І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Русоволосе сонце,
давню спрагу вуст
Молю, не випали до тла,
знайди душі віконце,
заплющ бажання.
Я не Фенікс.
Давай
Залишимося
Друзями?

17. 03. 2007 р.

мій ангел спить
уже сто років спить
у чорний плащ загорнений
від всіх
у білий плащ загорнений
від всього
йому болів учора
тихий гріх
подуманий
не зроблений
ще мною
неголосно
хай чують тільки сни
їм все одно ніхто уже не вірить
пообіцяю
в третьому житті
знайти не мертвого його
на півдорозі

Тесля

тесля ти в’язень
не озирайся
можеш нічого не говорити
я знаю ти плачеш
так як і тоді
так як не можуть щасливі
і не хочуть нещасні
за всіх
тебе вигнали
за місто
за село
за горизонт
і чим далі я
тим далі твої ліси
я зійшла із гори
яка вчора здавалась найвищою
а попереду тисяча гір
у майстерні ще холодно
ти умієш дивитись крізь небо
що ти в’язню
навіщо ти викликав дощ
можна тихо просидіти
перечекати
кат прийшов
я украду ключі
чуєш тесля ти можеш тікати
помайструєш деінде
toul мonde а Pаris
ти волієш послухати якнайбільше історій
я тобі розкажу
тільки ти після крапки тікай

(пісенька)

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас

Своїм сміхом сонячним
Цвітом весняним,
Гляне нам в віконечко
Співом радісним.

Дихатиме пошепки
В душі нам рядки.
Ще лишилось трошечки,
Скоро потічки

Потечуть веснянії
Із гори на діл.
Для весни коханої
Ми накриєм стіл

Сядемо-співатимем,
Радісних пісень,
Весну прославлятимем,
Славитимем день!

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас!

Блукаючи в зажмуреній долині,
Крізь листя, яке ще не проросло,
На гладдю вишивáній скатертині
Побачилось лише безбарвне тло.
Гасилось світло, бо для когось краще -
Тоді не видно ні сумнівів ні вад.
Не спить дитина смішна та не ледаща,
Щоб не торкалась недозволених принад,
Мабуть не плакала б потому...
Але напівзабутими стежками
Так повертатись солодко додому.
Теплом залишаться між нами
Ці дні, коли одним лиш словом
Ти повернути радість вмів людині...
Крізь листя, яке ще не проросло,
Блукавшій у зажмуреній долині.

Це не сонце шле своє проміння.
Це не ранок ясний настає.
Це не вітер гонить день осінній.
Це вона не спить, сумує, жде.

Жде чого? Пісень жорстоких звуки,
Чує серцем всі його слова.
Він далеко. Він чекав розлуки,
Бо кохання вмерло, як весна.

Дівчино! Чому співати стінам
Про недолю, як гнобить журба?
Все на світі, що живе, то тлінне.
Він забув, де вулиця твоя.

На узбіччі хай росте малина.
Ти до неї очі підійми!
Подивись, як птахи хмар чарівних
Білими торкаються крильми.

Я хочу бути казкою для тебе,
Твоїм миттєвим святом, сьомим небом,
Без присмаку пилюки і борщу.
Нехай між нами встануть Бог і люди,
Я вибачу розлуки й пересуди,
Але буденність щастя не прощу.

Будь воїном для мене у лаштунках,
Спокусником-Жуаном в поцілунках,
У масках грай свою щоденну роль!
Життя - життям, а почуття - окремо?
Як вирішимо цю складну дилему:
Чи чоловік у капцях є король?

А я - принцеса в бігудях турбот.
І наш театр закритий на ремонт,
І гріється вечеря на пательні...
Буденності високі будяки
Кидають тінь на сонце і зірки
І заглушають паростки непевні...

Як я боюсь в тобі розчаруватись!
Із квітами зів"ялими зостатись
На шумному вокзалі вбитих мрій...
Останній дотик важко розбивати,
Осіннє щастя важко забувати,
Не вірячи собі, що ти - не мій.

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Обережний комп‘ютер лакузою-охоронцем
ледь притлумить екранів земних палахкучий каприз:
Uliss вперто пливе над південним полюсом Сонця,
до антени останньої врісши в вогненний заміс.

Хвилі сяйва пекучі й цупкі – аж навіть камінні! –
та упевнений той, хто крізь протуберанці гребе,
що приборкане полум‘я нидіє у каміні,
що лиш вільний вогонь самоспалює сонцем себе.

Всі світила на обріях вранці пірамідальні...
Всі багаття Ітаки світилами стали давно...
Жінка з поглядом вічності у порожній вітальні
сумно гасить камін і розчахує в небо вікно.

Угору подивитися чи встигну,
а пальці відчувають трепет зір.
Стою самотній.
Шурхіт часу тихне,
де вечір починає медозбір.
Пізнаю спокій чи хрущів почую
на віддалі двох весен і зими.
Мости зведуть, немов уста нечулі…
І знав: не зарікайся від суми…
Хіба буває, щоб усе гладенько.
Повторимо забуті помилки.
Вгорі зоря тремтить одна-одненька,
і трепет переходить у гілки…

На вулицях так легко загубитись,
пропасти, і проґавити, і щез…
Зникаєш містом — обережний витязь,
і слід зника, а ти благаєш ще.
І хто тоді не відчуває страху?
Чим швидше крок, тим серце ще хутчіш.
Затиснутий у вулиць амфібрахій,
виборсуюсь, як із хлібини ніж.
Біснуються під’їзди, регіт арок,
іржа холодним потом капотить.
А далі йти — цього стає замало,
і просиш не вина тоді — води.
Ковток короткий, щоб відчуть різницю
від гіркоти і солоду вустам.
На вулицях так легко загубиться
посеред сцен, артистів і вистав.

Я часто чую голос дивний,
Який, мов вітер восени,
То швидкий, то спокійний, рівний,
Ще грає, як колись мені.

Сміється ранком, ніччю плаче.
Коли зірки з небес горять,
До них прямує тихо, наче
По небу ластівки летять.

Як я, він їх дістати хоче,
Та розливається в путі.
Я часто бачу твої очі,
Що щастя принесли мені.

Чому учора блиск веселий
Сьогодні, як вогонь, погас,
І, перемогою натхнений,
Я переміг в останній раз?

Чому тепер не знаю слова,
Як виразить свою журбу?
Чому тепер не бачу знову
Твою безсмертну красоту?

Червоних губ гірка шипшина
В моєму серці розрослась,
Тендітних рук, рамен малина
Навкруги мене обвилась.

Мене красою покарали
Слова веселої весни.
А голос у квітах печалі
Ще грає, як колись, мені.

Твої слова мене вбивають,
Іду насправді не туди.
Минають дні тепер за днями
І щастя зникле не знайти.

Збирати цю головоломку
На просто більш не має сил.
Її складаю лиш місцями,
Все решту покриває пил.

Бажання рухатись зникає,
Все зрозуміти й далі жити.
Не смій забавлятись з почуттями,
Бо можеш їх назавжди вбити.

І річ не в тім, що ти не та,
Коли говориш: Я люблю!
Та пам'ятай, що ці слова,
Належать не тобі - йому.

18.12.2006

Полетіти б на крилах вітру,
Розгадати найскладнішу загадку.
Побачити сім чудес світу,
На мить надіти невидиму шапку.

Перетворитись з попелюшки на принцессу,
Віднайти цілющу воду.
Написати б божественну песу,
В гидкому каченяті розгледіти вроду.

Мати завжди сім вірних гномів,
Спокусливого яблуа не вкушати.
До ладу звести магічні числа,
Квітку папороті б відшукати.

куди їдемо
за океан
за о-ке-е-а-а-н
там де немає слідів людських підошов
ліпитимемо замок із піску
скажи мені
чи ходять туди кораблі
ти махаєш головою у різні боки
здалося
зупинка п’ята
дубль дев’ятий
ти занадто далеко
за сотні кілометрів від мого острову

десять разів місяць ставав молодим
шукав наречену у себе в домі
а зірки показували на землю
сонце від ревнощів перестало світити
тоді знайшла Біда дві яскраві квітки
і дала вінець мені в руки
стали інші питати хто ти
танцювало листя в парку
то був вальс
плакав гріх
він тільки народився
все було як завжди
тільки поряд ІНШІ спитали
чуєш хто ти
як житимеш
і чи житимеш далі

Стукав довго
господар знав і мовчав
я боявся
торкнувся дверей
де сліди від долоні
невиліковно
хворого на сон
я казав листя зметено
я нагадував дубу сховати
жолуді
для білого рицаря
на чорнім коні
на вікні мій Авва розіслав
квітки
рожеві й червоні
тільки він у цьому домі знає
як не гине їхнє коріння
та вже білий вершник
заходить
востаннє на зморену землю
Авва плаче
гукає мене від сусідських дверей

Я тільки вчусь викрешувати зорі
Із чистих душ яскравих, небайдужих,
У них серця джерельні і прозорі,
Своїм корінням з генним кодом дужі.
Я тільки вчусь мелодії мажорній
У первістки-вірші свої вдихати,
Бо сподіваюсь - буревії чорні
Вік не торкнуться батьківської хати.
Я тільки вчусь в собі себе долати,
Коли діймають смуток і зневіра.
Так хочу я, щоб Україна - мати
Була гарантом мрій моїх і віри.

Білими стрічками рами
Перехрестя на тілі скла,
Пусткою древнього храму
Дише поверхня вікна.
Дивно,якось підозріло,
Дивиться в очі ліхтар,
Дихати нічим від диму
Туманних серпанкових хмар.
Вечір.Гуртожиток,Холод.
Так хочеться свіжості дня....
Відкрити вікно-і на волю
Крізь твердість бетонову дна?

Кімнати біле підвіконня,
Шовкових простирадл мана,
Холодні стіни колихають
в мені
моє дитяче "Я".
Благають ніжно не пручатись,
І пити морфій із горнят,
І опустити тихо вії,
І погасити іскропад
З очей вологогрізних
і дитячих...
Та "Я" моє не слухається,плаче
І проситься на руки,як дитя,
А я стою,і страх бере на руки взяти,
Бо у очах його
     кипить смола мого життя.

Зима ця сильно розтягнулась,
Хоч непопомітно почалась:
І кава в чашці льодом затягнулась,
І хуга в серці затяглась.
Сніжинок бісить біла філігранність,
Бо симетричних граней гострота
Зболілу шкіру ніжно ранить,
Як ранить тишу глухота
Своїм природженним невмінням
Зловити ту блаженну мить,
Коли душа іще говорить,
А тіло, втомлене, мовчить.

Ніч на небі зорями гаптує,
Тихо падає на плечі сон.
Місяць з неба тінь свою цілує.
Десь троянда в закутку сумує
І співає тихо вітру в тон.

Ну, а вітер-звабник вcе танцює
З іншими в сусідньому гаю′.
Пестить ніжно пелюстки, цілує,
Бавиться з листочками, милýє,
Забуваючи любов свою.

Тонке мереживо світання
вплітає осінь в руді коси,
І як останній біль кохання,
блищать на павутинках роси...сльози...
Яскраво,буйно пахнуть айстри,
Дарують терпкий аромат,
Що його осінь як прикрасу
Вдягає поверх своїх шат.
Її бездонні сині очі
до країв сповнені дощів,
туман ліловим осерпанком
на віях шовкових осів.
Здається,осіні зіниці-
сама безмежна пустота,
а то-манлива глиб криниці
й стрибок у воду із моста...

Зірвалась камнем вниз моя душа
зі скель життя
у закипівшу лаву.
І крик німий
зронила в небуття,
і тишу своїм болем розірвала

Краплі дощу в монотонній істериці
Обціловують кригу скляну моїх вікон,
І сповзають додолу,знесилені,
Патьоками сліз розчарованих.

Розчарованих тим,що не вдертися,
Не ввірватися їм у мій прихисток.
В глубину не дано просочитися
Їм душі недосяжної...

Недосяжної,недочитаної,
Таємничої,до кінця не розгаданої.
Так і будуть у шибки стукати
Без надії,що їм відчинять.

Холодну порцеляну нагріє міцна кава-
В прозорий зимний вечір
Душі моїй забава.
Душі,чи, скорше,тілу,
Що так нагрітись хоче
І дмухає на пальці,
Закутавшись у ночі.

Крихка свобода вікон,
Туге сплетіння рами...
І штори,як повіки,
Ледь зрошені сльозами.
Тонка скляна прозорість,
Що ловить неосяжність,
Вночі п'є спрагло зорі,
А вдень, як сонце майже,
Розсіює проміння
В моїй сирій кімнаті,
Ілюзією вабить
Думки сумно-крислаті,
Пускаючи коріння
В мою хвору свідомість...
Хотілось трошки правди -
Лиш фальш одна натомість.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі.
Смичком не смикайте безжалісно струну:
Печальний крик віолончелі
Встеляє атласом
мені труну.
А атлас-він шорсткий й холодний,
І коле шкіру,мов гірський кришталь,
Ви краще застеліть сріблястим шовком,
Сплетіть із павутин
мережану вуаль.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі,
Смичком легенько смикайте струну:
Хай тихий плач віолончелі
Не будить душу одо сну.......

Хилитайся на віттю, розпускай волосся,
Бо флояра грає!
Хто ж її губами торкає?
Так ніжно, так пристрасно…

Крутилася дівка, гой, крутилася ладная!
Тай згубила намистечко слічнеє,
Тай згубила хрестика мідного…

Парубочок пас корівоньки –
Місяцеві ріженьки,
І зогледів блискітку,
Сред каміннячка.

На флояру заграв, думає,
До чиїх до грудоньок,
До чиїх то біленьких,
Намистечко прилягало…

Ти можеш мати тисячу жінок
Перелюбити і перекохати
Але не знімеш з себе цей вінок
Ту пам*ять, що дає не забувати
І де б не був, кого не обіймав
які не говорив слова крилаті
Любов моя, яку ти розіп*яв
Хрестом на долі буде все ж лежати

2003 р.Б.

Забути все і всіх,
поринути в безодню –
у свій підробний світ,
у свій фальшивий день.
Не можу бути тут,
дивитись на людей –
хай краще буде все
уявне і порожнє.

У серці біль і щем
від кривди і обману,
від зла, брехні, що нас
затоплюють дощем,
і повінню несуть,
і хвилями – до брами,
ім’я якій – Кінець, –
у неї ми й пірнем.

Ти від мене ховаєш своє обличчя,
Про кохання пісень не співаєш.
Я тобі розкажу про свої почуття –
І тоді ти недолю здолаєш.

Я тобі розкажу про проміння очей,
Як я сльози ковтаю щоденно.
Я тобі розкажу про всі фарби ночей,
То безбарвних, то світлих, то темних.

Вечорами буває голубить журба,
Сонце б’ється крізь штори кімнати.
Хочу про позабуті останні слова
Я на вушко тобі прошептати.

Я тобі розкажу про надії мої,
Ту, єдину велику надію.
Про це мідне листя крижаної весни
Хай розкажуть тобі мої мрії.

Так хочеться весни, тепла і насолоди,
Розтріпаного вітру вільного в гілках.
Рябеньке сонце незалежно від погоди
Щоб сміючúсь скакало легко по щоках.
І кожен ранок пробудився б щастям,
Скотившись віями до заспаних долонь.
Освячений цей день життя причастям...
Дощами теплими торкнеться моїх скронь.

Вдивляюсь у твій сон, як в сон чужого саду,
і яблука скотились — від остраху малі.
Ти тінями зведеш над тишею аркаду,
щоб дотики зірок нас не взялись жаліть.
Як тепло світить плід, як ночі котять хвилі,
звикає до руки цікаве пташеня.
У місячних сльозах пливуть дерева білі,
де небом напоїть ти повела коня.

Пливу по літу Вашого чола,
коли у спраги не питають: «Можна?»
Густого дня визбирує бджола
нектар з нас двох схвильовано й тривожно.
І мед тоді так солодко гірчить
про доторки, про затихання криком,
де краще захлинатися вночі
без сорому незімкнутим повікам.
І в очі, мов у скелю, вдарить вал,
і тіла корабель, як білий спалах.
Холодних рук найгарячіший шал
повільно допала у тім, що мало.
Їдкіший дим спроваджує зола
все вище й вище — вже не зупинити.
Хмарина згадок, визріла в зеніті —
пливу по літу Вашого чола.

Так, я буду Вашою жінкою,
Вашим спокоєм, Вашим болем,
Вже не феєю, не чужинкою,
А великим несапаним полем.

Так, я буду Вашою долею -
Сонце-ружею (з колючками),
І вечерею з бараболею,
І безсонням із пелюшками.

Так, я буду Твоєю дружиною.
Ти - правицею, я - лівицею.
Вже не сіном, але периною,
Ніжним котиком... Чи левицею?

...А нижче свого неба не впадеш...

1. (К. Ц.)
- Крок. Лише крок... І така обнадійлива воля!!!
Світ відморозив усе, що лишалось живим...
Дихаю в борг, під заставу сміюся поволі...
Тінь. Невидимка. Примара. Обвуглений дим.

2. (А.)
- Все? А чому, моя крихітко, падати страшно?
Жити жахливіше...Думалось так дотепер?
Світ зажорстокий, коли ти маленька мурашка –
Страх затяжкий, щоб униз зіштовхнути себе.

Просто не час і не місце шукати розплати.
Там, унизу, у воді, – відображення хмар.
Крила твої ще не виросли. Рано літати.
Мучить не тіла огидність – душевний тягар.

3. (К. Ц.)
- Хто тут? ...Ну, от! Божевілля одягнено маску.
Зараз, ось-ось. І скінчиться навічно усе...
Господи, чом я не можу? Штовхни! Ну, будь ласка!
Більше не в силі терпіти життя карусель.

4. (А.)
- Стій! Ти хоч раз розглядав свої зранені очі?
Бог не безжальний. В тобі добросердна краса.
Камінь терпіння сумнівна вода не підточить.
Душу звільни! Від прокльонів спаси небеса.

Скільки разів ти собі зізнавався в любові?
Тільки, прошу, не кажи, що немає її.
Це ж у тобі ще живе щиро-лагідне слово...

5. (К. Ц.)
- Може, мені це співають дзвінкі солов’ї?

___________________________________________
- Знаєш, у тіло - не в душу вбиваються цвяхи.
- Знаю, вінок - не розп’яття з тернових кущів...
Можна спитати?
- Питай, моя крихітко Цахес.
- Ангели плачуть?
- ...Когось врятувавши...
- Хм... Дощить!!!

Тебе мені повідав сон:
У таїні хмільної ночі
Я цілував вуста і очі...
...Тебе мені повідав сон.

Мене тобі повідав сон:
В сплетінні наших тіл гарячих
Я шепотів слова найкращі...
...Мене тобі повідав сон.

Мені й тобі наснився сон –
Найкращий сон одної ночі.
Хай стануть марева пророчі
Для нас обох... Не просто сном!
..................
Мені й тобі наснився сон...

Не віриш? Заморочу, доведу,
Отрую, вб"ю, зведу безсмертну душу,
У всіх тебе безсовісно вкраду,
Очима втоплю, ревністю задушу.
Осіннім чадом, хмільністю ночей
Розкраю на мільярди половинок,
Вустами розпалю вогонь очей,
Щоб знав, як задивлятись на блондинок!
Спалю, розіпну, розбуджу, зурочу,
Ста мідяками слів насиплю здачу...
Я просто жінка.
В мене карі очі.
Заплачу. Розцілую. І пробачу.

Дебет і кредит бажань і подій,
Ти мене, любий, хоч поглядом грій.
Ми ще з тобою не звЕли рахунки,
Хтось мені винен вагон поцілунків…
Далі в балансі якісь там активи –
В кожній події шукай позитиви:
Хоч на борги я підвищу відсотки –
В банку «Кохання» розплата солодка.

Ми сліпо підкоряємося Долі,
І вчинки нам диктують Небеса.
Чому би нам не поміняти ролі,
Костюми, декорації – на нові,
І змити грим, де на лиці сльоза?

Життя – театр, та ми в нім – не актори,
Ми – сценаристи – кожен про своє:
Закреслює, виводить кожне слово,
Сторінки вириває, пише знову,
Помилки виправляє, і…здає.

Зорі – срібні медузи
Небом нічним пливуть.
Грають на арфах музи,
Янголи хмарки перуть.
В озері ночі - спокій,
Тоне в глибинах світ.
Серце сповільнює кроки,
Сни забирають в політ.
Доки на білі плечі
Ранку впаде зоря,
В‘язнями в чарах ночі
Будемо ти і я.

Пережду, затаюсь затравленно
В темных улицах неприкаянных,
Прокурюсь, пролечу серой дымкою,
Невидимкою-неглядимкою.
Обойду десятой дорогою
Черной кошкою-недотрогою,
Разминусь с тобой в лужах сумерек,
Расстворюсь в толпе ложных суженных.
Может, ты не заметишь издали,
Может, не найдешь и не выследишь,
Позабудешь, отпустишь, отступишься
И уйдешь из жизни моей...

Прийшов. І знову зачепила
Ця неможливість бути поруч,
Прийшов, і знову розгубила
Себе-праворуч і ліворуч,
Пішов. Пішла. У різні боки
Веде нас неможливість знову.
Пригадую (так одиноко...)
Якусь перервану розмову,
І так по колу (Оле!Оле!)
І так завжди. Що за морока?
Ми не забудемо ніколи,
Ми, неможливі, одинокі,-
Цю неможливість і ці крила,
Ці вголос і-про себе-фрази,
Прийшов. І знову зачепила
Ця неможливість бути разом.

що ж так мало... так вибрала Доля
припорошені мрії... колись це здавалось коханням
я знала (!) це буде - зустрінусь з Тобою
лиш не знала коли попрощаюсь востаннє...
як чужого Тебе поведу до забутої церкви
ми не будем молитись... до храму зачинені двері
і під брамою вгору
Ти збагнеш повну істинність серця
увесь зміст недоказаних чи не почутих містерій

Ім’я тобі – сонце,
Коли посміхаєшся вранці
Примружуєш очі,
Теплом зігріваєш своїм.
Ім’я тобі – злива,
Коли ми з тобою – коханці
Вологу даєш ти
Моїй благодатній землі
Тебе називаю
Всіма іменами на світі
Та тільки не можу
Тебе я назвати своїм
Залишаться сльози
Колись на подушці пролиті
Коли ти зникаєш безслідно
Ім’я тобі – дим...

Надії осені: "уперше" і "востаннє".
Закінченність понять, подій і рухів.
Так перше листя пропливає в танці,
Так поостаннє плодоносить груша...
І полетіло павутиння згадок
Й осіло зморшками під потеплілі очі,
А небо дивиться на нас і, мов востаннє,
Зірками сипле, що літати хочуть.

#/~
Чисте взуття люди подібні
Хмари стрімкі на небі
то там то тут мруть
не як люди — інакше

#/~
Човен біля води на піску
весло кидає синю тінь мов зів’ялу гілку
так непритомна рука
Відчуженого-сном, Мертвого або Поваленої Статуї
звішується з мар
Танцююїть в тіні богомоли.

#/~
На Череп’яному Бубонці задрімав Метелик.
Голос Череп’яного Бубонця спить поряд з Метеликом.
Їхня Тінь схожа на Квітку.

#/~
Полудень. Спека. Знерухомлений Світ.
У згвалтованому склепі намагаються цілуватися дітлахи.

#/~
лунко б’ються об землю яблука
сигаретами, фарами, шибами палає вечірнє Місто в дощі
одежі вогшають волосся звивається в кишенях хаос не можу знайти ключа

#/~
Кішка дрімає, втомлена рухами моїх вій,
Спостерігає спалахи віхори та спіралі…

#/~
дерева Табануко живуть століттями
корінням зростаються утворюючи справжній родинний склеп
гектари вологоживих зелених сновид
нечутливий до жодного буревію
фруктові кажани маленькі кур’єри
Табануко ніколи не покладаються на сили природи
їхні корені вписані в коди сутності сили
поміж кур’єрами з різних світів
нетривкими родоводами тварин і комах
що вже там про людей говорити
мовчазна спека в зіниці загрози цунамі смерти
швидкість вітру турбує лише непевних і плинних
безкореневих не-табануко
так з’явились убивці дерев бобри гробаки й лісоруби

#/~1
Осінь у льошку портвейн на газеті вогонь у вапняній стіні
Не намальований справжній синющий від холоду
Ноги пітніють і мерзнуть водночас пензлі стовбурчаться вогка фарба не сохне
#/~2
З касети сплутана плівка на підвіконні
Мов з риби прозорої випущені кишки
#/~3
Травесті розчавлен(ий/а/е) похмільним синдромом
Як щелепи комахи на препарувальному скельці
#/~4
Набряклий похміллям друг виходить в трусах на балкон
Затягується глибокодумно димом і вимовляє: ОСІНЬ…
#/~5
Чорно-червоний бражник п’є з кавуна сік
З кавуна стирчить ложка поруч розкраяна диня

#/~
Листя на темній і тихій поверхні озера
мертві квіти у шклянці з гнилою водою
на погризеному дощами дерев’яному столику
замок на дверях оголені шибки залишки подертих фіранок
глухо падають яблука вітер траву куйовдить
на гілці забута ганчірка втратила своє наймення
самотня кішка сидить на дерев’яних східцях гіпнотизує час…

#/~
Торішні крила метеликів на торішньому склі
Торішні подерті фіранки з торішнього павутиння та листя
Привиди торішніх й позаторішніх подій та звуків
Наскакують несподівано з-за рогу китоподібних меблів
Комодів й креденсів для зберігання луски метеликових крил
ніжок торішніх комах
Білизна пахне грибами болотом листям
Озивається ліжко зойком ропухи коли на нього сідаєш
Ти досі не знаєш: у нас попереду небо )))))))))!

#/~
У кожній каві живе тюлень
він майже ніколи не виринає
показатися відвідувачам зоопарку
кожний плястерок цитрини -
смерть метелика в менопаузі літа
гадаєш так просто бути тюленем?
гадаєш так просто померти?..

#/~
накреслений крейдою танець
білі підошви слідів малюють тепер щось інше
слідами відколовся від зграї пішов вигнанець
Перетворився на індіанця Танцююча Хмара

#/~
Коли припиняєш вживати слово "Я"
Центробіжна сила якого всмоктує весь наявний простір
Зі спогадів народжуються історії та істоти
… старий велосипед — охоронець мушель…

#/~
Тиха порожність сутінків у кімнатах
Майже японський спокій засушених квітів
Світло — жовтий шовк, музика — безгучні сльози
Чекатиму на повернення, мов кішка, бо моя киця — спить

йшла собі линвою лялька та й зверзлася в прірву

Я — імаго. Давно.
лобом пробила Лялечку
У рік той
коли востаннє бачили Вольфа Мессінга.
крила надмились Повітрям,
яке зжер Чорнобильський Викид.
Політ. Сновізії. Вежіблизнюки. Вогонь
заковтнув рештки Лялечки.
мозки спеклися купи
коли Бі-Бі-Сі транслювало
перші хроніки Третьої Світової.
Мій день поринає у Присмерки.
Я дуже старе Імаго.
котре так і не навчилось Літати.
Досі.
Дорослі Комахи
викликають у мене Огиду.
Бачу: вони літають й — Блюю.

$-
До мене плакало вночі травневе море
іще холодне й не засмічене піплами
а я гатив об стіни коридору
немов сновида мертвими руками
я виріс вже з родинної гамівки
вона лящить по швах але не злазить
мов шкіра зі змії… де покоївка
котра мене чи вразить, чи образить?!
бодай зачепить… де ті перукарки?!
як остопизділи мені містичні бляді!
де прибиральниці параски блін одарки?!
ніщо мені не стане на заваді
знайти свою принцесу десь під тином
чи біля ксерокса в печері фотосправи
не в інтернетрях не «належним чином»!
її від мене заховав Лукавий
вона зрізає з ніг чужих мозолі й нігті
або у касі метрополітена
ув’язнена серед пластмаси й міді
у колообігу жетонів ніна лєна
вона не схожа на транссексуала
на манекенницю модель чи бізнес-вумен
вона ніколи ніцше не читала
не підставляла клітора під стумінь
не їздила по трасі автостопом
не марила померти молодою
не знає де знаходиться європа
прозора. сіра. я люблю її такою!

$-
Портативна аптечка духу
Баян. Джгут. Марафет. Мінєт.
Олівець. Улюблена Книжка. Fire.
Запасний Срібний Кульчик до вуха.
Ніч. Тютюн. День. Сон. Стилет.
Всесвіт. Мушля. Адреса бару.
Усмішка. Музика. Танці. Рухи.
Кохане Закохане.

$-
Естетика смерті: трупи — не естетичні!
Трупи — негарні, смердючі, потворні, не-вічні!
Як не вічна «вічная пам’ять» на плівках живих.
Донині живі однолітки й малолєтки
Уяви!, пам’ятають мене, а я їх — уперше бачу!
І дивуюсь: як швидко вони виростають
У смаглявих парубків з ніжними рухами сили,
Андрогінну довершеність змінюють швидше, аніж дерева — листя,
Перетворюються на «чиказьких биків»…
А наступні вже їм прогризають спини,
І червиві плоди поколінь
Укривають асфальт своїм гноєм…
Вони йшли перший раз в перший клас
Під мій випускний і останній дзвоник…

$-
Ті, що приходять і не покидають -
Пірнають у сни і виходять на волю Так легко і босо в повітря ступають
У джинсах подертих — у небо прокволо
знімаються з якоря в лагідну прірву,
рамена і дреди зникають у хмарах,
де від підвіконня розходиться гирло
німої ріки позанеба кумару,
зворотності кайфу, простору прострацій
і ті, що з ріки виринають навічно,
сміються у снах поміж двох мастурбацій
так просто, прозоро і так… прагматично
показують сутність захоплення снами,
з яких вони вийшли фактично сухими -
воскурені діти чиказького лами
нащадки огиди в Лас-Веґасі -
з диму
і з молока їхні погляди й рухи
і посмішки — ніжна розріджена плазма
у їхніх кишенях — обкурені духи
забули про нас на вершині оргазму…

$-
Вони ґвалтують нас милом — з милом
Віртуальні вояки простору засобів масових комунікацій
Хакери мислення соціальних стандартів
Убивці маніяки і психопати
Вони надсилають нам повідомлення
Користуючись універсальним паролем нашої параної
Бо електронний простір нарешті надав їм право Свободи Скальпеля
Хворобливого світовідчуття
Вони відчувають беззахисність швидко знаходять жертву
І трахають її свідомість в дупу з того боку люстра
І єдине що нам залишається — це облизувати люстро
Чи завішувати його поверхню
прабабчиною злинялою чорною сукнею…

$-
Страшно, коли валиться дім
Знаходитись всередині нього
У міліметрі від скроні пролітають балки
Зсипається цегла й бите шкло..

Страшно тому, що не вбило одразу
А тепер є час злякатися смерті
Злякатися свого небажання жити
Злякатися фізичного болю, каліцтва

Що є напівсмерть? — життя
Смерть — це щось остаточне
Життя — щось фізичне. Біологічне
У будь-якій формі страшне і безглузде

Страшно знаходитись в епіцентрі
Будь-якої руйнації, навіть якщо
Вискочиш неушкоджений звідти
залишиться
так само сумнівною
вартість життя

$-
Скільки лунатиме дощ
Скільки литиметься музика
Скільки ламатимуться старі платівки
На небі На небі На небі

Скільки ковтатиму зелений сум
Скільки ще сумуватиму за тобою
Скільки ще переб’ю старих платівок
На небі На небі На небі

Я танцюватиму довго
Я помру коли танцюватиму
Я танцюватиму коли помру
На небі На небі На небі

$-
Я зрізала волосся
Відрубала мов кодолу
Минуле -
Прощавай моє кохання
А я тепер легка й прозора
Прокидаюсь на світанні
Десь потяги гуркочуть колискові
Й неквапно в небі блимає літак
Собаки брешуть на багатоповерхові
Паперові
Будинки
Це кохання
Ото так…

$-
Намалюй на білих крильцях метелика
власних шаманських рухів кривулі
живе серце прибоєм ніжності
гроза померла у череві неба
і не зазнає народження
твори, ліпи свою музику
з повітря свого дому
може, порадиш, де мені виплюснути
діжку з помиями свого болю
так аби нікого не забруднити
аби земля мене вибачила…
рибка зі здертою лускою
чіпляє оголеним нервом коралі
що оточують звідусіль
застиглий вибух ненародженої грози
ми пізнаємо одне одного випадково
але щоразу глибше прибоєм ніжності
важкі гравюри уявлень
на шкірі стають акварелями
балансує на дроті парасолька прозора
ніяк не впаде не тому що боїться Прірви
а тому, що вона — метелик
здригається від кожного дотику пензля
від фарби важчають вогшають крила
живе серце захлинається прибоєм зболеної ніжності…

$-
Слимак без мушлі — раб піску і вітру
О дивний світ! Яскравий і пекучий
Мов лезо — від дощу самотня і лискуча -
Нас відвезе до моря траса
Титри
Титри
Титри
В кінці немає напису THE END
Кіно лиш починається, а ROCK-n-ROLL вже мертвий
У вухах вклякла музика
Не жертва! Я не жертва!
Увесь цей світ — my Crazy Rainy Land!
Я танцюватиму в калюжах й харкатиму кров’ю
Ті плями продадуть з аукціону
Не буде в мене ані мушлі ані дому
Лиш нерви, мов дроти, оголені любов’ю!