* Для Иншого *
 
 
Іще чекали день &
На небі хмари темні
Поговір сумний «Він
Іде з життя
Нема йому життя»
 
Дітей ще книги вчили
А діти їх палили
Листя покрутились
Дивились, як
Іде він із життя
 
І сонце все гляділо вниз
А мати не втішалась ні
Лунали інші голоси
Хіба оце важливо
 
Як знову день скінчився
Зібравши кольори всі
В думці не змінився він
Піти з життя
Нема йому життя
 
Іспанська дама явилась мені
Троянду свою приклала
Кружляли райдужні спіралі
Із тремом вибухали
 
Курився кратер мого я
Розвіяв би хто дим оцей
Вертався жар, лупцював мене
За посмішки у похмурий день
 
[Chorus]
Кружляючи, кружляючи, вертався жар
Коло мене жар обертався
Кружляючи, кружляючи, вертався жар
Коло мене жар обертався далі
 
Я утікав полями лілій
За ними був пустир, як
Трем, вибух і раптово
Автобусна зупинка
 
Тут автобус, усівся у нього
Почався мій політ
Із нами ковбой Ніл, на кермі
Автобусу до Небувалії
 
[Chorus]
 
Як знову день скінчився
Зібравши кольори всі
Думка не змінилася
Піти з життя
Нема йому життя
 
Піти з життя
Нема йому життя
 
Піти з життя –
А бо нема йому життя
 
 
 
 * Новий Картоплекамбуз *
 
 
Паде останній
лист на ґрунт, який трави родить
Чорна Мадонна & два орли напроти хмар
 
Сонце окривавлене
вітри в камінні стогнуть
Ошатні знаряддя – ось ви
 
Як вікна усі проламані
твоє кохання – без зубців корона
І шторму голоси зазвучать мов юрма
Зимний ранок узрій
геть одиноким
 
Очей два більма
видіння сині, непрозорі
І плоть при доторку кричить нестямно
Земля, в котру паде зерно любові
Ошатні знаряддя – ось ви
 
 
 
 * Народжений Зизооким *
 
 
Схоже, бував раніше тут
Нечітко й усе ще неясно мені
І я не хочу бачити, чи хто ридає
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
Пісня приходить
Приємно бачити, як вона йде
Не треба старатися навіть
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
Уявив що єдиний, хто лишився, це я
Як із заходу сонце сходить
Чуюсь кайфово
Виглядаю гарно
Думаю, я вертатимусь ще
Принагідно
І час від часу
 
О, яка чудовна ти, мила
Гра у м’яча зайшла не туди
Наспівуй мені
Все що умієш ти
(Стрибай-но, йди сюди)
Стріну тебе одного ранку
Стрінемся ранком уже незабаром
Незабаром
Незабаром
 
 
 
✴
 
 
 
 
 

На світанні догоряють зорі
І стає сріблистою роса, -
І про щось притишено говорить
Вітер прояснілим небесам.
На світанні налилася синню
І покрилась брижами ріка, -
І хмарки пронизує проміння,
Рясно сіючись навскосяка.
На світанні чарівна прозорість
Сповнює і вись, і широчінь, -
І тому уздріти можна скоро
Все, що тільки бачити не лінь.
25.07.25

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари,
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Вітрило, дошка, хвилі, вітер,
безкрая бірюзова даль…
Немов на крилах мчиш у літо,
де сяє сонця пектораль.

І залишаєш за собою
такий легенький піни слід.
Лиш ти і вітер, тільки двоє,
а ще – безмежний мрії світ!

Полювали з Полею на полі
ми на квіти для прикраси долі
і зустріли на дорозі кицю,
що ходила пити до криниці
та напилася водиці вволю,
тож полює на польовку в полі,
там де квітів просто досхочу.
А що далі було – промовчу!

червень 2о25

Як належить, як годиться,
Як складається завжди, –
Рожевіє зоряниця –
Блідне місяць молодий.
Укриваючись імлою,
Снами марить небосхил, –
Тільки очі вабить грою
Світло двох небесних тіл.
Щоб вродливість не таїти
І не множити жалі,
Зоряниця квітне цвітом,
Наче квітка на стеблі.
Місяць думати не сміє
Подрімати хоч би мить,
Поки можна не у мріях
Зірки серце відчинить.
І допоки, ніби фея,
Та в казки торує шлях, –
Він чіпляється до неї,
Як до суконьки реп’ях.
Цілу нічку їм не спиться,
Бо обставина така,
Що вдовиця-молодиця
Спокушає юнака.
24.07.25

Моя душа кривавилась від болю,
Ота з косою клята знов прийшла.
І почала свою чинить сваволю,
На очі мов насунулась імла.

І в серце заганяла люто голку.
І душу рвала кігтями вона.
Чи правда то була, а чи наколка --
То знає тільки Бог і Сатана.

Неначе та пантера, підкрадалась...
Така чорнюща, як чортяча ніч!
Мов Чорнобожих сил страшна навала
І моторошний пугача в ній клич!

Швидка тебе забрала так раптово,
Я думав - забере на небеса.
А в мене лиш молитви ревне слово...
Невже кохання зірка погаса?!

Від розпачу почав уже тремтіти,
Немов душив мене жахливий Вій...
До висі я волав несамовито:
О порятунку дай або убий.

Й коли пощезли кляті поторочі,
Немов із царства мертвих я воскрес,
То Білобоже світло серед ночі
На мене впало раптом із небес.

23 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

vɐɹиdɓɐw

позив кар'єр на штрек увага
глибінь хто встиг копри зібрав
собі кому ж невже все марно
хана

I.
данило майстер кожну скриньку
до малахітниці возив
а тачку гнав душевний фактор
позив

II.
позив душевної фактури
у світі лірики химер
похила штольня діамантів
кар'єр

ІІІ.
кар'єр запасів невичерпних
розкопи вздовж і по́пере́к
а для нащадків і надія
на штрек

IV.
на штрек націлена увага
в пітьму підземних володінь
данило майстер патрулює
глибінь

V.
глибінь принаджує багатством
ентузіастів і бариг
і кожний другий багатіє
хто встиг

VI.
хто встиг на все той миє ноги
хазяйці мідної гори
а зайві кошти інвестує
в копри

VII.
копри́ заглиблені у надра
і кожний з них немов бурав
данило майстер так замислив
й зібрав

VIII.
зібрав підйомники а як же
а далі кіньми на гарбі
поїдуть золото й каміння
собі

IX.
собі бо сам ото як сокіл
нема ж ніде людей докру́ж
і малахітниці на пам'ять
кому ж

X.
кому ж іще дари носити
вона й печери стереже
а що якісь природні сили
невже

XI.
невже не так і це все марно
бо знизу магма вогняна́
а там хазяйка значно зліша
хана

липень-2025.

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

Учора, 22 липня, буквально через кілька тижнів після прощального концерту, залишив сцену життя
видатний англійський рок-музикант, який щиро підтримував Україну…


Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?
Здається, це просто чергове шоу
мрійника, якого обожнювали,

бо у цей жорстокий і сумний час
щедро дарував довгождану казку,
перетворюючи в дітей вже дорослих нас:
нумо, посміхніться, будь ласка!

Гітарні рифи, епатаж, навіть шок…
Струм випромінює нота кожна!
Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?

2025 рік

Липневий день до обрію скотився,
Завершує цей місяць вже свій хід.
І достигають яблука та сливи
Ще й виграду синій й білий плід.

І близько-близько Спас уже медовий
Та яблучний настане скоро теж,
Із маком будуть пироги готові,
Освятиться у храмі оте все.

Ми смакуватимемо медом й пирогами,
Яблуками та грушами також.
І небо мирне й сонечко над нами
Хай завжди-завжди буде.
Дай то Бог.

2024 р.

Я сам собі псую життя,
Свій вік вкорочую невпинно,
Якщо проймаюсь відчуттям
Несправедливої провини.
Гріхи, приписані мені,
Не учиняв ніде ніколи,
І хоч кажу усоте “ні”,
Не можу вибратись з юдолі.
Судилось долею, мабуть,
Мені невинному страждати, –
Брехнею болю завдають
І нею б’ють невинуватих.
Давно позбутись хочу плям
Та звинувачень паразитів,
Бо дорожу своїм ім’ям
І честь готовий боронити.
Я сам собі псую життя
Свій вік вкорочую невпинно,
Якщо проймаюсь відчуттям
Несправедливої провини…
23.07.25

 
до п’ятьох один –
із п’яти –
не сконавши не піти
геть
всяк урве своє
я і ти
зробимо це треба прагнути
 
старі старіють
міцнішає молодь
уже за тиждень
а чи ледве згодом
у них є зброя
у нас є числа
до звитяги ми їх переможемо
нумо –
 
танцюльки учорашній день бейбі
ніч крокує містом
вечорові тіні
крізь роки сповзлися
ти ходиш хідниками зі квіткою в руках
не збагнуть мовляв тебе хоч би як
пригорща даймів забирає твій час
нам потрібен бейбі вищий клас
 
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймось
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
о єднаймося єднаймося
оу ей –
 
ану мила
йди додому & зажди бейбі
я повернуся за хвилину
мені тре в цю автівку до хлопців і . . .
(зійти на пси)
 
об’єднаймося нараз
об’єднаймося нараз
об’єднаймось нумо
об’єднаймось нумо
нумо об’єднаймось
завів би тебе до комори і
хахаха ха
люблю її
от вигляда реально гарно
ану мила анумо
 
 
 
 
 
 
 
 

Цей світ шумить. О, як же він шумить!
Усе переплело́сь, заплу́талось. Де ниті,
які тримали людськість? То ж щемить
від божевілля війн. Ще й душі платять мито.
Життя людське розчавлене щодня,
руїни залишаються, вогонь і попіл.
Ворожі руки доторкнулись дна,
тече у жилах здавна лиш безумства допінг.
О світе, де ж та єдність на добро?
Шукайте Бога, поклоніться у молитві.
Від зла ви не сховаєтесь у схрон,
воно пролізе скрізь, то ж годі воду лити.

На вітринах аптек в Окая́мі
Дозрівають сардельки й салямі.
А в теплицях супи.
Ти не дуже тупи,
А осмислюй життя в Окаямі.

Пропонують бістро в Ліверпулі
Для гурманів телячі пілюлі.
Забажаєш пілюль –
Пригадай Ліверпуль,
І які там чудові пілюлі.

Сомалійські пірати в Бенга́зі
По-інакшому мислять наразі.
Їм набрид корабель –
То й пішли до земель.
Обробили – й живуть у Бенгазі.

Аферисти в газетах Руанди
Продавали невирвані гланди.
Хто бажав – той платив.
Це ж нормальний мотив,
Щоб читати газети Руанди.

А клієнти шинків у Стамбулі
Налягають на яйця зозулі.
Хто наївся, кує
Про натхнення своє
У гаях, як тамтешні зозулі.

2025.

І золото із часом іржавіє,
корозія душі існує теж…
А ким були б сьогоднішні повії,
якби не перетнули звичних меж?

Білизна нижня стала нині фраком,
вечірня сукня – лише диму шлейф,
бо нею впору упіймати рака
і раком відкривати в банку сейф…

Чия вина у цьому думовії,
чому здуває вітер перемін,
безжально засипає наші мрії?
Гуде надривно полиновий дзвін…

Гай співучий і зелений
У мрійливість зажене, –
Вабить зір та слух, як сцена,
Дійством збуджує мене.
Дивовижно різноликий
І багатий на талан, –
Він ховає хащі дикі
Серед топтаних полян.
Там якась пташина плаче,
Тут сміється інший птах, –
Репетирують неначе
Тексти ролей у кущах.
Серце мліє від видовищ
У розкішному гайку, –
І з верби очей не зводиш,
Як почуєш трель дзвінку.
То у гай заходиш нишком,
То горланиш без пуття, –
Мов щораз читаєш книжку
Про усю красу життя.
22.07.25

А пісня лунає над Баром своєю пишнотою.
А пісня на землю спускається нота за нотою.
І вечір липневий її огортає у затишок.
І місяць стікає доріжкою з неба у келишок.

А пісня така, що ніколи в житті не обманює.
Нехай же ця пісня віка і здоров'я приманює.
І тим, хто співає, і тим хто захоплено слухає -
Самісеньким серцем, не тільки звичайними вухами.

Нас пісня веде білим світом, морськими країнами,
Аби прославляти свою - її звуть Україною!
Бо пісні є царство, і в неї є сила і слава.
І знову в дорогу. Бувай, Чорногорія, хвАла*!

липень 2о25

Які баби - таке і літо...
Яка ж ця ніченька розлога -
Коль-коль, стерня, небриті ноги,
Лямур, мур-мур, якась кубіта.

Які сто грам - таке і гопа...
Йой, кіко голок в тому сіні.
Тебе гойдаю на коліні,
А вчера ше гойдав ті Стьопа.

Який танок - такі і рухи...
Бум-бум, цьом-цьом, село у шпарці,
Лежать зірки на неба картці,
Ні комара тобі, ні мухи.

Які хлопи - такий і розум...
Справлєє весілє стодола.
А у сусіди радіола
Лапає знов ефірну дозу:

"Не треба Стьопа... опа...опа!"

Дощ, як потяг, іде,
Що іде, а не їде.
І вокзал що двірець -
Так говорять у Львові.
А нічні поїзди
На Одесу чи Відень,
Наче стукіт сердець,
Відбиваються в слові...

10.07.2о25

У далекому штаті Америки
Два лемури писали лімерики.
Віршували три дні
Ще й співали пісні
Поетичні лемури Америки.

Московитиські туристи в Салоніках
Серед пляжу засмажили слоника.
Втрапив їм у мангал
Ще й нещасний шакал,
Бо бракує закуски в Салоніках.

Прокурори в райцентрі Хмельниччини
Наче манни, чекають підвищення.
Натерпілися бід –
Кожен з них інвалід.
Ой, біда в прокурорів Хмельниччини.

21 липня народився видатний американський письменник.
Для нього не було чужого болю, а тому він завжди опинявся в найгарячіших точках…

На другий план відступили б красуні,
вино, корида з биками…
Жодних немає сумнівів:
сьогодні він був би з нами!

Сьогодні він у руках з автоматом,
а в серці - з благою надією
боронив би проти лютого ката
кожен сантиметр Авдіївки…

2025 рік

Москаль ракетами фігачить,
«Шахеди» клином смерть несуть.
Не залякати нас, одначе, -
Лише примножується лють!

Згорить москва, згорить і пітер,
І Чайна стане по Урал.
Наш прапор буде майоріти,
Де мавзолей колись стояв!

21. 07. 2025

Біля хати на подвір"ї
Та у нашому саду
Батьком саджені горіхи
Зеленіють та ростуть.

Вже вони і плодоносять
Рясно-рясно восени,
Трохи білочки обносять,
Решту - то збираєм ми.

Вистачає всім доволі,
То ж смакують залюбки
Ними діти та дорослі
І руді малі білки.

2016 р.

Після дощику, чи зливи,
Як і танення снігів, –
Не лунає несміливо
У яру водички спів.
Дзюркіт радісний струмочка,
В прохолодному ярку, –
Дзеленчить уже дзвіночком
Що є сили, нашвидку.
Каламутний, повноводий
І рухливий, наче дух, –
Різнобарвністю мелодій
Звук з ярка вражає слух.
21.07.25

Гірка і чорна, ніби кава, п’ється ніч.
У ній себе від смутку не сховати.
Розчинить трохи час думок на чашки дні.
Неспокій кличе в стрій нічної варти.

І я в молитві щирій світлом проросту.
А світ мене повторить раз по разу.
Підкину місяця монету золоту,
І риби зір ловлю у річці часу.

20.07.2025

Бажання бути вище від усіх
У москалях ще з давніх пір сиділо,
Коли вони з боліт своїх гляділи,
Як живуть люди в землях у чужих.
Щоб жити так, то треба щось робить.
А їм же лінь, тож брехні і пускали
Про те, чого не знали і не мали.
І в брехнях тих продовжували жить,
Самі у те повіривши. Тому
Немає чому, навіть дивуватись,
Як нація зуміла забрехатись.
І та брехня практично у всьому,
Куди не кинь. Чомусь оце згадались
Їх берестяні грамоти. Про них
Було й в старих підручниках шкільних.
З тих пір тих грамот сотні назбиралось.
Московські «вчоні» з сталінських часів
Все мріяли таке щось «накопати»,
Щоб науковий світ весь здивувати.
Дістати щось із глибини віків,
Чого в отих Європах не було.
Московську першість й в цьому показати.
(Не тільки ж в космос першими злітати).
Таке веління ізгори прийшло.
Щоб не ламати голову дарма,
Рішили «вчоні» світу доказати:
У часи темні, дикі, дурнуваті,
Коли Європа ниділа сама
У війнах, у невігластві і бруді.
В «ісконних рускіх» землях так жили,
Уже читати і писать могли
Напевно, поголовно усі люди.
Узявши лапті, як взірець того,
Чим москалі іздавна користались,
За бересту звичайну «вчоні» взя́лись.
Ідею запозичивши бігом
Із новгородських древніх тротуарів,
Які в землі часи пережили
І зберегтися до цих пір змогли.
І то, звичайно, не якісь там чари,
А болота, так рідні москалям,
Змогли дрючки ті законсервувати,
Що їм віки вдалося пролежати.
І уже думка «вчоних» звеселя:
Коли дрючки в болоті збереглись,
Чому б в нім бересті не зберегтися?
Тож готувать «сенсацію» взялися.
Кору з берез надрали, як колись,
Нашкрябали якіїсь письмена,
На кілька день у землю закопали.
А потім «випадково» і дістали.
Тож світом розлетілась новина,
Які були розумні москалі
У ті часи, як у Європі, навіть,
Писемної не знали зовсым справи
І герцоги, й барони, й королі.
А тут от, виявляється, народ
Увесь, вважай від мала до велика
Дере собі спокійно оте лико
І пише, пише… Одне тільки от…
Як бересту в болото не сховать
Та ще й поглибше, то згниє вже скоро.
Тож прочитав та і бігом із двору
В болото, щоб добру не пропадать.
І дивно те, що бересту оту,
Неначе тільки з дерева зідрали
Й написане нічого не пропало.
Брехнею ж, звісно, тхне аж за версту.
Та дивно там іще одне було:
До чого ж люди грамотно писали,
Неначе «академії» кінчали.
Хоч Новгород – велике був село.
Та грамоти берестяні оті
Комусь патріотизму додавали,
Когось в чинах повище піднімали,
Когось у академіки й «святі».
Отож, Росія – отчина слонів.
Недарма так в народі говорили.
Чи москалі когось і одурили?
Самі ж у те й повірили дурні.
Хотілося б сказати ще одне:
Що москалі історії не знають,
То вічно у рахубу потрапляють.
Та, як дурне – то вже воно дурне.
Згадали би, що Новгород тоді
Був не москальським, а словенським містом.
А москалі туди взялися лізти,
Як Іван Третій вже в Москві сидів.
Отой Іван й онук його Іван
Вільнолюбиве місто покорили.
Когось в чужі краї переселили,
А більшість, мов смертельний ураган,
Понищили. А місто те пусте
Своїми москалями населили,
Тим на москальське і перетворили.
А «вчоні» ті забулися про те.
Були б розумні, у своїх краях
Ті грамоти в болота закопали.
Чого-чого, в них тих боліт навалом.
Але найбільше, мабуть, в головах.
Бо ж як воно було у москалів?
Що ж, я скажу, як вам цікаво знати:
Був Іван Грозний перший з їх князів,
Який умів читати і писати.
А про бояр, народ чого й казать,
Аби міг хрестик в грамоті поставить.
Куди іще там їм читать, писать?
Такі-то з тими грамотами справи.

Нас час міняє невпізнанно,
уже і зовні ми не ті…
Мартіні, хересу, чинзано
все менше в нашому житті.

Все менше тих, кого ми знали,
і більше, що не хочем знать.
Уже не тягне до загалу,
гучна уже не вабить рать…

А скільки буде ще конфузів,
що нам несуть прийдешні дні?
Нас поглинає світ ілюзій,
мари, омани, маячні.

Старих нові не кращі гами,
але немає вороття.
Сміття́ навколо, під ногами.
Сміття́… Багато як сміття́!.

Коли з душі зриваєш пластир,
зрадливо так рука дрижить.
Життя на потім – не відкласти,
а час біжить і треба жить!

 
Ніби в танці із моря зринув
Їх військовий галеон
Дикунів підкорити
І палацом у сяйві сонць
 
Був сей берег Монтесуми
Із листям коки золотим
Довгі зали з таємницями
Небачених світів
 
Навкруги владаря вірні
Наче листя округ дерев
Убрання усіх відтінків
На догоду злих божеств
 
Прегарними жінки були
Із-за пліч чоловіків
Життя офірувалися
Щоби нарід уцілів
 
Ницість була казкою
Не відали війни
Спільно працювали
На кар’єрі кам’янім
 
До рівнини носили камінь
Умирали на путі
Та збудовано руками
Що машинам не сягти
 
І вона у тій землі
І мене кохає там
Дізнатися би колись
Як загубивсь я сам
 
Ніби в танці із моря вийшов
Кортес, Кортес
Отой убивець
 
 
 
 
 
 
 
 

У пошуках щастя земного,
Від міста іду до села, –
Устелена терном дорога,
Між глодом густим пролягла.
Дивлюся під ноги й навколо
Невтомно спрямовую зір, –
Здається – ходжу я по колу,
Раз бачу щодня до цих пір
Лиш хащі колючого глоду
І терном устелений шлях, –
Одні й ті самі перешкоди
Та ними навіяний страх.
І більше не бачу нічого,
Чалапаючи спроквола
У пошуках щастя земного
До міста уже від села…
20.07.25

Лунає крик зозулі з тої далі,
Де ти живеш в надії та печалі,

Де розчинились мрії і думки,
Де йдуть назад змарновані роки.

Я продерусь крізь зелень живодайну,
Крізь сумніви стривожені і давні

До тої хати, де мені злилися
Життя і серце, як незнані висі.

Я спробую знайти жар-птицю долі,
Де похитнулись верби і тополі.

Я віднайду такі таємні миті,
Які у листя ніжно перелиті.

І вибухне любов, де не чекали,
Як знайдена утрачена Каяла.

Я там знайду початок у дороги,
Де зорі падають безмовні й строгі.

9 червня 2023

1.
от і все
набі́гались думки́ за пра́вдами
та кляп у ро́ті за́мість лі́рики
утра́ти ста́ли непопра́вними
і слів нема́ на панегі́рики
зі схо́ду дме есе́ресер

приспів:
ра́ша
пуйло́ на пуйлі́ і пуйло́м поганя́є
ра́ша
недоко́наний час
ка́жеш
ми брати́
і до спи́ни ножа приклада́єш
трима́й
середу́щого па́льця від нас

2.
ви прийшли́
по ду́ші і за уніта́зами
буя́є ру́скій мір розру́хою
з царе́м свої́м лайно́-пома́заним
ще мрі́єте щоб вас всіх слу́хали
та де прийшли́ - там загули́

приспів...

Під мостами клошарами Франції
Розглядались державні вакансії.
А не в офісах десь.
Ви чогось боїтесь
Під мостами пожити у Франції.

Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Заслужив – і гуляй.
І не заздрять нехай
Трудові колективи Валенсії.

І не варто жахатись Америки,
Зазвичай як це роблять холерики.
Як надумав, то їдь.
Тільки заздалегідь
Зрозумій – ти ніхто для Америки.

2025.

Гірчать полини, гірчать полини,
За Україну гинуть сини,
Кладуть буйні голови нині вони
На вівтар ПЕРЕМОГИ, на плаху війни.
І сльози матусь полинами гірчать,
А на обличчі є горя печать.
Та їхні молитви сильніш від війни,
Живими щоби повертались сини
До рідного дому скоріш із війни,
Нехай не гірчать більше ті полини.

2023 р.

Воно таке нікчемне і слизьке,
таке падлюче, а іще – огидне.
Усе мерзенне так йому близьке,
що совісті і трішечки не видно.

А завидюще – то якийсь капець,
готове сперечатись до знемоги.
У нього фішка – підкилимний герць
і почуття прекрасного… убоге.

Але і промінь Сонця не втече,
відверто хамовите й чорнороте,
гидоту – ніби пиріжки пече,
бо замастити ліпшого охота.

У царинах усіх воно – знавець,
дипломів-папірців у нього купа!
Лизати дупу професійно – спець,
свого б лише не надірвало пупа.

Зранку до вечора сонячні мандри
ллються промінням, лоскочуть теплом,
створюють літній на згадку альбом.
Хмари біліють - розв'язані банти.
Сукня небесна в палітрі відтінків,
ніби прасована ніжна блакить.
Персик пахучий медами п'янить,
а від крисані влягаються тіні.
Сонячні мандри дають стиглі соки,
Втомлені сядуть, зомліють у ніч.
Розкіш зірчаста прийде зусебіч,
Тільки уранці відчуємо кроки.

Літо – по літі… По лІтах – літа…
Човник пливе. Зелен-хвилечка грає!
Хай не минає година свята,
Хай не минає…

Стежечка в житі – тужніють жита…
Зірка твоя мерехтить – не згорає…
Хай не минає лиш бутність ота,
Хай не минає…

Пісня бринить. Пломеніють уста.
Божа любов жаром душу проймає.
Хай не минає ця МИТЬ ЗОЛОТА,
Хай не минає…

18 липня 2025, імпровізація

Яри прохолодні
У нас, де завгодно,
Злякають імлою
Когось вслід за мною.
В яру, як годиться,
Завжди багновиця
Та ще таємниця,
Мов мрія, ясниться...
19.07.25

Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

Вона увірветься в життя,
Зламавши замки небуття.

Вона у червонім вбранні
Іде полководцем землі

І в серце встромляє кинджал,
Гостріший за тисячі жал.

Так вибухне полум'я шал
Під звуки численних гітар.

На пласі любові стою
В якомусь незнанім краю.

Цей вирок позбавить навік
Від сили жаданих повік

І кине у магму основ
Таку навіжену любов.

8 червня 2023

Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.

Смерть йому нести не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
ті аби відвели очі.

Правди прагнем, бо голодні,
каятись прийшли сьогодні.
Нас багато в цілім світі –
дім наш тут, Вкраїни діти.

Стались вже важливі речі,
як Ілля колись зліз з печі,
так спільнота вкупі нині:
Син з Отцем і ми єдині!

Зорі в просторі і в часі
шанс дають нам в Божім страсі –
це важлива перемога
стати гідними для Бога!

18.07.2025 р. UA

 
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Юності не вернуть
Слово скажи своє ~
Я же тут як тут
 
Я би згодився, пробки міняти
Як не стане світла
Ти плела би светри при каміні, знай
Пікніки у неділю зрання
Ще на городі рвала будяки би
Відаючи міру
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
Улітку винаймемо собі котедж
Десь на Айл-оф-Вайт, і недорогий
Ми за ощадливість, еге
Онуки біля ніг
Віра, Чак & Дейв
 
Вишли поштівку двійко рядків
Що вважаєш ти
Поміркуй, про що тобі казати варто
Щиро ваша ~ це би не радив я
Відгук лиши, заповнивши форму
Виповнимо мрії
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.

***
А косолапе рижого не чує.
Осел, козел і мавпа ждуть, аби
як алілуя,
залунали всує
мелодії воєнної доби.

***
А діячі і явні, і підпільні
шукають дивіденди на війні,
де меркантильні
інтереси спільні –
взаємодопомога брехунів.

***
А влада є заручницею честі,
та знає і видюще, і сліпе:
що́ – проти шерсті,
те не чують черті
на пагорбі, в болоті і в опе.

***
А українці на своїй землі
відстоюють національну пам’ять,
та і в селі
існують москалі,
що мовити місцевою не тямлять.

***
А уряд порятунку замінили,
але без опозиції, а так –
дешеве мило
на мішок і шило...
окремо теліпається єрмак.

Резюме
А на терорі багатіють штати.
На Нобеля іде великий шут –
диригувати
має пелехатий,
та диригує шутий шалапут.

07.2025

Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Через втому і в’ялість,
Мали вигляд охлялий, –
Перед кимось схилялись,
На когось працювали.
І лунали погрози,
І насмішки над нами, –
В забутті і в знемозі
Ми бували роками.
Споконвік роботящі
І донині двожильні, –
Не здамося нізащо,
Щоби дихати вільно.
18.07.25

Моя спокуса і мої вери́ги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожу́хле сонце.
У світ ворота. Із душі́ віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Женеш мене від себе і до себе.

Господь створив тебе, щоб чорта злити, –
Вони відто́ді обопільно квити
І всяк із них тебе оберігає.
Але лиш я так пристрасно кохаю!

Липень 2025 року

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Їх в нелегкі́й дорозі зберегли,
Не віддали стихіям на розправу.
Вже капітан у бухту судно править,
Аби на землю всі ступить могли.
Полишивши далекий рідний дім,
Притулку люди нового шукали.
З тривогою й надією чекали
Й удача, врешті, посміхнулась їм.
Дивилися, як берег наближавсь.
Високі гори бухту обступали,
Немов сторожа, далі не пускали.
І лиш зефір легенький в хвилях гравсь.
Вдивлялись люди в береги чужі,
Не знали, чи гостинно їх зустрінуть?
Чи камені із гір назустріч кинуть?
Чи таври злі піднімуть на ножі?
Про таврів тих багато було чуть
І у Мілеті, звідки вони пли́ли.
І на шляху багато говорили
Місцеві, повз яких тримали путь.
Одні лякали, наче таври ті
Живуть лише грабунками й війною.
Не орють і не сіють землю сво́ю.
Та, лиш кого уздрінуть на путі,
Одразу аж до нитки обберуть.
А вже живим нікого не пускають.
Полоненому голову зрубають
І здобич ту, немов трофей несуть
До себе в дім. Настромлять на жердину
І над будинком виставлять своїм.
Щоб заздрили усі сусіди їм.
Та щоб охороняла їм хатину.
Мовляв, поки стирчить та голова
Над димарем, не буде в хаті лиха.
І височіє череп той над стріху,
Аж поки й здобич з’явиться нова.
А ще казали, що вони не всіх
Підряд вбивають. Та не легше з того.
До себе в гори відведуть живого,
Де ідол Діви височіє в них.
Вона в них жертв кривавих вимага.
Отож, притягнуть в капище бідаку.
А жрець візьме до рук свою ломаку,
Поки стоїть ще бранець на ногах,
З розмаху б‘є того по голові.
Людина від удару зразу й пада.
А жрець ножа хапає свого радо
Й людині ріже голову живій.
Ту голову на пакіл настромля.
А тіло із крутої скинуть скелі…
Отож, думки в прибульців невеселі.
Як стріне їх оця чужа земля?
Чи стане вона рідною для них?
Чи всі погинуть і сліду не стане?
Чи поміч від богів своїх дістануть,
Щоб захиститись від богів чужих?
Вдивляються в незнаний берег всі:
Чи небезпека часом не чигає,
Чи дикий тавр на здобич не чекає,
В кущах чи то за каменем засів?
Та, наче ж тихо. Легкий вітерець
Ворушить листя. Берега пристали
І на пісок всі вибиратись стали,
Тривоги всі здолавши, накінець.

Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.

Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
чоловік долає дюйми.

Сподівається доплисти,
не тому, що надхоробрий:
чоловік – начальник річки,
як здолає – нагородить.

Ще залишилося трішки.
Хвилі – втомлені заблуди.
Чоловік – наїзник річки,
як здолає – то забуде.

Схаменутися не кличте.
Зачекалось невеселе.
Чоловік – наплічник річки,
як набридне – скине з себе…

Липень 2023

Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Стару таку, мов тріщина в плиті,
Згорьованим і ласим щодо чуда,
Які не відрізняють м'яту-руту
І мають незугарне на меті,
Щоб ворожити знову між руїн
Землі батьківської у нападах зітхання ,
Спираючись на марні сподівання
Прийдешніх нових незворотніх змін…

Ти стежкою одною йшов, я іншою,
Та випадково стрілися якось.
А виявляється, нам по дорозі. Вийшло так,
Що ми пліч-о-пліч літ багато ось.

Підтримуєш мене у всьому, любий мій,
Потрібна моя поміч і тобі.
Разом легше долать життєві труднощі,
Ділити радість світлу теж навпіл.

Хай щастя обнімає нас крилятами
Та хлюпає тепло з своїх долонь.
Вірю. що завжди ти мене кохатимеш
І зігріватиме й тебе моя любов.

2016 р.