш.
А спитаєш, то застигнеш –
Від печалі пропадеш.
22 вересня 1996

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання у 2003р.
на авторському вечорі в УКЦ м. Харкова

(Про відчуття «гука»
під час дощу,
що сприйнявся,
як нестерпний сум.)

А сьогодні дощ, тихо ллється сум.
Темно вже нехай, та як би не глум.
Світлий йде розмай – лихо обмине.
Теплий, рясний дощ, пожалій мене!

Пожалій мене, серденько не край,
Сонечко відкрий, веселку заграй!
Небо, запалай всіма барвами –
Хай передчуття будуть марними!
27 червня 1996

Я — сонячний промінчик

Я — кольоровий камінчик

Я — тиша літніх ночей

Я — погляд ніжних очей

Я — легкий доторк руки

Я — в небі спокійні хмарки

Я — дорослий смуток

Я — дитячий сміх

бо я

кохаю

усіх.

(2003)

чи хтось спіймав досаду,
чи докір у веселці?

чи зірочку в колисці?
чи мрій на пелюстках троянди?

чи хтось записав довіру?
чи посрібнення любові?

чи хтось відчув смак розчарувань?
звук розірваних нотів?

2005р.

Можу більше віршів не писати,
Розчинитись у прозі буття.
Рахувати буденність. Рівняти
Ночі плинність, подовженість дня.

Погоджатиму душу з дипломом -
Урівняю з активом пасив.
Лише творчо мінятиму тонер …
Мабуть треба, щоб ґедзь укусив.

Усмішка, що лине з уст твоїх,
виганяє зиму з мого серця.
Як же я люблю твій ніжний сміх.
як люблю очей твоїх озерця.
Вечір тихо шелестить колоссям.
Над землею пісня ожива.
Як же я люблю твоє волосся,
коли дзвонить росами трава.

К.Т.

В очах твоїх білі троянди
розквітають біленько, як сніг.
Як пелюстки розвіяні, тануть
поцілунки твої у мені.
Вечір тихий ворожить розлуку,
але серце благає - не йди!
Простягаю тобі свою руку -
своє серце тобі назавжди.

Коли вечір лягає на плечі.
Ти до мене кохана прийди.
Обійми мене ніжно, бо втеча
залишає болючі сліди.
Ти у серці моєму весняно
так квітуєш, зорею гориш.
Я твоїми цілунками пяний.
Вечір. Тиша. Ти знову мовчиш.
Твої губи - солодку малину,
я у снах своїх бачу щодня.
Обійми ж мене, мила, єдина.
Ти у мене навіки одна.

Раз не вийшов – вдалий дослід!
(Готували динаміт)...
Як показує нам досвід:
Краще – з каменем під лід,
Чи в петлю з головним болем,
Самовіддано, як ті,
Що вкусили хрін неволі
В центрі чотирьох кутів.

Раз живий – був мокрим порох...
Все ж не став свічу дощу!
Хибна формула – грім в горах;
Не хіміч над досхочу,
Бо і палка раз стріляє,
Може й влучити кудись...
Тож цінуй хоч те, що маєш,
Щоб не нити за колись!

от і кінець! я впізнаю його по кроках…
будильники заткнуться назавжди!
вектор життя вилазить з часом боком
так, як і змінюється течія води.

буття ж – коан, який не розв’язати,
й що толку з медитацій і страждань?!
усе – туман, туман – усе… «спіймати
будь-що із цього – неможливо» – каже Даль.

шукати світло в правді дуже просто,
без жодних трат енергій, без зусиль.
та, як бути з брехнею? це ж півострів...
віддаль до нього близько сотні миль.

хоча насправді це не зовсім й близько,
приблизно, це ще дальше, аніж даль;
тим більше, що іти по льоді слизько,
ще важче стояти... й впасти жаль.

тож треба рухатись (сяк-так переміщатись),
щоб не засохнути чи згнити на-ходу;
потрібно йти вперед і не боятись
копати вглиб і вглиб... й знайдеш руду.

ці поклади – безцінні, мов уроки,
які отримав ти, коли шукав
незнаний скарб… не зайві були кроки,
якщо принаймні раз хоча б упав!

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби сині зіроньки, блищать.
М. Р и л ь с ь к и й

Я стрів тебе, як день волошку в житі,
Що зацвіла між росяних колось,
Тебе, мабуть, тоді образив хтось,
Були, як небо, очі сумовиті.

І кучеряве літо у зеніті,
І вітер, мов приручений той лось,
Ішли за нами слідом, і здалось,
Що сонце теж печалиться в блакиті.

Побачив я волошку на дорозі,
Притоптану, покинуту в знемозі,
Й подумалось: "Вона тобі зрідні..."

І хоч минуло вже багато днів,
Той випадок не можу я забути,-
Душа зазнала болю і спокути...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)