Так буде краще. Для обох. Для нас.
Поминки щастя наспіх, геть умовні.
Налий по повній. Саме так. Хоч раз.
Хоч раз, скажи, ти пив любов по повній?

Щоб запекло і щоб звихнувся світ –
Інтелігент нещасний! – щоб до решти!
Щоб закотив холоші – і у брід
Через фонтан в шкарпетках і у мештах!

І щоб усе здавалось по плечу,
І по зубах, і в радість, і на руку!
Скажи, хоч раз, хоч раз таке відчув
Твій бідний світ, заправлений у брюки?

Хоч раз пірнув у прірву, відпустив
Кермо, мотуззя, мамину спідницю?
Ти жив, скажи? Хоч раз в житті ти жив,
Думок не розіклавши на полиці?

Ти знав любов, що згіркла і сумна,
Оту, що все ділив на міні-дози?
Налий її по вінця – і до дна.
Допий її хоч раз, щоб не на сльози!

Ця ніч не згадається. Буду холодна і дивна.
Всі ґудзики в нормі. Волосся заплетене в колос.
Вже можна сміятись так голосно і надривно,
Щоб аж від напруги ламався між звуками голос.

Вже можна…звичайно…мішаючи цукор у каві,
Дивитися прямо крізь тебе хоч цілу годину…
Ці очі навпроти такі обережно-лукаві.
Не бійся, цю ніч не згадають тобі як провину.

А кава не п’ється. А кава холоне. Чого ти?
Невже тобі вперше отак пересолено-гірко?
Вже можна прощатися. Можна словами колоти.
Вже можна розбити зі штучним коханням пробірки,

Біситись, топтати, трощити… На щастя! На щастя?
Вже можна сказати усе, що гнітило. Гнітило?
Ця ніч не згадається. Буду чирвової масті…
Вже можна кричати… Так голосно… Наче любили…

Між пальцями
Темна глина,
Він створить
Її до ранку.
Свою нездоланну пристрасть -
Її
Надзвичайну вроду.
Він виліпить панну
З бруду,
Торкнеться губами
Шиї і
Збудить нестримне бажання
Піддатись
Блуду.
09.11.08

В кожного буде своя осінь,
кожен дістане свою кулю;
душу - на ключ і приходь в гості,
я залюбки Тебе почастую
чаєм гірким, трав’яним настоєм,
піснею, сплетеною із літа,
душу відкрий - нас тепер лиш двоє,
можем поволі собі говорити
з ночі до дня, аж доки заснемо
спина до спини, до серця серце,
душам востаннє забракне неба -
бабине літо у них озветься.
Крок. Невідомість... Прозорі тіні.
Хто тут крім нас? З ким мовчати будем?
З ким святкуватимем вічні будні?..
Тихо і солодко. Ми - осінні.

Иллюзия в глазах, кровавой ложью,
Застилает блаженный взор,
Тебя приносят в жертву алтарю,
Кровавой церкви, где нет бога,
И миром правят лишь отцы.

Николай Блоха 7.12.08 23:54 (Иллюстрации к картинкам)

Викривляю хребти, url, компромати.
Особливо хребти. Вірю в шахи і мати.
Особливо в останні. Між іншим взаємно.
Між іншим я профі. От тільки - таємно.
От тільки я кількою й калькою гребую.
Гребти - це прекрасно! І пахнути цедрою..
І пахнути цнотою аж до задухи,
і шоп "штабєлямі" всі мерли, мов мухи,
від чаду моїх цибулин-откровень.
Бери до своїх зацілованих жмень
і ротом звабливим вульгарно їх їж.
Я точитиму ніж. Це вагоміше, ніж
тіні будь-кого з тих, хто розкидав між нас
це каміння, котре ще збирати не час.
Час збирати врожай і шкарпетки з підлоги.
Я хотіла б - давай? - знов погратись в пологи.
Затамовую подих і нишком нечутно
зберігаю твій сон - може сниться щось путнє:
ніби я викривляю хребти, ставлю мати.
Я ножа доточу - і приєднуюсь спати!

Ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Меняем обличия
Загоняем мерзости
В кубы
Без выхода
Мой маленький сот
Сотни других
Маленьких комнат
Будет сдвиг
Порвутся стены
Раскроется рот
А может просто порежутся вены
И без сомнений
Дерзостей тонна
Целое море
Выльется на кого-то
И станет легче
Но ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Запрячем в кубы
В одинаковые соты
Свои чувства
Мерзости.

Иногда ветер приносит твой запах
Я вдыхаю воздух с твоим ароматом
Как плод незаконный вкушая украдкой
Мне стыдно, что ты ещё кажешься сладкой
Что помню то время и помню тот запах
И помню, как с губ твоих слизывал сахар
А ночь, как и вечность, была слишком краткой
Чтоб помнить и думать, не думать, и значить
Но это не я, это время прозрачно

Иногда ветер приносит твой запах
Я вдыхаю воздух с твоим ароматом
Звёзды в море, во взгляде бархат
Я на небо смотрю, как пьяный романтик

(для дітей 4-х, 5-ти років)

Любить Зимонька-Зима
Білим малювати,
Та приходить Новий рік -
Кольорове свято.

Приспів:
Свято, свято !
Кольорів багато,
Раді всі навколо -
Отаке це свято.

Біле поле, білий сад,
Білі всі стежинки.
Всі зібрались кольори
В гості до ялинки.

Ось танцюють малюки
Навкруги ялинки,
І сміються залюбки
Крихітні сніжинки.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земмля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Втративши усі запозичені шанси
Згубивши останні фатумні доторки
Нікому нічого не треба більше
Прощальні слова і квапливі викрики
Впасти у відчай, забути про бога
Забити на глибу кісток і на всесвіт
І канути-канути...довго-довго...
Трансформуватись у нову вічність
Вирвати очі й лишити на небі
Хай буде злива замість сліз плачу
Я – саме перша твоя, що без тебе
Приймає на себе любові віддачу
Покидьки, соціум, щільний акваріум,
Думки, дахи, розмежовані напрямки
Підлі страхи про самотність забарвлюють
Всі мої наслідки...
Ти зник до мене, до світу й народження
Ти не страждаєш, твій біль не згасає
Ти, що єдиний мій, скоханий, справжній,
Тебе немає.

Павук залежний від павутини
Ковтаю пігулки .головоломка.
Порожній присмак миттєвої днини
Періодична ломка.
Критичне мовчання . загублені суті.
Блукання завмерло на першому місяці.
Йому я здалася безвимірно сплутана -
Свої сотні років просиджено в клітці.
Закриті відкриті. Очі з орбіти.
Прокручую спогади, змелюю мозок.
Ковтаю від світу брутальні відповіді.
Блюю від передозу.

...Старенька казка, бабусин светрик
Хата у джемі з запахом лісу.
Спалені начерки, схований вітер
В кишеню серця-
в порожнє місце.

Голограма світогляду:
Я зціляю входи та виходи.
Карбонатне минуле з тобою вибльовую.
В моїм місті води забагато цирку та психів,
Забагато мене, де є ти – це так втомлює…
Незалежність, політика, СНІД –
ми програли і влучно виграли.
затоптали зірки, запалили недопалки й попіл.
Моє місто води потребує різких змін та вибухів:
Йому треба відчути післявоєнний спокій.

терпкої ночі про тебе спомин
трикрапка у лоні
Божої Матері переписала
останнє майбутнє у виграні долі
терпкої ночі про тебе сповідь
злетів вище неба і став більше бога
і я, хто ніколи не буде з тобою,
пускаю в повітря кривавий стогін
терпкої ночі про тебе злива
з тобою могла б я бути щаслива
та наші стосунки – розрита могила
на нашу користь, звісно, на нашу...
терпкої ночі про тебе повінь
час стер за очима координати
і це – вік назад – вбило мій мозок
й на еру по тому знищило дати
терпкої ночі про тебе тиша
щоб шкіру мою не роздерли миші,
я стигну струною старої скрипки
й це більше нагадує істерику крику

терпкої ночі про тебе по тОбі
я ставлю свічку. Триває сповідь
і кровоточить, а Божа Мати
дивиться в душу і вчить звикати.

Цвинтар моєї спадковості
Вустами холодного болю
Втрата свідомості
Молиться
Безвихідь моєї любові
Марлевою пов’язкою
Венами на обід ввечері
Стрибає з даху моє щастя
розбитись приречене...

в очах, втомлених від незмінності,
проповзають червоними зміями тріщини..
набридає в собі замикатися
і в страхіттях висіти на виселиці...
...це тобі – просто смуток, а мені –сперті повені.
Де мовчання лікує лиш тоді, коли боляче...
І феномен ілюзії – реальніше дійсності:
Безперечно, ти правий у своїй недоторканності...
Я цнотливо торкаюсь твого відображення,
Я годуюся маревом, лікуюсь питаннями.
Вони кращі за будь-які літери-відповіді....
Вони ліпші за будь-які наслідки...
(гірші лише за твоє мочання.)
і весна дихає маніакальністю:
її щастя – плід сюрреальності.
Я в ній розтікаюся венами,
Запихуючись галюциногенами.
А в очах, втомлених від незмінності
Залягає принцип дзеркальності:
Імітація вмотивованих пристрастей...
Мій стержень кохання – плід сюрреальності.

Янголе, ти опускаєш крила...
Крилами тануть густі озера
Радіус Сонця – струною подертої скрипки..
Кинуті в воду криваві гвоздики...
Крила лиш
лишаються повзти по стелі
ліжко спостерігає за струмом
музика скрипки зриває паркани
нирки відмиті на чорному ринку.

Богові треба прості забаганки:
Китицю глузду тримай у секреті
Тінню...

Диптих

1.

особлива помилка, вплутана у волосся
зависає ціною за чергове спасіння.
браво. тобі це нарешті вдалося.
ти вперше прозоро-байдужо вільна.
ти стерлась. ти зникла. ти стала амебою.
пройшла еволюцію - з клітини на бога.
вхопилась в тенденцію труїтися небом,
щоб під ногами відчути дорогу.
ти стала собою. годуй своїх пташок.
раxуй прорах болю. здіймай пил та попіл.
забуто усе: і зриви , і крахи -
закрила собою. стала на ноги.


камінь твоїх снів - злипся із землею.
єресь твоїх свят - сторож їх кордонів.
браво, впала в ціль - виправдай загоєння.
філософська біль. фінішне оновлення.

2.

запахло небом та свіжими травами.
очищую простір усупереч холоду
пустотність мені - випадкова отрута.
солодке спустошення - пост-роздратованність.
тиша знімає мене. інтровертність
моменту у долі мовчання - початок
нової історії кохання-та-смерті,
минулого відголосок, щоб покричати
на себе. на себе. на себе. на жаль.
украплення болю - дотичні до раю.
я з богом стираю свою печаль.
вони про мене нічого не знають.

неначе дощ хворіють сни
я висихаю.
сушу твій біль. з ним танеш ти -
і я звикаю.
холодний голос у небес
і час - як змова
витрушую з себе тебе,
із серця - бога.

ЗасипанийГолимМовчаннямТрамвай
ЗапиленаШафаБезНасСтарийПопіл
ПростиПам*ятайВідпустиПрощавай
КоханняНаЖальТоЄТількиНаркотик
ЗатяганийВНічПоІстерикамПлач
НаСтогінНаВічністьВОблозіМинулого
ЗабудьЗалишисьРозтягниНасНаЧас
ЗбудиПочуттяВоноПростоЗаснуло....

ця злива - голкою в тіло - і рани...
я вчусь загортатись у захисну жорсткість
мій старт, моє вбивство - занадто рано
занадто байдужа твоя жорстокість

ПриймиВідчиняйПроковтниСпогадПрірви
ЗгадайЗагубиСтисниЗубиПовірМені
ЯРозчинЯСвітлоЛюбовТаБезпека
НавіщоСвідомоТиРозпаливПекло?
ЗнімиЦюРеальністьЗалишКінофільмам
ОтрутіБлювотіКотамПавутинню
РоздовбанеСерцеОбохВибухПостріл
ТимокнешНеСам
ЯнеЗмінююПостіль

ці мої жертовності, ролі в першолікаря,
надривання голосу, втрачення свідомості -
плач невдахо-слабкості серед інших прорахів:
я єдина в прірвищі з силою навиворіт.
говоріть за мене мої давні сумніви,
розплітайте коси, сни мої оновлені,
лебедине озеро у туман опущене,
лебедине воно тим, що нема там лебедів.
віщували-сипали, тінь спускали маревом,
тонували біль в осінь заперечення
стигне погляд мій реченням пораненим
абсолютним
зреченням.

Я танцювала навшпиньках між безоднею доторків
та дотичними до пауз часу.
Я залітала у казки мрійливого бога, який тримав мене на руках
і танцював зі мною під захід сонця.
Я розтікалася річищем оновленого простору.
Я заплітала волосся.
Чорне.

Я трактувала осіннє небо стелею виборів.
Я напівсенсорно зрослася з твоєю свідомостю.
Образом богині затулила твій морок давній.
Щоб ти відчув, що є справжнє світило.
Твоє божевілля трохи не влучило в ціль.
Твій досвід не зпрацював, твої передбачення потонули.
Мені не прикро, не відчуваю біль.
Не діє отрута.

Але щось відбувається. Так - щось відбувається.
І спокійної ночі початкам моїх цивілізацій......
Утравмбованим нервам. Контрастному душу.
Безмежній душі серед цих декорацій....
Я начаклувала.Прекрасна подія....
Із яблук очей твоїх зникли поранення.
Моя колискова - пігулка-снодійне...
моє заспокійливе марення....

про твій погляд крізь скло я просто мовчатиму
це прощання сказало, що я не пробачу
врешті-решт, ціла вічність лишилася битися
врешті-решт, стільки часу - просто залишилось

оу-оу, єі-є...я співаю забита у стелю
єі-є, оу-оу...я дивлюсь , як квартиру затоплює
карма-поліс, кмон, я в екстазі від рік аквареї
блюз мене, оу-оу, так рідинно розтоплює...

проковтнути цей день зверхбогинею в нутрощі
фарбувати емоції в колір народження
врешті-решт, ціла вічність описує пустощі
врешті-решт ,стільки часу чекає продовження

оу-оу, єі-є...я тягну цю кайфову мелодію
єі-є, оу-оу, трохи п*яно і надто розслаблено
карма-поліс, кмон, перфектально-тремтяче-роздовбана
я кінчаю свободою між інтервалами

відкрий себе
багатообразність нестримної любові
вилазить на твоє лице
я хочу, шоб до крові

ці демони з глибин
як їм насититись без болю
зітри кордони. перейди
у прірву насолоди мною

ця суміш з диму й почуттів....
тіла сплелись з початком неба
в мій стогін, в твій гортанний спів
у зламані від тиску ребра

пульсує знов і кровоточить
ворожить постіль долю ночі
я вип*ю скоро твоє серце
тобі без нього більше личить

бути богом

замість воску
на твої володіння
мені якось боязко
витекти.
блідо спускатися.
сіро коритися.

вовченятко мовчить
йому тоскно від твого жовтого місяця.

звук...
як голосно падає...
як терпко вмирає....
зручним неспокоєм
нашого раю...

ПРИЙДИ ДО ТЯМИ.


час розмежовує
дистанціїї короблять
коротке "ніколи" -
ніяк не второпаю значення...
холодні повтори
і йо*аний простір оновлень...
ти наче оскомина
мого світобачення.

я змінюю обличчя
відновити себе самотню
вицідити себе наодинці
в пустотню
в непостійній моїй загальмованності
промовчу у відповідь, що мені не боляче
коронований принц з коронованою лялькою -
печальне видовище...
мені б тобі іще снитися
але земля замовкає на останньому наголосі
пробач мені мої радощі
істерики і занепади
трохи не вчасно, але час божеволіє
я наллю тобі глек із медом, я насиплю тобі спогади
все, що має бути, мене не цікавить
все, що БУДЕ про тебе, мене тільки втомлює

черговий струс мозку. тло - друге причастя
я все зроблю сам, заспокойсь, янголятко
закрий свої очі. відчуй наше щастя
блюй, якщо знудить.
у будь-якому випадку
блюй.

зависнути між думками о третій ночі
господи, ці тіні про нас нічого не знають
активність червоного. швидкість магнітів

...і ти щось від мене приховуєш

зв*язати ці ребра, щоб розчавило серця обох
коронувати тереном, щоб нарешті сочилося
ти збрехав мені вчора...але, господи, як ти вмієш брехати

...за браком часу правд не хотілося

пульсує, дивись, моє ненароджене
воно таке ж опітьмарене богом,
воно так само освітлене мороком

...я можу, як треба, вірить в пустоти

за вибором чорного, червоним сяйвом
зриваю зі стін пелюстки про мовчання
вони пам*ятають всі рухи, а ти?

ти ще пам*ятаєш кохання німОти?..

музика стане моєю свідомістю - тихо
пауза погляду - струм, як в розетці - боязко?
то буде нашим порушенням правил безпеки
удосконалюй мистецтво торкатися
голка крізь серця обох - без наркозу
ця обережність, просочення, може...
пауза погляду - струм, як в розетці - боязко?
...як же мені бракувало його, боже...

замаж свої атрофовані тіні
у темний чорно-синій
цей наголос ночі
у виголос неба -
стогін осінній
як скло роздирає застиглу тишу
як падають, б*ючись фарфори,
застигне і мить у стражданні віршу
її перевантаженність - невагомість


...час тіло місить і душу бісить.
-........................серйозно?.....
я випишу ліки. сідайте у крісло.
.................................порожньо.
запечена рана, стіл і півстакану
гаряча солодка отрута
усе перевірено. все списано, дано,
підставлено Брудта.

лови цю, вимогливість, Літа.
забудь про поезію, плюй на жарти.
епоха змінилася: втрати.
апгрейдно у старти подалі від літа.

...сон тіло місить і душу бісить
-межа часоплинів
доба екзистенцій і екзорцистів,
зітри свої тіні. вдягни осіннє

Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги́,
А хатинки - посунуті вниз береги,
Нічиї, як обтрушене листя.

Відгоріли для них золотаві зірки
у небесно- освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння у лузі.

Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльозИ, ні пісень
І процесія, навіть, труну не несе
На забутий, знеболений цвинтар.

Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як "Летючий голландець" над морем.

За горизонтами мости по паралелі.
Тримаю волю міцно в кулаці.
Вже скільки років відкриваю двері,
А там світи, зсередини черстві.

Отак й живу посередині чогось
Великого, бетонного. І в сні
За всі світанки помолюся Богу,
Які колись прощалися мені.

За цвіт магнолій і за шепіт вітру,
Червоні маки й стиглі колоски.
За цього міста величезну клітку
І попід небом вольтові дроти.

За музику в підземних переходах
Старого Львова. Знов ідуть дощі.
Шукаю вічність на холодних сходах
І грає скрипка близько від душі

непритомна до чемної ясності
я згрібаю невидимий сніг
посинілими (нащось) пальцями...
"Нашатирь, скарєє! Ачнісь!"

...передмухую чорне з чорного -
і духмяний вичавлюю сік
благодаті, приперчений солодом
випадкових нічних утіх.

"Нужен воздух! Аткройтє фортачкі!"
...де ви, рейнджери цих лісів
мого я? не тікайте поночі:
берегти треба дів від див.

пакетовані суми та розпачі
у розподаж безцінною безцінню
нетриматись привчили за поручні
"..поднімі акуратно у тємєні.."

двадцять перший живу непритомною
і вчувається іноді відголос
небайдужих, і чешуться пролежні,
а мені прокидатись ніколи.

***

каузалії і менструації
замішались в один мотив -
непритомніти (наскрізь, до ясності) -
контрацепція дів від див.

Від рабства не звільняють,
а звільняються.
Ми українці досі ще в рабах.
Міняються царі, вожді міняються,
а ми – Розп’яті на стовпах.
Подай нам волю від вождя, чи Бога.
Подай і переконай у тім.
Бо ми самі – стара епоха,
і в тій епосі, як в пітьмі.
Не віримо, що ми красиві
і сильні. Та ховаємось в ниття.
Втрачаємо на дурнів сили,
на злодіїв втрачаємо життя.

2008-11-05

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Гудки – телефона ритмы –
Мне нервы порежут бритвой;

Казалось, от "ждать" усталость,
Но нет – на "любить" попалась.

Слезой утолила жажду,
Сейчас кто со мной – не важно;)))

Воскресла! И с новой силой
Я сердце открыла миру!..

Діалог дівчини:
Прокидаюсь з ранку я у своїй кроваті,
Дуже нагло хтось мені заважає спати,
Ніжне вушко хтось моє лагідно лоскоче
І за талію мене обхопити хоче.
Поряд голий чоловік – де він тут узявся!?
Щось не пам’ятаю я як він залицявся?
Пересохло в роті щось, пам’ять не працює,
А він ніжки гладить так, шию вже цілує…
Та роби що хочеш ти, тільки дай водички,
Бо горять від тебе вже та палають щічки!

відчуваю холод
асфальту
підошвами власних
ніг через
підошви
власне чобіт
чуєш
крига скляна
розійшлася
по швах
і посипалась бісером
ледве помітних
ледве прозорих
комах
на дах
будинку свідомості
принебесився
гелікоптер
що свої крила
до блиску натер
джонсонобейбом
і керосином
їх за казковими
цінами збув
майстер-пір'як
(викладав
вітражі
певно з майстерністю
дещо загнув
що з вітражів
він у дурні
пошив
пару крихких
старомодних
чобіт
в котрих за день
майже стерлись
підошви
понабрякали
від горя холоші
деформувався
і розмір ноги
чуєш
скажи-но мені
по секрету
скільки кілометрів
криги скляної
сховано
в кожній
самотній душі

( Лікування задавнених діагнозів)

Дійові особи:
І. Діагнози:

д іагноз 1.: гарячка afrone( беснувата)
діагноз 2 діарея blak ledy (жіноча)
діагноз 3. лихоманка ni-no (віковА)
діагноз 4. вузол гемороїдальний lilit (опівнічний)
діагноз 5. простато-дерматоз somisyz (чоловічий)
діагноз 6. кандидоз mary (трьохведмедячий)

ІІ. Іванці – киванці : інкубаційне середовище для Діагнозів.
( Кланяються, пускають слину, лижуть уражені місця)

ІІІ Iмунітети.- (забили на Діагнози і на Іванців-киванців)

ІV. Aнтидоти (борці з діагнозами)

V. РМ робот аналізатор. Аналізи не робить, бо закінчилися реактиви. Прейшов на заклинання й шаманство.

VI. Інші (масовка)

ДІЯ ПЕРША
Хор діагнозів( на з голоси):

Ми тут єсть геніяльні створіння
Ми вросли вже в Пеемку корінням,
Як згорить – то нема куди дітися,
Ми на попелі лишимось грітися,
Ми на любимо рим дієлівних,
Та без них не сказати дослівно,
Як затопчемо, ми й забодаємо,
Задеремо, скусаєм , залаємо,
Загребемо, заколемо,змелемо,
Замозолимо і загенделимо
Усіх , не таких як ми
і навіть себе самих.

Приспів І:
Ми твої поламані ребра,
Ми твоя зомбована зебра,
Ми твої пломбовані зуби,
Ми твої запліднені труби
Ми твоя знекинджалена піхва,
Ми твоя недороблена втіха,
Ми твоя небанальна іфекція,
Ми твоя нереальна ерекція,
Ми твої синкретичні суглоби
Ми поетико-гінкго білоба.
Ми…………………..

Приспів ІІ:
КЛАНЯЙСЯ, Іванець
Кланяйся, Киванець,
А інакше кінець
Твоїм віршам піпець!
Твоїм лялькам піпець!
Nb? Sdfytwm - мрець.

Іванці - киванці: ОООООООООООООООО!!!!…….
Оргазмують, імітують, кланяються.
Пускають слину, лижуть уражені місця…..

Імунітети: А Дзузьки……….вам!...............

Антидоти : Вогонь, батарея по діагнозам палі!!!!

Рем: (читає зклинання, шаманить)
рекс, фекс, шмекс!
На пеемі карантини,
Одягайте палантини,
Узувайтесь у бахіли,
Бо підчепите бацили.
Я -РМ. На ПМ,
маю власний тотем
недозволених тем.
Не берем.

Масовка: ( мовчить стоячи, стоїть мовчки)
ЗАНАВІС
Далі буде.
(про лікування діагнозів гормонотерапією)

Сотворіння борщу я б назвав ворожінням,
щоб листок до листочка, все вчасно і все до смаку.
Чари сонця й землі усмоктало коріння,
щоб не втратили люди написане їм на віку.

Із пестливих долонь землелюба-трипільця
запліднилася нива зерном україноєства,
і, заливши ріллю сонцекров'ю по вінця,
уродила народом на тисячолітні жнива.

Переможно верталися вої Олега
з далини, зруйнувавши чужинську ворожість ущент.
І княгиня, подякувавши оберегам,
частувала його оксамито-червоним борщем.

Відряджала Андрія на Січ Бульбашиха,
до борщу стеребила під сльози іще часника.
Підвивала, ридала, молилася стиха.
Ніби знала вона, що востаннє годує синка.

Манівцями у ліс у тривозі - Ганнуся,
притискала у хустці ще теплий з борщем казанок.
У пілотці під зіркою не промахнувся -
страву й кров розчинив у долонці осінній листок.

На Дністрі, чи на Прип'яті у вишивАнці
в котрий раз ще шаткує капусту жіноча рука,
і не зна...

Пісня...
Поетично первородніє північ ...
Пізня пора прощання.

Почерк призабутих почуттів
Пече пожовклим пілігримом пам’яті...
Пізня пора прощення.

Пам’ятаєш перший поцілунок?
Пам’ятаєш...
Палітра північних проблисків
Повертає поволі печаль,
По-осінньому, по...

Припадає попелом
Полиновий присмак присутності пам'яті,
Пече...
Пече пшеничним полем,
Перлітними птахами,
Промінням,
Падолистом...
Просто пізня пора прощання.

Пишеш палкі послання поглядами перехожих,
Падаючи погаслим полум’ям правди.

Пропадає пісенна первородність...
Поетичніє печаль –
Просто пізня пора прощення –
Пам’ятаєш?
Пам’ятаєш...
Прощай.

Господь – мій Пастир, з Ним повік не знатиму біди.
Провадить Він овець Своїх до трав і до води.
Він душу оживля мою аж до самих основ,
Дарує милість і любов щоденно знов і знов.
В долину смерті зійду я, й не побоюся зла, –
Зі мною Ти, рука Твоя не раз мене спасла!
Мене на учту запросив, відвівши ворогів,
Своїм ісопом рясно вмив, і дав скарби дарів.
Твоя лиш милість й доброта підтримують мене,
У Твоїм Домі благодать і щастя неземне.

Повінь очей із глибин голубої тиші
Сколихне мою вітряну, давньословянську суть.
Піднімаюся серцем до болю все вище й вище,
Так як душі лелечі до вирійних сліз ростуть.
І кохалось багато,
І пристрасті було море,
Але істина долі доволі-таки непроста...
Я мабуть вже століття не перше
Тобою хвора,
Що за ніжність твою не боюся віддати...
Життя.

Серцевина мого
болю
Розростається до
безмежжя.
Вітер віти ласка
голі
І кохається нео-
бережно.
Твоя осінь така
вічна,
А моя до зими
тільки.
По-едемськи мені
грішно,
Заборонений ти
з гілки
Опадеш, як листок
тихий,
У глибокі мої
сльози.
Пахне яблуками.
Дико
Відчуваю в собі
дозу
Зачарованого
серця,
І крилатіє мій
вітер.
По інерції без
інерцій
Осипається в кров
літо.
Під туманами спить
поле,
Над туманами спить
небо...
Серцевина мого
болю
Виростає-таки з тебе.

Самотність лікує...
Іноді...
Зализуєш рани від мрій,
А тоді
Цей біль повертається,
Твій,
Не чужий...
Пронизує знову і знову.
Тримайся у власній основі
(З коріня в коріння).

Самотність лікує...
Іноді...
Не використовуй
Сумління,
Якщо ти себе не чуєш,
Бо тоді
Повертається біль
Знову...

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.

Наросли мозолі на серці,
Від надриву цей світ тяжіє...
Свіжий біль, як горілка з перцем,
Лікувати застуду вміє,
Ту, що в душу ввірвалась вітром,
Трохи гаряче жити стало...
На сумління тонку палітру
Покотилася сліз навала.
Час на руки листком пожовклим
Впаде легко, немов тумани,
Намозолене серце змовкне
Перед тиші сумною раною...
Все це ніжно і трохи дивно,
Світ не прагне сумної жертви,
Хай вже краще було б надривно,
Коли хочеться посто...

Доспівали цю осінь хутко,
Поминальні гіркі громи.
Наче продана проститутка,
Плаче світ, аж до дна сумний...
До останньої каплі крові
Відстраждала своє весна.
За несказане серцем слово
Я пошлю тебе доле на
Всі чотири...
Чи на віть більше...
Дай-но шаблю мені та спис, -
Я сама завоюю вічність,
Доки ти з усіма переспиш,
Розплатившись душею світу
Аж до дна його...
Не спроста
Йдуть бездушні байстрята-діти
Десь шукати твого хреста,
Щоб його понести за тебе
На голгофну суєтну вись...
Тільки зорями плаче небо,
Бо кохало тебе
Колись.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.