"Млинці" на столі "пиріжкарні"

Замість неба тільки стеля,
Мандри – в обсягах домівки.
Можна гратись в менестреля
І писати про мандрівки.

Стіл-бюро, словник, розкритий
На одній з десятків літер.
Є про що й поговорити
Квартиранту з Борщагівки.

Можна гратись у плейбоя –
Хай шиплять услід бабусі,
А ходити до аптеки
За півлітрою "Нафтусі".

Лютий, 2025.

Ні краплі радості, і серце - неспокійне,
Коли новини ріжуть душу лезом.
Бо знищити нечистих неможливо києм,
Без зброї, - й ти сприймаєш це тверезо.

За кожного загиблого сльозиться серце.
Що міг зробити голими руками?
І ангелом тому злітав в небесній тверді,
А свідком був лиш придорожній камінь.

То ж серце не на місці, б'ється неймовірно,
Пронизують його лихі тривоги.
Війни нутро важке і вбивче. І лиш віра
Тримає дух людський, що разом з Богом.

Коли вона береться болем,
Або її проймає сміх, –
Я не приховую ніколи
Свідоцтв про стан душі від всіх.
Щодня засвідчую поволі
Про зміни настроїв і віх,
Що обертаються по колу
Довкола свідчень тих моїх.
Немов нектар квітковий бджоли,
З душі збираю для усіх
То різкуватий прояв болю,
То вияв наміру на сміх.
27.02.25

Давай говорити про щастя, давай.
Шукати загублений в темені промінь.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Я сльози, що знову зібралися, зрОню.

Давай говорити про весни, давай.
Під зорями бажану пісню складати.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Невдовзі зніміє тривога горлата.

Давай намалюємо мрію, давай.
Таку, як бувало, із райдуг і літа.
Та тільки ще трохи мене зачекай,
Дай руки мої у твоїх обігріти.

Давай, обійнявшись, мовчати, давай.
А спокій дарує хай тиша вечірня.
Ти тільки усього, прошу, зачекай:
Тріпочеться свічка під наспів моління.

Коли тобі боляче і здається впадеш —
Тримайся за світло, воно без меж.
Коли твоє серце тоне в сльозах —
Тримайся за сонце у небесах.
Як дивиться смуток глибоко у очі —
Тримайся за промені світлопророчі.
За світло тримайсь щосекунди, щомиті
І будуть думки твої ясносповиті.
І темінь відступить... Душа, мов дитина...
І зірка осяює Матір та Сина....

Із глузду їде світ! Це трапилось не раптом –
у напрямі такім ми рухались давно…
«Мірило правоти», сліпий, бездушний атом,
при ницості душі – нас приведе на дно!

На дно мільйонів літ, в епоху динозаврів
летить планета вся з подачі дикунів…
З котушок їде світ! Що нас чатує завтра?
Лишилось зачекать сто, двісті, триста днів?.

А може то дарма? Чи треба ще чекати,
як ницість напролом гарує до мети?.
А сили нам усім не варто об’єднати?
І рушити вперед – іти, іти! А ти?!

Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?
Моїм словам - підтримка одностайна:
Пройшла зима - тож сплачуй за весну!

Я зараз гамбургером як жбурну!
Підписуйте! Здавайтеся негайно!
Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?

Усе руде замінить сивину!
Якщо цей світ, чистенький та охайний
Пробачив звірства, кров і ґвалтування -
Пробачить і мені оцю дурню!
Ану, Зеленський, припиняй війну!

Годила і старому, й молодому —
паски без неї в церкві не святились.
Вдягала усмішку на себе з дому,
щоб сонцем золотити небосхили.
Несла дбайливо лантухи з дарами
дворовим псам і безпритульним кішкам.
Не плакала безсонними ночами
у місяць вповні... ну, хіба що трішки.
Вмивалася свяченою водою
на Водохреща та святу Покрову.
І часто не дружила з головою,
коли вела із тінями розмову.
Запалювала свічку серед ночі,
на білому коні чекала принца —
та не знаходилось бодай охочих
з гарячого струмка ропи напиться.
Образи пробачала дуже швидко —
душа була, мов океан глибокий.
А подруга казала: «Навіть бридко
на доброту таку дивитись збоку!
Подумала б про себе... скоро січень
притрусить сріблом кучеряві скроні...»
А доброта ховала сині вічі
й шарілась, наче ружа на осонні.

24.02.2025р

Волинь. Передковічні сосни, лісові озера.
А потім пошуки у лісі Мавки.
Любов до музики, інтелігенції манери.
Духовний світ краси. Фольклорні справи.

У дев*ять років - перший вірш "Надія",
А згодом - перша збірка віршів Лесі.
У молодій "Плеяді" втілювала прози мрії.
Перекладів лилось широке плесо.

Але ж важка хвороба, муки, нелюдські страждання,
Хоча терпіла мужньо і писала.
І не втрачала віри, "без надії" сподівання,
Поезії нові її звучали.

До моря Чорного мандрівка, в Італію і Крим.
Талановита книга " Думи й мрії",
І знов поезія душі і феєричні рими.
Поеми "Місячна легенда", " Одержима".

"Кассандра"- драма, " В катакомбах" і пісня " Лісова...",
" Бояриня" і " Відгуки"... Мотиви...
" Лелія", " Три перлини" - і дітям казка ожива.
Багатогранність. Творчість - сонцедиво.

Це патріотка, мудра мистикиня України,
Це жінка-воїн, в слові її - сила.
Народу віддана, про вільну мріяла країну.
Весь світ культури Леся підкорила.

Одчиніться, ковані ворота
зрячих душ — нескорених фортець!
У саду едемському Голгота,
небо підпираючи, росте.

Сіючи оману і тривогу,
ненаситні болі і страхи,
не жартуйте, окаянні, з Богом —
він іще мовчить, та не глухий.

Розчиніться, недруги лукаві,
пропадіть навік з моїх доріг —
не зринайте, як мара в уяві,
не просіться в серце на нічліг.

Бійтеся, хто каламутив води,
Стоячи за спинами вітрин!
На арену сам Творець виходить
зі своїми правилами гри.




24.02.2025

Вже скоро розтопиться березнем скалка прозора
Нічного морозу по краю мілкої калюжі.
Бриніння повітря під звук горобиного хору
Віллється у серце, яке ще не стало байдужим,
В зими чорно-білих відтінках шукаючи зорі.

Як полудень бруньки розбудить, порушивши соки,
То квітки зміцнілий зачаток розколе лушпину
Під небом небачено синім і сонцем високим!
Та радість весняну пригнічує присмак полинний,
Пекучий такий, що, здається, і гілка засохне.

Але не засохне! Весна - то незмінно і скоро!
Надія у промені теплім пелюстя розпустить!
Примножиться поміч, як звуки пташиного хору,
А хижі союзи зрадливі зламаються з хрустом
Об нашу незламність, де думали стріти покору.

Чом холодно мені цієї ночі?
Шалений пульс призупинивсь на мить.
Душа болить, а серце кровоточить —
Ятрить.

Набридло воювати з вітряками
Доводити, що ти не бузувір.
Два янголи літають між світами,
Повір.

Один біліше снігу, інший темний —
І очі в нього вугіль і вогонь.
Як зиркне — вислизають сині вени
З долонь.

Сяйливий кличе в зоряну безодню,
А чорний суне голову в петлю...
Вдивсяюсь в небеса, не плачу, доню, —
Молюсь...

23.02.2025р.

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

Зима у сніжних розкошах раює:
усе в її полоні, все у білизні.
І ти ідеш і споглядаєш, як вві сні:
Перед очима виростають дюни.
Ні, не піщані, свіжі, м'якотілі
занурюють злегка зимові чобітки,
і на снігу, лишаючи сліди чіткі,
на казку перетворюють довкілля.
Небесні шати у блакиті мріють.
Шарм сонячний проник, торкаючи гілля,
і пестить ніжно спини снігових гірлянд,
дрібне й ламке мережить вправно ріща...
...Лише поблажливою, зимо, бу́дь же,
злегка́ морозь, а в ду́ші холодом не вій.
Серця людські хай не засипле сніговій,
І вільно дихають просто́ру груди.

Життя вихляючи несеться
Поміж затишшями й вітрами, -
То залоскоче коло серця,
То душу тисне ґніт, мов камінь.
Цей біг життя не зупинити
Ні яснотою, ні пітьмою, -
Не встиг натішитися літом,
Як вже наляканий зимою.
Життя і радує, і гріє,
В оману вводить і морочить, -
Лише стояти не уміє
Й назад вертатися не хоче...
22.02.25

З життям своїм програв я герць,
Серед поетів -- наче мрець,
Мене укрила, мов песець,
Сумна могила.
Зів'яли квіти запашні,
І не прийде ридать, о ні
Байдужа мила.

Лежу обрізаний, як дуб...
Колись ми брали з нею шлюб...
Я був запеклий однолюб.
Вона ж бо - грішна.
А корінь мій чомусь не всох,
Пробив - о диво! - й землю, й мох --
З могили вийшов.

Оцей життя мого кінець --
Такий довгастий молодець --
Дівчат він вабить, хай їм грець.
Ідуть, як в Мекку.
На нього кожна присіда,
І стогонів їх череда
Луна далеко.

Дивися, зраднице, дивись --
Я не в могилі, як колись,
А наче вдруге народивсь,
Аж розпач гасне.
Трубою мій котячий хвіст,
І корінь вже танцює твіст --
Життя прекрасне!

21.02. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Не ховаю голову в пісок...
Небо не виню в своїй печалі.
До весни лишився тільки крок,
голубіють пролісками далі,

розсипають сяйво промінців
на бліде обличчя хмарочосів.
А перлини на моїй щоці —
не скорбота — життєдайні роси.

Жебонять під кригою струмки,
благодать у сквериках затишних.
На краю криштальної ріки
вруняться в обіймах сонця вишні.

За густими кручами Дніпра
вгрузли в небо маківки Софії.
У житті відрада і жура,
мов непрохана сльоза на віях.

Ніжно будить молода весна
поцілунком котики вербові,
і вібрує золота струна
в чуйнім серці повенем любові.

21.02.2025р.

В філіжанці плаває чаїнка,
недопитий біль — відвар міцний.
У кривому люстрі лиса жінка
відшукала кучер золотий.

Полиновим зіллям пахне хата —
трав'янисті зорі на столі.
Зашарілася дивакувата,
на щоках розсипала жалі.

Розпливлася усмішкою, наче,
качечка на плесі бистрини.
Хто ж цій дивній жінці розтлумачив,
невиразні чорно-білі сни?

Ще надія в жилистій долоні
жевріє лискучим світлячком.
Та вже мчить у небеса бездонні
очманіла доля за хрестом.

Не боїться жінка, добре знає —
всі дороги у одну зійшлись.
Вірить, що блаженною до раю
добереться пішечки колись.

Та біда на голову змарнілу
благодать розхлюпала з ковша...
Білою кульбабою злетіла
у ворота вічності душа.

Куль* — обмолочений сніп

20.02.2025р.

Знову летять на Чорнобиль ракети,
дрони залізні — провісники горя,
атом сумирний у бронежилеті
котиться світом перекотиполем.

Вітер повіє в ту сторону, звідки
зло надсилає катів на полісся,
поки тремтять саркофаги і віти
радіаційних дерев чорнолісся?

Де небеса п'ють парцели* затишні,
лис у норі причаївся терпляче.
Хто в тому винний, розсудить Всевишній, —
янгол чи кат у судилищі плаче?

Вгрузла Планета по шию в болото,
стогне земля від душманів народу.
Бідним керує бездушна сволота,
та не сховати кінці в чисту воду!

Доки ми будемо скиглити ницо —
вівцям не вибратися із полону?
Жертва сама вибирає убивцю,
пута кріпацтва і п'яту колону!

Парцела* — поле, земельна ділянка

Нарешті сніг. Нарешті колір білий.
І наново запишуться рядки,
щоб пригорнути те, що уціліло.
А те, що відбуяло й одшуміло,
провести легким помахом руки.

У тім Бувай звучить лілейна дяка.
І лагідне невдаване Щасти.
Під снігом зріють розталі ознаки.
Є час вкриватись ковдрою і плакать.
Є час знімати ковдру та цвісти.

У сніжному пухкому покривалі
живому час дано перепочить
від намагань, які були невдалі,
зцілити рани, що іще кривавлять,
щоб сніг зійшов й відчути - не болить.

16.02.25

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

У лісі мовчазнім та чорнім,
У чистім полі з вітром та дощем,
Над прірвою в засніженій безодні,
На берегах, де ностальгії щем,
У пересохшім горлі рік ще диких,
Серед розпечених рудих пісків,
Під кригою штормів із вод великих,
Між небом та землею - свідками віків...
Де ніч застане - всюди добре спиться
Тим, хто іде, на місці не сидиться.
Та й там не будеш наодинці:
Блукають душі, жебрають гостинці...
Коли ж себе побачиш ніби трохи вище,
Мов світло, пройняте первісним страхом
Хреститимеш оте, що дух зжина широким махом.
Прокинься, ти ж бо спиш на кладовищі !

Московія це людство навпаки,
лукавий ворог посланий нам пеклом.
Улус рабів, тиранів і нудьги.
Замість народу цегла-цегла-цегла.

Там бути іншим - сором і порок.
Раби рабів тримають міцно у рабстві.
Великий цвинтар, місце для ворон.
Приниження для будь-якої раси.

У всi життя вповзає бридкий спрут.
У всіх його токсини проникають.
І ось уже американці йдуть,
як вівці, домовлятись із вовками.

Давай позбавимося всіх химер,
нема у нас союзників у світі.
Навколо їздить новий Чемберлен,
а Черчілля немає, хоч убийте.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

Горобину доклювали сойки,
тиснуться до вікон снігурі,
якась птаха невідома зойкне
в посинілий скипень на зорі,
розійшовся до безмежжя лютий,
випалив морозом геть усе,
сонячне проміння, наче труту,
поміж срібла інею несе,
грається зима сьогодні з нами,
навіть сад забувся довгим сном…
та весна уже не за горами
її кроки чутно за вікном.
14.02.25р.

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох
І ароматом називаю сморід.

Інерція подовжує життя,
Я посміхаюсь на чужу вимогу.
Коли душі немає укриття,
Хіба врятує слово демагога?

Неначе у труну сталевий цвях,
Лунає гасло: "Треба бути сильним!"
Самотній силует долає шлях.
Моя біда - мов атом. Неподільна.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Ще не вмерли України
Ні слава, ні воля.
Вмерли діти, матері...
...брéхні про долю...
Потáлена, катована -
Та не на колінах -
Сама у пустелі слів.
Стоїть Україна.

І не знали, і забули
Хто вони такі є:
Вічний трýнок споглядання-
Попіл вітер віє...
Якнайдалі - там світліша
Марнота надії,
Сором топлячи в сипучих,
Велич животіє.

Хмар стіна лишень червоних.
Споглядають з неба...
Дух гранітний ллється краєм:
"Без жалю ! За Тебе !"
Тим, хто вільний як і Ти,
Наша Україно,
Думка ця без жодних слів
В серці зáвжди лине.

03.2023

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє рокер,
малює фейєрверки у повітрі,
забілює дахи авто й будинків...
Старанно день лютневий пише титри,
розгладжує землі старі морщинки.

Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!
Не загубися у гірких сльозах!"

Ховаю рухи втомленого ока...
Навколо середовище жорстоке
Завжди готує хибні віражі.

Чекання березневої відлиги.
Лютневий вечір. Відкриваю книгу.
Там сяє світоч Вашої душі!

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

***
А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога
і на війну, і в уряд із війни,
і руки в ноги,
і бика за роги...
жертовності його нема ціни.

***
А поки є московія без меж,
ніде не буде спокою ніколи
і миру теж
не буде, та усе ж
це не біда, що ходимо до школи.

***
А в марафоні інфо-вар’єте
живі мішені кулями лякають,
та – думай... те, –
хіба ні се, ні те,
але своє нізащо убивають?

***
А поки зе перемагає пу
і армії нема чого робити,
то і юрму тупу
на цю тропу
обом уже нелегко заманити.

***
А на війні одна нечиста сила,
яка собою заміняє всіх,
міняє шило
не лише на мило,
а неугодних профі – на своїх.

Епілог
А де ще є герої, там і Крути,
і поки в цьому є сакральна суть,
винищуються кращі, та мабуть
ще має бути,
що найдуться брути,
які усюди наволоч знесуть.

01/25

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,
то навіть крихті щастя раді.

Спиваємо гіркий бальзам
із позолоченої чари...
завдячуємо небесам...
новими зустрічами марим...

Судьбу не можна обійти,
переписати всі маршрути.
Невже, щоб збутись самоти,
потрібно небо розчахнути?

Хиткі гойдають терези
угору-вниз мінливу долю.
Бурштин у крапельці сльози...
Спасенним — рай, а вольним — воля!

На серці розійшовся шов
і кровоточить метастазом.
Навіщо, любий, нам, любов,
коли не можем жити разом?

31.01.2025р.

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Двоє
Створюють світ між собою,
Душі
Прагнуть єднання у тиші,
Подих
З’єднує такт в один порух,
Тáнок -
Лід у гарячих руках тане...

Я і північ .І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду- ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе- хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій- та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш , і не побачиш
Сліду жодного від сльози .

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання ,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива... Буду спати. А ти приснись...

- Пити фреш золотий надвечір'я,
не відводити очі від вікон,
не торкати чужого очіпка,
а гойдати фіраночку вітром,
і вдихати кохання крізь відстань.
Дочекатись приходу чаклунки,
що розкриє досяжності віко,
Й дарувати їй серця цілунки.-
Чоловічі бажання літали
У безмовній, безшелесній тиші,
Їх було потаємних чимало...
Чарівниця дізналась із віршів.

ЦЕЙ СВІТ

Цей світ складається зі слів,
Бездумно кинутих на вітер.
Похмурих днів, холодних злив,
Друкованих безликих літер.

Цей світ складається з людей,
Які живуть лише для себе.
А душу, вирвану з грудей
Хтось пожаліє тільки з Неба.

Цей світ складається з хвилин,
Що тчуть на саван схожий килим.
В біді насправді ти один,
Ніхто нікому тут не винен.

Цей світ складається з журби,
Байдужості та невтручання.
І надскладної боротьби
За незрадливість і кохання.

Куди дорога привела?
Я плачу та не знаю й досі.
Ці сльози - крапельки тепла,
А світ складається з морозів.

В українських селах навіть і маля,
Любить, як в корівки вродиться теля.
В москалів дітисьок інша радість є,
Як на полюванні батько щось уб'є.

У казках Телесик Йвась - на диво всім
Зло перемагає розумом своїм.
А казки московські мов з'їдає рак,
В них герой найбільший, це -- Иван-дурак.

Українець працею статки нажива,
Рукотворні робить він трудом дива.
Хочуть, щоб велінням щука все дала,
"На халяву" оркам -- паразитам зла.

А козак у пісні, наче у раю,
На руках там носить дівчину свою.
А кацапка каже, що любов та - зла,
Що у ній полюбиш навіть і козла.

Нація шанує матір як святу,
Їй в піснях дарує шану золоту.
Нація є інша, що вам розказать:
В неї через слово -- йоханая мать.

Нація голубить сонячну красу,
І як заплітає дівчина косу.
Інша до сусіда в хату йде, як тать -
Нація, що любить красти й убивать.

Рису має наша нація таку
Любить будувати навіть із піску.
А кацапський любить гнуть башибузук --
Слів триповерховий будувать матюк.

В хатах українських сяє чистота,
Сонячна панує щедра доброта.
У кацапських "избах" - із колод вони --
В щілинах -- клописька, воші й таргани.

Український газда - в хаті, як поет,
В нього пахне гарно навіть туалет.
Туалета нету - каже москворать,
В нас тайга большая, есть нам где посрать.

Нація творців ми - від степів - до гір...
Будівничі люди люблять спокій, мир.
У кацапів п'яних праця лиш одна:
"Бить хахлов, война нам, словно мать родна".

Україна наша світла аж до дна --
Найлюбіша в світі рідна сторона.
Ще Уелс помітив: Бруд росія ллє,
Бо живе і досі ще вона "во мгле".

В москалів відсотків на вісімдесят
Роблять українці в усіх сферах лад.
Сук рубають орки, на якім сидять,
Скоро всі побачать, де єдрьона мать!

26.01.7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Імпровізує січень колажі,
туманом зверхньо ранок зустрічає,
а хтось рятується пахучим чаєм,
бо спліну лізуть довгі метражі.
Спадають краплі. Світлофор - живий,
і світла колір миготить невпинно.
Дерев старих намокли голі спини,
давно не має снігових завій.
Зусюди ж вистачає зимних слів.
Блукає світом сонна напівправда,
а з неба сіється пригіркла мряка,
І невідомість пнеться межи днів.

Піду я до тебе по росяній стежці
Що зорі сплели зі своїх мерехтінь
І поруч присівши, скажу тобі те що
Ця стежка єдина в моєму житті.

Або попливу попід місячним сяйвом
Хмариною білою серед зірок,
Чи вітром полину полями, лісами
Щоб подихом свіжим дихнуть тобі про

Те, як же самотньо і сумно без тебе
Як щемно в саду матіола пахтить.
Я стежкою й вітром, і зоряним небом
Якби лиш з тобою, якби лиш де ти

Заслухався може, що зорі шепочуть.
Заграє під ними роса чи сльоза.
Вдивляюся в небо на сході щоночі
Та вірю, що темінь скінчиться , і за

Обпаленим ранком гряде перемога,
Бо я оберегом з тобою в боях.
Дорога додому важка і предовга ,
Та ти її прОйдеш, надіє моя.

Давай зустрінемся з тобою
в кав'ярні затишній ще раз.
Тоді, ажурною зимою,
поезія єднала нас.

Звучала музика чудова
і ти торкався рук тремких,
де на зворушливі три слова,
я зайнялась, мов смолоскип.

Не знала — плакати од туги,
чи від розради! Віриш ти?
Тоді боялась втратить друга,
а щастя так і не знайти.

Ховала очі від любові
у срібні китиці кашне.
Чом ти не обірвав на слові
цілунком знічену мене?

Вагання, сумніви жіночі,
як сніг, розвіяла зима.
Ту зустріч згадую щоночі —
журба... війна... й тебе нема...

24.01.2025р.

Поспішав Микола вранці,
Телефон забув удома.
Затремтіли чомусь пальці,
І насунулась утома.

На роботі хвилювався,
Падали із рук папери.
Звісно, дядько ловив ґави,
Плакала його кар'єра.

У думках: "Не бУло б грому!
Щось летіли чорні круки".
На авто - й мерщій додому.
Телефон узяв у руки.

Повідомлень два. Читає.
Написала перша Таня:
- Подзвони. Люблю.(Коханка).
Вже Микола ледве дише.
- Не хвилюйсь, - дружина пише,
Подзвонила я ще зранку.

Не чіпай ти чуже, тільки мій:
сивокрилий, нестримний, брутальний,
і співучий, немов соловій,
і глибокий, як подих останній.

Недолюблений світом лихим,
не зігрітий промінням ласкавим.
Ой, нелегко, повір, буде з ним
пити зранку міцну, чорну каву.

Не збагнути, й навіщо тобі
таїна, що пізнати не в змозі?
Очі в нього тоді голубі,
коли в них причаїлися сльози.

Невимовна, жагуча печаль
оповита туманом свинцевим.
Грубіян він і чуйний скрипаль,
блискавиця у пелеху* нервів.

Ти не вір медоносним словам!
Я повірила й душу втопила!
Пеклу й раю його не віддам,
а тим паче тобі, Музо хтива!

*Пелех — клубок.

23.01.2025р.

Не осягнути думи Божі
з колиски й до лихої смерті!
Лише молю на смертнім ложі
сльозу непрохану утерти.
І долю не картати люту,
і пролежнів не набувати.
О, дай же, Господи, в покуті
себе не довести до страти!
Не вийти у вікно відкрите,
до сонця простягнувши руки,
аби миттєво припинити
усі невистраждані муки.
Не відвернутися од неба,
не заздрити живим і мертвим,
коли зневірюся в плацебо,
пошерхлі губи в кров не стерти.
А наодинці, так терпляче,
життя згадати недопите,
з останнім подихом гарячим
у безвість душу відпустити.
На крилах линути до зíрки,
туди, де світ зорить любов'ю...
І може, хтось заплаче гірко
у ту блаженну мить за мною.

22.01.2025р.

Ой тяжко, тяжко
Маленькій пташці,
Яка над морем стомила крила.
Як тужно думі,
Сповитій сумом.
То ж гірко дума заголосила:

- СріблЕна студня,
Та недоступна,
Коли цеберце при ній не висне.
Жагу затяту
Загамувати
Ні мед не може, ні терен кислий.
..
Чекай, дістане
Пиття криштальне
Цебро, як мрію блакитноперу.
О, думо-птахо!
Натужся махом,
Бо видно берег, вже близько берег!

Там роси чисті
І глід намистом.
Ні в чому більше нужди не буде.
Чи лиш видіння
Той берег дивний?
Чи не зміліла сріблЕна студня?

Зима у хутрі білім красувалась.
Новий округлим оком зиркав місяць.
Зірок, як пагонів, зійшло чимало,
І кожна з них таїну наче містить.

Одна, яскрава, саме нам мигтіла.
Долоні у долонях любо грілись.
Своє сніжинки розсипали мливо,
Вражав навкруг м'який зимовий килим.

Як тут не милуватися красою!
І світ здавався юним - добрим, світлим,
Наївним і веселим, трохи сонним.
Ми не чекали у житті завії.

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)