Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…

Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.

Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!

А небо рясно встелене зірками.
Вночі сьогодні спати не піду я.
Вовки крилаті - янголи небесні -
співають Богу вічне "Алілуя!"

З небес, як із розчахнутої прірви,
їх буде чутне скиглення до ранку.
А хто посміє кривдити невинних -
тому вони перегризуть горлянку.

Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,
і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…
Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…
А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…

Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі
мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».
Залишатись твоєю для мене - конати поволі.
А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…

Я за крила любові платитиму щедро сльозами.
Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.
Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.
Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.

Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.
Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).
Ми вже разом, і це означає - я вільна
від журби, від безсоння і сірого смутку.

Ніч неквапно розгортає
порцелянові крильцята
снів, наврочених чужою
долею, що сумом котить,
білим колом,
чорним колом,
місто-Гойя,
місто-морок...

Ні, давай-но спробуй знову!

... порцелянові крильцята...
місто-зрада,
місто-змова,
цвіллю вдягнуті калюжі
... снів наврочених. Чужою
тінню спогади паплюжить,
... білим колом,
... чорним колом
листячко над містом тужить
вітер-брате,
Місяць-друже...

А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
Прийде зима і білою габою
укриє все… А потім… Втім, облиш!

Це буде потім, і мабуть, не з нами.
Ми лишимося в осені. Повір!
Із ніжністю меланхолійних лір,
магічних скрипок… Боги над Богами…

Цей жовтень дні, немов за віршем вірш
без поспіху гортає самотою…
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Оксамитово-ніжний смуток,
перламутрова порцеляна —
світ зав’язано в білий жмуток:
жити пізно, вмирати рано.

Твій дарунок, моя скарбниця,
стигла сіль на пекучу рану...
Серцю море ночами сниться
з ятерями і катерами.

Серце смокче льодяник тиші,
шепіт вітру та запах йоду.
Мов перлину, в собі колише
скрип ялиць, зеленаву воду —

всі скарби твої, всі багатства,
краєвиди твої й стежини,
всі зірки, що іще не згасли,
і коханку твою, й дружину.

Цілий світ у маленьких стулках,
і нічого не буде більше...
Біла мушля. І серце стука —
білим смутком гамує біль свій.

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Все мало статися не так...
Навіщо синьокрилий птах
Мене розгледів з висоти
Під парасолькою весни
І мрії?

Все мало статися не тут,
Навіщо саксофона звук?
Нічна кав’ярня замала –
Три столики, і два вікна,
І Місяць...

Все має статися колись...
Впаде на землю жовтий лист,
І дивних сновидінь буття
Накреслить лінію життя
І долі...

Ця любов не важка.
Як прозорий останній листок…
Цей непевний – напевно – ілюзії щастя місток,
Де мостини скриплять під тілами
уявних коханців,
Раз-два-три – раз-два-три –
у химерному дикому танці…

Ця любов не важка. Так метелик сіда на плече…
Не болить. Не тривожить. Не ятрить.
До сліз не пече…
Ані звуку, коханий… А клямцання клавіш – пусте…
Ця любов, як зерно, до весни у тобі проросте…

Наче мишка осіння – сплітає кубельце з трави…
Говори…через час…через простір…лише говори…
Монітор розчинився… Руки доторкнулась рука…
Ця любов не важка…
О, яка ж ця любов не важка…

Беру себе в руки. Мені так сказали.
Не плачу, не скаржусь, на стіни не лізу
Я чорну п’ю каву в дешевій кав’ярні
Пакуючи щастя в майбутні валізи
Відкладено все. На завтра, на вічність
На потім, як сир. А що як не буде???
Залишусь в кав’ярні, вростаючи в вірші
До завтра, до потім…. А згодом забудуть…
Померти не просто… проймаюся страхом
Карбуючи поглядом в небі слова
«Це все закінчиться і мамочка з татком
Мене привітають словами «ЖИВА»

Жоржини, залишені поспіх на твому порозі
Нехай нагадають про ніжність жовтневу мою
Про ранок мій жовтий в квітковій крамниці на розі
Про тиху мелодію світла і тугу твою.
Дитина, що схожа на мене, тобі не насниться,
А жінка, що схожа на тебе, звичайно – не ти.
Тримався, аж доки мені не затерпла правиця
Писати і не відправляти коханій листи.

Напевно битва тут була велика:
Сліди коліс, гарматнів і підків,
Лежить земля - напіжива каліка,
Обгорнена лахміттям мертвих днів.

І озеро, як випечене око,
Довкола чорна в попелі трава,
Немов красуні піднята брова,
Обпечена докраю ненароком.

Дубів столітніх обгорілі руки
Земля підносить, переживши жах.
Ми чуємо, як тихо серце стука
В її могутніх степових грудях.

Вона живе! Он проростає зерно...
Вона чоло до сонця підведе,
І до своїх мучителів-людей
Із материнським усміхом поверне.

1947

(збірка "Цвіт Папороті")

Навіщо траві імена перехожих?
Траві слід пам'ятати сліди
І - якщо зможе -
Забувати, підіймаючись знов догори...

Не вір мені, мені й моїм долоням,
вони несуть крім радощів і втіх
гірку сльозу - розпачливу й солону,
її сховати навіть ти б не зміг.

В моїх плодах немає заборони,
та про безпеку думай завчасу.
Не вір мені, я швидко охолону,
у ніжне серце пустку принесу.

Від принципів моралі відсахнуся
і все ж я - куртизанка між повій.
Але не вір! Ім’я моє – спокуса!
І гріш ціна мені і вірності моїй.

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Дощ одшумів, і спориші понурі
Принишкли - настрахалися грози.
Кущі жоржин мокрісінькі, мов кури,
Обтрушуються стиха від роси.

В очеретах збира свої пожитки
Намокла чапля і гніздо шука...
Цей світ промок до рубчика, до нитки,
До павутинки в прихистку листка.

У тишу тиша тоне. Та одначе
Не настає у світі спокій, лад -
Качатко кряче,
Голос його плаче
У вечоровім присмерку левад...

Все неначе умисно
під імлою облуди.
Зачароване місто!
Зачаровані люди!

На пожовклому листі
візерунки застуди,
у дурмані землистім
хворобливі споруди.

Щогодини врочисто
мить загальної смути
б’є годинник - і вбивство
інше вже не розчути.

І так пам’ятно-прісно
тисне відчаєм груди:
Зачароване місто.
Зачаровані люди.


2007

“Де ти, кохана? Озвись, моя доле!
Буду я твій весь і ти моя вся.
В шлюбі не був, слово честі, ніколи.
Вік - двадцять вісім, зріст - сто сімдесят.

Досить красивий, спортивна статура,
Звичок шкідливих ніяких нема.
Добрий. Порядний. Широка натура.
Вірші люблю (про любов зокрема).

В жінці душа головне, а не врода.
Я ж би кохану всім серцем зігрів!
В кого є діти - це НЕ перешкода.
Милі, єдині, чекаю листів!”

Ігор не став витирати сльозинку -
Нею зворушливий "месидж" зросив.
Глянув потому на небо в клітинку
І на братків, з ким трудився і жив:

Там женихів ціле кодло зібралось
Добрих, порядних, міцних, без “ш/з”*
(Саме такими вони “представлялись”
В шлюбних об’явах до різних газет)...

Й, тихо пославши проклін злій недолі,
Ще дописати в купон мусив він
Прикре “Пишу з місць позбавлення волі”
І - “N-ська зона, 10-ий загін”…

___________

*Ш/з - в оголошеннях служби знайомств “шкідливі звички”.

Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло -
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема -
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.

17.XII.1961

Вже пам`ять заросла все більше й більше
Нудьгою марних на чужині літ.
Лиш тільки того щастя, що у віршах
Ще не зів`яв Вітчизни рідний цвіт.

Здається йду по схилах Придніпров`я,
А тінь моя з-над урвища звиса.
Я бачу, як немов моєю кров`ю
Облиті, догоряють небеса.

І молодість моя неповторима
Ось-ось ступне на батьківський поріг,
Відкриє хату, рипнувши дверима,
І там розтане від тепла, як сніг.

І пахнутимуть чоботи у дьогті,
Почнеться цвіркотіння цвіркуна;
І матінка у виношеній кохті
Сидітиме за прядивом одна.

Струмітиме з лямпадки позолота,
Як сум тремтячий, на її лице,
На вицвіле сімейне наше фото,
Нев`янувчим обвите чебрецем.

Шепну я: "Мамо". І вона здригнеться,
Сльоза закам`яніє на лиці,
І я побачу материнське серце
В її просягнутій руці.

1951
(збірка "Цвіт Папороті")

Один мудрець казав
І вписано в скрижаль:
„Краса врятує світ!”, але, на жаль,
Не врятували світ від блазнів
Ані краса шедевру Ботічеллі,
Ані божественної звук віолончелі,
Ні розум, що людині даний був.
Згоріли на вогні володарі та в’язні...
Та Дух Любові людства не забув.
І все тому (не будем мудрувати),
Що світ рятує
Мати.
1999 р.

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

Не лицемірте,
Вам не до лиця.
Хай навіть цей надвечірок останній.
Ви так зумисне взяли забуття,
Що я молилась відчаю в прощанні.

Ви знову за своє.
А втім...Нехай.
Я Вам дарую Ваше ж віровчення,
Де я обличчям впала у обман,
Забіганого в прикрощах натхнення.

Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям.
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх—
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.

13.05.1962

У тім світі,
....де все навпаки;
....де Зло необхідно, як Рівновага;
....де тобі не всміхаються спочатку, а відразу
б'ють у спину;
....де кращі вороги - друзі, а друзі -
дбайливо байдужі;
....де червоне на білому - не горобина, а кров;
....де ілюзії не називають надіями;
....де "так" означає "ні", а луною "ти" звучить "я",-
У тім світі ми з тобою разом...


з того берега
твоя усмішка ближче
на ціле життя
навіть за поворотом
не сходяться береги

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

16.XI.1962

................................... Другу

Коли музика стихне і звуки полинуть у стелю,
коли сил вже не вистачить чути пронизливе "сі",
я згадаю ім’я твоє дивне, дитя насолоди, пастелі
твоїх снів потойбічних, де сутінки зріють в росі,

Де серпневе осоння медвяно в повітрі кружляє,
де на теплому плесі чиїсь ще вологі сліди,
де чутлива душа всі закони тяжіння долає,
де на згадку лишається шурхіт сухої трави,

Я безсоння твоє заколишу нічними дощами
і у місячнім сяйві тривогу твою розчиню,
нічого не питаю - радій і живи до нестями,
все мине коли-небудь... от тільки не стій на краю...

вулицями, де колись точилися вуличні бої.

Повітря дзвенить.
В порожнечі недоспаних вулиць
Вчувається стишений шал навісної юрби.
Немовби за мить
Задзижчать рикошетами кулі
Й почне косовицю стара в простирадлі журби.

Я бачу німого,
В очах його небо-хоругва
Тріпоче надією: «Все ще минеться і знов
Не стане нікого,
Хто словом своїм недолугим
Хитне терези і проллється розпечена кров.»

Сьогодні зима почуттів
І ніхто вже не хоче
Сокири до рук та ходити поснулих будить.
Скривавлений прапор зотлів
«Пре» плебеїв від збочень.
А вулиця тиха ще й досі побоїщем снить.

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

І

Так тяжко. Нудить. Страх погано.
Ще й досі на сухих губах
Зосталась гіркоти відрада,
Що з перцем вчора зайнялась.
Похитуються босі ноги,
Шукають пальці навмання
Прим’яту рясу на підлозі
Та кляті гроші лихваря.
„У кожного своя робота” –
Майнула думка у попа
Та й десь побігла за ворота
Притуплена й на-пів жива.

ІІ

Так тихо. Любо. Лячно трохи.
Це ж вперше, вперше у житті
Виблискують великі очі
Блакиттю в темряві м'якій.
Сплелись незграбно рученята ,
Завмерли острахом вуста.
„Тут так велично, так пихато” -
Подумало мале дівча
Та й далі Богу замолилось,
Прохаючи на це Різдво
Похилену, стару хатину
Та оберемочок стрічок.

ІІІ

„- Ішла по лісу й ненароком
Побачила як паненя
Ховало у дуплі монету.
Я зачекала та й взяла
Її холодну та пикату.
Тепер так соромно мені,
Що душу хлібом кострубатим
Нагодувала я в пітьмі”.
„- Через таких як ти, небого
Давно готується вже нам
Протоптана крива дорога
Та розгарячена смола...”

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Якби ти чув,
як лунко пада листя
на ланцюжок
твоїх слідів легких
від болю нетутешнього
............до серця,
від спогадів нічних
............до потойбіччя,
від крику першого
............до подиху на скло,
від слів порожніх
............до одного Слова,
ти б зупинився,
Часе...

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль:
в цю мить в Лисички все за чверть ціни.*

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль:
незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Вибач, мала,
не можу відвести
муки твоєї,
що зараз скінчиться...
Non-re...– шепотіла
вода з криниці,
non-re! – благали
птахи і звіри...
Бачиш, як вийшло...
хіба ти навмисно,
хіба ти бажала,
щоб у сусіда
телятко впало,
коли ти з квітами
розмовляла,
коли ти трави вплітала
в коси,
нага вбігала
в ранкові роси...
хіба ти знала,
хіба ти чула,
що над тобою
гроза загула?...
..........................
лишився в Часі
згарища стогін
(звідки цей спомин,
з якого неба?),
через століття
я просинаюсь з твоїм
"Не треба!!!"

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

19.ІХ.1963

По мармурових сходинках
до зірки
приречено прямую
я вгамую
той поклик темряви
що дихає в обличчя
жаданою вологою
безсмертя...
...............................
і витончений присмак потойбіччя
в краплині теплої амріти
снити
вже сил не маю
засинаю... квіти
зриває вітер очманілий...
милий,
вже годі над безоднєю
старіти...
куди ти?!
.......................
навіщо це мені
навіщо?

Шановні пані та панове! Я чесно намагалася
перекласти цей текст українською...
Але виявилося, що будь-який, навіть чудовий,
переклад, не взмозі передати весь колорит :((
І ще одне. Дітям до 16 років, а також занадто
цнотливим цього краще не читати :)))

На идею гнусного надругательства над всем
известной сказкой натолкнул меня столь же известный анекдот:

Идет Красная Шапочка по лесу и орет песни.
Выходит Серій Волк и говорит ей:
"Шапка, ты что, сдурела, ты чего так разоралась?
Мало ли кто из кустов выйдет
и что с тобой сделает?
А она ему в ответ:
"А что такого? Дорогу я знаю, секс люблю..."

И вот я подумала: а что если взглянуть на сюжет
с точки зрения старины Фрейда?
Представим: жила-была в лесу вполне половозрелая
Красная Шапочка.
И была у нее с Серым Волком любовь - большая, но тайная.
Потому как встречаться им негде было:
то из кустов живность подглядит, то комары опять же...
И придумали они себе место для встреч страстных завести.
Ну, где как не у бабушки?
Задумка была классная: волк бабулю того,
и дом свиданий готов.
А Шапочка туда будет продолжать "пирожки приносить".
Но не предусмотрели они случая в виде дровосека,
который крики их перепутал с другими и -
кесарнул Серого Ромео.

Примечание:
1) в гнусном надругательстве используются
все стихотворные размеры;
2) рассматривается собственно развязка
этой поучительной истории;
3) вообще-то, это коллективное творчество :))

Итак:

ХОР (Гекзаметр)

Музам не снились ни страсти такие, ни горе такое,
Шапочке Красной одной пережить все пришлось ненароком,
Грустен наш будет рассказ, здесь веселье излишне любое,
Девичью душу и тело свое повязала та Шапочка с волком!

***
(ЯМБ - "Онегинская строфа" - да простит меня А. С.!)

- Ну, что ты встала у порога,
Вцепившись мёртво в пирожки?
Вперед и с песней, недотрога,
Я изнываю от тоски.
Иди ко мне, моя малышка,
Останься в Шапке - это фишка,
все остальное - на фиг, прочь,
Устроим мы безумства ночь.
- Лови меня, мой рыцарь серый,
Сейчас проверим, как ты крут,
Дрожанье лап, кусанье губ...
Какой ты, право, неумелый!
Расслабься, хочешь пирожок?
О чем скулишь? Какой горшок?

(ХОРЕЙ)

Серый Волк ушел в загул.
Протрезвел.
Потом загнул
Красной Шапочке салазки
так что та ушла из сказки
жутко-жутко матерясь
пирожки забросив в грязь.
У её теперь живот
вздулся шариком.
Вот-вот
вывалится из него
чёрт-те знает чё чего
то ли волчьи дети
то ли хрен в букете.

.***
- Я пропал, как зверь в загоне, --
Серый Волк под Шапкой стонет.
- Что?.. Ты трусишь, мой дружочек?
Съешь с виагрой пирожочек.

На фиг мне любовь такая,
где пацанка управляет.
Сам привык смущать я бестий.
Глянь, мой клык ещё на месте!

***
- Это клык? Ну, ты загнул, волчара,
У щенков я бОльшие видала,
Не тушуйся, друг, сейчас поможем -
Сделаем из кнопки великана.

- Ты куда? Ведь я боюсь щекотки,
Не хватай руками мои чресла,
Может, тебе будет интересно -
Бабушка пред смертью завещала...

(ДАКТИЛЬ)

- Как хороша ты, о девочка в красном,
Даже без красного ты хороша...
- Зубы твои так в оскале прекрасны,
Но и опасны, как волчья душа.

- Что ты, я весь пред тобой нараспашку,
Хочешь - потрогай, а хочешь - погладь,
Тронь своей ручкой мохнатую ляшку...
...Бабушка тоже просила обнять.

Помню, бывало, придешь на рассвете,
Ляжешь тихонько в постель нагишом...
Ты говоришь о каком-то минете?
Лучше послушай, что было потом...

***
Рыдаю я, на Волка глядя -
Облез уж весь от этой... Шапки;
Она же - даже не краснеет,
И в сексе Волка не жалеет!
...В букете ХРЕН - оно, конешно,
Не икебана - просто песня -
И слышу Волчье - "Не могу-у-у!!!"...
У Фрейда, видно, он в долгу...

***
Вдалеке, где гуляют по лесу
то ли бесы, а то ли балбесы,
Шапка Красная ищет в туманах
свою девичью честь окаянну.

Вот ведь дело оно ведь какое,
потеряешь, хрен сыщешь потом,
никакой не прикроешь рукою
место то, на котором излом!

На пенёк взгромоздившися попой,
понадтреснутой в разных местах,
сыплет Волку она блин синкопы
через ох, через ух, через ах...

(АМФИБРАХИЙ)

- Ну что ты опять мне морозишь мозги,
При чем здесь бабуля, при чем пирожки?
Ты мне обещал офигительный рай,
Давай же, мохнатый, быстрей начинай!

- Достала меня ты, тебе я скажу,
А ну, замолчи или я ухожу,
Займи лучше рот свой предметом другим,
Да будь осторожна и ласкова с ним.

***
Блись Красношапочьной мадамы, ёлы палы,
столпотворение из лешых и волков,
зайчишки в памперсах и лоси-аксакалы
сбежались дружно к арамату пирошков!

А Шапка шлёпает в сандалиях по лесу,
торчяя передом вперёт а задом взат,
лесной народ мужыцка пола гибнет в стрессе,
текёт слюня с ево и пучуцца глаза.

Один Волчара тока в зубе кавыряит,
любви нажравшыйся по само "не могу",
и откровенно енту банду презирает,
пирог кусая скрось ляминиву фольгу.

Вот щяс я подойду и дам по рылу
нахалу адцкому: едрит тебя за шыш,
за штош тебя така девчёнка полюбила,
коль ты ишо на бапку зуп точИшь?

(ХОККУ, ТАНКА)

***
каждый дровосек
своего счастья
вздохнула волчья шапочка...

***
…любовным утехам
предались игриво
Под сенью бамбука.

Мрачная тень
Показалась внезапно
В тени деревьев –

За круглыми стеклами
Хитрые глазки
Доктора Фрейда.

Поняли вдруг,
Что врасплох их застали.
Позор несмываем!

Как пренебречь
Самурайскою честью?
Вспорото брюхо…

***
красная шапка
вот и всё что осталось
эх, Фрейд, старина...

:)))))))))

У спеку, гарний літній день,
До затишку водички
Злетілась, мовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Бабки злетілись та жуки,
Метелики-бояри...
Усілись бджоли під грибки,
Надівши окуляри.

Сміється сонечко, блищить
Водичка у струмочку,
Ось павучок маленький спить
У гарному візочку...

Зелених верб густе гілля.
І це все - не міраж!
Бо для комах, повір, маля,
Існує справжній пляж.

Отож, у спеку, літній день,
До затишку водички
Летить, немовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Заневолив той сон
і по колу повів
по старому,
де багаття жоржин
натякне на стежинку
додому,
де любисток незібраний
зонтики тягне до ґанку,
де ще бабине літо
живе в золотавім світанку,
де на зламі світів
тут зустрілися
бранці кохання,
де твій погляд, твій дотик,
твоє підсвідоме бажання...

Там, угорі - мій світ, розтятий на клітини,
полощеться на вітрі, б"є крильми, як птах.
Димком жовтавим між віконних рам хмарина
з блакиті оксамитової загляда.

Росою по стіні стікає тихий вечір,
зоря червоно розмальовує вітраж.
І марні були з прокурором суперечки,
презумпція невинуватості - міраж.

Суддя, відвівши очі, прочитав похапцем,
і поїзд криком пісні зеків заглушив.
Ворота клацнули, не залишивши шансів
в прийдешньому для української душі.

Вихрапує "смотрящий"- злодій у законі
ненависне буття через тривожний сон.
Мій біль водою у несправнім водогоні
у ритмі крапель б"є по барабанах скронь.

Крізь болоття тюремного жаргону,
крізь мертву тишу мурів, дзвін колючих струн
пером і словом я калиноньку червону
підняти хочу, як зажурену сестру.

А воля жайворонком над полтавським степом
манила, звала в мандри за далекий пруг...
...Ридала у куті згвалтована Евтерпа,
ховаючи розпуку у вінку із рук.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.