Як лазуровий мій будильник
надзвонює, його не спиниш
і я не бачу кінця-краю
і марно днем із огнем шукаю
дороги невідомо де
дорожні знаки не про те
І заморочливий мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Чадять підсвічників десь три
йдуть із дарунками царі
несуть і мирру і ладан от
і товстих Будд, із давнього злота
Які немов веселуни
направді заздрять усе вони
і дивляться, як мозок мій
неначе безум яскравіє
 
Понад усе панує безлад
Питаю, а ніхто не певний
І мій друг євнух собі пішов
Казав, тримайся, хай би шо
Чортове колесо крутиться
натомість голос мій застряг
і сипне, поки мозок мій
неначе безум яскравіє
 
 
 
 
 
 
 
 

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
- Чому його нема? Ти що, збрехав про тата?
Малий у сміх: - Не знаю. Це не моя хата.

11.01.2025

автор Артур Курдіновський

Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.

Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
Повірте, там новин для вас нема.

Римовано пливу я морем смутку,
На березі я бачу власний крах.
А вас цікавлять гроші та прибутки,
І скільки заробляю на книжках.

Питальних знаків, бачу, забагато:
"Як справи?", "Ти у пеклі чи в раю?"
Не треба зацікавлено питати,
Здаю квартиру я чи не здаю,

Чи сплю один, чи з плюшевим ведмедем
І що для мене вищий пілотаж.
З яких причин я раптом став поетом,
Чому не депутат і не торгаш.

Давати звіт нікому я не мушу!
Болить... Болить, неначе від ножа.
Одне прохання є: не лізьте в душу!
Та й що таке для вас моя душа?

У мріях полечу до небокраю,
Але змовчу про те, що наяву.
Бо всім цікаво, як я помираю
І зовсім не цікаво, як живу.

09.01.2026 р.


Доброзичливий іронізм Олександра Сушка

Світи зшиваю римами крихкими
Аби вони не вбралися у цвіль.
Та...бац! Сатирик лапами брудними
Мене вхопив, мов рибку серед хвиль.

Земля тепер горить під небесами,
У спогадах не літо, а зима!
Ще трійко лізе довгими носами
в моє письмо! Кричать: - Строчив дарма!

Римовано пливу у морі смутку
до берега, де зубоскалить крах.
З моїх трудів ні слави, ні прибутку,
Від розпачу, ще мить - "поїде дах"!

Питальних знаків в друзів забагато,
Хоча одне питання на усіх:
"Страждати так, можливо, і не варто?
Чи ліпших не знайдеш собі утіх?"

Куняти вчуся з плюшевим ведмедем,
Вдягнувшись у мажорний антураж.
Хай ворог мій лишається поетом,
Звиняйте, друзі, я уже не ваш.

Пародії трясуть митців як грушу,
Кусають вуха, ріжуть без ножа.
Жує Пегас під стріхою папушу,
А я оцю дописую скрижаль.

Лечу мрійливо в рай, до небокраю,
Продав писання, сполом, на вагу.
Живу тіп-топ. Уже не помираю.
Але про це нікому, ні гу-гу.

11.01.2026р.

Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?

І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
секунд не рахує зимова пора.

У темряві тиші поема крилата
лягає курсивами на монітор.
Пульсує шалено, аж чутно крізь лати,
як стукає в грудях сердечний мотор.

Вливаю в судини наснагу гарячу;
обшпарити можна блакитні думки.
Годую на мертвому озері ка́чу
не хлібом солодким, а словом з руки.


09.01.2026р

 
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
 
мова за опівнічника
небаченого ще у житті
о він є опівнічний шибеник
і на твій паркан упала тінь
оце зітхаючи на вітер
послухай що у цьому витті
усе про відчайдуха пройдисвіта
якого ліпше обійти
 
чи знаєш за опівнічника
коханий рок-н-рол тут почив
отой опівнічний шибеник
небачений у твому житті
 
не йди на це. . . . . не йди на це
 
авжеж ти чув про бостонського . . .
а цей геть не такий . . .
я кажу за опівнічного . . . (ш . . .)
за дверима у твій покій
чи зветься він гопстопером із нервів
чи гострим лезом із темряви . . .
а чи прикрим над-удатним жонґлером
таких не бачив ти у житті
 
як прийде опівнічник по тебе
у пишний хол межи мармурів
як він стрибне мовби чорна пантера
згадай о слова мої
як почуєш ти опівнічника
ліпше тихо тихо утікай
я рознесу на друзки всі вікна
а потім на кулак проб’ю дверний метал
 
чи знав ти за опівнічника
що сліди лишає по всьому холу
чи знав за опівнічного шибеника
який часом опівночі дзвонить
коли з’ясується що опівнічник
звабив жінку із твоїх обійм
о легше із пихатим гнівом
бо я встромлю ножа у горло
бейбі
це болить!
 
 
 
 
 
 
 
 

У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.

Мені наснилась ти — прекрасна, мов Різдво,
В тонкій хустині.
В зіницях — хвилі
Замерзлих рік, гладенькі, наче скло.
Втомилась. Трохи
Не до розмов,
Але в душі панує мир і спокій.

Дахи й дерева одягнулися в парчу
Невинно чисту.
Немов навмисно
Повільно йдеш, доповнивши красу
Цієї казки.
А я мовчу,
Боюсь тендітну тишу зруйнувати.

Ту зиму, вишиту морозом і теплом,
Далеку й дивну,
Таку невпинну,
Вдихав на повні груди в унісон
З поривом вітру.
Та раптом сон
Зрадливо зник, розтанувши у світлі.



09.01.2026

Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
ввібрав у себе всі дива ковчега.

Аби навчитися ходити по землі,
пливти удаль на крилах лебединих,
а не спотворено, як Сальвадор Далі,
дивитися на білий світ з картини.

Розводити руками хмари грозяні,
лихі скалки́ виймати з передсердя,
І добре, що не довелось зіграть мені
пропащу з опери Джузеппе Верді*.

Від божевілля заховаю всі ножі
в кораловій царині океану.
Хай трепетно звучить симфонія душі
в поезії, коли мене не стане.

Пропаща жінка* — Віолетта Валері — головна героїня з опери Джузеппе Верді — «Травіата».

 
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
У власній дорозі, десь там у хмарах
Тисячами голосів він розмовляє намарно
Бо жоден його не чує
Які звуки він видає
І він ніби не помічає
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
Його не спроможні любити
Усяк зна що робив би дурень
Почуття свої не виказує
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
І він нікого не слухає
Він знає, вони є – дýрні
Його не люблять
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
 
 
 
 
 
 
 

Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.

Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Цілодобовий морок у квартирі.

Цей світ - хижак, безжальний чорний крук.
Сприймається від нього кожний звук,
Як лайка примітивного базару.

Усі про щось безлике гомонять.
Буденність прозаїчна - благодать.
Римовані світанки - Божа кара...

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь завзятий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!

Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

***
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.

***
А ніж розпочинати рокіровку
за схемою гросмейстера кремля,
то більше толку –
викинути вовку
із шахівниці турка-москаля.

***
А наш величний знову все тасує
з позиції невігласа й шута,
який не чує,
що йому диктує
закон, а не курина сліпота.

***
А еСБеУ вважайте, що не стало.
Відомо, що до чого і чого –
великий карла
розуміє мало,
що є у повноваженнях його.

***
А нам уже по́ фіґу алібаба
і навіть мальований джокер...
але на хіба
ця іспанська ганьба
країнам, що грають у покер?

***
А слуги конвертуються у стійло
одного й того самого ОПе,
те саме шило
замінило мило
і на слизьке міняється тупе.

Реакція
А виборці, що вірили у казку
про мудрого єврея-москаля
сьогодні придивляються здаля,
як цей вояка
лізе на гілляку,
де жде його намилена петля.

01.2026

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!

Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
І далі розгрібатиме завали...

Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,

розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
його небесна ніжність,

як музика в сонеті —
не потонути б в морі,
не зранить крил на злеті
гілками осокорів.

Собою бути легко,
коли щоденно поруч
твій відданий лелека —
життя міцна опора.

Сліпа любов не бачить
за макіяжем вади,
закохано, терпляче
співає серенади.

Готує від пристріту
пахучий чай з калини
і на поталу світу
у горі не покине.

02.01.2026р.

 
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
далі що робив я не згадаю
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж із темряви появиться
пройде через мене і світло ізгори
усе це уві сні що бачив я тоді
дивна міс едж
дивна міс едж
 
 
 
 
 
 
 
 

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.

Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Вкривав зелений гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під Новий рік Морозко-дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде

Цей ваш токсичний позитив
Сьогодні має безліч масок.
Юрбу бездумну звеселив
Ваш опромінений Пегасик.

Лунає з будь-якої праски
Цей ваш токсичний позитив.
Всі перемоги та поразки
Знецінюються струмом слів.

Ну що ж! Дарма поет хотів
Комусь відкрити щире серце.
Цей ваш токсичний позитив
Бездонним океаном ллється.

Життя не вразило врожаєм...
Я сперечатись припинив.
Краплину правди поглинає
Цей ваш токсичний позитив.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Вже повертаючись назад
в минулий рік, такий болючий,
згадалось, як у снігопад
долала бе́скиди і кручі.
Без рятувального весла
назустріч повені пливла
і розбивала босі ноги
об кам'яні життя пороги.
Судини гоїла, бо біль
з'їдав їх швидше ніж хвороба.
Воро́ни чорні звідусіль
уже клювали кришку гроба.
На цвинтарі родинний склеп:
«Де б поховати її, де б?» —
Шив савани в холодний грудень —
зціпила астма кволі груди,
та не лишилась сам на сам
без добрих рук на смертнім ложі.
В душі плекала Божий храм,
а на веранді квіти гожі,
та пестила до забуття
крислате дерево життя,
кохані очі волошкові
купала в купелі любові.
І знала, що біда мине,
згорить живцем в горнилі ватри.
Пробачить Бог за гріх мене,
бо кожен з нас любові вартий,
якою б не була вона —
у небі трепетна струна,
дзвіночків ніжний перегук,
щем зустрічей і біль розлук
і неприкаяна печаль,
котра не знає щастя де це?
Та вже блаватом квітне даль,
що здатна розірвати серце:
засмучене і осяйне,
фатальне, дивне, чарівне́.
Таке, що може, наче мати,
весь світ любов'ю обійняти!

01.01.2026р.

Для грішників - пошана й привілеї,
Для праведників - прірва самоти.
Ви думаєте, пекло - під землею,
А біля казана стоять чорти?

Емігрували назавжди лелеки,
Лишилися тепер самі круки.
Гадаєте, що пекло десь далеко?
Що ж! Кожен має право на думки!

Отямтеся! Ми тут уже згоріли!
І це - життя. Не книга, не кіно.
Куди не глянь - кров, сльози та могили.
Повітря пахне сіркою давно.

У заздрості - обличчя конструктиву,
У совісті - немає ні гроша.
У зраді гинуть люди незрадливі,
Страждає неприкаяна душа.

Ні проза не лікує нас, ні вірші...
Порожні душі, мертві почуття.
Ви думаєте, в пеклі буде гірше?
Ні, люди! Справжнє пекло - це життя.

Що мене́ тримає на цім світі?
Обрубала всі кінці, та в воду.
Ще цвяхи залізні не забиті
у труну соснової колоди.

Витягнула біль із серця глею,
залишила пустці вільне місце.
Разом з самотиною своєю
вибираюсь в подорож за місто.

Морозець обпалює легені,
вітер гучно грає на роялі,
хуртовина по́зирки зелені
криє під прозорою вуаллю.

Замітає на снігу іскристім
всі стежини в ліс на видноколі.
Білим борошном старанно чистить
тьмяні килими моєї долі.

На губах сніжинка, мов пір'їна,
в пишних косах сивини удосталь.
Хочеться в снігах цих по коліна
небом заблукати у трьох соснах.

31.12.2025р.

Зима притихла, у якійсь мовчанці.
Не хочеться чомусь їй говорити.
Нутро холодне і холодні ритми,
То ж невідомо, що в небесній склянці?

Коктейль ігристий у флюте-фужері?
Нам, мабуть, не дано дізнатись вчасно.
Міркуємо...і каганець не гасне.
Чи, може, "хайбол з льодом" для манери?

Зима морозить. Сніг рятує землю,
Легким обрусом падає донизу.
І тільки він неначе душі ніжить,
Щоб дочекатись миру теплі зерна.

Безсоння з небом сам на сам
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.

Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
таких бридких, бидляче.

Мене за горло не візьмеш
ти заздрістю мерзенно;
Я бачила: життя і смерть,
добро і псів скажених.

Штовхав мене такий, як ти
в глибоку прірву болю.
Та видно, Бог із висоти
упасти не дозволив.

Душі моєї не торкайсь,
не кидай гидь в криницю.
Жага замучить зазвичай,
не зможеш і напиться.

Святої правди не ганьби,
і не пали чар-зілля!
Нена́видиш, аж до злоби́ —
дійдеш до божевілля.

30.12.2025р.

Баба стогне третій день,
Ніби помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.

Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Як зарадить цьому лиху.

Лікар оглядає хвору: -
Щоб скоріш піднятися,
Добре було б, саме впору,
Сексом вам зайнятися.

Дід, червоний як граніт: -
Що ти, лікарю, поніс?
Нам по дев’яносто літ.
Ще – старий я комуніст.
І сам ленін, щоб ти знав,
На руках моїх вмирав!

Лікар вислухав, сказав: –
Ефективний припис мій.
Та піду – багато справ.
Без алярму, діду, дій.

Дід пігулок накупив,
Миттю проковтнув усе
І до баби приступив –
Зараз він її спасе…

Зранку баби не впізнати -
Аж літає біля печі.
І парфум по цілій хаті,
Куафюра молодеча.

Дід зажурено прорік:-
Бісова такая ж мати,
Я ж тоді так само міг
Леніна урятувати.
29.12.2025

Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть дурниць, щоб не було біди –
Природа не прощає помилок завжди.
Мене погода не пустила на урок,
Щоб на контрольній не зробити помилок.

28.12.2025

Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?

Судоми кру́тенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
я світла знахарка твоєї долі?

Чи янгол на твоїм плечі провини,
з очима, ніби небо недосяжне.
Я, так боюсь, що сива хуртовина
на душу лагідну снігами ляже.

Розбудить ніч малинове видіння,
щоб у пустелі ружею розквітло.
Крізь морок пробивається проміння,
із темряви народжується світло.

Як затишно в обіймах пелюсткових
до сходу сонця колисати ніжність.
У крапельці щасливої любові
відображається безмежна вічність.

Час паперовим човником потоне,
розчиниться в буденній круговерті,
та згодом у моїм порожнім лоні
метеликом заб'ється чуйне серце.

28.12.2025р.

Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.

Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.

Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.

Солов'яненко в роботі --
Любий більш, ніж Паваротті.

А Шевченко наш Тарас -
Це для мене вищий клас.

За Бодлера і Шекспіра
Й за Бориса теж Костирю.

В нього славне реноме
В віршах він - ні бе, ні ме.

Начитався Сен-Жон Перса -
Бідний стилос його стерся.

Вже він Мілоша читає --
В мізках -- тарганисьок зграя.

Полонив його Сеферіс -
У дурдом відкрились двері.

Начитався Елліота,
Схожим став на ідіота.

Захопив його Елітіс,
Опинивсь для буйних в кліті.

Алейсанде взяв Монтале --
Пиха раптом обуяла.

Паунд - це остання крапля -
Ходить гордо, ніби чапля.

Іносранщину шанує,
А своє забув він всує.

Вже Шевченківки замало,
Треба Нобеля щоб дали.

Ой дали той лік щосили
Щоб не втрапив до могили.

МодУрністу, авангаду,
Помагали дуже радо.

З семи відер аж клістиря -
Хай живе віршар Костиря!

28 грудня 7533 р. (ВІд Трипілля) (2025)

 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брав якусь із моїх гітар
Тоді співав хитким голосом
Нереальним удень, либонь
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
 
Спати улягався
на світанні й спав
Допоки не
промине обід
А хто не чув його пісень
Нагоди тепер не ждіть
Нащо й кому розказувати
Спиною холод
мені гуляв
Хтось повідомив телефоном
Що Бері помер
на магістралі
 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
А спати улягався, як-ото світало вже
І спав, поки не промине обід
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
Сьогодня Ніч . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.

Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий досліджує, що то за справи -
Чи то ятір, в який він попасти укотре не хоче,
Чи то щось для його водяної пригоди цікаве?

І рожевим хвостом похитавши приречені стебла,
Розчиняється в темній воді ставкового довкілля.
Зрозуміло, то просто для нього драбина у небо:
Прийде ніч, і покаже дорогу додому - в сузір'я.

Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.

"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Беззмістовний оклик здивування.

Від кози маленькі чорні кульки -
Навіть це для них смачне драже.
Розмовляють гаслами й кліше,
Поки не впаде на них бурулька.

Може, просто не відчули ще
Справжню гіркоту, безжальну згубу...
І тому фальшиві життєлюби
Розмовляють гаслами й кліше?

Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!

Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладови́щі хрест
кровоточить бездиханно.

Кречет сиву далину
розпанахав, ніби груди.
Боже, зупини війну,
щоб не мучилися люди!!!

Щоб співали коляду
на своїй землі розкішній,
а у душах, як в саду,
врунились рожеві вишні.

Молитовна благодать
віршем линула до тебе.
Досить гаспида прощать,
що залив сльозами небо,

виправдовувати зло,
кодло виродків зміїних,
бо війна, як бите скло,
в чуйнім серці України!

Певно, в раї обмаль місць,
а ще менше в пеклі лютім!
Вдарить грім і силоміць
зі́йде сонце над майбутнім.

27.12.2025р.

Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.

Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.

Легкі, мереживні сплітають сіті,
Влягаються тендітні ряд у ряд.
У пелені вже тисячі аркад.
І вітерець кружляє верховіттям.
Сніжить, світлішає у сірім світі.

 
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
 
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
й кохати вас, – що говорити до стін
 
 
 
 
 
 
 
 

Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.

В їх поглядах і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і у́смішка незвична
та неосяжна глибина,

що зводить з розуму ураз
і надихає на ліричність.
А, може, хто в твоїй статичній
Богиню бачить повсякчас?

З лиця косметику зняла
і стала непомітна зовсім.
В її очах загрузла осінь
осколком па́левого скла.

Її відвертий опік слів
і поцілунки незрадливі,
немов на серце літні зливи
осяяних грибних дощів.

Вона: підніме із колін,
й опустить із небес на землю,
святе і грішне відокремить,
розгнітить вишнями камін.

Люби її до сліпоти,
і душу віддавай навза́єм.
Згубити можеш те, що маєш,
а ліпше так і не знайти!

26.12.2025р

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

Безсніжна зима. Беззмістовний мороз.
Безрадісний вечір, безмовний світанок.
В повітрі - відлуння сумних лакримоз,
Сліди від порожніх палких обіцянок.

Беззахисне місто. Безсовісний світ.
Безбарвні думки та безплідна планета.
Свиней не відтягнеш від повних корит,
І в рейтинги грають продажні газети.

Справляють великі потреби в біде
Духовні безхатьки, убивці, злочинці.
Беззбройний поет, мов на розстріл іде
Крізь натовп, з яким він завжди наодинці.

Я прочитати дам вогню твої листи,
А фото покладу чим глибше до шухляди, –
І потім сам-на-сам для пані Самоти
Співати заведу мінорні серенади...

Хай полум’я горить, ковтаючи слова,
Що зранили навік понівечену душу, –
І запалає вмить від болю голова,
І пісню я на крик перетворити мушу.

Казали фахівці, від цьо́го ліки є.
Але шукають їх, як правило, не в то́му:
Хтось на траву підсів, а хтось банально п’є.
А я би так не зміг, дарма́ що «не всі дома».

Як Во́ланд і казав, руко́пис не горить.
Та й фото на стіні, як за́вше, боввані́є.
Я знову все почав. Можливо, хоч на мить
Любов яви́ть мені моя шизофренія...

Грудень 2025 року

Я босо́ніж пройду
по тонко́му льоду́ —
не пото́ну в сутужну хвилину.
А той біль, що в мені
пропаде навесні
у рожевім суцвітті люпину.

І не страшно іти,
коли Бог з висоти
розсипає проміння яскраве.
Лід розтане, колись,
і усміхнена вись
втопить сум в оксамитових травах.

Закружляють мої
тополині гаї,
зі́йдуть райдуг ясні́ переве́сла.
Захлюпочуть струмки
і життя залюбки
в небі обітованім воскресне.

Вороги сліз моїх
не побачать, бо їх
вітер висушить обов'язково.
Стрепенеться душа
і доп'є із ковша
малино́вого трунку любові.

23.12.2025р

Ой, нема чого читати,
усе нецікаве,
кожен пише про те саме
іншими словами

Усі стали патріоти,
проклинають рашку,
бо без рашки гарно жити,
а з рашкою – тяжко.

наближає Перемогу
кожен, як уміє:
з маленької всюди пишуть
москву і росію.

проклинають імперію
й православну віру,
висміюють любителів
смачного пломбіру.

один поперед другого
пнеться показати
як йому на тих кацапів,
звиняйте, насрати,

як він мокшів зневажає
й ненавидить люто,
і як жити заважає
УКРАЇНЦЯМ путін.

от берешся ти читати
отакого вірша,
а там, щоближче середини-
то все гірше й гірше.

а де ж, брать, нові ідеї,
де ж, брать, нові смисли?
чи чекати їх, допоки
рак на горі свисне?

тож в цей пафос показовий
ні краплі не вірю,
піду краще почитаю
Бориса Костирю.

Самотня ніч. Холодне підвіконня.
Зима в душі, негода за вікном.
Гостей немає. Тиша безпардонна
Заволоділа дійсністю та сном.

Покрились льодом почуття бездонні,
Зів'яв букет яскравих еустом.
Тепер мій світ - безбарвне царство сонне,
Яке не оживає під пером.

Надія розбивалася на скельця.
А я чекав... Палке, відкрите серце
Всіх зустрічало щиро, мов дитя.

Даремно. Бо проїхали курсивом
Закохані, красиві й некрасиві
Лише транзитом крізь моє життя.

Проб'є годинник певний час,
Струною захлинеться.
І неймовірний білий вальс
Світ закружляє в берцях.
Гірлянди запалю вночі,
Немов на карнавалі.
Шампанське піниться — ключі
Від щастя у бокалі.
А за ролетами зими
Іскряться кучугури,
Малює всесвіт килими,
Пейзажі із натури.
Із димаря легкий димок
Мережкою у вітті.
В кишені золотий квиток
На потяг — «інтерсіті»
Нічниця* зоряний стожар
Замурзала чорнилом.
Старий зірвала календар,
Новий ще не купила.
Та бог із тим календарем! —
Більш не рахую дати.
Надво́рі казка, в серці щем,
І є що пригадати.

Нічниця* — метелик

21.12.2025р

Не відчуваю холоду погроз,
Давно не бачив на Дніпрі я кригу,
Куди подівся - ні не дід - мороз?
Ми тужимо за сонцем і за снігом.

За землі йде усепланетний торг,
Високий дух перетворивсь на тління.
Війна. Земля - немов лікарня й морг,
І душить всіх глобальне потепління.

П'ятикілометрові смітники
І бурі пилу, люті вітру рухи.
Цим світом правлять, певне, мудаки,
Зими красу забрали й завірюхи.

Колись ми на санчатах із гори
З'їжджали із таким веселим криком.
І грали в сніжки місяців зо три...
Тепер бредем в осінніх черевиках

По вуха вкутані в сумний туман.
Похмурі і стурбовані скрізь лиця.
Поринуть хочу в цей сивушний стан -
До виску поросячого напиться!

21 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

***
А то не слуги – золоті батони
поїли– як і яйця Фаберже,
то регіони,
тобто, їхні клони
у клані комуняк опезеже.

***
А мафіозі офісу(у френчі)
не дочекався варіанту Бе...
та ще до втечі
знали всі(до речі)
його як фігуранта еФеСБе.

***
А у тилу, на голову трьохсоті
і переважно із числа совка,
не ідіоти,
але їм охота
усе іще «валяти дурака».

***
А менеджери офісу хороші,
тому допоки ще ідуть бої,
нувориші,
які пиляють гроші,
стоять у черзі на круги свої.

***
А легітимний не рубає руки
розбійникам, бо є таке табу...
і на поруки
узяли придурки
невинного у цім... алібабу.

***
А ті, кому не писані закони
у залі Ради... їм нема ціни,
але у моно
є і чемпіони
у естафеті виносу казни.

Аналіз
А обраний ослами, не ягня
і поважає інколи скотину...
це маячня,
що наше цареня
ну, не щодня, та у лиху годину
доказує – воно, таки, свиня.

12.2025

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.