Не зводь захмарних замків,
Любий друже.
Будуй, як люди, затишні хатки,
Аби багато шуму не зчиняли,
Як будуть руйнуватися вони.

Зорею небо позіхає,
Рікою котяться таксі.
Куди вона так поспішає,
А разом з нею ми усі?

Година спокою в повітрі -
Сонливим затишком зійшла.
Сльозою втоми на палітрі,
Душа садочком розцвіла,

Морською хвилею пірнає
У паралельне майбуття.
Хто таємницю розгадає -
Майбутнє завтрашнє життя?

Пухка, зелена одежина,
Як ти пасуєш на сосні,
Моя омріяна долина -
Ти ненаснилася мені.

Дерева дружнім потисканням
Своїх оголених гілок
Із доброзичливим вітанням
Проводять поглядом в садок.

Веселі пташки невеличкі,
Немов ті янголи з небес.
Мій рай землі посеред річки -
Душі гармонію принес.

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

Безглуздий стан. Безпристрасна пригода
без "брати в голову дурниці і слова".
Без шкодувань про втрачену нагоду
сказати вкотре: "Люди, я жива!"

Без слів, без болю, навіть без емоцій.
Беззвучний стук у серце на замках.
Безликий ти в безликому потоці.
Безлика я в обірваних гудках.

Безкрила тінь нав’язливого стану.
Плюс-мінус тіло. Мінус я. Плюс ти.
А плюс – як хрест, кілком забитий в рану.
Сама собі: "Зірвалась – то лети!"

Відроджуватись міліард разів,
Щоби не повторитися тотожно.
Відбитком Божим – на скрижаль віків,
Де ідеальним світом витвір кожен.
Пройдуть епохи, зміняться часи.
Смаки, правителі, закони – все минуще.
Та справжньої не знищити краси,
Бо ж вічна, незбагненна, всюдисуща.



10.08.2009 р.

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

Не сумуй, мій друже: це не жах –
розуміння дар дано не всім.
Люди часто з кимось не в ладах,
і гримить не завжди тільки грім.

Хай комусь поезія лиш звук,
вибачай собі різницю з ними:
тобі сутність лащиться до рук,
ну а їм грозить зубами злими.

Коли бачиш світ як суміш фарб –
то не здатен бачити сюжету.
Дійсності багатогранний скарб
не дано абстрактному портрету.

Ти даруєш світові свої
словом намальовані картини,
але раптом бачиш на їх тлі,
як чиїсь байдужніють спини.

Не сумуй, мій друже, то є так:
інші бачать іншими очима.
Та завжди знайдеться той дивак,
що на світ подивиться твоїми.

Коли давно усі відкрито карти
І кожен козир вірністю покритий,
Пора за інший стіл пересідати,
Або і краще зовсім «руки вмити»!
Азартна праведниця віри в чесні ігри
Звела на нуль одвічні всі канони.
Відомими зробивши «ікс» та «ігрек»
Спали колоду, йди на перегони!


2009

Я сиву намалюю ностальгію,
Коли душа злітає, ніби птах,
Долає доли, гори і в надії
Додому поспішає на вітрах.

Додому, до моєї України,
До того невеличкого села,
Де біля хати – два кущі калини
І вишенька біленька зацвіла.

Де літо пахне яблуками й хлібом,
Кує зозуля вранці у саду,
Сидить на стільчику старенький дідо,
Облущує квасольку молоду.

 
Вона прийде нечутно, пітьмою
В пізній час летаргійного літа
У найтоншому апофеозі
Віоли святого Антоніо

Вона сяде на крісло нізвідки
У знайомий знечулений спосіб
Виразні очі відтінку тіні
Порцелянове матове тіло

Хто вона, для якої цілі він
Заціпеніле дзеркалля води
Де видіння спливають вицвілі
Розфіксованим дагеротипом




 

«Вы любите розы?
А я на них срал!»
В. Маяковский

Не треба мені тюльпанів –
а сотню їдких помад
аби малювати п у т а н у
царівну тілесних принад.

Медового голосу хочу
імбиру 100 грам і пломбір
малюю помадою очі
щоб виїла хтивості зір.

Малюю помадою тіло
подай мені, може ще туш
чекай, сподівайся на диво
та серця мого не руш.

Не чіпай його ніжно руками
поцілунків з повітря не жди
під ногами – моїми ногами
свою душу мені не стели.
2009

Вітер в старенькім лахмітті
Йшов жебрати вікна відкриті.
Шурхотом тихим просився до хати,
На підвіконні вкладаючись спати.
То невелика здається пожертва,
Та залишалися вікна заперті.
Вітер віконниці штурхав легенько,
Свіжість вдихаючи рано-раненько.
Вікна лишалися сліпо-закриті –
Ранок проводили люди в молитві.
Хмара з грозою якось підлетіла –
Здався їй старець зовсім безсилим.
Сили додала трохи від грому –
Вітер загрюкав, долаючи втому.
Вікна щільніше усі зачинялись –
Гніву небесного люди боялись.
...................................................
Вітер в старенькім лахмітті
Більше не жебрає вікна відкриті...
11.08.09

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний,
Справжній, діти, білячок!

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як доїм цей білячок.

Небо кусается мокрыми каплями,
Я отгоняю их серым зонтом.
Очень шуршит у меня под коленями,
И задевает упругим локтем.

Идти под дождем не каждый осмелится,
Дельфины резвятся, в лужах скользя.
Я на асфальте как будто у берега,
Но знаю, что берег далек от меня.

Везде здесь вода: на небе и в воздух.
Серый дельфин щекочет мой зонт.
Пахнет листвой, такой абрикосовой,
Как будто ее положили мне в рот.

Небо смешалось с землей и с дельфинами,
Я их люблю, они любят меня.
Жить без дождя дельфины не в силе,
А значит, и я не могу без дождя.

2005

Щасти тобі у всіх нещастях.
На піках прірв, на дні вершин.
Я вже підвівся, щоб не впасти
І наперед набив колін.
Занурив голову по серце
У келих втоми, в сто доріг.
Я, мабуть, сильний, раз уперто
Кидаю посмішки на сніг.
А ти слабка, чи просто жінка.
Чи вмієш нести два хрести.
Ти ж збожеволіла настільки,
Що можеш з глузду не зійти.
Не розпочнемо все спочатку
На шосте пеклове число.
Я розв’язав вузли краваток.
Твої так само – від і до

2007

Травами скошені передбачення.
Я не пророк, ти не перша з мучениць.
Спробуй за віру мене пробачити,
Я мимодолі до неї змушений.

За каторги ідолів ідеальності,
Терни вінків, непідважність хреста твого.
Смішно грішити «для так». Як вже сталося.
Без званих бенкетів, без мору світнього.

… На грудях маcнітимуть пальці про випадок.
І голос навиворіт, із фальші зітканий.
І поки ще пекло нам очі не випекло,
Вірую в єдине скорочення – відстані.

2007

Потяги тягнуть долі.
Долетіти. Доповзти. До…зустрічі.
Вільний для кружки столик.
Тухлі на дух говірки. Закусочні.
Наші квитки помічено.
Полицями – крові згустки стомлені.
Маємо час для відчаю,
Важити туги і невагомості.
Провідниці водять голод.
Ковтки навзаєм розлити, випито.
Вічність – не таке вже й коло,
Коли відстань везти по-різному.До…

2008

Дощ. На асфальт. На осінь.
Йшов, поливав, періщив.
По скронях абрикосів,
По вінця грунтотріщин.
Навздогін за втікачами.
Водолюбам – наввиперед.
Як стрибок за неба рами,
Спроба на землю видертись.

2007

Танець на світлі темряв.
Ближче до тіла суті.
Руки навстіж розкуті.
Рухи – дихання нервів.

Оберти врозріз хвилям
Вільно гублять хвилини.
Сонце шмагає спини,
Па розкидає в милі.

Морем прісніють вени,
Глузд льодяніший пульсу.
Губи ж – як ритм конвульсій:
Спраглі. П’янкі. Солені.

2006

Іронічна посмішка,
Погляд повз ковзне,
Гострий язичок,
Волосся безлад ...
Непомітна помилка –
Шлях до тих тенет,
Вже не одного
В халепу ввергла.

Де пігулки взяти нам,
Запобіжне щось.
Бачив сам не раз,
Але не вірю
Я ні глузду, ні очам.
Наче тягне хтось
Поряд постояти
Біля виру.

Хочу з тобою бавитись
До дитячого сміху.
М’яко цілунки ставити,
Сперечатися стиха.

Хочу за тебе змокнути
І попектися взимку.
Знати наосліп поштовхи
Щастя в твоїх клітинках.

Хочу, щоб діамантово
Мружились твої очі
І щоби пахло жартами
В променях полуночі.

Хочу тобою тішитись,
Вовком без тебе вити,
Сном колихати й ніжністю.
Хочу з тобою жити.

2007

Тепла поезія жовклого лісу.
Променів струмені на сито ожин.
Крок невагомий, як ритм піаніста –
Поверх голкососен, мохових перин.

Осінь вдихаю у змучені груди,
Вростаю у крони на повен зріст.
Я – дикий спокій, усмішкою – Будда.
Я сонцелюдина, коли я – ліс.

2008

Тихо лежи навколішки,
Не перескакуй втіхи.
Розжену твої солі. Чим?
Цукром, до з’їзду стріхи.

Випий мене неголеним.
Голим. Зголоду. Голосно.
Вибери межі повені.
Падай. Родоським колосом.

2007

І
Вот так всегда…
И тонкий контур губ
Сложился сам в лукавую усмешку
И потерялся до утра
На отсыревших
сигаретных фильтрах,
в мелькании воротничков
и локтевых изгибах,
оставив по себе изящный белый шрамик
где-то меж переносицей
и правым подреберьем

ІІ
добраться бы
скукожившись пробить
стеклянный барабан
и не увязнуть в плотной амальгаме
лодыжками-коленками – и вот:
в паучьих лапках вертится моток
Плутон уже похитил Прозерпину
ровно сто восемь с половиной раз...
старушка Манфред сплевывает чинно
в свой детский кулачок
и прячет ярко-красные пастилки
в пунцовой шали, книжных корешках,
атласных туфельках и шелковой бумаге

ІІІ
и тишина ведет отсчет обратный
к нарезке из простых движений вспять
пожалуй, ничего не остается,
как, стрелки развернув, улечься спать,
едва проснувшись…

Стоїть край дороги дівча з голубими очима,
Стоїть і шепоче, і сльози летять на траву, -
Засмучена Доля, тендітна, самотня й незрима -
Вже довго чекає на вічність безмежну й нову.

Скажіть, хто з нас чує, як дівчинка плаче у спеку?
Стискається серце й чомусь невідомо болить,
Так близько вона й одночасно занадто далеко.
Вже ось,на руках...Та раптово тікає за мить.

Скажіть, хто з нас бачить, як дівчинка плаче у зливу?
Зливаються сльози з суцільним невтомним дощем.
Та гірко ридає, беззахисна і незрадлива,
Не злива, а сльози дівчини породжують щем.

Чому вона плаче, та дівчинка з поглядом неба?
Чому ми не бачим, не чуєм цей плач самоти.
Так страшно чомусь зазирнути у душу до себе,
Бо кожен боїться там сльози пекучі знайти.

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

Більшість думок починаються з "Я",
З "Ти" починаються звинувачення.
Більшість думок обкрадають слова,
Які вже не мають значення.
2009

письмовим столом - тільки ним і зміряю життєвий простір
гадюча осінь пролізла в шухляду добити зливою
мої очі - це вікна щільно зачинені а втім без скла
так що будь який птах клюватиме рогівку підвіконня.
світ аж надто глибоко аж боляче проріс в моє перо
і скапує тепер немов гарячий віск рідкими буквами.
у дірку в крижаній палітурці занурюю руку в сторінки
і слова одразу прилипають до холодних як січень пальців.
і з кожним сонцем стає легше заплутатись у власних снах
де завжди є вірогідність вранці за кавою випити всесвіт
і цей всесвіт я переписуватиму різним почерком щоранку
протягом всього життя що так скидається на поетичну збірку
навіть не сходячи з місця лише міняючи колір чорнил.

Згубив її з останнім вивихом струни.
За першим видихом ще не відчув утрати.
Любов летітиме у Місячній Сонаті,
як долетить до серця, Боже – схорони
і сотвори їй вічну... Де Твої палати
заходять, нiби у Йордан, в Чумацький Шлях,

дай місця – аж до відчуття на скронях нот,
життям нанесених безладно, поза станом.
Коли мовчання припаде до слів устами,
я з титрів обриватиму німе кіно:
світлини білі – біль, а чорні – серця камінь,
аби вiдчути, як полегшає земля,

бо на останнім кадрі облечу і я,
та ближче неба – опадатиму поволі
аж доки сонце не згорить на видноколi
i не здригне луна вiд крику журавля.
Вам не знайти тоді від мене парасолі,
як холоду душi у спiвах солов'я.

10 Серпня 2009

Ich werde in die tannen gehen123

Я звичайно не монах
Роками мовчати не зможу
Але три дні в самий раз

Я ж дав тобі слово
Так що не грайся зі мною
Хіба що трішечки

Робитиму свою справу вміло
Без зайвого шуму
Наче досвідчений спезназівець
Котрий перерізає горлянки ворогам

Ти вимагатимеш компліментів
Красивих слів
Метафор
Кажучи ти все таки поет

Але якщо захочеш
Ти їх відчуєш на кінчику мого язика
В заглибинах мої очей

Проте це тривати не може вічно
І я скажу тобі все що забажаєш

Врешті решт я ж не монах
І слава Богу

ЖАН: Жіноча змова, відьмацькі посиденьки
із мученицьким виглядом на кухні

ЖАК: Жінки при деннім світлі хитрі й солоденькі
Вночі, як переможниці, здіймають вгору кухлі.

СТЕФАНИК: Не йди на ланцюгу до їх звабливих ніг,
не пий із рук її, то приворотне зілля
і пристрасні слова — то, наче перший сніг,
зійдуть водою, враз, після весілля!

ЖАН:Стефанику, а покажи но руки!
Натяг собі кільця вже на правицю? (звинувачуючи)

ЖАК:Подружницьке життя, блаженні муки!
Придбав собі в кубло перевертня? Вовчицю?

СТЕФАНИК:Я бачив блиск в очах!

ЖАН: Жагу до влади!

СТЕФАНИК: На Бога ради,
Жаку, то любов прийшла зненацька!

ЖАК: Що не кажи, наївність в тебе хвацька,
якщо вже кожну пристрасть випадкову
сприймаєш, наче віковічну дружбу братську.

СТЕФАНИК: Зізнайся вже, що не впадаєш на колінах
й ти за гіркою дівою своєю?
У неї ж перець кров'ю б'є в судинах,
стальні ножі у її білих крилах!

ЖАК: Лише навприсядки поклони імітую
я у її забавному спектаклі
і цим своєї честі не руйную,
і з волею у мене все в порядку!

Не вір її очам, звабливим і зрадливим,
не вір речам її — то штучний мед,
що, начебто, такий ще солодливий
та лікувальну дію зводить їх на нет!

ЖАН: Мені Марія вчора ноги мила,
але очей з землі не підіймала,
задумала чи що і не сказала?

ЖАК: Таємна змова! Вже щось приховала!
Стефанику, Селестра не казала
про опівнічний зліт? Жіночі збори?

СТЕФАНИК: Вона лишень на мене скоса брови
згорнула в дні здивовані дуги,
коли я ненароком запитався:
“Коханочко, збираєшся куди?”

ЖАК: І свою Раду не застав я вдома,
диковинка, неначе не моя!
І іноді мене вбиває втома!
Вона, неначе західна зоря:
примхлива й незагнуздана, свавільна!
У неї все ж внесу я корективи!

Цю норовливу дівчину скую
в свої кайдани,
в кров її віллю
смиренності й покірності до краю!
Ви праві, начебто, що
я її кохаю!!! (Вбік)

ЖАН: Що ж, Жаку, і ти у п'яне русло
палкого недопитого вина
найвищого у світі почуття
кидаєшся цілком і з головою?

ЖАК: Нову краватку Марія прикупила?

ЖАН: Так, дама серця в мене дуже мила!

ЖАК: То й ти надпив із келиху вина?

ЖАН: Май совість, Жаку, я вже не дитя!
Інтрижка безневинна і не більше,
скажи мені, кому від цього гірше?

СТЕФАНИК: Що, Жане? Запітніли руки?
Кохаєш ти! І серця гучні звуки
вже видали тебе! Ти необачний.

ЖАК: Правда є правда, Жане, однозначно!

ЖАН: Вогонь в її очах і тихі ріки,
раптово так і так несамовито
мене заполонили. Невблаганні
мої крилаті, сонячні бажання.

Не пив би чар, не пив би того зілля,
не знав би горя не літав б на крилах.
Я ж тим вином споїв своє свавілля
й здійнявся в небо на Амурових вітрилах!

ЖАК: Нещасне щастя, щастя не щасливе!
І вип'ємо за переможну перемогу!
Хоча з любові й п'яний я на диво,
але від чарки я не напишу відмову!

СТЕФАНИК: Здіймайте вище келихи червоні!
Я за жінок впиваюсь неминучих!

ЖАН: Хай хаотично кров тече у скроні
й багаття Гестії не тлітиме жагуче!

ЖАК: За норов їх, за примхи й за свободу
утрачену край наших берегів
Я упиваюсь знов за їхню вроду,
якою владарюєм вздовж віків!

Сны стучались в окошко и падали рядом
С зажженной плиты – в полночный кефир.
Замесила я тесто, посолив мармеладом,
И поставила печься в духовку зефир.

А на кухне злобно жужжал желтый чайник,
И комар все старался возвыситься ввысь.
Ну а тесто дымилось звездной вуалью,
И запахи ветра куда-то неслись…

Открыла окно - и сны собрала я,
Еле живых их поила чайком,
А они объедались густым мармеладом,
Закусив его сладким зефирным тортом.

2009

Місто заміниться містом,
Порожнє ліжко – пустим.
Вечеря – звичкою їсти,
Повечір – розшуком змін.
Речі народять речення,
Упишуться в інтер’єр.
Дів проведуть приречених
Гаремом гарних манер.
Діви засвітять звабливо,
Вади – на буден день.
І роздадуть, як яблука,
Фальші курних пісень.
Діви захочуть розкоші,
Подвигів. Сліз. І десерт.
Запроклинають пошепки
Вроду, народження, смерть.
Ліжка застелять ранами,
Сном без зливання рук.
Сон надійде під ранок:
«Дощ. Біжимо! Цілуй…»

2007

Ситих не будить музика.
Муза не дасть насито.
Видиться спраговитим..
Очі бувають звужені.

2008

Груди. Гроза. І блискавки
Із небес до самих очей.
Твого тіла достиглі виступи,
Мій запалений Прометей.

Пальці тремтять, як полум’я.
Леденіють. Тануть. Печуть.
Голос твій закидає голову.
Грім затихнув. А я кричу…
2009

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Я вчера размышляла...
И знаешь,
Посетила как раз
Меня мысль...
Ты успешен,
Красив...Обладаешь
Капиталами...
Чувствуешь жизнь...
Мне не надо
Быть в списках
Трехсотой!
Стать счастливой хочу,
Без оков...
На размене симпатий
Попробуй
Обойти ты меня.
Будь здоров!
Я прозрею,
Взгляну свежим виглядом
На тебя, на таких же...
Как ты...
Надоело играть,
Право, в прятки.
Надоели
„Для вида” цветы...
Я пыталась понять...
В чем причина,
Почему не могу
Строить мост...
Догадалась.
Ведь ты же мужчина!
Строй не строй –
Для меня –
Только „Гость”.

Скільки у мені бруду!
Скільки вульгарності!
Прямоти, від якої захоплено
Свистять хлопці (такі ж як і я)

Скільки у мені бруду!
Скільки ненависті!
І цинізму, сарказму,
Що знеславлює рідне ім"я

Це приводить всіх в жах,
Викликає обурення,
І захоплення, від якого
Косо сміюсь в засмальцьованих недрах душі.

Але з іншого боку...
Я ж так часто ходжу зажурена,
Хоч не плачу, та зрештою,
Я складаю наївні вірші.

Я танцюю, сміюсь,
І читаю всесвітніх класиків,
Я люблю!
Та люблю
Лиш таких же брудних, як і я.
"Ти без маски!Без маски!-кричать мені в спину заздрісно.
А ,поглянувши в очі, жахнуться,-
Чия ти? Чия?!!"

Останній штрих до нашого портрету.
Портрет на двох. Це щось нове.
А натюрморти малювати легко.
В портрета – очі... От! Але...
Ми намагались, чесно, ми боролись
За кожен штрих як відбиток душі.
А натюрморти якось не вдавались.
І ось сьогодні... Тихо! Не кажи.
В портрета – очі. Хай розкажуть...
08.08.09

Значить просто горіти самими думками приречена,
Значить власними діями тільки собі щось доводити…
Де ви, фрази, що завжди і всюди були недоречними,
Де ви, очі, що досі із розуму зводили?

Значить жити… Як завжди чекаючи заліків –
Бо за ними свобода, і літо, тоді й побачимо…
Так від цілі й до цілі під шум динаміків,
Але ж щастя – дорога, не пункт призначення!!!

Так і буде, як вирішиш, так і станеться,
Не закохана! Справді? Це все дарма…
Поки бачимось, крапку в кінці не ставимо…
А розстанемось… То розстанемось з усіма.

Значить вірити… Ось і вся мені відповідь
Може думати, може мріяти… і писати комусь…
Ну навіщо?? Життя ж то колись все виправить…
Але не дочекаюсь, і комусь підкорюсь.

Чим завадити і кому тут іще зарадити?
Хай не я, але змін тобі, сонце, в твоїм світогляді!
І у недорозчиненій каві шукати виходу
Із полону, що досі лякає в твоєму погляді!!!
24.04.09

Ты говоришь, что любишь дождь, но когда он идет, ты открываешь зонтик.
Ты говоришь, что любишь ветер, но когда он дует, ты поднимаешь воротник.
Ты говоришь, что любишь солнце, но когда оно светит, ты уходишь в тень.
Вот почему я боюсь, ведь ты говоришь,что любиш меня!

Не треба слів багато,
Не треба часу, щоб чекати.
Я хочу лиш мовчати,
Я вже не хочу так
І ти помовч, посидимо,
Ми тихо каву поп'ємо.

Десь у квартирі сваряться,
Хтось у квартирі мириться,
А ми все сидимо...
Хтось задихається від болю,
А хтось кричить від горя,
Хтось захлинається від щастя,
А хтось біжить - по далі від ненасті...
Хтось щось будує,
Десь руйнуюсь...
І хтось у ліжку сам,
А хтось удвох не спить...

А ми все мовчимо:
Так тихо дивимось,
Я чую порух вій...
Зламай годинник свій.
Яка різниця скільки часу?
Можливо в нас не буде шансу
Ось так тихенько посидіти...

писати влітку про ялинки щонайменше
не модно
чоловіка відкладеного на завтра
кохай сьогодні
прокидайся із сонцем громадянином
Японії
і відганяй темні сили білим оком
півонії
не вір золотому руну
на ньому немає проби
купи піщаний годинник
пантруй за пустелею Гобі
квіти сади
на них метеликів фарби
ще б Кобо Абе ключі від будинків
дав би
і тихо живи як миша у сирі
чедер
на небо дивись
уявляй дощів дреди

 
там я дивуюся на птахів
яким не знати смертного слова
щоби нести на собі гріхи
скалки пам’яті сни минулого

та чудуюсь морями створінь
що бентежать лиш денний бур’ян
їм не відати про птахів
і прозору вітчизну небесну

ще я дивлюся крізь людське
переплутане в мареві битв
страх і відчай самотню безвість
гуркіт маршів дикунські тамтами

ще я бачу дітей ласкавих
у бажанні летіти світами
променистих очима надій

у нестямному щасті блаженних
мріючи дивних риб і птахів
вічно свіжу поезій безмежність

під розсипаними зірками
з-за віконня проклятої вежі




 

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

Три подлеца наварили каш -
В каждой из каш топоров хватало.
Взяв кашеваров на карандаш,
Перекашивая скандально,

Три мудреца заварили чай -
Пар зеленел, смеясь в лицо им;
Пили они из пиал печаль,
Правилам следуя мудрецовым.

За поворотом – осінь,
Махне рукою.
Зупинка.
І далі – зі мною,
Незнана досі.

Позавчора – літо,
Поглядом кине.
Прощально.
Лелекою злине,
Далі від світу.

Меланхолія – нині,
Ціною розлуки
Зустріч.
Нехитра наука.
Коротшає днина....
09.08.09

Море… важко уявити крижаний погляд у спекотного моря.
Але так буває. Невеличкі прозорі хвилі з холодним спокоєм
змочують розжарений пісок, створюючи полосу перестороги.
Відпочивальники, дійшовши до цієї полоси, зупиняються.
Вдивившись у крижаний погляд моря і зрозумівши його настрій
вони слухняно повертають назад у пошуках іншої розваги.
Але завжди знаходиться той, хто не здатен розуміти поглядів.
Хто занадто впевнений у собі, щоб змінювати омріяні плани.
Занадто закохані у життя не вміють бути обережними.
Не звинувачуйте море у жорстокості, необачні створіння.
Йому байдуже до того, хто не розрахував своїх можливостей.
Медуза і людина рівні перед його безпристрасними очима.
Морю все одно, чию смерть заколисувати своїми хвилями.
Цікавість… Ні, то не цікавість збирає людей до місця нещастя.
То тіла зносять до купи свої душі, аби ті разом молилися,
ділячись своєю живою силою з тим, кого рятують чиїсь руки.
І поки ті руки рятують, поки постраждале тіло не втратило
бодай найменшої ознаки наявності душі, натовп очікує.
І поки розширені очі присутніх випромінюють співчуття,
їхні душі шукають зв'язок з власницею безпорадного тіла.
І поки енергія натовпу огортає місце трагедії,
Віра, Надія і Любов намагаються заступити ближнього
від Великого Комбінатора випадковостей, що виграв цю душу,
вдало розсипавши кульки помилок, аби Життя послизнулось
і впустило до жадібної пащі Минулого чергову жертву.
Тій ненаситній пащі мало того, що життя віддає як належне,
за вимогою одвічно невпинного у своєму русі Часу –
передчасні жертви наймиліші її вічно голодному нутру.
Великий Комбінатор ніколи не зупиняє жорстокої гри:
заради своєї втіхи вихопити у Життя ласий шматочок
і жбурнути його у пожадливо роззявлену пащу Минулого.
А Життя робить інстинктивні спроби врятувати шматочок себе,
бо воно лише тоненька ниточка у вузенькому поясочку Буття,
який є нічим іншим, як рискою на тілі безкінечного Часу,
межею, на якій Майбутнє перетворюється у Минуле.
Те, що існує і те, що живе, мають спільну рису - теперішній час.
І у цьому теперішньому часі відбувається протистояння.
Збіг випадковостей – зброя не тільки Великого Комбінатора.
Життя теж вміє ховати козирі в рукава – для рівності шансів.
Випадкові люди у натовпі інколи складають гарну команду –
і тоді Смерть відступає, а натовп розсипається з відчуттям щастя,
аби, неначе кола по воді, розповсюдити радісну звістку.
Але не цього разу. Часом люди схожі на глиняних колосів,
що легковажно не бажають помічати своєї уразливості.
Саме у таку мить відкривається перед ними паща Минулого,
а за спиною лунає питання: «Ну що, підіб’ємо рахунки?»
А чи стане тобі сили відштовхнути власника того голосу?
Ти, могутній колосе, що тримаєш над своїм крихітним всесвітом
власноруч збудоване небо – що з ними станеться, коли ти зникнеш?
Тож дивись під ноги – у Великого комбінатора багато кульок.
Ти ж не хочеш, щоб натовп, схожий на ангелів з перебитими крильми,
розносив увсебіч від твого тіла сумну звістку про свою поразку.
Крижаний погляд буває не тільки у моря…