Та постать, та постава, темні очі...
Полонять всі серця м’які дівочі.
Й моє серденько молоде не залишила,
Немов в тенета душу полонила.

Твоя хода, твій погляд, твоя мова...
Ніколи не сказав поганого ти слова,
Ти не такий як всі, незграбні й грубі
Хоч в мозолях, як і в усіх, і твої руки.

Твій погляд кожен раз мене чарує,
Обличчя посмішки ніколи не дарує,
А в колі друзів мовчазний і скритий
Чому завжди такий ти гордовитий?

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Доторкнутись поглядом до народженого первоцвіту каштану...
глибоко вдихнути пригорщу дощового вітру...
вхопити з губи теплу крапельку весну і,
усміхнувшись на мить, засумувати...
що життя - одне, навіть у каштанів...
Та опісля знову безмежно зрадіти,
захотівши просто дарувати себе Л Ю Д Я М,
мовляв, каштани теж так роблять щовесни!...

Сьогодні в двері стукала Весна
Я не чекала, але відчинила.
Меланхолійно увійшла вона
І за собою душу поманила.
У темних коридорах забуття
Чи в лабіринтах я шукала ейфорію.
Вона ж вела до сонця та життя,
Не помічаючи, що я на смерть хворію.
Терпкий коктейль із суму і страждань
Розбавила надією на зміни.
Додала радості та капельку бажань
І розмішала, бризнувши на стіни.
Непотріб позбирала, стерла пил
Та бруд з душі і зі скляного серця.
Навчила йти в атаку хитро, в тил
І, замість цукру, насипати перцю.
Затиснути у жмені «не щастить»,
І кожен день прожити як останній.
Знеболити свідомість, хоч на мить,
Й створити собі трошечки кохання.
Побудувати замок з кришталю,
Та не зважати, що судомить тіло,
А просто вірити, без страху й жалю.
І я повірила, бо так цього хотіла.
Розфарбувала блідолицість стін,
Вчепила крила, крикнула: «Лети!».
І романтично-героїчне «Він»
Змінила на буденно-звичне «Ти».

Як заволоче ніч злотисті лики гір,
Притрусить серпантином замріяні поля,
Пришпилить до небес кардіограму зір,
Ледь чутно, агонічно, здригається земля.
Тоді, мов у полоні блідих фантасмагорій,
В чіпких обіймах морфію і запаху вина
Танцює на краю безодні алегорій,
Замріяна у небо, зажурена Вона.
Закутана у атлас, огорнена промінням,
Гуляє по дахах, шукаючи міраж,
І підбирає зорі, що вирвані з корінням,
Малюючи на шибках туманами пейзаж.
Вона не заглядає у вікна крізь фіранки,
Воліє не стояти, а повільніше йти.
Загублені думки ув’язненої бранки,
Заховані глибоко - тобі їх не знайти.
Не варто нарікати на примхи злої долі,
Чекати від сліпої Фортуни забуття,
А жити кожну мить, по вінця повну волі,
При зустрічі із Нею зупиниться життя.
І забринить в очах аморфна потойбічність,
Симфонії думок сплітаються в одну.
Бемолі та дієзи вкарбовані у вічність,
У брязкоті кайданів приглушують вину.
Лірична героїня занадто романтична,
Але герой, на щастя, звичайний реаліст.
Історія знайома та до смішного звична.
Вона її напише, знівелювавши зміст.
Розділить штрихпунктиром суміжні ареали,
Для трагіки сюжету змішає почуття,
Розіб’є на друзки затерті ідеали,
Збере усі шматочки і склеїть два життя.
І врешті, як обридне у поетесу гратись,
Зміняє стиль на стилос у пошуках атак.
Ми будем далі жити, нам не дано дізнатись:
Якби ж перо зламалось все склалося б не так?

Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?
Чи, може, я для тебе якась занадто інша?
Не граюся з життям, не падаю навзнак,
А тільки на коліна і підіймаюсь – гірша!?
Та ж сотнями снують такі «оригінальні»,
Купуючи обновки на секонд-хенді душ.
Впіймай хоча б одну, гидуєш? Маргінальні?
То, може, знайдеш інших, тільки мене не руш.
Я так втомилась грати бездушну феміністку,
Про рівність та свободу кричати із трибун,
Ти ж за вуаллю слів не оцінив артистку,
Котра, така слабка, жене вітрів табун.
А у волоссі сонце ховається крилате,
Сталевий блиск очей - вологість кришталю.
Та сила не в словах, не у руках, а в ґратах,
У металевій клітці з образи та жалю.
І розірвати пута, чомусь, сама не в змозі
Чекала, що поможеш, та де там – егоїст!
А, може, боягуз, чи нам не по дорозі?
Є тисячі варіантів, та жоден не без сліз.
Отак, на роздоріжжі, я виходу шукала
Колись стелився шлях, тепер застиг цемент.
Й дорожній вказівник сама собі скувала,
А щоб не страшно йти – музичний інструмент.
На лірі дротяній ще так невміло граю
І сліпо йду вперед, не хочу відпочити.
Ти показав мені містичну браму раю,
Та золоті ключі забув, чомусь, вручити.
І, може, ще колись, я пройду до фіналу,
Бо в марафоні в вічність я, знаєш, не мастак.
То прошу про одне, серед похвал і шалу
Скажи, прошепочи, ну що в мені не так?

Зупинялися на заправках
Пити каву, яку не готують з медом
І ховати запахи тіла
Під в’язаним светром
Всю дорогу – метр за метром
Відміряли поглядом
Повертались дуетом,
Щоб стати єдиним голодом...

Перший том
Ненаписаних мною відвертостей
Залишаю для тебе сторінку нотатків-записів
Сантиметри паперу білого
Для відбитків зневоднених губ
Поцілуй мою книгу, але не клянися у люб...
Ти любитимеш тільки коли прочитаєш повністю
І відчуєш бажання колись погортати знову...

Блазню з довірливим поглядом, маєш хвилину?
Справа у тому, що я загубила свій сміх.
Ні, не раптово. Все ніби стекло по краплині.
Мабуть, тепер не згадаю, коли він притих.

Блазню, а знаєш, і серце забуло про радість.
Квіти зів’яли навколо, барвіниться біль.
В стомлених літерах книжки шукала розради,
Ліки приймала... Все марно. Не варте зусиль.

Блазню, ти бачиш, і стрічних тримає тривога...
Схоже, що втіха давно не торкалась облич.
Світ загнітився, ступивши на грішну дорогу...
Блазню, рятуй! Відплачуся, ти щойно поклич.

Кажеш, все просто? Потрібні усюди дзеркала?
Дивно та й годі, що сміх мій у склі заблукав.
Тільки подумати, де я його не шукала?!
Щастя у люстрі чомусь не відчула рука.

Ні, не рука? Подивитися прямо ув очі?
В очі напроти? – Холодні, бездушні, пусті...
Їм підморгнути??? Кривлятись??? – Той хтось там регоче...
Хтось... Та це ж я!!! Сміх на волю мене відпустив!

Блазню, повіриш, мене привітав перехожий...
Так, незнайомець. І радість панує в душі.
...Кажеш, я – блазень?.. Напевно, ми трішечки схожі...
Спершу себе розсмішивши – ти інших сміши!..

Нам Миколай принесе подарунки щирі ,
Хай живуть у світі люди всі у мирі ,
Новий рік постука – двері відчиняйте !
Радісну ,веселу пісню заспівайте !

Ой , у небі ясно зіронька засвітить…
То Христос родився –будуть раді діти ,
Що прийдуть у гості праздники веселі ,
В нас на Україні до кожної оселі .

Новий рік сніжинками стукає в віконце ,
“ Христос ся рождає ! “- засміється сонце ,
Щастям й добротою душі нам зігріє ,
Збудуться нехай самі кращі мрії !

Тепло відчути твоїх рук,
шалений серця твого стук,
відчути ніжність губ твоїх,
почути твій приємний сміх,
у серці погляд твій відчути,
в очах твоїх так хочу потонути,
тепло відчути твого тіла,
торкатися тебе несміло,
в обіймах ніжних потонути,
так хочу я тебе відчути...

В громаді нашій - Понтій і Христос,
В громаді нашій - Сталін і Бандера.
Дає пораду нерозумний Хтось,
Щоб ми сварились, як гієни жерлись.

А ми ввімкнім історії мотор
І повернім в минуле чорні справи,
Бо ми живем і боремось за то,
Щоб збудувати міст для переправи

В світлицю добрих і надійних мрій,
У дім турбот і благодійних правил,
Аби Христос холодні душі грів,
Аби Христос у ріднім храмі правив.

Що від Бога — що від лукавого —
розберешся тепер — авжеж! —
коли той чоловік — руками лиш —
нашепоче про шал пожеж,

коли доля (така розсудлива!),
мов конячка, оком пряде:
хоче пити з тії посудини —
мов ніколи іще й ніде...

Наче вперше бруньки каштанові
викидають свої свічки,
наче зими усі потанули
й позбігалися у струмки,

наче з пасем волосся білого
змиті надлишки молока...
Світ, що навпіл було поділено —
весь у келих оцей стіка.

Шепот - по венам,
По нервам - крики.
...Осталось совсем немного.
Что там: презрение или жалость
В рваной улыбке бога?
Крестами - в землю,
Глазами - в стену,
Но кто-то упрямо ползет на арену,
Им кажется: сердце сжалось
Оттого, что длинна дорога...

Бувають
такі моменти в житті
коли все здається таким
незрозумілим
і нікому не потрібним
що хочеться просто втекти кудись
від цього брудного
аж жовтого світу
розкресленого на дві паралелі
в одній з яких
живу я
а іншої зовсім не знаю
В такі моменти
мені являється мій ангел
він сідає на підвіконня
охайно
по-небесному
складає свої
біліші за сніг крила
за спиною
як метелик
і розповідає мені
про ту іншу паралель
про той прихований тут-таки
у цьому величезному світі
той
іншій світ
де небесних ангелів немає
є тільки ті
чорні ангели
з білими
лукавими посмішками
зміїними язиками
і червоними очима
Але мій ангел
не такий
він чистий
праведний
він охороняє мене
від цієї іншої паралелі
і зараз
я думаю разом з ним
і пишу його рукою
золотим пером
яке бачу
чомусь тільки я
і мій ангел
Мій ангел
одягнений у білу одіж
і в нього біле волосся
але над його головою
сяє золотий німб
який на диво
не осліплює мене
а ще у нього
блакитні очі
і в мене блакитні очі
але всі чомусь кажуть
що карі
І ніхто не вірить мені
що у мене є
ангел
І він тими вечорами
коли моє життя
здається порожнім
і безкорисним
показує мені
ту паралель
Я бачу
низку брудних забігайлівок
у приміській зоні
біля яких
стоять дівчата
які занадто рано
стали жінками
з білими очима
і порожніми душами
В них немає такого ангела
як мій
в них є один на всіх
який не дає їм права
на душу
чи то пак не продає її
назад
Виявляється
душа -
це така суміш
поганої і хорошої енергії
і в залежності від того
чого більше
ціна душі
то падає
то піднімається
Душі цих маленьких жінок
уже нікому не потрібні
навіть чорному ангелу
адже
його основна пожива -
спокуса душ невинних
чистих
світлих
білих-білих
як крила мого ангела
Напевне
не всім щастить так
як мені
Інколи
хочеться закричати -
дивіться
ось він
мій ангел з блакитними очима
ось вона
Божа рука
у мене на плечі
але ангел мене зупиняє -
мовчи
мовчи
навіщо комусь знати
вони все одно не повірять
Ніхто не повірить
що всі негаразди
можна розповісти
білому ангелу
Більшість
намагається втопити їх
у вогненній воді
або забутись
у наркотиках
Я бачу
як перед очима
тих нещасних
нерозуміючих
осліплених людей
скачуть бісики
веселять їм душу
знецінюють їм душу
а з деякими
навіть торгуються
ось тобі ще грам кайфу
а ти свою душу продай
Один
два
три
продано
Вам сьогодні пощастило
ви дістали
непогані гроші
за вашу нікчемну душу
вам їх вистачить
до ранку
А що буде ранком
Ранку не буде
Я дивлюсь у ту паралель
слухаю мого білого ангела
і навіщо
він показує мені
ті порожні душі
Невже щоб я боялася
Ні
мій ангел
мене ніколи не лякає
він сидить на підвіконні
хоч би ніхто
не зайшов у кімнату
бо йому доведеться зникнути
а я зостанусь на самоті
у товаристві людей

Нежданий вітер в долю зачастив -
Волосся рве і б`є відчАйно в груди,
Обпалюючи холодом. А все ж
Я не зверну.
Нехай мене остудить
Безжальна смерть,
що пАлить всі мости
І надає притулок безпритульним.
Я не зверну.
А ти, мій друже, ти?
Чи ти зумієш берег віднайти
І в темряві,
не знаючи дороги,
Пустелю цю безлюдну перейти,
Кохаючи і віруючи в Бога?
Чи зможеш ти у пеклі самоти
Очиститись, і, не проклявши долю,
Немов вербова гілка прорости
Усім назло, розквітнути весною?
Шалений вітер.
А навколо – ніч…
І лише ми у темряві з тобою.
Сліпі.
Ідем навпомацки.
Дурні.
Ми хочем обдурити власні долі...

У білосніжнім сарафані
Берізка листям шурхотить.
В урочищі глухім і дальнім
Солдат сном праведника спить.


Красуня та зимою, літом
Навіює веселки – сни.
Берізку посадили й квіти
Ті, кого звуть дітьми війни.


...Йому було ледь – ледь за двадцять.
Прохав кохану: ”Ти ж чекай!”
Тепер вуста звабливі сняться
Й весільні дивень, коровай...


Промінням сонячним до нього
Біжать доріженьки, стежки...
Людьми благословенні й Богом
Стоять в задумі старики.


Їм випала щаслива доля –
До переможних днів дожить.
Юначе, не дозволь ніколи
Землі цій за дітьми тужить!

вони звертають завжди наліво
щоб не зіткнутись із власною совістю
забувають про всіх
і зникають
із настанням тиші

вони мовчать
коли їх не кличуть
вони тікають
якщо їх згадати

вони - це тіні наших очей
яких ми ніколи не бачимо

А знаєте... буває так,
неначе сонце вмить упало.
Це вічність нам дарує знак,
що в нас прекрасне все пропало.

Він не любив тебе, маленька німфо – плач.
Молися – раптом вчують угорі?
А біди – навперейми і навскач.
Жорстокий хлопчик – блазень? Принц? Приймач? –
Казав - зігріє. Бачиш: не зігрів.

Куди тепер? До Риму чи Коринфу?
Від себе? (нього?)…
Вчора, в цій порі
Він твого батька…! А кричав: щурі!
А брат поїхав. Плач, маленька німфо.
У монастир – за все, за все, за все!
Маленька німфа розплітає коси,
Плете вінок із болю і колосся,
Беззахисна. Простоволоса. Боса.
І до води – топити біль – несе.

Наївносте! Чи ж пекло утопити?
Дурне дівча. Ти винна – він судив.
Він не любив. Він не умів любити.
Він, кажуть, навіть матір не любив.

…Вода, вода…! – як за спиною крила.
Офеліє, ти також не любила.

Знов Ніч. Просто ніч. Це – ніч.
Зірки аж печуть у горлі….
Кордони запалених свіч –
Хтось жовте розлив на чорне.
Знов тиша. Це – тиша. Знов.
Прокляття мого чекання.
Не хочеться про любов….
А хочеться про кохання….
Я знаю. Я – знаю. Я.
Не хочу цього, а знаю...
Таке вже моє життя,
Що я все життя чекаю.

Сумую.
Шукаю твоїх слів
серед мовчання і вітрів.

Хвилююсь.
Відчути хочу дотик твій,
тебе шукаю серед мрій.

Бажаю.
Тебе торкнутись, твого тіла,
коли тремтіла, коли хотіла.

Кохаю.
Твої слова, твої сліди,
усю тебе. Прийди...

Вночі на мене
чатував відчай
Чекав зручного часу
аби вчепитися
У мої відчуття.
Не пручалася.
В чорній каві побачила вічність.
Зачерствілу, значить, вчорашню.

Так тихо тліють тіні
Таїна труїть.
Тернисті тенета темряви
Тягнуть твоє тепле терпке тіло
Травмують тебе тишею.
Та тісно тіням тікати,
Тому тліють.

А довкруж лиш чужі агресивно-бездушні очі
Так байдуже-вороже визирали з пітьми.
І лиш двоє в організований хаос ночі
Споглядали.
Самотньо-закохані ми.

В твоїх думках у пристрасті в полоні
Закоханий, закований в кайдани…
Хоч руки в них затерплі та холодні,
Та серце гріє кров-ріка багряна.

Іду назустріч силі урагану,
А вітром роздуває жар надії…
Заради нас з тобою я, кохана,
Безглузде злодіяння заподіяв.

Я винен, визнаю, але не каюсь…
Не знаю, може, й треба, та несила…
Ховаюся за брамою відчаю.
Не хочу, щоб мене ти відпустила!

Лише одне бажання, будь люб'язна!
Я хочу бути вільним… політв'язнем…

Спинити серце, спинити рух,
відчути дотик твоїх рук.
Відкрити душу, закрити очі,
зробити все, чого ти хочеш.
Вдихнути ніжний аромат
волосся твого,
наповнити красою сад
кохання мого.
Краплинкою роси по щоці скотитись
торкнути носик, зупинитись.
Щось ніжне і пестливе губкам розказати.
„Я так тебе кохаю” прошептати.
Легким мов вітер поцілунком
наповню серце твоє трунком.
Ледь доторкаючись ковзну у низ
немов морський легенький бриз
буду пестити твої плечі, руки.
Ця стриманість - солодкі муки.
Зефір, цей ніжний, теплий вітерець
дійде до лінії сердець,
наповнить подихом плотських ідей
красу твоїх грудей.
Немов незайману краплиночку роси
торкаю поглядом ці лінії краси.
Немов ранковий холодок
впаду на твій оголений пупок,
обійму мрякою світанку твій животик.
Який солодкий тіла твій наркотик.

Пливу на хвилях твоїх ліній,
але на серці твоїм іній.
Легенький флірт пробуджує мої бажання.
„Це не кохання” –
скажеш ти.
Я не виконую твоїх умов, прости,
але пройшов я всі колізії кохання:
було знайомство, погляд і мовчання,
були думки і певні намагання,
сьогодні – тіл тремтіння,
не було лиш страждання.

Від'їзджаю на день. Як видих -
Не в одному с тобою місті.
Ніби небо розбилось вдрузки,
Ніби врешті - на тому світі.
Від'їзджаю. Перон вібрує.
Перестук коліс - "колиханка".
Не за мною вокзал сумує,
Я всього лиш твоя коханка.
Темний тамбур. Скронею в шибу.
Докурити. Не закричати.
...А ти- вільний. Така умова.
І я вільна. Така розплата.
Серце крається, марить з болю.
"Повертайся." - Дзвінок-знущання.
Наплювати під ноги долі -
Верх цинізму:"Яке кохання?!"
Штучні квіти. Фіранок саван.
Лише зліва кавалок неба.
Таки плачу!.. А що поробиш,
Часом й курвам бракує нервів...

Під ножем
Вмирає і народжується
Духмяний корінь
Пружна зелень кропу
Ласкучий холодок салату...
І чорний перець
І кріпкий горішок
зрадливого мускату
І гвоздичка
Вже змелені
Й розтерті між долонь...
І серця помідорів
Розкраяні
Навпіл
Та, курва, ще по разу!
Сало.
Тоненький зрізок
Рожевоблідий стинок
Тануча пелюстка
сала.
І гіркий часник жагучий
білий і хрумкий...
Мов вуст моїх кривава м*якіть
м*ясистий напівмісяць
паприки шматочок
Хрусь!
Вогкі оливи
мов твої очі
темні
спраглі поцілунків
і лизання...
І золотаво-біла
кисла та злегка-вогниста
кров винограду
у шкляних обіймах...
По всьому-
лоскотливий,
мереживний димок дурману...
Бо так-
Сьогодні будуть
качатися в пилу і світлі -
масні
і безсоромні
народжені для свята плоті
поросята

Я ще, наразі, тут:
огинаю блакиті сферу,
відчиняю наступні двері,
переношу ногами бруд.

Вдих... і на видих - млість:
переводячи Дух і Силу,
пришиваю до слова крила,
розбиваю об тишу зміст.

Я ще, наразі, Гість:
перестукало серце втрати,
не навчилось, як слід, кохати...
обійняло, стиснувшись, вість.

Звістки на крилах слів -
повертають вони додому,
наче блудні сини на помин...
"Очі мами", "Кохання", "Львів".

3 Травня 2007

Танцюй танцюй
під цю шалену музику
під регіт хмільних чоловіків
із жадібними очима
вони ще ніколи не бачили
такої яскравої жінки
у цьому безбарвному місті
Танцюй танцюй
поки стане сили
аби вони в тобі не побачили
зляканого дівчиська
Танцюй
босими ногами
топчи цю жорстоку землю
що тебе породила
вуличною танцівницею
Танцюй
незважаючи на плин Часу
він тобі підкоряється
він зупиняється на міській площі
стає на одне коліно
і сповільна тобі аплодує
отримуючи у відповідь
повітряні поцілунки
Танцюй
о спокуслива жрице
поповнюючи скарбницю
храму бажання
безжально розбитими серцями
Танцюй
не залишаючи шансів
жодній гідній суперниці
доки твій бог
дозволяє тобі танцювати
танцюй

Я знаю їхні імена
але не пам'ятаю
жодного обличчя

коли вони минають
повз чи може для
я забуваю
втрачаю їх
сьогодні та навіки

вони тікають з мого світу
до чи може від
і залишаюсь я з розкиданим по тротуарі
відчаєм
що віддали мені всі ті
кого я
так а може й ні

забула назавжди

Пісня-скакалка

Зробив татусь мені коня −
Коня-коня-коня-коня!
Сідлаю коника щодня −
Щодня-щодня-щодня-щодня!

Ви чуєте копитець звук?
Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук!
Мій коник сам іде до рук −
До рук, до рук, до рук, до рук.

Мій коник, як стріла, летить −
Летить-летить-летить-летить!
Не зупиняється й на мить −
На мить, на мить, на мить, на мить!

Отак довгенько він скакав,
Стомився й на травичку впав.
Люблю я коника свого −
Пора й спочити! І-го-го!

Гарну мову знаю.
Віриш чи не віриш,
Та мене вітають
І птахи, і звірі.
Приспів:
Віє-віє вітер
Ла-ла-ла - ласкавий,
Шу-шу-шу-шу - віти,
Шу-шу-шу-шу - трави.
Синь-синь-синь - синичка,
Сень-сень-сень - весела,
Бурлі-бурлі - річка,
Жив-жив-жив - джерела.

Щирим серцем треба
Інших розуміти,
А земля і небо
Будуть тебе вчити.
Приспів.

Так передаються
Настрої між нами.
Так вітри сміються,
Так співає мама!
Приспів.

Здесь сожаленья неуместны.
Здесь стены красит серый цвет.
Здесь так угрюмо, сыро, тесно,
Но мне прекрасней места нет.

Свидетели любви баталий,
Здесь рядовые кирпичи.
Здесь запах пота, гениталий,
Немного с примесью мочи.

Метал здесь, ржавчиной покрытый,
Под монотонный звон цепей…
И в довершенье, здесь закрытый,
Я, узник госпожи моей.

Малює крапелька мені
малюнки дивні на вікні
і ледь помітне світло ночі
більш не тривожить мої очі.
Я засинаю.
Приємних снів тобі бажаю,
цілую ніжні губи твої,
беру тебе у сни з собою...

Осіяний турботою,
Сповитий і приспалий ,
Мій рідний, рідний котику,
Моя майбутня слава.

Синочку мій ріднесенький,
Кохання моє славне,
Такий ти ще малесенький,
Такий ти в мене гарний...

Цікаво, ким ти станеш,
Яке твоє життя?
Багато ти вже знаєшь,
Що мати я твоя...

Пликаю я надії,
І знаю, у вісні ,
Я бачу свою мрію,
В достатку ти й теплі...

Твоя я рідна мати,
Твоя я рідна кров,
Ти лебедю пернатий,
І ти моя любов...

скидаючи з одягом минулорічну шкіру
спадають додолу і твої листи, фото, волосся...
разом із вилитим надопитим шампанським
виливаються й твої зіниці, кінчики пальців,
що грали симфонії баха
чи то бетховена
видираючи сторінки із щоденника,
рву шматки шкіри
щоб забути дотик...
не твоїх
своїх рук

Контури твого обличчя
Контури співіснування
Користуєшся тишею,
Користуєшся тим, що востаннє
Щось останнє говориш
Сьогодні такі невблаганні
Контури крові
В налитій до повної ванні...

тихо зводиться ніч на ноги,
сірі сукні вдягають гості.
тліє вечір у рамах - довгий,
наче довгий дитячий досвід.

а клубок принишклих мережив
зачепивсь за гарячі шпиці,
доки місяць губатий стежив
за вікном родини шептицьких.

а у селах мороз сухотний
клеїв хмари на темну шибку,
і було б ще багато "потім",
та забуваєш ти, мила, швидко,

тому маю чекати, мріє,
аж доки народ наш мішаний
могилку мою відкриє
на широких долонях львівщини.

Мене приймає світ в обійми
Зове в п`янкий туман надій.
Чи будуть очі мені вірні
Коли прийде в них перший біль?

Мене чекає вічне щастя,
Світанок в небо загорта.
Я підпалю усі ненастя
Вогнем тим сонячним добра.

Піймає час мене у ночі
В мить розпачу і безнадій
Куди поділись світу очі,
Коли знайшов задухи біль?

Тримаю вічність у долонях
Той подарунок зір й небес
Від смутку побіліли скроні,
Де світ той сповнений чудес?

П`янке безвихідне чекання
Іде марою день у день
Надії й розпачу вінчання
Тяжких відспіваних пісень.

Чекає доля порятунку,
Та світ не дасть мені керма.
Той серця лагідний дарунок
Знайде лиш зцілена душа.

Він потребує нас у силі
Бо кожен з нас є світлом тим,
Що на ранковім небосхилі
Життя дарує світу цім.

Дивлюсь у вікно на рясну заметіль,
Яка заступає за обрій,
І що вона має собі на меті,
Як сипле сніжинки хоробрі?

Вони не бояться, що завтра їх з’їсть
Теплінь весняна ненаситна.
Несе заметіль білосніжну нам вість, -
Її відсіває крізь сито

Хмаринок яскравих, що є на путі
У снігу, що рушив спочити.
І аж в надвечір’ї сніжинки густі
Темніти почнуть і тужити.

Без лету вони вже глухі та німі
Лежать на землі, і розтануть...
Дивлюсь крізь вікно і дивуюсь зимі,
Що скоро весною вже стане.

Лягала непевність -
опущене вільно плече.
Та "ні" стало "так",
а "так" - лякливе, мов птаха...
Уста заніміли
на дотиках уст на "заче...",
горіли шукаючи...,
вмирали при ахах.
А в серці складалося нотно...
плів пристрасть язик,
акорди летіли,
розсипáлись по стінах...
А потім наснився
розшитий на щастя рушник,
стелилась дорога,
протирались коліна.

2 Травня 2007

Тримаю тут ♥ Твоє ім’я, моя.
Читаю тут ♥ Твої слова.
Дивлюсь сюди ♥ - це Ти.
Якщо я неправий – прости...

Слухаю тишу
осіннього
хворого ранку,
цвинтарний сон
відганяю
подалі як біль.
Десь за вікном
зацвітає
мінливим серпанком
день
божевільний,
як в жовтому
мареві хміль.

Тиша втікає
у шпарки
віконної рами,
вени мої
наповняє
туманом
як кров.
Я божеволію
подихом, тілом,
словами -
ніч божевільна
зникає
як ковдра
між нами...
День, Боже,
вільний
сьогодні
від всього...
Є тільки
ЛЮБОВ!

Жовтень, 2006, Україна

Тоне місяць в білих хризантемах,
Лишивши зорі наодині.
Гортає осінь день за днем
Останнього цвіту хвилини.

Так тихо на душі й так дивно:
Ні радості, ні смутку, вже нічого…
Сховали хризантеми лихо,
Що в серці так таїлось довго.

«Прощай!» - я пошепки сказала
За вітром пелюстки пуска.
Тебе ніколи я незнала
І непізнаю тебе я.

У цвіті білих хризантем
З тобою я колись зустрілась.
Ти був яскравим сніжним днем,
А я у осіні зігрілась.

Невідпуска мене вона
І невідпустить вже ніколи,
Ти – відпустив, і я пішла
В осінньо-чисте квітів море.

Я озиралась безліч раз
Ховавши гордість повсякчасно
Для мене ти мабуть загас,
Та відгорів ти так невчасно.

Палає безліч хризантем
Небесно-чистим білим світлом
Я пролечу тим сніжним днем
З весняних снів потраплю в літо.

Пелюстка біла промайне;
Я знаю, що її впіймаєш.
Нажаль минуле не вернеш,
Але згадати, все ж згадаєш.

Розкрила буря очі;
Розлилась ніч в темниці;
Незнаю чом щоночі
Мені той погляд сниться.

Чудний залишивсь в кризі
Далеких днів туману,
Записаний у книзі
Й моєму серцю данний.

Той погляд сіра мряка;
Проїсть земну кору
Він ніч за нічю знаком
Пробуджує від сну.

Чужа нестримна щирість
В агонії пала.
Вважаючи за милість
Призріння принесла.

Мабуть не розібрати
Кому, за що, і як.
Та просто так кричати,
Й простити просто так.

Той погляд був дарований
Й призначений комусь
Зі мною на дорозі життя
Чомусь зіткнувсь.

Остання мить зневіри
Закинута у ніч
Полишена довіри,
Зі мною віч-на-віч.

Останній погляд краху
Відкинутий з душі,
Шукає безнадійно
Призначення собі.

Лунає застережно
Кидаючись в мольбу.
І просить обережно
Полинути в пітьму.

І якби не відверто
Всміхалась доля щиро
На ночі-сні мольберті
Блукає знак зневіри.

( До твору В.Г.Короленко «Чудная».)

Розтає сонце у ночі
В пітьмі гортає сторінки хвилин;
Ти дивний ангел , ангел ночі,
Мій тає`мничий Костянтин.

В твоїх очах нема світанку,
В них океан, нічна блакить.
Ти демон ночі, що із ранком
Ховає образ тінью в мить.

Із блиском ліхтарів яскравих;
У барвах-мареннях, мов маг
З`являєшся дощем незваним
В моїм житті, у моїх снах.

Невтомно зустрічі шукаєш
Мій ангел з чорними крильми.
Я знаю, що охороняєш
Мене у день, і у ночі.

Твоє ім`я лунає з всюди;
Ти завжди є, й тебе нема;
З`являєшся, мов із нікуди
І тінью облік тій зника.

У мареннях зорею лине
Твій образ милий Костянтин.
Його у сонці не зустріну
В житті моїм ти ночі син.

Тебе створила тьма в надії,
Щоб стерти всю нічну журбу;
Ти ангел про якого мрію
І демон із яким живу.

Немаю серця де сховати,
Воно завжди було твоє.
Між чорних крил в любові гратах
Тримаєш серденько моє.

Мій Костянтин, посланець ночі,
Туман гіркого мигдалю,
Над нами пісню прошепоче,
Розкаже, як тебе люблю.

Твоє кохання щире й чисте
До мене місяцем прийде.
Він розповість мені навмисно,
Як ти кохаєш лиш мене.

Не присягайсь мені в коханні,
Присяги завжди не тривкі;
Вони шалені є зізнання,
Що мить лишаються живі.

І ніч поглине чорні очі.
Що палко так незнають меж.
Мені світанок щось шепоче,
Мене в тіні ти вічно ждеш.

Ти , Костянтин розкриєш крила;
Пірнеш у бездну сноведінь.
Ти завжди будеш ночі сином,
А я піду із тіні в синь.

Я в полоні твоїх очей;
Я в полоні слів твоїх.
Я пройду через сотні ночей,
Щоб зустріти знову їх.

Ти до мене із неба зійшов,
Щоб забрати ранкову зорю.
Ти мене серед ночі знайшов;
За тобою в світанок піду.

В океанах святих, голубих;
Серед острову вічної туги,
Ти з`являєшся раєм для тих,
Хто гойдається в хвилях розлуки.

Темна ніч загортає думки
У тонкі і безглузді конверти.
А з світанком з`являєшся ти,
Щоб відчути ранкове безсмерття.
18.12.2004.

Гіркий запах полину
Пронизує нічне повітря;
Лунає шепіт трав в степу
Зриваючи з думок лахміття.

Немає меж для твоїх мрій;
Немає меж для твого раю;
Твій аромат гірко-терпкий
Солодко душу огортає.

Я не зриваю масок з ночі
На те і ніч, щоб мрії й сни
Нам закривали правди очі
Щоб жити миттю ми змогли.

В твоїх очах сизіють хмари,
Що в дощ прокинулись самі
І сріблом землю оросивши
Туманом розлились в яри.

Легкою тінью пронесешся
І закарбуєшся на вік;
У дзеркалі не відібєшся,
В душі залишиться твій лик.

Тебе ніколи не забути
І не згадати вже ніяк.
Ти присягнешся вічно бути,
Чи буде завжди воно так?

Ховає ніч в степах надії,
А ти ховаєш в них мене.
Ах, як шкода, що ніч, лиш мрії
І мрії ці життя твоє!

Ти присягавсь мені востаннє
В коханні вічнім і сліпім.
Я зникла в сонячнім світанні
У теплім, світлім і новім…

І коли день заплющить очі
Шепоче хтось мені зі сну:
«Незабувай, степові ночі
І запах твого Полину!»

Feeling your fingers
Unreally sensitive
Madly experienced
Trembling intensity

Seeing your eyes
Profoundly careful
Sharply undressing
And those of a werewolf

Touching your hair
Curling like timelessness
Shining of summer sun
Ruthless like violence

Breathing your body
Obsessively drowning
Extraterrestrial
Silently louding

Fighting addiction
Distinctly indefinite
Softening – hardening
Slightly caressing it

Crowds uncrowded
Faces surround me
Lust growing hourly
Humbling unproudly