Мчать рельси в густу ніч,
Паморочить думку алкоголь.
Ви здивуєтесь, але то звична річ,
Як розум неясний –легше вжитися в роль.

Думаємо про різне, мовчимо про одне і теж.
Не раз мені в ночі тебе бракує...
Іноді ж не бачимо ми жодних меж
Й лиш рима сестра з біди рятує.

Ми проживемо разом все життя:
Не треба білої фати й вінця не треба,
Виробивши штучні почуття,
Забудемо про всі кретинські креда!

Ти звинувачуєш мене, що я брехала?
Я все віддала, що віддать тобі могла!
Це правда, я ж ніби й кохала.
Як виявилось, я просто не та.

 
Пікова роздрібна надія
Неспішний бій розсипаний
В атональні високі нічні
Страхи одноокої варти

Покреслені ноти абстракцій
За висхідною ажурністю
Крізь ілюзії резонансів
Химерної кафедральності


плач
Попелюшко
на потім
яке кому діло
щó
потім
у зимовій країні мрій
зблідлі сестри, братерський сміх...

Капризно подерті сходинки
Дублі метеликів чорних
Відлуння падінь безневинних
Сніжинки гіркої віри




 

Самотня подорож – виноградом:
Повзе. Неспіла. Навпомацки.
День – на зачіпки. Опівночі –
Вистигати. Кожні сто знайомств –
Підзарядження.
Є листя, є лоза, є гроно.
Немає – соку. Сточено
На хибну кров. Витекла вся –
За сонцем. Сонечком. Сном.
Подорожня самотність –
Вином-градом. Без витримки.
Нестримно. Витримаю.

2007

Це така ланцюгова реакція –
Переходить Вчора у Завтра,
І Сьогоднішня адаптація,
Можливо, нічого не варта.
2009

Я дивлюсь в твої очі
В такі прекрасні і звабливі.
В твоїх обіймах я щоночі
Уста цілую ніжні й щирі.

З тобою поряд, наче в казці:
Ти мій принц, я твоя принцеса
Мені з тобою добре, моє щастя
Цілуй мене, бо я привикла.

Бо я привикла , що ти мене цілуєш
І вже ніколи я не відвикну,
Бо я тебе кохаю… Чуєш?...
Цілуй мене, бо зникну.

Зникну, якщо не будеш цілувати…
Мовчи, нічого не кажи
Слова брехливі, – не треба їх казати.
Цілуй мене, мовчи, мовчи…

Не треба говорити
Бо наш язик брехливий часто
Вже краще мед солодкий пити
Із вуст твоїх солодких…щастя…

Якщо вже я захочу правди,
То ти нічого не кажи.
Поглянь у очі мені,
Я зрозумію все…мовчи…

Нехай вже краще очі скажуть
Усе, що ти на серці маєш,
Бо люди слів таких не знають,
Які б сказали, що ти відчуваєш.

А поки що мовчи, у вічі не дивись,
Солодке щастя пий і не сумуй.
Якщо хочеш, злетімо разом ввись,
Прошу, цілуй…цілуй……

Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Вірші б’ють
вони не плачуть

вони ростуть
а їх не бачать.

не сприймають
у цей раз

може хтось
дає наказ.

тепер їх не розуміють
не палають,
а лиш тліють

лиш після
смерті їх творця
вони доходять
до вінця!

так із здавен ведеться
із грані полум’я вознесеться

Зовсім темно. До крику німо.
Жоден звук не порушить тишу.
Безпорадні блукання міма
крізь ніщо. Хто для нього пише?

Захлинусь в електронній клітці.
Кожну мить актуальна тема.
Щось містичне в маленькій мітці,
що ніяк нам не вкаже, де ми.

Спілкування з німим екраном.
Безліч слів і ні краплі звуку.
А щоб якось закрити рану,
подаєш віртуальну руку.

Щось в цьому світі перемкнулось.
Якісь контакти не в попад.
Наші дороги перетнулись
Тоді і там. Але навгад.
Фальшивив голос в унісоні.
То твій, то мій. А то й обох.
На рівні втрачених нейронів
Ділили відстань-час на двох.
Переділили. До краплини.
В кожного порівну тепер.
Дві незаповнені людини.
Квиток. Дорога. Контролер.
"У вас квиток не в той автобус".
Не той маршрут. Не ті міста.
Згубила карту – взяла глобус.
Не перемножила масштаб.
Думки розпалися на вірші.
Здоровий глузд перегорів.
То задихаюся від тиші.
То захлинаюся від слів.
І довго-довго вибирала,
Куди втекти. Тобі на зло?
Перевтомилась. Переграла.
І, дивно: наче й не було.

Вже нічого не зробиш, коли зникла любов...
Коли чуєш її затихаючі кроки
В передпокаї серця... Коли знову і знов
Зупинити б її, хоч на мить, хоч на трохи.
За плече розвернула її і дивлюсь
В її очі... так страшно! У них - порожнеча.
Вона тихо пішла. Ну а я? Зостаюсь...
Крають серденько в кров нею лишені речі.
Вже нічого не зробиш, вже лише каяття.
Чую, рипнули двері, вона вийшла і зникла.
І не вразить уже глибина почуття,
І бездонна душа, і слова: "Я так звикла..."
Я дивлюсь у вікно, як спішить вона геть
Крізь засніжену ніч в неосвітлені далі...
Де ж її назавжди, що не знатиме меж?-
Заіржавілий бік золотоїї медалі!..
Зникли фарби і глянець, а залишився бруд
Не вмикатиму світла, хай вважають - заснула...
Скільки ще пережити потрібно облуд?
Я, рахуючи, збилась, і безвольно здригнулась.
30.11.08

Желтые глаза, узкие зрачки
Не за кем теперь плакать и страдать,
Петлями следы, словно маяки
На снегу холодном! Некуда бежать.
Высоки деревья, ветер, словно нож,
Серый хвост поджав, воет на луну,
Плохо, тоскно ей. Ты её не трожь,
И, прошу, оставь, хоть на час одну.
Колкие снежинки падают на мех,
Морда обнажает белые клыки,
Толи заскулила, толи детский смех
Потревожил ветви трепетной ольхи.
Лапы, что изрезал острый синий лед,
В снег сует она, притупляя боль.
Голову забросив, поздних птиц полёт
Наблюдает воя, выполняя роль.
Не зови жестокой, не гони её
Ей и так досталось от лихой судьбы
Загляни в глаза, там увидишь то,
Что она скрывала от большой толпы.

(написано давно)

спека у Києві,
поряд – морозиво, квас,
“Прада”, неправда, поповнення гріхорахунку
«панно моя, все життя я шукав саме вас -
відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку...»
як відмовляти собі у такому частунку?

спека сильнішає
тане і липне пломбір,
квас нагрівається в бочці до стану окропу,
цей світлофор, що моргає мені чи тобі,
шле таємниче послання, нагадує тобто:
відповіді продаються - уроздріб чи оптом

крок – і на Дарниці ,
другий - по той бік Дніпра,
зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,
жовті таксівки сигналять у вухо – пора!
рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,
доки це тільце маленьке ще тепле на дотик

квас обернувся на лаву,
пильнуйся, my love,
мухами люди на пальці солодкі насядуть,
хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,
хто б, як не ти, всі вагання залишив позаду -
любий, тікаймо
із цього нерайського саду

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
цей менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
казав поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Проґавила... Вважай мене немає
Серед панянок в пишних горностаях.
Банальна пісня: не внесли до списку,
Мабуть, боялись розголосу. Риску
Підвів швейцар. Завжди когось підводить,
Від шефа до клієнтів, і нагоди
Відтоді годі кращої чекати,
Як милості порожніх банкоматів.
Тому не варто опускати планки,
І пальчиком до губ держу мовчанку
У пошуках скандальної родзинки,
У сподіваннях прикрої заминки...
Напередодні цілу ніч не спалось
І навіть тема визріла „така ось
Біда на ексклюзивні босоніжки—
Вибоїни червоної доріжки”.

Ну, хутчіш підставляйте плечі,
Простягніть оберемок рук!
І на виріст ще теплих речень,
І за другу хай скаже друг.

Потримайте зі мною крижму –
Там, де з дерева скочить син.
Там і я ваші сотки вижну,
В сухожилля подам води.

Не в’яжіть мені модно зашморг,
Не майструйте (того) стільця.
Я молитимусь серцем вашим
До причастя, посту, вінця.

Розламаю на всіх вечерю.
Ситий півню, лічи до трьох!
Зазирніть – я збудую двері.
І заходьте через вікно.

2009

Не зводь захмарних замків,
Любий друже.
Будуй, як люди, затишні хатки,
Аби багато шуму не зчиняли,
Як будуть руйнуватися вони.

Зорею небо позіхає,
Рікою котяться таксі.
Куди вона так поспішає,
А разом з нею ми усі?

Година спокою в повітрі -
Сонливим затишком зійшла.
Сльозою втоми на палітрі,
Душа садочком розцвіла,

Морською хвилею пірнає
У паралельне майбуття.
Хто таємницю розгадає -
Майбутнє завтрашнє життя?

Пухка, зелена одежина,
Як ти пасуєш на сосні,
Моя омріяна долина -
Ти ненаснилася мені.

Дерева дружнім потисканням
Своїх оголених гілок
Із доброзичливим вітанням
Проводять поглядом в садок.

Веселі пташки невеличкі,
Немов ті янголи з небес.
Мій рай землі посеред річки -
Душі гармонію принес.

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

Безглуздий стан. Безпристрасна пригода
без "брати в голову дурниці і слова".
Без шкодувань про втрачену нагоду
сказати вкотре: "Люди, я жива!"

Без слів, без болю, навіть без емоцій.
Беззвучний стук у серце на замках.
Безликий ти в безликому потоці.
Безлика я в обірваних гудках.

Безкрила тінь нав’язливого стану.
Плюс-мінус тіло. Мінус я. Плюс ти.
А плюс – як хрест, кілком забитий в рану.
Сама собі: "Зірвалась – то лети!"

Відроджуватись міліард разів,
Щоби не повторитися тотожно.
Відбитком Божим – на скрижаль віків,
Де ідеальним світом витвір кожен.
Пройдуть епохи, зміняться часи.
Смаки, правителі, закони – все минуще.
Та справжньої не знищити краси,
Бо ж вічна, незбагненна, всюдисуща.



10.08.2009 р.

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

Не сумуй, мій друже: це не жах –
розуміння дар дано не всім.
Люди часто з кимось не в ладах,
і гримить не завжди тільки грім.

Хай комусь поезія лиш звук,
вибачай собі різницю з ними:
тобі сутність лащиться до рук,
ну а їм грозить зубами злими.

Коли бачиш світ як суміш фарб –
то не здатен бачити сюжету.
Дійсності багатогранний скарб
не дано абстрактному портрету.

Ти даруєш світові свої
словом намальовані картини,
але раптом бачиш на їх тлі,
як чиїсь байдужніють спини.

Не сумуй, мій друже, то є так:
інші бачать іншими очима.
Та завжди знайдеться той дивак,
що на світ подивиться твоїми.

Коли давно усі відкрито карти
І кожен козир вірністю покритий,
Пора за інший стіл пересідати,
Або і краще зовсім «руки вмити»!
Азартна праведниця віри в чесні ігри
Звела на нуль одвічні всі канони.
Відомими зробивши «ікс» та «ігрек»
Спали колоду, йди на перегони!


2009

Я сиву намалюю ностальгію,
Коли душа злітає, ніби птах,
Долає доли, гори і в надії
Додому поспішає на вітрах.

Додому, до моєї України,
До того невеличкого села,
Де біля хати – два кущі калини
І вишенька біленька зацвіла.

Де літо пахне яблуками й хлібом,
Кує зозуля вранці у саду,
Сидить на стільчику старенький дідо,
Облущує квасольку молоду.

 
Вона прийде нечутно, пітьмою
В пізній час летаргійного літа
У найтоншому апофеозі
Віоли святого Антоніо

Вона сяде на крісло нізвідки
У знайомий знечулений спосіб
Виразні очі відтінку тіні
Порцелянове матове тіло

Хто вона, для якої цілі він
Заціпеніле дзеркалля води
Де видіння спливають вицвілі
Розфіксованим дагеротипом




 

«Вы любите розы?
А я на них срал!»
В. Маяковский

Не треба мені тюльпанів –
а сотню їдких помад
аби малювати п у т а н у
царівну тілесних принад.

Медового голосу хочу
імбиру 100 грам і пломбір
малюю помадою очі
щоб виїла хтивості зір.

Малюю помадою тіло
подай мені, може ще туш
чекай, сподівайся на диво
та серця мого не руш.

Не чіпай його ніжно руками
поцілунків з повітря не жди
під ногами – моїми ногами
свою душу мені не стели.
2009

Вітер в старенькім лахмітті
Йшов жебрати вікна відкриті.
Шурхотом тихим просився до хати,
На підвіконні вкладаючись спати.
То невелика здається пожертва,
Та залишалися вікна заперті.
Вітер віконниці штурхав легенько,
Свіжість вдихаючи рано-раненько.
Вікна лишалися сліпо-закриті –
Ранок проводили люди в молитві.
Хмара з грозою якось підлетіла –
Здався їй старець зовсім безсилим.
Сили додала трохи від грому –
Вітер загрюкав, долаючи втому.
Вікна щільніше усі зачинялись –
Гніву небесного люди боялись.
...................................................
Вітер в старенькім лахмітті
Більше не жебрає вікна відкриті...
11.08.09

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний,
Справжній, діти, білячок!

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як доїм цей білячок.

Небо кусается мокрыми каплями,
Я отгоняю их серым зонтом.
Очень шуршит у меня под коленями,
И задевает упругим локтем.

Идти под дождем не каждый осмелится,
Дельфины резвятся, в лужах скользя.
Я на асфальте как будто у берега,
Но знаю, что берег далек от меня.

Везде здесь вода: на небе и в воздух.
Серый дельфин щекочет мой зонт.
Пахнет листвой, такой абрикосовой,
Как будто ее положили мне в рот.

Небо смешалось с землей и с дельфинами,
Я их люблю, они любят меня.
Жить без дождя дельфины не в силе,
А значит, и я не могу без дождя.

2005

Щасти тобі у всіх нещастях.
На піках прірв, на дні вершин.
Я вже підвівся, щоб не впасти
І наперед набив колін.
Занурив голову по серце
У келих втоми, в сто доріг.
Я, мабуть, сильний, раз уперто
Кидаю посмішки на сніг.
А ти слабка, чи просто жінка.
Чи вмієш нести два хрести.
Ти ж збожеволіла настільки,
Що можеш з глузду не зійти.
Не розпочнемо все спочатку
На шосте пеклове число.
Я розв’язав вузли краваток.
Твої так само – від і до

2007

Травами скошені передбачення.
Я не пророк, ти не перша з мучениць.
Спробуй за віру мене пробачити,
Я мимодолі до неї змушений.

За каторги ідолів ідеальності,
Терни вінків, непідважність хреста твого.
Смішно грішити «для так». Як вже сталося.
Без званих бенкетів, без мору світнього.

… На грудях маcнітимуть пальці про випадок.
І голос навиворіт, із фальші зітканий.
І поки ще пекло нам очі не випекло,
Вірую в єдине скорочення – відстані.

2007

Потяги тягнуть долі.
Долетіти. Доповзти. До…зустрічі.
Вільний для кружки столик.
Тухлі на дух говірки. Закусочні.
Наші квитки помічено.
Полицями – крові згустки стомлені.
Маємо час для відчаю,
Важити туги і невагомості.
Провідниці водять голод.
Ковтки навзаєм розлити, випито.
Вічність – не таке вже й коло,
Коли відстань везти по-різному.До…

2008

Дощ. На асфальт. На осінь.
Йшов, поливав, періщив.
По скронях абрикосів,
По вінця грунтотріщин.
Навздогін за втікачами.
Водолюбам – наввиперед.
Як стрибок за неба рами,
Спроба на землю видертись.

2007

Танець на світлі темряв.
Ближче до тіла суті.
Руки навстіж розкуті.
Рухи – дихання нервів.

Оберти врозріз хвилям
Вільно гублять хвилини.
Сонце шмагає спини,
Па розкидає в милі.

Морем прісніють вени,
Глузд льодяніший пульсу.
Губи ж – як ритм конвульсій:
Спраглі. П’янкі. Солені.

2006

Іронічна посмішка,
Погляд повз ковзне,
Гострий язичок,
Волосся безлад ...
Непомітна помилка –
Шлях до тих тенет,
Вже не одного
В халепу ввергла.

Де пігулки взяти нам,
Запобіжне щось.
Бачив сам не раз,
Але не вірю
Я ні глузду, ні очам.
Наче тягне хтось
Поряд постояти
Біля виру.

Хочу з тобою бавитись
До дитячого сміху.
М’яко цілунки ставити,
Сперечатися стиха.

Хочу за тебе змокнути
І попектися взимку.
Знати наосліп поштовхи
Щастя в твоїх клітинках.

Хочу, щоб діамантово
Мружились твої очі
І щоби пахло жартами
В променях полуночі.

Хочу тобою тішитись,
Вовком без тебе вити,
Сном колихати й ніжністю.
Хочу з тобою жити.

2007

Тепла поезія жовклого лісу.
Променів струмені на сито ожин.
Крок невагомий, як ритм піаніста –
Поверх голкососен, мохових перин.

Осінь вдихаю у змучені груди,
Вростаю у крони на повен зріст.
Я – дикий спокій, усмішкою – Будда.
Я сонцелюдина, коли я – ліс.

2008

Тихо лежи навколішки,
Не перескакуй втіхи.
Розжену твої солі. Чим?
Цукром, до з’їзду стріхи.

Випий мене неголеним.
Голим. Зголоду. Голосно.
Вибери межі повені.
Падай. Родоським колосом.

2007

І
Вот так всегда…
И тонкий контур губ
Сложился сам в лукавую усмешку
И потерялся до утра
На отсыревших
сигаретных фильтрах,
в мелькании воротничков
и локтевых изгибах,
оставив по себе изящный белый шрамик
где-то меж переносицей
и правым подреберьем

ІІ
добраться бы
скукожившись пробить
стеклянный барабан
и не увязнуть в плотной амальгаме
лодыжками-коленками – и вот:
в паучьих лапках вертится моток
Плутон уже похитил Прозерпину
ровно сто восемь с половиной раз...
старушка Манфред сплевывает чинно
в свой детский кулачок
и прячет ярко-красные пастилки
в пунцовой шали, книжных корешках,
атласных туфельках и шелковой бумаге

ІІІ
и тишина ведет отсчет обратный
к нарезке из простых движений вспять
пожалуй, ничего не остается,
как, стрелки развернув, улечься спать,
едва проснувшись…

Стоїть край дороги дівча з голубими очима,
Стоїть і шепоче, і сльози летять на траву, -
Засмучена Доля, тендітна, самотня й незрима -
Вже довго чекає на вічність безмежну й нову.

Скажіть, хто з нас чує, як дівчинка плаче у спеку?
Стискається серце й чомусь невідомо болить,
Так близько вона й одночасно занадто далеко.
Вже ось,на руках...Та раптово тікає за мить.

Скажіть, хто з нас бачить, як дівчинка плаче у зливу?
Зливаються сльози з суцільним невтомним дощем.
Та гірко ридає, беззахисна і незрадлива,
Не злива, а сльози дівчини породжують щем.

Чому вона плаче, та дівчинка з поглядом неба?
Чому ми не бачим, не чуєм цей плач самоти.
Так страшно чомусь зазирнути у душу до себе,
Бо кожен боїться там сльози пекучі знайти.

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

Більшість думок починаються з "Я",
З "Ти" починаються звинувачення.
Більшість думок обкрадають слова,
Які вже не мають значення.
2009

письмовим столом - тільки ним і зміряю життєвий простір
гадюча осінь пролізла в шухляду добити зливою
мої очі - це вікна щільно зачинені а втім без скла
так що будь який птах клюватиме рогівку підвіконня.
світ аж надто глибоко аж боляче проріс в моє перо
і скапує тепер немов гарячий віск рідкими буквами.
у дірку в крижаній палітурці занурюю руку в сторінки
і слова одразу прилипають до холодних як січень пальців.
і з кожним сонцем стає легше заплутатись у власних снах
де завжди є вірогідність вранці за кавою випити всесвіт
і цей всесвіт я переписуватиму різним почерком щоранку
протягом всього життя що так скидається на поетичну збірку
навіть не сходячи з місця лише міняючи колір чорнил.

Згубив її з останнім вивихом струни.
За першим видихом ще не відчув утрати.
Любов летітиме у Місячній Сонаті,
як долетить до серця, Боже – схорони
і сотвори їй вічну... Де Твої палати
заходять, нiби у Йордан, в Чумацький Шлях,

дай місця – аж до відчуття на скронях нот,
життям нанесених безладно, поза станом.
Коли мовчання припаде до слів устами,
я з титрів обриватиму німе кіно:
світлини білі – біль, а чорні – серця камінь,
аби вiдчути, як полегшає земля,

бо на останнім кадрі облечу і я,
та ближче неба – опадатиму поволі
аж доки сонце не згорить на видноколi
i не здригне луна вiд крику журавля.
Вам не знайти тоді від мене парасолі,
як холоду душi у спiвах солов'я.

10 Серпня 2009

Ich werde in die tannen gehen123

Я звичайно не монах
Роками мовчати не зможу
Але три дні в самий раз

Я ж дав тобі слово
Так що не грайся зі мною
Хіба що трішечки

Робитиму свою справу вміло
Без зайвого шуму
Наче досвідчений спезназівець
Котрий перерізає горлянки ворогам

Ти вимагатимеш компліментів
Красивих слів
Метафор
Кажучи ти все таки поет

Але якщо захочеш
Ти їх відчуєш на кінчику мого язика
В заглибинах мої очей

Проте це тривати не може вічно
І я скажу тобі все що забажаєш

Врешті решт я ж не монах
І слава Богу

ЖАН: Жіноча змова, відьмацькі посиденьки
із мученицьким виглядом на кухні

ЖАК: Жінки при деннім світлі хитрі й солоденькі
Вночі, як переможниці, здіймають вгору кухлі.

СТЕФАНИК: Не йди на ланцюгу до їх звабливих ніг,
не пий із рук її, то приворотне зілля
і пристрасні слова — то, наче перший сніг,
зійдуть водою, враз, після весілля!

ЖАН:Стефанику, а покажи но руки!
Натяг собі кільця вже на правицю? (звинувачуючи)

ЖАК:Подружницьке життя, блаженні муки!
Придбав собі в кубло перевертня? Вовчицю?

СТЕФАНИК:Я бачив блиск в очах!

ЖАН: Жагу до влади!

СТЕФАНИК: На Бога ради,
Жаку, то любов прийшла зненацька!

ЖАК: Що не кажи, наївність в тебе хвацька,
якщо вже кожну пристрасть випадкову
сприймаєш, наче віковічну дружбу братську.

СТЕФАНИК: Зізнайся вже, що не впадаєш на колінах
й ти за гіркою дівою своєю?
У неї ж перець кров'ю б'є в судинах,
стальні ножі у її білих крилах!

ЖАК: Лише навприсядки поклони імітую
я у її забавному спектаклі
і цим своєї честі не руйную,
і з волею у мене все в порядку!

Не вір її очам, звабливим і зрадливим,
не вір речам її — то штучний мед,
що, начебто, такий ще солодливий
та лікувальну дію зводить їх на нет!

ЖАН: Мені Марія вчора ноги мила,
але очей з землі не підіймала,
задумала чи що і не сказала?

ЖАК: Таємна змова! Вже щось приховала!
Стефанику, Селестра не казала
про опівнічний зліт? Жіночі збори?

СТЕФАНИК: Вона лишень на мене скоса брови
згорнула в дні здивовані дуги,
коли я ненароком запитався:
“Коханочко, збираєшся куди?”

ЖАК: І свою Раду не застав я вдома,
диковинка, неначе не моя!
І іноді мене вбиває втома!
Вона, неначе західна зоря:
примхлива й незагнуздана, свавільна!
У неї все ж внесу я корективи!

Цю норовливу дівчину скую
в свої кайдани,
в кров її віллю
смиренності й покірності до краю!
Ви праві, начебто, що
я її кохаю!!! (Вбік)

ЖАН: Що ж, Жаку, і ти у п'яне русло
палкого недопитого вина
найвищого у світі почуття
кидаєшся цілком і з головою?

ЖАК: Нову краватку Марія прикупила?

ЖАН: Так, дама серця в мене дуже мила!

ЖАК: То й ти надпив із келиху вина?

ЖАН: Май совість, Жаку, я вже не дитя!
Інтрижка безневинна і не більше,
скажи мені, кому від цього гірше?

СТЕФАНИК: Що, Жане? Запітніли руки?
Кохаєш ти! І серця гучні звуки
вже видали тебе! Ти необачний.

ЖАК: Правда є правда, Жане, однозначно!

ЖАН: Вогонь в її очах і тихі ріки,
раптово так і так несамовито
мене заполонили. Невблаганні
мої крилаті, сонячні бажання.

Не пив би чар, не пив би того зілля,
не знав би горя не літав б на крилах.
Я ж тим вином споїв своє свавілля
й здійнявся в небо на Амурових вітрилах!

ЖАК: Нещасне щастя, щастя не щасливе!
І вип'ємо за переможну перемогу!
Хоча з любові й п'яний я на диво,
але від чарки я не напишу відмову!

СТЕФАНИК: Здіймайте вище келихи червоні!
Я за жінок впиваюсь неминучих!

ЖАН: Хай хаотично кров тече у скроні
й багаття Гестії не тлітиме жагуче!

ЖАК: За норов їх, за примхи й за свободу
утрачену край наших берегів
Я упиваюсь знов за їхню вроду,
якою владарюєм вздовж віків!

Сны стучались в окошко и падали рядом
С зажженной плиты – в полночный кефир.
Замесила я тесто, посолив мармеладом,
И поставила печься в духовку зефир.

А на кухне злобно жужжал желтый чайник,
И комар все старался возвыситься ввысь.
Ну а тесто дымилось звездной вуалью,
И запахи ветра куда-то неслись…

Открыла окно - и сны собрала я,
Еле живых их поила чайком,
А они объедались густым мармеладом,
Закусив его сладким зефирным тортом.

2009

Місто заміниться містом,
Порожнє ліжко – пустим.
Вечеря – звичкою їсти,
Повечір – розшуком змін.
Речі народять речення,
Упишуться в інтер’єр.
Дів проведуть приречених
Гаремом гарних манер.
Діви засвітять звабливо,
Вади – на буден день.
І роздадуть, як яблука,
Фальші курних пісень.
Діви захочуть розкоші,
Подвигів. Сліз. І десерт.
Запроклинають пошепки
Вроду, народження, смерть.
Ліжка застелять ранами,
Сном без зливання рук.
Сон надійде під ранок:
«Дощ. Біжимо! Цілуй…»

2007