Я хочу хліба з маминих долонь
І татової усмішки на вдачу.
Торкнутися їх посивілих скронь…
Від болю втрати гірко тихо плачу.

Усе було в далекому колись,
Що не вдалось нікому повернути.
Злетіло у небесну синю вись,
Упало у річкові водокрути.

Тепер стою сама вже на краю
Свого життя і лиш моєї долі.
Пізнала пекло і була в раю,
Літала і відчула біль сваволі.

І все тепер навічно у мені
Й зі мною піде за високі гори.
Ще залишились і роки, і дні,
І до кінця, надіюсь, ще не скоро.
31.10.22

Веде перебудову «лаптєстан»,
модернізує власні збройні сили,
та ЗСУ їх кидають у «бан»
відразу майже – по приходу з тилу.

Надводний флот в підводний перейшов,
повітряний – уже в наземні сили,
колони танків – у металолом.
Немов гриби щодня ростуть могили.

Уже резерви стали підіймать,
глухих з кривими мобілізували.
Сформовану рашистську оркорать
стрічаємо артилерійським шквалом.

А «міль» торочить про Армагеддон
і про якусь брудну химеробомбу…
Усі вже знають, що воно дін-дон
і все скінчиться тривіально – тромбом.

* * *

… Я подякував – та й побіг,
а от їм залишатись тут:
знову чийсь тамувати біль,
відгукнувшись на «Порятуй!»;
знову зранку – до казанів
чи хапатися за кермо…
Що із часом? Закам’янів?
Як же хочеться перемог!

Я побув там – і хутко зник,
а у них – без перерв процес.
Я, авжеж, не один із них.
І тим паче, не Парацельс.
Усвідомлюючи себе
не відважним і замалим,
возвеличу
їх
до небес
і вклонюся їм
до землі.

Осінніх днів вервечки звиви,
Холодні, мокрі та сумні, –
Неначе гуси лементливі
Зникають в хмарній гущині.
А я геть зовсім не журюся,
Що їх поглинув небосхил,
Бо щовесни вертають гуси,
Тепло обтрушуючи з крил.
Прийде пора і стане тепло,
І постарілий чоловік
Побачить радісно на стеблах
Зелене листя, як торік…
31.10.22

в мені замовкло вимучене море…
згоріло сонце… з гір лише луна
пливе увись однісінька-одна
де місяць – маска трагіка-актора…
неспішно Слово сіється сповна
в саду… Адам дарує імена
безреберністю тайною згорає
ворі̀тьми у раю один грайливо грає
віддаючись навіюваним снам…
лише душа – схолонула зола –
у клітку нерозкаяного тіла
із Дерева Життя квітками облетіла –
їй подадуть плоди добра і зла…

Подивився у зелену арку
Й не повірив я своїм очам...
Острівець із золота у парку
Усміхнувся променями там.

І душа укотре здивувалась -
Аж багрянцем ткалися слова -
У Природи таємниць немало -
Все нові знаходжу в ній дива.

І гойдає вітер жовті хвилі -
Блискітки яскраві ув очах.
І тремтить із кущиків те гілля,
Мов цілунок перший п’є дівча.

Гороїжить* небо чорні хмари,
Мов на сонце кинуло рядно.
Відсуває вітер темні чари,
Погляд пестить срібне висі дно.

30 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

- Ви, куме, уже чули новину?
Микола Козуб повернувся вчора,
Ходив же проти ляхів на війну…
- Але, чому ж так повернувся скоро?
- Поранений. Лях кулею дістав.
Тож повернувся, щоб підлікуватись.
Ходімо. Може б, щось нам розказав,
Як там йому вдалось відвоюватись.
А в Козуба вже повен двір людей,
Усім цікаво про війну почути.
Та й вулицею ще народ іде.
Протислися, аби поближче бути
Біля Миколи. Той якраз сидів
Під хатою на призьбі. Блідуватий.
Новий кунту́ш наопашки одів.
Десь, мабуть, на війні зумів узяти.
Всі груди перевиті полотном.
Та голову тримає гордовито.
Але ж і зрозуміло то воно –
Не кожному вдавалось ляха бити.
- Про батька Хмеля хочете почуть,
Як він панів - «пилявчиків» спровадив?
Що ж, розповім усе вам, так і буть,
Хоча, не надто голосно, щоправда.
Тож не шуміть, щоб чули і другі…
Ви знаєте, під Корсунем, як славно
Побив наш батько клятих ворогів,
Хоча зраділи ми тому зарано.
Оговталися ляхи й почали
Нові війська для боротьби збирати.
Магнати своє військо підняли,
А жовнірів у кожного багато.
Найняли німців кілька тисяч та,
Коли ще слуг та прихвоснів додати,
То й сотня тисяч набереться так.
А хто ж тим військом буде керувати?
Бо ж гетьмани обидва у Криму
Сидять в татар та викупу чекають.
Гадав було Ярема, що йому
Тим військом керувати загадають.
Та вибрали трьох реґіментарів –
Заславський, Остророг і Конєцпольський.
Один лише на золоті і їв,
Другий знав кілька мов, не лише польську
І вченістю своєю вихвалявсь.
А третій ще б ляльками грався досі.
«Периною», «латиною» прозвав
Й «дитиною» Богдан тих полководців.
Під Львовом стали військо лаштувать.
Ображений Ярема відділився,
Надумавсь під Човганський Камінь стать
Та здалеку на збір отой дивився.
Без поспіху збиралися під Львів
Пани, мов на прогулянку ладнались.
і кожен вів по декілька возів,
Багатствами своїми похвалялись.
Незручностей аби не відчувать,
Все необхідне з дому треба ж взяти.
Щоб смачно їсти та м’якенько спать.
Та ще мотузки, «хлопів» щоб в’язати.
Богдан же нас збирав під Маслів Став.
Там і полки козацькі вже стояли,
Й полків селянських кілька він набрав,
Які і зброї гарної не мали,
Але бажання мали ляхів бить.
Не будеш же таких із війська гнати?
Ще і татари встигли підступить,
Щоправда, поки зовсім не багато.
Чекали хана – той не поспішав.
А ляхи врешті рушили поволі.
Тож і Богдан татар вже не чекав.
Нехай наздоганяють їх у полі.
Рішив Богдан десь ляхів перестріть
І дати бій їм на своїх умовах.
Велів і Кривоносу поспішить.
Хоч той жадав Яремової крові,
Ганяв за ним Поділлям, а, проте,
Одразу на той заклик відгукнувся.
Богдан ішов, збираючи вістей,
Аж доки до Пилявців і добувся.
Долина там в яругах і балках,
Кінноті розвернутись важко буде.
Сховати військо можна у лісках,
А річка Іква, хоч води по груди
Та ж болотиста – спробуй перейти.
Хіба ото по греблі по вузенькій…
А пару бродів треба ще знайти.
Тож табір тут поставили хутенько.
Сам гетьман в замку пилявецькім сів.
Козацьке військо перед греблю стало.
Полкам селянським зліва буть велів,
Щоб козакам, хоча б не заважали.
У Старокостянтинові Нечай
Став з козаками ляхів перестріти.
А Кривоніс прийшов на правий край.
Стояв окремо. І не зрозуміти,
Чи то з Богданом в нього нелади,
Чи то для ляхів , щоб також гадали.
Татар розтикав і туди, й сюди,
Поки орда ще з поля не примчала.
Загін козацький греблю теж зайняв.
Нарили шанців, сіли та й чекають.
Нечай нарешті вісника прислав,
Що вже до нього ляхи підступають.
Він місто цілий день обороняв
Та, щоби ляхів дужче заманити,
Вночі з позицій весь загін ізняв
І до Богдана. Ляхи вранці битись,
А нема з ким. Всі «хлопи утекли».
Злякались, певно?! Треба їх добити!
Тож ляхи радо збуджені були,
Готові чорта самого побити.
Вони також до Ікви підійшли
З другого боку. Там селян зустріли,
Що на тім боці розвідку вели.
Як вихор на загін той налетіли,
Розбили й довго гнали. А тому,
Аж горді від такої «перемоги»,
Відчули, що те «бидло» як займуть,
То тих ніякі не врятують ноги.
Тож, навіть табір ставить не взялись.
Та й там його поставити нелегко.
Струмки, болота та яруги скрізь.
А ляхи йшли полками ще здалека,
Боялися, що ми їх нападем.
Коли ж на полі біля Ікви стали
І бачать, що ми проти не ідем,
Як далі поступати їм – не знали.
Одні кричать – ідем негайно в бій!
Другі в отвіт – не треба поспішати!
Заславський – полководець ніякий,
Спинився та не зна, куди рушати.
Тишкевич – сам для себе командир,
Не став чекати та на греблю кинувсь,
Напав на козаків, як лютий звір.
Ті, звісно, показали йому спину.
Не встиг він з перемоги порадіть,
Як козаки на нього налетіли
І ляхів з греблі викинули вмить.
А ляхи ж програвати не схотіли.
Заславський кинув в бій новий загін,
Що козаків здолав. Але ті знову
Відбили греблю. І тоді вже він
У битву кинув відділок здоровий.
У табір відступили козаки,
А ляхи на тій греблі окопались.
Раділи, - здобули її таки
Та мужністю своєю вихвалялись.
А козаки вже не чіпали їх.
Хоч ляхи того всього і не знали,
Полків Заславський не відвів своїх,
Вони всю ніч отак і простояли.
Лиш вранці трохи далі відійшли
Та і взялися табір ладнувати.
Щоправда, так вони і не змогли
Його ні збудувать, ні укріпити.
Занадто самовпевнені були,
Вже думали, що ворога розбито.
Весь день, практично в спокої пройшов.
То там, то там лиш герці відбувались.
Ганжа там славний смерть свою знайшов
І ляхам тим ще гонору додалось.
Хоч пообіді гонор той притих.
Богдан виставу влаштував для ляхів.
В татарське козаків одяг своїх,
Немов орда прийшла, додав їм страху.
Ще й урочисту стрічу влаштував.
А вранці Кривоніс разом з мурзою
На ляський табір наступать почав.
Труба скликати стала їх до бою.
Та ті збирались нехотя якось
Та довго свої лави шикували.
А тут іще надумав з ляхів хтось
Аби на греблі військо поміняли.
Туди гусари скопом подались,
А ті, що греблю ту обороняли,
Крізь лави продиратися взялись,
Забили греблю і на місці стали.
Тоді Богдан велів з гармат стрілять
По отій купі. Ядра полетіли,
Косили враже військо все підряд.
А ляхи рятуватися хотіли,
Хоча б в ріці. Із греблі та в багно.
Десятками та сотнями тонули.
Бо ж мулисте занадто в Ікві дно.
І тут ми дружно з табору рвонули
На греблю ту. Погнали ляхів геть
Й перед полками ляськими з’явились.
А ті від страху не наклали ледь
Собі в штани. Тут зліва нагодились
Татари ще й селянськії полки,
Що через Ікву бродом перебрались.
Там Кривоніс натиснув від ріки.
І в паніці тут ляхи заметались.
Кінні у табір кинулись тікать
Та й піші наступають їм на п’яти.
Щоб якось своє військо врятувать,
Велів Заславський в табір відступати.
Вже сутінки спускатись почали,
Аби часом не втрапити в халепу,
Богдан нам також відступить велить.
Сказав, що завтра ві́зьмем ляхів теплих.
А серед ночі в ляхів ґвалт якийсь,
Нам аж до ранку спати не давали.
Велів Богдан нам шикувати стрій,
Щоб ляхи на нас часом не напали.
Розвиднілось, тоді лиш взнали ми,
Що війська в ляськім таборі немає.
Вони вночі рвонули, хто кіньми,
Хто пішки, бо ж орда їх так лякає.
Хтось серед ночі паніку пустив,
Що реґіментарі вже повтікали,
Ніхто розумних вже не слухав слів,
Кидали все, життя лиш рятували.
Богдан лише на ранок зрозумів,
Що то не хитрість ляська – заманити
Його поміж захованих полків,
Щоб оточити та і геть розбити.
То справжня втеча. Лиш тоді велів
На ляський табір війську виступати.
У мене просто геть бракує слів,
Щоб те усе багатство описати,
Яке уздріли в таборі отім:
Півсотні тисяч лиш возів набитих
Добром усяким. Нащо воно їм?
Що з ним на полі бою їм робити?
Ще сотня нам дісталася гармат,
А вже мушкетів, гаківниць,пістолів
Не зрахувати. Зброї цілий склад
Покинутий був ляхами у полі.
І пороху у діжках тисячі,
І ядер, і свинцю, і обладунків.
Штандартів і знамен - не полічить,
Які лишень дісталися нам в руки.
А золота і срібла там було,
Що ми його возами рахували…
- А далі що із ляхами було?
- А що було? Як зайці повтікали.
Над Случчю міст під ними проломивсь,
Тож багатьох у річці потопило.
Пихатий Вишневецький возом змивсь
Селянським. Калиновський вдягся «сміло»
В селянський одяг й так порятувавсь.
Заславський булаву згубив гетьма́нську.
Казали, дехто так з Пилявців гнавсь,
Що за три дні до Львова вже дістався.
- А де ж, козаче, рану ти дістав?
- Під Старокостянтиновом то сталось.
Нас гетьман ляхів доганять послав.
А ми на німців-найманців нарвались.
А то не ляхи. Витримали стрій
І стали в нас вогненним боєм бити.
Я вже не знаю, чим скінчився бій,
Бо ж кулю в груди зразу встиг зловити.
Прийшов до тями в таборі якраз.
Таких, як я було там не багато.
Богдан із військом вже на Львів подавсь,
А нас залишив рани лікувати.
От я й рішив податись до рідні,
Тут підуть швидше в лікуванні справи,
Бо ж дуже уже хочеться мені
З Богданом взяти кляту їх Варшаву.

ІПакую у суму усе своє
і залишаю легші за вагою
ряди Коші у множині Фур’є
та хімію часів Лавуазьє,
зазубрені і не забуті мною.
Мені не заважає цей багаж,
та ну його... коли дивує інше,
що є кому видумувати вірші
і не минає цей ажіотаж,
коли на часі іспити війною –
кому тікати і кому – до бою,
а бути чи не бути – не міраж,
коли мене блокують опоненти
і банять непомітні вороги
та ігнорують, як не до снаги
поширити позицію поета
злорадні типи, ідоли Інету...
напевне-що такі мої борги
і карма нараховує проценти.

ІІМіняється навколишнє моє,
яке уже не пахне чужиною,
а те, що не обтяжений сумою,
то це не діє на моє досьє
і на сімейні селфі іноземця...
Я маю найціннішу із ознак –
усміхнене обличчя європейця,
а ось... ну, ясно, що переселенці:
із пикою надутою – русак,
який і досі вішає собак
на Україну за руїну краю,
он малорос, якого упізна́ють,
коли глаголить мовою русні...
а я... а я двоїтись не бажаю,
та псевдоніми до лиця мені,
кому-кому, а діду ся прощають
гріхи, що не убитий на війні.
Всі українці нині волонтери
і на найвищій частоті етеру
у майбуття долаємо поріг...
ще є окопи у тилу Європи,
усі ми поневолі філантропи,
коли хоч де-не-де один за всіх.

ІІІПереосмислюємо віще слово,
пересіваємо вагоме знову
з надією на буйні врожаї...
не марні намагання і мої –
охороняю самобутню мову,
та не калічу правила її.
В поезії що майстер, що любитель
на чужині не має визнання,
але удосконалює щодня
себе без номінації на титул...
і поки не прийме його земля
є стимул бути... і як довгожитель
та ще й умотивований творити,
діждусь і я руйнації кремля.

10.2022

Хто́ країну, як любу коханку,
вбереже від нещасть багатьох?
Це – наш красень, неголений зранку,
#членограй, #боневтік, #янелох!

На «Єдинім» – верзе кожний трутень
(незалежний, повірте, украй):
видатніший, ніж навіть сам Путін –
#боневтік, #янелох, #членограй!

Він читає виразно, як ребе,
й напинається, наче індик...
Тільки – хай щось не ляпне від себе
#янелох, #членограй, #боневтік.

(Жовтень 2022)

Вечір. Мертва тиша у столиці,
Сірником запалюю свічу...
І пиячу, мовчки, наодинці,
Щоб ніхто не бачив і не чув

Як я плачу. Ранок ще далеко,
Час ще є повити в небеса.
Завтра повернуся знов у пекло
А сьогодні лик мій у сльозах.

У думках діброва...квітне верес,
Тоне в оксамиті лісу зір...
Не герой я, не пророк, не кремез,
А беззубий дядько- гречкосій.

Хочу миру! Хочу світла й тиші!!!!
А навзаєм маю щось лихе!
Кров'ю пахне все: повітря, вірші,
Все життя тепер на букву "хе".

Ох і гарна оковита з перцем!
Та душа не п'яна - кам'яна...
Не знімаю камуфляж і берці,
Доки не закінчиться війна.

29.10.2022р.

Якби я міг перевести годинник
не на годину, а на сотні літ,
то неодмінно б я туди поринув,
де зародився мій козацький рід.

Де пращурів лунала гучно слава,
де кожен йшов із вірою у бій,
що буде жити воля і держава,
а він тримає батьківщини стрій!

Як роблять нині наші добровольці,
найкращі, України-Неньки цвіт.
Але їх мало, бо під теплим сонцем
уже квітує рясно пустоцвіт…

Якби я міг перевести годинник
не на годину, краще на віки –
аби змінити цю лиху годину
і скасувати часу помилки!.

Прощаю... каюсь... крайніх не шукаю,
Хоч помста здатна відшукати винних.
Легких шляхів Господніх не буває,
І час летить кометою невпинно.

Усіх спитають пізно, чи раніше,
Коли покличе в потойбіччя вічність.
Та зараз дихаю складаю вірші
І людям віддаю сердечну ніжність.

Хоча гріхи пудові тягнуть в пекло,
На терезах добро перемагає.
Життя цінуймо поки ще не смеркло,
Не обміліло джерело у краю!

Цвітуть сади, ланів зелені плеса.
І в'ється річка в затишних дібровах,
Допоки сонце в небесах не скресло —
Збираймо зерня щастя і любові!

Даруймо поцілунки і обійми,
І співчуття, і милостиню бідним.
Пісні зворушливі, натхненні рими,
Церковних дзвонів переливи срібні.

Дитячий сміх і сльози відчайдушні,
Повіддя праведної благодаті.
Плекаймо у собі безсмертні душі,
Щоб потім ні про що не шкодувати.

29.10.2022р.

Христили нас у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За рідну віру, й не її одну,
чекали нас темниці, палі, ями…

Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.

І відреклися, добре що не всі,
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася від Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…

Нарешті збайдужілі і чужі
попрошкували неозорим світом.
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.

Сонечком яскравим осінь усміхнулась
Та подарувала ці погожі дні.
І на якусь хвильку все сумне забулось,
Хоча в Україні ще не кінець війні.

Бо летять ракети, бомби та снаряди,
Зазнають руйнацій села і міста,
Прагнуть московити нам усім завадить
Проживати в мирі.Але тих вояк

Проженемо скоро ми обов"язково
І жовто-блакитний український стяг
Буде майоріти всюди переможно,
Знов всміхнеться осінь сонечком для нас.

2022 р.

Крок за кроком, день за днем
Робим добрі речі, –
Проганяємо вогнем
З України нечисть.
За сирітство малюків
І каліцтво старших, –
Кровожерних дикунів
Тиснемо подальше.
Очищаємо від зла
Рідну Україну,
Щоб пишніше зацвіла
Опісля руїни.
Позбавляєм від біди
Батьківські пороги, –
Щиро віримо завжди
В нашу перемогу.
30.10.22

Я - поет. Та, врешті, замовчав,
Щез таланттик і ліричні барви.
Кожна тема має читача,
Тільки от слова бувають зайві.

Вмерла радість світла у душі,
І забув, коли сміявсь востаннє...
Відчуття таке, немов не жив,
Відчаю клубок застряг в гортані.

Всі, кого любив, лежать в гробах,
Перед взором не хати - руїни.
Час такий лихий, що їде дах,
Хоч бери й тікай із України.

Хай тікають діти і баби,
Решта мусить неньку боронити.
Вчора трьох москаликів убив,
Завтра - час мені у рай летіти.

З березіля я вже на межі,
Не старий...та білі чуб і скроні...
Ну, а Ви - пишіть! Пишіть! Пишіть...
Подзвоном за мною похоронним.

28.10.2022р.

В руки твои опускаюсь я взглядом растерянно.
Ты переводишь часы в эту ночь на мгновение
ближе ко мне. Я как стрелка в потерянном времени.
Перевести меня может помочь Провидение -
не на часы, а на жизнь. Я к запястью пристёгнута.
Носишь меня на руках через сонные улицы.
Мысли послушно повисли, тобою расстёгнуты
(как ты сумел не порвать там, где не было пуговиц?)
Тусклый фонарь за спиной гаснет, вдрызг обезвоженный
многими летами, щурится сослепу в лица.
Пусть на руках твоих вряд ли я выгляжу строже, но
очень стараюсь от них до утра не отбиться,
и не разбиться на счастье, в которое верилось.
Смотрим опять мы друг другу в сердца – ну не дети ли?
Что это там, как луна, бледно-матово светится?
Счастье? – оно! Хорошо, что темно, и заметили!
Вот же мы, счастье! Увидь нас, в ночи дальнозоркое!
Переведи нам часы на начало творения,
чтобы не прятаться в чувствах извечных по норкам нам,
чтобы не пыткой любовь нам была - откровением.
В руки твои опускаюсь я – время любить…

'2o10

P.S. А хто скаже - не на часі, той не правий...
Не забудьте перевести годинник!.. 😉⌚️⏰

МИСТЕЦТВО

Мистецтво – то молитва Бога до людей.
Проста, мов сон, й як доля загадкова
І в мріях втаємничена. Творіння апогей
Безсмертя смертних – зоре світанкова.

Мистецтво – скарб, скрижаль сенсу ідей,
Вінець пізнань й шукань, основа і обнова
Шляху у досконале, в цноту всіх страстей,
Де людства велич, дух й світобудова.

Мистецтво – дар святий і вічний привілей
Для дива обраних до музи, пензля, слова
І творення прекрасного. Воно – душі єлей
На гріх добра і зла – Людини колискова…

Павло Гай-Нижник
29 жовтня 2022 р.

Покажи мені свою красу,
аби міг упитися я нею.
Я її під зорі понесу,
неповторно-загадкова феє!

Покажи мені свої уста,
щоби міг напитися я зранку
і урешті день новий настав,
о моя дружино і коханко!

Покажи мені усю себе:
і рамена, і чарівне лоно…
Покажи, та лише не кажи,
що любов у тебе вже холоне.

Покажи себе у всій красі…
Хай сьогодні пролунає соло!
Покажи, та тільки не кажи,
що твоє кохання охололо!

В непроглядних осінніх туманах
Поховались німі береги, –
Тільки верб одіяння багряні
Яскравіють в імлі навкруги.
Все сповито важким безгомінням,
Наче десь у глухому кутку, –
Лиш чаїне журливе квиління
Розполохує тишу лунку.
Мокрі трави замотують ноги
І на себе породжують гнів, –
Лиш про літо то мрія, то спогад
Веселять мої думи сумні…
29.10.22

Якщо душа порине у зажуру,
укриє серце галактичний пил –
Усесвітом тоді подорожую,
поміж великих і малих світил.

Зігріюся у променях квазара,
пришпо́ривши умить стрімкий болід,
провірю пульс у парного пульсара
і знов-таки продовжу свій політ,
аби напитись місячного трунку,
смакуючи коктейлем із комет,
а метеорів світлі подарунки –
прискорили натхнення мого лет.

Занурюся у казку дивограю,
полину у омріяні світи…
Та в космос свій – нікого не пускаю,
аби зірок чарівність зберегти!

Хірург зачинився в приймальні,
міцного налляв у чарину.
Прооперував ідеально,
та все-таки вмерла людина.

Я грюкаю... він відчиняє,
і погляд відводить від мене.
— Невже її більше немає?
О, лікарю, горе шалене!!!

Не вірю... ще вчора зі мною
вона розмовляла, як завше?!
Трималась... була ще живою,
і так сподівалась на краще!

Та лікар сказав: — Ми не Боги,
за спиною — цвинтар чималий...
усіх врятувати не в змозі...
що мусило статись — те сталось...

Ножем біль застрягнув у серці,
і відчай затьмарив мій розум —
ввижалася тінь злої смерті,
глибокої прірви чорнозем.

Хитаючись вийшла з лікарні...
Губив листя клен пелехатий...
— Простіть мені, лікарю! Марно
я Вас не змогла обійняти.

27.10.2022р.

***
Вона не богиня,
але читає думки,
розуміє про що кажу,
і, навіть, про що не кажу навпаки.
Знає у моїй голові,
це насправді не міф,
кожного із тарганів.

Вона дуже швидка,
я і не наздожену.
Уміє миттєво приспати.
Захоче, так саме лишає без сну.
Щораз не встигав я
збагнути причину,
Чому свердлить очима.

Вона проста і відверта
у словах, ще б пак.
Буває з нею нелегко,
але помилився, підкаже – що й як.
Та й добре - прямо у очі
скаже усе, як є.
Вона - сумління моє.

Вона дала усе, що в мене є -
доньку та сина.
Вона чудо сірооке моє,
моєї удачі причина.
Боже, дякую за долю
мати єдину колію.
Люблю! Божеволію!

Син:

Мама й тато — в небесах ясних,
Знову разом, як в житті було це.
Кажуть люди: порадій за них...
Тільки чом сльоза бринить у оці?!

І чому так тяжко на душі?
Справді, не для них — тривоги, війни...

Батьки:

Ну а ти, синочку, поспіши
Вже без нас пожити самостійно.

Треба йти самому в майбуття...
Все в свій час трапляється й до речі.
Коли весь тягар цього життя
Як атлант, береш на власні плечі.

Ти б хотів дитиною ще буть,
І пливти за течією звично...
Та не в цьому існування суть,
І не можемо ми жити вічно.

Ще ти по дорозі на Парнас,
Хоч уже підтоптаний і сивий,
І твого тріумфу прийде час,
Він попереду, як справжнє диво.

Син:

Так, зазнаю горя і чудес,
Ще в колисці — пісня лебедина...
О батьки, благословіть з небес -
Шлях цей праведний для свого сина.

28 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Біленька хата, що стоїть край лісу
Здригнулася від вибуху ракети
І задихнулась в димовій завісі,
Ковтала сльози вже за крок до смерті.

Та встояла, лише шибок позбулась,
Ще - з даху шифер полетів додолу,
Зіниці вікон дивляться похмуро.
Та не одну її спіткала така доля.

Настане мир і всі оселі наші
Ми відбудуєм й доведем до ладу.
І стане Україна іще краща,
Всміхатимуться знов біленькі хати.

2022 р.

Ранок почався тривогою й страхом
Перед загрозою дронів атак, –
Серце забилось підстреленим птахом
І не стихає щеміти ніяк.
Серце продовжує далі боліти
За Україну стражденну мою, –
За кожну душу невинно убиту
В змученім війнами ріднім краю.
Бійні нещадної довга стихія
Не відпускає думки від могил, –
Бідами втомлене серце мужніє
І додає тільки віри і сил.
Впоєні кров’ю краї українські
Мужні й хоробрі пішли боронить, –
Нині надія на доблесне військо
Душу мою не лишає й на мить.
Падають щільно горіхи на бляху
Й котяться лунко у жолоб-рівчак, –
Ранок почався тривогою й страхом
Перед загрозою дронів атак.
28.10.22

1.
Ой, пішов до лісу Гриць
Та й наївся печериць.
Не робив би Гриць дурниць -
І донині жив би Гриць.

2.
Ой пішов до лісу дід
І забрів, куди не слід.
Необачно діяв дід
І по діду щез і слід.

3.
Ох, наперли москалі,
Роблять шкоду на землі.
Та розверзнеться земля
І поглине москаля.

- А що далі? Там же Корсунь? Ви і там бували?
- Був, звичайно. Як не бути? Ішов із Богданом.
- Розкажіть, - молоді дядька кільцем обступали.
- Розкажу. Чого ж? Таїти нічого не стану.
Та не стійте над душею. Люльку от заправлю,
Горло щоб не деренчало та й почну казати.
А от люлька козакові – то серйозна справа,
Тут уже ніяк не можна йому поспішати.
Вибив попіл, дістав кисет, тютюну взяв пучку,
Набив люльку, із багаття дістав собі жару.
Затягнувся, пустив диму – а воно ж ядуче.
Молодим той дим смердючий зразу в носи вдарив,
Аж закашляли. Одначе, сидять та чекають,
Коли козак зробить справу та почне казати.
Бо ж, і справді, ходив з Батьком, тож багато знає,
А їм хочеться почути та й самим узнати.
- Отож, слухайте, - нарешті козак одізвався,-
Як під Жовтими ми сина військо погромили,
Тоді уже і за батька гетьман наш узявся.
Хоча в того, звісно, було значно більше сили.
Та Богдан по Україні мав повсюди очі,
Знав, що робиться, де військо знаходиться враже.
А Потоцький в Чигирині також знати хоче
Про Богдана та хто ж йому хоч словечко скаже.
Бо ж шляхи усі татари міцно перекрили.
От і думає Потоцький – сина виручати
Чи то, може повертати та збирати сили.
А тут жовнір перевдітий таки зміг примчати.
Нема війська, син загинув чи то у полоні.
Аж за голову схопився Потоцький від того.
Велів військо піднімати, запрягати коні,
Лаштуватися на відступ в нелегку дорогу.
Хотів іти в Білу Церкву, де кріпость велика,
Щоби там козацьке військо й татар зустрічати.
Вишневецького у поміч із Лубен покликав,
Разом значно більше сили вони будуть мати.
Подалися з Чигирина знову на Черкаси,
А звідтіль уже на Корсунь, де і зупинились.
Важкий обоз, тож дорога забирає часу.
А тут скоро вже й татари слідком нагодились.
Послав Богдан, щоб тих ляхів притримали трохи,
Поки він з козацьким військом по слідах поспіє.
А татар, здалося ляхам, мов того гороху.
Стали табір ладнувати, маючи надію
В таборі від них відбитись. Стали у фільварках
Понад Россю, де ще вал був старинний зберігся.
З боків шанці покопали, обкопались шпарко,
Виставили скрізь гармати – ворог, стережися!
А четвертим боком річка Рось їх прикриває.
А сам Корсунь віддав гетьман ляхам на поталу.
Ми побачили здалеку, що місто палає,
Але помогти нещасним ще нічим не мали.
Богдан швидко розібрався, як має робити.
Послав загін Дніпром, щоби човни всі прибрали,
Щоби не мав чим Ярема річку переплисти
І Потоцький з Калиновським помочі не мали.
Далі послав Кривоноса річку загатити
Під Стеблевом, трохи вище, де був табір ляхів.
Щоби річка не могла вже табір їм прикрити.
А, скоріше, щоб між ляхів посіяти страху.
Бо послав Богдан козака іще ляхам в руки.
Ми про то уже пізніше, після бою взнали.
Знав, звичайно що ітиме він на смертні муки
Та Богдану треба, щоби ляхи утікали.
Вони міцно укріпились на березі Росі,
Звідти вибити нелегко, втратимо багато.
От, якби те ляське військо з табору знялося,
Тоді в полі із ним легше буде воювати.
От козак той «попав» ляхам , довго упирався,
Поки «врешті» почав «правду» в муках говорити.
Що вже кримський хан з ордою у похід зібрався
І зо дня на день під Корсунь може вже приспіти.
А в Хмельницького козаків із півсотні тисяч.
Та й татар побіля нього тисяч двадцять буде.
Тож Потоцький всю старшину на нараду кличе,
Щоб рішити: відступати чи тут битись будем?
Калиновський став казати, щоб тут залишатись
І багато хто з старшини думку ту підтримав.
Але більшість та й Потоцький почали вагатись,
Тож на раді й порішили, врешті спільно: йтимем!
На світанку ляське військо Корсунь залишило.
Ішли табором похідним – вози в рядів вісім
З обох боків та і з тилу табір прикривали.
А між ними у колонах ішло військо тісно.
Ми їх, звісно, пропустили, поки не чіпали.
А уже коли всі вийшли, стали «підганяти».
Як була така можливість, близько підступали,
То коней їм постріляєм, щоб табір зламати,
То й до ляхів доберемось, змусимо спинитись.
А татари із другого боку підступають.
Огризаються ті ляхи та куди їм дітись,
Крім, як йти та відбиватись – вибору не мають.
Думають до Богуслава, все-таки, проб’ються.
Дурні. То вони Богдана ще погано знають.
Поки вони оце шляхом неспішно плетуться,
Вже козаки Кривоноса в балці їх чекають.
Послав Богдан Кривоноса в обхід ще зарані.
Той в Гороховій Діброві вибрав місце вдале.
Визначив місця - гармати де у лісі стануть.
Козаки рови копати на дорозі стали.
Ще й дерева навалили – возам не проїхать.
Сіли, балку оточили та й валку пантрують.

Ідуть ляхи, як від ґедзів, відбиваються від нас,
Сподіваються, що скоро досягнуть до Богуслава.
Десь опівдні у ту балку і спустилися якраз,
Де погинуть тоді мала уся сила ляська й слава.
Хоч широка, але лісом й чагарями заросла.
Справа кручі, зліва річка, береги – одне болото.
І тут валка до завалів на дорозі досягла
Й зупинилася. Болотом віз ніякий не покотить.
А на кручі дертись – стали ті вози перевертать.
Влізли, як у мишоловку. І назад немає ходу.
І гармати не підтягнуть – перешкоду розметать.
І застрягнеш у болоті, як полізеш через воду.
І хоругви не розвернеш, щоб пробитися назад.
Тут козаки Кривоноса ще з гармат стріляти стали
І з мушкетів. Втратив зовсім табір ляський якийсь лад.
Аж тепер і ми з ордою зусібіч на них напали.
То була уже не битва. То була уже різня.
Ляхи падали на землю, як трава попід косою.
І татари не дрімали, багатьох стягли з коня.
Їм живий ясир потрібен – тож тягли із того бою
Всіх, хто втрапив під аркан, вибирали більше знатних,
Не дивилися – чи гетьман, чи то просто командир.
Челядь, ту, що розбігалась і не думали хапати.
Калиновський, кажуть, бився того дня, як дикий звір.
Та і він, як і Потоцький у полон до нас попали,
Ціла купа командирів, жовнірів не зрахувать.
Лиш кіннотники з Корицьким вузол наш тугий прорвали,
Їм вдалось до Богуслава неушкоджено домчать.
А всі інші чи навіки на шляху тім залишились,
Чи попали до полону і ясиром в Крим пішли.
До останнього драгуни Калиновського лиш бились,
Та від смерті чи полону відвертітись не змогли.
Ми з татарами по честі все здобуте розділили:
Нам гармати і припаси, а полонені всі їм.
Челядь, що порозбігалась – тих селяни половили.
Отож, можна й завершити мою розповідь на тім.
Хіба лише – в Україні більше війська вже не було,
І коронний, й польний гетьман в Крим ясиром побрели.
І, нарешті, гнів народний ляхи на собі відчули,
Бо ж таки багато сала нам за шкуру залили.

Не хвилюйся, матінко,
Зовсім я не змерзла,
Черевички тепленькі
Ти ж мені принесла.

Не бентежся, мамонько,
З'їм холодну кашу,
І за тата, і за маму
Й Перемогу нашу.

Не журись, матусенько,
Хоч немає світла
Та від голосу твого
Серденько заквітло.

Не турбуйсь, мамусенько,
Пригорнусь до тебе,
Наші ППОшники
Захищають небо.

Не хвилюйсь, ріднесенька...

Сягає скупчення горбів
Самого небокраю, –
Неначе все, що я згубив
Підноситься й зростає.
Уздовж подоланих доріг,
Безмовними слідами, –
Лежить усе, що не вберіг,
Мандруючи світами.
Лишилось те, що не доніс
До видимого краю, –
За чим пролив чимало сліз,
Що дотепер шукаю...
27.10.22

Життя не таїна, а гра... і на погості
у кожного свої і дата, і число...
одного поведе його магічне шосте,
а іншого війна, як дуже повезло.

Направо зі щитом, а на щиті наліво,
а далі міражі фантазії... зеро...
удача не мине, як падає щасливо
і на оба боки, і на одне ребро.

Та на кону тоді фортуна невесела.
На що не уповай – рулетка, доміно...
куди не ідемо, усюди новосели
екрану житія, вистави і кіно.

Ще є, кому куди... наївні та уперті
метаємо ва-банк, і з легкої руки
піймаємо своє, аби не навпаки...
оце і є життя – і сльози не утерті,
і азимут його у напрямі до смерті
із вірою, що це не гра у піддавки.

10/22

Буває прикрощів немало,
на жаль, у нашому житті,
де випадковість править балом,
а радником у неї гнів.

Зустрілися ми випадково
і випадково розійшлись –
не відшукали щире слово,
усе лишили на колись…

Обом же щастя лише снилось,
ховали очі під вуаль –
не розпочавшись, все скінчилось.
Таке трапляється, на жаль…

Не ті слова, облудні вчинки,
на серці фальші ланцюги –
то доля ладила обжинки…
А нам жнива не до снаги?

Приблуднику, навколо глуха ніч.
Чого стоїш примарою, що хочеш?
Сьогоднішнє з усіх твоїх обличь
найосоружніше. Кого ти ним зурочиш?

Мовчить і дивиться. Зіниці – чорна мла,
затягує в свої клейкі тенета.
Із них не вирватись, розпука в них звила
просякнутого сумир’ям намета.

Не ворухнеться чорна шпара – рот,
що як провалля в висохлому степу,
родильна зала знегод і скорбот,
зневірою закладеного склепу.

Звисають руки чорними плітями.
І ніби не погрожують, але
страхи вилазять, гострими зубами
шматують серце в кров’яне желе.

Шмати перебирають чорні кігті.
Розтягують, уносять у пітьму.
Пульсуючі жаданням жити крихти
формують вперто лінію пряму.

Приблуднику, світанок забарився.
Але імла, хоч сильна і лячна,
не нездолана, доки не змірився,
не безнадійна, хоч яка щемна.

15.09.22

Учора ясне сонечко
З бабиним літом бавилось,
А нині уже мокро так,
Бо дощ розбарабанився.

По підвіконню стукає
Та листячку дубовому.
Давай і ми послухаєм
Ту музику чудовую.

Вітрець йому підспівує
І гонить хмари чорнії.
Й у зимні дні осіннії
Краса все ж неповторная.

2022 р.

По місту, повному тривоги,
Стріляють досі вороги, –
Повсюди здиблені дороги,
Осель руїни навкруги.
Квартали згарищ і могили
Посеред скверів і дворів, –
Над ними постаті похилі
Змарнілих вдів і матерів.
І скрізь у стишених розмовах
Звучить історія сумна
Про те, що бід оцих основа –
Війна…
26.10.22

Ніч здригається.
Котиться місяць
По безкрайому небу свободному.
Так тужливо на небі
Він світить
Бо самотньо світити безродному.
-Де ти, Зоре моя? -
Він питає.
Але зорі уперто мовчать:
Жодна з них
Місяця не кохає
І не хоче кохання пізнать.
І не знає нічне те світило
Що судилась йому самота
Зорепадом все небо накрило
Зорі є. Тільки кожна - не та...

Тиха осінь.
Сновигають рясні дощі.
Я ховаюсь у мушлю.
І варю запашні борщі.
Випікаю хліби зі скоринкою.
І дивлюсь у вікно.
Вже палає яскраво-винним
Виноградник старий...
Відлітатимуть скоро птахи
у щемливо-далекий вирій.
Я сповільнюсь... Ув оксамит одягнусь м'який.
І сама буду ніжна й пахуча, як булка
Із запашною ваніллю тіста.
Булка здобна. Смачна...
Вся блискуча та промениста
Я у мушлі перлиною буду.
Пречудова, прегарна, пречиста...
Претвоя...
Дозрівають скарби незліченні...
До весни...
І так само думки
І веселі. І одкровенні.
Зріють, Зріють вони...
Лиш не руш ту перлину
- прийде час...
Буде скарб у руці.
Буде щастя в долоні.
Буде мушля моя тихим домом твоїм...
І торкнуться уста до сріблясто-коханої скроні.
Буде дощ весняний
Тихо-лагідно пестити нас.

В осінньому лісі так тепло...
Пар іде від землі
Я пам'ятаю порічки в твоїй долоні
Теплі і запашні.

Згадка про літо... Та далі буде...
Золотом сипле ліс
Вітер свободи у наших грудях
Щастя у дім приніс.

Твої мрії прості
Як вода життєдайні
І сягають за обрій...
Не збутися їм?
Та стратегії й плани
Мої геніальні
Мріям фору дадуть
Поготів.

Буде наше життя
Сто століть і потому
Буде вічним кохання
Як давні світи.
Буду в очі кохані
Дивитись невтомно
Буду я. Буде наше кохання
І ти.

Ні не бачили досі
Галактики світу
Ні кохання такого
Ні світла в очах.
Все співпало:
І вітер в волоссі
І квіти
В наших дивних, яскравих
Квітучих садах.

Ти його бережи
Відчуття те таємне
Неважливо уже
Що там доля несе...
Бо у щасті любові
Нема часів темних
Тільки ти, моя радосте,
Милий мій,
Є!

Затягнуло суцільне болото…
Неможливо оговтатись вкрай.
Щоб отримати бажану квоту.
Треба скинути прикрий тягар.

Він повис, він знесилює плечі.
Не дає просуватись вперед.
Провокує наразі до втечі.
Запланований стримує злет.

Затягнуло суцільне болото…
Задощило…Калюжі брудні.
Обери для спасіння роботу,
Щоб буденні окрасити дні.

26.09.2022

Пусте… Пусте, немає змісту,
якісь примари бродять містом.
Пісні пісні, вірші, картини –
усе піснішає людина…
Стискає груди, давить плечі,
спадає сумом порожнеча.
Нікчемність краплями стікає,
жалі пливуть до небокраю.
Пусте… Пусте не має сенсу
і не вартує навіть пенса.

Як крові напила́ся муха,
й з дощем звінчалася посу́ха,
подревумислився про Русь
сиве́нький згорблений дідусь.

Прапращур, прадід, бабця й мати
пройшли таємні каземати,
не поверталися живі,
а він, відтак, служив Москві.

Демонстрував беззубий гаспид
серпастий-молоткастий паспорт
і з натовпом старих сестер
виводив гімн СРСР.

Для фори красно в протилежність –
став матюкати незалежність.
А пластунів, що вийшли з храму,
назвав ще зовсім пісюнами.

Його соромив перехожий,
а дід стрибав, на чорта схожий,
і закликав пролетарів
єднатися і бить козлів!

Коли поліція спитала,
чому козак так випив мало, –
трибун, на більший свій протест,
пішов на алкоґольний тест.

Дружина враз зам’яла діло
і геть пішла, щоб не смерділо.

2 жовтня 1999 р., Київ

Зграя журавлина
Зникла, як хмарина,
В далечі безкраїй стишених небес, –
Небо полудневе
Кольором свинцевим
Покриває гладі захололих плес.
Береги піщані
Спорожніли рано –
Ні людей немає, ні слідів тварин, –
Шурхотливе листя
Полонило місто
Шквалами рвучкими жовтих хуртовин.
Вітер подорожній
Подихом тривожним
Навіває в душу мовчазну печаль, –
Вихором іскристим,
Кружеляє листя,
Мов життя земного нетривка спіраль.
25.10.22

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

Завше поряд була з тобою,
витирала сльозу зрадливу,
осявала твій шлях любов'ю
у негоди осінню зливу.
Розганяла руками грози,
молитвами знімала втому.
І які б не були прогнози,
не давала у борг нікому
ні тебе, ні цей сад невтішний,
шо забрів у рожевий морок.
І хоча відвернувсь Всевишній,
і втопилося сонце в морі,
розбуджу сни лихі думками,
подарую натхненні крила,
щоб не сталося поміж нами,
я твоя берегиня, милий.
Буду серце твоє щоразу
лікувати від туги й болю,
скільки б нам не судилось разом
йти по сніжній стежині долі.

22.10.2022р.

Пливла хмаринка, як лебідка біла,
Їй чорна-чорна заслонила шлях.
Заплакала вона і посіріла,
А вся земля - у крапельках-сльозах.

Та незабаром чорну злую хмару
Далеко так десь вітер відігнав
І вона зникла, наче та примара,
А білу тихо віререць втішав:

-Пливи, моя лебідко легкокрила,
Куди захочеш ти собі пливи.
Вклонилась вдячно хмарка тому вітру
Та й усміхнулась, сліз не стало вмить.

2022 р.

Невже таким коханням звитий
Віночок втрачених надій,
Що ти до скону будеш жити
Щасливо в пам’яті моїй?
Невже завжди в душі ліричній
Така панує доброта,
Що оселилася довічно
У ній закоханість свята?
Чому й звідкіль цей вирок виник, –
Іще гадати завчасу,
Якщо без втоми та зупинок
Не тільки спогади несу.
Немов лебідці навстріч лебідь
Спішить, розчулений сповна, –
Думками лину я до тебе
Повік, відрадо чарівна…
24.10.22

Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.

***
Не засвітиться душа у імлі,
милосердного нема почуття.
Без ікони, без Христа дім її.
В гульнях з бісом загубила життя.

Темна ця душа по вуха в багні,
невідкрита, до сумління глуха.
Ще пихата, має хист до брехні,
хвору заздрість - на чуже зазіха.

Ні, не визнає, що впала до дна,
не знайомі щирість, суть каяття.
Над усе боїться світла вона,
не шукає із імли вороття.


10.10.2022

Осиковий убито в груди клин,
Війна за мир...скінчився час ордалій.
Злетіла у небесну прозорінь
Душа моя, посічена печаллю.

"Не йди на фронт!- кричали. - Ти ж поет!
Отримуй у тилу душевні рани!"...
Я ж вирвався на волю із лабет
Угноєної байдужем нірвани.

Чи стачить сил противитися злу?
Навряд - богам потрібна гекатомба.
Заплющу очі - бачу згар і млу,
Розплющу - трупи ангелів в окопах.

Спливає кров'ю дійсності пейзаж,
Вмочає пензля Бог в жорстокі барви.
А вдома - тиша, миротворча фальш...
Живіть в раю. Я ж у Едемі - зайвий.