Дощ ковзанами розрізує ночі лице.
Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.
Ти не зважай на такий незначущий ексцес –
Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,
Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.
Можна ступити на небо і впасти в метро.
Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.
В сіті піймаються душі, птахи і мерці.
Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –
Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,
Німо губами плету павутинки тугі.
Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –
Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,
Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?
Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти
В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,
Квіти сумні її місячну кров п’ють
Я не посмію заснути – до мене прийди,
Будь.

22:55
3.06.06

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06

„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…

...А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.

"Любий, відріж мені крила -
Не хочу літати."
До крові губу прикусила,
Жахаючись втрати.
Байдужість в своїх іпостасях
Ніч загасила.
Архаїчне болюче кохання -
Дилема жіночої сили?

" Как упоительньі в Росии вечера..."
Які чарівні вечори в Росії-
На Колимі, в мордовських таборах,
Не танули сніжинки на дротах,
Світились в Семенка на скронях сивих...

Один з таких чарівних вечорів
Поетові свинцем у серце плюнув.
Не доспівав Михайль,не долюбив,
Полтавщиною так і не доснив,
Лиш зорі чули пострілу відлуння.

І через вірність перейшовши в вічність,
Крізь морок цих російських вечорів,
Тайгу сибірську,гори й рІчки,
Яскравий відблиск Стусової свічки
На Україні полум"я вродив.

"Згорьовані хорали самоти"
Замовкли !Час прийшов гоїти рани.
Василю,ти сьогодні не один -
Твої від сну розбуджені брати-
З тобою тисячі свічок Майдану!

Розстріляне і сховане у льох,
На Україні проростає Слово.
Та скільки славних лицарів його
Яскраво засвітили свій пролог,
І передчасно згасли епілогом...

...І упились в Росії вечори
Красою українського письменства,
Під мерзлий грунт із ними полягли,
Як діти ненароджені,томи,
І розтривожують нащадку серце.

Мене Ви не раз зустрічали, Мілорд,
Коли виїжджали дивитись маєток,
Та я – не одна з Ваших маріонеток,
Сміюся від погладів, повних погорд.

Ви кажете всім, моя сутність легка
І в цьому вбачаєте дещо богемне.
Ви кажете, я пламенію даремно...
Та, Ваше Величносте, я не така.

Як тільки в палаці з’являюся я,
Ви кажете щось неприємне до сміху,
Та очі зрадливі виказують втіху,
І я розумію, що все це брехня.

Ви кажете: ”Геть!” Розуміється: „Стій!
Не йди, залишись хоч на хвильку, благаю!”
Та в мене до Вас прорахунку немає,
І я безсердечна у правді своїй.

Я, Ваше Величносте, може, на жаль,
А, може, на щастя, не Вашого роду.
Люблю водоспади, сп’янілу природу,
Мене не приваблює цінна скрижаль.

Ви надто розпещені, пане Король!
Так, Вам підкоряється все королівство.
Та Вам не вклоняються мальви й любисток,
І Ви не керуєте силами доль.

Ви хочете грати? Я згодна зіграть
Із мрією дам у коштовнім камінні.
Я згодна забути пихату гординю,
Наївне дівчисько із себе вдавать.

Та варто лише Вам промовить в словах
Усе, що в душі Вашій грало донині,
Я гру зупиню і у тій же хвилині
Залишу палац Ваш зі сміхом в очах.

Ви будете згадувать довго мої
Бездумно веселі замріяні пісні,
А я лиш згадаю оту ненависну
Смарагдову розкіш в шовковій імлі.

Тож, Ваше Величносте, краще для Вас,
Якщо Ви припинете ігри й образи,
Якщо Ви відверто все скажете зразу,
І я не прийматиму Ваших прикрас,

А просто, як гра непотрібна мине,
У ту саму мить, як почую всю правду
Відкриюся тою, яка є насправді,
Щоб Ви пам’ятали такою мене.

І може... можливо, якщо стане сил,
Цілунок душі подарую єдиний
І легко в безвітряне небо полину,
Розправивши відданість замість вітрил.

Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду –
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв’яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово “дорога”, -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам’ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,
Забути всі слова,
Що думав наперед,
Мій вибір затяжкий –
Між осінню і Вами,
І гнуть мене гріхи,
Як вітер очерет.

Не дайте мені шанс
Удатися до втечі,
На цю коротку мить
Затримайте мене,
Бо я собі піду
У цей холодний вечір,
В ту осінь, що колись
Усе ж таки мине...

І з нею я мину
І знов піду по колу,
Між нами лиш любов,
А будуть ще сніги,
Бо Ви моя Весна,
Бо Ви моє Ніколи,
І я шукаю Вас,
Як море береги...

Кохана, серед лютих бід,
Що облягли мій шлях земний
(На нім не стрівсь - за стільки літ! -
Ні жодної троянди цвіт),
Розрадою душі сумній
Про тебе мрії - як привіт
З Едему в безталанний світ.

Ті пам*ятні тобою дні
Для мене - острів у морській
Буремній далині,
Де шторми люті й навісні
Розшаленілись. Та в стрімкій
Небесній чистій вишині
Над ним - одвічний супокій.

Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.
Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому.
Клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.

Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум...

А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні грати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...

Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.

Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!

Му! зи!! ка!!! – як вкрав.

Вирівнюють ребра басові струни,
Дзвоном об дзвін!
А були несмілі.
І потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.

І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.

А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
у космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
Коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.

І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні.
Пожаліти рану.
І з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець.
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Й глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.

Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.

Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.

Велика мама схожа на ієрогліф
Маленька мама - на плюшеве ведмежа
Пощерблені східці, облуплена лавка
Постій ще трошки зі мною
І далі піду сама

Знаєш, я хочу навчитись
ніс облизувати язиком
Бо одне дівча розказало,
що веснянки на смак
такі самі, як чай з молоком

А ще ми могли б, послухай,
Бути схожі на олівці
Домалювали б поруччя оцим ось сходам
і по п'ятій пелюстці
усім квіточкам на бузковім кущі

Тоді б кожен міг скільки схоче
Загадувати бажань
І вони б неодмінно збувались...
Маю одне заповітне
Та бузок ще не квітне, на жаль

Чи зношуються хвостики секунд -
червоні неспіднички смішних костюмів їхніх,
кишеньки, cумочки, торбинки
чи бігзна що іще?
Відомо точно, що там
вони ховають труту, діаманти,
чорнила і цукерки шоколадні,
і мандарини, й леза –
все своє багатство, без якого
стають прозорі, хворі, як сльозинки,
що витікають мимоволі
з утомлених або старих очей.
Чи зношуються хвостики секунд?

Дитинко, мила, я уже не в змозі
тебе плекати: видно, сповила
дурне гніздо у злих вітрів на розі,
де квітне лиш осот і омела.

Настирні ночі совами кружляють –
застигла свіжа кров на пазурах.
Чому не стане пасткою гілля їм
у цвинтарних колючих кущерях?!

Повітря димне з присмаком полину
і щемний біль близ лівого плеча:
куди мені сховати полохливе,
грайливе, безпорадне дитинча?

Куди летіть, які долати мури,
кого благати, не зітерши сліз?
Одне лиш небо – хиже і похмуре,
і мертвий ліс навколо. Мертвий ліс...

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

Я пласко притислась
до двох сантиметрів повітря.
Від шкіри – до шкіри
іще не подолано відстань.
А два сантиметри
бездушно здіймають на вістря.
Тепер це читається просто:
“Не рухай – just listen”.

І я завмираю –
травою під п’ятами зливи,
Зіницею, в небо ввіп’ятою,
списом під ребра,
Читай по губах – по долонях –
по вим’ятих стеблах.
Долання повітря між нас
потребує, як мінімум, дива.

І диво невміло, невпевнено,
але вже зводить мости
Із запахів тіла твого,
із непроханих жестів і рим.
Читай по губах –
вони мовчки говорять: “пусти”,
І відстаньуже випускає наш дотик
з залізних обійм.

І я завмираю – як море боїться
розбитись об пляж.
Це – тремоло, тремор, не бійся, не смійся,
ти звільнений теж.
Я рухаю злякану руку назустріч –
за межами меж
Так болісно легко тілами об душі чіплять.

01:05
05.05.06

1001
Напередодні свят були видіння,
чотири. Перше: злякані ворони, -
кружляли і невпинно верещали,
що бачили усі. Затим падіння
у храмі чудотворної ікони
посеред служби. "Судні дні настали!" -
зревів єпископ, сполошивши дзвони.
Під мірний глас небес хрещений люд
заліг у вчасно вириті могили,
довершуючи так земні поклони -
щоби скінчилося усе і Суд
відбувся праведний (і милостивий).
Отож видіння третє - ці "мерці".

Четверте бачив тільки я, під вечір,
коли донька владики відчинила
для мене двері. Одягом дівиці
служив прозорий дивовижний витвір,
який вона здійняла, наче крила,
аби раніше за усіх минути
земну межу гріховної жаги…
Але хіба це дівам до снаги?


2002
Маріє, років сорок і повітря
вином наповнюватиме нам груди!

Оті міхи із хмелем, у тязі
Господнього дарунку повноліття
періоду весілля золотого
для Винороба кращі за нові...

О нині ти вино - п'янке, грайливе,
судини наповняєш тіла мого.
І в пристрасті твоїй, і в голові,
сторіччя Андалузії, і сиве
волання погребів Амантельядо,
і полум’яне, пристрасне фламенко, -
танок, який було ти танцювала.

Чи пам'ятаєш очі кабальєро,
що вів чечітку - кришталево дзвінко
відлуннями від кожного бокала
проймаючи наступний крок до тебе?

Це був не я, і хмурий гітарист,
що вбив тебе із ревнощів - не я.
Ще був отой, із поглядом "ich liebe",
закоханий, нещасний органіст,
що підхопив тебе, коли земля,
знайшовши ніж і руку, і причину,
помчалася донизу...
                                    Він останній,
кого ти бачила тоді і чула,
і він у мені - для земного плину
у радості і у журу гармоній,
відтворених у звабі твого тіла,
речах, жаданнях, усмішках, риданні...
Напевно добре, що він залишився -
на пам'ять днів, яких немає нині.
Як відгомін далекий у сьогодні
тих місць, де виноград твій народився.

Тож, пий і не сумуй на цій гостині!
Бо спорожніють амфори і чаші,
земної не наситивши жаги,
а подиху на зміну приведе
сам Винороб у кволі груди наші
нові часи для нової снаги.
І буде нам пояснювати те,
що кращі вина вимагають часу,
бродіння, несвободи, сліз, пітьми...
Запрошувати... А тобі миліше
в минуле повертатися - відразу
в обійми плоті давньої, кіньми
летіти в ніч кохання, веселіше
кружляти в танку, вихром до ножа...
Маріє, ті повернення - не жарт,
бо коло це протяжніше, властиво,
чим довше ним кружляємо. Душа,
подобу не тілесну прагне, Діво!
прошу тебе, не повертай назад!

2002

*
Білі стіни. Полотно.
Село, Карпати,
ніч і небо;
сніг відусіль,
по комин замело,
дзвіниці тінь.
Іду до тебе...

Завії схил людських осель...
О, чари снів… Пора вставати.
В вікні ранкова метушня, готель, -
час кави, настрою, писати.
П и с а т и !
Жіночий образ у наснаги взяти.
З дівок, зрання природних, малювати
одвічний клич весняної пори!

Неспішно йти,
зухвало позирати.
Хоча би на отих -
де ваба статі
за перехрестям ніг.
О! Їх кохати
я до нестями міг,
коли б не лиця,
не розмов торішній сніг.

*
Готель і Дзвони -
простріл площі поміж ними.
Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
до Ужу - де мости-кордони -
перед Тими,
що звели правий берег в чарку поклонюсь.
Н а п ' ю с ь!
По пелюстках рожевих находжусь,
в кав'ярнях та пивних – усіх! - спинюсь.
А в пізній вечір увійду у ресторані.
Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
Поворожу на оркестровому органі
і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

- Чекає нас печальний клавесин,
з мінорностей тобі веселого награю,
"біжить за Чоп циганський табір" заспіваю...
І ще не будеш ти одна, а я один...

*
Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
тремтячі з втоми пальці зігрівати;
дрібні недогляди природи виправляти
нервовим доторком руки до полотна -
без ліку часу,
- і під ранок засинати,
і марити вві сні -
усе вертати,

де білі стіни, полотно:
село, Карпати,
ніч і небо,
сніг відусіль,
дороги замело.
Дзвіниці тінь.
Іти до тебе.

1996

"Я вернулся в мой город, знакомый до слез..."
О. МАНДЕЛЬШТАМ

Заспівай, заспівай мені, Львове, востаннє -
Надто довго і тяжко триває фінал.
Третій день за вікном вже пустої кав'ярні
Чорні коні везуть попелюшок на бал.

Заспівай, заспівай мені, Львове, сумної -
Вже птахи лопотять під дахами крильми.
Я прийму твої скарги усі до одної
і розділить нас ніч, назавжди, ворітьми.

І не плач, не пускай блискавиці за мною.
Не жени сивих Левів мені навздогін.
Я повернусь, мабуть, у портреті - святою,
Як чергова окраса для замкових стін.

Вже за північ давно. Оніміли гітари.
Черевичок розбився. Кришталь затонкий.
Так галантно до танцю ведуть комісари.
Для останнього танцю і Львів затісний...

2000

Ми здолали виток історії.
Ми вписалися в поворот.
Пишномовні наші теорії
Прозвучали як анекдот.
Ми обвітрені, ми обпалені.
Наші губи не вольові.
Песимізмом смертельно вжалені.
Недоріки. Ледве живі.
Глуздом щеплені од патетики.
Переконані мовчуни.
Але все-таки, але все-таки
Живемо як не всі вони.
І не так, як вони, вмираємо –
Бо, як завше, в душі бійці…
Ми не маємо те, що маємо,
Ми меча затисли в руці.

- Де ж ваше золото? – ревнув Кортес. -
Як ви вернутись посміли?
В ноги упав, як поранений пес,
Лицар, від старості білий.
Був він мандрівцем і бачив усе,
Очі ввібрали безмірність.
…плач індіанок… що він принесе?..
Ось вона, проба на вірність.
- Де ваше золото? – хмурий бісок
Блиснув у погляді-скелі.
Руки розсипали жовтий пісок,
Пряжений сонцем пустелі.
1999

...Комусь твій біль нагадує екстаз.

У вечір мідно сиплються монети
іржавих зір із секонд-неба, фраз,
які мовчиш – у душі, у планети.
Готичних гір і музика, і лет.
Сторуких площ зап’ястя-колонади...

Ну хто й кому сказав, що ти – поет?
Сумний герой, потвора клоунади.
Цей час алюзій спогадів і снів
фіксують ЗМІ, божки і президенти
як час реальний, але ти б волів
знайти в собі хоч тлін його плаценти!

І не почують, і не сповістять...
Пройдеш повз сніг. Зупинишся на прірві.
Ти чуєш, в небі плаче Божа рать?
Скажи це брату. Думаєш, повірить?
Скажи це світу, Богові скажи.
Або змовчи, аби почули вівці,
як плаче ангел людський на межі
арени мод язичницьких провінцій
і столичанських ярмарок суєт...

Твій біль – тривкий. Знеболити не вдасться.

Згадав, як вперше в слід почув : „Поет...”?
А ти іще сприйняв це, яко щастя.

Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
Цей час – з лісами й війнами на мапах –
такий примхливий, як би ти не хтів!
Між нами завше долі-кілометри.
Між нами відстань – в наші два життя :
одне оте – з народження до смерти,
а інше – від пророка до дитя.
Ми живемо по мапах і вокзалах
країни, що не дім і не готель.
І душі наші, як музейні зали,
де тільки пил віщованих земель.
І ми собі вигадуємо зброю.
І наші вої гинуть за мету.
За світ, який існує і без бою.
За правду цю, й без доказів, святу.
Усе в житті проходить два етапи –
реальності і пам‘яті, авжеж.
Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
тих сосен, що над світом снять?
Я – теж.

Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній – з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
і колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
скупий на наші зустрічі невчасні,
що кожен раз жбурляє мідяки –
не менш уявні – іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з’єднать світи,
розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, -
банально так! – розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.

А мо’, ми так й розчинимось в дощах,
як дві фігурки з солі – на пероні?

Хай босим, хай спраглим, хай пішим,
Хай вихудлим вщент, як свіча,
Хай вістря зробилось тупішим
У вищербленого меча,
Хай шляхом іду і хитаюсь –
Петляє притомлений слід –
Я вижив, і я повертаюсь,
Відбувши хрестовий похід.
А рана була нікудишня,
Бо видавсь удар замашний.
Руко моя права колишня,
Ти, може, сьогодні не ний.
Нехай збасаманили шрами,
Хай волос на сонці згорів,
Нехай, як папір письменами,
Я вкритий слідами боїв,
Нехай за ворота ніколи
Не вийде весільний кортеж,
І ти, моя зламана доле,
Лиш гірко мене осмієш,
Хай потім жорстоко розкаюсь,
Хай мною скінчився мій рід, –
Я вижив, і я повертаюсь,
Хрестовий відбувши похід.

У чарці, де стільки втоплено,
а вени пульсують втраченим,
твій погляд пірнає втомлений,
екстаз наперед оплачено.
Ошукуєш, бо ошуканий
повітря останнім видихом.
І камені котиш звуками,
і сміх замітаєш віником.
Ховаємось у відтінки ми,
міняємо маски вдосвіта,
достатньо здаватись тихими,
і правда не стане досвідом.
Бо знаки здаються вільними.
В безсмертя не досить вірити,
щоб час лоскотати віями,
коли зачитають вироки.
Об стіни горохом битися?
В буденність уперто лізтимуть…
Вбира винограду китиця
тяжіння земного істину.

За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
ще ми такі теперішньо незрілі
митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
для перших наконечників на стріли,
що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів —
нестримане зашіптування крові
в тяжінні неба до землі, де час зогнив,
сосною в отверділий вп’явшись промінь,
де pro і contra промінять на грошодзвін
не треба хисту, знати б тільки міру
відмолювань гріхів і набавляння цін,
призначених за так, отриманих на віру.

Як мати воду дощову
збирала в дні далекоплинні –
цілющу, рідну, ледь живу,
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
блукають тіні по оселі...
І я в думках – побіля них –
слова їх слізні та веселі,
пісні їх, розпачі та сум
вбираю спраглими вустами –
їх мелодійність і красу –
невже, як сніг, вона розтане
і зникне? Дайте хоч ковток
живої мови – вгамувати
жагу пекучу. Зник місток:
джерельце всохло біля хати.
– Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..

Відлуння, пан тутешніх місць,
мою підтримує розмову...

Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
Може, десь у лісах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
І мене зчарувала?

Приспів:

Червону руту
Не шукай вечорами, -
Ти у ме_не єдина,
Тільки ти, повір
Бо твоя врода -
То є чистая вода,
То є би_страя вода
З синіх гір.

Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.

І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії.
Приспів:
То є би_страя вода
З синіх гір.

Пролягла дорога від твоїх воріт
До моїх воріт, як струна.
То чому ж згубився твій самотній слід -
Знаєш ти одна, ти одна...


Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.


Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.
Бо твій голос, бо твій голос - щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Як зійдуть сніги із гір потоками,
Ой глибокими, навесні.
Забринить дорога та неспокоєм
Вдалині мені, вдалині...

Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила.
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.

Бо твій голос, бо твій голос - щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

Я піду в далекі гори
У вечірнюю годину
І попрошу вітра зворів,
Щоб не спав, не спав до днини.

Щоб летів на вільних крилах
У широкі полонини
І приніс до ранку квіти,
Що так люблять очі сині.

Приспів:
Мила моя, люба моя,
Квіте ясен цвіт,
Я несу в очах до тебе
Весь блакитний світ.
Я несу в устах цілунки,
Радісні пісні,
А в руках несу я ласку
Й квіти весняні.

Якщо ж вітер полетіти
В полонини не захоче,
Все одно знайду я квіти,
Що так люблять сині очі.
Перейду я бистрі ріки
І піднімусь аж за хмари,
І шляхи мені покажуть
Твоя врода, твої чари

Як ішла я опівночі
Понад тихою водою,
Зачерпнула в руки срібло
Те, що місяць там залишив,
І зробила з нього перстень...

А як сонце привітало
Мене вранці в чистім полі,
Я знайшла вінок з барвінку,
Недоплетений учора,
І зробила з нього перстень.


Приспів:

Два перстені - то для тебе,
Вибирай же, любий. ***
Два перстені - то твій усміх,
А твій усміх - моя згуба.
Два перстені, дня і ночі,
Ти візьми з собою.
Як знайти мене захочеш,
Кинь їх вранці за водою.
...за водою.
Знову осінь нам приносить
В злотих кронах неба просинь, -
Злива дивних барв довкола ***
І вітрів віолончелі.
Не сумуй за веснотравнем.

Бо ж мелодію забуту
Два перстені нагадають,
Нагадають, як забудеш,
Не знайдеш і не полюбиш.
Не сумуй за веснотравнем.

Тече вода, тече бистра,
А куди - не знає,
Поміж гори, в світ широкий
Тече, не вертає.
Ми зустрінемось з тобою
Біля водограю
І попросим його щиро -
Хай він нам заграє.

Приспів:
Ой водо-водограй, грай для нас, грай...
Танок свій жвавий ти не зупиняй.
За красну пісню на всі голоси,
Що хочеш, водограю, попроси.
Стрни дає тобі кожна весна,
Дзвінкість дарує їм осінь ясна.
І ми заграєм на струнах твоїх -
Хай розіллють вони радісний сміх.

Подивись, як сіру скелю
Б'є вода іскриста,
Ти зроби мені з тих крапель
Зоряне намисто.
Краще я зберу джерела
Й з них зроблю цимбали,
Щоб тобі, дівчино мила,
вони красно грали

Крізь вікна маршрутки скануючи
вулиць
ранкове безладдя, впиваюсь очима
в рожеве гілля, що нарешті позбулось
колапсу –
і гнізда гойдає грачині.

В зелені газони насипались бризки
яскравих кульбабок. Мов кадмій із пензля
зронив їх, виходячи з творчої кризи,
свавільний митець...
Смітники затрапезні –

майданчики зльотні поліетиленних
прозоро-зелених і блідо-червоних
папуг навіжених, що шабаш шалений
здіймають нахабно (таке вже їство їх)...

Крізь шурхіт асфальту і несмак реклами,
крізь місто байдуже – неначе крізь стіну –
я, наче за щастям
своїм безталанним,
на крильцях прозорих задумливо лину...

Іржавіє бузкове небо і
щільніше тулиться до вікон,
у нетрі вуличні занедбані
пливе вогнів яскравий віхоть.
Спливає рік, спливають сутінки,
життя спливає ледь помітно
у кріслі цім, в дешевій суконьці,
в горішнім поверсі над містом,
що й слова не промовить рідною
до тебе, наче ти чужинка
у цих краях... Милуйся ж мідною
густою барвою з відтінком
нічного неба, та мереживо
свого життя плети із слів,
в шухлядках пам’яті збережених...
Поки твій ґнотик не зітлів.

Останнє марево надії
Серед розпечених сердець...
А сонце сяю, вітер віє,
Неначе це ще не кінець.
Неначе світові старому
Остання партія дана.
Та світ програє. Це відомо.
І не на нас лежить вина.
Бо це не ми його палили
І потай гралися вогнем.
Ми, люди, світу не створили –
Ми просто вдячно в нім живем.

А світ програє. І розтане...
Розтане посеред зими.
І нам ще, люди, страшно стане,
Що тут господарі – не ми.

І зникнуть велетні-машини,
Країни ляжуть долілиць.
І затріщать по жилах стіни
Залізно-лавових столиць

І вдарять блискавиці грому
По нашій трепетній землі.
А ми... ніхто на тлі земному,
Ніщо ми на небеснім тлі.

Мені шумить прадавнє листя кленів
На вулиці Максима Кривоноса.
Святий Антоній у плащі зеленім
Всміхається – бо я, простоволоса,
У сонячній суконці “від Діора”,
З прозорими очима, наче вітер,
Іду бруківкою – не в завтра, не у вчора, -
Іду від світу, хоч іду – до світу...
Мені ячить мелодія забута,
І в ній звучать пощерблені шаблини.
Стоять музеї, мов гірка отрута,
В яку вуста умочуєм щоднини.
Сумна і дивна пам”ять генетична
Всі двері до музеїв зачинила.
Кленове листя присипає звично
Історію, котру я так любила.
Святий Антоній у плащі зеленім
Несе Дитя на золотій долоні.
Прадавня вулиця тече крізь мене.
Душа на вітрі, мов листок, холоне.
     

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Над полями туман затужавів,
Понад шляхом порожнім застиг.
І не видно, куди в цій державі
Чи іти, чи брести, чи – вести...
Стиха гупають яблука стиглі
По рясних, наче райських садах.
І горять, як графітові тиглі,
Вовчі очі у людських хатах...      

...Ой у тому світі
замедові квіти
відцвітають десь.
Запахущі й теплі
Золотяться дні.
Та вуста затерплі
Шепотять мені:
“Ой у полі жито...”
і пісенний зойк
протинає літо
гостро, як озон.
І душа співає.
І під звук копит
В українськім краї
Україна спить...      

За північ.
        У Львові не сплять лише дощ
І Леви сумні на малих п”єдесталах.
Я згадці кажу: ти мене
               Не тривож,
Навіщо ти сон мій солодкий украла?
Я згадку від себе жену, та вона
За руки, за серце, за душу хапає...
Ну що ж, підійду до вузького вікна,
Погляну на дощ, постою, позітхаю.
І здасться на хвильку, що Леви сумні
Зійшли зі своїх кам”яних п”єдесталів,
І навіть привітно кивають мені,
І хвалять, що світлу зорю не проспала.
І кличуть пройтися по скатерках площ,
Збудити каміння, а потім сидіти
На лавочці мокрій і слухати дощ
За північ у Львові...
               За північ у світі...

Заснуло у снігах найкраще місто в світі.
Засипали сніги дорогу до людей,
Які, мов ліхтарі, мені здалека світять
За мерехтінням справ, печалей та ідей.
Цей сніг перебрести – не вистачить любові.
Не вистачить добра – здолати холоди.
....Найтяжче – без могил, бо майже всі – у львові,
навіки, на віки, назавше, назавжди...
Та є іще живі – нестримні і зухвалі,
Розумні і смішні, яким я – як фантом.
У місті, де дощі зі мною танцювали.
У місті, де любов спить непробудним сном...

Вітер вимів із міста
Сині й білі бузки.
Навіть мене відносить
Не в той бік.
Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки
Й полетів до чужих рік.
Вечоріють зіниці
Неопізнаних пань.
Годинник на вежі чесно
Рахує миті.
На сусідній площі
Жовтий тюльпан
Замість лампи жебракові світить.
Води чорної Полтви
Точать вулицю
             цю.
Там, де вчора плив човен –
Дві тополі у Львові.
Вітер запах бузків
Подає Калинцю.
Вітер лампу-тюльпан
Погасив жебракові.

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

Пробач мені... В імлі байдужих вулиць
я півжиття шукала ті дороги,
де ходиш ти. Чому не перетнулись
тоді шляхи?.. Спадало попід ноги
брунатне листя, в грудні білим пухом
вкривалися дерев гілки сумні,
і квіти виростали крижані
на шибах, посивілих від розпуки...
Пробач мені: зустрілися і ми...

Цупке повітря висне понад містом,
і снігу намело — на три зими...
Невчасно, недоречно... Променисто
палає днів бурштинове намисто,
і очі сяють, і гримлять громи...
чи музика: у цій нічній кав’ярні,
де ми удвох, де свічечка горить
усі роки не владні і — не марні,
бо саме з них народжена ця мить,
де ми удвох... Трамвай гримить на стиках...
— Тобі вже час... (у щастя вік малий)...
...І ти свої рядки читаєш зтиха…
...Я не питаю, стрінемось коли...

Сніг тихо плине на ампір фронтонів,
і тільки вірш зривається на плач:
знайти — і втратить, і не опритомніть...
Жаданий мій, незнаний мій, пробач...

присвячується Даші В.

Я підраховую роки:
чи стане їх тобі, дитино,
з цієї вибратись ріки,
що невблаганно й безупинно
тобі домішує у кров
свою отруйну чорну воду.
І — ні човна ніде, ні броду —
лиш десь очікує Харон,
до всього звиклий, незворушний...

А пам’ятаєш:
квітли груші,
вітрець розносив аромат...
Духмяні, теплі, дерев’яні —
із ґанку — сходинки у сад,
а там — джмелі, від сонця п’яні,
синиць хазяйська метушня...
Химерні, майже нездоланні
кордони гумового дня.
Ти — мов кульбабка серед зграйки
пухнастих кульок у траві...
Травневі скрипки, смійтесь, грайте —
поки щасливі ми й живі!
Поки попереду світанки,
і вдосталь сонця і тепла...

Та ось — запилені фіранки,
і в серці стелеться імла...
Мов ті шприци або пігулки,
я підраховую роки —
та річка зводить всі рахунки
і вже далась тобі взнаки...

І все ж лишається надія —
і ти хоч як її назви...
Роки минають, серце мліє.
Дитино, Мавко, допливи!

Передусім, дивитися в обличчя!
Але вдавати захват не потрібно.
Вони це відчувають, вірогідно
оголеним єством, що поцейбіччя
проймає глибиною з-під повік.

Будь обережний з цим - гляди на брови,
на носик чарівний. І за розмови
вдавай щось загадкове, чоловік,
коли із дамою, - не тільки вухо,
а тінь її бажань, її примара,
і насолода (спільна!), “гарна пара” -
повір у це, але увіруй сухо.

Тут в захисті у них мала шпарина -
вони у світі цім крізь неї плачуть...

Така стезя угору від коліна,
де і візьмеш за талію удачу!


2006

Де востаннє торкався тебе - засрібліли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його божевільно дописують вистиглі очі,
і вбирають у марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розмерзлі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти вернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних квіти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

І
Запахло літом
звісно всюди дами -
у гречці,
коноплі,
у житі.
Багатоликі груди не прикриті
повсюди
геть усюди
дами.
Феміна-сонце лине світом -
над коноплею,
гречкою
і житом.

ІІ
У погляді твоєму ключ,
замок, вірніше замок, надто близько,
і хоч попід ногами слизько,
я понесу тебе, о моя кицько!

і кину до безодні круч:

бо в замку - міць, замки ж збивати - низько.
У прірві рішення -
                    урешті-решт,
безодня саме те, що прагне дати ключ.

Я понесу тебе, моя кохана кицько...


2002

Ти – аутсайдер, слабший і останній,
З балансу в долі списаний колись;
Мов параноїк в ролику рекламнім,
Якому все говорить: „Підключись!”

Тебе перебивають на півслові,
Чи слухати байдужо не хотять;
Про дружню послугу заводять мову,
І позичають кровні гривень п’ять.

Води немає зранку у квартирі,
Кухонний ніж тупий і ледь шкребе,
Кота за вухом чешеш в добрій вірі,
Що хтось на світі ж любить і тебе.

Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки - все не ті,
У серце очі - не до скону,
Мої месії - не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить - стікає кров'ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов'я.