І лягає година на плаху в чеканні свободи,
Головою від тіла злітає і кров’ю іскриться,
А було, ця година комусь диктувала погоду,
А було (загуло), обпікала любов’ю жар-птиці.

Все було. Не повернеш. Дрімоту накочує вічність
На повіки, на совість, на крики скаженого люду...
Ми з годиною схожі. Обоє до часу комічні,
І обоє від часу нікчемні - в спокусі - заблуди.

А юрбі не до світла, - волання покори чи кари, -
Щось тваринне у звуках за кусень даремного хліба.
Чуєш, Господи, виглянь на хвильку, благаю, з-за хмари,
Їм і хліба занадто, а Ти їм, обжерливим, - рибу.

Бо прикриють Тобою вуста, що викрикують вирок,
І на Тебе повісять суддівство, а вийде судимість,
Бо давно хтось казав, "що як прийдеш до нас ти із миром,
То..." від миру помреш, покалічений дітьми своїми ж...



Зловтішався народ, тільки час поміж натовпом плакав –
Перетерпіти рану, пославшись сльозами на вивих,
Не зізнатися світу, що доньку поклали на плаху, -
Так вмирала остання година із роду цнотливих.

Така вона, така несхожа,
Природi флiрту неворожа
Жiнкам як жiнка не рiвня
Гостей серйозних за чверть дня
Зачарувала, пiдкорила,
Зерно пiдозри заронила:
Русява ця чи та руда,
Хто тут насправдi молода?
(Крик моди завжди вирiшальний
Волосся колiр натуральний
Й корисний, Надi в днi весни
Велiв покрити шаром хни).
В буяннi молодостi вiльна
Наталi усмiшка прицiльна
Частiше серце стигле б'є,
Ланцюг другий жартом кує
Новому бранцю рухiв плавних
Назавтра в мрiях-снах уявних.
Вiн зве на вальс - готова в мить,
На поцiлунок - теж бiжить
I як закохана подруга
Платочок стеле в центрi круга.
Пустує капосне дитя
Їй незнайомi почуття
Фантазiй, ревнощами зшитих,
Iскрою заздростi розвитих,
Безсильством збiльшених стократ.
На вчений вистачить трактат
Безумних вчинкiв тої гами -
I враз отруйними плодами
Стає любовi пiзнiй цвiт.
Нам тяжко вiрити, що свiт
Пiдступна зрада навiщає
Коли кохання не чекає.
I гнiв, i шквал ревнивих мрiй
Коханiй вибачить своїй
Душа Миколина готова,
За погляд швидкий, за два слова.
Крiзь рать танцюючу гостей
Вiн рятiвливих жде вiстей
З вуст присоромлених почути,
Пристойнiсть з чемнiстю - два спрути
Зухвало держать за рукав,
Ще й слово, що зарання дав.
Наспiв заморський струн гiтари
Затих повiльно, iншi пари
Призве створити баянiст,
В собi знаходить Коля хист
До танцю явно невгамовний,
I вступ полишивши розмовний,
(Забудьте правило нове)
На центр Наташу вперше зве.
Вона i хоче i не хоче,
Все ж ручку нiжну неохоче
Вручає гордо, як для слуг,
Та раптом знов новiтнiй друг
Пред яснi очi став з бажанням,
Йому з вiдвертим жалкуванням
Вiдмову шле, як в п'янiм снi
Тремтячi пальцi чепурнi
З долонь Миколи вириває,
Обох нагнiвано штовхає
I мовить голосом ясним:
- Я не танцюю бiльш нi з ким!
Герой вiдмови не боїться,
Його дражнить ревнива птиця,
Вiн вiдступив на зайвий крок,
А той надалi у танок
Насильно тягне, з вмiлим охом,
Як чорт розсиплеться горохом,
Зiв'ється в смужку, мов каблук
В пiдлогу виб'є дзвiнкий звук.
Сваритись довше iз собою
Не в силах, з шумною юрбою
Змiшатись в парi поспiшить
Наташа вкотре через мить.
Безумну викинуть витiвку
Блаженство чарiвну голiвку
Наводить вправно, тiльки жарт
Той легковажний часто варт
Пiдступних зрад, нехай цариця,
Зiгрiта ревно, веселиться
В обiймах хтивих всiм на зло
Їй не втямки, що принесло
Хвилинних слабкостей бажання
В безжально страчене кохання.

из битых нимбов понаделай себе радуг.
в них радость - (чья ещё, как не твоя)?
и светится она - не хуже радия
и уголькам зрачков - чего бояться?

они улиссом возвращаются - с итак.
кораблики! - триеры! - в лужах петри..
из всех возможных пунктов - встретьте там
где дымзавесой осыпается их пепел

где всякий шарф - приравнивать к петле
где из зубов не прорастишь адама
где непонятно даже - вы сотлели, нет?
во всяком случае, - наделай себе радуг.

Коханий тут. Коханий біля мене.
Сміється сонцем вранішнім мені
І горнеться звабливим тілом-кленом -
Шукає в тілі згублений зеніт.

Коханий тут. Коханий близько. Поруч.
Гойдає ніжно погляд десь за крок.
...а там вже щось зривається! - Ліворуч.
І мчить в крові на зведений курок.

Коханий тут. Коханий за піввдиху.
Простягнеш руку - вловиш сніг-вогонь.
Скажіть, хіба назвеш це лихом,
Коли тремтиш-гориш від двох його долонь?!

Коханий тут. Коханий - на усмішці.
Терпляче жде, коли зайду у ніч.
Мене не треба. Треба тільки ліжко.
...щоб тілом положити душу в піч...

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

Ніч.
Дощ за вікном.
У смутку вірші
Пишу за столом.

Думи летять,
Як у вир лелеки
Кудись залітають
В минуле далеке.

Думи заблудились
Лісами і луками,
бродять по світу
забутими стежками.

Ніяк не поверну
Їх в сучасний світ
(не в горе людське )
В яблуневий цвіт.

У сучаснім горі
Можна заблудитись
Як човен у морі

На що сподіватись,
Які мати мрії.
В руки все прибрали
При владні злодії.

Сльози небесні
У вікно б’ються
(Мені це байдуже)
Що при владі злодії
Між собою б’ються


Мені не байдуже,
Що мовчазні люди,
Як будуть мовчати
Що то долі буде?

Цієї ночі
Горе по залишу.
Про красу природи
І вірша напишу.

Як на дворі дощ
землю поливає
Кругом зеленіє,
Природа співає.

Він. Сцена перша.

Обручку з пальця геть (у ліжку інша)
Якій шепочеш ніжно: „Oh, my love”.
Вона із тих, котра при слові „вірші”
Вигукує навмисно голосніше
РембО! Чи РЕмбо... хто із них писав?

До дідька їх! Її ж до лімузину,
А потім казино і ресторан...
Бо поряд з нею ти – король-мужчина,
Удома ж: дати свиням, доні, сину,
Не тішить ні газета, ні диван.

Вона. Сцена друга.

Законний у відрядженні. Нарешті!
Мерщій сюди і справи всі облиш!
Халат і капці у комод. Сукенку, мешти
Для того все, кого коханим звеш ти.
Дзвінок у двері - пташкою летиш.

Родинна ідилія. Сцена третє.

(Стрічай, мегеро!) - Так, це я кохана
- Коханий… Милий… (щоб тебе чорти!)
Чому так пізно? – Та наради, плани…
Пробач, раніше я не міг прийти.

Налий мені будь ласка лимонаду.
Втомився, розболілась голова…
- А що на шиї? Це ж... Так це ж помада!
І почалася третя світова...

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Шампанський, пострiлом вiдкритий,
В криштальнi келихи розлитий,
Не довго грiли у руках,
Гарячi страви на столах
В мисках холонуть не встигали,
Горiлку також пiдливали.
I за годину дужий хор,
Змiнивши шепiт на мажор,
(Хто перебрав потрiбну мiрку)
Кричав вiршом
- Горiлку гiрку
Не вип'ю бiльше до тих пiр
Аж поки сам на власний зiр
Не гляну, як мiцнi цiлунки
Скрiпляють молодi стосунки.
Веселi, збудженi украй,
Вже гостi просять коровай.
Дружки, така у них робота -
Дiлити так, щоб звана рота
Колючий стримала язик,
"Пiдошву" ж лишить для музик.
Ошатнi дами стиглi драми
Старались виразить вiршами,
В порадах юних хазяйок
На натяк зайвих помилок
Звертав увагу тесть не п'яний,
По черзi з Йваном жарт круп'яний
В багатомудрi речi дiв
Вставляв смiливо. Сам схотiв
Iван належно привiтати
Cвоїх сусiдiв, мов карати
Брильянтiв зважував слова,
Їх назбирав десяткiв з два:
- Агресор неба! Лялька сонця!
Свiтлiшим ясного червонця
Хай стане кожен день життя,
Хай вашу силу почуття
Нiкчемна сварка обминає,
Достаток дiм не полишає.
Мiж тим в дворi пiд спiв гiтар
Талант до танцiв - божий дар
Ряд гостей скупо проявляли.
Чи днi весни їх повтомляли
Чи мало чарок в цiй юрмi
Хтось випив, думайте самi.
За три години скутi танцi
Лишають гостi, щоб гулянцi
Повторно стравами й питвом
Вiддать належне за столом.
Горiлка вже давно не гiрка
Спливає час i перша зiрка
Промiнням тьмяним по струнi
Будити награнi пiснi
Музик настирно зазиває,
Танок двi дружки починає.
Допомагає старший друг,
Весiлля все в широкий круг
Пiд ритм невтомних iнструментiв
Зiбрать без зайвих комплiментiв.
Кидають миску, в дружнiй стан
Бiжать всi гостi, там орган
Перетворяв в давно їм звичну
Мелодью силу електричну.
Прожектор - ворог самоти
Старався марно вiднайти
Байдужу талiю до руху,
Чи з недостатком такту й слуху.
Не густо в рiднiй мовi слiв,
Щоб милi ножки милих дiв
В стихiї танцю описати.
Колiн сусiдських жвавi п'яти
Торкались в польцi, як свiчки
Ламались тонкi каблучки
I рiвним нiжкам кривуватi,
Пориву спiльному вiддатi,
В умiннi душу спокусить
Не поступалися й на мить.
Природи голос безпринципно
Тримать осанку однотипно
Жiнкам у вальсi не давав,
Минулi днi легких забав
Згадать могла постарша вiком,
Часи, як з юним чоловiком
Любовi першi пелюстки
Зривала в молодi роки.
На жаль наш Юрiй до обiду
Вже був далеко, вiн сусiду
Дав обiцянку, зранку в Львiв
Його вiдвезти, де служив
Син старший, тезка, бiля стяга
Там вдень приймалася присяга.
Немалий подив старший клас
Зумiв би звiдати в той час,
Зустрiвши вчительку, ним знану,
Як до розваг неполум'яну.
Пристойним шепотом наряд
Її вiтав жiночий ряд,
Мовчав, занадто красномовно,
Усяк, хто пару полюбовно
У танцi пригорнуть не смiв,
Щоб жар природнiх почуттiв
Не обернувсь докором з спини,
Не визвав запитань дружини.
Глядiв прихильно щедрий бог
На те, як юний педагог
Таланти вродженi i риси
Достойнi модної актриси,
Блаженством сповнена ущент,
Взяла за вiрний iнструмент
В серцях непевних сiять смуту,
Пристойно деким призабуту.
То стрiне поглядом, то вбiк
Лукавий вогник з-пiд повiк
Скользить, то скриє шию волос,
То струн душi торкнеться голос,
То стан вiднiме, то прильне
I губи бантиком зiгне.

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

Люблю мандрувати з дощем...
Запнувши дорожнім плащем
Колючі думки - хай їм грець!-
Іду без мети, навпростець.
А дощ вже не дощ, а гроза!
Небесна вода, мов сльоза,
У шпарки очей заповза;
І я розчиняюся в нім...
(Так критик бува, анонім
Ховається за псевдонім).


CARPE DIEM (ловИ день)

Не возвращайтесь в прошлое...
Прошлое требует пошлину,
Пошлину платим натурой:
Нервами, кровью...фигурой!
Воспоминаний конница,
А в результате - бессонница...
Держимся, правда, вальяжно!
Прошлое - тон макияжный
И никакой парикмахер!
(Проще послать его...)

Я себе роздарую (в цілунках) любові
і тебе намалюю вологою з них,
віддаватимусь примхам, летітиму в слові
на розгублену тишу, де подих притих,

де вуста - мед у сотах, метелики - ласки,
що до перс занесуть лоскотливий пилок.
А дорога гріховна впадатиме в казку,
де майдан корабля, що веде до зірок.

Десь у космосі мчить звідусіль невагомість
і жадають пізнання далекі світи.
А думки - наче вітром набиті хороми,
у яких (окрім неба) вселилася ти.

29 Травня 2008

Мене сьогодні пам`ять витре,
як вроджену на вітрі в холод
сльозу старечу. Сни - субтитри
перекладають серця колот

на мріяну від себе втечу,
де "я" - позбавлене тривоги,
де "Бог" є крапкою для речень,
а комою - "моя дорога

від нього і до нього". "Спокій" -
так голосно волає тишу,
складає триптих перед оком
всевидячим. А серце - пише.

Рядки вкладаються, мов діти
при колисковій. Колосково
луна гойдає білим світом
і застигає врешті словом.

І хтось чужий (з моїм обличчям)
водитиме чорнила вміло
по посейбічним протиріччям
на потойбічних (певно) крилах.

28 Травня 2008

Як небо глибокі,
Космічно-холодні,
Байдужо-жорстокі
Простори безодні –
Це океан забуття.
Миттєкраплинами
Слів непочутості,
Швидкохвилинами
Вчинків забутості
Плине в безодню життя.

А берег безодні
Піщано – рухливий
Міняє сьогодні
Свій вигляд мінливий –
Пам'ять людська нетривка.
Омана вітрами
Правдиве з нещирим
Замінить місцями,
Як напрям вітрило –
У правди ціна п’ятака.

Живиться кривда
Людською довірою
І напівправдою
Щиро нещирою –
Фактами грає жонглер.
А розум блукає
Над краєм безодні,
Він правду шукає,
Але у сьогодні
Немає хороших манер.

КС протягом 7 років постійно підкреслював, -
у законі про держбюджет неприпустиме
звуження соціальних гарантій громадян,
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
соціальних гарантій громадян!

Незважаючи на це, в держбюджеті
на 2008 рік відбулося те ж саме!
неприпустиме звуження...
неприпустиме звуження...
соціальних гарантій громадян!”

А ось в держбюджеті на 2010
те саме не відбудеться,
бо бюджету не буде...
Дефолт, панове!

Зів'ялі в смутку пелюстки троянд,
Обмежені у власному некрозі.
Скляна в'язниця-витвір віртуозів,
Де кожна квітка смертник… арештант.

Вже ледь помітно дихає бутон
У холоді тепла чужих квартир,
Що так невпинно тягне в інший вир.
Зів'янувши, перейдеш рубікон...

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Ой, вы ночи мои, дни,
пережиты, перепеты,
не замечены огни,
не дослушаны советы,

перепутаны листы
в партитуре этой пьесы,
знаю: истины просты,
как цветы у кромки леса,

как прозрачная вода
в хрустале Нагорной чаши,
все уж сказаны слова –
и не наши, и не ваши,

всё уже занесено,
и расписано, и скрыто,
сохнет на гвозде руно
у разбитого корыта,

но пока пьянит вино
монолизиной улыбки,
слышу, слышу всё равно,
слышу соло первой скрипки...

Ющенку

В тобі, Президенте-ілюзіє,
ганьба чоловіча Вкраїни –
усе недолуге, що нидіє,
за край ухопившись юбчини.

друзі на день народження
принесли
сонце

на ньому абсолютно
недоречно
було ставити
свічки

і тим паче
їх запалювати

розділили
на всіх
замість
святкового торта

тепер

живемо
усі

СОНЦЕСЯЙНИМИ

із

пришитими до
неба
очима

Вже другий рік я вірю! й дивно...
І знаю – казка десь, та й є!
Сказати можу привселюдно:
Я знаю! Бачу! – Щастя є!

Вже другий рік у мене в серці
Квітнуть небачені барви
Вже другий рік у мене в серці –
Його ім’я, його думки.

Я світ для нього зшию новий,
Скажу «люблю» один лиш раз.
Слова-слова... від них лиш втома,
А світ залишиться при нас...

Прийшла, прийшла її недiля
Продовжить змрiяне весiлля
Початий з парт шкiльний роман.
Сьогоднi долю, серце й стан
Гнучкий, прекрасний, аж довiку
Вручить не другу, чоловiку
По власнiй волi i людей
Щасливим поглядом очей
I рухом губ Надiя має.
Що серце нiжне витворяє
В хвилину вступу на рушник
Вiдбив її дiвочий лик.
У залi, повному народу,
Де пара пiдписами згоду
Скрiпляла твердо, на життя,
На двох єдине почуття.
Пiсля завершення обряду
Пiд мову схвальну, мову раду,
На руки взявши молоду,
Герой торжеств свою ходу
Не сповiльнив, не зм'як в чеканнi,
Вiн на єдиному диханнi,
Як чемпiон йшов по призи
В шалаш пiд свiтлi образи.
Красуня, жiнкою названа,
В шаленствi бубна i баяна
За п'ять принесена хвилин
(Для романтизму тут причин
Ночами лiтнiми шукати
Не варто, просто шлях до хати
Вiд ЗАГСу недалеким був,
Про що сказать ледь не забув).

По колу біг, щоб вибитись з наруги
та розтектися гнівом на устах німих.
З хули перерости у вічну хугу,
а може - заслужити людність між людьми

застукало нестримно і довільно,
та не встигало зістарітися від втрат,
дивилося на світ - до всього схильним,
занадто мильним. Віддавалося стократ

за кожну мить, прожиту недаремно,
та пізнавало друга й ворога в біді,
проводило межу між "світло" й "темно"
біжучим колом по стрімкій воді.

Пелюстками спадало, гасло в руті,
за плуга Богу послужило на лиці
(бо рвало гріх прикутий до покути),
у материнськім набиралось молоці.

Приймало та давилося чужими
черствими крихтами, бо не врожай на прю,
бо на "побожність" обідніла рима,
думки вели бездітну, недолугу гру.

Вчепилося душі, мов соломини.
А соломина та - між каменем зросла.
Із кожним стуком - ближче домовина
та трепотіння непташиного крила.

По колу біг - не вибитись назовні,
любов`ю розтектися на устах німих.
Зберу по краплі я свою жертовність
і розділю, як є (по правді) між людьми.

28 Травня 2008

Напоїла брудним світанком....Себто вимила нутрощі небом...Може навіть не з жалю...з любові...до мене...або до неба...

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

Перейшов з кропилом та кадилом ранок,
суєту благословив пташиним хором.
На очах вилуплюється богом-дане -
пробивне життя, котре любов`ю хворе.

А на ладан видих, на душі лоскоче...
На порозі світла чорнокрилий відчай,
бо лічились зорі у скарбничці ночі -
а тепер не видно - хто ж їх перелічить?

27 Травня 2008

Музика з чарівної табакерки
помер напевно:
він було нездужав.
Ерзац дитинства з присмаком цукерки
ковтає мовчазна твоя байдужість.

Сумує птах... Чого йому не спиться?
Вікно — у сад, вірніш його відсутність
(вікна, не саду).
Гуркіт залізниці
впливає в отвір цегляної сутіні.

Оце твій дім: палац твій і фортеця.
На стінах — сіль: дощів колишніх сльози...
Чи вистачить здоров’я на мистецтво
життя плести з буденнішої прози?

Занурившись в піски років сипучих,
обвівши навкруг себе щільне коло,
цураючись безкрилих та летючих —
лиши собі мітлу та власний комин...

Я вперше відчуваю в собі встид:
І винна щось і, начебто невинна.
А совість виверта думок бескид,
Шукаючи прозріння безупинно...
Невже ми варті того храму злот,
Що тягне нас молебень відслужити? -
Та це болото гірше із болот,
В котрому нам ще хочеться прожити!
О, гроші, гроші! Вічний дефіцит!
Здавалося б, що дав Господь, що треба.
Та тіло із душею - не на квит:
Душі людській - тільки би до неба,
А тіло прагне розкоші й краси;
Зі всього зняти спробу хоч разочок...
А серце! Бідне серце не єси!
Такий собі людський малий замочок,
Де скільки сховано. Навмисне. Від людей.
Де скільки списано чорнилами незмоги:
І скільки тут незаспаних ночей,
І скільки тут і розпачу, й тривоги...
Я вперше відчуваю... Щось не так.
Бо завчено живемо. Не по правді.
В долоні має бути не пятак,
А істина людська, чи то пак, правда.

В вiдпустку здалеку, з Росiї
До нареченої Надiї
У мiсяць травень дорогий
Пiлот примчався молодий,
Городний Вiктор. На погони
Життя цивiльного закони
Вiн пiсля школи помiняв,
Вже третiй рiк служив, лiтав.
За кiлька мiсяцiв мав дiрку
Крутить в погонах й третю зiрку
Вгвинтить збирався в синiй кант
Майбутнiй старший лейтенант.
А тут узгоджене питання -
З'єднати долю без вагання
Готовий бравий офiцер
З красою славною тепер.
Уже наряд весiльний зшитий,
Шалаш брезентами накритий,
Квiтками вбраний коровай
I решта в нормi все вважай.
Iз класу зразу запросили
Наташу, Йвана, попросили
Миколу другом старшим буть,
Вiдповiдальностi чуть-чуть
На себе взяти. Не годиться,
Щоб дружбу в'їдлива гiрчиця
Образи в роки молодi
До сивини у бородi
Вогнем пiдозри випiкала -
Вiдмови фраза не звучала.

Я начинаю с чистого листка
Писать чернилами потёкшей туши...
Крестами ляжет за строкой строка.
И боль стечётся у виска,
Лишь сонную артерию минувши...
Выплакиваю слёзы, нет - слова!
По капле вылившие в мой черновик

Любви единственный откровенный лик...
А рядом выростет полынь-трава...
И снова резко у виска кольнёт
Иголкой памяти умалишённой,
Из уст полыни горечь перельёт
Стихов беспёрых перелёт
В мой черновик, в безумии сожжённый...

Андрійко-невмійко
На кухні посуд мив.
Андрійко-невмійко
Два блюдечка розбив.

Онукові настрій
Бабуся підніма:
“Розбились — на щастя!
Журитися дарма!”

Андрійко-невмійко
Пил з шафки витирав.
Андрійко-невмійко
З ослінчика упав.

“Підводься, батире!
Тобі ще три, еге ж?
От буде чотири -
До стелі доростеш!”

Андрійко купляти
Пішов у магазин
Яєчок десяток,
Батон і апельсин.

Хай цілих заледве
Лишилось п'ять яєць,
Андрійко — не ледар!
Андрійко — молодець!

Блискуче темне піаніно.
Відкрита віко, клавіш ряд.
Чиясь рука веде повільно
по білих, чорних, невпопад.
Фальшиві ноти б’ють у скроні,
коли невмілий музикант.
І сльози радості солоні,
як грає геній і талант.
У дні спокійні і буремні,
у змінах музикальних мод,
під блиск паркету і на сцені,
з душі завжди звучить акорд.
Мажор, мінор, дієз ,бемолі,
я не бездушний інструмент,
кохання радості і болі
все віддаю у цей момент.
Б’ють молоточки в нерви струни
лунають ноти голосні ,
сплелись акорди в мої думи ,
в людські емоції складні.
Що прийде час і "кришка хлопне"
життя закінчиться концерт .
Щось неминуче і холодне ,
закріпить стрічку на портрет.

22.05.2008.

Сліпий туман, як попіл розлетівся,
Шпалери впали на моє вікно.
І дикий погляд на стіні кроївся,
Я візьму смерть за пірване крило.

Як мертвий штиль спокійне моє серце,
Ти тихо спав, коли я вже пішла.
Лиш на прощання поцілунок мертвий
Тобі разом з душею віддала...

Щоб ти помер від гострої жалоби,
Щоб кров текла по ранених хрестах.
Я прагну вийти з темної утроби,
Вона ж мене тримає у руках...

Вже краще вмерти, ніж щодня кричати,
Щодня собі виколювати очі.
Відріжу руки, щоби не писати,
Відріжу дні, щоб більше не щоночі...

Невже печаль розбилася, як порох?
Як в попільничці попіл золотий.
Невже любов втекла неначе ворог?
Чи, може, друг той зрадливий такий?

Я досі не повірила в розлуку.
Думки мої і друзі й вороги.
Я більше не візьму тебе за руку,
Завішу душу на старі гаки.

Хай новий день зігріє моє серце,
Бо ти його зігріти не зумів.
Нове життя розтопить кригу мертву,
Яку ти залишив в моїй душі.

Talk not of love, it gives me pain,
For love has been my foe;
He bound me in an iron chain,
And plung'd me deep in woe.

But friendship's pure and lasting joys,
My heart was form'd to prove;
There, welcome win and wear the prize,
But never talk of love.

Your friendship much can make me blest,
O why that bliss destroy?
Why urge the only, one request
You know I will deny?

Your thought, if Love must harbour there,
Conceal it in that thought;
Nor cause me from my bosom tear
The very friend I sought.

Вiн не ховав своїх думок,
Пiд небом грудня, без зiрок
Ледь видну розрiзняв стежину,
Промерзлу обминав ожину
Мiж сосен спритно у пiтьмi.
Дерева в снiжному ярмi
Давно сни рахували новi
Як i поля в хрусткiй половi.
У тих, насичених тонах,
Метою вiдiгнавши страх
Поспiшно другий, скритий нiччю
Довiрив вкрадливо обличчю
Стан почуттiв глибин душi.
Збирався я в свої вiршi
Вписати трепетну картину
Як бiси в щiльну хуртовину,
Що в полi знялася раптом
Спокусу путали з добром.
Про завiрюху, вправну шлюху
В червневу, втомливу задуху
Згадати зайвий раз не лiнь,
Та впертiй тязi поколiнь
До блиску сталi в кругу ночi,
Сутичок лютих очi в очi
До тайни вигуку
- Тримай!
До стону, гнiву через край
Пiд тупцювання обережне
Я нинi не вiддам належне.
Ні, українцi - не iспанцi
Не тi пiснi в нас, не тi танцi
Серця нiжнiшi, в головах
Образу в дiях чи словах
Готовi берегти до скону.
На вузьку ниву, як iкону
Молитись мусили здавна.
I в злиднях, що в парах вина
Роздувши вiдчаю пожежу
Брат брата убивав за межу.
За жiнку, за її любов
Пролити не горiлку, кров
Не часто, згодьтесь були здатнi
Сини Украйни - люди хатнi.
Чи втратить розповiдь, чи нi
Гадати зайвий раз менi
Вiдверто лiньки в лiтню пору.
Шляхетним ж вчинком без докору
Ускладнить фабулу просту
Собi не ставлю за мету.
Хай топчуть стежечку вертляву
Ослаблi тiнi, та уяву
Тривожить страшно уночi
I вас, достойнi читачi
Бадьорить вимислом не стану
В сторiнки не впишу обману.
Пiд сонцем й неба покриттям
Нема прожитим почуттям
Назад зворотнього вертання,
Надiї крапелька остання
Стальну розкручує спiраль,
Щоб охопить примарну даль.
Та ця спiраль в суцiльне коло
Стягає мрiї надто кволо.

Як задушливої чуми
Старалась збутися зими
Природа марно, тiльки в квiтнi
Нагрiли промiнцi привiтнi
Повiтря вулиць, талий снiг
Струмками дзюркотливо збiг,
З полiв, де деiнде мiсцями
Лишались почорнiлi плями.
Вiдцвiв барвiнок, сон-трава,
Конвалiй череда жива
Росу дзвiночками збирала,
Себе черемха вихваляла,
Пахуча надто, аж п'янка,
А вкрадки липла до бузка.

Він
апокаліпсис бачить
в заграві кожнісінькій вечора.
Він
сурму ангельську чує
в сиренах червоних авто.
Він
від пронизливих поглядів
захищає плащем свою душу
І
ацетоном розводить
застиглу чомусь свою кров.


Вона
чує музику сонця,
уранці воскреслого.
Вона
знає мрії роси
на пахучім суцвітті бузку.
Вона
вітру в гриву вплітає
аромат чебрецю й голос жайвора
Та
зі струмками невпинно сміється,
перестрибуючи вперте каміння.


Він
подарує їй фотографію віника,
Вона –
писк найперший пташати – йому.
Вони
на скрижалях із льоду
відкарбують свої імена
поцілунками.
І ніхто
вже цей лід не розтопить,
таїною незрозумілою
запечатаний.

Все затихло в лісі
Не кує зозуля,
Голуб не воркує,
Сизий фазан на гілляці
Без страху ночує.

Олень бродить по лісу,
І косуля пасеться.
Вовк як злодій за дерев
До здобичі крадеться.

Косуля голову підняла
Не добре почула,
Показала вовку хвіст
Між дерев чкворнула.

Заснули птиці, звірі
втихле голосами.
Місяць ходить з ліхтарем
Полями лісами.

Десь то зайці причаїлись
Із страху трясуться,
Стадо свиней пробігає
Аж дерева гнуться.

По голосу впізнають,
Між собою,
Всі лісній страхи
В симбіозі проживають
В лісі звірі, птахи.

А як ранок наступає
І минули страхи,
Співають кларнетом
усі в лісі птахи.

Вечірній дзвін, задумано печальний,
По літньому густий,ховається в імлі.
Призахідні хмарини і привялі мальви
Від спеки похилились до землі.

На сонні липи впав дорожній іній.
Пішов би дощ, хоч крапелька, хоч дві.
Ховає спрагу висохле коріння
В густій темно-зеленій кропиві.

На дереві сплять яблука, як мавпи.
Згасає день і липень догоря.
Містечко скоро вже посвітить лампи,
А в небі – місяць замість ліхтаря.

В сизих хмарах – передвістя стужі.
Ранок дощ приносить на крилі.
І упало небо у кажюжі,
Ніби прихилившись до землі.

Із дерев доопадає листя,
Ніби не одіслані листи.
Як приємно крізь тумани млисті
Тротуаром стомлено брести.

Тільки вітер, налетівши рвійно,
Нвагадав мені укотре знов:
Осінь ця глибока й безнадійна,
Мов назавше втрачена любов.

Тепер головне – відвикнути.
Напевно, першому птахові
Так тяжко було, крилатому, –
Хотілося до води…
А небо – таке безмежнеє,
А хмари – такі загрозливі,
І захід сонця – розплатою.
Я не хочу туди!

Боляче – боляче – боляче!
Воду від себе відштовхувать.
Теплу, близьку, розуміючу –
Заради якогось вогню!
Тепер головне – звикнути.
Навіть коли на обрії:
Розжарене, пломеніюче –
У водяну броню!

Відвикнути, звикнути, зникнути!
Крилами – крилами – крилами!
Забути: вода обіймала
Так ніжно. Ти – забувай.
Тобі головне – відвикнути.
Бо тяжко – у небі ¬– птахою.
Не втримаюсь: крила склала –
Падінням у воду – приймай!

Моє велосипедно-кінне,
Морське, коханне і невпинне,
Таке… Пекучо-полуничне;
М’яке , нервове, апатичне.
Вишневе, відпусково-звабне
Зелене, річкове, засмагле;
Квіткове, миле і дитяче,
Що іноді з дощами плаче;
Маршрутно- залізнично довге;
Спітніле, еротично нове,
Сліпуче, темне, павукове;
Гучне, підстрижене, казкове;
Сп’яніле, втомлене, бродяче;
Безсонне, вогняне, незряче;
Необережне, туристичне,
Завжди безмежно-романтичне;
Патологічно одиноке,
Гірське, туманне, карооке;
Сміливе, зле, дивноголосе,
Кумедне, акварельне, босе,
Кусюче, у вінку із квітів,
Моє таке звичайне! літо…

Як темно стало. Десь сонце скрилось.
Глуха стежинка у морок кличе;
Між сірих грабів берези білі –
Як похоронні свічі.

Збуджаю пущі, повні дрімоти,
Тривожу думи конвалій.
Дерева шепчуть: "Мандрівче, хто ти?
Невже ти підеш ще далі?"

1927

З книги "Вересень"

Запах меду і дим гіркий
Над садом вечірнім.
Паровози криками торсають тишу.
Піаніно печаль свою
Кладе пластівнями на трави, на віти.

Я сиджу осторонь золота на ослоні.
Я згадую про тебе, як дерево про південь.
Мені хочеться кінцем променя
Написати біля себе на піску:
"Люблю без мрії".

1932

Із збірки "Медобір"

Почалися півонії –
ніжні мрії, рожеві дні.
Нагадали півонії
теплі ранки, очей вогні.
Про роздягнені сонцем
Солоні хвилі як почуття
Про нестримане серце,
про юне літо, про те життя…
Нагадали півонії так рожево
Як квіти …стій… Нагадали півонії
день народження (чи не мій???)
Почалися півонії -
Пишні панни, зухвалі сни
Почалися півонії -
Аромати закоха-ні;
Розкривались пелюстки –
співав у небі сріблястий птах;
Розривались пелюстки
як дике серце в людських руках.
Розсипались півонії –
Світлі ранки і росяні,
Розлітались пелюстками
Давні мрії, рожеві дні..

Баста. Хватит. Досить.
Скоро нас рівняє,
Скоро і покосить.

До такого мізеру
Зводять люди плани...
Ну а потім стогнуть.
Думають, що рани.

І червоним текстом
Кинуть на папір вірша,
Оскільки переконані:
"Болить мене душа"

У кафе говорять
Про високі почуття,
Хоча самі не знають...
ЛИЦЕМІРСТВО !!!
Влилося у життя...

Я міг би стати каменем,
Лягти під твій поріг,
Коли ідеш калюжами
Щоб ніг не замочила.

Я міг би стати каменем,
Від ревнощів ридати,
Що на мені ти пишеш
Чиєсь чуже ім’я.

Я міг би стати каменем,
Чекати при дорозі,
Щоб стомлено присіла
На мене відпочити.

Я міг би стати каменем
І впасти з неба зіркою,
Щоб хоч одне твоє
Здійснилося бажання.

Я міг би стати каменем,
Щоб всім на милування
Умілий скульптор з мене
Твоє погруддя висік.

Я міг би стати каменем,
На ланцюжку із золота
Замріяно висіти
У тебе між грудьми.

Я міг би стати каменем,
З під ніг твоїх зірватися,
Щоб разом із тобою
Котитися лавиною.

Я міг би стати каменем,
Який зі скелі впавши
Примусив би завмерти
На всі віки тебе.
Я міг би стати каменем,
Щоб ти об моє тіло,
Ненавистю полите,
Точила ніж холодний.

Я міг би стати каменем,
Покладеним за пазуху,
Яким у помсті лютій
Розіб’єш чиюсь голову.

Я міг би стати каменем,
І полетіти першим
З юрби, що хоче стратити
Тебе за всі гріхи.

Я міг би стати каменем,
Прив’язаним до шиї,
Коли у воду кинешся –
Одразу щоб на дно.

А став я просто каменем,
Котрий в німім безсиллі
Оберігає спокій твій
У тебе на могилі.

Я
Маю
Калини вогненний сік
Я
Маю
У сивих степах кургани
Я
Маю
Джерела для сотень рік
Я
Маю
Холодних ярів тумани


Я
Маю
Мелодії всіх вітрів
Я
Маю
Ліси і високі гори
Я
Маю
Бездонну глибінь морів
Я
Маю
Безкраїх рівнин простори

Я
Маю
У грудях щасливий сміх
Я
Маю
Пісень солов’їну зграю
Я
Маю
Для ніг далечінь доріг
Я
Маю
Для крил небеса без краю
Я
Маю
Прадавніх Богів скрижаль
Я
Маю
Освячену Сонцем зброю
Я
Маю
У голосі грізну сталь
Я
Маю
Готовність іти до бою

---------------------

Я сміло йду
Через віки,
Бо всі свої
Дороги знаю.
Мені всміхаються
Зірки:
Я в серці
Україну маю.

Так пісня нині обміліла,
Хоч як її не прикрашай...
Лишилось в неї тільки тіло,
Пропали серце і душа.
Шедеври стали "неформатні",
Що пережили всі часи,
І ні про що вже блеять ладні
Ці "негритянські" голоси.
Одне втішає - батько з сином,
І далі,- що б там не було,
"Рушник" співають й "Черемшину"
Коли зберуться за столом.

Ти бачиш нинi слiд коня,

Ти чуєш тихий блюз поблизу.

I пророкуєш вигнання

Ясних дерев з ясного лiсу.


Ти йдеш в одлiтанi сади,

Ти ловиш дальнiй звук гобоя...

До рук твоїх змiя води

Повзе іржавою трубою...