Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Лиш ти так міг збентежити безцеремонно,
Ввірватись вітерцем у тихі сни.
І шепотіти з ніжністю мені "мадонна",
Троянди дарувати навесні.

Лиш ти так міг без дозволу поцілувати,
І розсипати діаманти мрій,
І з пристрастю запалювати в серці ватру...
Гарячих пестощів був цілий рій.

Лиш ти так міг кохати палко до без тями.
На жаль, той сон короткий, ніби мить.
Любові залишився вензель монограми,
І наяву...всередині... щемить.

О, скільки раз я тамувала подих!
Сама безкрила, та мені болять
Всі помахи пташиного польоту,
В стараннях молодих ластовенят.

Лишають після себе тиші зліпки,
Які спадають, сіючи журу,
І чергова з очей зникає дрібка,
Як хто насіння соняха жбурнув,

Щоб вітром підхватило ті зернята.
Де їм, дрібним, чужину пролітать?
Безжальну зиму де перечекати,
Вгамовуючи потяг до гнізда?

І дочекатись миті, що покличе
Назад у небо, у дощі й вітри,
У шлях додому, хоч важкий, та швидший -
Вертатися весняної пори.

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

ой болю
спопелілого
насипала війна
ні яблука поспілого
ні істини
з вина

ні дзену
в стінах пагоди
чи мислості
в душі
цвіте собі
нелагода
як втома
у іржі

стригун
стає кандибою
вдовою
теплота
за вибитою шибою
не тиша золота

у сонці
сон купається
в легені
лізе дим
любов
не відгукається
з окопної гряди

ті втрати
неосмислені
ці очі
не зі шкла
рядки
що ненаписані
уривком
в горло вклав

нехай
сльоза ковтається
стискається
п'ястук
надія
залишається
допоки в серці
стук

журба себе
не виплаче
дорога
не піде
насушний хліб
не випечуть
коли не буде
де

тому тебе
тримаюся
тобі
моє плече
за нами
діти граються
і час
без нас тече

хай долі
край немислимий
а мрії
в пелюшках
ліси
дарують кисневі
народження
в листках

морями
заколисує
всі суші кораблям
отой
хто править тишею
нектаром для джмеля

отой
із кого світло б'є
незайманим ключем
воно
невпинно
просто ллє
на радощі
і щем

31 Грудня, 2023

Небесні розсипи на землю вересневу -
Фантазія, а чи казкова суть?
Вони яскраво-жовті, білі і рожеві,
Блакитні, сині - зорями цвітуть.

Садки у смугах айстр. Пухнасті заметілі
Плекає ніжно сонячна рука.
І пахнуть, мов ввібрали запахи ванілі,
Пелюсток подих - віхола легка.

І вітерець голівки пестить, кучерявить.
Потоки зоряні і на землі.
Милується й моїх очей жива уява.
Малюю словом образи в імлі.

Відкладаєш наші побачення,
Обіцянки твої – в ціну біляшів...
Гонор мій, учергове страчений,
Реінкарнується в рубці на душі.

Слів кохання з тебе не витиснути...
Легше з каменя – “КіндзмараУлі”...
Твоє серце уко́тре вислизнуло,
Сумління в безнадійному загулі...

Поцілунки твоЇ надто стримані,
У каріатид точно тепліші...
Відгородила ти ніжність стінами -
Їх в облогу взяло́ серце грішне.

2010

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Жовтою айстрою сонце у небі цвіте.
Вересневий купаж-аромат на порозі.
І життя набирає звичний осені темп,
Інкрустація дивна чекає за рогом.

У реєстрі осіннім - чорнобривців парад
І жоржинне жабо, хризантем криноліни.
І кизилу підсвітка прикрашає наш сад,
Ще й ожинне намисто схилилось уклінно.

Перезрілість плодів з кракелюровим шармом,
Груш бурштинність і яблук рубіни.
А на небі розкішні шифонові барви,
Серед них журавлині польоти у клині.

І ще теплим крилом пригортає нас осінь.
Час для роздумів, час для натхнення приходить.
У небесну уважно вдивляємось просинь,
Підбираєм ключі до осіннього коду.

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Нащадку! Пам'ятай жахливу мить,
Як вороги співали підлим хором:
"Ідіть! Ідіть! Не бійтеся! Ідіть!
Ідіть вперед зеленим коридором!"

Вони пішли. Пішли, але не вийшли.
А десь у рідних селах - стиглі вишні,
Дитинство. Мама. Дівчина кохана...
А тут, під керівництвом злих потвор
Брехнею став зелений коридор.

Земля палала, а стріляли - в спину.
Вогонь пекельний все заполонив.
Район - одна велика домовина.
Реакція країн: "Немає слів!"

А хлопці? Хлопці, янголи небесні!
Серпневий день всі плани перекреслив
Та вирвав їх з обіймів матерів.

Брудний загарбник - ниций та смердючий.
Нехай його приб'є відлуння Бучі!
Прокльон! Прокльон! Безмежний мій прокльон!
За кожний постріл - тисяча прокльонів,
А краще - десять тисяч наших куль
В довбешки "орків", "гойдів" і "дон-донів",
Брехливих зайд - вони сконають тут!

Гей, світе! Не пиши новий статут,
Де в кожнім слові - мертва справедливість,
Геть всі слова, порожню галасливість!
Земля це - наша! Наша це земля!
Зійде над нею зірка світла, вільна,
Вона спостерігати буде пильно,
Влаштує помсту зверху та здаля!

Нічого не забудеться, принаймні,
Допоки не загнеться балалайня!

Нащадку! Забувати це не можна!
На відповідь жорстку ти будь спроможним,
Не вір словам рашистської потвори
Про дружбу та зелені коридори!

Живи! Не забувай! Не маєш права!
Зеленого нема - лише криваве,
Тож пункти не згортай свої опорні!

І знищуй ворога! Вбивай щодня!
Бо там брехня. А колір - тільки чорний.

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Україно моя, хоч страждала від болю,
Не збороти нікому твій вільності дух,
Не вчепити гнітюче ярмо твоїй долі,
Не здолати вкраїнської нації рух.

Бо народ твій одвічний сіяч(хоч стражденний)
Веселкової мови, любові, добра.
Бо народ з пелюшок вже крилатий у генах,
Джерелом його духу є води Дніпра.

Зазіхнула потвора на землю родючу,
На державу, на сина, на матір і рід.
І чекає розплата її неминуча.
Будуть жити - Вкраїна і гідний нарід.

З-орі серпневі дають тобі світло,

Д-ні урожайні збирає земля.

Н-і! Не захопить ворожа імла -

Е-ра нова - військо мужнє, елітне.



М-онстри російські зазнають поразку.

Н-а́ворот швидко - кривава ганьба.

Е́-йдос підкаже - відійде журба,

З-лагода, людськість - до миру зав'язка.



А́-брис подій відслідковуєм знову,

Л-инуть загиблі, мов янголи в рай.

Е́-хо приносить співзвуччя у край.

Ж-ити б Героям, плекати б їм мову.



Н-ебу безхмарному людям радіти ,

О-ду співати лише без тривог.

С-онце зійде́ - переможе сам Бог.

Т-иша потрібна, упевненість дітям.



І́-ній трагедій у душах розтане,

У́-смішка блиском - на лицях людей.

К-рила ростимуть для мудрих ідей.

Р-анок барвистий покличе у та́нець,



А ворогів заметуть, як непо́тріб,

Ї-хню запеклість, нена́висть і слід.

Н-ині, Вкраїно, плекай родовід.

О-брій манли́вий, а щастя вже поруч.

В моїй правиці - відголоски болю.
Стискаю руку, і тримаю рв'яно.
Тримаю міцно, щоб згоріле поле
Не сіяти на весну кураями.

Вміщаю в п'ясток окрики тривоги.
Стискаю так, що побіліли пальці.
Коли сушу від сліз, то ненадовго
Розтягую на слово, як на п'яльця.

Гаряче слово важкість непосильну
Обвітрює пекучими рядками.
І сталка у каштані дивно сива
Мені щоденним сумом дорікає.

А сум важкий. В долоні загрубілій
Пульсує серцем, ранить більше, більше.
Від того я , здається, заніміла.
Аж ні. Червоним скрапую на вірші.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

І (ХІV)

Ймовірне диво неймовірних чар --
Усю валюту -- долари чи євро --
Їй-Бо програв, напевне, мов картяр,
Аби вогонь відчути той, що жеврів,

Та розгорівсь офірою -- в Тартар! --
Орфей для Еврідіки ті маневри
Творив колись. Про це -- весь дзвін кіфар --
Коханню відданість - його шедеври.

Розпуста на прекрасне почуття
Чигала. Так, твої попестив коси
Впливовий дідуган -- щоб здобуття

Тієї нагороди відбулося --
Самопожертва справжня - ось життя! --
Любов оця - під враженням і досі!

ІІ (ХІV)

Любов оця - під враженням і досі!
Її харизма нам зійшла з небес --
На аурах печаттю запеклося
Те наслання, в якому сам воскрес.

Ти також відродилась, мов колосся,
Це почуття - найбільше із чудес.
Позбутися минулого вдалося --
Колишніх пасій зник набір увесь.

Як марево, зринають їхні тіні --
Буває нині. Наче той сміттяр,
Що запахом періщив баговиння...

Та знищує їх сонячний списар,
То Королеви Почуттів уміння --
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар.


ІІІ (ХІV)

Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
Вклоняюся засновнику Плеяди --
Любові поетичної різьбяр,
Торкались вічності його поради.

Але, відомо, кожен циркуляр
Свої ховає в повсякденні вади,
Якщо для когось вірність - це петля,
То флірт позбавлений реально влади.

Петрарка, Данте - ближче, тільки там --
Лиш мрії невзаємні високосся --
Краса духовна -- данина Богам...

А нам дано кохання суголосся,
Несем його, як найдорожчий крам --
До сивини у власному волоссі.

ІV (ХІV)

До сивини у власному волоссі --
Наш перший рік - піднесення п'янке --
Рікою черешневою лилося,
Немов літак робив круте піке.

Ми в руслі тім, неначе два лосося --
Супроти течії єство в'юнке --
Несли так легко, що мені здалося --
Здолаємо удвох усе мілке.

Смерть матері - прийшло велике горе --
Й коли душа нагадувала згар --
Ти лікувала серце моє хворе

Цілющою любов'ю, як бджоляр,
Життя пекучий солод мов говорить --
Кохання справжнє - це вам не бульвар.

V (ХІV)

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
Поезії писалися сакральні,
У вічність мовби ніс обох човняр --
Перегуки душевні, сповідальні

Пронизували кожен капіляр,
І особливу виткали ментальність.
Любові сила там, як Бог--зброяр --
Здола всі підступи гидкі, брутальні.

О скільки сварок вже було -- дрібниць,
Найбільше в них про ревнощі ішлося.
Плела уява стільки небилиць,

Але прозріли, наче мудра осінь --
Невже нас підніма щось до зірниць?
А почуття, де все переплелося?!

VІ (ХІV)

А почуття, де все переплелося --
Ще вибирався із проваль гріха --
Спокусливе розпусти довгоносся
Чіплялось довго -- гірш од реп'яха.

Ти знала і не піддалася злості,
Хоча була у ревнощах лиха.
Довготерпіння - звідки узялося?!
Зціляла ним гульвісу-лопуха.

Всі примітивно грюкали дверима*
Як відчували зради перегар --
Моя ж -- удосконаленням інтиму --

Кохання здобувала Трафальгар**
Душі красою вразила так зримо --
З'єднались два світи, немов муар.
______________________________
* Грюкали дверима - розривали стосунки.
**Трафальгар -- морський бій, що відбувся 21 жовтня 1805 біля мису Трафальгар, де англійський флот, керований адміралом Нельсоном, переміг іспанську флотилію, площа в Лондоні, названа на честь Трафальгарської битви. Тут - вжито в значенні Перемоги кохання.

VІІ (ХІV)

З'єднались два світи, немов муар --
Нас поріднило ще пісенне диво --
Неначе віртуозний ковзаняр --
Слова перетворив у звуків мливо.

Натхнення здвоєне -- під гру флояр --
Кресало на льоду палахкотливі
Мелодій іскри... Так вночі ліхтар
Виблискує між вітами красиво.

Б'є пекла грім, аж шарпається твердь,
Земля тріщить -- громадяться тороси --
Усе летить до чорта шкереберть!

...Кохання музика -- не приверзлося --
Життя раптово сповнила ущерть --
Взаємності величне двоголосся.

VІІІ (ХІV)

Взаємності величне двоголосся --
Ми їздили на озеро удвох --
О пречудово нам тоді велося --
Ярило сяяв, а Купайло Бог

Сприяв зазнати під водою млості --
Злиття солодкого, серця аж: "Тьох!"...
Коньяк, багаття, вірші, море тостів,
Цілунків, пестощів, п'янких знемог...

Мара тоді твоє втомила тіло,
І трапилась одна із авантюр -
Коли вертались, ти -- знепритомніла...

Та переляк минув гірких зажур!
Боялися кохання вражі сили --
Вдарялися у нього, як об мур!

ІХ (ХІV)

Вдарялися у нього, як об мур
Ті -- "подруг" преогидні пересуди --
Душив їх заздрості печальний смур --
Щоб красивішій пакостить усюди.

Плітки пускати, ляпнуть каламбур,
Чи спокусить коханого до блуду --
Весь арсенал чортячих агентур --
Ним користались навчені іуди.

Цей світ не тільки з чорного творивсь --
Серед людей живе і світла прорість --
Що сонцесяйну виглядає вись...

Вона любов рятує від спотворень.
Це перед нею ницими здались
Всі збочення Содому та Гоморри.

Х (ХІV)

Всі збочення Содому та Гоморри
Вони далеко десь від чистоти...
Блишить червоне світло семафора --
Бік протилежний - ось куди іти.

Ти багатьом даси красуням фори
У вірності. Нам вік цей - золотий,
Мов серденько твоє. Трублять хай горни --
Як щастя це надовго зберегти?!

Бо все минуще, тлінне в цьому світі...
Але Орфей чи кращий трубадур
Історії їх вічністю умиті --

Лише співець -- кохання деміург --
Він здатен річку Лету зупинити,
Вогні пекельні сатининських бур...

ХІ (ХІV)

Вогні пекельні сатанинських бур...
Вони жадають знищити кохання --
Прихильники розпусти диктатур --
У вірних захитать переконання,

Розкласти, спокусить, карикатур --
Намалювать - гаремів споглядання...
І душу вийняти з його скульптур,
Лишивши оболонки насміхання.

Та не на те Бог лебедів ліпив,
Аби віддати їх підступній кобрі.
А пам'ятник створить - одне із див,

Серця палило полум'я недобре,
Жахливий біль нам витримку точив,
Але загартувались в непокорі.


ХІІ (ХІV)

Але загартувались в непокорі --
Прилюдно демонструєш ти красу.
Танцюючи, подібна Терпсихорі*,
Розсіюєш звабливість, мов росу,

На віддалі піднявши раптом шворінь...
Чоловіки очиськами пасуть,
Так збуджено, готові вже й до оргій...
То -- веремії алкоголю суть.

Позбувшися хмільної ейфорії,
Оскому збивши чародиктатур,
Кохання справжнє знов нас тихо гріє,

Через життєвий проступа сумбур,
Те вічне почуття, висока мрія,
Моя весна, яку плекав Амур.
*Терпсихора (гр.) — муза танців і хорового співу.


ХІІІ (ХІV)

Яка всесильна ти єси, любове,
ні смерч, ні шторм не стне твій ніжний човен...
Ярослав Дорошенко

Моя весна, яку плекав Амур,
Відколи сталась наша зустріч перша,
Триває в спеку, поміж кучугур,
І восени, легенький смуток стерши.

А музика весняних партитур?!
То — апогей краси, любові звершень,
Це — солод, та не приторний гламур,
Він -- щастя дух, що мрії перевершив.

Але найбільш кохання — боротьба,
Змагання зваб у своєріднім спорті,
Ти краща за Монро, самців юрба

Тебе готова вкрасти й на офшори.
Натхнення королева голуба,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

ХІV (ХІV)

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Усипала красою цілий світ,
Мов на містичнім килимі чи ковдрі,
У щастя небеса -- цей наш політ.

Вкраїнською родзинкою із торта --
Засяй, неначе весен первоцвіт.
Любов пульсує в космосу аорті,
То -- людства почуттів -- ясний зеніт.

Якщо усе навколо почорніє,
Закурить Сатана одну з сигар,
Там іскра порятунку і надії --

Взаємного кохання -- справжній скарб --
Нарешті здійснена поетів мрія --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV МАГІСТРАЛ

Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі.
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

21.07. - 18.08.7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Сонце гарцює в серпневих покосах,
Світло медове розли́ло до ніг.
Рай абрикосовий пробують оси,
День золотавий на фініш прибіг.

Вечір притих в ароматах сливових,
В розкоші яблук, у ложах ожин.
Місяць з любов'ю підняв сиві брови,
Суму зерно перемелює млин.

Ніч розляглась у небесному ліжку,
Зоряна постіль розсіяла блиск.
Вітер погойдує персики трішки,
Серпень не спить, бо дарує свій хист.

У долоні твої пов'їдалося збройне мастило.
І мозолі без ліку. Ну де так багато взялося?
Чим зараджу сьогодні тобі, мій солдатику милий?
Любий хлопчику мій, що недавно спішив у дорослість.

Загрубіло лице у обрамці щетини м'якої.
А засмага, як тільки но з літа, хоч пізня вже осінь.
І від опіку слід. Чим сьогодні тебе заспокою?
Ніжний хлопчику мій, що так сильно спішив у дорослість.

Тільки очі такі ж. Бо ховаєш нове щось на денці,
Показати боїшся, чого ще не бачила досі.
Який болісний слід залишає тривога у серці,
Рідний хлопчику мій, що нестримно спішив у дорослість.

в грудневім відчаї
затаєна весна
собі постукує тихенько
в грудях
кульбаби парасолька
в кольорових снах
літає
світ чекає снігу
й чуда

мій рай закутаний
у бездорогу даль
йому не посміхається
світило
пригадує гучний потік
з-під криг вода
а тіні
набирають в хмарах
сили

а очі
хочуть бачити
в собі тебе
моя
забута в напівслові
мріє
так мало
в глибині душі
твоїх небес
лиш голками в обличчі
вітер мліє

так мало щастя
потребує дотик губ
здається
що від нього
ніч розтане
як білизна
від краплі крові
на снігу
розбитки
у безодні океану

хай
ходить ще за нотами
у тишу
дзен
і світло бруниться
у серці
щемно
клубком з кота
на руки йде
до мене день
вібрує в муркотінні
недаремність

17 Грудня, 2023

Люби мене щоліта, мов веселку,
Яка містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Тонула в чорнім океані,
а світ її благав.
"Тобі ще помирати рано!
Тримайся, дорога!!!

Ти сильна, віримо, що зможеш
важкий здолати шлях!"
Молилися:" Всевишній Боже,
усе в твоїх руках..."

Віддавшись лиху на поталу
знесилена душа
на гребні хвилі захлиналась
ропою із ковша.

Медузи обпікали тіло,
душила круговерть,
і зазирала очманіло
в блакитні очі смерть.

Навколо плавали акули,
і скати струмові.
Та наковтавшись солі й мулу,
дісталася землі.

Усе скінчилося б фатально,
якби надійний друг
не кинув жінці на останок
свій рятувальний круг.

09.08.2024р.

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Не залишай, хоч ти мене,
в біді, як сироту самотню.
Не заберу життя земне,
без вороття в манке турне,
з собою разом у безодню;

ропою надбані скарби,
коли нависне пеленою
безсмертя чорної габи,
несамовитої журби
між мною, любий, і тобою.

А буде хтось кидати тінь
вуалі темної на мене.
Не вір нікому! Далечінь,
лиш знає лік моїх падінь,
й вітрильних злетів достеменно.

На сповіді в останній раз
провини витравлю сльозами.
Та поки не настав той час,
кружляємо весільний вальс
лебідками під небесами.

А ранок малинові сни
розвіює, мов зерня в полі.
Жита лякають цвіркуни,
де сіяли ми до війни,
волошки для своєї долі.


07.08.2024р.

О доле, не згаси мою любов,
Щоб небеса дощем не голосили.
Благаю - аж від зір і до основ --
Даруй снаги вогню, даруй їй сили.

Даруй нам зустріч пристрасну, нову,
Хай щастя ув обіймах шаленіє.
У рай на хмарі світлій попливу --
Прилине хай смарагдоока мрія.

Мою найкращу квітку не в'яли,
Не забирай натхнення у поета.
Цвітіння час той дуже замалий,
Ще не політ, лиш середина злету.

І крила тільки роблять дужий змах,
Минуло часу справді так замало.
Ми ще не налітались в небесах,
На хмар перинах ще не накохались.

Моє ти щастя любе, дороге,
Краси безцінна, золота перлино,
Ще нас чекає висі апогей,
Ще не звучала пісня лебедина!

8 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Тихне вечір. Мовкнуть птиці.
Темінь шириться чимдуж.
Срібним сяєвом зірниці
Провіряють ємкість душ.
Виміряють сни в злиденних,
А у творчих – навпаки, –
Відбирають сни натхненням,
І пробуджують думки.
Мірні промені поволі
Проникають до глибин
Душ цих, чинячи в них сполох
Аж до вранішніх годин.
08.08.24

На повіках Твоїх сніжинки,
Ніби перли, переливаються.
Загубилася щастя стежинка,
Тебе кликав – не озиваєшся.

Ти сховалась в далекому гаї,.
Увійшла – він покрився цвітом.
На дорозі стою, щось чекаю…
Усі напрямки – безпросвіток..

Всі сліди замело, забуто,
Хоч наосліп пройшов багато.
Все реально, та не збагнути,
Що закінчилось непочате…

7. 08. 2024.

Нагрітий день на тихому осонні
Клубком звернувся, тулиться до ніг.
А неба синь, безкрая і бездонна
Із білохмарних плескає жбанів.

Доціджується з денця тепле літо,
Густе й міцне, як кавовий ковток.
І перший лист зривається кульбітом
З нотатками цвірінчастих пліток:

Про те, кого ганяла хижа киця,
Про зваби із навколишніх осель,
Про інші особисті таємниці,
Які по світу осінь рознесе,

Щоб потім дощ до сірої основи
Назавжди змив есе зі сторінок.
А прийде день, який своє, зимове,
Постелить під горОб'ячий танок.

Сьогодні ж він ще муркає, нагрітий,
Звучить привітним розмаїттям нот,
Із неба ніжно плескається літо,
Дочитує потріпаний блокнот.

Поезіє! Завдячую тобі!
О, диво! Можу дихати і жити!
Реальністю я досі ще не вбитий!
Не загубився у рясній юрбі...
Поезія! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Моє веселе чи журливе слово
Мене у сни поверне кольорові,
Й не треба знатися на ворожбі...
Поезіє! Це завдяки тобі!

Поезіє! Завдячую тобі!
Відмежувався від хули та бруду.
А що, коли я переможцем буду
У вогняній жорстокій боротьбі?..
Поезіє! Подякую тобі!

У травні - надворі червоні тюльпани,
У червні цвіли запашні гайдамаки.
Я іноді слухав пташине сопрано,
Метеликів бачив строкаті атаки.

У липні в саду - чарівні матіоли,
У серпні - поля золотавого жита.
Зізнаюся: не забував я ніколи
Вродливу усміхнену дівчинку з літа.

Чекав я на ранок. Чекав я навмисно,
Як згаснуть на небі зіркові гірлянди.
Коли відчинялася хвіртка залізна,
У серці моїм розквітали троянди.

Ловив кожний погляд, дивився їй в очі,
Захоплений був її образом чистим.
Ой, літечко-літо! Чого ж воно хоче?
Напевно, щоб я не вертався до міста.

Минули роки. Сивина білосніжна.
Розлука. Зневіра. Війни стоголосся.
Дитячі бажання, наївні, безгрішні
У жовті обійми покликала осінь.

Тривога гуде - по минулому тризна.
Торкається спогад м'яким оксамитом.
Наснилася знову та хвіртка залізна,
А поряд - дитинство. І дівчинка з літа.

Симфонія складається з 4 частин представлених на 3 відео.
Українське лібрето в субтитрах "українською мовою".

Сюжет:
Загалом - це музикальна розповідь історії Духа, що утілився, як і кожен з нас, на Землі і після ряду драматичних подій щасливо повернувся до свого джерела, додавши загальній спроможності разом опановувати вище буття.
"Заборонена симфонія" - значить, вихід за строгі академічні межі побудови і звучання симфоній. І це реалізований в музичній формі проект, що очікує на своє безпосереднє, живе виконання.

Ці частини описують походження нашого Духа і його мандрівку до Землі.

Пояснення :
Подорож Духа стається в кожного з нас. Нехай і подорожі духів бувають різними, та вони завжди завершуються відповідними метаморфозами. Так кожен Дух з часом стає Дживою - новою цільністю місцевої душі і цього духу.
І кожен з нас – це щоразу те, чи те «я». Де «я» - тимчасова цілісність, в якій перебуває дух в оточенні наданої нам на місці при тілі душі.
На жаль, душа, як крона, за несприятливої поведінки духа, може страждати і опадати, і вже не оновлюється. Дух зі знищеною душею стає бісом.
Якщо душа після тілесного буття збережена, то виникає нова Джива - вищих чи посередніх якостей в залежності від способу тутешнього тілесного життя. І на всіх рівнях галактичного буття все стандартно - потрібно набути відповідних якостей для всього подальшого.
Для переходу з однієї своєї цілісності у вищу форму буття, потрібно вирощувати відповідні свої риси. А в більш високих формах можна додавати до старих і свої нові обличчя, до звучання колишніх струн – нові, адекватні вищим потребам і умовам. І це завжди нові, ширші простори для нашого "я".
Фактично, ми створюємо їх для себе вдосконаленою своєю Гармонією, а отже, і власною музикою, яка ці простори, зрештою, організує для нас.
І якщо кожен дух початково народжується особистим Призванням від Всесвіту, то душа є прив’язкою до того чи того світу, в якому ми (наша актуальна цілісність) тимчасово перебуваємо. В результаті виникає нова джива (джіва), що після смерті тілесної складової здатна до подальших переходів, вищих чи нижчих – до відповідних собі просторів, зазвичай, у вже існуючих формаціях з тілами. Аж доки не підніметься до рівня, де ті формації ще не створені. І тоді ми теж стаємо повноцінними Творцями.
Саме про це йдеться у цій ведичній симфонії, з ескізом якої пропонується вам зараз ознайомитись.



ІІІ частина



4 частина



________________________________________________________________
Пісня Душі і Духа - «Отче Сонячний мій» - із ІІ частини симфонії.

Це третій, пісенний епізод з першої половини музично-поетичної ведичної містерії "Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Пісня Душі охоплює собою пісню Духа - "Отче Сонячний мій", Ведизм.
Мантровий характер композиції здійснює цілющий вплив на слухачів.

Структура мантр.

Перший куплет співає Всесвітня Душа
***
Ось у кола твої, яким тисячі літ,
зваби ніжні вплітаються голоси,
невідомого крою, незнаних ладів,
та такої п’янкої в бажаннях краси!

Далі йде пісня Духа

"Отче Сонячний мій!"
*
Горі нами дзвени
у блакиті земній,
Згори нами веди,
Отче Сонячний мій!

*
Днів небесних моїх, яким тисячі літ,
зваби п’янко торкаються голоси -
невідомих країв, незнайомих ладів,
і такої палкої в бажаннях краси!
*
Їх тремкі пелюстки і незбираний мід,
духу кожного здатні спинити політ!
*
Й далі жити у тілі і мареві снів -
не кажи, що такого твій дух не хотів!
*
Хіба зоряні хвилі згасають в очах ,
як в обіймах земних твій продовжиться шлях?!
*
Дай же знати, як бути сьогодні мені,
слід який залишити в мирській пелені.
*
Як раніше – дзвени!
у сяйній вишині!
*
За собою веди,
Отче Сонячний мій!
________________________

Далі продовжується пісня Душі, але вже Земної.

***
Горі Сонцем дзвени у блакиті земній,
Горі нами веди, Духу радісний мій!
*
Це мої пелюстки і незбираний мід,
духу твого стрімкого зустріли політ!

Жити далі удвох нам у сяєві днів,
ти ж для цього до мене сюди прилетів?!
З зірок прилетів!
*
Відтепер я з тобою – й ти пребудь у мені,
і не згубиться доля у мирській пелені,

і радітимо з тілом у небесно- земнім
усамітненім щасті - дзвінко неголоснім.

*
І не дай нам змаліти у вирі подій,
усім серцем веди, Духу Сонячний мій!

Й наші зоряні хвилі не згаснуть в віках,
у обіймах удвох ми продовжимо шлях.
Наш продовжимо шлях!
*
Лиш не дай нам змаліти
у вирі подій,
за призванням веди,
Духу Сонячний мій!
пісенна частина завершується мелодією створення нового, земного "я" - з тіла, Душі і Духа.

______________________________________

«Колискова» в контексті е-симфонії.

Продовження музичної розповіді з історії Духа, що мав утілитися на Землі.
"Заборонена симфонія", "Forbidden Symphony", Vedism

Композиція здійснює цілющий вплив на слухачів.

1. Вступ - знайомство із тримірною Землею
2. Створення Духом з Душею нової тілесної сутності
3. Народження тілесної сутності
4. Колискова
5. Сон тілесного "я"
6. Дитинство

Музика і тексти - Ляшкевич В.

А він іще щось шепотів про шанс,
Аби душі тендітної торкнутись.
Ні, ні, закінчений старий сеанс,
Не дружать сонце й темінь каламуті.

А він іще щось говорив про шанс.
Про те, що їх обох колись єднало.
Від*їхав тих стосунків диліжанс.
Було достатньо. Чи йому замало?

А він іще затьмарено кричав,
Забувши, де провів німі півроку.
Прозоро все. Не треба зайвих чар.
Її страждань не зрозумів він ... рокіт.

І

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю
Явилась Муза і не приверзлось.

Рим лицарі у снах живуть частіше
Шукають від реалій забуття,
Впиваються чи мріють, потім пишуть...

Лиш одиницям грішне це буття
Дарує звідать -- бачимо по віршах --
Величне всемогутнє почуття.


ІІ

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Сааді
(переклад з перської Миколи Ільницького)

Величне всемогутнє почуття
Не зразу в наших душах запалало.
У ньому тільки зріло майбуття,
Тож теплоти було спочатку мало.

Наваживсь на фортеці здобуття,
Бо щось мені всередині кричало:
- Оце твоя любов до небуття! -
Отак почався той кохання спалах.

А ти ще сумнівалася тоді
Бо думала, то клин я вибиваю
Подібним, щоб зарадити біді.

І граю роль гульвіси-залицяя...
Та полум'я пекло, як Сааді --
Воно -- з порога смерті до розмаю.

ІІІ

Воно з порога смерті до розмаю --
Ось еволюція у почутті --
Духовності струмки пересихають
Й відроджені - воскреснуть при житті.

Цю магію створила ти, святая,
Бо душі поєдналися в злитті.
Той день мені донині ще світає --
Бо ренесансом він зазолотів.

Та над тобою -- болісне минуле
Чорнюще розпростерло покриття,
Мов каркання ворон гидке ми чули...

З'явилося все ж світла відчуття --
Піднявшись над буденщини намулом,
Відновлює своє серцебиття.

ІV

Відновлює своє серцебиття --
Тебе розкодувать було потрібно,
Злих чар на аурі те відбиття --
Нівелювать -- життя йшло шляхом хибним,

Вело в болото цвілі та гниття
Красуню-жінку працьовиту, здібну,
Самокритичну аж до каяття,
Од світу сховану у мушлі срібній.

Немов тюльпана зв'язаний бутон --
Поволі жухне, як не поливають,
Між комплексів ти в'яла й заборон

Під чоботищем упиря-глитая.
Кохання світло цей здолало сон,
Й здається, що убите - воскресає!

V

Й здається, що убите - воскресає,
Поволеньки, між зустрічей нових
Вивітрювався образ поліцая,
Що не пускав новий творити "гріх".

Мені він довго нерви помотає --
Цілунків щік, обіймів дружніх -- крихт,
Я мав лише, мов ту ікру минтаю --
Їси на місяць раз -- курям на сміх.

Згадалася зима - гуляли в парку,
Казковий вечір лащивсь, як дитя,
Мороз тоді так зарум'янив шпарко...

Враз губ солодке сталося злиття.
Та перша щастя мить тримає марку,
І оминає сутичок тертя.

VІ

І оминає сутичок тертя,
Воно мов перемелює -- кохання --
Злих протиріч разючі викриття,
Міщанське -- всіх кісток перемивання --

Веде крізь війни, кровопролиття --
До радощів хмільного спілкування,
Вдач поступового їх розкриття,
Хоч не безхмарного та притирання.

Але частіш нам сяяли зірки,
Імла журби розвіялась густая,
Ярила-Бога волі завдяки.

Що аж донині сонечком вітає.
Яріють небеса через роки
Ще яскравіш, подібно водограю.

VІІ

Ще яскравіш, подібно водограю,
Не зразу, та на зближення ішли.
В кав'ярні трапилось, я пам'ятаю --
Щільненько зсунуті були столи,

Ми випили солодкого токаю,
Й між тінями грайливої імли --
В панчосі ніжка чарівна блукає
І дотиками пестить з-під поли.

Хтось косував осудливо очима --
Розбещеність являє нам пиття --
Так дійде до відвертого інтиму!

Відкинув зразу поглядів ниття,
Бо вияв той зворушливий нестриму
Освітлює красою це життя.

VІІІ

Освітлює красою це життя --
Чудове спілкування на природі,
Зробив колись для себе відкриття --
Ти їй, немов сестра у звабі, вроді.

Поміж обох цвітуть мої чуття,
Ви -- ненав'язливі і трішки горді.
Фотографую ваші розкриття,
Між двох вродливиць почуваюсь лордом.

Мене до неї не ревнуєш, ні.
Вона зів'яне швидко, постаріє --
Цвіте, літує, жовкне, в сивині...

А я люблю волось твоїх завію
Найдовшій уклоняюся весні --
Хай вороги кохання сатаніють.

ІХ

Хай вороги кохання сатаніють,
Ми бути разом довго не могли.
Звивалися навколо тебе змії,
Тенетами німої кабали.

Затуркати людину ох, уміють --
Сама на себе лиє гидь хули --
Прислуга у лабетах лиходіїв,
Яку в болото рабства затягли.

Краси життя тобі так бракувало
Поміж розмов про зиски і навар...
О янголе з небесного причалу,

Про доброту твою співа кобзар
Ще й диво-вроду, поки злі почвари
Готують із отрутою відвар.

Х

Готують із отрутою відвар
Незвичний, бо торкнув духовну сферу --
Забруднює свідомість, як пліткар
Чи брехуни - майданні горлодери.

Облуда, мов невидимий жандар,
Гидкі свої нав'язує химери --
Так за нитки посмикує лялькар,
Покірності створивши атмосферу.

Тебе потрібно вирвати було
З лихих лабет пекельних чародіїв,
Явить любові, ніжності тепло

Хай полум'я взаємності зігріє!
Нелегко справді подолати зло --
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

ХІ

Які ж вони ядучі - помсти мрії!
Порядну жінку опускали ниць --
До статусу негідного повії --
Цілунки сатанинських таємниць.

Од них лебідка на очах маліє,
Є бранкою невидимих темниць.
Служницею в жахному пеклі Вія,
Брехнею оповита небилиць.

Та лицаря свого таки зустріла,
Нехай не ідеал та медовар --
З душею Робін Гуда. Вражі стріли

Знешкоджував у сотах, витівкар.
Збивала їх усі - кохання сила,
Мов ППО - іранський "Байрактар"*!
_______________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІІ

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Збива потужно, та, бува, осколки
Все ж попадають, шкодять... Той нагар
Лишається на дулі, як наколки,

Що в'язню в зоні залиша голкар.
А у душі -- упир -- уколи голки.
Це - чистка аури, відун-мольфар --
Вздоровлює прекрасну богомолку*.

Роки летять - кому така здалась?
Родинне рабство -- серце аж сивіє.
Ти думала - любитися нам -- зась!

Ярило дав могутню протидію --
Кохання світло, наче Божий глас,
Так знищує мерзотників надії.
___________________________
*Богомолку - мається на увазі жінка, а не комаха.

ХІІІ

Так знищує мерзотників надії
Небесна воля. Марних сподівань --
Було їх стільки, що поля засіять
Вже можна ними, і життя - це твань --

З одчаю думалось, бо так події
Спочатку розвивались. Та за грань
Пекельну вийшов. Чую -- вітер віє,
Немов шепоче: "Фініш це страждань!"

Кохання розливалось, наче повінь,
А запахи -- хмельовище фанфар --
Той місяць... ні, не травень, він - чудовень!!!

Любові, щастя -- осяйний дзвонар.
Із хмари золотої шлють БогОве --
Ймовірне диво неймовірних чар.

ХІV

Ймовірне диво неймовірних чар,
Коли вони відкрились - райські кущі --
Не знаю, ще який би повістяр
Зміг описати щастя всемогуще?!

Купальницю найкращу Ренуар
До мене вивів зі своєї пущі.
Аж почуттєвий спалахнув пожар,
То -- насолоди полум'я цілюще!

Мани отруту вивело з єства
Двох половинок, хай же геть зникає.
П'янкі пульсують ніжності слова --

Струмки любові з лірики Абая --
Весни прекрасна музика жива --
Ізнов мертвотну блідість подолає.

МАГІСТРАЛ

Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снарядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

1-20 липня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало, –
Немає правди ні на гріш –
Лише обман довготривалий.
Хоча немає цілих жил
Й до тебе ставлення негоже, –
Даремних витрат і зусиль
Ніяк позбутися не можеш.
Яка причина намагань
Мерзенним людям довіряти, –
До скону їм платити дань
І щодоби лизати п’яти?
Не усвідомлюю ніяк
Своєї честі і сумління,
Коли усе іде не так
В житті від малку до старіння.
Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало,
Хоч вертикально ще стоїш,
Хоча живеш іще помалу…
03.08.24

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.

Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Усю оману слів привітних.

Із тим зневіру відпусти
В незвідані чужії далі,
І на теренах самоти
Упевнено спрямовуй далі

Легку ходу. Незнаність меж
Дає основу для польоту.
Літай в думках! І мріях теж!
Не пам'ятай тугу й скорботу.


Не полишай лише свою,
Глибоку цілісність натури.
І вір у краще. На краЮ
Любові, дружби, партитури.



У музичній історії любові у кожного є своя партитура...

Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.

Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Але туга мені не личить.

Легкість думки і швидкість рухів,
Звичка жити незвично вільно,
Примха зору, омана слуху, -
Я готую весняне зілля:

Жовті травники, перші трави,
Русі коси, біляві риси.
Йти від мене - це ваше право.
Моє право - збирати смисли.

Монотонно веселі будні,
Невиразно щасливі очі.
Неодмінно, постійно - бути,
Але іноді я не хочу.

Співали колискову цвіркуни.
Дзвеніло в травах їхнє стоголосся.
Й допоки не змочили струн у росах,
Їх галасу ніхто не зупинив.

Цвірчали так, що хвилю голосну
Заплескувало у вікно відкрите,
Бо дружнім хором проводжали літо,
В якому вчора серпень промайнув.

Підсушені на сонечку смички
Боки завзято терли їхні струнні.
І слухали закохані красуні
Партнерів музикально - беручких.

Так до світання і сюрчала ніч,
Занадто голосною колискова
Була сьогодні, лиш роса ранкова
Скінчила співи цвіркунячих стріч,

Де в ніжності шовкового тепла,
У шелесті осінніх трав духмяних,
Остання мить побачення настане
Й кохання скрипаля згорить дотла.

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Зірчастою вуаллю небо вкрила ніч,
І скибка місячна висіла смачно.
Лягло розпущене волосся аж до пліч,
А він палав вогнем від нетерплячки.

Дививсь на фотографію і цілував
Думками пристрастно її принади.
Вона далеко сяяла межи заграв,
Мов діадема у нічнім каскаді.

Не міг він відвести свій погляд від очей...
Кохану відшукав у цьому вирі.
Хоч серце пережило болю апогей,
Не втратило любов, безмежність віри.

Знецінені, спаплюжені слова...
Освідчення не коштують нічого.
А вчинки безкорисливі - дива!
Згасає образ лицаря сумного.

Всі почуття - опалена трава.
Світ виглядає сіро та убого.
Безбарвна доля, скривджена вдова,
Забула радість променя ясного.

Чомусь наївно вигадав часи
Легкої незрівнянної краси,
Де кожна мить була, як Божа милість.

Відчувши правду, болісну таку,
Тихенько плаче в темному кутку
Затоптана, незрозуміла щирість.