якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма

коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
в об'єм

якщо не віриш у вечірки
повір у творчі вечори
і все діли про них почуте
на три

коли ти крутишся незлецько
аж люди заздрять навкруги
згадай про силу відцентро́ву
і про пруги

якщо дощі тебе марудять
а до столичних зим не звик
то за січневим гороскопом
ти сніговик

коли гнітя́ть спиртні напої
думки ніяк не веселять
тримай стерно своїх емоцій
за рукоять

мазай якщо не жартувати
і річковик і скоморох
і на своїх він якось ходить
на двох

якщо нанюхатись надумав
то розпитай в хімічних фей
про чудодійні хімікати
і клей

отцю пилипу дуже сумно
якщо не він а інший хтось
дає наказ кур'єру Glovo
◇ занось

данило майстер і не майстер
в окремих випадках коли
були замовлення на скриньки
і не були

2025-2026

Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?

Ми не чужі -
до ча́су — не знайомі,
а я́ва ця
у нас — одна на двох.
Не апатичні —
тут багато втоми
і неокрая лінія тривог.

Скажи мені,
кого бажає серце?
Кого забути прагне,
обійти?
Зізнайся сам собі:
для чого все це?
І де у цьому протиріччі ти?

Чекай,
невипадковий перехожий!
Не поспішай
зникати за межу…

Нам із тобою
порізно не можна —
окремо не сягнути рубежу.



22.01.2026

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.

Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо лягає зима на заплющені очі -
Дотик холодний чужого, порожнього "завтра".

Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.

Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
I вночi на волю випускає.

Та чомусь, так холодно навколо.
Цi морози назавжди? Невже?
Завiтали спогади лише,
Виграваючи у небi соло.

Розумiння - це кiнець уже,
Завмирає кригою в повiтрi.
Залиши усе, iз серця витри.
Завiтали спогади лише.

Уже так є: мосяжний промінь сонця
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала

зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
до нього слів земських не добереш.

Та між тіней, каміння, крові крапель
є душі, звишня місія котрих,
нести собою людяність, мов прапор
в умовах невимовно - нелюдськѝх.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.

Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
ми випили до дна поспішно?

На денці крапельки роси
змішалися з гірким євшаном*.
Та все одно, що б не просив
для тебе з-під землі дістану.

Зворушливі, п'янкі слова,
що пахнуть липовим бальзамом.
Допоки я іще жива
здмухну з чола печаль дурманну.

Спроможна світло запалить
в душі твоїй обітованій.
Послухай, як вона тремтить,
ще мить і злетимо жадані.

Євшан* — полин

23.01.2026р.

 
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Дзвоник тут відсутній
Та й не дзвонить ніхто
А інколи не певний я
Чи є живий іще хто, там і сям
Дім не має звуків
Усе мовчить у нім
Який сенс у словах
Якщо ділити ні з ким оцей час
 
Знаю свої завітні рядки
Їх учив задля тих, які мене іще знайдуть
Та на думці один, де холод, і ніч
Усіх протиріч, і пітьма тьмяну тінь розчиняє
 
Може хтось і поміг би?
 
Є бездверний дім і
Ніхто не живе
Лише стіна назавтра
Не задумуюся над цим, не цей раз
Тут немає світла
І затемнені вікна
Надмір усіх боргів
Наявний один лише час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Може хтось і поміг би?
 
 
 
 
 
 
 
 

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.

Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Із обличчям страсної жони.

Та недовго ця битва тривала,
Поступилась, як я і хотів,
Обійняла диявольским шалом,
Бісенята пускала з-під брів.

Ми були незаконні коханці,
А я брав тебе мужем палким,
Не було дорікання уранці,
Але й вогнище згаснуло з тим.

Залишила «прощай» гордовито
Й полетіла назавжди туди,
Де життя безтурботне і сите
Де немає ні сліз, ні біди.

Та тієї не шкода нам ночі:
Тебе справжній ложив чоловік,
Ти фантазії втілила збочі,
Я ж отримав і захват, і крик.

І нехай мене візьмуть на кпини,
Хай страждатимеш від самоти,
Ці бажання відверті години
Не забудем ні я, ані ти.

Начувайтеся, поети!
Римами пихатими
Ваші всі оті сонети
Розберу на атоми.

Сам, щоправда, не пишу я
Надтонку поезію.
А за мене все віршують
Гонор та претензія.

Ой, важка моя робота!
В критику подеколи
Атом додаю підлоти,
Заздрості молекулу.

Хоч від злості вже зелений -
Та не знаю втоми.
Від чужих удач у мене
Болісні судоми.

Розбирайтеся, писаки,
Хто тут слон, хто моська.
Я ж поставлю підпис: Кака
Білгород-Дністровська.

Вбивця муз і кат сонетів.
Затишно в цій ролі!
Дожилися! Вже поетів
Критикують тролі!

Хоча б краплинку справжнього знайти
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.

Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
Закреслюючи всі шляхи подальші.

Оточують сьогодні звідусіль
Слова нещирі, усмішки фальшиві.
Принаймні, це такий сучасний стиль
Триматись міцно на життєвій ниві.

Живе в душі казкова давнина,
Міфічна віра у палке кохання.
Попереду - сміх, радість і весна...
Та скільки буде справжнього - питання...

Поїхати б в Арабські Емірати,
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.

Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
А х.я вам, трикляті москалі!

20.017533 р. (Від Трипілля) (2026).

Тебе вибираю, коханий, щодня,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.

І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
утіху на денці порожньої пляшки.

Чому, і сама я тепер не збагну,
кармічно з'єдналися на роздоріжжі?
Ховаєм від злості свою таїну,
щоб сиві тумани вплітати у ніжність.

Тебе вибираю свідомо? Та ні! —
Надісланих Господом не обирають!
Вони із тобою у тихім човні
по Леті пливуть до химерного раю.

Тебе вибираю, такого як є,
без смокінга, гриму, в лляній одежині.
Нехай нам зозулька літа накує,
крилатої мрії і щастя донині.

Хоч вабить розкутих заласся* земне,
та щиру любов не спокутує щем цей.
Я Світ вибираю за те, що мене
він теж обирає не розумом — серцем .

Заласся * — задоволення

19.01.2026р

 
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Дюжина саксів & контрабас
Жде у перерві барабанщик
Дівчиноньку із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Тато вишли грошей
Я винайду спосіб ще
Мені потрібні шанси
А бейбі охоча до танців
 
Ей ей ей
 
 
 
 
 
 
 
 

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять тішилась новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились трункими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

 
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
 
оу кінець скорий невідомий воїне
кінець є скорий невідомий воїне ох-о
 
марш!
загоне стій!
готуй зброю!
 
могила ось невідомий воїне
звісивший на чиїсь плечі голову
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
куля й шолом нанівець
 
і кінець є скорий
війна недовга
кінець є скорий
війна недовга
 
кінець скорий бейбі
усе скоро бейбі
о усе ненадовго є
усе недовго ахаха
усе скоро
атож і все бейбі
оу оу йє
усе недовго
усе скоро
є-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

А час цей моральність затер
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.

Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
є сумніви - марний цей пошук!

Сум'яття: не склалось, мабуть,
їх, істинних, все таки мало
в епоху, порожня де суть
щоденною данністю стала.

Де б'ють гуманізм повсякчас,
де мислення в шорах і путах,
де підлість почута не раз,
а совість відверто забута.

Де слову всяк вчинок не брат,
а дружба у спогадах лИше,
Де золота дзвін у стократ
життів міліонів цінніше.

І де голоснішими ті,
яким би мовчати, несила...
Як часто в людській маєті
себе почуваю безкрило.


Та все ж я продовжу маршрут,
і йтиму вперед, без упину
за мить осіянну: вже тут!
Земляни! Стрічайте Людину!


9-12 січня 2026 року

Мільйонами світять у небі зірки,
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.

У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Без тебе життя немає.

До тебе, я знаю, не жив - животів,
Як дерево, що усихає.
Коріння коханням мій Бог напоїв -
Без тебе життя немає.

Ти скрізь: і у місті, в селі, у гаях -
Твій подих мене овіває.
У наших найкращих у світі піснях -
Без тебе життя немає.

Розпусним, зрадливим я був наяву,
Ти вірила в краще, я знаю -
Прощала, і ось лиш тобою живу -
Без тебе життя немає.

Прокляття горілці пошлю й Сатані -
У сварку нас люту вганяє.
І хочеться вмерти без світла мені -
Без тебе життя немає.

Коли умліваєм в обіймах удвох,
То більшого щастя не знаю!
Немов на Олімпі - Богиня і Бог,
Без тебе життя немає.

Стою на колінах, немов на межі -
Молюся, Богів заклинаю -
Кохання до смерті моє збережіть -
Без нього життя немає!

14 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Я хованка, донечка домового,
уся золотиста, і трохи рудого.
Живу поміж поверхами і світами,
достатньо далеко від тата і мами.

Мій колір – відтінки, смаки – розмаїті,
умію складати події та миті.
Готова виходжувати й чаклувати.
Люблю пряні запахи й світлі кімнати.

Охоча до знахідок і дивування.
Ціную у інших тонке виховання.
Тому поміж люду не часто буваю,
хоч є і такі, з ким сідаю до чаю.

А як затихають цікаві розмови,
із кішками бавлюсь у хованки й лови.
А там і мандрую по сяйних доріжках
в плащі на застіжках і з крильцями в ніжках.

Цілком товариська й легка, наче пташка,
не злопам'ятли́ва, і не барабашка.
Але як трапляється несправедливість,
то не сподівайтесь від мене на милість!

У світі моєму тому все і добре,
що в кожної хованки серце хоробре!
А що через це хлопці в нас лінькуваті,
то лиш тимчасові мінливості статі.

Удома вдягнуся в індиго - достоту,
за звичну миліше воно теракоту,
весняними звабами задухмянію,
подавши своєму обранцю надію.

І я ще чимало могла би додати
усе ж бо не так, аніж звикли гадати -
бо ми із одної великої казки,
де зайві страждання, покрови і маски.

Хоч ниє душа, як оголений нерв —
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю (світ ластиком стер)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?

Жасминовий день і ожинова ніч
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
сутулого неба й упало додолу.

На шибці смереку малює зима
і холод собачий до дрожі проймає.
Облизую репані губи дарма —
цілунків медових сто років немає.

Я стала боятися знов бабая́,
поранити пальці об лезо ілюзій.
Самотність на стрісі любові, бо я,
пустила за вітром гніздо чорногузів.

10.01.2026р.

Коли зламалася востаннє — Вона втратила змогу кричати. Натягнула посмішку, мов струни гітари, Та почала вдавати.

Немов сильним вітром зірвана бляха — Скручена, дряпана — додолу впала. Зневірена, довірена... Вона — сила вмирати.

Лиш доторки чужих бридких рук Змушують страждати. Їй так хотілося просто кохати… Гірка холодна кава з фусом, Що хочеться блювати. Вона настільки звикла страждати, Що, облизавши губи, буде ковтати.

Більше не тягне її до сонця — На ньому згорає, тепло не огортає. Під стоптаним снігом вона реготає: «Насипте ще! Топчіться! Танцюйте!» — Щоб її розковзати.

Лиш блискуча і слизька, Вона і вас зможе, і буде ламати. Гірким поцілунком з фусом, Що покладе на лопатки. Сила падіння змушує не вдихати.

Вона вже щаслива, що інші страждають… Але хотіла просто кохати.

2026р

 
Як лазуровий мій будильник
надзвонює, його не спиниш
і я не бачу кінця-краю
і марно днем із огнем шукаю
дороги невідомо де
дорожні знаки не про те
І заморочливий мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Чадять підсвічників десь три
йдуть із дарунками царі
несуть і мирру і ладан от
і товстих Будд, із давнього злота
Які немов веселуни
направді заздрять усе вони
і дивляться, як мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Понад усе панує безлад
Питаю, а ніхто не певний
І мій друг євнух собі пішов
Казав, тримайся, хай би шо
Чортове колесо крутиться
натомість голос мій застряг
і сипне, поки мозок мій
неначе безум яскравіє
 
 
 
 
 
 
 
 

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
- Чому його нема? Ти що, збрехав про тата?
Малий у сміх: - Не знаю. Це не моя хата.

11.01.2025

автор Артур Курдіновський

Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.

Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
Повірте, там новин для вас нема.

Римовано пливу я морем смутку,
На березі я бачу власний крах.
А вас цікавлять гроші та прибутки,
І скільки заробляю на книжках.

Питальних знаків, бачу, забагато:
"Як справи?", "Ти у пеклі чи в раю?"
Не треба зацікавлено питати,
Здаю квартиру я чи не здаю,

Чи сплю один, чи з плюшевим ведмедем
І що для мене вищий пілотаж.
З яких причин я раптом став поетом,
Чому не депутат і не торгаш.

Давати звіт нікому я не мушу!
Болить... Болить, неначе від ножа.
Одне прохання є: не лізьте в душу!
Та й що таке для вас моя душа?

У мріях полечу до небокраю,
Але змовчу про те, що наяву.
Бо всім цікаво, як я помираю
І зовсім не цікаво, як живу.

09.01.2026 р.


Доброзичливий іронізм Олександра Сушка

Світи зшиваю римами крихкими
Аби вони не вбралися у цвіль.
Та...бац! Сатирик лапами брудними
Мене вхопив, мов рибку серед хвиль.

Земля тепер горить під небесами,
У спогадах не літо, а зима!
Ще трійко лізе довгими носами
в моє письмо! Кричать: - Строчив дарма!

Римовано пливу у морі смутку
до берега, де зубоскалить крах.
З моїх трудів ні слави, ні прибутку,
Від розпачу, ще мить - "поїде дах"!

Питальних знаків в друзів забагато,
Хоча одне питання на усіх:
"Страждати так, можливо, і не варто?
Чи ліпших не знайдеш собі утіх?"

Куняти вчуся з плюшевим ведмедем,
Вдягнувшись у мажорний антураж.
Хай ворог мій лишається поетом,
Звиняйте, друзі, я уже не ваш.

Пародії трясуть митців як грушу,
Кусають вуха, ріжуть без ножа.
Жує Пегас під стріхою папушу,
А я оцю дописую скрижаль.

Лечу мрійливо в рай, до небокраю,
Продав писання, сполом, на вагу.
Живу тіп-топ. Уже не помираю.
Але про це нікому, ні гу-гу.

11.01.2026р.

Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?

І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
секунд не рахує зимова пора.

У темряві тиші поема крилата
лягає курсивами на монітор.
Пульсує шалено, аж чутно крізь лати,
як стукає в грудях сердечний мотор.

Вливаю в судини наснагу гарячу;
обшпарити можна блакитні думки.
Годую на мертвому озері ка́чу
не хлібом солодким, а словом з руки.


09.01.2026р

 
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
 
мова за опівнічника
небаченого ще у житті
о він є опівнічний шибеник
і на твій паркан упала тінь
оце зітхаючи на вітер
послухай що у цьому витті
усе про відчайдуха пройдисвіта
якого ліпше обійти
 
чи знаєш за опівнічника
коханий рок-н-рол тут почив
отой опівнічний шибеник
небачений у твому житті
 
не йди на це. . . . . не йди на це
 
авжеж ти чув про бостонського . . .
а цей геть не такий . . .
я кажу за опівнічного . . . (ш . . .)
за дверима у твій покій
чи зветься він гопстопером із нервів
чи гострим лезом із темряви . . .
а чи прикрим над-удатним жонґлером
таких не бачив ти у житті
 
як прийде опівнічник по тебе
у пишний хол межи мармурів
як він стрибне мовби чорна пантера
згадай о слова мої
як почуєш ти опівнічника
ліпше тихо тихо утікай
я рознесу на друзки всі вікна
а потім на кулак проб’ю дверний метал
 
чи знав ти за опівнічника
що сліди лишає по всьому холу
чи знав за опівнічного шибеника
який часом опівночі дзвонить
коли з’ясується що опівнічник
звабив жінку із твоїх обійм
о легше із пихатим гнівом
бо я встромлю ножа у горло
бейбі
це болить!
 
 
 
 
 
 
 
 

У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.

Мені наснилась ти — прекрасна, мов Різдво,
В тонкій хустині.
В зіницях — хвилі
Замерзлих рік, гладенькі, наче скло.
Втомилась. Трохи
Не до розмов,
Але в душі панує мир і спокій.

Дахи й дерева одягнулися в парчу
Невинно чисту.
Немов навмисно
Повільно йдеш, доповнивши красу
Цієї казки.
А я мовчу,
Боюсь тендітну тишу зруйнувати.

Ту зиму, вишиту морозом і теплом,
Далеку й дивну,
Таку невпинну,
Вдихав на повні груди в унісон
З поривом вітру.
Та раптом сон
Зрадливо зник, розтанувши у світлі.



09.01.2026

Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
ввібрав у себе всі дива ковчега.

Аби навчитися ходити по землі,
пливти удаль на крилах лебединих,
а не спотворено, як Сальвадор Далі,
дивитися на білий світ з картини.

Розводити руками хмари грозяні,
лихі скалки́ виймати з передсердя,
І добре, що не довелось зіграть мені
пропащу з опери Джузеппе Верді*.

Від божевілля заховаю всі ножі
в кораловій царині океану.
Хай трепетно звучить симфонія душі
в поезії, коли мене не стане.

Пропаща жінка* — Віолетта Валері — головна героїня з опери Джузеппе Верді — «Травіата».

 
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
У власній дорозі, десь там у хмарах
Тисячами голосів він розмовляє намарно
Бо жоден його не чує
Які звуки він видає
І він ніби не помічає
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
Його не спроможні любити
Усяк зна що робив би дурень
Почуття свої не виказує
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
І він нікого не слухає
Він знає, вони є – дýрні
Його не люблять
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
 
 
 
 
 
 
 

Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.

Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Цілодобовий морок у квартирі.

Цей світ - хижак, безжальний чорний крук.
Сприймається від нього кожний звук,
Як лайка примітивного базару.

Усі про щось безлике гомонять.
Буденність прозаїчна - благодать.
Римовані світанки - Божа кара...

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь завзятий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!

Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

***
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.

***
А ніж розпочинати рокіровку
за схемою гросмейстера кремля,
то більше толку –
викинути вовку
із шахівниці турка-москаля.

***
А наш величний знову все тасує
з позиції невігласа й шута,
який не чує,
що йому диктує
закон, а не курина сліпота.

***
А еСБеУ вважайте, що не стало.
Відомо, що до чого і чого –
великий карла
розуміє мало,
що є у повноваженнях його.

***
А нам уже по́ фіґу алібаба
і навіть мальований джокер...
але на хіба
ця іспанська ганьба
країнам, що грають у покер?

***
А слуги конвертуються у стійло
одного й того самого ОПе,
те саме шило
замінило мило
і на слизьке міняється тупе.

Реакція
А виборці, що вірили у казку
про мудрого єврея-москаля
сьогодні придивляються здаля,
як цей вояка
лізе на гілляку,
де жде його намилена петля.

01.2026

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!

Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
І далі розгрібатиме завали...

Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,

розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
його небесна ніжність,

як музика в сонеті —
не потонути б в морі,
не зранить крил на злеті
гілками осокорів.

Собою бути легко,
коли щоденно поруч
твій відданий лелека —
життя міцна опора.

Сліпа любов не бачить
за макіяжем вади,
закохано, терпляче
співає серенади.

Готує від пристріту
пахучий чай з калини
і на поталу світу
у горі не покине.

02.01.2026р.

 
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
далі що робив я не згадаю
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж із темряви появиться
пройде через мене і світло ізгори
усе це уві сні що бачив я тоді
дивна міс едж
дивна міс едж
 
 
 
 
 
 
 
 

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.

Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Вкривав зелений гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під Новий рік Морозко-дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде

Цей ваш токсичний позитив
Сьогодні має безліч масок.
Юрбу бездумну звеселив
Ваш опромінений Пегасик.

Лунає з будь-якої праски
Цей ваш токсичний позитив.
Всі перемоги та поразки
Знецінюються струмом слів.

Ну що ж! Дарма поет хотів
Комусь відкрити щире серце.
Цей ваш токсичний позитив
Бездонним океаном ллється.

Життя не вразило врожаєм...
Я сперечатись припинив.
Краплину правди поглинає
Цей ваш токсичний позитив.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Вже повертаючись назад
в минулий рік, такий болючий,
згадалось, як у снігопад
долала бе́скиди і кручі.
Без рятувального весла
назустріч повені пливла
і розбивала босі ноги
об кам'яні життя пороги.
Судини гоїла, бо біль
з'їдав їх швидше ніж хвороба.
Воро́ни чорні звідусіль
уже клювали кришку гроба.
На цвинтарі родинний склеп:
«Де б поховати її, де б?» —
Шив савани в холодний грудень —
зціпила астма кволі груди,
та не лишилась сам на сам
без добрих рук на смертнім ложі.
В душі плекала Божий храм,
а на веранді квіти гожі,
та пестила до забуття
крислате дерево життя,
кохані очі волошкові
купала в купелі любові.
І знала, що біда мине,
згорить живцем в горнилі ватри.
Пробачить Бог за гріх мене,
бо кожен з нас любові вартий,
якою б не була вона —
у небі трепетна струна,
дзвіночків ніжний перегук,
щем зустрічей і біль розлук
і неприкаяна печаль,
котра не знає щастя де це?
Та вже блаватом квітне даль,
що здатна розірвати серце:
засмучене і осяйне,
фатальне, дивне, чарівне́.
Таке, що може, наче мати,
весь світ любов'ю обійняти!

01.01.2026р.