Барвистеє літечко
Обніма крилом,
Клечана Неділенька
В хату йде з добром.

Стелить на долівоньку
З липових гілок
Та із татар-зіллячка
Зелен-килимок.

І м"ятою дикою
Горнеться до ніг.
Із святою Трійцею
Привітаю всіх.

2021 р.

Поете-друже, воїне і брате!
Твої вірші - моїх думок луна.
Засіяв слово, звагу пожинав,
Коли ув очі глянула війна.
А скільки ти ще міг би написати!

Поете-воїне, ти знав багно окопу,
І був бліндаж холодним і сирим,
Коли окріп із друзями ділив.
Чи був у тебе лист і час для рим,
До миті, поки серце лист окропить?

Поете-брате! Однієї вдачі
З тобою ми. І крапає в слова
Мій біль, моя тривога. Я жива,
Бо ти мене собою закривав.
Пробач мені, що знову й знову плачу.

Історія створення вірша:

Поету-воїну Максиму Сальві, який загинув, захищаючи
Україну, присвячую.

В шухлядах столу дістаю
Книжки, укриті снігом часу,
Немовби входжу в течію,
У річку, що в мені не згасла.

Папери в попелу віків
Лежать нечитані й нетлінні.
Я їх стираю від років,
Як від чаклунських заметілей.

Якою мовою до нас
Вони промовлять із безодні?
Над нею непідвладний час,
Який сховається у бодні.

Шухляда столу - ніби джин,
Що вирвався з полону й тюрем.
Вхопи за горло і держи
Те, що сховалося у трюмі.

Інакше нас він спопелить
Й розвіє по заметах ночі.
Лише б вхопити дивну мить
Й перенести у сни пророчі.

21 листопада 2022

Як гарно бути трішки п'яним...
Життя - неначе уві сні.
І Музам всим своїм коханим
Щемкі присвячувать пісні.

Ти любиш, пестиш всіх їх радо,
Князь тьми слугує мов тобі.
Що за дурні думки про зраду?!
Всим вірний Музам, далебі.

Сидиш на килимі шовковім,
І щастя келихами п'єш.
У кожнім русі, в кожнім слові
Є задоволення своє.

Всі потаємні втілив мрії,
Гамуєш власну ненасить.
І радощі навколо сієш,
Жагою повен кожну мить.

Цілунки, стогони і крики,
Кальян, сигари, анаша.
Розлився скрізь дурман великий,
Розпусна в нім цвіте душа.

В султанській втілений породі,
Ти - повелитель їх усіх.
Ти -- батько рас усіх, народів.
Всі блага біля ніг твоїх.

Ніяких воєн, хай їм трясця!
Кохання живить кожен край.
Всі пийте пригорщами щастя,
Хай буде на Землі цій рай!

23 травня 2025 р.

Скільки вже слів
Сказано!
Рими стають
Спазмами!
Реченнями
Власними
Краю порядок гам.

Паузами,
Віршами
Серце моє
Знищено.
Сам себе я
Вішаю,
Вирок читаю сам.

Знов навесні
Хочу я
Стати малим
Хлопчиком,
Більше щоб не
Зурочила
Відьма, стара змія.

Слова мого
Першого
Силу давно
Зменшено...
Господи! Як
Дешево
Коштує це життя!

О, як співала ніч любовні серенади.
- Коханий, не спіши, зажди.
- На жаль, пора.
Забути неможливо всі твої принади,
Але ж ранкова запала вже зоря.
- Солодкі поцілунки, як ваніль, до ранку.
Зірки торкались мрій. Розлука
увірвалась на світанку.
- Я поверну́сь, моя красуне і коханко.
- Чекатиму тебе, ти ж ясноокий мій.
- О, люба, ніжна, плакати лишень не смій.
Як прикро нам прощатись...
(І сліз краплини впали на світанку.)

Зачаровують співом дівчата
Там, де музику творить ріка, –
Не вмовляйте, матусе, поспати
Під звучання пісень юнака.
Не підрізуйте вирослі крила
Не скипайте самі вхолосту, –
Козаченько вже в розквіті й силі,
І бажає радіти життю.

Хай коханням розчулений йде
До украй голосистих сусідок,
Бо ще вирветься серце з грудей
І полине за мріями слідом.
Там, де пахне уже сіножать
І пісні гомінкі аж до ночі, –
Може, нині пізнати стократ
Він до себе прихильність дівочу.

Поміж вербами тихі, як тіні,
Силуети рухливі чиїсь
Світу дарять усмішки дитинні,
Мов за щастя вертають платіж.
Прохолодою дихають луки,
Після спеки нестерпної вдень, –
Не втихають привабливі звуки
Різнотонних дівочих пісень.
06.06.25

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 5 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

У серпанку - ЧАЕС...

Над ірже́ю ковші́в і колі́с
Зависа́є неви́димий ліс,
Ось від ля́льки пластма́са-рука́ -
У кафе́ за прича́лом гука́.
Ла́пи со́сен спиня́ють - не руш!
Ой, не їж тут чорни́ці та груш...

Морквяна́ поволо́ка небе́с,
Ампуто́вана зо́на ЧАЕС.
Кру́пні сли́ви, карто́пля, боби́.
Ти купи́в задарма́ півдоби́ -
Зазира́й у прова́лля вікна́,
Ві́чне тут розпада́ється на
Бджіл медо́вих, пелю́стя, траву́,
Напина́ вітрові́й тятиву́.

Потерча́там - хати́, дитсадо́к.
Перебе́ндя нати́сне дзвіно́к -
Мля́ва ти́ша-вужі́вна повзе́,
Роздає́ антраци́тні безе́.
Мельхіо́рні таре́лі, гриби́,
Повтіка́ли тіла́ від судьби́,
Ду́ші бро́дять, ось гі́лочка - хру́сь...
Ба́чиш, ву́дку лашту́є діду́сь.

Є линки́, пузані́-коропці́,
Полини́-килими́ усуці́ль.
А якби́ знов упа́ла зоря́ -
Чи хапа́в би школя́р букваря́,
Чи сказа́ли б уго́лос про те:
Опромі́нене жи́то росте́,
Пломені́є незла́мний мачо́к,
Ти́хий ре́квієм між свічечо́к...

На брезе́нті - скеле́ти коті́в.
Ти знайшо́в тут оте́, що хоті́в?
Со́тня фо́то розва́лищ і пле́с.
У серпа́нку вечі́рнім - ЧАЕС.

2025
оновлена авторська редакція

Була спочатку думка - потім слово,
найперше - числа, а пізніше світ...
і сила творча - хвиля вибухова,
мов парость, що пробила товщі лід.

Передовсім - канва математична, а потім вже оббіжниці планет...
так любиться мені із ніччю стріча -
який глибокий в неї чару лет.

Де я була, коли мене не бу́ло,
коли ще не родився життєвид?
Александрійське небо перетнула, яскрина таєн, звабна,
мов болід.

В якім горісі визрівали зорі,
в чиїх долонях плелися часи,
коли ще не дзвенів світанком обрій
і пелюстковим дивом не росив.

Іди, питайся - не спиняйсь шукати,
і не лякайся пасток на шляхах,
бо перед тим спадають істин шати,
хто прагне знань, мов голуба коршак.

Серпанок над Сепаріусом висне,
розгойдує світінням хижу тінь.
Ще спить...ще не здогадується місто,
що завтра обернеться все на тлін.

Що завтра - попід мурами науки -
невігластво пожежу розведе...
знання не можна брати грубо в руки!
Знання підносить душу і веде.

А що юрбі? - їй чварів би і гулу-
Їй не болить поламане крило.
Де я була, коли мене не бу́ло -
як світ ділився на добро і зло?

Жовтий лист залітає в хату,
Неприкаяний і раптовий.
Так готують нечутну страту,
У якій помирає слово.

Жовтий лист залітає в хату,
Наче вістка від раю чи пекла.
І тривога руда й пелехата
В жовтім листі повільно зблекла.

Жовтий лист - мовби лист від Бога,
Лиш його прочитати не можна.
І письмо зашифроване й строге
Ляже в землю вологу й тривожну.

13 жовтня 2022

Ті комуняки були геть затяті,
Для них ідея була над усе.
І він ідею ту у світ несе
Та прагне нею всіх зачарувати.
А, коли ні, готовий убивать.
Бо, хто оті ідеї не сприймає,
Той і на світі жити прав не має.
Хотілось би історію згадать
Письменниці радянської одної,
Про яку нині мало хто і зна.
Жила у Польщі довгий час вона,
Просякнута ідеєю отою.
І звалась Ванда Василевська. Їй
Марксистська догма очі засліпила.
І де б вона у той час не робила,
Повсюди дух той і плодила свій.
За що ледь у в’язниці не була.
Та німці, як не дивно, врятували,
На Польщу, як у вересні напали.
І «патріотка» драла враз дала.
І не кудись – а у москальський рай,
Де такі пройди були всі потрібні.
Отож, її зустріли, наче рідну,
Адже «труїти» треба новий край,
Який від Польщі Сталін відхопив.
Потрібно «мізки людям виправляти»,
Потрібно всяких «ворогів» шукати,
Хто в такім «раї» жити не хотів.
І Ванда за роботу узялась.
Книжки писати часу геть не мала,
Вона на мізки людські полювала.
А хто отій «отруті» опиравсь,
Доноси до еНКаВееС писала,
Мовляв, то ворог лютий, приберіть.
І вже на світі тому і не жить –
В підвалах у чекістських помирали.
І їй не жаль було в тій «боротьбі»
Нікого. Бо ж нікого не любила.
Як, навіть, чоловіка її вбили,
Вона не зм’якла у своїй злобі́.
Хоч чоловік невинний був зовсі́м.
Чекісти тоді іншого шукали
Та сплутали чи, може, заблукали.
Постукали. Той відчиняє їм.
Чекістам тим від страху, далебі,
Здалося, що в руках у того зброя,
Хоч не було у нього ніякої,
І хтось з чекістів чоловіка вбив.
Застрелили, ледь ставши на поріг.
І імені в людини не спитали.
Ви думаєте, Ванда інша стала?
Ніхто й сльозинки бачити не міг.
Їй партія дорожче чоловіка,
Ідея вища їй за рідну кров.
Єдина лиш до партії любов,
З якою поєдналися довіку.
А про людську любов немає там.
Велів їй Сталін заміж – пострибала,
Корнійчукові за дружину стала.
Це той, що був грозою «ворогам».
Не стільки книги з п’єсами писав,
Скільки травив письменників, поетів.
Тож стрілися «два чоботи» нарешті,
Разом взялись до чорних своїх справ.
Хто пам’ята того Корнійчука?
Хто нині може Ванду ту згадати?
Лиш пам’ятають тих, хто йшов вмирати,
І чия кров на підлих їх руках.
Народ тоді недарма ж говорив
Про ту сімейку: «Корнійчук і Ванда –
То не родина, а звичайна банда».
Щоб зрозуміти, цих достатньо слів.

 
що опісля коди
що є після коди леле
все що після коди –
тиша й пітьма тиша й пітьма
тиша й пітьма
 
(repeat)
 
знай що музика ревнивиця
на огні танцюється
музика покревниця
з тобою вся
та до кінця та до кінця
 
збавте від передплати на воскресання
справки на мене в палац дізнань подайте
я маю друзі там
 
лице у дзеркалах не жде
дівча у вікні не впаде
у друзів бенкет «хутчіш!» у сльозах
кличе вона назад
 
як ще не час заснути навік
почути би почути би
метелика тихий плач
 
йди-но мила до моїх обійм
ми втомлені зависаннями
чеканнями до ґрунту скронею
я чую лагідні тони
дуже близько і здалік
дуже тихі та стрункі
це той день це той день
 
що тепер із землею?
що зі сестрою-красою стало?
вдерлись понищили поплюндрували
лезами різали на сонцесхід
загнобили огорожами
 
я чую лагідні тони
ви до ґрунту скронені
бажаймо світ, що належить
бажаймо світ, що належить . . .
нам
нам?
НАМ!
 
персицька ніч йде
все огніє
спасе! йсусе!
спасе!
 
то що опісля коди
що є після коди леле
все що після коди –
тиша й пітьма тиша й пітьма
тиша й пітьма
 
знай що музика ревнивиця
на огні танцюється
музика покревниця
з тобою вся
та до кінця
та до кінця
 
 
 
 
 
 
 
 

Літо-літечко ласкаве,
Ти вже на порозі
Та чомусь ще зимно зараз.
А тепло в дорозі.

Вранці встанеш - трава біла
І роса холодна
Та рвучкий холодний вітер,
Що змерзнути можна.

Літечко, тебе ми просим,
Дай мирного неба
І тепла усім нам й сонця,
Більшого не треба.

2025 р.

У світі жив романтик безнадійний…
Хоча надій у думах не лишав,
та мов у серіалі комедійнім
він сенс життя узнати поспішав.

За вітром плив, а часто – проти хвилі,
пірнав у вир емоцій і пригод,
життя свого долав буденно милі
і не чекав од долі нагород.

Боровся з вітряками правди списом,
облуду нищив навіть голіруч,
в таємному шукав знайомі риси,
до істини буття завітний ключ.

Цікавця завжди мучило питання,
а особливо на узгір’ї літ –
У чому сенс земного існування,
навіщо він прийшов у білий світ?

Оті думки йому свердлили мозок,
ятрили почуття до забуття,
і виринало з запаху мімози –
В коханні вся гармонія життя!

Лише в любові справжня насолода,
лише любов – мелодія душі!
Вона одна – і щастя, і свобода
життя, усього сущого рушій!

Там, де гуси проходжали
І траву скубли помалу, –
Береги забудували,
Водоплавні позникали,
А ріка мілкою стала.
Тільки з пам’яті не зчистить
Кольорових, теплих, чистих
Згадок про часи ті бистрі,
Неутомні, бадьористі
На тих луках трав’янистих…
05.06.25

Кущі жасмину - червня поцілунки,
Казкові, незрівнянні аромати.
Нема кого римовано кохати,
Душа самотня просить порятунку.

Натхненна та невидима чаклунка,
Курсивом пише вірш весна крилата.
Кущі жасмину - червня поцілунки,
Казкові, незрівнянні аромати.

Борги забуті? Сплачені рахунки!
О, як на світі далі існувати?
Дарує літо вже нові цитати,
Змінити не наважилось лаштунки...
Кущі жасмину - червня поцілунки...

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 9 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Поле чудес, реп'яхи...

Місто - заму́рзаний пес,
фа́нтики, ли́стя - на ла́пах,
хо́лку скуйо́вдив експре́с,
впе́рто за ре́йки чала́па.

По́ле чуде́с, реп`яхи́...
Кле́ни, топо́лі висо́кі.
Ре́йвах, аля́рми, апчхи́,
а́рки у сти́лі баро́ко.

Стриб... - механічна блоха́.
Під оселе́дцем - газе́та.
Периферія глуха́.
В піст дешевіє котле́та.

Ма́стяться ло́єм нулі.
Бу́дку розхи́тано во́вком.
Хрест, маячо́к - на скалі.
Птах витьо́тьохкує... Ло́вко!

По́ле чуде́с, реп`яхи́...
Кле́ни, топо́лі висо́кі.
Ре́йвах, аля́рми, апчхи́,
а́рки у сти́лі баро́ко.

Би́ті доро́ги - оци́м
ску́пченням пісні та ла́йки.
Вко́тре накла́дено грим,
вітер вальсу́є лушпа́йку...

Над шаурмо́ю - димо́к,
ре́штки, ула́мки, скеле́ти.
Бря́зне моне́тка, цепо́к,
кри́шаться чи́пси, гале́та.

Фла́єрів бу́дній канка́н.
Вічна пахо́тнява ски́би.
Вир індульге́нцій, ома́н.
Хор жабеня́ток - на ри́бі.

2025
оновлена авторська редакція





І для поціновувачів, не будемо називати імен, літературного аналізу метафоричності, образності нейромережа написала:


Цей вірш являє собою яскравий зразок міської лірики з елементами соціальної сатири та філософських роздумів. Він насичений урбаністичними образами, які переплітаються з природними мотивами, створюючи контрастне та багатошарове полотно.

Образність та метафоричність:

Вірш будується на калейдоскопі яскравих, часом гротескних образів, що відображають динамічне, але водночас дещо хаотичне та занедбане міське життя.

Місто як "заму́рзаний пес": Центральна метафора, що одразу задає тон сприйняття. Місто постає не величним і парадним, а втомленим, брудним, з "фа́нтиками, ли́стям - на ла́пах". Цей образ підкреслює занедбаність, буденність, можливо, певну безпритульність міського простору.
"Хо́лку скуйо́вдив експре́с, впе́рто за ре́йки чала́па": Експрес, символ швидкості та прогресу, тут олюднюється, набуваючи рис впертої, дещо незграбної тварини, що "чалапає" по рейках. Це додає образу міста рис непередбачуваності та стихійності.
"По́ле чуде́с, реп'яхи́...": Рефрен, що контрастує з урбаністичними картинами. "Поле чудес" може відсилати до відомої казки, натякаючи на ілюзорність, обман, марні сподівання, які можуть ховатися за міською метушнею. Реп'яхи – символ чіпкості, буденності, того, що важко позбутися, можливо, проблем або нав'язливих аспектів життя.
"Кле́ни, топо́лі висо́кі": Елементи природи, що пробиваються крізь міський хаос, символізуючи щось незмінне, вічне, але водночас контрастують з "рейвахом, алярмами, апчхи́" – звуками міської хворобливої метушні.
"А́рки у сти́лі баро́ко": Вказівка на архітектурну спадщину, яка, можливо, губиться або дисонує на тлі загального занепаду та хаосу.
"Стриб... - механічна блоха́": Несподіваний, дещо зневажливий образ, що може символізувати дріб'язковість, метушливість, можливо, технологічний прогрес, зведений до чогось незначного.
"Під оселе́дцем - газе́та": Образ людини з народу, можливо, певної соціальної групи, що ховає свої думки чи знання (газета) під традиційним атрибутом (оселедець).
"Периферія глуха́. В піст дешевіє котле́та": Соціальні замальовки, що вказують на контрасти міста, його околиці та економічні реалії, де духовні цінності (піст) співіснують з приземленими потребами.
"Ма́стяться ло́єм нулі. Бу́дку розхи́тано во́вком": Метафори, що можуть вказувати на корупцію, збагачення нечесним шляхом ("мастяться лоєм нулі") та хиткість, небезпеку існуючого порядку ("будку розхи́тано во́вком"). "Вовк" може символізувати хижацькі сили, кримінал або владу.
"Хрест, маячо́к - на скалі": Символи надії, віри, орієнтиру, які височіють над буденністю, але водночас можуть бути далекими та недосяжними.
"Би́ті доро́ги - оци́м ску́пченням пісні та ла́йки": Дороги як символ життєвого шляху, понівеченого, але наповненого контрастними емоціями – творчістю ("пісні") та роздратуванням, брутальністю ("лайки").
"Вко́тре накла́дено грим, вітер вальсу́є лушпа́йку": Образ штучності, маскараду, де справжня суть прихована. "Лушпайка", що вальсує на вітрі, підкреслює порожнечу, ефемерність.
"Над шаурмо́ю - димо́к, ре́штки, ула́мки, скеле́ти": Замальовка міського фаст-фуду, яка переростає в образ залишків, руйнації, чогось минулого, що залишило по собі лише фрагменти.
"Бря́зне моне́тка, цепо́к, кри́шаться чи́пси, гале́та": Звукові та тактильні образи, що доповнюють картину буденності, споживання, дріб'язковості.
"Фла́єрів бу́дній канка́н... Вічна пахо́тнява ски́би": Нав'язлива реклама ("флаєрів канка́н") контрастує з одвічним запахом хліба ("пахотнява скиби"), символом життя, праці, простоти.
"Вир індульге́нцій, ома́н. Хор жабеня́ток - на ри́бі": Фінальні образи посилюють відчуття обману, ілюзій ("вир індульгенцій, оман"). "Хор жабеняток - на рибі" – гротескна, іронічна картина, що може символізувати недоречність, фальш, галас навколо чогось незначного або навіть мертвого (риба).
Метафоричність вірша полягає у постійному перенесенні властивостей одних предметів чи явищ на інші, створенні неочікуваних асоціацій. Автор активно використовує олюднення (місто-пес, експрес-чалапає), метафори-загадки ("механічна блоха"), символічні образи (реп'яхи, хрест, маячок).

Жанр:

Вірш можна визначити як урбаністичну лірику з виразними елементами філософської лірики та соціальної сатири.

Урбаністична лірика: Центральною темою є місто, його атмосфера, звуки, мешканці, контрасти. Автор детально змальовує міський пейзаж, використовуючи характерні для нього образи (експрес, арки, периферія, шаурма, флаєри).
Філософська лірика: Поет не просто описує місто, а й замислюється над сенсом буття в ньому, над ілюзіями та реальністю ("поле чудес", "вир індульгенцій, оман"), над вічними цінностями та їх місцем у сучасному світі.
Соціальна сатира: Присутні елементи критики суспільних вад – занедбаності, корупції ("мастяться лоєм нулі"), штучності ("накладено грим"), маніпуляцій ("вир індульгенцій, оман"). Іронічний тон та гротескні образи ("хор жабеняток на рибі") підкреслюють сатиричну спрямованість.
Загалом, вірш створює багатогранний, динамічний і дещо тривожний образ сучасного міста, спонукаючи читача до роздумів про його сутність та місце людини в ньому.

Ішов на могорич до кума,
побачив тебе і враз –
серце заговорило.
Врятуй мене Спас.

Забув про кума, жнива,
продажі, рецепти, сорс коди,
дрони, бетон, вагони,
креслення і перегони.

Я купив тобі квіти,
куди ж їх подіти?
Я приніс тобі яблук донешти*,
де ж ти?

Дорогу серце підкаже,
ноги до тебе несуть.
Ти найгарніша на пляжі,
квіти в руках цвітуть.

Стелиться стежка у гречку,
перестук у серцях.
Одяг лежить під ліжком,
ніжні слова на устах.

Я купив тобі квіти,
за́вжди буду любити.
Я приніс тобі яблук донешти,
ось ти нарешті.

Удвох радіти світанку,
ввечері день проводжати.
Налив собі чарку –
дай Боже за рік діждати.

2025

Брехня і правда – завжди поряд.
Як чорне з білим розділить?
Месій, провидців нині – гори!
А горе – поряд десь, за мить…

Не можна вірити нікому,
а часом – навіть і собі!.
Життя – шалений біг по колу!
Якийсь у ширину забіг…

Брехня і правда – антиподи,
не сестри, навіть не рідня!
У них свої в пожежі броди…
Шляхи їх навіть не рівняй!

Все ближче й ближче до межі
Поза якою
Земне життя в своїй красі
Іде без воєн.
Там люди тішаться життям
Без страху втрати, -
Усе, що маю, я віддам,
Щоб подолати
Рубіж між кривдою й добром,
Бо є простори,
Де війни водять за столом
Переговорів.
Лихий не раз перешкоджав
Туди ступити,
Де воїнам не має справ
У грішнім світі.
Та віру в краще вбережу
І невблаганно
Переступлю оцю межу
Неподоланну.
04.06.25

Розхитує планету мегастрес.
Несправедливість - безперечний лідер.
Дивлюся фільм про Нюрнберзький Процес,
Який завжди пишу з великих літер.

Усе змінилось. Досі не збагну,
Де заповіти персоналій певних?
Щось репетує про "чужу війну"
Сучасний світ, мов жалюгідний євнух.

Моя країна - це Європи щит,
Мечем рубає морок наодинці.
Так поверніть мені колишній світ,
Що був спроможним вішати злочинців!

Тьма позаду. Я вже вдома. Ранок.
Вийняв з серця у крові меча.
Пригорнися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

Двічі в пеклі наступав на міни,
Тричі кулі зачіпали чуб.
Я без тебе вже б давно загинув,
Ти ж - молилась. Бог тебе й почув.

Вибух. Темінь. Впав у яму вовчу,
З вирви виліз - цілий і живий.
А братів порвало на шматочки
І розкидав полем буревій.

Спогади - як невигойна рана,
Як прокляття і отруйний чад.
Прихилися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

Відео вмонтоване на сайті, оригінал на ютуб каналі.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Моніка. Ринок буття

До́ста грана́тів, меду́з і анчо́усів.
По́гляди зва́би – між ре́бер бара́нячих.
Гли́пає – су́кню оцінює о́сінь:
"Як тебе́ зва́ти - Моніка, Аня... чи...?".

Парк, моціо́н, примерка́ють світи́льники.
Па́хне воло́гою, ви́пари хво́ї.
Ма́рити Гре́єм, пливти́ за вітри́льником?
Час хилита́є пурпу́рні суво́ї...

приспів:

Ельф круаса́ни прино́сить до ка́ви.
Пил куркуми́, пожовтіла скате́рка.
Телефону́є коли́шній, лука́вий.
Фре́ші міксу́єш і гу́биш люсте́рко.

Му́шлями ви́клади ра́му Іва́сику.
Скільки ж бага́тства – у бу́дній вере́йці!
Му́дрість-аку́ла наїлась кара́сиком.
Жінка-алхімік, паке́тики спе́цій.

Зра́нку шторми́ло – і ба́гнеться ти́ші.
Пляжі, нуди́сти, стрибки́ із трампліна.
Золотоно́ші фіра́нки коли́шуть.
Гу́мор стіка́є з пера́ Насреддіна...

Порелаксуєш між таць і капу́сти.
Схо́пиш безе́, не допи́вши узва́ру.
Ри́нок буття́ за п’ята́к не відпустить.
Но́сиш клепси́дру і хре́стик – на па́ру.

Мудрість-акула наїлась карасиком,
Жінка-алхімік, пакетики спецій.
Па́ски безпе́ки загу́биш край па́сіки.
Бджо́ли медвя́но дзумІють на де́ці.

Тьмя́ну гіта́ру лаку́єш дбайли́во.
Сте́жкою спе́цій - до Ри́му, по зли́ві...

2025
оновлена авторська редакція


Літературний аналіз образності та метафоричності вірша "Моніка. Ринок буття" зробила нейромережа.
Отже, трансформаційна сила досвіду та жіночої сутності.


"Цей вірш – справжній феєрверк образів і метафор, створюючи щільний, сюрреалістичний та глибоко амбівалентний світ, де побут переплітається з філософією, природа з артефактами, а велич – з іронією. Ось розбір ключових аспектів:

1. Насиченість та Контрастність Образності:

Сенсорна Атака: Вірш буквально "бомбардує" читача образами, що зачіпають усі почуття: "гранати, медуззя, анчоуси" (смак/зір), "пахне вологою. Випари хвої" (нюх), "гумор стікає" (дотик?), "дзуміють" (слух), "багнеться тиші" (тактильне відчуття тиші).

Контрасти: Автор майстерно зіставляє протилежності:

Природа vs Культура/Побут: "мушлі" vs "рама", "бджоли" vs "паски безпеки", "штормило" vs "тиші", "акула" vs "карасик", "пурпурні сувої" (велич) vs "будній верейці" (буденність).

Велич vs Буденність: "Рим", "вітрильник", "світильники", "алхімік" vs "пакетики спецій", "таць і капусти", "узвар", "п'ятак".

Рух vs Статика: "стрибки із трампліна", "пливти", "стікає", "колишуть" vs "порелаксуєш", "дбайливо" (лакує), "багнеться тиші".

Життя vs Смерть/Минавщина: "ринок буття" (життя) vs "кепсидра" (символ часу/смерті), "акула" (хижак) vs "наїлась карасиком" (смерть жертви).

2. Ключові Метафори та Їх Значення:

"Ринок буття": Центральна метафора. Буття (екзистенція, життя) представлене як базар – місце торгівлі, суєти, зустрічей, де все має свою ціну ("за п'ятак не відпустить"). Це місце хаотичної краси ("доста гранатів..."), оцінки ("Погляди зваби", "сукню оцінює осінь"), спроб ("примеркають світильники"), спокуси ("Марити Греєм") і невідворотності.

"Мудрість-акула наїлась карасиком": Надзвичайно сильна та амбівалентна метафора. Мудрість не абстрактна, а хижацька, потужна ("акула"), але її здобич – щось крихітне, буденне ("карасик"). Це може означати:

Поглинання дрібниць життя великими ідеями.

Знищення наївності ("карасик") жорстокістю досвіду ("акула").

Ситуацію, коли глибина розуміння ("мудрість") вичерпується на дрібних справах ("наїлась карасиком").

Іронію над претензіями на мудрість.

"Жінка-алхімік, пакетики спецій...": Прекрасний образ трансформації буденності. Жінка (можливо, сама Моніка, або архетип) – не просто господиня, а алхімік, маг, який звичайні "пакетики спецій" (символ домашнього вогню, смаку життя) перетворює на щось особливе, на спроби знайти філософський камінь у повсякденності. "Стежка спецій – до Риму" підсилює цю метафору шляху та трансформації.

"Час хилитає пурпурні сувої...": Час не лінійний, а матеріальний і величний ("пурпурні сувої" – царські, важливі документи чи просто тканина), але його рух нестійкий ("хилитає"), підкреслюючи невпевненість і мимовільність плину часу.

"Носиш клепсидру і хрестик – на пару": Образ людини, яка несе з собою символи часу ("клепсидра" - водяний годинник, символ мимовільного плину часу і смерті) та віри/захисту ("хрестик"). "На пару" підкреслює їхню нероздільність у житті ("ринку буття") та можливу тягарість цього носіння.

"Гумор стікає з пера Насреддіна": Гумор представлений як фізична рідина, що "стікає", вказуючи на легкість, мимовільність та, можливо, невичерпність мудрої іронії (Насреддін – фольклорний блазень-мудрець).

3. Структура та Повторення:

Рефрени: Повторення строф "Мудрість-акула... / Жінка-алхімік..." створює ритм, нагадування, підкреслює центральність цих образів та їхню циклічність у "ринку буття". Другий раз вони з'являються з варіацією ("паски безпеки загубиш край пасіки, / бджоли медвяно дзуміють на деці"), що розширює картину, додаючи втрату безпеки ("паски безпеки") серед природної небезпеки/солодкості ("бджоли... дзуміють").

Фрагментарність: Вірш складається зі швидкозмінних, часто не пов'язаних логічно сцен та образів ("Доста гранатів...", "Знов моціон...", "Музи, нудисти...", "Порелаксуєш..."). Це імітує хаотичний потік сприйняття, асоціацій, самого життя на "ринку".

4. Теми, що Прослідковуються через Образність:

Амбівалентність Буття: Життя ("ринок буття") одночасно привабливе ("доста гранатів", "скільки ж багатства", "золотоноші фіранки") і пригнічувальне ("пахне вологою", "багнеться тиші", "не відпустить"), величне ("пурпурні сувої", "до Риму") і буденне ("пакетики спецій", "узвар", "п'ятак").

Трансформація та Алхімія: Прагнення знайти сенс, красу, велич ("Рим") у буденності ("пакетики спецій", "будній верейці") через мистецтво ("лакуєш дбайливо" гітару?), гумор ("Насреддін"), внутрішню магію ("жінка-алхімік").

Час і Минущість: "Клепсидра" як постійне нагадування, "час хилитає", згадка минулих подій ("зранку штормило"). Життя як мимовільний потік ("хилитає", "стікає").

Краса в Деталях: Автор знаходить поезію та "багатство" у найзвичайніших речах і ситуаціях: "будній верейці", "пакетики спецій", "таць і капусти", "стрибки із трампліна".

Іронія та Гумор: Наявність фігури Насреддіна, контрастні образи ("акула" і "карасик", "алхімік" і "пакетики"), легковажність ("схопиш безе, не допивши узвару") серед філософських тем свідчать про іронічний погляд на суворе буття.

Висновок:

"Моніка. Ринок буття" – це вірш-колаж, вірш-базар. Його сила – у неймовірній щільності, контрастності та оригінальності образів і метафор. Автор не просто описує світ, а переплітає реальність з сюрреалістичними баченнями, філософські концепти з побутовими деталями. Центральна метафора "ринку буття" стає полотном, на якому розігрується спектакль життя з усією його красою, абсурдністю, тиском часу, магією повсякденності та іронією. Образність вірша не просто ілюструє думки, а сама є субстанцією, з якої складається його унікальний, загадковий і привабливий світ. Вона змушує читача відчути цей "ринок" усіма почуттями, пережити його хаос і знайти свою власну "стежку спецій" серед цього барвистого, дивного ярмарку життя.


Поезія "Моніка. Ринок буття" є калейдоскопом образів, що віддзеркалюють складність, багатогранність та суперечливість людського існування. Авторка майстерно використовує метафори, персоніфікації та яскраві сенсорні деталі, щоб зобразити життя як динамічний, сповнений виборів і переживань "ринок". Кожен образ несе в собі глибокий підтекст, спонукаючи читача до власних роздумів про час, ідентичність, пошук сенсу, мудрість та красу в повсякденній "верейці". Повторювані мотиви, як-от "мудрість-акула" та "жінка-алхімік", стають смисловими вузлами, що підкреслюють ключові ідеї твору про трансформаційну силу досвіду та жіночої сутності".

Листок опалий, як дитя війни,
Важезний підсумок самотини.

Летить у невідомість, в плесо рік,
Немовби хтось його на смерть прирік.

Впадуть надії, як важкі плоди,
Впадуть в ніщо, у безвість назавжди.

Налитих груш і яблук зопепад,
Немов емоцій та ідей каскад.

А що лишиться в підсумку у нас?
Лиш те, що здатен зруйнувати час?

Лишиться лиш труха, пісок і прах,
Які розвіються на злих вітрах.

Дітьми війни ми стали геть усі
В осінній люті, пристрасті, красі.

Де той пророк, що порятує всіх,
Що знищить на вітрах прадавній гріх?

Ми озираємось, але його нема.
Іде до нас ненависті пітьма.

10 вересня 2022

Нудьга зими з похмурістю її,
пустеля передгір'їв неприхильних...
Там пагорби видніють вдалині,
за ними, відчуваю, море й хвилі.

Імла й дощі там. Вгадую я їх
за свіжістю, що долітає звідти,
по хмарі, в пасмах, сивих та блідих,
яка пливе і тане непомітно.

Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.
Прадавній чоловік в мені хмурніє:
як прагне серце даху та вогню,
коли вечірні в горах вітровії!

Але чому ж так вабить те, що там?
О море! Ти з одвічністю зріднилось!
Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,
ніж радощів земних коротка милість!

березень 2018 року.

 
Якби ти звів у ціле свій розум
Щоби перейти сюди
Рука в руці, ми стрічали би сонце
Із западин із морських
 
Перше за все, досвідченість
Ти бував колись досвідченим?
Оце мій ценз
 
Хоч знаю, знаю, тобі вже напевно жаль
Бо цей дрібний світ не дасть іти
Та кому у мізерії цій
Довести, що твій гатунок
Є золотий, безцінний
 
Отож, чи ти досвідчений?
Чи бував колись досвідченим?
Ось мій ценз
І я доведу це тобі
 
Сурми й скрипки все звучать мовби із відстані
Подібно поклику на ймення
Мо‘ ти не почуєш їх
Та почув би, ха-ха, якби раз
Здолав путь до мене
 
О, чи ти досвідчений?
Ти бував колись досвідченим?
 
Не через кайфовіше скло, але красу
 
 
 
 
 
 
 
 

Відео вмонтоване на сайті, на цій сторінці, на моєму ютуб каналі оригінал.


Є шоколадна пориста медаль,
дав Аладдін рахат-лукуму ящик,
вигадувала гру — мій ідеал,
а правила простецькі, немудрящі.

У пахіллі магнолій, чебрецю,
де коник загубив зелену скрипку,
метелику шептала по слівцю,
ловила павича, синицю, рибку.

Я так любила ту блаженну мить,
коли долоню крильця лоскотали!
Мій ідеал білявий міцно спить,
зімкнувши крила, чищу бік мангала.

Розбризканий парфум на хутро лами,
я — Попелюшка з чотирма ключами.
Малюю батик — сонечко, весна,
а муза кличе в поле — навісна,

Бо там — роздолля — соняхи і бджоли,
шепоче: "Ми будення побороли".
Згинаю стебла житні, золоті.
Та як злетіти? Ключики в куті.

Надійні шори — не звільняє джин,
а муза чистить ківі, мандарин.
Не забуваю гір і віражів,
Та літнє шовколистя — на стежі.

2025
(оновлена авторська редакція)



Штучний інтелект зробив аналіз метафоричності, образності поезії:

Ах, це прекрасний вірш! Користувач надіслав поетичний твір під назвою "Ідеал. Шовколистя" і просить провести літературний аналіз образності та метафоричності. Вірш дуже насичений яскравими образами та глибокою символікою.

Спочатку зверну увагу на загальну атмосферу твору - вона поєднує казковість із ностальгією. Автор використовує багато східних мотивів (Аладдін, рахат-лукум), що нагадує тисячу і одну ніч. Це створює чарівний, трохи містичний настрій.

Головний образ "ідеалу" представлений дуже цікаво - спочатку як гра з простими правилами, потім як білявий сплячий ангел. Це навіює думку про недосяжність ідеалу, його сновидну природу. Особливо вражає контраст між крилатим ідеалом і прозаїчним "чищенням мангала" - немов янгол, змушений виконувати побутові справи.

Дуже символічним мені здається образ Попелюшки з чотирма ключами. Це й посилання на казку (попелюшка), і символіка ключів як інструментів звільнення чи відкриття чогось важливого. Але вони "в куті" - знову мотив недосяжності.

Природа у вірші оживає: шепочуть метелики, коник шукає скрипку, житні стебла згинаються. Це створює відчуття органічного зв'язку ліричної героїні з природним світом. Але водночас є й образи ув'язнення - "надійні шори", неможливість злетіти.

Фінальний образ "літнього шовколистя на стежі" вражає своєю ніжністю. Шовколистя - це й символ миттєвої краси, і водночас чогось ефемерного, що може легко зникнути. Чудовий завершальний акорд!

Вірш справді багатий на метафори, кожен образ несе кілька рівнів значення. Аналізуючи, намагатимусь розкрити цю багатогранність, звертаючи увагу на те, як поєднуються казковість і побутові деталі, мотиви свободи та обмеженості. Головне - не спрощувати цю складну тканину образів.

Цей вірш "Ідеал. Шовколистя" – це густий, насичений тканину образів та метафор текст, що створює казково-ностальгійну, водночас трохи гіркувату атмосферу недосяжності та пошуку. Ось аналіз його образності та метафоричності:

Казковість та Східні мотиви (Метафори бажання та втіхи):

"шоколадна пориста медаль", "рахат-лукуму ящик": Ці образи відразу ж вводять читача в атмосферу солодкого, бажаного, делікатного. Це не просто ласощі, це метафори приємних відчуттів, задоволення, дитячої (або мрійливої) радості. Вони асоціюються з казкою (Аладдін) та східним колоритом, що надає ідеалу відтінок екзотики та чарівності.

"гра — мій ідеал": Ключова метафора. Ідеал представлений не як щось статичне, а як гра. Це вказує на його умовність ("правила простецькі"), можливість взаємодії, але водночас і на відстороненість, ілюзорність, неможливість повного володіння.

Ідилічний природний світ (Образи чистоти, миру та втраченої гармонії):

"пахілля магнолій, чебрецю": Створює відчуття теплого, запашного, спокійного природного куточка.

"де коник загубив зелену скрипку": Чудовий, майже сюрреалістичний образ. "Зелена скрипка" – це метафора природної музики, співу цвіркуна чи коника, який "загубився". Це символ втраченої гармонії, недосяжної мистецької досконалості природи.

"метелику шептала по слівцю", "ловила павича, синицю, рибку": Образ дитини (чи душевно юної істоти) в ідеальному світі, що спілкується з природою на її мові ("по слівцю"), граючись з її яскравими явищами (метелик, павич – символ краси, синиця, рибка). Це метафора безтурботного споглядання та взаємодії з прекрасним.

Ідеал як Ангел/Крилата істота (Метафори недосяжності та сну):

"Мій ідеал білявий міцно спить, / зімкнувши крила": Це центральна метафора вірша. Ідеал персоніфікований у вигляді прекрасної, крилатої (ангельської?) істоти, але сплячої. Крила "зімкнуті" – символ нездійсненності, пасивності, відсутності зв'язку з автором. Сон ідеалу – це метафора його відсутності в активному житті, недоступності.

"чищу бік мангала": Різкий, прозаїчний контраст до попереднього образу. Мангал – символ приземленості, побуту, практичності. Автор опиняється поруч зі своїм крилатим ідеалом, але зайнятий буденним, неголовним діянням. Це метафора розриву між високим ідеалом і реальністю, неможливості до нього доторкнутись у його сні.

Автор як Попелюшка з Ключами (Метафори потенціалу та безсилля):

"я — Попелюшка з чотирма ключами": Надзвичайно важлива самоідентифікація. Попелюшка – символ приниженості, непоміченої краси та потенціалу. "Чотири ключі" – це метафора можливостей, шляхів до звільнення, до реалізації, до ідеалу чи творчості. Але ключі є, але...

"Малюю батик — сонечко, весна": Спроба творчості, спроба втілити ідеал (весна, сонце) в мистецтві (батик). Але...

"а муза кличе в поле — навісна": Муза (джерело натхнення, зв'язок з ідеалом) вимагає іншого – виходу у вільний простір ("поле"), але цей клич "навісний" (небезпечний, загрозливий?).

"Та як злетіти? Ключики в куті": Пряме питання-зойк. Бажання "злетіти" (до ідеалу, до свободи, до музи) є, але ключі (можливості, інструменти) не використовуються, вони "в куті" – закинуті, забуті. Метафора внутрішньої блокади, невикористаного потенціалу.

Образы обмеження та буденності (Метафори пастки та рутини):

"Надійні шори — не звільняє джин": "Шори" – метафора обмежень (внутрішніх чи зовнішніх), що стримують. "Джин" (відсилка до Аладдіна) – символ могутньої сили, бажань, яка не може звільнити від цих шор. Навіть магія безсила перед внутрішніми блоками.

"а муза чистить ківі, мандарин": Іронічний, гіркий образ. Муза, яка мала б надихати на польоти, зайнята буденною, прозаїчною роботою (чищення фруктів). Метафора виродження творчого початку в рутину, втрати високого призначення.

"Не забуваю гір і віражів": Пам'ять про труднощі, небезпечні повороти життя ("віражі"), що контрастує з...

Фінальний образ "Шовколистя" (Метафора миттєвої краси, ефемерності та шляху):

"Та літнє шовколистя — на стежі": Цей образ – ключ до назви вірша. "Шовколистя" – метафора неймовірної ніжності, миттєвої, ледь відчутної краси. Воно "літнє" – тепле, сонячне, але й визначене своєю сезонністю (тимчасове). Воно "на стежі" – на шляху. Це символ миттєвого дотику до прекрасного, яке трапляється в житті ("на стежі"), але так само миттєвого і ефемерного, як падаюче листя. Це не монолітний ідеал, а миготливий, ледь вловимий момент краси, що зустрічається на життєвому шляху серед усіх обмежень і буденності.

Висновки про образність та метафоричність:

Густота та багатогранність: Вірш перенасичений яскравими, часто контрастуючими образами (крилатий ідеал / мангал, муза / чищення фруктів, ключі / кут).

Метафори недосяжності: Головна тема – недосяжність ідеалу – виражається через ключові метафори: сплячий ідеал зі зімкнутими крилами, ключі в куті, джин, що не звільняє від шор.

Контраст високого та буденного: Постійне протиставлення казкового, крилатого, творчого (ідеал, муза, гра, природа) і приземленого, рутинного, обмежуючого (мангал, чищення фруктів, шори, кут для ключів).

Метафори втрати та пам'яті: Образ "загубленої зеленої скрипки" та "гір і віражів" вказують на минулі втрани гармонії та труднощі.

Символізм ключів: "Чотири ключі" – центральний символ потенціалу, можливостей звільнення чи досягнення, який залишається нереалізованим.

Ефемерність краси: Фінальний образ "літнього шовколистя на стежі" стає ключовою метафорою всієї поеми – це не монументальний ідеал, а миготлива, ніжна, тимчасова краса, яку можна зустріти на життєвому шляху, але не можна утримати чи володіти нею повністю. Він узагальнює всю суміш казки, ностальгії, недосяжності та миттєвих дотиків до прекрасного.

Образність вірша створює потужне відчуття роздвоєності: сильне прагнення до високого ідеалу та творчої свободи стикається з внутрішніми та, можливо, зовнішніми обмеженнями, що переводять ці прагнення в площину буденності або залишають лише пам'ять та миттєві, як шовколистя, зіткнення з красою.

Як ти живеш, моя батьківська хато?
Я так давно у тебе не була,
Твого не вистачає так тепла,
За ним не перестану сумувати.

Як виживаєш, ріднеє село?
Людей все меншає у тобі рік від року,
Занедбані обійстя замело
І взимку не ступити тут і кроку.

А як сади розквітнуть навесні,
Нема кому тим цвітом милуватись
І деревця фруктові доглядати,
Бо за кордоном хтось, хтось на війні.

А влітку, як півонія цвіте,
Кує зозуля й соловей співає,
Кому той птах серденько звеселяє,
Ніхто не знає вже, мабуть про те.

Коли ж настане осінь золота
Та яблука достиглі пахнуть й груші,
Нема кому плодів тих скуштувать,
Хіба холодний вітер їх обтрусить.

2024 р.

Не журися, друже, ненастанно,
Що не видно праць твоїх плодів,
Бо не має гіршого страждання
Від утоми жити без надій.
Будь-коли і в будь-якому стані
Серце болем не збентежуй вкрай, –
Не втрачай ні крихти сподівання
І, як око, віру вберігай.
Не сумуй, що для надій палання
Ні умов, ні сил, ні запорук, –
Не буває гіршого страждання,
Ніж життя без віри і без мук.
03.06.25

Got out of bed on the crazy side,
В незрозумілій люті.
Бачиш життя, як поганий слайд –
Біжи, і тебе попустить!

Звісно, лосіни у плямах ржі –
Це не весільне плаття.
Якщо не в гуморі, то біжи,
Біжи, і тобі відплатять!

По тротуарах і вздовж межі,
По теренàх, де терен,
Як пощастить тобі – пробіжиш
Замість хатинки в терем.

І за взуття своє не журись,
Навіть якщо елітне.
Найчорніша зі смуг колись
Стане як смуга злітна!

02.06.25

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 5 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережі Kling AI та Google AI Studio - для генерації відео із зображень.

Макрозйомка. Ефект занурення

Крізь заіржа́влені кле́ми
Линуть фонта́ни іде́й.
Лю́ди руйну́ють систе́му,
систе́ма лама́є люде́й.

Лю́ди блука́ють у́ жи́ті,
мо́кро – слове́сна вода́.
На́ макрозйо́мці нажи́те,
жо́втень, зимо́ва слюда́.

Зна́ють чима́ло маршру́тів,
хо́чуть повсю́ди - ура́з.
Лю́ди крича́ли в Бе́йруті,
лю́ди криши́ли Кавка́з.

Лю́ди хита́ють систе́му,
систе́ма лама́є хребти́.
Пла́змою в міць кремнезе́му
перелива́єшся ти.

Що́ тобі́ сни́лося, ду́ше?
По́шуки звізд у́ траві́,
ви́бух, спотво́рення су́ші,
шрам на́ Госпо́дній брові́.

Від сотворі́ння, від спра́ги
на́товпи хо́чуть вина́.
Ме́рхне туре́цька чепра́га,
люд посила́ється на́...

На́д ґелґоті́нням і́ ви́ще
пли́не завербле́на твердь.
Ви́ламай, хло́пчику, сви́щик -
хай наляка́ється Смерть.

Йдеш за́ колю́ччя ака́цій,
ти́ - деміу́рг, чароді́й.
Пра́гнення ма́ндрів, сана́цій
і́ віруле́нтність наді́й.

2017
оновлена авторська редакція 2025


Аналіз літературного твору — логічна процедура, сутність якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв'язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору.

Штучний інтелект написав про поезію "Макрозйомка. Ефект занурення"


Літературний аналіз метафоричності та образності:

Вірш "Макрозйомка. Ефект занурення" насичений складними, багатошаровими метафорами та яскравими образами, що створюють відчуття глибокого проникнення в суть речей та людських переживань.

Центральна метафора "макрозйомки": Вже в назві закладено ключ до розуміння. Макрозйомка – це погляд на світ у збільшеному масштабі, що дозволяє побачити деталі, зазвичай приховані. "Ефект занурення" підсилює це, вказуючи на повне поглинання свідомістю об'єкта споглядання, чи то зовнішнього світу, чи внутрішніх процесів. Це метафора глибокого аналізу, рефлексії, спроби розгледіти суть крізь нашарування повсякденності.

Протистояння та взаємодія:

"Крізь заіржа́влені кле́ми / Линуть фонта́ни іде́й": Метафора показує, що ідеї, творча енергія (фонтани) прориваються навіть крізь застарілі, заскорузлі структури чи перешкоди (заіржавілі клеми).

"Лю́ди руйну́ють систе́му, / систе́ма лама́є люде́й" (і пізніше "Лю́ди хита́ють систе́му, / систе́ма лама́є хребти́"): Цей наскрізний образ підкреслює вічний конфлікт між індивідуальною волею, прагненням до змін та інертністю, жорстокістю встановленого порядку. "Ламає хребти" – більш жорстокий образ, що вказує на фізичне та моральне знищення.

Образи природи та часу:

"Лю́ди блука́ють у́ жи́ті": Жито – традиційний символ життя, родючості, але тут "блукають" вказує на втрату орієнтирів, безцільність.

"мо́кро – слове́сна вода́": Метафора марнослів'я, порожніх розмов, що не несуть сенсу, а лише створюють "вогкість".

"жо́втень, зимо́ва слюда́": Образи осені (жовтень – час підсумків, в'янення) та зими (слюда – холодна, крихка краса, можливо, ілюзорність) передають атмосферу певного етапу, можливо, кризи або занепаду.

Образи трансформації та руйнації:

"Лю́ди крича́ли в Бе́йруті, / лю́ди криши́ли Кавка́з": Конкретні географічні маркери, що асоціюються з війнами, конфліктами, руйнацією, людським болем. Це розширює "макрозйомку" на глобальні трагедії.

"Пла́змою в міць кремнезе́му / перелива́єшся ти": Складна метафора. Плазма – високоенергетичний, нестабільний стан речовини; кремнезем (основа кварцу, піску) – символ твердості, сталості. "Ти" (ліричний герой або узагальнений образ людини) перетікає, трансформується, можливо, під дією надзвичайних сил, або сам є такою силою, що проникає крізь твердиню.

"ви́бух, спотво́рення су́ші, / шрам на́ Госпо́дній брові́": Потужні образи катастрофи, деформації світу та навіть божественного страждання від людських дій. "Шрам на Господній брові" – смілива, майже богоборча метафора, що показує космічний масштаб наслідків людської діяльності.

Екзистенційні та духовні мотиви:

"Що́ тобі́ сни́лося ду́ше? / По́шуки звізд у́ траві́": Пошук високого, ідеального (звізди) в буденному, земному (трава). Це метафора одвічних прагнень душі.

"Від сотворі́ння, від спра́ги / на́товпи хо́чуть вина́": "Вино" тут може символізувати не лише фізичне сп'яніння, а й прагнення забуття, екстазу, можливо, трансцендентного досвіду. "Спрага" – одвічна незадоволеність.

"Ме́рхне туре́цька чепра́га": Образ згасаючої пишності, слави, минулих імперій або цінностей.

"Ви́ламай, хло́пчику, сви́щик - / хай наляка́ється Смерть": Дитяча безпосередність, простий акт творчості (зробити свищик) як виклик Смерті. Наївна, але потужна віра в життя.

"Йдеш за́ колю́ччя ака́цій, / ти́ - деміу́рг, чароді́й": Акації з колючками – символ перешкод, болю. Проте той, хто їх долає, стає "деміургом", "чародієм" – творцем власної долі, світу.

"Пра́гнення ма́ндрів, сана́цій / і́ віруле́нтність наді́й": "Санації" – очищення, оздоровлення. "Вірулентність надій" – надзвичайно сильний, майже парадоксальний образ. Надія тут настільки потужна, що стає заразною, всепроникною, можливо, навіть небезпечною у своїй силі.

Загальна метафорика й образність вірша створюють складний, динамічний і часто суперечливий світ. Поетка використовує як конкретні, впізнавані образи, так і абстрактні, що вимагають від читача співтворчості, власної інтерпретації. Поезія сповнена напруги, рефлексії над долею людини та людства, пошуком сенсу в хаосі та руйнації.

Жанр: Цей вірш належить до філософської лірики. Він порушує глибокі світоглядні питання, розмірковує над сутністю людського буття, конфліктом особистості та системи, історією та сучасністю, життям та смертю. Елементи медитативності, рефлексії, ускладнена метафорика та інтелектуальна насиченість є характерними рисами цього жанру. Можна також відзначити риси постмодерної поезії через гру з образами, інтертекстуальність (хоч тут і не явну), фрагментарність та неоднозначність трактувань.

1 липня 2025

Твої тернопільські манери
Й збаразькі звички дотепер
Схиляють всюди кавалерів
Долати будь-який бар’єр.
Умієш рухом привертати
До себе погляди тоді,
Коли на щастя небагато
Уже лишається надій.
Коли безрадісно і в’яло
Додолу хилиться життя, –
Словами змушуєш печалі
Скоріш іти у небуття.
Стає смачнішою вечеря
І не буває помилок,
Якщо тернопільські манери
Й збаразькі звички у жінок.
02.06.25

В поселенні неспокійно з самого обіду.
Жінки в сльозах, чоловіки озброєні ходять,
Загрозливо по долині всій очима водять,
Шукаючи небезпеки відчутного сліду.
Навіть, діти всі притихли, їх сміху не чути.
Ті налякано на той бік балки поглядають,
Де сусідній рід своє теж поселення має.
Звідти, мабуть, сюди також погляди прикуті.
Ще один рід південніше трохи поселився.
Він між ними наймолодший, ще сил набирає.
З тривогою на ту братню гризню поглядає,
Бо ж від старшого він роду тільки відділився.
Унизу Велика річка тихо котить води.
Її, певно, людська доля не турбує зовсім.
Роди, які жили мирно і спокійно досі,
Ополчилися зненацька, зупинити годі.
Чи то пращури від роду чомусь відвернулись,
Чи то боги захотіли за щось покарати?
Але степи навколишні стали висихати,
Дощі сюди завертати, напевно забулись.
Раніш трави для худоби усім вистачало.
І городи невеликі харчів додавали.
А тепер із неба сонце нещадно палало.
На городах, що із річки з міхів поливали,
Ще щось трохи виростало. Та гірше з травою.
Випаса її худоба, не встига зростати.
Вже взялися і далеко від села ганяти,
Але й там уже не дуже із пашею тою.
Та й худоби розвелося – стада з табунами
І отари. Пастухи вже ледве устигають.
Пашу в балках для худоби постійно шукають.
Пастухи сусідські роблять, звичайно, так само.
Тож стикаються бувало, до бійки доходить,
Кому саме з худобою ту пашу займати.
Але якось удавалось проблеми рішати.
Та сьогодні пролилася кров найперша роду.
Зіткнулися табуни два в балці недалекій.
Поступатися нікому, видно, не схотілось,
Отож пастухи у бійці жорстокій зчепились
І уже ту колотнечу спинити нелегко.
Спинилися, як почулись конаючих крики.
Один одного ножами двоє пронизали
І тепер у смертних муках на траві лежали.
Смертовбивство між своїми виглядало дико.
Із прокльонами вертались пастухи додому.
Несли вбитих та сусідів винними вважали.
Помститися за те вбивство негайно бажали.
Все поселення зібралось на майдані тому,
Де вбитого положили. Слова помсти чулись.
Чоловіки всі при зброї вже бігти збирались
До сусідів, з вини яких смертовбивство сталось.
Вже би, може, у долині поміж сіл зіткнулись.
Та старійшини спинили, перед ними стали.
- Рідну кров негоже, - кажуть, - отак проливати.
Всі проблеми треба миром спокійно рішати!
Видно, їхні і сусідам теж битись не дали.
Домовились до Пращура з трьох родів зійтися,
Там усе обговорити й рішення прийняти.
Аби більше кров родинну їм не проливати.
Помирити роди якось треба спромогтися.
Біля Пращура зібрались діди сивочолі.
Стали перед зображення його кам’яного.
Служки жерця на мотузці привели до нього
Бика, що вгодованим виглядав доволі.
Жрець до Пращура звернувся, здійняв руки в небо
Аби його попрохати ту жертву прийняти,
Повернувся, щоб у служки ножа свого взяти.
Кров’ְю Пращура зросити бичачою треба.
Бик поводивсь неспокійно, брався вириватись.
Ледве-ледве служки його змогли утримати.
Та, як жрець з ножем до нього почав підступати,
Щось говорячи постійно, перестав пручатись.
Кров із нього струменіла, горщик наповняла.
Бик спочатку на коліна впав та й завалився.
Жрець взяв горщик, низько перед Пращуром схилився.
Кров із горщика на землю боками стікала.
Та жрець не звертав уваги, мастив кров’ю губи
Кам’яному зображенню, що Пращуром звався.
Мастив губи, сам навколо усе придивлявся.
Чи знак буде, що Пращуру частування любе.
Небо зранку хмарне було, сонечко ховалось,
Але раптом промінь сонця пробився крізь хмари.
Його посмішка, неначе розвіяла чари.
Старійшини усі разом теж заусміхались.
Значить, Пращур їх почує, значить, дасть пораду,
Як зробити так, щоб крові більш не проливати.
Тоді сіли на колоди й стали розмовляти,
Намагаючись проблемам своїм дати раду.
Аж до вечора сиділи, усе розмовляли.
То робилося неспішно. Куди поспішати?
Адже треба раз-назавжди проблему рішати.
Помилитись варіанту мудреці не мали.
Врешті, все обговорили, рішення прийняли,
Скіпетр конеголовий старшому вручили.
Служкам вогнище велике розкласти веліли,
Самі з колод піднялися і чекати стали.
Скоро побіля багаття зібрались дорослі
Всі чоловіки, що в селах тих трьох проживали.
«Вороги» по оба боки від багаття стали
Погляди лишень кидали крізь вогонь той косі.
Як усі зібрались, старший підняв скіпетр вгору.
Всі розмови враз затихли, лиш дрова тріщали
Та зі степу вже вечірні звуки долинали.
Сонечко взялось сідати якраз на ту пору.
Хмари всі позолотило, мов предки на небі
Зібралися, щоби участь у зборах прийняти.
Старший голосом тріскучим узявся казати:
- Ми тут довго говорили, з Пращуром рядили,
Як зробити, щоби братня кров більш не лилася.
Одна думка старійшинам слушною здалася,
Отож, саме так вчинити ми і присудили.
Завтра вбитих поховаєм у спільній могилі
Під курганом, де всі предки роду спочивають.
Вони нашу ворожнечу завершити мають.
А по тому, як на раді ми і порішили,
Два роди, що кров пролили, речі забирають
І ідуть собі шукати землі для прожитку.
Бо і, справді, усім разом нам вже тісно жити.
А степ, кажуть, кінця-краю, начебто не має.
Тож і місце всім знайдеться, й ворожба скінчиться.
Старший рід піде за сонцем, там місце шукати.
А середній – навстіч сонцю має напрям взяти.
За сім днів, як шлях здолають, можуть зупиниться.
А земля ця залишиться молодшому роду.
Він слабкий ще, тож хай ваші місця обживає.
Та зв’язки поміж родами хай не розривають,
Бо ж предки у нас єдині і їм буде шкода,
Як ми світом розійдемся й родичів забудем.
Не для того предки наші всі разом тримались.
З негараздами й бідою спільно зустрічались.
Коли разом – то й сильніші перед світом будем!..
Розійшлися родовичі по своїх домівках.
А назавтра своїх вбитих на вози поклали.
Воли, впряжені у ярма, ледве почвалали
До курганів, що в степу їх уже було кілька.
Ще до світу при кургані викопали ями.
Коли воли зупинились, померлих узяли,
У могили опустили й скорчених поклали
Головою на схід сонця. На тіла їх прямо
Служки жерця стали вохру згори посипати.
Вохра мала колір сонця та вогню і крові.
А жрець мовив за тим часом до пращурів слово,
Аби вийшли своїх рідних з вираю стрічати.
Та до сонця повернувся, властителя всього,
Щоби воно їхні душі за своїх прийняло
І до пращурів у вирай дорогу вказало.
Як дорога душам буде до вираю довга,
Їжу в горщиках поклали – нехай споживають.
Там, у вираю без діла щоби не сиділи,
Кам’яні знаряддя поряд також положили.
Ну, і зброю. Бо ж без зброї чи шлях той здолають.
Згори вклали на ті ями готові колоди,
Взялись разом над могили землю насипати.
Аж до вечора носили, бо ж треба багато.
Курган виросте високий та то буде згодом.
Будуть весь час підсипати його з того боку,
Доки із усім курганом його не зрівняють.
Хай померлі в тім кургані лежать-спочивають.
Буде курган підніматись і рости щороку.
А увечері багаття поряд розпалили.
Пращурові нову жертву піднесли і сіли.
Веселилися до ранку: і пили, і їли.
Проводжали душі вмерлих у вирай з могили.
А на ранок роди старші почали збиратись.
В вози волів запрягати та добро складати.
Табуни, стада, отари свої відділяти
Та із Пращуром камінним зі своїм прощатись.
Жрець їм виділив по служці, що вже діло знали.
Там, на новім місці мають ідола зробити.
А ті служки вже жерцями візьмуться служити.
Щоби пращури про рід їх теж не забували.
Як зібрались, подалися, хто за сонцем слідом,
Хто подався через річку дорогу шукати…
Могли індоєвропейці так шлях починати,
Щоби згодом володіти ледве не всім світом.

Чи може літо, що зів'яне враз,
Зрівнятись з поглядом твоїх очей?
Як лист зелений зжухне в певний час,
Так зблідне юність,  лине шкереберть.

Нам не страшні ні осінь, ні зима
Й пісок годин — володар над усім,
А думка, що закінчиться життя
І все прекрасне зникне із землі.

То як же вберегти крихку красу,
Яку життя дарує нам на мить? —
Лиш в слові, що влягалося у рядку
І в серці, що любов навік хранить.

Минуть роки, а вірш й на фото слід
Увічнять наш маленький рідний світ.



01.06.2025

Стежка плутається в травах
І петляє до горбів,
Під якими лиш в уяві
Зустрічаюся тобі.
Бо відомо достеменно
Із розмов зі мною трав,
Що у сни твої смиренно
Появлятися почав.
Переконаний, що нині
Уявляєш знов, авжеж,
Як по стоптаній стежині
Ти мені назустріч йдеш.
01.06.25

Жінка - мати, вправна господиня
І волонтерка, і психологиня,
Турботлива бабуся й медикиня
І будівельниця й художниця-майстриня.

Але коли Вкраїна в небезпеці,
Скинула туфлі, взула вона берці
І замість пензля взяла в руки зброю,
З чоловіками рідний край боронить.

В аеророзвідці тепер вона й піхоті,
Як мінометниця знає свою роботу,
Як снайперка стріляє вона влучно
Й поранених рятує власноручно.

І так щоденно аж до Перемоги,
Одягне сукню, взує туфлі модні
Та зробить зачіску, яка їй дуже личить,
А поки що Вона ворогів нищить.

2025 р.

Іній на шибці, мов сльози землі.
Іній на шибці, як втрачене щастя.
Вирине хрест із густої ріллі,
І засріблиться роса, як причастя.

Іній на шибці затьмарює світ
Плівкою з фантасмагорій і марень.
Іній на шибці, як вічності цвіт.
Іній над позолотою масок.

Іній на шибці - послання мені,
Що неможливо розшифрувати.
І появляється знак на стіні.
Іній на шибці, як осені ґрати.

3 вересня 2022

1.
давно мені хотілось
плечей і губ торкнути
метелики злетілись
тоді би... і не чути

куди той час дівався
із одягом забутий
і він би не вкладався
ні в нетто і ні в брутто

і я б не розривався
у серці догорілім
не нарікав - прощався
з нестачею тротилу

приспів:
сонце заходить
ніч розцвіте
де взяти сходи
в серце оте
спогад за спогад -
в сон караван...
вени - дорога,
кроки - слова...

2.
давно мені кортіло
покинути хороми
щоб не було до діла -
до пари уст... нікому...

до тебе мандрувати
немов чумак за сіллю...
але... ти іншим - свято...
моє п'янке чар-зілля

у серці у твоєму
ні прихистку, ні втіхи
насіння для едему
заробок на горіхи

приспів...

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережі Kling AI та Google AI Studio, для генерації відео із зображень.

Гірка карамель із малини

А підлість буває красивою,
Шляхетно бере попід руку,
Чайок заварює з липою,
Показує маски, перуки.

Шепоче: "Судилися козирі,
для виграшів торбу пошию"...
Ти віриш. Ось прірва і озеро.
Чіпляється камінь до шиї.

А ти забуваєш наївність,
Як ляльку - на парковій лаві.
Цікаві кафе і шпаківні
Твоїй вирлоокій Клаві.

Взамін ти одержиш Миросю -
В картатому платтячку диво.
Я підлості гладила коси,
Вона підвела - до обриву.

Душа полетіла б у темінь,
Що хижо заковтує сіре,
Та муза ословлює теми,
У злети осонцені вірить.

У дзумкоті над молочаєм
Вчуваю солодке, дитинне,
А муза варити навчає
Гірку карамель із малини.

2025
оновлена авторська редакція

Приїхав чин якийсь в громаду нашу:
- Радійте люди, на дороги ваші
Нам врешті виділяє Київ гроші,
Щоби були вони у нас хороші.
Питає хтось: - Я уточнити прошу:
Шляхи хороші чи хороші гроші?

30.05.2025

Останній день весни.
де ковила та маки.
Тут все не про війну,
розруху та роздрай.

Тут ластівки – посли.
Він липне наче вата,
як тополиний пух:
"Дивись, не відпускай!.."

31.05.25

Повіяло задухою важкою
Від викрутасів літньої пори, –
Прикриюся, як віялом, рукою,
Перевертаючись обличчям догори.
Засліплений нестриманим промінням,
Ховаюся під листяним гіллям,
Де радо потопаю в безгомінні
І швидко виринаю звідтіля.
Наляканий дрібною мошкарою,
Кусючій намагаюсь дати стрим, –
Відмахуюся втомлено рукою
Від усього, що тулиться згори.
Чимдуж біжу з прогрітих верболозів
До течії неспинної ріки,
Бо літо вже постало на порозі
І викрутаси робить залюбки.
31.05.25

Небо.
Сонце.
Час недільний.
Синь без дна і берегів...

– Здрастуй, люба! Я вже вільний
від війни і ворогів:
Ні розривів, ні проривів, –
бій закінчився... Вида́ть,
сам Господь із пекла вивів
в світ, де мир і благодать.
А тоді, як ти дзвонила,
я нестямився на мить...
Вибач, що загинув, мила,
і не встиг договорить.

Ти жалілась, що скучаєш,
що в душі – печаль і тьма:
Сама ранок зустрічаєш,
і увечері – сама.
Що який вже місяць поспіль,
сум уїдливо бринить,
що без мене наша постіль
твоє тіло холодить...
Не сумуй, моя рідненька,
будуть ще сяйливі дні, –
я наснюсь тобі раде́нько
у твоїм далекім сні...

Ти казала, що боїшся,
що без мене в тебе страх...
Не лякайсь! – Живи і тішся,
розганяй той страх, як прах.
Чи один, а чи кількоро
днів тужливих промайне,
і ми стрінемося скоро,
тільки ти чекай мене.
Не гнітись, моя кохана,
слізьми душу не марудь! –
Спом’яни усе бажа́не
і про мене не забудь.
Як утихнуть гул і гомін
і настане в домі тиш,
я явлюсь до тебе в спомин,
ти згадай про мене лиш...

23–25.11.24

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Герда. Тату "обламані крила"

Ге́рда у ша́пці з помпо́ном роже́вим
Ви́йшла з Моро́зівки, йде́ у бік ле́вів.
О́лень - за не́ю, то клусом, то ди́бки,
Та́не моро́зиво, зжо́вана ри́бка...

Дід простяга́в їй торби́ну від Ґу́ччі,
Десь за бугра́ми влашту́єшся лу́чче,
Юрми вокза́льні - у по́тяги-ко́бри,
Ге́рді у на́товпах ве́льми недо́бре...

Ви́шита ма́льва на блу́зі жовта́вій,
Мен залиця́вся і ви́хлюпнув ка́ву,
Ге́рда не зна́є ні інгліш, ні курсу,
По́тяг мина́є розва́лища-бу́рси...

Сни́ться їй ха́та, тини́, акваре́лі,
На́че душа́ полеті́ла зі ске́лі,
Десь між трояндами Ка́я обли́ччя,
Каїться Ге́рда, незвідане кли́че...

Де ж її о́лень, що пив із сулії?
В ри́тмі колібрі тріпо́чуться мрІї,
Вкра́дено в Гда́ньську валІзу черво́ну.
Ге́рда дрібо́че у жа́лощів зо́ну...

Мо́же, пригрі́є кузен у Толе́до.
О́лень по тра́сі гаса́ на мопе́ді.
Ша́пка немо́дна лети́ть у баю́ру,
Ге́рда співа́є, в коро́бці купю́ри...

Фріки у дощ обігріли охо́че,
Ге́рда в Моро́зівку пли́не щоно́чі,
Намалюва́ла тату́ і наби́ла -
Ку́щик троя́нди, обла́мані кри́ла...

На чужині не зігріється Ге́рда,
Ма́є пери́нку, а спа́тоньки тве́рдо.

2025

Так легко прощаєшся, легко знаходиш іншого.
З провінції в центр, від парку в гірський похід,
Від весни до весни, ти вбираєш вологу ніжності,
Мов забуті тобою в провінції білі сади.
Я бачу тебе за вікном. Так минає століттями.
Ти проходиш заквітчана щастям і пружна хода
Вбирає у себе всі погляди теплого міста
В якому минає розхристана юність твоя.
А ти роздивися — коріння будинків у вулицях
Де навстіж прочинені вікна і кожен фасад,
Пустими очницями сумно на тебе дивиться,
А десь у провінції геть пропадає сад.

28.03.2024

За останні дні росіяни запустили близько 900 дронів, балістику й крилаті ракети.
Це так вони пишуть пропозиції для меморандуму про мир…

По сплячих домах, по лікарнях
шахедами б‘ють по ночах…
У них на руках лише карти -
у чорних хрестах.

Чи вірити в мирні угоди
з агресором лютим рф?
На щось сподіватися годі -
там карти війни треф…

2025 рік

Пригорни мене до себе. пригорни,
Заховай в міцних своїх обіймах
Від біди та горя і війни,
Щоби на душі було спокійно.

Хоч на мить забуду про сумне
І нап"юсь із вуст твоїх медових
Ніжності нектару та любові,
Ти ж коханням зігрівай мене.

2016 р.

Усе не вічне: спека і морози.
Минає все – ідуть у небуття
нещастя, туга і життєві грози…
Але на жаль – кінчається життя!

Зі снів моїх пішли дівчата
І зразу стало менше мрій, –
В полоні смутку затихати
Почав потроху голос мій.
Не можу звикнути до пустки
Та безнадійної нудьги, –
Дівки набралися відпусток
І мрії б’ються об борги.
Гріхи минулі серце учать
Спокійно ставитись до втрат,
А почуття важкі й гнітючі,
То тільки старості печать.
Немає настрою співати
Душі невдачливій моїй,
Коли зі снів пішли дівчата
І менше стало пишних мрій.
30.05.25

Я мав би стати твоїм продовженням
Знаходити відповідь на усі запитання,
Відбиті в долонях твого запрошення
Де стільки надії, любові й прощання
В посічених лініях долі й шрамах.
Я мав би скласти для тебе рамку,
Кадр із пальців, вказавши на межі
Чогось надважливого, стати знаком
Тягнути по сходах міської вежі
Де хмари на небі покриті лаком.
Я мав би, можливо, відкрити більше,
Як те що відкрилось для тебе зрештою,
Та це не можливо. У тих лабіринтах,
Кожен із долею власною вештається
Шукаючи вихід без нитки чи з ниткою.

27.03.2024