Йому була ця мова рідна…
Діди та прадіди його
Не відцуралися б свого,
А він сказав: “ Яка ти бідна…”
І, як якесь велике зло,
Покинув мову та село.

А щоб йти з модою у ногу
Не відрізнятись від міських,
Не схожим бути на сільських,
Він не молився більше Богу,
А вишиванку тихо зняв,
Та в комсомол попрямував.

В той комсомол, який в тридцяті
В селян комори вичищав,
Зерно останнє забирав
Та голодом морив у хаті.
Під керівництвом КПУ
Вкраїну нищили мою.

За те зерно побудували
Заводи по країні всій,
Вели колонами до мрій…
А люди пухли та вмирали,
Вмирали села та міста
О, владо! Ти була свята!

Війська дороги перекрили:
На Україні – тиша й лад,
Мільйони трупів, трупний чад
І незакидані могили,
І мертві діти... скільки зла
У сяйві доброго Кремля.

Невже таке робили люди?!
Кати – не люди то були!
Кати жорстокі, дикі, злі!
І ордени катам на груди
З прокляттям змучених лягли –
Що мертві ще зробить могли?

А ми, живі, – невже не чули
Невже не чули про терор?
І про страшний голодомор?
Чи може ви про все забули
І вам байдуже у житті
Куди, і з ким, і як іти?

Є мова – чиста, мудра, ніжна,
Як наречена – білосніжна,
І як заквітчана весна –
Вродлива й сяюча вона,
А є брутальна, з матюком –
Такій не місце за столом.

Ти кажеш неправду – я знаю,
Тому ні про що не питаю,
В безвір’ї неправедних слів
Зникає нестриманий гнів.

Кохання зникає без віри,
Зникають безмежні та щирі
До тебе мої почуття,
Зникає щасливе життя.

Господь в душі у нас простори відкриває
І з сяючих небес натхнення роздає,
І Шлях Чумацький нам під ноги розстеляє,
І серце, й тіло знов він зцілює твоє.

Щоб йшов ти уперед крізь бурі та незгоди,
Щоб вірив і творив, кохав – за все – життя,
Даровані тобі усі земні свободи,
Ти тільки не іди з гріхом у небуття.

Cкучаю…
Робота до рук не береться.
Відколи
Впустив тебе до свого серця.
Чекаєм…
Удвох ми із серцем на тебе.
А зорі
Вже світить Господь серед неба.
Це – вічність!
Це рай на землі, хто не знає.
Як любиш,
Й вона тебе вірно кохає.
Радію!
А радість ця щастям зоветься
Відколи
Впустила мене ти до серця…

Звідки починається батьківщина?
здається із рідного села,
із лугів тих пахущих,
куди мати малих нас вела
у поле між трави і квіти.
А ми виростали щасливі
в природу закохані діти.
Хатина стара над водою,
За силом зелена ліщина,
Дорога, що веде у школу -
Це рідна моя батьківщина.
Там перше кохання
Душу освітило мені.
Воно спалахнуло у серці,
Як рані досвітні вогні.
Із звідти пішов у світ.
В пізнав всю батьківщину,
Полюбив усім серцем
Єдино мовну родину.
Моя батьківщина –
Це донецькі степи
І карпатське узгір’я
Починається вона
Із рідного села -
Батьківського подвір’я.

Свести тебя с ума. № 2

Свести тебя с ума…
Ты думаешь получиться?
Вот это есть,
Конечно не проблема.
Чуть романтизма, тайны
И недосказанности каплю,
Задав вопрос, оставив без ответа.
Уверенно смотреть в твои глаза,
И беспардонно делать вид,
О том, что безразлична.

3.09.08 / 2:36

Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап»
Засинай, засинай і не думай про завтра
Завтра будуть нові мрії, справи, думки.

А сьогодні полинь у далекі світи
Де всі мрії твої здійснить хресна-весна.
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап».

Колискова дощу – танець сліз на стіні
Нагадає дитинство, що згубилось в казках
Коли бігала влітку по забутих стежках
Ті щасливі часи знов присняться мені
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни...

Дні так швидко минають
Я загублю годинник
Щоб не чути й не знати
Як години й хвилини
Пробігають крізь пальці,
Як пісок, і зникають...

То ж хіба не на краще
Жити в кожній хвилині
Наче день, або вічність
Бо не має більш цінних
Або менш, ніж моменти,
Що фіксую, як фото,
У життєвім щоденнику.

Хочу кожну хвилину
Записати в альбомі
Щоби потім на стінах,
У режимі слайд- шоу
Розглядати неквапно
Наче давні історії
Що залишу для когось,
Хто прийде в світі новім.

Світ мандрує у Вічність
На Великому Возі*
По Чумацькому Шляху
Вечір тихо приходить
І так гарно це знати
Що в цю мить, в цю секунду
Сотні пар очей вгору
Поглядають і зорі,
Як секунди, рахують.

Тернова терпкість “Партеніту”,
Вишневий присмак на устах
Кагору: нектарину-квіту –
Пелюстки цілував монах,
Аби розраяти самотність...
Ми, розганяючи журу
Словами ніжили німотність,
Кусали губ в’язку хурму.
Імла патьоками на часі,
Що зупинив віків ходу,
Зливалась гирла, у рейвасі
Терзала любощами тьму.
Пагілля рук, стерня охоти,
В розлеті стегон білий стан,
Гойдалися на крилах ночі,
Тамуючи нестями тан.
Знесилений, у сон-дрімоті
Хапався жаги, миршавів...
А, що їй плоть – знаття марноти.
А, він, безсилий, навіснів.

Автоматы мы.
Математикой и зарплатами.
Переливами и заплатами.
Запятыми и многоточиями.
Полутонами, полустрочками.
разговорами незаконченными.
Щелками и щетками.
Щелями и щелками.
Шагами нечеткими
К выходу!

Я прошу перестань. Я не хочу ніякої драми.
Усі драми скінчились ще рік або й два тому.
Я хотіла б відверто, хотіла б забуть про обмани,
Але я себе знаю: я знову тебе обману.

Я поганий Ньютон – в мене кожна константа нестала.
Я занадто брудна, щоб казати щось начистоту.
Ми всього лиш уламки розбитого співом бокала,
Яким примха інерцій тримає одну частоту.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – ілюзорний ритм.

Бо не бере все жниво
Махом одним коса.
Бо не луна миттєво
Грім попід небеса.
І не співає хором
Птаство, не дмуть вітри.
Бо не усі – угору,
Дехто, завваж, - згори.
Не одночасно сходить
Сіяне, хоч-не-хоч,
І не під «раз-два» ходить
По черепиці дощ.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – підозрілий ритм.

І не треба на нас озиратися.
Не чужі ми. Це вам біда?
Наче діти ми з тою радістю,
Що нечасто до нас загляда.

А що радість ота стрімкоплинна,
То дорожча для нас обох.
Мусить в кожного бути людина –
Дорогий, всепрощаючий Бог…

Знов тону я у погляду повені
І нічого уже не боюсь.
Сам не чую своєї сповіді,
Безнадійно, нещадно гублюсь.

Мить ота мені знов нагадує…
Але досить! Бо щось тут не так,
Що над нами сріблистою птахою
На розлуку заходить літак…

Пробіг по серцю перелив баяна,
Розквітла в небі зіронька ясна.
Люблю тебе, Полтавщино кохана,
Ти світла і прекрасна, як весна.

Чарує вечір пахощами м'яти,
Іскриться місяць в крапельках роси.
Співають під черешнями дівчата
Й гарячі солов'їні голоси.

Дрімають на левадах трави пишні,
Прослалися тумани за селом.
Чарівні звуки "Маминої вишні"
Ласкають серце ніжністю й теплом.

Життя не втратить крила за межею,
І я, неначе сонце явори,
Люблю всією чистою душею
Ці тихі українські вечори.

Пробіг по серцю перелив баяна,
В устах остання пісня догора.
Живи, моя Полтавщино кохана,
Умита в хвилях срібного Дніпра!

1999

Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!

1999

Разом зі снігом
на землю падає
небо
і я падаю
з ним.
Коли ти обіймаєш мене
все відбувається навпаки:
я падаю
в небо.

Підпиляй мій характер
як нігті
тією ж пилочкою
пропиляй мені вихід
у світ,
твій світ.
Заховаю свій смуток
у найглибшу кишеню
і одягну на своє незахищене
тіло
теплу, зв'язану з ниток
твоєї хоробрості
сукню,
яка служитиме довше,
ніж шкіра, бо страшно мені
вже не буде ніколи.

М'якими яскравими
образами
обплели мене думки про тебе.
Ховаючи очі у твої
кишені,
під повіками я сховала
холод вчорашнього вітру.
Твої руки пахнуть попелом,
мої - смичком віолончелі.
Ти малюєш словами,
я римую ноти.
Добре, що ми зустрілись,
але
бджоли не потрудяться нас
запилити
бо ми розцвітаємо
у різний час.

Я дарую тобі свою квітку,
не боюсь за наступний день.
Коли приходить самотність,
зібраний букет
холодно тліє,
а моє загасле тіло
танцює блідою тінню
на стіні, біля твого ліжка.

Я чутлива до чужої
чутливості
коли хтось скавулить,
мої повіки б'ються у такт
з його серцем,
пашіє соромом душа.
І я, немов тепла ковдра,
хочу обійняти його
і заснути
разом.

Щойно вітер став тим,
хто дозволив увійти
в твою запилену душу.
М'ягкі наче подушки
твої переконання,
лежать у невідповідному для них,
темному й пожовклому від нагару
місці.
Ти боїшся себе,
бо надто велика
твоя сутність.
Давай поєднаємо наші
кольори.
Давай створимо нашу спільну
палітру
і просто своїми
руками
намалюємо собі
життя.

Я необмежена словами площина.
Все, що довкола мене
в моєму світлі
рветься
до тепла.
Я не є річчю посеред
речей
і не складаюсь з них.
Не хочу бути точкою
у просторово-часовій
сітці буття.
Я вразлива простора
мінливість.
Завжди нова для себе.
Не втрачай мене,
Світе!

Дивна приязнь до дрібниць
любов до сюжетів
мовчазний рух
крикливий зашморг
своя я - собі свята
на свята гола голова
моє життя - суцільні зміни
воно подібне на зім'ятий папір,
де люди і події - це рубці

Це шарудить на ґанку осінь-мишка,
це листя поміж аркуші, це книжка,
де ми – герої, складені будь-як
в сюжет затертий. Вечір, як лампада,
і кров пульсує тілом винограду,
і сторчаком у нетрях того саду –
будяк

стояти буде. І жмутки осінні
(чи пух, чи пір’я), і коханці в сіні –
і синє небо – зимне, та рука
ще тепла…і кує зозулька досі,
і губи виціловують волосся,
і сонцем в серці найсвятіша осінь –
яка

прийде нечутно – як любов остання.
Її впізнаєш – глиця і мовчання
то є душа, простелена навзнак…
Бо так буває - слів уже не треба,
бо ця трава прострелена у небо,
бо соняхом схиляється до тебе –
будяк –


щоки щетина…Плахта, наче птиця,
впаде крильми у трави. І присниться:
Що це триває вічно: ніч і день.
Слова - сливе солодкі чорні сливи,
І день щаслива, потім ніч щаслива,
І осінь ця щемлива – пісня дива
чи сад пісень

що нині й прісно – увертюра духу.
Не чуєш? Притули до серця вухо –
Тук-тук…а потім – втік. А потім – так.
І колючки-слова услід летіли…
Коли? Вколи бажанням ніжне тіло.
Цвіте криваво, але любить – біло
будяк.

Світи вмирали. Вистигало сонце.
Тьмянішала найбільша із корон,
На шлаки перетворювався стронцій,
Протуберанці покидали трон.
Скляніли очі синіх океанів,
Схолола магма, згусла, мов желе,
Жорстокий світ спокутував стражданням
Усе лихе, нелюдяне і зле.
Був лиш один вогонь. Одна пательня.
Вогонь пекельний.

к дискуссии в дворике химфака 05/IX 2006 о паспортах и др.

под ногти злости побелевшей замертво
для пробки горлышка идущего вабанк
- свинец патронам одиночных кáмор
кленовый винтокрылый желтый бант

не бросить камнем в пепельное веко
созревший для нарыва цвет лица
с гортанным, горловым, утробным: сверьте
чернила показаний в паспортах

все отпечатки поднятых улик
шум лая своры потерявшей голос
во всех инстанциях заверенный: ловить
ладонями дождя кривой осколок

Моє дев’ятнадцяте літо
Десь поділось, сплило за водою
Мов на небі змінилися хмари
Інший образ – хоч хмари ті самі.
Так швидко кудись відлетіли
Конвалії, грози, віднайдення світу
Яке у примарному місяця світлі
Йдучи по бруківці, дощами умитій
В принишклого міста опівнічній тиші
Крізь запах акацій в гарячім повітрі
Почула в церковному дзвоні на хвильку.

Та легкість буття, що була його стилем
В горняточку чаю, що єднало зі світом
Що пахло терпким ароматом країн
Тропічних, незнаних, іще не відкритих
Які ще чекають, мабуть, свого часу
Немов у шкатулці коштовні прикраси,
Коли їх спокійне життя у собі
Вплететься у мій зачарований світ.

І в радіохвилі на мові чужій
Яка відкривала невидимі двері
В незвіданий світ, загадковий, новий
Де були нові сподівання й ідеї
Де буть одночасно у різних місцях
Буденна реальність, що залежить від тебе
Де в музиці, нотах, акордах,словах
Сплітаються долі мільйонів людей.

Розмови за північ на всі вічні теми
Такі всі важливі що кожна з них певно
Могла би змінити назавжди весь світ
Здавалося зміст цього світу так близько
Що можна вхопити – та тільки не варто
Бо прийде ще завтра, за ним післязавтра
Сократ з Кортасаром сідали край ліжка
І слухали Джаггера, Статус і Флойда
До ранку шукали в словах нові змісти,
Відмінності світу у ребус складали.
І їли пахучі суниці з вершками.

Муссонность снов,
особенность зеркал,
несовпаденье тел
и тени. Бремя
серебряных
ушедших поколений
и гоблинов
торжественный оскал…
...................
У шансонье остался
только шанс.
Осенний лист.
Винил & де-каданс…

(за мотивами Казки про рибака та рибку)
Жона:
Пройшовши шлях від бідних до цариць,
І знов упавши в злидні, наче бидло,
Лежала цілий день я горілиць,
Бо все на світі вже мені обридло.
І раптом вся від думки затремтіла:
Чи риба з дідом щось не замутила?

Від моря не відходить чоловік,
не зводить з небокраю дикий погляд,
не реагує на мовчання й крик.
Хоч улаштовуй, бідному, медогляд!
І в розпачі, (бо рушиться сім»я)
У клуб « Колишніх жон» звернулась я…

Приїхали, зробили макіяж.
Розбили ночви: прощавай минуле!
Вдягли сукенку – вищий пілотаж!
І зачіску зробити не забули.
Ще й кавалер мене повів ласкаво
На рандеву і філіжанку кави…

Звичайно, там я не ловила гав!
Він, виявилось, пише детективи,
Цей штрих нас дуже тісно об’єднав,
Запрацювали плідно всім на диво!
А що ж мій дід? Усе іще у морі
Чекає рибу. Ось така лавсторі.

I

Невидима хвиля на мене накотить
Як дотик твій..десь із завмерлого часу
Поволі,не зразу..Годинник ..
Колотиться серце,годинами гнане у ніч
Скажи мені,пане мій,
Що то живе поміж нами..?
Що будить вогні у прозорових наших світах?
Чи може в одному – на зернятко схожому світі...

II

Колодяжним умиємось холодим спокоєм
І смутком… наллємося по вінця
Та й до вінця підемо рано вранці:
Коханці сонця, вимиті дощем…

III

Шепіт..
Тільки шепочи мені..бодай щось..
Тану..
В бажання багато обличч..У любові – Твоє...

IV

Поволі торкаю здаля твою душу
Вона вже омита моїми сльозами,
Вона вже щодуху,щосили..

Просила я вітру і виру у гості
До чистої крові,до білої кості,
Взяли вони слід..

Чекання несе у обійми до мене
Твоє щире серце,як злато червлене
До мене…

V

Той,що мені - в обладунках блискучих
Той,що для мене – з чолом твоїм чистим
В мене намисто із сліз і квіток
Крок через мряку зробити сміливий..
Зможеш!

28 червня 2006 р.

Коли встають світанки сині,
Або метелиця мете,
Дарую серце Україні,
Таке ласкаве і просте.

Чи то шумує в полі збіжжя,
Чи листопади б'ють крилом -
Дарую душу Запоріжжю,
Сповиту миром і добром.

Коли вертаюсь я з дороги
Під світлі заспіви дібров,
Дарую отчому порогу
Синівську вдячність і любов.

Коли негода б'є громами
І тануть в сумі довгі дні -
Спішу до мами, йду до мами,
Немов до сонця на землі.

1999

Іду по вулиці села,
Вдихаю далі синьоокі,
А світла пісня розлила
У серці помисли глибокі.

Іскриться мрій рожевий цвіт,
Палає сонце жовтим трунком.
Передаю селу привіт
Своїм гарячим поцілунком.

Всміхнися, Любицьке, засяй
Віконцем хати, листом клена,
І хай шумить рожевий май,
Квітує молодість зелена!

Весна всім соки налила,
Бринить життя у кожнім слові.
Іду по вулиці села,
Немов до щастя і любові.

1999

Немає ліків від кохання
І тльки час, порадник твй,
Нові несе нам сподвання
Та досвід новий та важкий.

Допомагає зустріч нова -
Самотність болю додає,
А невибаглива розмова -
На серце, як бальзам, твоє.

По чорній, зораній стерні
Поважним буслом одиноким
Відходить літо. І в огні
Жоржин п’янких чеканить кроки
Злотава панночка. Руду
На плечі кинула плахтину,
Сховалась зранку у саду,
Всміхнулась ніжно горобині,
Туману сивую свитину
Узяла й застелила трави.
А вітер сріблом павутини,
Її підняв й приніс ласкаво
До лісу. Й кленам розділив
Усім по клаптику тонкому,
І повернувся враз до слив,-
Задумав обтрусить додолу,
Пахучих фруктів для гостей,
Яких покликала панянка.
Узяв ще й яблук, бо, ачей,
Іще засидяться до ранку…

Поетам з давніх ще часів
Заповідалась воля:
Палкі вірші складати з слів –
Така в поетів доля.
Таємні звуки, почуття,
Заквітчану природу,
Сумні веселощі життя,
Коханих дивну вроду
Заримувати на папір
Веселими рядками,
Живі струмки з високих гір
Дзвеніли щоб між нами.
І барви мови, як ліси
Осінні та весняні,
Прийшли до нас у всій красі,
Замріяно-багряні.
Веселка мови чарівна,
Скарбниця слів безцінна,
Щоб зігрівала, як весна,
Як пісня старовинна.

Війна – це робота тяжка для солдат,
Майже хобі вона – генералу,
Почорствіли серця в них від вбивств і від втрат,
Та закон береже їх помалу.
Буде день, буде час, буде нова війна,
Товстосуми її замовляють,
Їм байдужа ціна, їм байдужа ціна –
І міста у руїнах палають.
Танки з гуркотом грізним ідуть по землі –
В землю вдавлять свободу та волю,
Так вдиралися в землі чужі – королі
Щоб забрати людей у неволю.
Закриватися словом, як римлян щитом,
В час комп’ютерний вже неможливо,
Чи галантно ходити у гості з кнутом,
Виставляючи зброю грайливо?
Час ще скаже про все, що задумали ви,
Правда з’явиться, як нагорода
Ваші руки, панове, – по лікті в крові,
Та не вбита, не вбита Свобода!

Люблю тебе на відстані ще більше!
Минає день. Змовкають солов’ї…
Твої слова для мене головніші
За все на світі, все, що на землі.

Душа тремтить, мов пташка в сильці б’ється,
Пишу: „Ну де ж ти? Я тебе люблю!”
Секунда, ніби вічністю здається,
І серце огортає у жалю.

Чому не разом? І чому так мало
Терпіння, сил… Знеможений „вмираю”.
Аж ось сигналом відповідь примчала:
„Проїхали кордон. Чекай. Кохаю!”

Із гір річка - невеличка
Біжить у долину,
Несе води спокійно
У погожу днину.
у погоду вона тиха,
не тривожить ниви,
але робить вона лихо
коли ідуть зливи.
На шляху руйнує
Дамби, верболози.
І не бачить,і не чує
Людей гіркі сльози.
Стогнуть під водою
Затоплені ниви,
Що до горя до людського
Коли ідуть зливи.

Хмари вже не плачуть,
Річка уже тиха
Біжить вона у долину,
Мов не було лиха.
Як ряднину,сонце
висушило ниву
обігріло, обласкало,
як малу дитину.

війна – заради миру,
заради майбуття,
вбивати – щоб не вмерти,
вбивати для життя.
жорстокість – задля щастя
і спокою думок,
для того, щоб зробити
найменше помилок.
така безглузда правда
безглуздого буття.
немає слів "кохання",
"любов" і "почуття",
одні лише інстинкти,
неначе в хижаків,
не жити - виживати,
вбивати ворогів.
тебе навчають з ясел
робити лиш одне,
боротися за щастя,
велике й неземне.
і ти ідеш до нього,
несеш свій хрест в руках.
тебе вже не хвилює,
що йдеш ти по кістках.

Якби я мала крила
То я би полетіла
В Париж в цей тихий вечір
Щоб в затишній кав’ярні
Пити каву з вершками
Й жувати круасани.


Або десь до Мілану
На показ мод відомих
Під ніжний скрипки голос
Силіти біля моря
Дивитися на зорі
І смакувать вино.


Чи в Лондон загадковий
Вимитий дощами
Мережаний туманом
Тут назви всі знайомі
З підручника у школі
Вздовж Темзи на паромі
Між вулиць загадкових
Дивитись як в воді
Мов кольорові зорі
Сіяють ліхтарі.


Чи в танці запальному
Кружлять на карнававлі
В Венеції яскравій
В золоченій гондолі
Летіти по каналах
В словах незрозумілих
Що ніжно так наспівує
Засмаглий гондольєр
Розгадувать загадки
Будинків із гербами
Що з’єднані мостами.


Чи у класичнім Відні
Десь в Опері на балі
При світлі канделябрів
У золоті й парчі
З прикрасами у косах
З найкращим кавалером
Я відкриваю бал
І всі за нами в крок йдуть
Під Штрауса й Шопена.


Або десь на тропічнім пляжі
В Копакабані, біля моря
Де теплі хвилі лижуть ноги
А океан співає морни
Заслухатись в чарівну казку
Яку розказує природа.


Або десь в неповторнім Ріо
Де карнавал вогнів яскравих
Закрутить думку п'яним шалом
і ти забудеш всі печалі
Назустріч світлу будеш мчати
Така спокусливо-красива
Якби ж я тільки мала крила!

* Персонажів озвучили Чорнява Жінка і Ніка Новікова

Весняна ніч… Примара у кутку -
Казкова тінь самотньої прочанки...

(зззззимно, темно. десь перелякано ухає пугач: ууууу-прууууу-хрпууууу-ууууу-хпруууууруруууу; по самотній, як останній зуб діда Павсікасія Митрофановича стежці бадьоро тупцяє тонка дякувата фігура; кругом гидко і непривітно; людей не видно, одні тільки недобиті ерозією скелі, серед яких і ховається обіцяна шинкарем келія - халявна нічліжка для малоймущого семінариста;
а в найприємнішій перспективі - аж слина чорною свитою потекла - і молоденька прочанка на додачу)

Хома:
Самотньо… страшно.
Йду я до панянки…
Бо ніц немає місця у шинку!

(келія. сиро. так же темно, як і на дворі. чимось страшенно смердить - не схоже щоб тут чекали гостей… у кутку сидить сумна тінь прочанки, кокєтліво вертячи сірий череп у руках, і тихо говорить сама до себе, видно, згадуючи кращі часи…)

Прочанка:
О, скільки їх, гарячих і живих
Сюди приходило, і не згадаю…
Один на місяць, в тиждень… може, в рік?
А хто ж сьогодні залетить до гаю?

Ким будеш ти, мій легінь черговий,
Хлоп'ям безвусим чи кремезним мужем?
А втім, яка різниця,- біс із ним,
Хутчей до мене, мій наївний друже…

Я покажу прохід до раю... ах!
...вологий слід холодної льодинки
по тілові... і тануть у руках
лілеї - ніжно-пружні половинки…

і в тебе губ не вистачить пройти
шовковий шлях від вушка і до стегон...
і пелюстки лілейні будеш ти
вціловувати терпко в спраглий терен

мого палкого тіла… і завмреш
всього на мить... вдихнеш шалений трунок
полинно-орхідейний... межі меж...
і вуст моїх окреслиш візерунок

червоним, мов вино, по білій шкірі...
і руки - крила... стрімголов у вирій...
або у прірву - солодом...
мій легінь
розтане у розраї білих стегон...

і руки - стиснуть перса, мов ранет...
ми вип"ємо на двох цей згубний келих…
(аби лише не бачив мій ангелик,
що виціловує старий скелет)...

То йди до мене - дихати у такт,
Скажи лише чарівне слово "ТАК"!
…………………………………….

(дія переноситься назад у ліс, де геть змерзлий, злий і голодний Хома все ще шукає шлях до печери, згадуючи незлим тихим трактирника, який і відправив його у цю нелегку путь…)

Хома:
"Трі дуба, два аврага і направа,
А там іді на свєт" (перекривляє)
Всю ніч ходжу, як дурень… Вже й заграва
Над обрієм кокєтліво палає…

Печери ж все нема.
Та що печера!
Прочаночки не світить, хоть ти плач!
Собачий холод і сухий калач -
Уся моя компанія…
Холєра!

(некультурно плює під ноги. аж раптом, у відповідь на такий некультурний вчинок, карою і гнівом Господнім з трави піднімається... з трави піднімається… з трави піднімається сивобородий дід)

ДідДух:
Чого кричиш, чому лякаєш тишу?
Вона господар цих святих країв…

(Хома злякано задкує, хреститься сам, хрестить Діда, врешті перечіпається і падає на… спину)

Чи ти полину, хлопче, переїв?

Хома:
Дурію, люди! Людоньки! Здурів…

(починає бити себе по обличчю)

ДідДух:
Е ні, тебе я тутка не залишу.
(ще втнеш чогось, а так - хоч спокійніше…)
Я - Дух Лісів і Прерій - Сивий Пень!
Вклонись! Ось так… Я стережу цей край
Від вандалізму! Чесно - дунь-у-день…
unlimited workday пропав би хай!

Хома:
Боїшся, що умру і завоняюсь?
Чи розлякаю фауну і флору?

Дід:
Якщо й помреш, вонятимеш не скоро…
Про що це я?.. Ага, давай-но брате,
Сідай (сідає, наливає), пий.
І буде тобі щастя, друже мій.

(Хома п'є, багато і з натхненням. коли кількість випитого стає вже не актуальною, він врешті помічає, що ніякого Діда вже нема, зате дерева галантно розступились і вдалині видніється не одна, а цілих п'ять печер)

Хома:
Якого чорта! Тьху (перехрестився)
От сучий син… оце вже я напився!
Яку ж з печер обрати, не вкурю…

Голос з першої печери:
До мене, милий, я тебе люблю…

Автор:
Біжить Хома, летить, мов навіжений…

Голос Прочанки:
До мене, Хомо, милий мій, до мене…

Хома (геть п'яний, але ідіотськи щасливий):
Ні розум не рятує, ні шолом,
коли тіла співають цей псалом
і прагнуть, прагнуть замежових втіх…
О, Господи, прости мені цей гріх!

Іди до мене, діво ясноока,
У любощах забудемось, допоки
Нам ніч старанно стелить полотно,
А Місяць заглядає у вікно…

Автор:
Давно було усе це, ох давно…
І лиш ялини знали, як до ранку
Кохав дурний Хома свою Прочанку,
Як солодко забувся потім сном,
Щасливий і з любов'ю у думках,
Лише Морфей своїх торкнувся струн….

І як під вечір, як пройшов бодун,
прокинувся із черепом в руках…
ах, ах!

Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

спитав Чорний Янгол,
якось, уві сні.
– Я?..
аби’с знав... А то, нащо
Тобі?
– Втомив отой ямб, і хорей
маячні.
Заплутались, – нащо
бубука собі:
− Бу-бу-ба, бу-бу-ба, –
користь яка,
мізки забивати, слова
заплітати...
Невже то потреба нагальна
така!
Терпіли, шипіли:
– Єдр... тую мать,
дістала та Муза,
розпусниця, бл...
скурвилася су...
– Й, оце
прилетів
з вердиктом братків –
припинить мудрувати.
Догану вліпили, аби
не пущать –
папір ґвалтувати, ну нащо
писати
химеровірші, не для того
живемо
щоб денно сльозою впиватись,
страждати.
Іди, скурвий сину дивись
на людей,
як крутяться в гендлі, як гроші
гребуть,
кидай ґрамзуляня, пера
Амадей!
Живем один раз, а про Музу
забудь.
Ну, глянь, пригадай – Ти
Самець!
Мужло волохате! Отямся,
а ні,
карлючки попишеш й прийде ті
кінець.
Ну, що користаєш в безглуздім
нитті?
Мусолиш ту блямбу, пустий
папірець.
Дивись, онде друзі – при златі,
питві,
а в тебе в халупі розбитий
стілець.
Гій бо’ чоловіче, згадай
про жону,
дитину голодну, очей кволий
зблиск.
Мовчиш? Вибирай: ДеВеПешну
труну,
чи ласий, омріяний в звалищі
зиск!
– Усе суєта, – усміхнувся
Поет, –
твої словеса безпредметні –
труна!
– О, Господи, дурень – труна
не куплет,
то скриня зі прахом, то яма,
діра!
Холодна могила, бездонна,
німа.
Й велике, безмежне, довічне –
Ніщо.
І Вас, шанолюбе, тамтечки
Нема!
– А, є на землі, опредметнене
Що?
– Що? – зморщився Янгол. – Що,
що?
Що пан хтів сказати, ану,
поясни.
– Хай вам розтлумачить кудлате
мужло,
Ніщо заперечує Що, то
скажи:
Як вно виглядає, Ваш ідол,
тотем?
Архангел крилом осягнув
Світ речей.
– Ну, братику, вибач, то поза,
рефрен,
міраж, віртуальність, облуда
очей,
все Ваше багатство – ще мить,
і... нема ...
То чим відрізняється Що
від Ніщо.
А тим, відповім: що реальність –
Пітьма.
Вона – є, існує, сам знаєш
чого.
Чому ж умовляєш у тлінність
вернуть.
В обман існування, у страх
Всезникання,
де ваші ж братели, за те й
розіпнуть
на що спонукали й, натомість –
конання.
Повільне зникання. А сам –
Безтілесний.
Чому? Чому, безтілесність картаєш
мою?
Лякаєш, повчаєш; та будь, друже,
чесний –
чому в шатах крука, чого вибрав
Тьму?
Бо сам знаєш – Вічна! А чорне
крило,
колись сніжно-біле, – вно ж різало
Ніч.
Заблудлих до цілі, до сенсу
вело.
Все й’дно... у Ніщо – метелика
кітч
роздертим пунктиром мережить
Оте –
і, що і не Те, Чого зовсім
нема...
А блискітка зійде, захлине,
проте –
Енергії тління, в нас друже,
катма.
Архангел ледь рухнув чорненим
крилом,
Розчулено глипнув,
колінноприкляк,
черкнув по сузір’ям вугільним
пером,
Ревнув чорнотілий:
– Це я,
Твій Гаплик!
Курликом прощальним зайшовсь
Чорногуз.
На білім плямилась клеймом
Чорнота.
Нещасний рвав жили, узявшись за
гуж,
З пітьми чорнолісу глумилась
Сова...
Його, – менту спалах, зачорнив
зірки,
Роздерши півнеба в провалля
гайнув.
Востаннє кигикнув:
– А, то ж то був –
Ти!!! –
Очорнивсь в Нічому, й... про Себе
Забув..!

Втома
жене до раю,
Тиснуть
на душу дні…
Де тут гріхи відпускають,
Стомленому мені?

Звісно –
хотів би жити,
Так, щоби
все – «the best»…
Тільки, на кого б «згрузити»
Камінь, чи може хрест?..

Друзям?
Я не бажаю!
Людям?
Їм точно – ні!
Брату? Та я ж не Каїн…
Камінь і хрест – мені!

Знов
сповідаюся літу…
Літу?
Кому ж іще?!
І, єпитимія світу,
З неба – мені, дощем.

Віні Пух(П’ятачкові):

Привіт, П’ятак! Прийшли часи нові,
З часами й ми змінилися, реально,
Тож я тепер працюю на TV,
Веду прогноз погоди у астралі,
Як я потрапив? Просто переміг
У «Битві» всіх можливих екстрасенсів.
Тому і доручили, (це не збіг),
Прогноз погоди, у прямому сенсі.
Елементарно, «нюхом» чую все.
Якщо свербить спина – чекай на спеку,
А права п’ятка – снігом занесе,
Ніс – то гроза! Турбуйся про безпеку!
Таких прикмет у мене – повний віз,
І меду маю тут безперевідно!
Хто ж знав, що десь існує інший ліс,
В котрому кожен з нас респекту гідний!
Якщо ти вільний – підгрібай до нас,
Нам нині на TV потрібні свині,
(новий проект готує дід Панас))
І не гальмуй, П’ятак.
Друзяка Віні.

ВОНА(подумки):
Ти торкаєшся пальцями пальців моїх обережно,
Відчуваю цей дотик, уже поринаючи в сон,
уві сні, мій ревнивцю, тобі я уже не належу,
хоч серця наші близько і б’ються вони в унісон.

ВІН(подумки):
Спиш, кохана? Ще ні? Засинай, ми втомились обоє.
Наші пальці так ніжно і віддано переплелись…
Ну а я подивлЮсь перед сном на дівчат із Плейбоя,
Хоч потішу уяву, як в юності ранній колись.

Тонка, неначе ніжна павутинка,
Дзвінка, як кришталевий передзвін,
Золочена, мов сонцем, соломинка,
Хода осіння в темряві нічній.
Посеред літа тихим зорепадом
Спадає на смарагдове зело.
Ступає поміж квітів, полем, садом,
Запалює багрянцю дивне тло
У кронах призадуманих каштанів,
На маківках замислених дубів.
Лягає з прохолодою туманом,
З цікавістю виходить з-за грибів,
Курличе із журливими птахами,
В мандрівках до далеких берегів.
І, літо обійшовши, неквапливо,
Змалює гай, з калиною панно,
Щоби вночі, колись, зима лякливо
Вдягнула землю в біле полотно.

ліниво калатає в грудях
серце, в ганчірку закутане
тіні сидять по кутиках
щось шепочуть на сон

я знаю, що кажуть люди
ми були надто розкутими
ми все, що могли, заплутали
самі просились в полон

нічним метеликом грається
ліхтар на вулиці з кленами
хоч були ми полоненими
але ж зуміли втекти

кульгає серце на палиці
ховає сльози за венами
ми стали надто буденними
я і ти

не мой ли челн
готов к отплытью
от тех ракит
долги оплачены
забыты
мне надо плыть

угрюмый лодочник
да гож ли
похоже нем
за грош охоч
без торга
с торгом
дороже мне

в прищур прикрыты
мрак и омут
вещун злодей
поди ты
ни добра ни дома
как у людей

пока и пусть
ни день ни вечер
в заплечной мгле
мой бес уснул
прижав увечья
к сырой земле

сговорено
руки не надо
я поднимусь
греби чтоб не снесло
тут рядом
опять к нему