Такі солоні пасма берегів
Прийдуть вночі, мов зоряна утома.
Я на землі Гомеровій, не вдома
Пізнав твої чесноти, не гріхи.

І, як колись, крізь марево доріг
Прийти незнаним шляхом й загубитись.
Крізь твердь землі, глибини таємниці
Знайти тебе і доторкнутись ніг.

У променаді – мовби на вітрах.
Коли чола торкнеться синій птах,
Та на пастелі Середземномор’я

Немовби сніг воскресли хмарі ті,
Які були, мов крила золоті,
Тепер – екстракти мандрівних історій.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

У Львові був дощ – і у Львові не було тебе…
Брудних парасоль ластовиння іржаво-руде,
В гондолі трамваю, прилиплі до своїх вікон –
Я, кілька сновид і похмурий кондуктор Харон.

І Лета по сірій бруківці витляє гадюкою,
І хочеться кави гіркої з солодкою мукою,
І мріється-мариться, та отверезлює страх –
Ми в різних гондолах на різних крутих берегах.

І докір регоче Цербером у три голови:
“Куди ж ти у зливу поперлась, кобіто, куди?!
Потонеш, вар’ятко, в холодних калюжах прозрінь!!!”
У Львові був дощ. А у серці – веселка.
Амінь.

І дзвіниця захрипла на рання від пізніх дощів.
Чорнобривна печаль пелюстки недопалені губить.
За один телефонний дзвінок білий день почорнів...
....Він не любить тебе, мудра жінко,
Не любить. Не любить...

Відійшли всі плачі. Ти по нотах збираєш слова.
Осінь дихає в руки міцним перегаром готелів.
І слова, як по вервиці, лізуть у мозок – Сама....
Він не хоче твоєї холодної, жінко, постелі...

Крила спину натерли. В кімнаті вовтузиться мати.
Чорні краплі, як груші схололі, прокрапали дзвінко...
Пів на другу пробило, а ти все боїшся лягати...
...Це іще одна осінь минула, маленька жінко....

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.

My Sandy gied to me a ring,
Was a' beset wi' diamonds fine;
But I gied him a far better thing,
I gied my heart in pledge o' his ring.

Chorus.-My Sandy O, my Sandy O,
My bonie, bonie Sandy O;

Tho' the love that I owe
To thee I dare na show,
Yet I love my love in secret,
my Sandy O.

My Sandy brak a piece of' gowd,
While down his cheeks the saut tears rowed;
He took a hauf, and gied it to me,
And I'll keep it till the hour I die.
My Sand O, &c.

But lately seen
in gladsome green,
The woods rejoiced the day,
Thro' gentle showers,
the laughing flowers
In double pride were gay:

But now our
joys are fled
On winter blasts awa;
Yet maiden May,
in rich array,
Again shall bring them all.

But my white pow,
nae kindly thowe
Shall melt the snaws of Age;
My trunk of eild,
but buss or beild,
Sinks in Time's wintry rage.

Oh, Age has
weary days,
And nights of sleepless pain:
Thou golden time,
of Youthfu' prime,
Why comes thou not again!

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.
Небезпечно вгадати смак
Нецілованих нами вуст.

А вгадаєш, то не кажи,
Все на краще, як щось не так.
Серце шепче:”Біжи, біжи,
Він на тебе дивився так!”

Серце шепче:”...біжи, біжи...”
Погляд стримує:“Зупинись!
Хоч постій на отій межі,
Де кохання буяє скрізь!”

Де не довго вгадати смак
Нецілованих нами вуст.
Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.

Камбалу калабань – на пательню пісної ночі,
Жменю тертого болю – на зідраний пластир снів...
Сніготиха печаль. Ліхтареві нехтиві очі –
Вище стріх
Вище верб
Вище рук
Вище впертих брів.
Мандаринність небес –
як в Гогенових синіх кронах,
Де між тінями мрієм
діктливо-прозорі ми
Як Телесик колись? – на крейдяних сумних воронах
Полетіти
за руки
в роззявлену пащу зими.

(вальс)

Ми сховались від вітру за порваним полум'ям душ.
У пориві блаженства вуста воєдино зімкнули.
Скерували на себе із хмар зацілований душ.
Тільки скинути одяг осінній забули.

Золотий падолист невідчепно кружляв коло нас.
Але в юних серцях ясно іскри від сонця блищали.
Осінь в парі із вітром пустилась у зоряний вальс.
Зачерпнула кохання ковток - і розтала...

Ми лишились удвох в зацілованім сонмі вітрів.
Проводжали замріяний місяць і...тихо прощались.
Тільки часто іще після того в картинках зі снів
Ми в осінній колисці з тобою гойдались.
20.11.01

Ти десь там в Огайо
вгадуєш майбутнє.
Тіні сновигають
по вечірній кухні.
Вітерець кудлатий
дує по-англійськи.
Ти сидиш у хаті
і вивчаєш віскі.
Свічка мала довгу
сповідь канделябру.
Дощ до ранку човгав
по осінній фарбі –
ось сліди навколо
від маленьких ніжок.
Не кажи „ніколи”
і не вір у кішок
чорних і не дуже.
Це усе химери.
Відпусти в калюжу
корабель з фанери.
Хай пливе поволі
у моря солоні.

Ключ твоєї Долі
в тебе на долоні.

11 листопада”06

...7...

несподівані кроки тонує весняна вода
Ти приходиш як сон і важливіших митей немає
прокидається тиша лише ледве чутна хода
заколисує ніч і мене всю до краплі проймає
я вже знаю напевно що дотики можуть зійти
із повітря коли Ти з думками про мене ночуєш
я вже знаю напевно що „Я” половина від „ТИ”
залишається крок і я буду з Тобою
відчуєш

11 листопада”06 р.

Заплакана дощем, моя магноліє?
Не плач.Бо ще не час.А дощ – мине.
Та скільки ж тих доріг таємних в Долі є?
Заплутались, як нитки муліне...

Вдивляюся...Торкаюся...Розплутую...
Тримаю у руці м’який клубок.
...Ця відстань, може, є мені покутою.
А, може, перехрестям для думок.

Ти – сон, котрий ось-ось – і знову втілиться.
Ти – лев, що пригортає левеня.
Колись ця диво-ніч таки розділиться
і стане по два боки диво-дня.

І хмари розійдуться в небі згустками.
І жовтий кіт дорогу перейде...
Коли зійде проміння над пелюстками,
застигне час. І росами впаде.

7 листопада”06

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

Ховатися найлегше у норі.
Або у неминучості квартири.
У вікна зазирають ліхтарі.
І стіни згрупувались по чотири.

Змикається одне з прадавніх кіл.
Ображені тримаються за рими.
Коли цікавість виключно до тіл,
то душі, безперечно, поза ними.

Ховайся – не ховайся...Все дарма.
Думки знайдуть під темною водою.
Свідомість переповнює туман
і ти ним захлинаєшся. Без бою.

9 листопада”06

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні -
Тягучий біль.
Все, що було, на друзки розіб"ється,
А що не було - криком надірветься
Ста тисяч породіль.

І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І Сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить...

Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір -
А нас - нема.
У трапезній небесного притулку
Нам подадуть гріхів засохлу булку
і піділлють вина.

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

В божевільні цій тримають нас уже давним-давно.
Що ми хворі на безумство, нема віри все одно.
Ми безумні? Така думка – ніби запах нечистот.
Хто таке казати сміє - сам найбільший ідіот.
Невідомо тому дурню (в нього куций розумець),
що сказав ще Достоєвський – психології знавець:
„Якщо знає божевільний, що у нього в голові
щось бракує, то це значить: не дурний він далебі”.
Себто, якщо мудрий знає, що мудріший від усіх,
з мудреця він дурнем стане всім потішникам на сміх...
Ми безумні? Ми... розумні і не просто на словах!
Геніальності багато – просто пухне голова.
Ось наприклад: міс Палома – то Землі залізна вісь,
обертається планета вся навколо тої міс.
Той кульгавий лазить голий, без сорочки й панталон,
він подвійно знаменитий: Едісон-Наполеон.
А в особі Шевця Йванка – і пророк, і кардинал
уособлюють триєдність: Магомет, Христос, Будда.
То двоєдність, то триєдність... п’ять божків – ну й маячня,
Бог один, та ви не вірте, ... бо той Бог –
це тільки... я.
Ми верземо тут дурниці? Це наклепницька брехня,
ми ж міркуємо про розум, про знання і незнання.
Ви якось прийдіть, будь ласка, і скажіть нам: „так” чи „ні”:
Чи по нас насправді видно, що такі ми всі дурні?
Ах, пробачте! В кабінеті у куточку є один,
худорлявий, метушливий, то вже точно... дурень він.
Сидить бестія в халаті, його звати Переляк.
Це директор божевільні, наш єдиний маніяк.

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Привіт, покровитель німфеток!
Вітаю, ти знову перший...
Це, певно, до біса приємно –
Немов дегустуєш вино:
Ввігнатись, роздерти душу,
А потім на грудях завмерти,
Вловивши разючу різницю
Між бантиками й порно.

Ні-ні, помовчи, не треба
Ні слів, ні дурних обіцянок –
Лише ритуал посвяти,
По чім переходиш на “Ви”...
Ти знову ведеш на хату
Нових малолітніх коханок,
А потім із них виходять
Чужі першокласні курви.

Що маю тобі сказати?
Що вічним є тільки небо,
Життя – то цікава штука,
Де фініш – по суті, старт...
Я виросла. Я вагітна.
На щастя, той раз не від тебе.
Та ні, не шкодую зовсім.
Він більше від тебе варт.

Вокзал – то одвічний символ.
Розкурим цигарку миру.
Мій поїзд відходить в північ,
Як з тіла відходить страх...
Гумберте, беріть ще пляшку,
А потім підем на пиво,
І стрінемось, як і завжди,
У наших нових життях.

Ти ще не знаєш – завтра впаде сніг,
Я наворожу телефонну тишу
І рафінад таємного гріха
Накришу мовчазній вечірній Миші.

А ти забув, які мої вуста,
А ти не знаєш, як мені жилося,
Що вже давно обрізана коса,
Бо посіклися кінчики волосся.

Ти ще не знаєш, що зажили рани,
Що все життя – як привокзальний тир,
Що кину інститут – і вийду заміж
Або піду в жіночий монастир.

В медвяних ріках і руках медвяних
Не злічених коханок некоханих –
Бо ж безіменні – хто б їх полічив –
Мигдалеоких гурій тонкостанних?
Пливеш із ними у туман кальяну,
Гіркий, як спів.

Вони мовчать – і ти мовчиш між ними –
Не перший, не коханий, не єдиний
У тих садах.
Цілує Вічність в губи – не забудеш
Отих снігів, молочних, ніби груди –
І слід прочах.

Чотири річки плинуть в невідомість,
Минає біль – і тихий сум натомість
Згорить, як хмиз,
Оближе губи язиком червоним,
Здиміле небо розклюють ворони –
Поглянь униз.

Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ божий,
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч деякі.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В діброві вбитий або спить.
А по долині, по роздоллі
Із степу перекотиполе
Рудим ягняточком біжить
До річечки собі напитись.
А річечка його взяла
Та в Дніпр широкий понесла,
А Дніпр у море, на край світа
Билину море покотило
Та й кинуло на чужині.
І жаль тобі її стане,
Малої билини.
Підеш собі, зажурившись,
Гаєм по долині;
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозі,
Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити,
І хочеться... Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити твою правду,
І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате,
Як є в тебе хата.
Благо тобі, як у хаті
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
І воно вгадав
Твої думи веселії...
Сам бог розмовляє
Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий,
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині.
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?..
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая богом.

[Друга половина 1849,
Косарал]

Я буду мовчати, допоки Він сам не озветься.
У тиші думок на безмежність помножиться мить.
Я буду мовчати. Ось тільки мовчання для серця
ще гірше проклять і приречених схлипів зими.
Проступить сльоза через пальці, зап’ястя чи скроні.
Сховаю її від зелених, мов літо, очей.
Так само, як я, Він не любить прощальних перонів.
Так само, як я, Він не любить банальних речей.
Я буду мовчати. І сріблом обрамлені ночі
колиску вогнів колихатимуть в тихій красі.
Я буду мовчати, допоки Він сам не захоче
почути Слова. І звернути планету з осі.

5 листопада”06

А в жовтому листі
Намисто, намисто,
Опалів по низці,
Коралів по низці.

Червоне і біле,
Червоне і жовте!
Я ще не любила
Ніколи так жовтень.

І ягід на листі,
І снігу на листі,
Червоне намисто
І біле намисто!

С. Непомнящому

Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.

Візьми снігів солодких тільки десть...

Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми - про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, -
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі - весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного - нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.

Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги - масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, -
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.

Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут - джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...

Тепер скажи мені, за що
ця осінь мстить колючим снігом?
І крутить вітер той листок,
що вчора плавно впав на брук...

Останній потяг вже пішов.
(Вважай цей факт звичайним збігом).
І не сховатися...Ще крок –
і я почую мову рук.

Я не тікаю. Я вже тут.
Мене погода не лякає.
Я так наслухалась снігів,
що мову їх перекладу...

Життя ламає гострий кут.
І Слава Богу, що ламає;
що з двох полярних берегів
крилаті вісники ідуть.

4 листопада”06

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Без парасолі,
Закутаний в плащ
Йде одинокий пацан.

Шо він шукає тут ?
Дума про що ?
Чом не сидить у теплі ?
Схопить застуду,
Пійма менінгіт,
Й навіки спочине в землі ...

Та не про себе він
Дума в цю мить,
Дума про нас , день і ніч !
Цей одинокий
Замерзлий чувак –
Юний у Жовтні Ілліч !

Знає він :
Скоро буржуям каюк !
Вигляне сонце з-за хмар,
І розкуркулений
Згине навік
Підлий і капосний цар !

Місяць за хмарами,
Капає дощ,
Мряка навколо й туман,
Він усміхається,
Добра рука
Міцно стискає наган.

Тобі

25вересня
Було у осені три сини –
Двоє розумних, а третій Жовтень.
Вона у мене за них просила...
благала: - не зрадь їх... куди б не йшов ти...
Казала, що їй, загалом, байдуже,
Хто їм закриє на зиму очі.
Просилась у вірші – виймала душу,
І запевняла що жити хоче.

27вересня
...А коли ми врозбрід
відходили з рідних холонучих міст
і прагнули єдиного –
з на тиждень уникнути останнього бою,
порожнечу під серцем
я заповняв листуванням з тобою
польовими листочками,
які зотлівали й втрачали свій зміст.
З висланих дозорів
лиш гірша третина верталась назад –
римувати рапорти
про давно вже вготований для кожного спокій.
А зволожене небо,
неначе вигнута до Бога сльоза,
від нестримного суму
готувалось зірватися з земляного ока...

29вересня
В битві під Summerградом
Вересень з Листопадом
Були забиті в скроню.
Я їх один хороню.
Рию у листі яму,
Згадую Осінь-маму,
І зачинаю пісню,
Для неживих запізню.

Вкотре прибилась в місто
Осінь.
В віршах шукати змісту
Досить.
Скоро настане Dolce
Vita.
Серце ж, дурненьке, хоче
Літа.

30вересня
...Випуклі прожилки,
мереживо павутиння, оскома слів –
О, як же мені хотілося
забрати оце все у кволий спомин,
в якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі
кілька хмар від мене,
що стечуть разом з димом надвечір в комин.
Ти в них сповиватимеш
ті часи, коли місяць ще не був кривим,
а в небесних садках
достигали зірки, щоб упасти в жовтні –
у майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави,
у насуплений холод,
в якого руки по лікоть жовті...

1жовтня
Жовтень родився кволим
В Осені-мами-суки:
Вештає голим полем,
Людям цілує руки.
Дивиться в бляклі очі,
Ті що поверху неба,
Наче дізнатись хоче –
Як я живу без тебе.

А за бездонне небо
Винна
Осінь мені від тебе
Сина.
Буду гуляти з сином
Парком,
В небі шукати синім
Хмарку.

3жовтня
...Все що я від інших хоч колись відвойовував і затим захищав,
Не розкажеш і за життя, та воно вміщається на одній долоні.
Згадується липень і вагітна Осінь – іще дівча,
І покусані губи, від жовтої крови на смак солоні...

5жовтня
Осінь блукає боса,
Дощ заплітає в коси
І для живих співає,
Що розлюбив слова я.
Потім бреде у хащі,
Аж до весни пропащі,
Й клеїть на кожну шпарку
Жовтий листочок-марку.

Хмарка ж Південним Бугом
Лине.
Вітер штовхає тугу
В спину.
Скрапує з неба мокре
Жито.
Мертвим тепер без вохри
Жити.

7жовтня
...Полонені марили
незбагненною вірою в якусь там красу,
Та робились як діти,
коли просипався наш ротний Каїн.
І тільки-но туга здіймала до горла іржаву косу,
Ми їх виводили в жовте безмежжя сільських окраїн...
Наш романтик-радист поліг в лісосмузі, а ми відійшли
До Південного Стіксу –
відчайдушно шукати до сходу броду,
Де безболісне небо
все ще дивиться в воду на власну вроду...

Наші позивні – відтепер і довіку – курли-курли...

9жовтня
Хилить негода долу –
Впасти лицем у поле
І розчинитись в Бозі –
Праведні сни в дорозі.

В землю лицем лежати,
Стати у снів вожатим,
Й дихати у ріллю:
Лю – вдих і видих – блю.

Двом дорогам на захід і стежці на схід
З того боку землі не замкнутися колом.
У рівнянні „від себе – до себе похід”
Від іменника „я” віднімаємо „кволий”.
Потім ділимо суму на „відстань” і „щем”,
Округляємо залишок – сушимо весла.
А щоб все – як у всіх, додаємо іще
Пізнавання дівчат через груди і чресла.

Обертаються жорна в моїй голові,
Безупинно, безболісно і невблаганно.
Перемелюють світ, де допоки живі
Мій сусід дон Петро і його донна Ганна.
Їх прислуга – собаки, корови, коти,
Їх раби – галасливі замурзані свині,
Дві плантації з мінами: „Achtung, кроти!”,
Й кілька слив, від майбутнього градусу сині.

Впала стежка до ніг і поплутала все.
Я піду до ставка помахати вудками.
І забудусь, замріюсь – мене понесе
Крізь дівочі світлиці глухими кутками!
Не зачепить відтоді ніхто за живе.
Ну хіба що від жиру забродять гормони.
Мимо кладки в тумані русалка пливе,
Тільки зрання до ночі русалок „не мона”.

Перекисло, мій Господи, синє вино.
Запитаюсь „навіщо” – вчувається „треба”.
Дон Петро з доном кумом розбили вікно
І у кожен уламок заправили небо.
Наміняю їм риби за пригорщу скла,
Щоб здивована кров закипіла у клекіт!
Й краєм ока побачу – над флангом села
Дві колгоспні зенітки підбили лелеку.

Чорно-біла машина лягла на крило
І упала без вибуху ув очереті.
Скільки б відстані й часу з тих пір не зійшло,
Я для тебе не буду ні другим, ні третім.
Ні останнім.
Сьогодні у клубі кіно.
Захлинається ввечері серце дівоче.
Я з блакитних уламків складаю вікно.
А обірвана плівка стрекоче й стрекоче.

Вповзаємо у час, як у нору, —
нерадісні, недобрі і німі.
І жертвуєм і молимось «нулю»,
бо ми — ліміт.

До Раю черга?
Через «чорний хід»...
І думаємо: одурили Бога.
Душа, неначе стрілка — захід... схід...
Де мить — епоха.

Такі видіння: Він іде чи Хтось?
В пустельнім світі світло де-не-де.
Самому опинитись довелось
серед людей.

Часи, як числа, — далі все страшніш.
А на Ковчег розпродані квитки.
Чвалати далі сил немає більш...
Хто зна звідкіль?..

...2...

Благословенні ці шляхи.
Благословенні і просторі.
Я вже відмолюю гріхи.
І ще ясніше бачу зорі.
Я вже не плачу...ні...Повір...
Той сум відходить, наче осінь...
Відкрию книгу...чи клавір...
Торкнуся клавіш...чи волосся
Твого ( хоча б в думках своїх)...
Мені так тепло...І високо...
По місту ходить перший сніг,
та я його не чую кроків.

3 листопада”06

Пізня осінь прогіркла – остання за день цигарка,
Гострий запах зіпрілого листя і твого тіла,
Домерзають, неначе Васильки, збоченці в парках,
Ті, хто мали летіти, – ще в жовтні усі відлетіли.

ЖЕКи спалюють листя, а цигелі псів – на мило,
Час мине – і кремують мене, наче Рим Нерона,
Заповім тобі тіло, що невміло тебе любило –
Того разу в пуделку. Як добриво для вазона.

Завтра впадуть сніги, літаки, курси гривні, планка,
Мої діти народяться, вмруть і підуть до школи.
Звично двері відчинить зима, як стара коханка,
Як остання любов, що не скінчиться вже ніколи.

Сьогодні ми зустрілися як завжди,
Ти усміхнулась ніжно і пройшла,
А серце рвалося сказати правду.
Для нього ти така одна.

Про тебе всі без вийнятку думки!
Я пам'ятаю першу зустріч із тобою,
Коли рука торкнулася руки,
А погляди з'єдналися любов'ю.

Чи це був знак, чи просто випадковість?
А може це лиш мрія у мені?
Я мав забути все, але натомість
До мене ти приходиш уві сні!

Пробач, що ти милуєш погляд мій!
Лише скажи і я навіки твій!

Бо сказано було - це осінь.
Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.

Попасти у пастки, а потім
у пастках пропасти
Униз головою - зимою -
зі мною - кортить?
З гріхом за душею, із клеєм
на склеєних ластах-
Господнім баластом -
за подих до щастя -
за мить.

Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись
коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
у Лету летіла...
...Метелику білий,
склади свої крила-
Це сніг...

так помирають тільки дуже горді
не на колінах і не на ногах
дерева не скорилися погоді
і біль періщить білим по листках
я ще жила
а ти прийшов осінній
перемолов посіяні жита
повиривав усе що міг з корінням
перевернув розмірене життя
я ще жила

а так вмирають горді
не на колінах і не на ногах
я просто не сказала вчасно "годі"
і ти не зупинився вчасно так...
одніська ніч повінчана незнанням
це ще не суть розміняна на мить
хотілось так сказати про кохання
але до болю...
чуєш?
як мовчить?

а так вмирають тільки дуже горді
які слова і про яку любов?
я просто не сказала тобі "годі"
а ти повірив...
і в життя прийшов

Кицесніже, білий Кицебоже!
Ляж на місто теплим животом...
Мудра діва принца приворожить -
І на рання стане він котом.

Коцю-коцю, бідний воркотале,
Що минуло - те уже не гріх...
Ніч - немов морозиво потале,
Йди зігрійся діві коло ніг.

Міражі минулого із вати,
Молоко приємніше води...
Сум лапатий йде до хати спати,
То і ти, Кицянику, ходи...

вино на цвинтарі. назвемо це причастям.
ти кришиш птахам зачерствілий хліб…
вигадує гримаси куце щастя,
сповзаючи у твій непевний слід…

а пташенята заглядають в вічі…
трава слизька – провалишся таки
у лоно зрілого Середньовіччя,
принаймні кажуть так жартівники

ти навіть хочеш друзям усміхнутись –
і те причастя розділить на всіх,
безкровних губ розпачлива зімкнутість –
нарешті впустить в себе кров чи сік

але раптово, хижо, недоречно –
колюче зілля в одяг твій вроста
старим плащем на світ лягає вечір –
і ти вже – тінь розлогого хреста!

Відчиняються двері...дзвоник...
Звук його проникає в шкіру.
Ця книгарня, неначе вогник,
розганяє туманність сіру.
Стелажі...Порохи...Палітурки...
Мапи світу і мапи долі...
Дерев’яні тонкі фігурки –
наче свідки...А стіни – голі,
ні картинки, ані світлини...
Власний простір містичних рухів.
...Крізь стіну проростуть рослини
від присутності світлих духів.

1 листопада”06

Я люблю Тебе. Знаю: рано...
надто рано оте „люблю”...
Та небесні святі екрани
з непорочного кришталю
вже транслюють майбутні фільми
і я бачу у кадрах нас...
Світ розтане в Твоїх обіймах...
А в долонях розтане час...
Терпко пахнуть рожеві квіти
у намисті нічних вогнів...
...І Венера зійшла з орбіти,
щоб здійснити таємність снів.

1 листопада”06

(цикл)
...1...

Розчиняюсь...зникаю в безмовності ...
Краєм думки торкаюся Вічності.
Хтось життя поділив на умовності,
заховавши цей світ від магічності...
Ти мовчанням говориш змістовніше...
Ти у центрі моєї історії...
Це взаємне тепло є коштовнішим,
ніж хутро королеви Вікторії.
Небо …зорі…і місячне озеро
імітують дива інкрустації.
Розчиняюсь ванільним морозивом
у Твоїй неземній медитації…

1 листопада”06

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

Як же довго я спала, мій Боже!
Скільки я відмовлялась від всього...
Зараз відстань мене переможе,
але я не відмовлюсь від Нього.

Скільки біль не шукав би слабинку,
і сльоза не несла колір туші, –
починаю життєву сторінку
із прологу про знайдені душі...

Скільки б дощ не змивав спогад ночі
і в обличчя не хлюпав вороже, –
все одно є щось надто пророче,
що тепер зупинитиcь не зможе...

30 жовтня”06

Коли зірветься тиша в крик
і вітер тугу розголосить,
піде на дно, як черевик,
наповнене по вінця „досить”.
І аж тоді затихне бал
чужих холодних передбачень.
Ти є началом всіх начал.
Ти є сукупністю всіх значень.
Ти – Є...У цьому вищий Зміст.
Вже світло ллється в темну хату.
І нескінченний строгий піст
повільно переходить в Свято...

30 жовтня”06

...І гасне дотик...І болить
цей день, відірваний від Часу.
Перед лицем іконостасу
блакитна свічка догорить...
І на рекордній висоті,
за кілька метрів від Порогу,
мене почують всі святі,
коли молитимусь за Нього.
І дзвін у тиші не засне –
довірить Світу сокровенне.
І стане світлим навіть темне,
де Ангел стежку перетне.

29 жовтня”06