Йому наснилося, що він чомусь не той:
Антихрист, Бог, поет а чи герой?
Горінь завчасних схоплені видіння.
А він не звик коритися й брести:
Крізь мляву сутність – сенс у боротьбі
За волю спраглих у війні із тінню.

На помаранчах східної ріки,
Де промиваються і злато, і мізки
Тим алкоголем, що, мов вітер, свище.
Але є сад, в якому ми були,
І поле те, яке і нам би перейти
Тим бездоріжжям знов до роздоріжжя?

В зеніті день, але підступить ніч,
Йдемо вперед крізь зради літ й сторіч
О камо грядеши Ви, сутність неозора?
Минеться сон, немовби плин води,
А ми були завзяті й молоді,
Коли торкалося лиману море.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.

Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Українське слово
стати на захист
завжди готово!

О тим, Чужомовним,
Що нас зневажають.
Нотації з Росії
Про мови читають.

Є у нас слово,
є у нас мова-
себе захистити
завжди готова.

В кого наша мова
На язичку низько,
Плачі за російську,
Росія же близько.

Їдьте панове
Учіться в Росії,
Російської мови.

Всякі сімгненкі, вітренкі
Нас подолати
кишки тоненькі!

Як при владі -
Крадуть міністри,
Як ідуть від влади
Треба відповісти.

Знаходять притулок
В матушки Росії.
Хто отаки насіння
В Україні сіє?

Росія приймає
Усяке сміття.
Їм на Україну
нема вороття.

Хочу запитати
Українські люди,
Звідки в нас беруться
виродки - юди?

Збираємось разом,
Мальвіни, Офелії, сестри,
на чарівній
гвинтокрилій фанері
ще встигнемо до сієсти,
полинемо звідси
назустріч
фіордам, Тибету, Сінаю,
до раю далеко,
ближче до краю…
і нас, нетутешніх,
на розі вітрів
заколише
і віднесе на плесо світів,
де тиша…
а потім ми вип’ємо море,
і, сіллю наповнивши
шкіру, легені,
прозорі
патерни дихальні,
забудем, як шкрябає горе
по срібній струні
на тілі
viola d’amore…
А люди внизу –
зеленоокі та сивоволосі –
долоні складатимуть
човником:
«Пінгвіни летять –
скоро осінь…»
…………………………….
І буде день сьомий…

вечеря
їх дванадцятеро
і тіло жіноче усім до смаку
може варто зачекати
поки сонце стать змінить
бо саме вночі
бутони жіночих тіл розпускаються
а всі сомнамбули ідуть у Рим

із приходом осені
змінюється колір листя
колір очей
і навіть на дотик
усі ми шершаві та
залежні від вікон
бо саме вночі
вікна розмовляють між собою
вікна туляться обличчям у ніч
і по-материнськи виглядають ту жінку
на якій вечерю подавали
бо хоча вона й струсила з себе
усі крихти та родимки
все одно несе додому
непроявлені знімки в очах

Я видихаю
Повітря,
Замкнене в простір-
Дивний маленький
Всесвіт.
Круглий,мов булька...
Це нескінченна
Палітра,
Де кольори перемішані
Так,щоби з розуму
Звести.
Бульки кружляють
Настирливі, наче...
Бажання?
Все переплуталось,
Поруч мій подих
Літає.
Мильні емоції
Мильне(чи чисте?)
Кохання.
Булька,якої
Лиш пару секунд
І немає.

Які новини? Коли випаде сніг?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Хто завтра вийде за грань?
Хто із нас "інь", хто "ян"?
Запитання не потребують
відповіді.
Їх не чують.
Витрушую попіл.
Складаю бінокль
у футляр -
видимість нульова.
То що, буде весна
на сонце і дощ рясна,
на квіти і зелень?
Чи знову встелим
Всесвіт позавіконний
килимами мрій?
Думок несезонних
рій...

2008

Краплями з неба сіється сум
в вічну прогірклу землю.
Руки здіймаємо – і у росу
теплу…

Молимося, наче перший раз –
прОщення у долонях.
Сонячну гриву здіймає до нас
сонях.

Хто може знати, як і коли
щастя своє знайдемо?
Думати нІколи. Треба іти.
Йдемо.

2008

Колокол треснул, осыпались звезды
В тихую зелень пруда,
Утро настало ни рано, ни поздно –
Как всегда.

Луч в луч заговаривать Солнце,
Час в час изживать эту боль.
Свет свят пусть всегда остается
Даже, если черен, как смоль.

Жуй, жуй, пережевывай сплетни,
Взгляд из-под лавки, да мордою в грязь,
В землю зубами вгрызайся под плетью
Жидких небес, что смотрят сквозь нас.

День в день расплетает мне косу,
Метит меня раскаленным крестом,
И никаких больше планов на «после»,
И никаких больше дел на «потом».

Это не страшно и это не ново,
Как Созидания вечный закон.
Это – как кровь, та, что в землю уходит
И проступает на ликах икон.

И ни к чему этот скрежет зубовный,
Жалость не в тягость – я больше плачу.
Колокол треснул – осыпались звезды,
Вечер настанет – и я улечу.

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Перекошені двері, скрипучі і давні, як світ,
Вас точили роки і хитали минулі події.
Вас гойдало дощами і сипав під очі вам сніг,
Рахували ключі перехожі вітри і завії.
Відчиняли у щасті усім, хто шукав простоти,
Зачинались, коли хто непроханий стукав у серце.
На одвірках – повітря. А нам – поза часом плисти.
На завісах тремтять перебуті години без сенсу.
Чи весь сенс, що родина змужніла тут спершу моя
І тепер на замку тогочасні розмови повисли…
Та жива іще клямка від дотику пальців, і я
Обігрію себе кожним скрипом оцим ненавмисне.

Я тебе виглядатиму серед мелодій ефірних.
Доки настіж відчинені вікна і двері кав’ярень.
Ти до мене ступатимеш. Білий метелик допіру
Твої пальці у тиші шукав і до вечора марив.
Обніматимеш пристрасно, захват у горлі зав'язне…
Я тобі посміхнуся іще до новітньої ери.
Твої плечі торкатимуть серця. І лампа погасне,
Засинатиме сонце у квітах, при вході в печеру.
І на відстані подиху білий метелик відчує
Твої руки, що сходять щовечора з теплого неба,
І за стінами місто мотиви щасливі почує,
І, упавши між листя, чекатиме ранок на тебе…

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

розійшлися діти,
залишилась мати,
нікому на старість
водиці подати.

Нікому сорочку
біленьку вдягнути,
Як же матусі
На старість то бути.

Загляне в віконце
Не видно синочка,
А може прийде
невістка, чи дочка.

Із ранку до вечора
Сидить у віконці,
Сльози Старечі
сушить на сонці.

Добре тій зозулі,
Що дітий не має
за ними не плачі
і горя не знає.

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда.
Повернення не буде. Бо не буде».
……………………
Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка.
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та –
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
…А він пішов – як в магазин за сіллю.
…А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала,
Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
……
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
…
Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий.
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак…
………………………………………
Проклята вірність галицьких Ітак…

Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Своїм мовчанням
(що за лихо?),
Ти оглушив мене…
Ой, люди!.. –
Кохала, вірила…
Що з того?..
Тепер я – однокрила
ПТАХА…
Покинула. Пішла…
Лишила
Щасливі сни
Під спільним дахом…
Буяла пишно
Цвітом ружі,
І марила
Сімейним раєм…
Та стали ми раптово,
ЧУжі, чи то чуЖІ? –
Уже й не знаю…
Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Нехай тебе минає
Лихо –
Колись були ми –
Рідні люди…

Навіщо мірять еталоном
Людські учинки і слова,
По писаним жити канонам,
Закривши очі на дива?
Ви боїтеся вирізнятись,
Виходячи за краї меж,
Собі й навколишнім зізнатись,
Що ти по іншому живеш.
Хоробрості невистачає,
Щоб супречити юрбі,
І дух слабкий того вінчає,
Хто кабалу сулить тобі.
Бо легше жити по вказівці,
Аніж шлях власний торувать,
За чабаном брести, мов вівці,
А що попереду - не знать.
З дороги боячись зійти,
Себе втрачаєте частинку:
Вам на дорозі не знайти,
Ніколи, вічності пилинку.

Ядерна ніч вибухає щоразу дужче.
Як в саркофаг, загортаю у попіл мову.
Хочеш, забуду?
А хочеш, згадаю знову?
Те, як ховали у сніг обгорілі душі.

Ядерне літо.
Зима?
А було спекотно...
Воду цідили, а та зі смаком урану.
Хвиля ударна, імпульс магнітний.
Рани
світлом стікали.
Модерні брудні полотна

(Бинт, радіація).
Мрія – зелене поле.
Морфій від болю, спогад невиліковний.
Сон – це каміння... біле, важке, коштовне.
Дихаєш.
Кисень легені приємно коле.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.

Я печаль свою плавлю у сірий байдужий метал
І вкладаю його у думки і вуста твої. Злитками
Він летить до землі і в садах пагониться решітками,
Зло-травою холодною. Тихий іржавий фінал
Наших мрій і зізнань. У свинець переплавлено шал
І тече по траві, як туман світанковий бетон...
Ліхтарі проростають, асфальт розриваючи болісно.
Руки світу жилаві вкладають нас в тишу і порізно
Вітражі викладаємо дротом колючим. Кордон.
Наші візи недійсні. Вдихаємо мирно озон.

Вiдтодi хащi i поляни
На шите золотом шатро
Зеленi свитки i жупани,
А далi снiжисте хутро
Вже кiлька раз мiняли звично.
Струмочок часу помiлiв,
Новi красунi хаотично
Скорiш унєсєннє чим гнiв
В покої панськi закликали.
Та от в одну з недiль святих
Душi позбавленi васали
Собi в старання зайвий штрих
Приплюсували - на стежинцi
Гарненьке личко встерегли,
Умкнули тайно, як ординцi
В палац в мотузках привезли.
Там тиждень вже хрещена власнiсть
Вiд страху вiльна i вiд слiз
Не вносить в панське серце яснiсть,
Вiд подарункiв навiдрiз
Увагу очей вiдвернула,
Покiрна наче, як нiма
До долi вдячностi катма,
Порад прислужниць як не чула.
Натхнення тратить попусту
В те лiто пановi несила
Красуню розумом густу
До нього доля прихилила.
Хвилястi пасма чорних кiс
Зухвалi риси шиї й рота,
Лукавi очi, гордий нiс
I пiдборiддя. Так, Дорота
Умiла бiсикiв пустить,
Зайнять цiкавим спiлкуванням,
Або природним даруванням
Уйняти смiх чи звеселить
Позбутi юностi клiтини.
Набувшись вволю у селi,
Пан краєвиди з сажi й глини,
Хлiви i клунi i хатини
I їхнi стрiхи прогнилi,
Курну дорогу й вислi тини,
Гаї, дiброви, паруслi,
Кущi, болотистi рiвнини,
Жiнок в немалому числi
На дива дальньої землi,
Але в компанiї Дороти
В один iз ранкiв розмiняв.
А щоб маєток не захляв,
То всi господарськi турботи,
Палац, належних в ньому дiв,
На плечi й розум вацпанiв
Облишив, сповнених довiр'я
Й покинув квапливо подвiр'я.
Пташок у клiтцi золотiй
Змiя обходом не лякає,
Уночi сон, а вдень спокiй
Здоров'ям тiло наливає.
А управителiв сiм'я
Дозорцi, спритнi економи,
Тi день i нiч не знають втоми,
Бо частка в кожного своя
В льохах, в засiках i в коморах.
Та все ж про мiру кожен з слуг
Про чiльне мiсце на просторах
I недоторканiсть подруг
Здоров'ям сам вiдповiдає,
Зате щiльнiше до горба
Крiпацька свитка прилiпає,
Такий закон, така доба.

Розкриваєшся тихо, мов церква…
Маки, дівча-акація…
Замальовуєш мене на своїх полотнах,
Серце б’ється на дерев’яній таці,
Вірші темні, як готи.
А в тобі, як в трембіті,
Ще грають вітри-мольфари,
Із малярства лишилася пісня волосся,
Трохи каються, трохи марять…
Маки дівча приносить…

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тримаю свічку
В одній руці, у другій – срібний спис.
Я – Ліл. Мене ненавидять жінки.
Я сію муку.

Їх голоси подібні до валторн,
Що будять мертвих
І ведуть на сповідь.
Там Каїн – цар, і попіл від ікон
В повітрі стигне.
Холодно, мій пане.
Як швидко все минає…


Коли в тобі замкнули бога –
То є кара.
Останній храм –
і той в твоєму тілі.
Ми олівцями малювали луки Гару*,
ми, де могли, приліплювали крила.
Ми грали в бога… довго… і догрались,
Тепер прийди, візьми мій біль і – зникни.
Бо так не можна… у холодній залі,
Мій пане,я, мій спис, північні вікна...

Мій пане, я іще чогось чекаю,
Мій пане, далебі, затерпли руки.
Чого тобі? Кохання? Кави? Чаю?
Мій любий сад і верескливі круки.
Туди я не піду: там сестри, там жорстокість
Сердець, прошитих мудрістю війни,
Зупинених, відірваних від плоті,
Там сни мої клопочуться на дні.
Вони – комахи, в них отруйні жала,
Фасеткові підсліпуваті очі.
Мій пане, слово честі, я не знала,
Не сміла й думати, що сни мої – пророчі!
Одна сестра своє байстря колише -
Одна комаха змахує крильми.
З ледь чутним хрустом розквітають вишні,
А я не бачу… Лихо, пане мій!

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тремчу і млію,
І тане свічка,і стікають вниз
Скупі сльозини
На ошмаття біле.

То нічого, що сум. То літо відходить не врапт.
Засмаглі красуні всміхаються світу. Нічого, що дощ…
Смугасте шосе. І ти в цій дорозі не пан, і не раб.
І осінь вже близько – промоклим колесам настарчить калош.

Парад парасоль. Дерева убік, до тепла півверсти.
Жоржини самотні ясніють штахетам. Пора дефіле.
Їм лиш навесні – закохані руки, тепер рукави
Голодного диму. Вогонь не приймає бадилля гниле.

В машині печаль. Навколо ряхтіє цей осені світ.
Хитається вечір на заднім сидінні. І хочеться слів.
Мобільний, як друг, від когось наспівує щирий привіт.
Вже близько додому. Двигун тріумфує, хоч тільки-но млів...

Відтепер уві сні лиш чекає та осінь тепла…
За вікном захурделив вже грудень.
Розбитого скла
На порозі удосталь.
Калини дзвенить зимна кров.
Хуртовина нестямна виводить зими рок-н-рол.
Потанцюй, моя доле. Зухвалі ці ритми – танцюй!
І нехай опівнічний вітрище нас б’є по лицю,
Ми з тобою у світі самотні відважні вовки.
І цей сніг, і сліди ці сумують сьогодні за ким?
Ти не знаєш. То й добре, бо нам що хвала, що хула…
І дарма, що у снах лиш чекає та осінь тепла.

Заключенные в ямы бездетные люди войны .
Свет ваш не пройдет через шахты коридоры.
Поверьте ,нашей нету в том вины.
Где-то в нетленной пустыне словно воры
Оазисы цветут.
Сменяет тлен свое убранство.
И музы новые идут.
И торгаши весь свет распродают , обглоданный
на пире многоцветном. Святотацтво?
Лишь вы одни узнаете , когда на Страшный суд идти.
Вы первые в экзамене на знанье Божества.
Разродиться земля ,как дева непорочная , когда забвенье сменит лето.

Не приведи, Господь, відчутись переможеним
чи звіром, чи людиною, чи випадковістю.
Завчасно руки опускаючи знеможено,
завершити сюжет посередині повісті.

Чекання на губах гірчить невідворотністю,
вже лихоманить нетерплячого суперника,
та гру продовжую, хоч і не побороти цю
примхливість долі вкупі з силами химерними.

До другого приходить раптом з урочистістю
тріумфу мить заквітчаними тостами,
ерзац-вітаннями, позиченою щирістю,
усмішками, наскрізно заздрістю порослими.

Не перетни мій шлях підступною зневірою,
що там, за пругом, він розтане у туманностях.
І, наче птахові, що повернув із вирію,
він несподівано намріється-примариться.

І, марнослав"ям у польоті не поранений,
білію вільно світом, як листок із зошита.
Бо щастя не в досягненні мети, а в прагненні
польоту в незавершеність у вічнім пошуку.

Пустивший корни в скалы, эдельвейс -
прирос (чем выше – тем прочней), и весь
стремится к достижимости небес
и месту в окружающем пространстве.
И он прекрасен - вечностью борьбы,
(как будто для победы создан был),
он вырывает место для судьбы,
черпая силы у протуберанцев.

Я много раз пытался быть иным
там, где на шару лупят щелбаны,
был многократно послан со спины
туда, где нет ни мхов, ни эдельвейсов.
И, кстати, все еще туда бреду,
пытаясь угадать свою звезду,
и, не найдя, в горячечном бреду
не понимаю, где я, хоть убейся.

Я в мире не потерян, как же мне
курантами бьет память по спине,
когда возможная звезда в окне
стирается очередным рассветом.
Но я не найден сам собой, и кем
бы ни был – я вишу на волоске,
отчаянно сжимаемом в руке,
меж "никогда", "всегда", "нигде" и "где-то".

Такой итог – ни выпить, ни продать,
увы, терпеть приходится, когда
холодная кислотная вода
ручьями льет на глянцевое темя.
И в холоде безвременных дождей,
и в небе, утопившемся в слюде,
как никогда (и, стало быть, нигде)
течет несуществующее время.

О, Боже... Як же сильно злість вирує,
Вогнем емоцій доторкається,
Коли слова ті незалежні вкотре чую,
І тільки осад й сум лиця...
Це все, що залишається...
Думки, слова. А ще харизма,
Що була дуже-дуже близько.
Штовхала... І хотілось впасти
Так, наче під ногами слизько.
Ні! Це упала під ноги лиха фіолетова смуга...
Відчуття Жаме вю колишеться рядом зі мною.
І не варто вважати комусь, що моя це заслуга.
Бо як був, так і зараз. Залишаюсь собою...

"Everything on it's right place."
Radiohead

Вулиці носять людей,
в яких замість голів -
знаки питання,
знаки мовчання
та інші знаки пунктуації.
Води виношують риб,
які мовчать -
про листи,
про мости
та інші шляхи комунікації.
Небо тримає птахів,
які слідкують -
за людьми,
за рибами
та іншими,
які ніколи не розділять з ними небо,
не перестануть боятися.
Зрештою, небо може і надірватися.

сонце –
це переднє колесо
у моєму велосипеді
отож коли ти прокидаєшся

я вже далеко

не шукай мене
це все одно
що шукати світлячків
серед білого дня

не прислухайся
бо я відлуння
що розбилося
об кригу неба

хіба вітер був би вітром
якби хтось знав де його гніздо?
хіба річка була би річкою
якби хтось побачив
чи є у неї пірсинг на пузі?

то може це все таки не я
за колючим дротом дощу?

Хто любить по справжньому
З коханою зустрічає світанок,
Не забуде ніколи
прощальний той ранок.

Зорі їм посміхається
Коли ідуть додому,
Окрім них нема щасливих
В цілім світі цьому.

Якщо з'єднаються
Навіки серця,
Хай любов юначу
несуть до кінця.

«І мудрість - то ловлення вітру».
(Книга Еклезіястова 1,2)


Дивись у вогонь, коли відважишся
витрусити з волосся свого
сніговій обрАз.
Не квапся дрібніти устами.
Та поливай кожним мовчанням
свою пристрасть.
Кожною ніччю своє Сонце.
І якщо не захочеш плакати -
тоді ти співатимеш,
ширяючи у своєму небі
на порубаних крилах,
думко моя шарудлива.
Ти вигадок усяких шукаєш,
ти вигинаєшся
виноградною лозою,
сягаючи мудрости.
Ти нанизуєш пізнання,
множачи клопіт.
Ти випотрошуєш
себе питаннями
до Даруючого схід і захід.
Ти милуєшся почуттями,
як приємним сном.
Та все це – лише
лОви СВІТЛОТІНІ...

Оставьте меня,
не касайтесь, не надо,
Мой мир состязаться с вашим не может,
Ваши молитвы пустые,
о Боже,
покой ниспошли соловьиному саду,
который во мне так легко расцветает.
Врата не откроются.
Город закрылся,
и ваша осада ему не угроза –
Вино из полыни от жажды спасает...
А голод?
А голод душе не помеха...
...............Расколотым сердцем
тихонько вливаюсь
я в розово озеро
Солнца, что село
................на Запада спину.
Я не погибну,
............и вам не подвластен
мой аутизм
............Мои двери закрыты...
Довольно упрёков,
................довольно укоров,
Я не погибну,
.............я не погибну...

ОРИГІНАЛ

Валентин Лученко
Аутизм

Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...

Стіною пилу постає важке питання,
Мов каменем, тяжіє на душі, -
За що такі природі-матінці страждання?
Ножами в землю падають дощі.

Сміття кругом є складником всього довкілля:
Воно нестримно множиться, мов клон.
Мікробів армії, засівших у підпілля,
Беруть нас непомітно у полон.

Давно порушена вже вся екосистема:
Рукою людства стиснута в кулак
Подачі кисню трубка. Дихати проблема.
В природі радіація, мов рак.

Не повернути тої фауни, ні флори:
Червона книга в декількох томах;
У водах викиди, лисіють стрімко гори –
Така картина носить в собі жах.

Треба спинитися: змінити пензель, фарби,
Почати все з нового полотна…
Навчитися оберігати вічні скАрби,
Повчаючи не пити їх до дна.

Щодня розгадую загадку життя,
Щораз нову, щораз складнішу.
А у небі й далі зорі мерехтять,
Як мерехтіли і раніше.

Й продовжують спускатись вечори
На землю тихим-тихим сумом.
Вчорашній день завжди згорить.
Ніколи б навіть не подумав,
Що буду я не відповідь шукати
На ті питання, що дає життя,
А буду просто лиш чекати,
Як в небо здійметься той птах,
Птах щастя, й забере мене.
І все мине...

От з вежi високо, з вiкна
Її невiльниця сумна
На небо дивиться журливо
Ще покладаючись на диво.
Молитву шепче, повнi слiз
У неї очi фiалковi,
Чумацький Шлях й Великий Вiз
Безмовнi свiдки нелюбовi
Крiзь тьму байдуже мерехтять
Небесна гнiв i кара сплять,
Закон iмперiї у штилi,
Всi пiдкорились грубшiй силi.
Стрiй смолоскипiв вартових
Тривожив морок непроглядний
Iз скрипом схiдцiв гвинтових
Час ритуальний, час обрядний
Для оргiй, звичних в цiй тюрмi
Безповоротно наближався,
Вже переможно посмiхався
Оскалом бридким в напiвтьмi,
Хижо жадаючи ясир,
Гарячекровний звiр-упир.
Душi вiдразу подолала,
Ревека розумом речей,
Жалем заплаканих очей
Крихтину милостi благала.
Допiру вражений впритул
Її безопорним стражданням,
Вiн серця чорного розгул
Спинив, вложив своїм мовчанням
Зерно надiї в душу їй,
Нещасна дiвчина зрадiла,
Подяки іскра з мокрих вiй
Обтятi шовком форми тiла
Тремтливо вирвала з тiнi
Й обличчя риси чарiвнi.
Портрети в залi милосердя
Зронили крихiтні драже,
Вони набачилась уже,
Як троль потворний спересердя
Зриває долу легку шаль,
Безчестя крики, наче сталь
Шматують серце мармурове,
Знайоме все, лице лиш нове.
Звiльнившись раптом, до дверей
Бiжить нещасна полонянка,
Злорадний смiх рябих грудей
Її жахає, знов осанка
Бридка жiночому єству
Удавом шлях перетинає,
Вiд страху пташку, ледь живу,
Хитка надiя полишає.
У шовку вузький перерiз,
Ще вужча доля у рабинi,
Огида ласк i ночi слiз
Ревецi судженi вiднинi.
Вiд втоми пружнiсть губить м'яз,
Його ледь-ледь живити в змозi
Лиш органiчна з всiх вiдраз,
З надвору чути, на порозi
Гарчать твариннi голоси,
Назад безумна, бiля входу
Без ланцюгiв голоднi пси
Вартують примарну свободу.
Крiзь скло розбите на балкон
В порiзах вилiзла Ревека,
Її молитва - страшний стон,
Внизу смертельна небезпека,
Позаду озвiрiлий глум,
Нестерпний бiль i вiчний сум.
Над головою зорi неба
Життя початок, скiльки треба,
Щоб крок зробити i навзнак
У пащi кинутись собак?
Хвилини, бiльше не тривожив
Ту нiчку хряцанням щелеп
Iстот накормлених вертеп,
Червоним кольором зволожив
Траву, яскравi квiти клумб,
Пiдвiв орнамент бiлих тумб
Рознiс тонкi кiстки по саду,
Загрiб якусь пiд балюстраду,
А ранок викинув росу
На чорну дiвчачу косу.

Проминули тюремні роки,
Зітерті з життя.
Двадцять п'ять років
Пройшли в забуття.

В потязі їде додому,
Там чекає рідне село
Дім, родина все минуло,
Немов всього і не було.

Його відвезли в Магадан,
На Урал - родину
Розлучили мати з сином,
Батька та дитину

усе за те,що боровся
За Україну,за свободу,
За спокій у вдомі,
Добробут народу.

Проїхав хмилничену
Вже Хотин минув.
На перон потяг
в Чернівці прибув.

Коли увозили
Зимою було,
Тепер дощ, із сльозами,
Зустрічає його

Повернувся у село
Не має хатини,
Не має притулку,
Не має родини.

Влада в Україні
Борців зневажає,
Катів України
Їх то поважає.

А все тому, що при владі
Вороги народу,
Яка мати породила
фарисейську вроду?

Не журися Україно,
Не плачти діти.
Засіється поле зерном
будете радітиє.

      (СОЛДАТ УДАЧИ)

Дикие гуси
    на родину строем летят…
Вольная воля,
    да только нельзя им иначе!
Где тебя носит
    по свету, наёмный солдат,
в долгой погоне
    за ласками шлюхи-удачи?
        Припев:
Бросит камень рука,
   что сама без греха -
      Всё равно не приемлю
ни укор, ни позор:
   сладко-розовый вздор,—
      наплевал и растер!
Не моя то вина,
   что поил допьяна
      эту грешную землю,
среди джунглей и гор
   успевая в упор
      передёрнуть затвор…

Дикие гуси!
    подставьте мне крылья свои.
Крепче верёвки
    связала контрактная строчка.
Мы — удобренье
    для этой далёкой земли.
Кровью ли, телом,—
    обязан удобрить. И точка!

        (Припев)

Здесь мы чужие,
    и дома давненько не ждут.
Взять и вернуться —
    хватило б удачи да силы.
Дикие гуси
    с высоких небес отпоют
все до единой
    безвестные наши могилы.

        (Припев)

змій повзе до мого ліжка -
потрійна посмішка -
пусті очиці - зла мудрість -
картонні квіти розквітають у теплих долонях -
сталеві круки ширяють над коханим садом -
так треба. треба так? о, Боже!
у церкві холодно було -
і я пішла до Тебе -
дивись я ноги збила в кров -
йдучи скелястим небом -
ніхто дороги іншої не дав -
мій ешелон повзе назустріч сонцю -
і п'яна хмара п'яне око мружить -
яке там сонце - чорт його побрав -
амон амор - ерзац-душа на спицях -
губами чорними всміхається лисиця -
м' які вмиває лапи, мов Пілат, -
і згадує курчат ледь теплі тільця -
змій, мов дитина, горнеться до серця -
життя прожити від удару до удару -
оригінальне кредо, хто б позаздрив?
у черепі тварини зріє думка -
та що вона супроти поцілунку?
о змію, ти тепер гордіїв вузол –
котися, змію, я ще хочу жити –

У старенькій капличці ікони і листя…
Віддзеркалення часу - напроти душі.
Мені тихо і мирно. Золочені птиці
З рушників позлітали у світ і дощі.
На покришених сходах полишені долі,
Хтось молився тут вчора подовгу за нас.
Як востаннє, пронизує дощ парасолю.
І триває життя. І цей вечір не згас…

Ти знаєш – усілякі прапори
гойдав холодний вітер.
Епохам, зимам і вождям себе перетерпіти б…
Приховує ця осінь кабалу.
Слова – у кошик.
І голову морочать справи й гроші.
Ти знаєш, я в цю клітку ані руш.
Комусь когось загнати б…
В’язкий корисливості знак.
І нам туди не варто.
Приховують ці гасла сонми душ. Їм нецікаво
Хто дихає злостиво. Світ – тіснява.
Ти бачиш – у тумані прапори.
Дебати інтересів.
Втомився час від суєти казенних епілепсій.
Зіщулилася осінь від дощів.
Долоням зимно.
І пальці розминають ранню зиму…

Я бачила, як помирає день.
І тінь – останнім кроком…
І дерево добра і зла, що виросло навпроти
Торкалося гілками вікон.
І яблук там – без ліку.

Я бачила – отруйний дим мовчав
про світ, що любить сильних.
Багаття плакало в дощах, бо вересень занидів.
Й спокійний, обважнілий космос
Упав на мої коси…

Приходить натхнення,
Вібрація,магія слова,
Душа задзвенить раптово,
І виривається з серця слово.

Слова,як зорі яскраві,
Сиплються при зорепаді,
В душі палають,як жар,
Феєрверк, словесний "пожар".

Думки на папері лягають,
Рядками в сплетінні слів,
Вони співають і розмовляють,
Любити, сміятися нас заставляють.

Охоплюють душу, хвилюють,
І ніжність та ласку дають,
В небесних хмаринках купають,
Солодкість буття відкривають.

Чарує, захоплює магія слова.
Звук серця звучить в унісон.
Наповнює душу поезія,
Любов*ю та ніжністю строф.

Стояло моє щастя від мене не далеко
боялась підійти,та це не шлях лелеки.
Ступивши перший крок я зойкнула від страху:
моє життя не крах,моє життя в порядку!
Змінити я його боялась-сила Звички;
тепер вже все одно-покинула "сестричку".
Сміттям були думки,бо втіхи в них немає,
бо все насправді так,і прагнуть люди Раю.
Забудьте все,молю,листи мої і вірші...
Моє життя не страх,я не боюся більше.

Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши невчасний політ.
Намарила дружба світанків: рожевих, рожево-зелених,
Містами опалого листя - дороги, мов сірі пелени.

Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши перстневий зеніт.
Лягали примари під ноги, ми, взявшись за руки, ішли,
Вмирали під нами дороги...Від нас не сховались мости.

І, прагнучи вічного щастя, блукала я там, де нема
Ні дружби, ні навіть кохання. Блукала я там, де зима,
Бо доля у трави на потім сховала мої рукава,
Бо доля на вічному плоді палила крокуючих нас.

Побачивши північ і південь, побачивши захід та схід,
Нам щось таки заболіло,і сипався крихтами світ.
Помалу шкульгаючи, літо настало нарешті для нас.
Взяли ми свої зореліти і зовсім не дбали про час.

І те, що здавалося літом, приборкала доля сумна,
Та як вже тепер не хотіти настала прелюта зима.
А ми не шукаючи моря, солоні шляхи віднайшли.
Я мирно укупці із болем, а ти...Ти тепер уже "ви"...

Давно на іглі ми гойдались, тримаючи час у руках,
Давніше пригоди шукали...не ми їх, а вони нас.
Поламані крила у відстань співали забуті пісні.
Як жаль, що вітрилам затісно буяти в однім кораблі.

Недавно гукаючи весни, зустріла дорога одна
Дві тіні прості та нечесні. Ховали озера в світах.
Тривога-печаль гомоніла, забувши про захід та схід
Від півночі аж до півдня звернула ти свій зореліт.

А я між конвертами стала, спалила ж у лютім вогні...
Така собі мила вистава спіткала мене у житті.
І очі її не змінились. Лиш трохи зчорніли, пожовкли.
Волосся сягало до вилиць, а губи скидались на осінь.

Як важко тепер це згадати, до вічності ж слова нема,
А совість попала за ґрати, покуту на себе взяла.
Як кожного вечора вечір, впадає на трави роса,
Так сум опадає на плечі, сумую світанками я...

Розлука утримала безвість, насправді не ангел, не птах,
Як зорі, обидві нечесні, згубились у свóїх слідах...

Старі діди прокурюють весну,
Старі берези вже не кровоточать.
Ідуть в церкви і згадують війну,
Коханням легко запивають ночі
Ті, хто живе недовго на землі.
А небо хворе на чужі вмерлини,
Прокашлявсь ранок… вмерти на селі –
То народитись совістю дитини.
Нехай тебе з учора заїдять,
Нехай зап’ють, та й трохи проспівають,
Діди старі згадають їхню мать,
І повезуть туманами до Раю.