останній бастіон сліпої віри
упав у мені разом з тим, як ти
зникла за рогом… з богом! – надто сірим,
як для природи туші – темноти,
в якій прозорі душі в скрині мушлі
разом із привидами зблідлого життя
на фоні тіней завтра здались мужні…
та втім тепер байдужий до них я.
байдужий я й до тебе, зникла музо,
втомився вже бентежить твою тінь;
вогонь кохання згас… може, й я – лузер,
неважно: важко в пошуках чи лінь
зайти у ліс... гриби з неба ж не впадуть!,
а якщо падають – тоді мерщій тікай
до храму сумнівів в каплицю слова мабуть
й забудь про сни-жахіття й про той рай,
що вкотре вже від тебе вислизає,
немов мара, із замкнутих долонь:
в тьмі появляється неоном й враз щезає,
й знов стає холодно і темно... де ж вогонь?
він точно був (принаймні, так здавалось)
і разом з тим робилось тепло нам;
невже ж навік і сонце заховалось
за чорними гробами слова „там”...
***
не вірте й ви у вічність бастіону,
колись погасне він – таке життя!
але все ж стійте й бийтесь за ікону,
інакше першими впадете у сміття.

Деградоване суспільство
Комуністи залишили
Ні до бога, ні до чорта
Нас в школі не вчили.
Кругом блат царював ,
Пляшка самогону.
Виростали діти
Виїхали з дому.
На п’ятирічні будови
Їх туди возили,
А з Афганістану
В трунах привозили.
Вся культура вікова,
Предками нажита
Деградована комуністами
Під тином пропита.
Культуру, звичай наш
У нас відібрали
П’янку, блат, мат-все сміття
Нам те прививали.
А тепер нас називають
Націю безлику
Позабули, що ми мали
Державу велику.
Позабули ,що ми діти
Славного козацтва.
Нас нищили, мордували
Залишали братства.
Наші діти, квіти - нації
Мордували в Сибірі.
Царі, крулі іноземні -
Нищили нас звірі.
Тепер нація із путів
Вільною стала
Будувати державу
Вже пора настала.
Нам ще треба учитися
Повернуть культуру,
Повернути гени предків,
Гординю - натуру.
Як назвати тих виродків,
Що забули мову,
Що нас тягнуть у ярмо,
Закабалить знову.
Не тікайте люди добрі,
Не біжіть в чужину!
Ви, плекайте Україну,
Як малу дитину!
Це злодійство, фарисейство
З роками минеться.
Буде правда в Україні,
Слава повернеться!

Мене змололи до останку жорна часу.
Тепер я борошно пухке, духмяне...
Поллють дощі, а осінь підрум'янить -
Я стану паляницею одразу
На підвіконні, наче кішка, потім люжу
І буду ти-и-ихо-тихо муркотіти...
А завікном клопочеться все вітер:
Пере в блакиті сіро-білу пряжу,
Та мчить розвісити, нехай собі стікає...
І вікна мокрими вкриваються рубцями.
Пожовклий лист танцює танго з папірцями.
А я черствію на вікні і засихаю

Старенька хата вікнами п'є небо.
Долівку миють їй то роси, то дощі.
Нема людей, то й даху їй не треба
І можна дихати зірками уночі.
Кружляють в хаті білі заметілі:
То віхоли, чи то вишневий цвіт.
І тонуть в травах стежки посивілі
Де загубився чийсь забутий слід.
Чому ж так схожа хата та на мене?
У нас обох розтріскалась душа,
Тремтить сльозою на повіках клена
Загублена, забута і чужа.

напувала
з криниці срібної
коня жовтого
коня білого
і зміїлися
гриви світляні
і на небо
лягали тінями
то волошками
то ожинами
хвилювалось
зелене озеро
на долонях
у вітру
погляди
зосенілих
очей ромашкових

Л. С.

Поплачемо, сестро,
з невірою в сльози й слова.
Згадаємо потай про те,
як збуваються вірші.
Найперші. Останні.
Єдині. Гіркіші. І гірші.
Розірветься небо
і злива впаде на жнива.

Все бачено, сестро, –
засуджено й страчено нас.
І сповіді наші
так личать Дракону і Змію.
Не буде кордонів.
Залишиться “вірю” й “не вірю”.
Покотися сонце достигле,
мов яблуко в Спас.

Час втрачено, сестро...
За нами ховається страх.
Ми втрачені часом
і спалені вогнищем листя.
І вир, ніби вирій.
І заповідь перша: “Не бійся!”
Покотиться сонце
і яблуком стане в руках.

Гірчать мені задимлені світи,
Де все відносне і недосконале,
Ох як гірчать! В горнятко до Ваала
Душі я не поклала! Хай простить.
Отож тепер у суєті суєт
Несу свій хрест: свою свічу і книгу.
Поезії любитель, чи поет?
Чи з крилами, чи, може у веригах?
Та це дрібниці! Дрібязковий крам!
Бо у процеса є своя генеза:
Коли з поезій виростає храм,
І ти у нім могутніший за Креза!
І там у тебе є свої жреці,
Джерела і сади Семіраміди,
На видноколі – трави-чабреці,
І все, що хочеш, без втручань Феміди.
Ти можеш навіть брата по перу,
Чи критика покликати до герцю*,
А те далеке, що гірчить в миру
Нехай не шкодить ні душі, ні серцю.(?!)

* герць - (іст.) боротьба думок, ідей, поглядів

У полях, що від краю до краю,
Буйночубих, од хліба рудих,
Гострословів оддавна стрічаю,
Попитати б дотепних таких!

Й хоч не завжди дідів розумію,
Слово їхнє не щезне, не вмре,
Бо… помовчати так вони вміють,
Що й дотепників острах бере.

Скільки строф їхній досвід потрощить
На слова, на склади, чи на мак,
Бо не страшно балакати, хлопче,
Страшно мовити слово не так.

В один з холодних вечорiв
В просторiй вчительськiй горiв
Веселий вогник, дощ стiною
Завадив шлях мойму герою
Продовжить далi. Щiльний дах
Виднiвся поряд, в двух ступнях.
Перечекать негоду в школi
Доцiльним видалось Миколi.
В пiтьмi повiльно час спливав,
А натиск зливи не вщухав.
В одноманiтностi хвилини
Здадуться довшi за години,
Щоби прискорить їхнiй бiг
Ступив Микола за порiг.
Пiшов знайомим коридором,
Не переймаючись докором,
Поспiлкуватися хотiв
Iз кимсь ним знаних вчителiв,
Чи вкотре знову своє вмiння
Демонструвало провидiння.
Пiднявсь на другий поверх, там,
Тугого свiтла вузький злам,
Пролiг по стелi коридорнiй,
Один вiн в порожнечi чорнiй
Йшов з непричинених дверей
I погляд привертав очей.
I чує Коля тишу в тишi
I бачить риси наймилiшi,
Хвилястих кучерiв руно
Й зелених очей чисте дно.
Наташа зошити гортає,
Забутi коми проставляє,
Школярськi править помилки,
На полi ставить галочки.
Ковзне розсiяно диктантом,
Червонi губки стулить бантом,
Примружить вiї i зiтхне
Мов щось згадалося сумне.
Знайома сцена, повторяюсь,
В чому признатись не вагаюсь
I почуттiв не притаю -
Люблю Наташу я свою.
Ось зошит кинула розкритий,
Листок, словами щiльно вкритий,
Дiстала чи не з гаманця,
Вп'ялася зором, до кiнця
Рядки в листку пробiгла тому
I знов читає по-новому.
Як неба чистого блакить,
Так чистi, вiльнi в цюю мить
Душi смiливi сподiвання,
Умовнiсть змушує в вигнання
Збиратись скоро котрий раз
Чiткий курсив простеньких фраз.


Зрони уваги крапельку, без смiху
Пожежу серця словом пригаси,
Благаю погляд твiй, як слабку втiху
Взамiн полону зверхньої краси.

Я винуватий сам, але без болю
Тобi прощаю свiй невчасний гнiв,
Ми молодi, скажи навiщо волю
Так жартом злить? Мiй розум закипiв

Ревнива хвиля серце зупинила,
Не знаєш ти, який у неї шквал,
Коли тебе якась крутила сила
Мiж друзiв наших, наче мiж дзеркал?

Нащо до їхнiх грудей тислася вiдкрито?
За що менi нi знаку на лицi?
Хто здатен так любить, щоб муки цi
Перетерпiть пристойно несердито?

Не чуєш ти серцевого биття,
Тебе смiшить його шаленна мова,
Хто ж я тобi, розвага тимчасова,
Знаряддя помст за кривду почуття?

На самотi з невiданням глибоким,
Страшуся низки щойних помилок.
Прошу, озвись! Не дай зробити крок
Шляхом необоротностi жорстоким.

Бо наодинцi з мною погляд твiй
Палкий, твої дихання i постава
В моїх обiймах, про вiдсутнiсть права
Ти не шепочеш в згодi мовчазнiй.

Твоїм чарiвним зором скутий,
Солодкий стан твiй з рук не вiдпущу,
Твiй голос, навiть в снi почутий,
Менi теплiший лiтнього дощу.

Якщо зв'язку мiж нами нi на йоту,
Прощальним поцiлунком ощаслив,
Як в пам'ять про тебе одну щедроту
Нехай замiнить щиростi порив.



Так краявся, щоправда в прозi,
Перебуваючи в облозi,
Останнiх iскор сподiвань
Микола, я ж нехитку грань
Мiж прози й рими в вечiр темний
Переступив, якщо вiд'ємний
Вбачає хтось у цьому змiст,
Так заперечу, новелiст
З героя вийшов би невдалий,
Тож як не шкода, шмат немалий
Зiзнань занадто вже палких
Я вiддiлю вiд речень цих.
Але моя Наташа рада,
Для неї граматична вада
I непомiтна ... й взагалi
Сонети скiфської землi
В цю мить вона змiнять готова
На кiлька лiтер, на пiвслова,
З листа промовлених рядком
При допомозi вчених ком.

Заходився криком
змерзлий гурт лелечий:
«Кажуть, ніч весняна
зовсім не така!»
Хтось тепла запрагнув,
хто ладнавсь до втечі.
І ніхто не вірив
слову ватажка,
що й таке буває
у примхливім світі –
хуртовина пір’ям
сипле до небес…
Прожили до ранку,
криками зігріті.
З гурту галасливого
лиш один замерз.

Пухнастики-курчата
розбіглись по садочку,
а коло них на чатах
вартує мама-квочка.
Кішка на віконечку
гріється на сонечку,
поглядає ласим оком
на пухнастеньких малят
і гадає, яким боком
їй підкрастись до курчат.
Ой, кицюню, не чіпай,
будеш бита, так і знай.
Не дозволить квочка-мати
своїх діток ображати.

Білі перса-персики
під китайку сховані,
гавкуваті песики -
губки намальовані.
Личко з маку витерте,
вуха загачковані,
очі з неба видерті,
незаадресовані.
Ніженьки - доріженьки,
де маківки макові,
чоловічі ріженьки
та свистюльки ракові.

Голубам - по горлиці,
голубим - по голубу.
Хлоп до неї горнеться,
мов копійка жолобу.
Гавкуваті песики
бігають по тілочку,
білі перса-песики
скачуть, наче білочки.
Треться часу терочка,
витирає панночку
і малює стервочку,
бо хана коханнячку.

7 Липня 2008

Не звертай уваги
на чужу зневагу,
не марнуй на лихо
ні годин, ні слова,
бо як будеш злитись,
не знайдеш наснаги
посмішку впустити
собі в серце знову.

1
В літньому небі хмари мінливі.
Ні, то не хмари по небу пливуть,
Коні небесні, стрункі, білогриві
Швидким алюром над полем ідуть

Сполохи грають, громи гуркочуть,
Білий за синім конем поспіша
Вітер небесний їм ніздрі лоскоче,
В полі шукають маленьких лошат.

Взяв би того– в золотавій попоні,
З білою зіркою -– тільки б його!
Коні небесні, омріяні коні,
Не обминайте горбочка мого.

Кинусь я в небо , схоплюсь за гриву
І, наче птах, на коня я злечу,
З неба я вигукуну: - Мамо, щасливо!
Хлопцям привіт!-і в світи полечу.

Тільки в душі моїй, десь у куточку
Щось ворухнеться, думка одна.
Щось залишив я на тому горбочку,
Що ж наробив я?!. А як же вона!?

Думка гайнула і геть полетіла.
Простір відкрився - сто тисяч доріг!
Завжди зі мною хусточка біла,
Твій подарунок,мій оберіг!



2
Довго я буду по білому світу
Стрімко гасати в скрипучім сідлі
Може весною, а може і літом
Знову з’явлюся на рідній землі.

Кінь мій як вкопаний стане під ганок,
Добре знайоме віконце оте.
Крикну щогруди я :- Здраствуй ,кохана!
Я повернувся-я-я!!…
Чого мовчите?

Бачу в вікні я лице незнайоме,
В чорній хустині, як привид сама.
- Милий юначе, вертайся додому,
Ти запізнився …, Її вже нема...

Хай не повірять нероби та соні,
Я все життя необачний такий…
Лише зі мною небеснії коні,
Білий...
і синій... і вороний.

Выплюнь горечь прожитого дня,
Войди в мой прокуренный рай,
Где покой и причудливы тени.
Мое небо красного шелка,
Мое солнце – замученный пленник
Моих пальцев, холодных и тонких.
Я ждала эту осень,
но в будни ее не вписалась.
О, мой прокуренный рай!
О, мой дымящийся саван…

Більше не буде слів,
Боляче бути димом:
Дихати- дивно,
Дивніше снів...

Крихко лишати слід,
Тяжко стояти так,
Наче застиг...
Ніби не встиг...

Давай сьогодні
коли місяць спиватиме зорі з глясе
втічемо у нірку бажань

сховаємось
і віями цяцькуватимемо
посмішки по долонях

гратимемо на роздягання
в карти ТАРО
вплітатимемо в вірші
прозу свого життя

А потім зникнемо
з мрій один одного
на цілу хвилину вічності

Купають зорі коси
В сріблясті водиці.
Зійшлися біля річки
Дівчата і молодиці.

Щоби в ніч на купала
Обмити все лихо,
Щоби рік прожити
В кохані і тихо.

Дівчата у лузі
Чар – зілля шукають,
Сплітають віночки
У річку кидають.

Чий вінок
Піде за водою
Та дівчина зустрінеться
Із долею свою.

А нічка сміється
Усе вона знає
Давно полюбила
Місяця кохає.


Зорі – сестриці
Купаються в річки,
Як тій молодиці,
Що чоловіків мають.
В ніч, Івана – купала,
Гріхи обмивають.

Там русалки купаються
Заплетені в коси.
Луги, поля уже покрились
У сріблясті роси

Догоріли вогні,
Проспівали в селі півні
В цьому році у кохані
Усі будуть рівні.

За обрієм пробудився
Багряний світанок,
Ніч - купала вже минає
Наступає ранок
Омитий росою.
На косовицю поспішає
Косар із косою.

Ніч за обрій пішла спати
Сонце піднялося
Все ожило, зарухалось -
Життя почалося.

Здоров’я, гроші, час втрачаєш
На цигарковий сивий дим,
В залежність рабську потрапляєш
Ще нерозумним, молодим.

Між смерек біжить стежина,
А назустріч йде дівчина,
Усміхається й співає
І мене не помічає.

Ой, дівчино дорогенька,
Як тебе пустила ненька,
Як одну тебе пустила,
Чарівничко моя мила?

Ручку дай мені біленьку,
Працьовиту та гарненьку,
Мушу я тебе до хати,
Чарівничко, проводжати.

Між смерек біжить стежина,
Вже зі мною йде дівчина,
Усміхається й співає
І на мене поглядає.

Ой, дівчино дорогенька,
Проведу тебе, рідненька,
Щоб стежиноньку до хати
Все життя не забувати.

Жінка милого сварила,
Ще й дрючком по спині била,
Не пускала до куми,
Що чекала у корчмі.

Той божився та молився
Із поклонами хрестився,
Що в корчму іде кума
З чоловіком – не сама.

В мене справа бізнесова,
Я скажу всього два слова,
Чарку вип’ю та вернусь,
Ось дивись – перехрещусь.

Не вернувся він до ранку,
А кума аж на світанку
Не сама додому йшла –
Двох до себе повела.

Та тримай ти міцно гроші,
Бо вони зникають,
На прилавки магазинів
З гаманця втікають.
Долар падає, мов п’яний,
Похитнулись Штати,
А у нас на Україні
Котрий рік дебати.
Продали поля та гори,
Всі ліси та ріки,
А ми досі босі й голі,
Хоч в душі великі.
Не дають заможньо жити
Людям працьовитим,
Розбрелися українці,
Ходять білим світом –
Хто в Канаді сіє жито,
Хто таксує в Штатах,
Хто в Італії працює,
Поки йдуть дебати.
Закривайте ви ту Раду,
Шоу хоч не буде,
Щось робіть для України,
Бо тікають люди.

Юрію Лазірку
на його вірш
"Заятріла давня рана"

Я стільки перейшов,
я стільки пережив,
і от уже чужі
дороги – не чужі.
На віддалі руки –
Монблан та Еверест,
І сонце, і зірки,
і перемоги хрест.

У мене є усе –
і небо голубе,
і слава, і любов,
але нема тебе.
І як коли летів
санчатами униз
з високої гори,
кричу тобі – дивись!

Поглянь, яким я став,
нічого не боюся!
Я Всесвіт обійняв,
Та не тебе, матусю,
Й крижиною в душі,
що цілий світ пізнавши,
тебе я пережив,
я вже за тебе старший.

Схиливсь у каятті.
І тихо біль шепоче –
Ти спиш тепер за ті
недоспанії ночі.
Якби я знав, що ти
так ненадовго з нами,
то сам би колисав
свою колиску, мамо.

Я б рученькам твоїм
не завдавав турботи,
Люби мене, люби –
і вся твоя робота!
Якби я міг, якби…
Кричав би – не почуєш…
Один серед юрби.
Рятуй мене! Врятуєш?

Я стільки перейшов,
Я стільки пережив,
я сріблом засівав
золотоколос жнив.
І мрії вогневись
я певністю означив.
Кричу тобі – дивись!
І розумію – бачиш.

І виростуть сини
високими у дусі.
І є у них усе,
але нема бабусі.
Які щасливі ви,
хто дочекався дива
матусиних сивин!
Щасливі ви, щасливі!

„На самому початку травою різноманітною і свіжою зеленню всюди розкрилась земля у достатку, задзвеніли долини квітучим барвистим покровом” - Лукрецій. Про природу речей.
-------------------------------------------
На Івана, на Купала
Марта до схід сонця встала
Босою пішла в долини
Трав набрати для дитини
Де полин, там і волошки
Чебрецю знайти би трошки
Нагідок візьму для мами
Щоби пила вечорами
А щоб руки не боліли
Чай з хвоща поп’ємо сміло
Ще нарвала звіробою
Від отруєнь і від болю
Ще любистку, рути, м’яти
Щоби хлопців чарувати
А від кашлю цвіт сосновий
Або липовий - медовий
Щоб були рум’яні щічки
чай з калини – для Марічки
А для себе чай з шипшини
З глоду, бузини, малини
Лист смородини, чорниці
Сил добавлять молодиці
Чай з троянди пелюстків
Приготуєм для сватів
Ще шавлію і рум’янку
Щоби пахло тіло п’янко
І звичайно трохи хмелю
Щоб ми всі були веселі
І щоб килим літніх трав
Нам здоров’я й силу дав

До схід сонця дуже рано
Встала Марта на Івана
Трав цілющих назбирати
Будем довго чаювати

Тут вишивають бісером небесним
Світил одвічних золоту канву,
Фантазій дивовижні перевесла,
І сни, які приходять наяву
Майстри свої будують анфілади,
Казкові вежі з плетива думок,
І древній шолом мудрої Паллади
Їх надихає, мов живий струмок...
..................................
Мережать в цій божественній майстерні
І хрестиком, на грубім полотні…
Але ж у землю теж кидають зерна,
Не дивлячись, брудна вона, чи ні...

Це як втратити розум чи може цноту,
Це як звістка про страту у день весілля.
Посипаю кохання, як рану сіллю,
Щоб боліли у спогадах дні скорботи,
Щоб не сміла забути, або простити.
Ти давно не коханий, а я не люба,
Почуття почорніли, як хворі зуби,
Тільки серце – могила, та й то розрита.
Замилую дощами спітнілі трави,
По самісінькі груди ввійду у жито.
Скільки нами прожито, убито, спито?
Але досі не знаємо: Бог, лукавий
Посилає нам радощі, горе? Гори
Догоряють у світлі заграви. Хочеш? -
Повернуся до тебе, як сон чи пошесть,
В цю блаженну (чи прокляту?) жовту пору.

Дізнався Павучок про Інтернет,
Таку собі гігантську павутину,
Щільнішу від існуючих тенет,
Що землю всю обплутує невпинно.
Подумав він: ну що за чортівня?
Ні, плагіату край покласти радше!
Мій стиль якась привласнила свиня,
За мій рахунок робиться багатша…
Та кожен злодій на такий манер
Чужі думки привласнювати буде!
Нехай тремтить отой міліонер,
Я позов подаватиму до суду!
Процес відбувся. Суд оголосив,
Що техніку свої плести тенета
Павук….. не ліцензовано скосив
З відомих сайтів того ж Інтернету!
Тож мусить певний виплатити штраф
За збитки і фінансові, й моральні.
Та ще за наклеп, руйнування прав,
Тюремні мусить чистити вбиральні!

Ніхто не попередив Павучка,
Що в правосудді є закон гачка.
І той, хто вчасно не змастив гачок,
Уже комашка, а не павучок!

Життя - не поле перейти.
Ти,задаєш собі питання-
Як вижити?
Знайти де щастя?
Як його впізнати?
Куди від болю,
Та журби тікати?
Не має всіх підказок?
І доля не дає?
- Та, ні - все є.
Але, так не хватає -
Чогось, когось?
Не знаєш ти?
Як його знайти?

Все, що людині треба,
На полотні життя,
Записано!
Ти шлях,
Свій так пройди,
Любов знайди.
Віддай,
Свій хист піймай.
Втілиш його в життя,
Даруй ти радість, щастя.
І можеш, всім сказати-
Для чого, нам тікати?
На своїм полі,на шляху своїм,
Можемо там, ми все зібрати.

Услались золотом сади
Минуло лiто назавжди,
Останнє лiто мого твору,
В свiдомiсть осiнь входить з двору,
Не з тим теплом, не чарiвна
Ночами темними вона
Загляне з реготом в вiкно,
З чолом, як виблякле рядно.
На дива злого з казки схожа,
Сирi вiтри, її сторожа
Виттям далекої вiйни
Миколi обривають сни.
В змiїнiм шипi Коля чує
Слабенький клопiт, полiрує
Гiлками яблунька шибки,
Кора вся стерлася, бруньки
Не вкриють ближнiх вiт весною,
Переплетiнням сухостою
В скло б'ється вперте деревце,
Клеврети осенi в кiльце
Обiймуть стовбур, розхитають,
Вiдпустять, свистом налякають,
Грозять зламати, а воно
На зло їм стукає в вiкно,
Щоб серцю через мовнi грати
Свою тривогу передати.

Передісторія
Предположение известного российского орнитолога Сергея Шлангова о том, что пингвины охотятся стаями, подтвердилось наблюдением процесса охоты на 3-тонного морского слона 350 самцов, живущих в заповеднике Ялдарь. Измотав слона в воде, они вынудили его выброситься на сушу, где его и забили, обеспечив тем самым всю колонию едой на несколько зимних месяцев.
(Портал, где живут пингвины)

Морська Слониха:

Де море біле та чорне лихо
Ридає-плаче морська слониха,
Мов чайка, квилить та б’ється в груди:
- Слона немає і вже не буде...
Пінгвіни кляті, пінгвіни-суки
Зламали ребра, відтяли руки,
На шмаття рвали велике тіло,
Яке щоночі мене хотіло,
Мене хотіло... і я хотіла...
Мій ніжний варвар, мій гунн Атілла.
Не обійняти уже ніколи...
Порожні очі... криваві кола...
О, хижа доле... тепер самотня...
Тепер довіку – гірка безодня...
Не стало водню у водній хаті,
Безжальні вбивці, птахи пихаті...
Ця чорна зграя – дзьоби, як леза...
... А ти святошний, а ти – тверезий,
Ти плив до мене крізь шторм затятий,
Бо ти – найкращий. Бо ти – як свято,
Святий мій Слоне, мій вірний друже...
Вони голодні, і їм байдуже,
Що плив до жінки, до діток-квіток
(тепер – вдовиці, тепер – сиріток)...

Пінгвіни (читати в ритмі пісні Петра Наліча “Dropz”):

У всіх життя чудове, а в нас – лайно!
Не бачили ми тюльки давним-давно,
Ще б трішки не поїли – усім хана,
Тому й замордували цього слона...

А що було робити, коли Greenpeace
Сказав нам: “Вибачайте! Excuse me, please!
Подохла ваша риба іще торік...”
А пíнгвін – хоч незграбний, а – чо-ло-вік!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Малий і чорно-білий, а все ж мужик,
Він годувати зграю пташину звик,
Бо діти малолітні кричать: гам-гам!
А ідла залишилось лише 100 грам.

Tубіти – не тубіти – одна з дилем,
Ми вирішили вранці – когось уб’єм,
Сильніший виживає – такий закон,
А море – наші джунглі... Аж раптом – слон!!!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

І думка озвірила летить – це він!
Смачний солодкий слоник – наш лігумін,
Великий і поважний... яке м’ясце!
Ну, словом, наша зграя зробила ЦЕ...

Напали, замочили, всі як один...
Той слоник був хороший, він був блондин,
Та слинка заливала голодний рот –
Текли криваві ріки, немов компот...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

А потім, як нажерлись, як шал минув,
Ми спам’ятались раптом: він добрим був!
І наше щире горе не мало меж...
Він в серці залишився.... і в шлунку теж.

У холодильник влізе найкращий друг,
Хай буде вічна пам’ять, вода – як пух,
Слониху-слоненяток лишив в журбі,
Та ми їх не зобидим – візьмем собі...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Морозиво – малятам, жоні – цвіти...
Ідилію побачиш із неба ти:
Маленькі слоненята – сиріток сім –
У пінгвінячій зграї знайшли свій дім.

У ясла слоненята ідуть щодня –
Батяню доїдають – така фігня,
Життя – жорстока штука, жахливий сон,
У горі поєднались пінгвін і слон...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Вдовицю безутішну - слониху-мать -
Ми будемо по черзі усі ... жаліть,
І слоно-пінгвінята – смішні, малі,
Розсіються, як зерна, по всій землі,

По всій планеті третій, а потім – ах!
По Сонячній системі, по всіх світах,
І ти, небіжчик-слоне, немов амур,
Подивишся із неба на цей гламур...

Морська слониха і пінгвіни разом (натхненно і оптимістично):

Поглянеш, посміхнешся: живіть 100 літ!
Пінгвінячо-слонячий прекрасний рід
Постане на руїнах, і буде знов
Братерство панувати, цвісти любов.....

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!
O’key!

В минулому,
В роки молоді
Дружинниками – порядку
Ми були тоді.

Повязьку червону
На рукав в’язали,
Злочинцв ловити
Нас научали.

Мені з товаришем
Поручення дали
Дівчат, легкої поведінки,
щоб в міліцію вели.

Пішли у парк.
Пов’язки зняли,
Які ми з пов’язками,
Кавалери є.

Познайомились з дівчатами,
Запросили в ресторан
Подобалась врода,
Подобався стан.

Із ресторана
В гуртожиток пішли
У нашій кімнаті
З дівчатами ми,

Провели ніч весело
В кохані, в любві
Товаришу догану
Сувору мені.

За те що своєчасно
Пов’язки не здали
Про пригоди кохання
Так і не узнали.

Залишаючи настрій на завтра,
синім маривом сходить додолу
Та пропита вчорашнім неправда,
що дає мені право на втому.
Неможливість знайти рівновагу
В ідеальності металобрухту.
Небезпека лишилась позаду
Простягати безпомічну руку.
І тривалість така ефемерна
Твого щастя у вільному леті.
Твої пальці колючі, мов терна,
Загубилися у Інтернеті...

Маленькими сірими плямками
По тобі просувається місто.
Звільниш від кольоровості
Дорогу йому врочисто...
Я люблю тебе дитинного,
Налитого юним шалом.
За ним мої очі плакали,
І серце моє кричало.
І руки твої, мов зраджені,
Отруєні марним ділом.
Суспільство ще не вдоволене,
А плечі вже обважніли...

Сховала тисячі облич
в руїнах Десятинна церква...
.................Леся Романчук
Старезній липі злива листя вмила,
кору шорстку, покручене гілля.
І стрепенулась липа шелестливо,
тремтливі краплі ронячи з чола.
У ніч таємну, найкоротшу в році,
раз на сто літ дано мені прийти.
Тут десь мої сліди згубились босі...
О липонько, чи пам’ятаєш ти,
чи пам’ятаєш голос мій дівочий,
мої мрійливі, радісні пісні,
мої щасливі і веселі очі...
Все зниділо, немов у хворім сні.
Лишився тільки день отой жахливий,
зостались зойк, прокльони, страх – і смерть...
О липонько, я тут була щаслива,
душа любов’ю повнилася вщерть.
... Тепер я за космічною межею,
у вічній скрижанілій далині,
та крізь століття рвусь сюди душею, –
любов свій голос подає мені.
Всі імена, всі долі вже забуті,
до кого я вертаюсь з хащі літ?
Лиш ти мене чекаєш в цьому світі,
лиш твій цілющий животворний цвіт
мене із тернів забуття рятує...
О липонько, буяй, цвіти – живи!!!
Тримай корінням древню землю Кия,
щоб ми іще були, були, були.

Пливе невпинна часова ріка,
Підживлюють її нові потоки.
І течія потужна і стрімка
Лишає в руслі рівчаки глибокі.

Вони як попередження, як дзвін,
Немов всеочищаюче причастя.
І через часу невгамовний плин
Показують недоліки й напасті.

Пливе невпинно течія жива,
А ми її підхоплені краплини.
І кожна думка, вчинки чи слова,
Це аура і світлотінь людини.

Осяймо сонцем сутінки земні,
Зігріймо серцем, розтопімо зло,
Творім добро у кожнім часі, дні,
Щоби нещасть у світі не було.

З полінця тихо скапує смола,
Вогонь розносить спокій і тепло.
Сидить дідуньо сивий край стола,
Поклав в задумі руку на чоло.

Вночі наснились молоді роки,
В катівні ранок. Суд і Воркута.
Дорога із Сибіру, шлях важкий,
Й сусідка синьоока, молода.

Когут запіяв. Відлетіли сни…
Самотня хата і старенька піч.
Розвіють смуток внуки щовесни,
Дружину в снах поверне тільки ніч.

Я не буду сумувати
За тобою нічку
І не кинуся топитись
З кручі в тиху річку.
І на шию не накину
Я мотузку зранку,
Не впаду, напившись п’яним,
Із крутого ганку.
Через тебе не піду я
З горя у монахи
І голівоньку свою
Не схилю до плахи.
Вже біжить, біжить стежина,
Чисте небо сяє,
Жайвір ніжно, божа пташка,
В небесах співає.
Вже біжить, біжить стежина
Де гаї зелені,
Там, де верби похилились,
Де зітхають клени.
Там, за гаєм зелененьким, –
Срібляста тополя,
Як шукаєш – посміхнеться
Й пригорнеться доля.

Назбирав я грошенят,–
Долари та гривні,
Будуть голосно співать
На подвір’ї півні.

Знов захрюкає свиня,
Впавши у болото,
Ще куплю собі коня –
То моє золóто.

Коник сіно мій не їсть
І не п’є водички,
Пролітає через міст –
Бо боїться річки.

Як натисну я на газ,
Коник землю риє
І несе так швидко нас,
Як він тільки вміє.

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Розмови, дискусії, гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, -
Які ще потрібні ідеї?

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди –
Яка тут потрібна потуга?

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, –
Потрібні дотації, фонди?

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?

Аби не лежало усюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?

Тож опам’ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо,
Гуртуймося,
Будьмо!

Траво моя, зелений мій народе!
Досвітніх мряк голуболиста гать.
Під ясні зорі, понад тихі води,
Мов рать несхитна, дні твої стоять.

І, стоячи, дрімають, повні млістю,
Передчуттям непроханих снігів.
Відпочиває мирне твоє військо,
Надовго розсідлавши цвіркунів.

Я знав тебе по-справжньому, не трохи.
З тобою ріс, в тобі, духмяній, спав.
І тихо роздивлявсь тебе у профіль.
Розгадував, але чи розгадав?

Бо ти, моя колисонько нетлінна,
немов народ, співуча і жива.
Висока станом, мовою промінна,
Весела, сонцелюбна і незмінна…
Трава у профіль – знов і знов – трава!

Майно доділюють у Лісі…
Кому ставок, кому дубок..
Ті, що сильніші – слабших місять,
Ну що? Ні плиг тепер, ні скок?
Ще почекайте, далі буде…
В реєстрі нині кожен кущ…
Ніхто не винен, не підсуден
Ні -чук, ні куч-, ні ющ-, ні плющ.
Отож бо цить! Сидіти тихо!
Служити: Ап! (поки живі),
А потім, як дійде до здиху,
Дамо полежать на траві.
………………………………..
А десь вигукують малята
Лічилку, чисту, як сльоза,
….чотири, п’ять, іду шукати!
А хто не встиг, той винен сам!!!

1.
Люди по матрицях розтягнуті немов жуйка
Мені з ними не по дорозі
Не клеюся з ними
Нащо то мені – бути жуйкою?

2.
Поношені люди.
Не речі, а люди.
Люди, як речі.
І речі-люди...
Хочубутисобоюбогом,
Бо все решта
вже зносилося до нестями

3.
мої слова – кроки:
топ-топ, топ-топ,
ніколи не вдаюся до поспіху...
немовля живе в мені досі.

4.
мали тінь, мала тінь, мають тінь
тінь до тіні – майже людина
напів, але рухається,
рухаються...

5.
Люди і динозаври
Хто сильніший?
Хто природу переміг?
Міф?

6.
серця немаю, серця немаю,
зате біль є,
більший за серце,
так я серця немаю?
Питаєте таке...

7.
раби успіху – раби відчаю
знак дорівнює між ними
німим хочу стати поетом
стану
але пізніше!

1.
крила-миті обвівають
мудрістю повиті
колисковою втішають
печалію ситі
мене стиха забувають
у тінях покрову
лиш не знають, бо не знають
що я їхня мова

2.
поламала списи-риси
і вуста як віжки
натягнулись рифи-миси
піднялись на ніжки

вії-крила здійнялися
очей їм замало
було лихо лихо-листя
мудрість розікрала

були стогін і розпука
були і зів"яли
загубилась моя мука
любовію стала

Вручають пенсію
Радість усім.
Добавили гривню
у кварталі цім.

Спасибі владі,
хто добавив,
Щоб прожив,
Щоб на гривню
Свічечку купив.

Хай помолиться у лаврі
До усіх святих,
Щоб гріхи йому простили
За бабусь отих,

Що у праці горб зігнули
(Щоб ви люди знали),
Щоб бездарні міністри
Гривні добавляли.

Побажаю владі всі,
Щоб довго прожили,
Щоб до кінця року
Гривню заробили.

Мені здавалося, ви, Пане, хотіли того кохання.
Ви так дивилисm на тіло моє, немов на зізнання...
Ви торкалися вуст моїх, як на сповіді підліток...
І здавалося, я не байдужа Вам сто літок...
І я здіймала ті речі із себе болісно,
Передчуваючи слово Ваше вражаюче...
Але цілунки квітнули любов’ю рясною
І ніжним чуттям палаючим...
І я слухала голос Ваш, кришталево-вишуканий,
Підіймала руки в благанні: залиште мене!
Не чіпайте серця мого, криваво-художнього,
що стікає картиною із всевишнього
злету помислів, злету крил моїх,
уві сні ВАС! обіймаючих...
Я ще вірую, я ще вірую:
ВИ КОХАЛИ МЕНЕ, ВБИВАЮЧИ!

Втрачаючи бурштин свого дощу
Ти викрапав мене непомилково
Я більше тебе в зиму не пущу
Я до розриву мозку не готова
Ти залишився в літі наче мавр
Хоч білий був волоссям і очима
Такі як я зимують в однині
Лишаючи все тепле за плечима
Немає в мене віял й парасоль
Щоб плоть твою від сонця захистити
Я не приймаю в зиму твій вогонь
Він весь мій спокій може спопелити
Ходжу самотою, мазком на полотні
Та споглядаю фільми твого літа
Зустріну вже тебе хіба що в сні
Жалем і болем щільно оповита...

ти знаєш як, втікаючи пісок,
мій поцілунок лив крізь твої пальці,
лякаючись від об’єму думок,
ми ледве прокидалися уранці.
До нескінченності не прагну вже давно
Не тілом ні душею, що ще маю?
Світлинами заклеїла вікно,
І бачила лиш посмішку безкраю.
Та барвом з неба листя опаде
І переб’є склянки собі не щастя
Мій дощ уже давно тобі не йде
Бо це було б безглуздо і невчасно...
Ховаючись в печери подушок
Я м’якістю ділитимусь зі снами
До безлічі минулих помилок
Я бережно торкатимусь руками.
І марячи на плечах не твоїх
Згадаю та відплачу безпричинно,
Помічу у відлунні своїх лих,
Що образ твій зникає так невпинно...

Вбиратися як завше у червоне
Триматися за руки так нестерпно,
Коли твоє кохання охолоне,
Не вимовивши імені посмертно.
Ховаюся за рештками надії
Бо ще люблю невчасно і не в міру
Твій погляд лиш для мене не жевріє,
хоча лише мені проник під шкіру...