Із Бориса Заходера

– Дайте півкіло усмі́шки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
а іще – гачок шипучки,
а іще – ковток карлючки!

– Добре, дам я, що вам треба, –
як одержу з вас для себе
пук дівчаток, жмут хлопчаток
й п’ять горщаток собачаток!

(2025)
ааааа

На стадіоні перемог і втрат
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.

Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
Тебе в безжальності спекотних прерій.

Була ти переможцем тут не раз
У спорті, і науці, і мистецтві,
Шліфуючи для неба свій алмаз,
Небачену чарівність і майстерність.

1 жовтня 2023

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Наголоси позначено для ШІ та деяких читачів.

Персефона. Передосінь

На плі́нфі Се́рпень пи́ше запові́ти.
Час пертурба́цій – в змі́шаних ліса́х.
Йде Персефо́на в те́мряву Аї́да,
Сльоза́ Деме́три ско́вує мура́х.

Клубо́читься тума́нище імли́стий.
Холо́дні ро́си – Со́нце у печа́лі.
Неква́пно жо́вкнуть ли́пи серцели́сті.
Летя́ть зозу́лі в золота́ві да́лі.

Пелю́стя вкри́ло та́цю й сир ове́чий.
Борві́й дару́є сі́ро-бу́рий ба́тик.
Аї́д цілу́є Персефо́ні пле́чі –
І гі́рко пла́че безуті́шна ма́ти…

Кукурудзи́ння не гаму́є сльо́зи,
Осу́шать мох, люби́сток, павути́на.
Кружля́ють ві́рші-ґа́ви, мо́вкнуть о́си.
Мине́ півро́ку – Персефо́на зли́не!

В пече́ри зи́мні ді́ву проводжа́й.
Печа́льний при́суд - там чека́ти со́нця.
У сна́х її́ - квіту́чий зе́лен-га́й.
Малю́й листі́вки па́льцем на віко́нці.

2025
оновлена авторська редакція

Промені сонця пестливо
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними

І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія...
Поволі згасає літо….

12. 08. 2025

Загубились удвох,
як волошки у полі пшеничнім.
Чи це яв, а чи, може, їм сниться.
Гріє сонце обох.

Доторкнувсь до чола
і ні слова, ні звуку, цілунки.
Ніби той же юнак, і та юнка.
І любов ще цвіла.

Як стебло до стебла,
і як квітка до квітки тулились,
і безцінні тримались хвилини...
Навіть ніч обняла.

У червні 2023 року російські окупанти в Бердянську вбили двох підлітків - 16-річних Тиграна Оганнісяна
та Микиту Ханганова, яких підозрювали у підготовці диверсії на залізниці.
Відважних друзів застрелили снайпери: Микита був вбитий пострілом у голову, а Тигран – у серце…
На превеликий жаль, рідні й досі не одержали тіла загиблих хлопчиків.
16-річні герої нагороджені орденом Свободи.


На двох - тридцять два:
ще жити й жити!
Для тебе сонце, небо й трава,
щоб землю спраглу любов’ю покрити…

Та подвиг не питає віку:
цей заховавсь, мов у кокон в схрон,
той завіявся десь, як вітер,
а хтось у шістнадцять - герой.

Але героїв нікому не вбити,
вони не гинуть від снайперських ран!
Шістнадцятирічні Тигран і Микита.
Шістнадцятивічні Микита й Тигран.

2025 рік

Яблучний Спас минає та медовий,
Горіховий ступає на поріг.
Вже ластівки збираються в дорогу
В теплі краї. Щасливих їм доріг.

Покошені отави зеленіють,
Стежку до осені встеляють запашну,
Листочки на берізоньках жовтіють,
Їх дощик прохолодний не минув.

Вплітає бантики у кучері вербичкам
Вітрець-пустун чудові золоті,
Кудись біжить а гомонить з ним річка,
Пустують-бавляться і хвилечки малі.

Ще тепло вдень буває і спекотно,
А ночі зимні трішечки уже.
Тож зустрічатимемо незабаром осінь
І сподіваємось, що мир нам принесе.

2025 р.

 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би до ранку
повзуть автівки усі в очах
сяє ліхтарний порожній блиск
замер у мозку німий одчай
це ж єдине місце
це ж єдине місце
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
твої пальці ловкі мінарети
потаємної абетки
запалюю ще сигарету
забути все забути геть
забути все забути геть
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би
до ранку
до ранку
до ранку
 
 
 
 
 
 
 
 

МАГІСТРАЛ

Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків.

1

Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
Міський чарівник за плечима ховає торбинку,
В якій чорно-біле барвистим стає, кольоровим.

З минулим своїм недосяжним, ясним та чудовим
Мене розлучили пробудження тихі сльозинки.
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

Реальна історія - осінь гірка, бурштинова...
Пов'яже поет фіолетову шийну хустинку
І прийме він вдячно холодну кінцеву зупинку -
Не встиг забезпечити вірну, надійну основу
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом.

2

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Дерева ведуть між собою таємну розмову,
Уважно їх слухає кожна зелена травинка.

Квітучим каштанам кричу: "Зачекайте хвилинку!
Бо в долі моєї постійно нахмурені брови!"
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.

Усе, що колись там було - несерйозна розминка,
Корисна для грубих, невдячних, глухих, гонорових.
Таємний суддя у своїх урочистих промовах
Зачитує вирок за всі необдумані вчинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.

3

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим
Дитинства мелодія. Може, і не випадково
Як нотки симфонії, сипляться білі родзинки

З високої яблуні, квіти, легенькі пір'їнки,
Говорять про щось. І крихка, таємнича ця мова
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.

Все далі і далі від мрії. Життя біжить стрімко.
Куди почепити для щастя дієву підкову?
Кому відобразити сенси мої міжрядкові?
Весна, як великої втіхи маленька частинка,
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки.

4

Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.
Гортаю у пошуках правди блокнот у клітинку,
Знаходжу невидимий всім візерунок ліловий.

Здається, що блискавка з громом вступили у змову...
Що може зробити зелена м'яка пелеринка?
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.

Рукопис на лавці - спізніле зізнання письмове.
У ньому живуть рідні люди, моя половинка.
Коли буде осінь - прозора, легка павутинка
Підхопить слова недописані обов'язково...
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?

5

Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!
У снах я блукаю шляхами спустошених ринків,
Щоб щастя купити. Чекатиму диво ранкове.

І, не дочекавшись, зітхну та прокинуся знову.
Світанок проспект мій покриє, немов скатертинка.
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!

Знекровлений спогад напише мені післямову,
Вона неодмінно прикрасить порожню хатинку!
Шукав я тепло в простоті, наче в морі піщинку.
Цей світ, в порівнянні з моїм, є таким дріб'язковим!
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

Асю - в сільмазі і на матраці.
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без міри.
Віру - як Іру, тільки з... довіров.
Любу - до згуби, нижче, де губи.
Єву - суттєво біля єв-древа.
Лілю - в неділю, та без весілля.
Рисю - на стрисі, з в`єтнамками в рисі.
Гальку - на гальці, можна і в пральці.
Люду - повсюди, де люблять люди.
Олю - в стодолі коло квасолі.
Надю - на складі, як в мармеладі.
Соню - з просоння на підніконні.
Ляру - з фанфаром та в окулярах.
Машу - як Дашу, зроблену в раша.
Дану - по-п`яній, дам троха money.
Белу - дебелу, наче Отелло.
Варю - у парі з Юлькою в барі.
Софу - на софі, вмре від любоffі.
Марту - по картах, як буде варта.
Настю - грудасту в ґумових ластах.
Сару - на нарах десь на Канарах.
Лялю - не втямлю, де маю Лялю...
Таню - останню, що перед Ганьов.
Ганю - у Гані, або в Гав-ані
просто на дивнім, що скаче див-ані.
Xyx!

Не кажи, не проси, не кляни --
Знову осінь іде до порога.
Як від миру йдемо до війни --
Так підемо в свій час і до Бога.

Може нам, навпаки, порадіть,
Що у пору достиглу вступаєм.
Мудродумання в нас мимохіть
До багряного тчеться розмаю.

І Поезії чиста сльоза
В час дозрілий викапує соком...
Щоб красою, немов бірюза,
Глибиною наповнити око.

Щоби крапля цілюща тепла
Відродила ту світлості силу --
Хтось прийде до цього джерела
Щоб очистити душу зболілу.

11-12 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я шукаю тебе у далеких жінках,
Як загублений час у далеких віках.

Впізнаю твої риси в далеких, чужих
Чарівницях на крайній життєвій межі.

Хоч би скільки тинявся у пошуках тих,
Все одно повертаюсь до рідних твоїх

Рис обличчя, що їх сотворив сам Господь,
Що вдихає вогонь у знеможену плоть.

Я кружляю по колу, вертаюсь туди,
Де сніги забуття замітають сліди,

Але в цій круговерті нетлінне щось є -
Це обличчя прекрасне й величне твоє,

Це душа, у якій я навік заблукав
Серед шуму лісів, серед шепоту трав.

1 жовтня 2023

Душна ніч попере́к кімнати встала.
Стиха чути джаз на Промені.
Милуюсь на дві смуги білі
попере́к твого засмаглого тіла.

Вирішено – нам краще нарізно,
але чомусь опиняємось знову разом,
наче у цьому місті
у нас з тобою немає знайомих інших.

Те, що сталось між нами колись, навмання,
напевно, в книжках величають коханням.
Те, що наразі між нами коїться,
я не знаю як називається,
проте дивуюсь - чому воно ще досі тягнеться.
А те, що сталось колись, вже майже загоїлось.

І все ж сумую, якщо не бачу тебе подовгу.
Марную вечори наодинці.
Чекаю, коли ти зайдеш випадково,
і вкотре зникнеш уранці.

Без тебе жити так тихо і мирно –
через ТЕБЕ греки спалили Трою.
Без тебе жити – просто даремно,
побудь подовше поруч зі мною.

2025

Я не чекаю дива. Дав би Бог
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог,
щоб ще не скоро мить прийшла остання
та не змертвіли губи від мовчання,
щоб не внесли в небесний каталог
і не затіяли прощання
серед міських руйновищ і пожог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог
не погубити те, що в серці маю,
не зжити душу, що в собі тримаю
й постати перед Богом без тривог
коли життя домчить до краю
і епілогом стане некролог.

09.08.25

Поляки – гонорові та часто так бувало:
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов москалі напали,
Питання це трагічне у Польщі знов підняли.
Приймаються закони, з трибуни виступають
І поміж українців знов ворогів шукають.
Забувши, очевидно, що ворог в нас єдиний –
Московія, що прагне здолати Україну
Й за Польщу потім взятись і знов її скорити,
Примусити поляків «па-русскі» говорити.
То ж все було… забули історію, напевно.
Супроти українців знов «ворогують» ревно.
Мені ж чомусь здається, що ті страшні події
Не нами починались. Як то імперці вміють:
Стравили два народи, знайшли, на що «давити»,
Щоб потім було легше і тих, і тих скорити.
Нацисти чи «совєти»? Чи то одні та другі.
Були між патріотів їх несвідомі «слуги».
Про давню ворожнечу доволі нагадати,
Аби ті патріоти взялися убивати.
А перша кров проли́лась, то вже не зупинити.
Імперцям зоставалось чекати та радіти.
Отож, я про уроки хотів би нагадати,
Аби нам ворогами з поляками не стати.
Коли Річ Посполита ще тільки утворилась,
Поляки в Україну, немов кліщі вчепились.
Забрали собі землі, у католицтво гнали,
А українців просто за бидло уважали.
Те українці, звісно, терпіти не бажали
Та раз за разом шаблі і вила в руки брали.
Аж доки і Хмельницький узявся був за справу,
Створивши українську урешті-решт державу.
Хотів він лише того, щоб рівними ми стали
З поляками, в державі єдиній існували.
Та гонор не дозволив полякам поступитись.
Вони були готові всім на погибель битись.
А москалі тим часом за тим спостерігали,
Своїх дровець в пожежу велику підкладали.
Як вороги ослабли, тоді москаль з‘явився
Та «рятувати» бідну Вкраїну заходився.
Від того «порятунку» життя зовсім не стало.
Тож гетьмани полякам не раз пропонували
Нарешті замиритись, нас рівними признати.
Та не дозволив того той польський гонор клятий.
І, замість того, щоби із нами замиритись,
Поляки з москалями взялись тоді ділитись.
Нас зовсім не спитали, в Андрусові засіли
І навпіл Україну, нарешті розділили.
А що від того мали? Самі лиш одурились,
Як в Україні добре ті москалі вкріпились
Своє імперське військо зміцнили козаками,
Тоді уже й за Польщу вони взялися прямо.
З сусідами, такими ж імперцями зладнали
І розділили Польщу, що й геть її не стало.
Була колись могутня, в Європі найсильніша.
Тепер лише минулим могла себе потішить.
Не раз хоч повставала та що могла зробити,
Як гонор її силу таки зумів зломити.
Хто зна, якби не вперлись, нас рівними признали,
То та Річ Посполита і досі би стояла.
Була б така ж могутня, бо у єднанні сила.
Та вивчити уроки ті Польща не зуміла.
Коли війна Велика, нарешті закінчилась,
То кроїти Європу Антанта заходилась.
Бо ж була переможцем, Німеччину здолала.
Імперія Австрійська «Прощай!» усім сказала,
Розпалась на частини. В Московії палало,
Там Ленін й комуняки у руки владу взяли.
Європу захистити щоб від тії зарази,
Кордон свій «санітарний» побудувать одразу
Антанта забажала. Так Польща відновилась.
Річ Посполита друга на карті появилась.
Чого б іще бажати? Державу власну мають,
Нехай її будують. Та гонор не бажає
Миритися, щоб «креси» (ті самі володіння,
Що мала колись Польща на землях України)
Їм знов не повернулись. В Антанти вимагали.
Та дозволу Антанта на теє їм не дала.
Не встигла ще на ноги Річ Посполита стати,
А вже на чужі землі взялася зазіхати.
Але на те уваги поляки не звертали,
Оружно оті земля приєднувати стали.
А Україна сили протистоять не мала.
Московія, тим більше, зі сходу напирала.
А та орда страшніша і перла сараною.
Нещасна Україна охоплена війною.
Антанта не бажала державу визнавати,
А сил своїх не мала з Москвою воювати.
Звернулись до поляків, щоб об‘єднати сили
І договір в двадцятім в Варшаві заключили.
Домовилися спільно Вкраїну визволяти,
За оту поміч Польща Волинь могла забрати.
А що було робити? Поляки й так забрали
Волинь уже під себе. «Ординці» ж напирали.
Урешті-решт «ординців» над Віслою розбили.
Та далі воювати поляки не схотіли.
Із москалями врешті у Ризі замирились.
Андрусове те кляте вже вдруге повторилось.
Знов продали поляки нещасну Україну.
Не розуміли того, що і самі загинуть.
В союзі би ми спільно всіх ворогів здолали
Та гонористість польська їм виходу не дала.
Знов землю українську надвоє поділили.
Волинь з Галичиною поляки захопили.
А москалям дісталась вся інша Україна,
Яку старався Сталін поставить на коліна.
Європа на усе те спокійно поглядала.
Від Польщі лиш одного, урешті вимагала,
Щоб дала автономність тим землям українським.
Вимогу ту поляки ігнорували, звісно.
Поляками взялися ці землі заселяти,
Аби міцну опору на «східних кресах» мати.
Незгодних українців в концтабори садили
І тим хотіли, мабуть, щоб ми їх полюбили.
На заході тим часом Німеччина зростала.
Вже Гітлер був при владі. Тож сили набирала.
На армію нацисти дойч-марок не жаліли.
Тим часом «миротворці» спокійненько сиділи.
Не бачили загрози чи то не відчували,
Що жертвами нацизму вже скоро бути мали.
Поляки в них під боком теж руки потирали,
Бо на сусідські землі ще апетити мали.
На Чехію дивились, на Тешин зазіхали.
Хоч в меншості, поляки усе ж там проживали.
Взяв Гітлер в тридцять восьмім всю Австрію під руку,
На чеські вже Судети дивилися, мов круки.
Поляки їм у тому також підігравали,
Бо про свою підтримку відкрито заявляли.
Гадали, як поможуть у Чехії нацистам,
То й той жаданий Тешин «обломиться» їм, звісно.
А німці лиш раділи: хай Тешин забирають,
З союзниками добре горшки порозбивають.
Їх потім буде легше Німеччині здолати.
Отож, недовго Тешин поляки будуть мати.
А ті ж усе старались нацистам догодити.
Коли судетських німців взялися чехи бити,
Бо ті взялись за зброю, проти держави встали,
Поляки своє військо під Чехію пригнали.
Ще й «добровольчий корпус» із німців утворили.
Бойовики ті в рейди до Чехії ходили.
Політики відкрито в часи ті заявляли:
«Де є лишень поляки, там Польща бути мала!»
Це часом вам нічого іще не нагадало?
Здається, щось подібне й в Московії казали.
«Де лише москаль ступить, то там уже й Росія!» -
Так говорив, здається їх нинішній месія.
Казали ще, що «штучна» є Чехія держава,
Отож, на існування вона не має права.
І це ми також чули та й не одного разу
Від їх «пересидента», що з бункера вилазить.
Від Чехії, нарешті, нічого не зосталось,
Полякам теж шматочка від «пирога» дісталось.
Раділи у Варшаві та руки потирали,
На східні українські вже землі позирали.
Збирались воювати із німцями в союзі,
Себе ж бо записали до Гітлера у друзі.
Вже плани готували, як будуть воювати,
«Від моря і до моря» щоб Польщі їхній стати.
А німці насміхались з наївності такої,
Бо планували мати всю Польщу під собою.
Як «жадібна гієна» велась Річ Посполита,
В Європі спромоглася всі «горщики побити».
Збиралася і далі на «здобич» полювати
Із «левом», але здобиччю самій прийшлося стати.
Наситилась Німеччина, набралась вдосталь сили,
Тоді уже претензії до Польща заявила.
Щоб землі прибалтійські всі негайно та віддала.
Тоді би Польща виходу до моря вже не мала.
Та, звісно, не погодилась, за поміччю звернулась.
Та від «гієни» на той час Європа відвернулась.
Пообіцяла поміч та не надто поспішала.
Свою загибель Польща так сама підготувала.
На здобич сподівалася із Гітлером в союзі
Та за спиною змовились уже «закляті друзі».
Вже Польщу між собою ту заочно розділили.
Так знов поляки довели державу до могили.
Задуматись потрібно вже найбільше гоноровим,
Бо можуть скоро довести її до краху знову.

Вони зустрілись якось ненароком
і покохали майже одночасно.
Ішли назустріч довго, крок за кроком,
забувши про життя гіркі уроки,
і кожен мріяв про шалене щастя.

Настав їх час – сплелися душі, вії…
А щодо решти? Значення немає.
Здійснилися найсміливіші мрії,
ні заздрощів у них, ні ностальгії,
палає їх зоря над виднокраєм.

Для них одних горять у небі зорі
і лише їм щоднини сонце світить,
весняні ноти у пташинім хорі,
усі смарагди і сапфіри моря –
немає щасливіше їх у світі!

А кожен день – то неповторне свято
і неважливо, хмариться чи ясно.
Вони в кохання вічне вірять свято
і саме їм оця моя присвята,
бо почуття кохання – то прекрасно!

А різнокольорові айстри
Засяяли зірками.
Це літечко минуло майже,
Прощається із нами.

Цвітуть на грядці чорнобривці,
Пелюсточки вишневі
Тягнуть до сонечка жоржини,
Троянди ще рожеві

Також всміхаються привітно,
Теплому дню радіють.
Та листя все таки жовтіє,
Прощається із нами літо.

2025 р.

Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.

Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Втоптали тебе у лайно.

Придурку, ти став однолюбом --
Ревнує вона, як на сміх.
Стервозність -- кохання то згуба,
Невіра -- смертельний то гріх.

І ранить у серце і гостро,
Збагни моя, люба, збагни.
Твої всі даремні підозри,
Вбивають кохання вони.

Знесилений, вірю у чудо,
Що смур цей полуди -- мине.
І сяєво щастя в нас буде,
Як світло весни чарівне!

6-7 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

 
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
 
Говорилось
ось є любов
розділена
Як найдеш, то
тримай змагайся
прийде все із любов’ю
Із любов’ю
світ рятує всякий
як їм довести
 
Спробуй бачити
атож у тобі все
Не змінить ніхто тебе
Осягни
який малий ти сам
Тече життя
у тобі & без тебе далі
 
Говорилось
любов є, охолола втім
Для людей, що
душі взамін
вхопили світ
І не знають і не видять
ти хіба не з них?
 
Видитимеш більше, аніж себе
то збагнеш
Душу чекає мир
А ще осягнеш колись
ми є одне
Потік життя
в тобі й без тебе далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Із Бориса Заходера

Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!

І ось наша доблесна Рижка
у їхній застрибує гурт, –
проста́ непородиста кішка...
Але – не стушу́ється тут!

Славетні наймення – усякі
котячий налічує рід:
наприклад, той Кіт, що Наплакав;
Чеширський усмішливий Кіт;

погрозлива Кішка, вся Чорна
(хоч дурощі це, далебі);
й та Кішка, що вперто й проворно
Гуляла Сама По Собі;

послужливий Кіт У Чоботях
(та з лихом до нього не лізь!);
були у шанобі й пишнотах
єгипетські Кішки колись...

І от – славнозвісним цим Кішкам
(й тако́ж – славнозвісним Котам)
привітно вклоняється Рижка –
як Кішка, Що Спить Не Там.

Вона не шукає зати́шку
й кутка, де нема суєти, –
того, що шукають всі кішки
(а втім, і окремі коти);

вона обирає завзято
(й такого не бачив ще світ!)
місця́, де не спробує спати
ні кішка котра-будь, ні кіт.

Ви зараз підпустите шпильку:
«Прославиться кішка умить –
за що? Не за подвиг, а тільки
за те, що вигадливо спить?»

Ви скажете: «От іще лихо!»
Ви пирхнете: «Ну й кавардак!»
Ви зайдетесь в’їдливим сміхом...
а я відповім на це: «Так!»

Достойна цілком вона слави,
оскільки подвижниця ця
уже досягла в своїй справі
високого рівня митця!

Хто спить у трубі грамофона,
якраз коли грається марш?
І що це в пательні за соня
в той час, як готується фарш?

Де хочете – від А(бажура)
й до Я(щика для взуття) –
мостилась ця про́ста натура
і спала собі, мов котя...

Згадати абетку всю можна –
і слухайте потім, терпіть:
є місце на літеру кожну,
де кішка ця іноді спить!

На гирях від ходиків спала,
коли виставляли в них час;
на третій сторінці журналу
(я сам – спав на другій якраз);

а ще – на карнизі при стелі;
а та́кож – на клямці дверній;
і навіть – у нас на постелі,
хоч це заборонено їй!

Й погодьтесь на цьому-от місці:
недаром цю лінію гну,
бо слава дістанеться Рижці
за досить велику ціну!

...А вчора вже хтось мене торгав
і цілий вчинив тарарам –
щоб взяв я для нього автограф
у Кішки, Що Спить Не Там!

(2025)

Високий сум голубить душу,
у голові – вінок думок.
По небу, ніби по картушу,
вірша пливе новий рядок
і осідають на папері
прості римовані слова.
Відкрию серця свого двері,
нехай спочине голова.

Урешті кину сіті сайтів,
порину у глибини мрій…
Не вистачає терабайтів
вінтажній пам’яті моїй.
Єдиний засіб – тепле море,
прозорі хвилі повсякчас,
а свіжий вітер проговорить
по сірих думах парастас.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.

Портулак обіймає землю,
є і стимул, є і любов,
і не чути майже сирени,
дозрівають соняха зерня,
і здається поруч сам Бог.
Не затьмарить ніщо натхненних.

 
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
 
не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
атож не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
якщо нам не бачитись у цьому світі
у наступному шукай мене
устигни о так
бо я відьмача відьмача
бігме я відьмача
відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Життя людське, що та рибацька сітка:
дірок, пороків – дика коловерть.
Бо наша дійсність – то велика клітка,
а відчиняє двері лише… смерть.

Тоді душа летить у підсвідомість,
на волю, де немає ланцюгів.
У ца́ру, де панує невагомість
і ріки де не знають берегів.

І лише там очікує свобода
на волелюбну душу назавжди́,
але назад – уже немає броду
і браму ту ніко́ли не знайти.

Легенько, наче серпантином
Серпень кружля листочками,
Які лягають попід тином
М"якими килимочками.

А угорі іще зелені
Тримаються на гілочках
Березових та яблуневих,
До фінішу йде літечко.

Воно покошені отави
Залишить всім господарям,
Вдаль полетить із журавлями,
Передасть владу осені.

2023 р.

Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині

Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Не поведе босоніж по стерні….

Не розматлає у вітрах червлених
Вогонь ледь теплий, білий од борні…
Не приведи…

Прийди, іди до мене.

Здавалося.
Здавалося мені…


7 серпня 2025

Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його ще й Темним люди прозивали.
У Москві почав він рано зовсім князювати.
Був онуком він отого Дмитрія Донського,
Що носяться москалі з ним іще і донині.
Кажуть самі: «без виродка не бува в родині».
Та виродки, мабуть, були всі із роду того.
І цей був нічим не кращий від прадіда-діда.
Став він князем, коли десять літ йому лиш стало.
Та московськеє боярство таке влаштувало,
Хоч для краю і принесло чималенькі біди.
Та вертіти таким князем боярам простіше,
Аніж якимсь вже дорослим, досвідченим князем.
Тож, з натугою іще він на трона залазив,
Та схилялися бояри, ховали усмішки.
Їм то в радість та родичам князя не до сміху.
Дядьки мали більше права на отой трон сісти.
Не всі з таким положенням змирилися, звісно.
А те на болотах залісських привело до лиха.
Отож, його дядько Юрій, князь звенигородський
Заявив, що більше права на княжіння має.
Тому Василя, як князя зовсім не сприймає
І з племінником за владу мусить побороться.
Полякалися бояри: Юрій, якщо прийде,
Прожене від годівниці, яку ті обсіли.
Тож виступити проти нього бігом поспішили.
Інші дядьки Василеві подалися слідом,
Виступили проти брата. І той відступився.
Мусив бігом утікати аж за річку Суру.
Пожалів, що так відкрито вихопився здуру.
Але, звісно, з таким станом зовсім не змирився.
Ще сказати слід, що мати Василя – Софія
Була Вітовтова дочка. Тож той піклувався,
Бо ж сватові перед смертю про те обіцявся.
Хто ж проти Литви в ту пору виступить посміє?
Коли Новгород із Псковом мусили платити.
Тверь з Рязанню заявляли, що Литві скорились.
Тож на певний час в Заліссі князі замирились.
А, тим більше, що чума там узялась ходити.
Вимерло багато люду і князів чимало.
Тож було не до усобиць, всі тихо сиділи.
Сторожили отримані від батьків уділи.
Але лихо все ж не зникло, на свій час чекало.
Як помер у Литві Вітовт, прийшов Свидригайло,
То у Литві почалася своя ворохобня.
І тепер уже те лихо зупинити годі.
На Василя дядько Юрій виступив негайно.
Тим більше, що Свидригайло за друга вважався.
Та виступив дуже хитро – звернувся до хана
У Сараї, щоб той, справу вивчивши старанно,
Вирішив, хто би за князя надалі зостався
У Московському улусі – чи Василь, чи Юрій?
Сам доводив, що по праву трон зайняти має,
Бо ж він у роду найстарший і то кожен знає.
А такий завів порядок ще Ярослав Мудрий.
За Василя говорили московські «еліти».
Вони хитрі, добре знали, що хану казати.
Мовляв, хан тільки і має право то рішати
І немає чого, власне про то говорити.
Хан від лестощів розплився й Василя призначив.
Більше того, той мав право у Москві сидіти,
А не стольнім Владимирі. Є з чого радіти
Московським боярам. Отака їм випала удача.
Все, здавалось, утряслося…Та інакше сталось.
Надумав Василь, нарешті-таки одружитись.
З Володимиром Хоробрим схотів поріднитись.
На весілля рідня уся – все «кодло» зібралось.
І там мати Василева –Софія та сама
Скандал раптом влаштувала. Бояри признали
На Василю, що пізніше всі Косим прозвали,
Пояс золотий. Софія заявила прямо,
Що пояс Дмитру Донському колись дарували,
А потім його украли чи десь він подівся.
Тож у крадене Василь той, наче, нарядився.
І при всіх вона із нього пояс той зірвала.
Крику було та прокльонів. Василь разом з братом
Дмитром, що в народі Шемякою звався,
До батька свого у Галич негайно подався.
І там змовились такого Москві не прощати.
Зібрали війська і разом в похід подалися.
Скоро звістка про похід той до Москви дісталась.
Василь тільки-но відходив ще після весілля,
Голова, мабуть, боліла йому на похмілля.
Тож йому та вістка зовсім незначною здалась.
Велів послів навстріч дядьку негайно послати
Аби вони із ним мирно домовлятись стали.
Пізно, мабуть зрозуміли – не того напали.
Він взагалі не збирався ні з ким розмовляти.
Скликали поспішно військо, рушили навстрічу.
Там Василь побачив військо численне вороже,
Зрозумів, що подолати його він не зможе.
І опанував тут князя молодого відчай.
Розвернувся і помчався до Москви скоріше.
А за ним вслід його військо мчало, обганяло.
Проте, Москву боронити від чогось не стали.
Вхопив Василь жінку й матір, золота побільше
Та і до Твері подався, аби там сховатись.
Не засиділись, одначе, в Кострому попхались.
Кострома якимось сховком надійним здавалась.
Бо інакше чого б було йому туди пхатись,
Не він перший. Його батько також там ховався
Був від хана Едігея. І дід Дмитро знаний,
Як Тохтамиш на Москву вів полчища поганих,
Саме в Кострому ховатись від хана подався.
Тож і цей рішив, що звідти його не дістануть.
Але Юрій, Москву взявши, назвав себе князем
Та й на Кострому із військом подався одразу.
Витяг Василя «за вухо, як котя погане».
Але, видно, душа добра злий жарт з ним зіграла.
Не став Василя карати, в темницю садити.
Велів йому у Коломні за князя сидіти.
Ця помилка йому дорого потім вартувала.
Не подумав: не Василь той заправляв Москвою.
А боярство, що обсіло оту годівницю.
Не схотіли вони князю новому скориться.
Подалися у Коломну, забрали з собою
І послушне йому «бидло» - народ московітський.
Захарастили Коломну, а Москву звільнили.
Там на вулицях собаки хіба тільки вили.
Сидів в пустій Москві Юрій і з ним його військо.
Як же правити Москвою, як нема народу?
Посидів самотньо Юрій та і, врешті, здався.
Наказав, аби Василь той в місто повертався.
А сам в Галич повернувся, ждучи на нагоду
Не Москву собі вернути – хай сказиться, клята,
А стати великим князем у тому Заліссі.
Скоро сини його з військом у битві зійшлися,
Щоб добряче прочухана московітам дати.
Василь же розорив Галич, за те їм помститись.
В Білоозері від нього вони заховались.
Там якиїсь час сиділи, з силами збирались,
З московітами щоб знову у бою зустрітись.
Таки стрілись, розгромили та і геть погнали.
Василь в Новгород одразу дременув від страху.
Там приймати не схотіли того бідолаху.
Нащо? Щоб чужі проблеми знов кров’ю рішали?
Він у Мологу подався, Кострому та Нижній.
Та ніде того бідаку приймать не хотіли.
Юрій Дмитрович з синами Москву ж оточили.
І здалась столиця вража князеві за тиждень.
Усім князям повелівши з Василем не знатись,
Юрій став війська збирати, на Нижній сходити,
Де отому Василеві вдалось усидіти,
Щоби, врешті, остаточно із ним розібратись.
Не судилось. Московіти, може, постарались.
Чи така вже його доля. Раптом помирає.
І синок Василь на троні у Москві сідає.
Та московська вся «еліта» супроти піднялась.
Більше того, брати рідні проти нього стали.
З Москви вигнали і того Василя вернули,
Що у Нижньому від страху сидів, вино цмулив.
Бо ж вони цього невдаху уже добре знали.
Знову всівшись на престолі, роздав всім уділи,
Щоби воду не варили. І Василю тому.
Та вже ж дуже не хотілось змиритися йому.
Знов у Галич повернувся, зібрав собі сили
Й став з Москвою воювати. Цей Василь озлився.
Якраз брат того – Шемяка до Москви припхався,
Запросити на весілля князя сподівався,
Сам в кайданах у Коломні згодом опинився.
А дружина його вірна із братом з’єдналась,
Пішли Дмитра виручати. Але не зуміли.
На шляху війська московські їх ущент розбили.
Василеві за ту спробу добряче дісталось
Повелів Василь московський його осліпити,
Виколоти одне око. Звідти й Косим звався.
Після того воювати він уже й не брався.
Захотілося тихенько в уділі дожити.
А Шемяка не змирився. Знайшов новий привід.
Утік в Новгород, зібрав там чималу ватагу.
Прийшло в поміч іще військо під литовським стягом.
Та й потягся з отим військом на Москву сміливо.
Москву, правда ту не брали, якось примирились.
Та й те військо розійшлося. Василь, після того,
На Литву, на Казиміра водив війська свого.
А литовці із отвітом теж не забарились.
Попалили міста й села з того й того боку,
Набрали собі полону та і розійшлися.
А тут вже з другого боку монголи взялися,
Прийшли Рязань грабувати вони якимсь роком.
Василь на те розізлився, напав на монголів.
Хоча ті і мужньо бились та всіх перебили.
Та вісті про самоправство в Сарай долетіли.
Уллу-Махмет розізлився, зібрав орду в полі.
Узяв Нижній, до Мурома звідтіля подався.
Василеві удалося його зупинити.
Але він прийшов з ордою і наступним літом.
І вже москалів скарати добре постарався.
Розбив він московське військо, Василя самого
Узяв в полон, за собою у Сарай доправив.
А у самій Москві ще гірше складалися справи –
Вигоріла вся до цурки від вогню страшного.
Василь восени вернувся, з ханом сторгувався,
Що заплатить двісті тисяч за свою свободу.
А ще віддав Орді землі московські і води,
Щоб там будь-який монгольський мурза годувався.
А вернувсь – де гроші брати, викуп заплатити.
Стали срібні карбувати легшими монети.
Свій московський люд дурити за княжим портретом.
От тоді Шемяка й здумав Василю помстити.
Зговорився із другими, Василя зловили,
Звинуватили у зраді, що монголам здався.
В результаті Василь отой без очей зостався.
Та ще й радий був, що зовсім його не убили.
За те потім Темним звався. В Вологду подався.
А Шемяка в Москві всівся правити за князя.
Пригадав, мабуть, боярам всі їхні образи.
Відпиляти під собою гілку постарався.
Василь може б сидів тихо та ж взялась «еліта»
Через попів йому в вуха усяке шептати.
Що, мовляв, він під примусом мусив клятву дати.
А та клятва є недійсна. Бог не буде мстити.
Кому, скажете, потрібний князь сліпий? Даремно.
При сліпому князю легше казну грабувати.
Він нічого не помітить. А Шемяка клятий
Дістає. Тож краще нехай сидить Василь Темний.
Він подався в Твер до «свата» майбутнього свого.
Прихильники-втікачі теж з Литви підтяглися.
І татари із ордою де і узялися,
Бо ж викупа сподівались отримати з нього.
Москва легко піддалася. І знов Василь всівся
На московському престолі. Тепер вже до смерті.
Скоро принесла «еліта» Шемяку у жертву.
Отруїли та й по всьому. Так Василь помстився.
Ворогів взявсь виживати, забирать уділи.
Ті тікали хто в Новгород, хто в Литву, хто далі.
Так, що ворогів практично у нього не стало.
Хто не втік, то ті тихенько в уділах сиділи.
Наступником свого сина велів визнавати.
І питань ні в кого потім щоб не виникало.
На Москві митрополита власного обрали,
Не стали в Константинополя дозволу питати.
Правда, сам Константинополь турки захопили.
З усіх земель православних лиш Москва зосталась
Православні ієрархи все ж не намагались
Туди втікать. І під турком непогано жили.
Бо москалів добре знали, тому й не хотіли
З ними спільного нічого у ті часи мати.
А вже скоро й Василеві пора помирати.
Перед тим, як душу Богу, а землиці тіло,
Залишив у Москві сина на столі Івана.
Залишив державу бідну та ще із боргами,
Бо ж не заплатив ще викуп належний поганим.
Тож Іванові нелегко довелося явно.
Та нахабство і жорстокість – москалям властиві,
Помогли тому Івану ще й Великим стати.
Всіх сусідів-конкурентів з дороги прибрати,
Не лякаючись людського і Божого гніву.

Із Бориса Заходера

– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
Ледь підручник я узяв
й сів за стіл – як чую: «Няв!»
«Йди-но геть! – кажу коту. –
Скруту маю я ще ту́:
вчитись треба, пихтячи...
Так що – дзусь, і не нявчи!»
Він же – виліз на стілець,
й ніби спить, – от хитрунець!
Тільки бачу я оману,
і на неї не пристану!
«Хитрий ти котячий син!» –
й смик його за хвіст!..
– А він?
– Підхопився він спрожогу,
на стільці подер сукно,
скинув зошит на підлогу,
а мені подряпав ногу –
та і скочив у вікно!..
Втім, на нього я не злюсь,
зайвий раз не крикну «дзусь».
Тільки каже вся сім’я,
що в усьому винний – я.
Й заявив я їм ґрунтовно,
що – обмова це пуста:
спробуйте самі, шановні,
втримати за хвіст кота!

(2025)

Зруйнована, зневірена, омита
кривавими сльозами матерів,
моя Вітчизно, ти все ж не убита,
хоч лик твій гордий дещо помарнів.

Тобі б лише проснутися уранці,
змахнути пил з натомлених плечей,
і сотні кровопивців-голодранців
зітнути жала прадідів мечем.

Як соняшник, що тягнеться до світла,
і хлібний колос на міцних ногах,
ти маєш все, аби жила і квітла,
моя Вітчизно-ненько, у віках!

Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.

Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.

Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.

Пливе життя - довічне покарання.
Де сили для нового вірша взяти?

Щовечора відлюдника чекає
Холодна спорожніла сіра хата.

Вночі на мене дивляться ікони.
Життя назад не можу відмотати!

Виносить вирок осяйне дитинство,
Французька карусель, солодка вата.

Один... Один... Минулого отруту,
Коктейль жури доводиться ковтати.

Лишилися світлини в телефоні.
Наснилася незіграна соната.

Тепер - чекати звільнення від світу.
Молити Бога. Плакати. Мовчати.

Із Бориса Заходера

Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Бо станеш враз безноса,
чи навіть втратиш хвіст!»

Уперта ця собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка –
відповідала вперто,
поглянувши навскіс:
«Ви можете ричати,
чи можете мовчати –
продовжу я відверто
усюди пхати ніс!»

– Що з нею стало, друже?
Вже нам цікаво дуже!
– Та і мені цікаво,
без ви́димих підстав...
Але скажу вагомо:
мені це невідомо,
бо пхати ніс у справу –
звичайно, я не став!

(2025)

Крадеться осінь непомітно.
Сховавшись за старі дуби,
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.

Але увечері, прозябши,
Жовтавим листячком тремтить,
Відходить, із собою взвши
Неба бездонного блакить.

Запах суниць теж забирає,
Ховає журавлиний ключ,
Сестричку-осінь привітає
І вируша в далеку путь.

2016 р.

Потушило сонце свічку
в кучерях ліска.
Вечір ніжно пестить річку,
шепче осока.
Потекла густа заграва
медом по воді,
ярко барвами заграла,
солодом медів…
Серпень спасівкою дише,
спека навкруги,
нічка зорі знов упише
поміж береги.
Лише ранок прохолоди
принесе ковток.
Літо, тиша, насолода
і війна за крок…

Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.

Нема нічого – смерть німа:
Тебе немає, ні тортури,
Ні покаяння крадькома,
Ні райських поцілунків гурій;
Й не можна описать з натури
Сплетіннями співочих рим
Чого не бачено ніким.

Тоді навіщо марнувати
Дорогоцінний долі дар?
Допоки дихаєш – багатий:
Радій доволі, дихай, мар,
Байдуже, молодий чи стар:
Найдеться будь-кому відрада,
Розрішення тривог, услада.

Та треба й набивать синці,
Самому сенси призначати,
Плита могильна укінці –
Для кожного незмінний фатум:
Минуться злидні та блавати,
Що б не набув – лишати тут,
П’янкі розваги й горе скрут.

Отож доводиться рішати:
Життя важливе чи пусте,
Нагода чи постійні страти,
Що ми єсьмо й що ви єсте,
Коли наш розум підросте.
Та попри сумніви повсталі
Воно продовжиться надалі.

Тихо, ледь чутним гомоном
Перешептами, за міста зворотами
Одинокими, пустими переходами
Все журбливими прямую я кроками

Навздогін за тобою трамваями
Не встигаючи все на хвилиночку
Я біжу, спотикаюся колосом
Мов хмільний, шкутильгаю чоботями

По калюжам, з мінорною усмішкой
Весь побитий невдачами, долею
У синцях, із рубцями—запʼястями
З сигаретою, такою мрійливою

Я усе ж десь позаду, у поспіху
Навздогін! навздогін… не тямлячи
Що чекати мене не збираєшся
Перламутрами прикрашаєшся
Не для мене, а іншим хизуєшся
Своїм видом, мене ж цураючись

А я навздогін, трамваями
У вікно, проводжаючи поглядом
Сотні інших, таких же знедолених
Що крокують бездумно за мріями

Та моя мрія десь перламутрами
Усміхається іншим мрійливо
Доки я, спотикаючись, думаю
Що запізнююсь лиш на хвилину.

На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.

В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я знову слухаю у Ічні,

То хлюпне хвилею Десна
Біля Чернігова старого,
То ніжно задзвенить струна
І пісня ши́риться розлого...

Високі пагорби, Дніпро,
Травневе молоко каштанів...
Я зичу Києву добро,
Але у ньому я – прочанин.

Пробачте, Лаврськії Святі,
І зі столичної неволі
Мене додому відпустіть
Пізнати в мирі щастя-долі!

Серпень 2025 року

по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня

у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
у рай розсипаних сливок

і серце-пташок без вагання
летить на мед і голос ос
на смак-сильце передчування
що в гості осінь –
вже ось-ось
05.08.2025

Із Бориса Заходера

Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
нюх собачий,
слух собачий...

І характер був собачий –
тобто, трішечки гарячий!

(2025)

Коли піду у чорно-білий світ,
а інші фарби залишу у цьому,
то навіть мій рудий до болю кіт
у розпачі блукатиме по дому.
У тузі посіріє на очах,
утратить барви вогнянисто-рижі,
качатиме черствого калача,
маститиме за мною свої лижі
у край, де не існує кольорів,
не те що розмаїтих їх відтінків.
Мішатиме чорнила у відрі
і однину душі в усіх відмінках…

Коли покину кольоровий світ,
занурюся у чорно-білі фарби –
усе здобуте вивішу на пліт,
не заберу малого навіть скарбу.
Нехай воно порадує когось,
комусь, можливо, стане у нагоді,
аби жаліть затим не довелось,
що потонуло у життя негоді.
У світі чорно-білих кольорів
не ціняться набутки кольорові –
там білі зорі сяють угорі,
у чорнім небі мертвої любові.

Коли залишу кольоровий світ,
я захоплю лише про тебе згадку
аби у тиші, серед товщі літ,
душі твоєї віднайти розгадку.
О, як же бракуватиме тебе,
твоїх очей і рук твоїх чарівних!
Кого вони обожнюють тепер?
Їм не було в усьому світі рівних.
Але у тебе ще багато мрій,
іще всього багато для любові,
тому живи натхненно і радій
у цьому дивосвіті кольоровім!

 
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
 
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Всі багаття і труд на землі
 
Як увійти у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Всі нереальні є
І начебто чужі
 
Чарку ще за працюючий піпол
Пий за всю оцю безліч голів
Думай ще про мільйони без ліку
Їм би лідерів а не шахраїв
 
Ще є ті голосуючі вдома
Порожній погляд на дивацькому шоу
І хабарники сірі костюми
Рак чи поліо вибери щось
 
Поглянувши у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Чи є вони реальні о
Хіба вони не чужі
 
За тих які працюють із віку
Тих які уродились ніким
За усіх осіб у лахміттях
Пиймо ще за оцю земну сіль
 
За тих які працюють із віку
О хильни за оцю земну сіль
За мільярди мільйони і тисячі
Які уродились ніким
 
О пиймо за оцю земну сіль . . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.

Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
І зникне в снігах, як жебрак.

Торкнеться цей сонячний промінь
Рамен, як невинне дитя,
Роменом дихнувши в долоні
Для радощів і каяття.

16 вересня 2023

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Залишайсь, як хочеш відпочити,
розкладайся у гостинних кронах
вистеляться в ложе дружні віти,
заколишуть ніжно і синхронно.
Солодко й спокійно подрімаєш,
злюбишся із тимчасовим домом
й гайнеш чимдуж до землекраю
по своє зовуче невідоме.

03.08.25

4 серпня - день народження унікального німецького музиканта

Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.

Батьки - письменник і балерина,
післявоєнний Берлін…
А син поринув -
у політ.

Енгармонійний хаос,
ритмічні пульси…
Вслухайтеся: Клаус
Шульце.

2025 рік

Із Бориса Заходера

Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!

(2025)
D:after {content:attr(t) attr(t);}
ааааааа

Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.

Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Не в ціні людська свята кровиця.

Сни четвертий рік уже в димах!
Сміх в журі, а радість у прокляттях.
Думаю про майбуття, то "їде дах",
Біс украв під старість дрібку щастя.

З Україною у вир біди лечу,
А зі мною разом жінка й діти.
Доки помсти не погашено свічу
Буду супостатів люто бити.

4.08.2025р.

Серпневий день отавами запах
Та яблуками й грушами в садочку.
Вже скоро покидати буде нас
Теплеє літечко в ромашковім віночку.

Збігають непомітно літні дні,
Вже й осінь золота не за горами.
Ввижатимуться довго ще мені
Літа чудові неповторні барви.

2025 р.

Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.

Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Людського життєтворчого тепла.

І ділишся і усмішкою там,
І тим окрайцем, що останній, може.
І думкою, в якій розрада Божа -
На світлий шлях блукальця наверта.

Це - антисвіт до того, що навкруг...
Реальність паралельна існування,
В якій живе надія, хай остання,
Що лік знайде Земля од всіх недуг,

Що розірветься враз попона тьми,
І божевілля воєн, як напасті,
Змете сяйний, потужний гейзер щастя,
Двоногі стануть знову всі людьми.

4 серпня 7533 р. (Від Трипілля)(2025)

Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.

Берег рудіє травою сухою,
Плесо втекло, заросло лепехою.
Трохи, і стане калюжкою.
Спека нахвалкою шкірить лихою,
В репину дна, ще сиру під вербою,
Котиться дикою грушкою.