Нехай болить, без болю не буває,
Допоки в тілі ще живе душа.
Її багаття світ цей зігріває,
Ллючи жагу з небесного ковша.

Нехай сльозить, її печаль одвічна,
В її очах прочитані віки.
У ній кипить напруга вулканічна,
Як пінний вири бурхливої ріки.

Та йде життя в Туманність Андромеди
Ходою віх через Молочний Шлях.
І ніби тільки що писались Веди,
Та у Мемфі́сі був за бога Птах.

Недавно ще імперії гуділи,
На колісницях мчав багряний Рим…
Ті ж самі зорі в небі молоділи,
Прийдешніх літ розсіюючи дим.

Світильник гас і знову розпалявся,
Явивши світу відблиски епох.
За ними новий обрій розвиднявся,
Сакраментальний пишучи пролог.

Тремтіла мить над вістрями булатів,
Ціна життя вкладалася у гріш…
Вертався час до згубних постулатів,
І знову плоть затуплювала ніж…

Кровили дні згодовані жахіттям,
Від грізних чвалів тріскала земля.
Брели в сніги століття за століттям,
Тепло сердець спустивши до нуля.

Лились дощем торжественні прокльони
На буйні глави зрадливих вождів,
І знов пішли мільйони на мільйони
Звергати свій прошитий біллю гнів.

У цій шаленій, дикій круговерті,
Перемішались вчинки і слова.
Життя іти старалось мимо смерті,
Та смерть і нині, як тоді – жива.

Її німі, густі, глибокі пущі
Сховали безліч титулів, імен…
Та далі йдуть сліпі і нетямущі
Під висоту її низьких знамен.

І знову ночі зорями ридають,
Світ, як завжди, перечить небесам.
Ривки останні в жилах википають,
І ти уже з душею сам на сам…

Василько біля двору грався якось
Під наглядом бабусиним. Вона
Не виглядала, як бува, з вікна.
Сховалась під розложисту гілляку
На лавці під парканом. У тіні
Собі цікаву книжечку читала
Та за Васильком скоса поглядала,
Чи все в порядку з онучком, чи ні.
Василько, звісно, вже до того звик,
Тож на бабусю не звертав уваги.
В штанцях, вже потемнілий від засмаги,
Мотузкою тягав свій броньовик.
Щось там гурчав про себе, торохтів,
Неначе, справді то двигун машини.
Лише в кіно, на щастя, бачив війни…
Аж тут зненацька вихор налетів.
І звідки взявся, раптом закружляв,
Підняв пилюку у танку стрімкому.
Якиїсь папірець мелькав у ньому,
Десь він, напевно, із трави підняв.
Василько заворожено дививсь,
Як вихор той до нього наближався.
З цікавістю дивився, не лякався.
А той все вище піднімавсь, крутивсь,
Туди-сюди носився по дорозі,
Здіймаючи все більше пилюги.
Та підіймав усе, що до снаги,
Що він знайти і що підняти в змозі.
Аж тут бабуся вздріла вихор та:
- Васильку, - закричала,- йди до хати!
Не треба у той вихор потрапляти.
Давай, швиденько! Ну, чого ти став?!
Василько швидко в двір полопотів
Та все на отой вихор озирався,
Який слідом за ним, здавалось, гнався,
Немовби за штанці вхопить хотів.
Вже з двору озирнувся. Вихор вмить
Промчав повз двір і далі покотився.
Василько зупинився, подивився:
Куди він по дорозі побіжить?
А він пробігся трохи і пропав.
І пилюга розвіялась за вітром.
І знову кругом тихо, знову літо.
Й не вірилося, що він утікав.
- Бабусю, звідки вихор той узявсь?
І чому слід від нього утікати?
Навряд чи зміг би він мене підняти.
Лиш пилюгою й папірцями гравсь.
- Біда не в тім, - бабуся почала,-
Що міг той вихор десь тебе вхопити.
Іди на лавці трохи посидіти,
Щоб я тобі усе розповіла.
Василько до бабусі примостивсь.
Йому ж цікаво. Чом не посидіти?
- Було давно то. Вже людей по світу
Бог розселив. Уже розпорядивсь,
Хто, як і чим займатися повинен.
Дав людям Десять заповідей Він…
Та був між Божих ангелів один,
Що загордився й Господа покинув.
Він по землі надумав сіять зло
І став людей збивати з пантелику.
Хотів, як Бог, зробитись він великим,
Для цього йому треба лиш було
Людей збивати більше у гріхи.
Коли людина заповідь порушить,
То йому легко захопити душу
Для своїх власних намірів лихих.
Прозвали його люди Сатана.
Він слуг своїх чортів розвів повсюди,
Які весь час дивились, які люди
Сповзли у гріх, яка їхня вина.
Чим більший гріх, тим чорт візьме скоріш
Ухопить душу й вже не відпускає.
А Сатана, чим більше душ тих має,
Тим, зрозуміло, в світі важливіш.
Бог за тим всім лише спостеріга.
Душа людини – її власна справа,
Усе робити має повне право.
Тож душу кожен сам оберіга.
Бо заповіді – не закон, вони
Дані людині, наче шлях до раю.
Хто їх дотримав – той і право має
У рай попасти. А хто завинив,
Того бере до себе Сатана.
Чорти для того й шастають по світу,
Щоб душу грішну де не пропустити.
Щоб в пеклі опинилася вона.
Та грішних душ йому не вистача,
Бо ж більшість люду – чесні і порядні
І Господу вони не хочуть зрадить.
А Сатана без того вплив втрача.
Тож часом й намагаються чорти
Й безгрішну душу також ухопити.
А потім її легко очорнити
І Сатані під руку привести.
Та Бог все бачить. І, як чорт, бува
Простягне лапу, щоб вхопити душу,
Хто заповіді Божі не порушив,
Бог ні одної миті не взіва.
По лапі дасть нахабному чорту,
Що той умить закрутиться від болю,
Кружлятиме й сичатиме по полю
Іноді, не спиняючись, версту.
На лапу буде дмухати весь час
Аби той біль пекучий затушити.
А ми ж чорта не можем углядіти,
Тож видається здалеку для нас,
Що то так просто вітер закрутив.
Крім пилюги, нічого там немає.
То чорт ногами пилюгу здіймає.
Буває, часом й декілька чортів
Невинну душу прихопить схотіли,
Тоді вже вихор не один гуля…
Отож дивись на нього звіддаля,
Щоб часом й твою душу не вхопили.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Я іноді літаю уві сні,
шукаю ті́ні, наче у тіні́
тієї, що не кликала до себе
ані в минулі дні, ані на небо
у несходимі зоряні світи,
куди із нею нічого іти,
бо їй, як і раніше, не до мене,
коли були ми юні і зелені...
але буває, манить у вікні,
немов чекає у самотині
у недосяжні поки-що покої...
горить її свіча у далині,
аби було не холодно зі мною
під сніговою білою габою.

01/21

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники, дезорієнтовані коханням,
спонукають безладні стосунки між людьми.
А ті, хто супутники ми,
зраджуєм інших путників*,
яким листи несуть
не менш красиві голуби.

Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
Ми живемо за сонцем,
яке творить німб над куполом кожного знаку.
Ти під знаком кого?
Якщо під моїм – я твій супутник.

Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
Найвипадковіший знак.
Знак винятку.
Людина зміюку несе,
чи змія вже її отруїла?
Чи людина така, як змія,
демонструє силу
(від слова монстр),
якщо вже когось не вбила?
Тому над Змієносцем найменший німб.

Сходяться знаки,
поговорять,
попораються.
І розходяться.

Добре ходити по небу,
правда?

___________________
* путник – подорожанин

15 травня 1995 р., Богдани́

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражненних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо -
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
Бо забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.
04.01.21

* * *
Хоча бандерівців шаную,
Мені бульбівці значно ближчі.
І хай комусь це по фен-шую,
Я бачу кров і попелище.

Затято брат ішов на брата,
А москалі – гострили жало.
І воля падала за ґрати,
І горя проросло чимало.

Крушити, бити, повставати:
Чіпкий закон і крапка – куля.
Нехай чужа ридає мати
І заніміє, як зозуля.

А далі – заросте травою
Те, що слізьми, журбою вмите.
Його байдужою габою
Укриють весни жароквітні.

І дух повстання стуманіє,
Це буде фентезі початок.
І заболить оскліла мрія --
Прибило МГБ печатку.

Дивіться в корінь – ворог, ось він.
Задумається – спить погано.
Зависнув у повітрі подзвін.
Немов кіно. Життєві грані.
Кайдани і мовчання рани.

Я не люблю епатажу,
та покажу не ніяке,
а вищого пілотажу
знаки.
Бачу тире і дефіси
титлами кожного тому,
а на плиті обеліску...
кому.
Є запитання? Посто́ю
статуєю Василіска
і підведу під собою...
риску;
крапку і кому банальну;
дужки; ...і(неповториму,
видиму) оригінальну
риму,
оклики!!! ...і дієслово,
взяте, буває, у «ла́пки»,
а увінчає письмо – дво-
крапка
і додаю після неї:
інші слова у рядочку,
знаки уваги моєї...
точку.

01.21

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від «повік» – до «тепер»
ця розверста душа – тупо «по́-фіґу»!

Кроком прямую – у масу проблем,
з «табули раси» крізь стреси в ідилію.
З верхнього пекла зроняю в едем
з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

Чи, навпаки, десь на дні свого раю
яблуко власне шукаю…

Ніби поліно, обжерте вогнем,
дуже просто, Душе! аж надто просто
я собою підпалюю нижній едем,
павши вгору на блискавку, в прах і кості…

Божі грози сповідують віру мені,
дириґують моєю аурою!
Я окремішньо сплю в перевтоми на дні –
бо новим ієроґліфом марю я…

Попри мрії старі передохлі,
«Я» – останній затаєний ієрогліф…

Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
і забарвлю озера по всій Галактиці!

Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
Хай ім’я – абсолютно покірне.
Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
невідомий, як Рим, бо невірний…

Хо́роше як, коли перевтома
не десь застає – а вдома…

Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
я вже відпасся серед отави…
Знов ієроґліф, число і Washington.
Є для цього у мене підстави!

Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
Перевтоми такої не матимеш.

Плакатимеш, прочитавши мене.
Пла́катимеш – і плека́тимеш…

11 грудня 2006 р., Київ

Вечірній Київ чарівливий,
Вогнями ніжно засвітивсь.
Неону краплі, наче диво-
Перлини поскидала вись.

Зірки попадали додолу,
Дніпра укрили береги,
Доріжку світла ясночолу
Проклало небо навкруги.

Рядочок цяточок сяйнистий -
То низка ліхтарів чи свіч.
Немовби одягла намисто
Приваблива чаклунка-ніч.

9 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Бережи звичну мить – поки думаєш, дивишся, ходиш,
Поки чуєш, говориш, вдихаєш на повні груди.
Такі блага прості, а даються не всім від природи.
І, на жаль, не довіку. Хто знає, що завтра буде?

Тож живи, не існуй! Ризикуй починати, завершуй,
Надихай і твори, розчиняйся, палай коханням!
Помиляйся, прощай, проси завжди пробачення першим!
Кожна мить – це можливість. Можливо, вона остання.

2019 р.

Коли духмяно зацвіте
І стане повна соку рута, –
Мені згадається все те,
Чого ніколи не вернути.
Прозорість встояних світань,
До ранків світлістю прикутих, –
І шепіт жалісних розтань
На заозерних вогких луках.
Де, руку пестячи твою,
Я прагнув більшого уперто
І повторяв: Люблю, люблю…
Щоб тільки з розпачу не вмерти.
Не збив цнотливості заков,
Хоча згинав і м’яв, і стукав
Там, де запахне рута знов
На заозерних теплих луках.
Чи приведуть обох туди
Життя немислимі маршрути,
Де наших давніх стріч сліди
До луків ранками прикуті?..
09.01.21

Коханий мій, за вікнами зима,
Різдвяний вечір. Сумно в нашій хаті.
І хто, скажи, у тому винуватий,
Що я самотня, що тебе нема?

А перша зірка вже на небесах,
І ти, напевно, з нею поряд світиш?
Щоб я не загубилася у світі,
І не злиняла вся моя краса.

Беру до рук сімейний наш альбом
І розглядаю всі твої світлини.
Я згадую тебе, о, мій єдиний,
Як добре нам завжди було обом.

І все чомусь кінчається слізьми,
Що по щоках струмочками стікають.
Тебе нема давно, а я кохаю,
І згадую щасливий день зими.

Коли кохання обігріло нас,
І я уперше глянула у вічі
Твої, зелені. І від тої стрічі
Змінився світ і зупинився час…

Неначе в чорнобілому кіні
Прокручую своє життя з тобою.
Щасливе. Та не вийшов ти з двобою,
Щоби сказати тій хворобі: -Ні!..

Коханий мій, за вікнами зима,
Різдвяний вечір. Сумно в нашій хаті.
І хто, скажи, у тому винуватий,
Що я самотня, що тебе нема?
24.12.20

            І
Сповита ідеалами добра,
поезія існує одиноко.
У самоті не помічає око
її витіюватості пера,
яке з нічого витискає всує
гаряче молитовне алілуя,
солоні сльози і слова палкі...

Солодкі аромати із каструлі,
але лікують нас гіркі пілюлі,
пісне меню й рецепти не такі,
як іноді фантазія малює.

            ІІ
Їмо і переварюємо все,
що на столі. О! Ми ще ті гурмани,
коли під чарку блимають екрани,
закушуємо шинкою есе,
до себе приміряємо романи...

На те і щедрий вечір на землі.
Та муляє минуле. У тумани
уже пішли великі, і малі
старі Івани, юні Василі,
не дочекавшись волі свого краю...
і я себе теперечки питаю, –
навіщо ти – ніякий цій юрмі
ще тлієш, наче іскра у пітьмі,
якщо тебе усе одно немає?

            ІІІ
Описуємо грішне
             і святе:
юрба чекає рило
             і кадило,
у торбі – шило,
  на екрані – мило...
Не дуже втішно,
       радісно...
                  зате,
коли воно
    ще де-не-де зринає,
то осідає
          піною на дно.
Зелене полотно
           уже линяє...
гарантією успіху давно
опікуються шоу і кіно...
але чому
     так соромно
                буває?

01.21

А ми ще віримо й тепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваємо, хто вмер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в цій країні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

Різдвяний вечір. Тихо у кімнаті,
Маленька свічка на пустім столі.
Самотня жінка на оцьому святі.
У всесвіті одна. На всій землі.

Без діточок. І ніде правди діти,
Порозлітались по усіх світах.
У них тепер свої шляхи-орбіти,
Свої гніздечка має кожен дах.

Тепер одна між снігом і громами,
У свято і у будень – самота…
Як гірко доживають наші мами,
Коли в запасі лиш одні літа.

На чорний день припасів небагато –
Світлини рідних, давні рушники.
І пам’ять про минуле і про свято,
Коли з коханим бігли навпрошки.

Іще колиска на старім горищі,
В якій лежать сорочечки малі.
Загорнуті для правнуків… І свище
Хурделиця із вітром на землі.

Оце її життя, такий святвечір,
Де хату вже снігами замело.
Сідає ближче до вогню, до печі…
І змішуються сльози і тепло.
06.01.21

…а трапляються січні вологі та сірі.
Для людей середовище це – агресивне.
По коліна в воді на Різдво й на Маланку…
Не рятують і спогадів давніх уламки.

Мир намоклими деревам, синицям і сойкам!
Ну хоча б до середини травня підсохне?
Дощ – persona non grata
із грудня по лютий,
і ніхто цих зимових калюж
не полюбить.

Я спрямовую погляд
у простір захмарний –
вимагаю
пухнастого снігу
зухвало.

З червоної лінії встануть перші слова –
ультимативна форма.
Себто, щось важить твоя голова –
формул розумна норма.
Хоч від наказів твоїх – сказ
голий та екзальтований,
я пропишу і цей маразм,
тобою загартований.
Обабіч дороги я реагую
на рух кольорових колес,
мов заграває і мов торгує
з Духом Святим стрес,
мов не вагаюся гріхопасти
під коло найтяжчих гріхів
і перейти до найнижчої касти –
мертвих паріїв.
Себто, не важить моя голова,
а зайва рука ведеться,
і проклинаються перші слова,
де лімфова лінія ллється.

19 липня 1993 р., Київ

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

У мушлю часу сонце заховалось,
від сяйва зір крутилась голова
і в тиші забриніли, як здавалось,
іще ніким не сказані слова…

Відкрив обійми вересневий вечір
і оксамитом ніжно огорнув
такі тендітні, аж прозорі, плечі,
перетворивши втечу… у ману.

Ману позицій, поглядів і хисту.
Війну вівенді модусів, цитат
чи осені стрімкого падолисту,
манірності і марноти утрат…

Як довго я чекав тебе, жадана,
як надто швидко згіркнула халва!
Все сказано – упали з уст неждано,
немов сльота, несказані слова…

Є в кожного в душі скарбничка
І в кожного – вона своя,
Лежать в тій скриньці таємничій
Якесь число, чиєсь ім’я,

Напівзабуті сни і мрії,
Колючі реп’яшки образ,
Далекі вогники надії,
Уривки голосів і фраз,

Близьких людей ясні усмішки,
Розчарувань найперших біль,
Красива пісня, гарна книжка,
Улюблений з дитинства фільм...

І скільки б ми скарбів не мали –
Коштовних, срібних, золотих –
Та скринька, що в душі сховалась,
Є найціннішою із них.

2003 р.

Василько на подвір’ї собі грався,
Що робиться навкруг – не озирався,
Не бачив хмар, що небо затягли.
Вже кинувся, як перші краплі впали.
Огледівся – навколо темно стало,
Немов вечірні сутінки прийшли.
А там іще страшніша суне хмара,
Вже зовсім недалеко грім ударив,
Залопотіли краплі по землі.
А чорна хмара усе ближче, ближче,
Здається, опускається все нижче
Й висять із неї пасма чималі.
Тут мама закричала: - Хутко в хату!
Чого ото попід дощем стояти?!
Скоріше, а то пуститься якраз!
Василько й сам ховатися збирався,
Затримався, на хмару озирався.
Здалося, не така вона якась.
Заледве встиг ускочити до хати,
Як дощ став все сильніше припускати
І враз зашурхотіло, загуло,
Заторохтіло по даху, по вікнах,
Немов танцює там хтось танці дикі.
Що ж то цікаво там таке було?
В вікно поглянув. Боже ж,Твоя воля!
Неначе, льодом вкрито все навколо.
Звідкіль і взявся, літо ж надворі?
Тут підійшла матуся, ледь не плаче:
- То, синку, град. Ти ще таке не бачив?
Мабуть, багато шкоди натворив?!
Побив в саду усе і на городі.
З весни трудились - тож усього шкода.
Хоч добре, квочку встигла завести,
А то б іще й курчат малих побило,
Під квочкою би не пересиділи.
А сад, город не удалось спасти.
- А звідки град отой береться, мамо?-
Спитав Василько у матусі прямо.
Та посміхнулась: - То було давно.
Мені бабуся так розповідала,
Коли у неї якось я спитала.
Хоча й не знаю – так чи ні воно.
Раніше бджоли були, наче люди,
Лиш мали крила та літали всюди,
Нектар носили в хатинки́ свої,
Які вони у дуплах будували
Аби нахаби їх не діставали,
Солодкого ж хотілось дуже їм.
Жили вони, трудилися щоднини
Аби достаток мати у хатинах.
І все б, здавалось, добре, але ж ні.
Були й такі між ними, що сиділи
І все життя нічого не робили,
А їли так, що іншим на три дні.
Вони себе елітою вважали,
Трудитися тому і не бажали.
Мовляв, вони керують тут усім.
Хоча й без них роботу усі знали,
Трудилися собі й відпочивали…
І от таке життя набридло їм.
Навіщо тих лінивих годувати?
Самі собі спроможні раду дати.
От, тільки, як би здихатися тих?
Кудись би їх відправити подалі,
Аби вони життю не заважали.
Ще й так, щоб не примушувати їх.
І от знайшовсь між ними хитруватий,
Який проблему взявся уладнати.
До себе сивочолих запросив.
Коли усі злетілися, він мовив:
- Проблема, розуміється не нова.
Я довго думав й, врешті, зрозумів,
Як нам усіх тих ледарів позбутись.
Але усе таємно має бути.
Давайте ми розпустимо чутки,
Що всі гуртом полетимо на небо.
Бо ж там блакить і працювать не треба,
Зусиль не витрачати ніяких.
Лише на хмарках на пухких лежати…
Чого іще потрібно нам бажати?
А на землі отут залишим тих,
Хто нами мудро, начебто керує.
Нехай самі, як хочуть, так мудрують,
Ми там на небі проживем без них.
Коли чутки потроху розійшлися
І всі їх обговорювать взялися,
Дійшли вони й до ледарів отак.
Ті миттю похопились, закричали,
Що там на небі бути перші б мали,
Адже вони еліта, як не як.
Всі, наче, покомизились для виду,
Здогадуючись, що із того вийде
Та ледарям «на поступки» пішли.
Ті, правда, іще більше захотіли,
Аби усі за ними не летіли,
Завадити їх «раю» не могли.
У відповідь усі з них зажадали,
Аби й вони назад не повертали.
На тім вони усі і розійшлись.
Одні на небо чимскоріш майнули,
А інші із полегкістю зітхнули,
Бо ж ледарів, нарешті, позбулись.
Як ледарі потрапили на небо
Та роззирнулись, врешті, навкруг себе,
Побачили, що тут зовсім не так,
Як їм ті роботяги розписали:
Вітри холодні наскрізь продимали
Й на хмарках не полежати ніяк,
Бо ж вони вічно мокрі і драглисті.
А спробуй ще знайти чогось поїсти.
- Нас одурили! – крикнули гуртом.
Але ж назад уже не повернути.
Отож взялися проклинати люто
Тих, хто їх підло підманув на то.
І довго голосили і кричали,
Поганого всього їм набажали.
З усього, може, справдилось одне:
Утратили людську подобу бджоли,
Літали, мед збираючи навколо
Та сподівались: з часом все мине.
А ті на небі бачили все, звісно,
Спостерігали за життям їх злісно
Та думали, як би помститись їм.
А особливо, як приходить літо
І на землі усе буяє, квітне,
Літають бджоли понад цвітом тим.
Тож ті на небі крапельки збирають
І на холоднім вітрі їх тримають
Аж поки врешті не замерзнуть ті.
Збирають так льодина до льодини,
Складаючи у хмару їх єдину.
Яка аж провисає по путі.
Чим зліші – тим градини більші мають.
Вони на землю потім їх жбурляють,
Бажаючи потрапити у бджіл.
Або хоча б побити оті квіти,
З яких нектар ті бджоли можуть пити,
А заодно збивають все навкіл.
Не скільки бджолам є від того шкоди,
Вони ж зарані чують ту негоду,
У вулики встигають залетіть.
А от природі дістається з того,
Бува – не залишається нічого,
Лише цурпалля навкруги стирчить.
Тепер ти, синку, розумієш, звідки
Той шкодник-град буває лише влітку .
Бо ж взимку бджоли в вуликах сидять.
І ті на небі також спочивають
Та злості усе більше набирають
І за обман той влітку бджолам мстять.

Хоч мудрість ця
проста,
та зовсім не легка:
Дарма бояться
люди
гусака!

У гусака важкий
сталевий
дзьоб,
Гусак не дзьобне,
не загонить в гроб!

Могутні крила
міцно пригорнуть,
Але в труну завчасно
не вкладуть.

Сталеві ноги б'ють
далеку путь,
Проте нікого в землю
не заб'ють!

Найголовніше в гусака
добро -
Його - Перо!

Та у пера
є особливе
зерня:
Воно культурне:

"Страшне перо
не в гусака,
а в ДУРНЯ!"

Під стріхою старенької хатини
Синички повсідались й горобці,
Тут мешкає бабусенька Килина,
Прийма гостинно пташечок отих.

Сипне зерна їм, хлібчика ще крихту,
А для синичок припасла сальця.
Давно в її оселі тихо-тихо,
Лиш пісенька пташина звеселя.

Із пташечками часто розмовляє,
Бо більше перемовитись ні з ким,
У розповідях тих біль виливає,
То й легше їй на серденьку стає.

Отак живуть бабуся і синички
Й непосидючі сірі горобці.
Єдина ж бо розрада вони нині
Для її доброї самотньої душі.

2021 р.

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив,
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб,
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

Не усі подохнуть на війні!
Не усі вмиватимуться кров“ю!
У тилу бандуронька бринить
Про бої з кремлівською ордою.

Не усі подохнуть на війні!
Не в усіх сім’я живе без татка!
Поглядом, упершись у зеніт,
Виплітає дезертир віршатка.

Не усі подохнуть на війні!
Не усіх опустять у могили!
У алькові, між коханки ніг,
Трудиться Ерот, увесь у милі.

Не усі подохнуть на війні!
Не усім кладуть вінки на груди!
Телепень на чатах цілу ніч,
А розумний спить, як пес у буді.

Я ж - у салі. Геть закабанів.
А без ніг, без рук - дурні невдахи...
Не усі подохнуть на війні!
Не у всіх є совість та відвага.

07.01.2020р.

Всі повинні здохнуть на війні!
І звичайно, перші — патріоти!
Щоб лишились тільки ідіоти,
Котрі будуть бабратись в лайні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб земля лишилась наша зайдам,
Щоб москаль із українок прайди*
Мав і панував тут день при дні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Всі красиві і найрозумніші,
Щоб нездари позаймали ніші
І лизали дупу кацапні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб лишились розумом убогі -
Зомбі політичних технологій.
Ними правили кати брудні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
А не виживати, як євреї,
І триматись нації своєї,
Як пісок, розмножитись! О ні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Щоб зростали діти холуями
Під чужинців злими нагаями,
Поуподоблялися свині -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Не плодить козацтво те, завзяте,
Не в своїй господі панувати -
Гречкосії лишаться дурні -
Всі повинні здохнуть на війні!

Всі повинні здохнуть на війні!
Слухайте і далі ідіота!
Зле воно, тупе і чорнороте,
Хоче буть над нами на коні!
Всі повинні здохнуть на війні!

Не повинні вмерти на війні,
Воювать не всім обов’язково,
Тим, хто за покликанням — військовий,
Гартуватись має у вогні -
Хай боги їх бережуть, синів!

Не повинні вмерти на війні -
Хай живуть артисти й волонтери -
Всі, хто прагне до нової ери -
Допоможуть воїнам, ясні!
Хай боги продовжать їхні дні!

*Прайди — лев’ячі гареми. Тут аналогія з людськими гаремами.

6 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Обійму я зимоньку-зиму –
Хай розтане.
І спіткаю весноньку німу,
Так, востаннє.

Осмілію, втішено піду
Аж до літа.
Рознесу і радість, і біду,
А ще – світло.

Та воно здивує багатьох.
Чом? Не знаю…
Я покличу друга, щоб удвох –
Не у зграї –

Відчувати потяг до небес,
Як у храмі.
І дізнатись: я таки воскрес
У бедламі.

Обмину легесенько пітьму,
Ніч байдужу.
Та немає дякувать кому
У довкружжі.

Радіємо, що все-таки
сьогодні свято це настало,
а ми такі колядники –
чого не дай, усього мало.

Помолимося до небес
у пущі лісового краю,
де Божий Дух усіх єднає...

А щоб і цей міраж не щез,
ніяк не обійтися без
оказії в едемі раю.

01/21

На Різдво до ранку сяють небеса.
і природа одягає ризи.
Сяє і чекає лісова краса:
бані храму, капища, круїзи.

Як у ці хороми нині не піти?
Ось із джерела жива водиця
ручаями в озері святиться...

Будемо сьогодні тільки я і ти,
а між нами, може – Божий Дух святий
Того, хто сьогодні народився.

Я від Слова Його довго живий
довше й слова промовлятиму.

Сам я у тілі живу,
а останнє – душа.

Знаю вас.
Говоріть зі мною.

… На високому пагорбі мислі єдиної –
Господь з вами.

А ще там святі апостоли
без риз,
та аж після п’ятниці й до понеділка…
і свято.

Дерево росте помаранчеве,
і звичайно діти невинні ще
бавляться з мудрецями,
сміються й запитують
про першого свого грішка,
дізнаються
й сміються,
ще не розуміючи
Слова Його.

… Я з тих дітей,
хто грішить
трохи раніше за інших
і трохи раніше за інших
кається.

… І от я спитався, чи правда,
що раніше від Бога був Бог?

І відповідь знову була:
"Ти сам сказав."

І так я сміявся з себе.
(Гріх мій перший.)

… Ненависть коли в мені народжувалася,
то лише не до себе.
І гріх мій далеко наступний
я знаю й тепер.

Злість і ненависть – це дві сестри,
два брата
і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна,
але тоді з’являється,
коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

… Щоки підставляючи,
по колу ходити
попід пагорбом мислі єдиної
скільки треба й не треба…
це вже не гріх.

Бо, очікуючи на справедливість,
злого багато трапляється,
що схоже лише на одне тільки зло
і від чуда настільки далеке й однакове,
що забудеться скоро.

То ж терпіння стає непомітним,
а чудо вже ось.

… І тоді я на пагорбі знову
поміж інших таких ось, як я, мудреців,
тішу вас, непорочних новонароджених,
налаштовую вас по Слову Його,
щоб щонайперший грішок
був легший за мій колись.

А помаранчеве дерево
росте і росте – до неба.
І вісті Господні ближчі.

Скоро засяє Земля

з Божої милості.

15 лютого 1997 р., Київ

Як бачу обширу земного
Іще незвідані кути,
То манять дальністю дороги
І ваблять вічністю світи.
А раз так мріється і досі,
Та підбадьорює мета, –
Прийдешні дні незмінно просять
Не озиратись на літа.
Тож щоби стати невмирущим
На з небом зрідненій землі, –
Благословлятиму всі сущі
Надії, клопоти, жалі…
07.01.21

Порхал на Рождество снежок,
Гулял морозец лёгкий,
А шаловливый ветерок
Сдувал снежинки с ёлки.
Снежинки падали, кружась,
Колокола звонили
Как будто плыл небесный вальс…
О Деве, о Марии
Молитва в храме вознеслась,
Что миру в утешенье
Когда - то Сына родила
Во благо и спасенье.
Горит торжественно свеча
И перед образами
Молитва наша горяча:
Бог да пребудет с нами!
Татьяна Юдина

Среда, 6 января 2021, 19:15
Перевела на украинский язык 6.01.20 19.45
Літав на Різдво сніжок,
Гуляв морозець легкий,
А пустотливий вітерець
Здував сніжинки з ялинки.
Сніжинки падали, кружляючи,
Дзвони дзвонили
Неначе плив небесний вальс ...
Про Діву, про Марію
Молитва в храмі піднеслася,
Що світу в розраду
Коли - то Сина народила
На благо і порятунок.
Горить урочисто свічка
І перед образами
Молитва наша гаряча:
Бог хай буде з нами!
Середа, 6 січня 2021, 19:15

Переклала українською мовою 6.01.20 19.45

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні,
Як і ми. Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина: сприймаю їх майже людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Як живеться Вам із іншою,–
Чи простіше? – Змах весла! –
Чи по узбережжя лінії
Швидко пам’ять відійшла
Там, де я – плавучим островом
( В небесах – не по воді!)
Душі, душі! – будьте просто ви
Сестрами, не як – тоді!
Як живеться вам з простою
Жінкою? Без божества!
Самодержицю з престолу
Скинувши (сама зійшла).
Як живеться вам – кохається –
Щулиться? Встається – як?
З митом вічної банальності
Як вправляєтесь, бідняк?
«Цих судом із перебоями
Досить! Дім собі найму.»
Як живеться без любові вам –
Мною обраний, чомусь!
Апетитніше й поживніше
Їжа? Звикнеш – не пеняй…
Як живеться вам з подібністю –
Вам, хто знехтував Синай!
Як ведеться вам з чужинкою,
Із тутешньою! Пройшло?
Сором Зевсовими віжками
Не шмагає вам чоло?
Як співається, здоровиться –
Можеться-живеться як?
Вічно з виразкою совісті
Як вправляєтесь, бідняк?
Як живеться Вам з товаром
Ринковим? Ярмо – круте?
Після мармурів Каррари
Як з трухою живете
Гіпсовою? (З брили висічений
Бог розбитий там лежить!)
Як живеться зі сто-тисячною
Вам, який пізнав Ліліт?
Ринковою новизною
Ситі? Звикнувши до див,
Як живеться із земною
Жінкою без почуттів
Шостих?
Чи пізнали щастя?
Ні? В провал без глибини ¬
Як живеться, любий? Тяжче?
Так, як з іншим і мені?

2020

"Батьки ростять дітей" - ще залишається кліше,
хоч з іншим змістом, бо ростять самі батьки лише,
та декому щастить ще мати й батька мати,
хоч їх ростять вже не батьки, а батькомати.

2021

Машина часу форми квітки
під стрілок лагідний танок
пливе в нікуди із нізвідки
у вічнім мерхоті зірок…
Чарівний вечір, тихо, тепло,
а так буває уві сні,
й годинник тікає нестерпно,
і тануть мрії вдалині…

03.04.2018

Засіяла вже зірка вечірня,
А у хаті святая вечеря,
За столом вся родина зібралась,
Бо Дитяточко Боже у Яслах

В пеленах сповила Його Мати,
Ми поклін Йому хочем віддати.
То ж сьогодні весь світ торжествує,
Ангели теж співають ВСЕХВАЛЬНУ
і маленьке Дитятко Ісуса
У молитвах своїх прославляють.
Святий Дух над Малятком витає
І з Різдвом усіх щиро вітає.

2020 р.

Жовта пшениця, блакитне небо.
Жовте сонце, блакитне море.
Жовті леви, блакитні гори…
Україні вони не треба?

6 липня 1989 р., Київ

Запахло солодко кутею.
Витає радо дух Різдва.
І добра звістка з Віфлеєму
Вогнем у небі виграва.
Мов світ опівночі змінився
Від блисків сяєва того…
Вітаю вас: Христос родився!
І чую: Славимо Його!
06.01.21

Сутеніє. Холоднеча.
Сад поволі стих.
Щулиться химерний вечір.
І тамує вдих.

Вимальовує берізок
Обриси ясні.
Робить начерки, ескізи,
Наче уві сні.

Ледь дерев торкає сукні
Ледар-вітерець.
Десь війне і враз ущухне,
Ляже, ніби мрець.

На ялиноньку берізка
Заздро гляне вмить.
В сукні мерзне, як дівчисько,
І уся тремтить.

5 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

В країні занепад, хвороби, війна…
Позаду невтішні майдани.
Зруйновані райдужні плани.
Поглинула їх метушня.
Політикам не притаманна вина.
Обіцянки марні давати
навчилися й брати відкати!
Ганебний піар та брехня!

***
Щораз все нова піднімається хвиля!
У темпі прискорено, маючи силу,
несе потенційних вона емігрантів!
Ніхто не надасть їм надійних гарантій.
З освітою молодь не має роботи,
у себе в країні одні лиш скорботи.
Солідні, зі стажем, також у дорогу.
Звертаються вкотре в надії до Бога:
можливо від’їзд цей вже буде останній???
Сховаємо сльози свої на прощання!
Загояться рани на тілі країни!
Корупцію геть! Хтось, колись її скине!!!
Напевне, цей час у майбутньому буде!
Приблизити треба мерщій його, люди!!!
Цей безлад не може тривати роками!
То ж ВОЛЯ та РОЗУМ, керуйте вже нами!!!
***
…А зараз, на жаль, на рахунку роки…
З країни щодень виїздять юнаки…

05.01.2021

Дощу рясного зла несамовитість
Січе, неначе гострими ножами…
Я не ховаюсь від холодних кігтів,
Від льодяних порізів незворушних.

Кохання, це хвороба безнадійна:
За нападом блаженним ейфорії,
Жахливий напад відчаю і болю
І знов по колу, знов по колу, знов.

В Кохання Колі ейфорія блякне,
Частішають депресії провалля,
Єдина Радість, Втіха теж єдина –
Це Пам’ять про минуле безтурботне.

Кохання – Потерпання споконвічне,
В якому бачимо ми Сенс Життя.

2020 рік

1
В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана,
все - Миколин оберіг
до земних його доріг.

В сині очі світ пливе,
на устах буття живе -
і ні зрада, ні спокуса,
не торкнуть пшеничні вуса,
що ввібрали до стерні
справу праці і борні.

В добровольця Миколая
радість у душі безкрая,
що живий, і хай за ним
пам'ять зі смаком гірким.
та нічим не замело
отого, як все було.

2
Виплекало цвіль кошлату
зло - нову кремлівську владу.
І вертів її кужіль
верховода - Зблідла Міль.
Цвіль і Міль – ота ще пара,
для навколишнього кара,
що доросле, що мале,
пожирає все живе.

Потяглась і в Україну,
суне, лярва, без упину!
Тут, кричить, завжди жила,
і в сирих умах цвіла!
Владна ж муть - ні бе, ні ме,
може промине саме?

Може допоможуть гроші?
Ми ж партнери гожі, схожі,
і у себе, як і ви, -
повновладні пахани,
то й домовимося, ж бо
завжди правило бабло!

Але що ті гроші цвілі? -
Чує душі слабосилі!
Не потрібно молі гнид -
їй би чим темніший світ!
У пітьмі увесь резон!
Мертва тиша, вічний сон.

3
Не в одного Миколая
у тривозі серце крає.
Вже куди не глянеш – гниль!
Накипіло від безсиль:
ані війська, ні кордону,
ні грошей на оборону,
і, мов граючи в лото,
влада бубонить: «АТО».

Та країна взяла весла!
Добровольцями воскресла,
і Микола, мов горіх
на горішнику, між них!
І відразу в бій, у поле -
по весняному ще голе.

А позаду Україна,
що надіється на сина.
А навкруг могили тих,
хто в голодомори зліг…

Хлопці на зубах змогли
стримати стрибок орди.

4
Підійшли і збройні сили.
Волонтери підсобили,
І уже конає цвіль!
Зойки й лемент звідусіль!
США-Європа шепчуть: «Стачить!
Зблідла Міль вам не пробачить!
Раз уже віддали Крим,
віддавайте й інше їм!»

Гниди з влади морщать лоба:
бо стурбована Європа!
І черговий президент
прогинається в момент:
строгий шле військам наказ -
припинити наступ! враз!

Гірко стало Миколаю
за нові митарства краю,
що черговий емітент -
сучий Молі резидент,
здав міста і там тепер
ЛНР і ДНР.

5
Проявились генерали
і відразу всіх дістали.
Командири в матюки,
хлопці ж наче злі вовки:
де виднілась перемога,
і до рідних стін дорога -
нині інші береги,
що займають вороги.

Тож плювали батальйони
добровольчі на погони -
просуваються вперед,
доки впору, доки злет!
На війні ж, як на війні -
ще й на власній стороні!

Але важко без підтримки,
хай горять сердець жаринки,
та потрібні літаки,
артилерії стрілки,
і аби оті - в штабах,
не жиріли на гробах.

6
Зупинились добробати
раз не час іще вмирати.
І Микола в пору ту
опинився у тилу.
Перебув тряску дорогу,
недалеку, дяка Богу,
задля невідкладних справ,
котрі командир згадав.

А у штабі чорна дірка:
генеральська перевірка,
очманіла, на бігу,
чи надовго - ні гу-гу,
лиш один в плащі глухім
говорити взявся, втім -

той іще був співрозмовник -
цілий ж генерал-полковник,
що ото, як на біду,
взрів Миколину ходу,
як проходив тишком-нишком
з кухні і до гаражу.

7
Забурчав, що за вояка,
партизан і розбишака!
Проглаголив за устав,
і напевно би й відстав,
коли б вуса у Миколи
так нахабно не вкололи
посеред кричущих справ
строгий генеральський нрав.

Ще й в останні дні мутили
щось таке ворожі сили,
де хотіли, там і йшли,
просякали у тили.
А відтак, того й гляди,
доберуться і сюди!

Тож нехай вусаті рожі
теж постоять на сторожі -
доки неспокійний час,
доки перевірки в нас!
Вирішив, віддав наказ,
а Миколі - в самий раз.

8
Добровольцю славно всюди,
гріло б щире серце груди!
Та в цю ніч не по собі,
неспокійно, далебі.
Попереду ще редути,
можна і у вус не дути -
примостись і служба йде,
тільки в серці щось не те!

Літепло, поснули хлопці.
Миколай в нічник на оці
розглядає стихлий світ -
ось кущі, дорога, кіт,
що раптово дременув,
й наче вітер вслід подув.

В тепловізорі ж нічого,
але тінь була - чужого! -
значно більша за кота
невідома чорнота.
І так міцно хлопці сплять.
Непорушна тиші гладь.

9
Чортівня! Та козакові
знані речі сутінкові:
швидко виклав сала шмат -
кращий в світі аромат! -
причаївся. Ось і тінь
біля сала: «Стій! Амінь!»

Дід навчив колись Миколу
і словам, і протоколу:
«Що від цього чортівня
вийде з мли. Ти загодя
висип на долоні солі
і хапай за роги голі,
і без жодних балачок
у покроплений мішок!»

Чорт піймався! Скиглить, скаче,
далі стих, і вже, одначе,
пропонує різне в дар,
каже: - «Житимеш, як цар,
лиш на волю відпусти
і довіку славен ти!»

10
Та Миколі не до цього, -
розбуди, говорить строго,
всіх, кого завіяв сном,
бо об стовп махну чолом!
За тобою ж цвіль повзе?!
Виправляй мерщій усе!

Хлопці вмить попрокидались,
придивилися, зібрались,
певно й навкруги також
взялися до справ, бо тож
загуділо-зашуміло,
небо спалахнуло біло,
і полинуло благе:
оточили де-ер-ге!

Можна і перепочити,
але раптом – «Ми вже квити?» -
виплив з тіні силует:
«Ти ж не проти тет-а-тет?
Відпусти мого дружка -
пекло ж гірше від мішка.»

11
І всміхнулася мармиза
явно не простого біса.
Світ гойднувся, й диво з див -
час ходу свою спинив.
Зник перелісок, поля,
затуманіла Земля.

Каже: «Глянь, як ваші воші
ставлять підписи за гроші,
а ось інша сторона,
прагне правити одна.
Глянь, Миколо, в очі факту,
ми службовці по-контракту
вами ж найняті сюди,
тож бери дари і йди.»

А Микола: «Вже два гуся!
Думаєш, я поведуся?
З владо-слугами нарід
кожен має товстий звід
досі діючих законів,
ще до бісових резонів!

Тож чортяче ваше право
вкрай вузьке - розмисли здраво -
звести разом владо-слуг
доки свій не спустять дух.
Хай у чані одному
ділять владу, на дому.»

12
Дідько каже – «Зрозуміло.
Та говориш надто сміло!
Не боїшся? Ти ж грішив!
Рай такому – диво з див!
Я ж найкращу ксиву видам
в піку заздрісним сусідам!
Відпускай мого дружка,
далі справа неважка!»

Та Миколу цим не збити.
І не дідьку вчити жити,
хоч і бісів сарацин
не останній в пеклі чин.
Каже: - «Бранця я віддам,
а коли, встановлю сам.

Та спочатку, ночі Ребе,
запитання є до тебе,
проясни - ти чорт чи біс?
І надовго час завис?
Я ж оце не у відгулі,
а стою у караулі.»

13
«- Все, Миколо, в божій нормі:
чорт - це біс в тілесній формі,
я - від пекла наглядач,
щоб спинити більший срач,
ангели ж для цього діла
як болоту риза біла!
Час у звичному регістрі -
просто ми з тобою бистрі.»

- «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
Вийшли за земні лаштунки.»
- «А чого такий туман?»
- «Просто інший мозку стан.»
- «Аби легше провести?»
- «Ми чесніші, знав би ти…»

- «Присипали караули,
щоби краще себе чули?»
- «Але ти ж бо не заснув!
Певно що й про карму чув?!»
- «Добре, я прийму твій міт,
як покажеш дійсний світ.»

14
.........................
.........................

Держдуму звуть Держдупою - це ж тупо
(як, власне, й дупа), чи не так, Держдупо?

2021

+++
вулиці плавляться
вужчають у провулках
тонкі ніби вушко голки
в яке не пролазить лапка
кота
від спеки надто ліниво
піднебіння обпечене бо погана задумка
сонце
ковтати
заки ще не остигле
я спросоння надягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити

я спросоння натягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити
і коли їстиму його
сонях виросте в мені
як сонце сором’язливий
суне пелюстки в рукави
неквапом
а в ногах коріння
крізь дірки в підошві кросівок
шукає землю вогку – рідну
я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті

я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті
дзілінь-дзілінь –
це дзвіночок на моєму зап’ястку
на ниточці червоній
вплутаний в мереживо павутини
дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами

дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами
в них втиснутись можна, сховатися
мов у печері
від людей усюдисущих
що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних

що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних
жовтий день застрягає
в кватирці тісній
жовтий день
календулу хилить до горизонту
жовтий день
голову-сонях гріє

жовтий день колише траву волосся
жовтий день плавить вулиці
звужує їх у провулках
піднебіння обпечене, бо сонце гаряче
погана задумка – ковтати його без цукру

(2019)

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий
І дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко
З пожовклих аркушів.

На захід вітром чорні хмари відігнало,
Дощ, що періщив, мов з відра, потроху стих,
Ще досить рясно, правда, капало зі стріх
І зрідка крапельки калюжами стрибали.
Та вже на фоні хмар веселка піднялась,
Немов село від чорних чар відгородила.
Десь, мабуть, сонечко крізь хмари ті світило.
Інакше, звідки би іще вона взялась?
Василько вискочив із хати на поріг,
Вдихнув на повні груди свіжого повітря.
Нарешті можна по калюжах побродити.
Устиг вже й скинути сандалики із ніг,
Щоб часом їх не замочити у калюжах,
А то від мами за таке перепаде.
А тут якраз і мама із роботи йде…
Так, що калюжі, мабуть, відпадають, друже.
Тут він веселку раптом вздрів у небесах –
Така яскрава, кольори її аж грають.
Вони ж, веселки,зовсім різними бувають.
Бувають тьмяні, ну, а тут така краса.
Завмер, дивився, поки й мама підійшла.
- А звідки, мамо ця веселка узялася?
Отак мостом під небесами здійнялася.
Вона, мабуть, для чогось створена була?
- Так, синку. Так. Але ходім скоріш до хати.
Я тут якраз тобі гостинець принесла…
(Інакше б в хату заманити й не могла)
Там про веселку тобі зможу розказати.
Поки Василько із цукерками возивсь,
Швиденько мама у домашнє одяглася,
А тоді вже й розповідати узялася:
- Було то, кажуть, вже давним-давно колись.
Уже Земля життям охоплена була.
По всьому світу уже люди розселились,
Як заповів Господь: і множились, й плодились,
Метались в сумнівах поміж добра і зла.
Коли ж життя людське доходило кінця,
То їхні душі мали в небо підніматись,
Там суду Божого, нарешті дочекатись.
Незнана душам же була дорога ця.
Небесні ангели спускалися згори,
Людськії душі по усій землі збирали,
А потім їх усі на небо піднімали.
А вже на небі Бог над ними суд творив.
Великих грішників до пекла відправляв,
Аби гріхи свої вони спокутували,
Безгрішні ж душі - ті до раю потрапляли
Аби спочити від земних щоденних справ.
Все було б добре та дощі часо́м ішли.
Бувало, ангел душі людські позбирає
І вже на небо з ними підніматись має,
А тут із неба ливень чималий полив.
Намокнуть крила білі в ангела й тоді
Немає сили в нього душі піднімати.
Тож певний час йому доводиться чекати,
Допоки сонце раду дасть отій воді.
А час іде. На людські душі Бог чека.
У Нього ж, звісно і без того є роботи.
Воно і ангели піднятися не проти
Та що робити, як вода із крил стіка?
І от звернулися до Господа вони,
Та стали в Нього слізно помочі прохати:
Щоб вони вчасно могли душі доставляти
Аби Він, врешті, якесь диво учинив.
Господь подумав і рукою лиш махнув
Й веселка в небі раптом весело заграла.
Місток на небо тепер ангели вже мали,
Аби він кожному здале́ку видний був.
Як десь бува під дощик ангел потрапля
І вже злітати в небо, поки що, не в силах,
Важкі донизу тягнуть його мокрі крила,
Тоді веселкою й єднається земля
Із небесами. Й по містку отім
Вже може ангел легко в небеса піднятись.
І Божий час дарма не буде витрачатись,
Бо ж людські душі вчасно стануть перед Ним.
Так, що веселка, синку – то місток, який
Єднає часом нашу Землю з небом,значить.
Якщо придивишся, то зможеш і побачить,
Як білі ангели збираються по ній.

Із колядою! Жму і обіймаю,
а ту, що із косою, не вітаю...
Надія є, що ми її пройшли...
Але тоді зійдемося, коли
корона омине оази гаю...
а я бика у сані запрягаю,
це краще, ніж уярмлені воли.

Тоді не буде марною надія,
що бик візьме на роги пандемію.

А ми
                        усім

Вітаємо любителів поезій.
Хай настає омріяна пора
епохи щастя, миру і добра.

А метрам, що націлені на пресу,
на теренах освітнього лікбезу
бажаємо – ні пуху, ні пера.

01/21

Вітаю, друже! Ми вже на порозі
різдвяного локдауну. Руки
не подаю(як ратиці – бики),
а обійму на лютому морозі,
коли не у поезії, а в прозі
побігаємо на перегонки.

Хай НАТО – в хату, а війна – в імлі,
а ми, щасливі – на своїй землі.


І ми – усім
Ой, не чекаймо миру на розпутті,
якщо не переможуть «майдануті».
Зелена йолка сяє до пори,
коли її покотять із гори.