Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.

Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Як лютню вибратись з облуди?

Ниття чергується з мовчанням студня.
Хіба забув палітру білу?
Діждатися б нам швидше снігу пудинг,
Міцну б плекати духу силу.

 
мчить лиха кохана
цілу ніч і день
їде аж до дідька
просити грошей
а дідька не узуєш
нині час одплат
каже їй вертай-но
що тратила назад
мчить лиха кохана
берег ось морський
збере мушель пустих
собі до краси
мчить лиха нестримна
мчить куди не зна
вечір ще зустріне
і забудеться у снах
їздила на різдво
на село до ґазд
у японські краї
та й у місто до нас
тільки-от погода
погіршиться на мить
то благає люде
на волю пустіть
у коханій безум
ячить мовби птаха
виє ніби кіт
йому лише увага
мчить лиха кохана
уже годину мабуть
мусить одпочити
і помчати далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.
Усе, про що співало піаніно,
Вже відспівав органний мануал.

Ти - райдужних фантазій генерал...
Реальність - це не пензель. Ніж у спину!
Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.

Мольберт - хоча й привабливий портал
До мрії біля теплого каміна,
Та ця мара розчинеться, загине.
І не дивуйся, що такий фінал -
Ти сам намалював свій ідеал.

Вранці протер очі заспаний день,
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.

Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
фікус розтріпаний на підвіконні.

А у горнятку фіалка цвіте —
колір не то голубий, не то сірий.
Пахне полином життя непросте,
привидом протяг у темній квартирі.

Рідних немає — на цвинтарі всі —
та не помре від жури і печалі.
Бабця Надія літає ві сні
з лебедем білим у сонячній далі.

06.12.2025р

 
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
 
три стіни з карамелі вікна із
цукротростини
суворий місяць топить усе що побачить
і всякий у вогні а я
був снігом хурделиці
 
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
агов агов агов
 
приблизно в цей час ще й телефон
через кімнату загудів
ізлякав малу ені
вірите до нестями
або майже так
 
і свічка-роман що стежить у вічко простяцької засідки
ухопив малу ені з тої стелі досить вчасно
а телефон усе репетує
їи їи їи їи
 
”привіт“ мій хиткий голос ”ну як справи?“
і затинається
”тобі не ясно що все гаразд?“
мені казала бейбі вона перетнула кордон уже
 
й оце ”спішу до тебе була дурепою
втомилася плакати“
атож утомилася
 
о ця довга довга спекотна літня ніч
наскільки сягав мій зір
але я чув теплішає а бо моя бейбі все ближче
 
о я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
та я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
(о так знаю моя бейбі мій оберіг)
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
 
знаю моя бейбі ясний мій оберіг оберіг оберіг оберіг
 
 
 
 
 
 
 
 

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

 
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
 
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
 
І Сержант Пепер і його Оркестр
Запрошують усіх на шоу
Сержант Пепер і його Оркестр
Усядьтеся зручніш, панове
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його Оркестр
 
Чудово бути з вами
Хвилюючись як слід
Таких люб’язних глядачів
Узяли б із собою всіх
Додому провеcти
 
Без потреби зупиняти шоу
Але, наголошуємо, що
Ті, хто гратимуть для вас пісні
Хочуть підспівали щоб усі
Тепер я представляю вам –
 
Неповторимий Біллі Шірз
І Пеперів Оркестр Одинаків!
 
 
 
 
 
 
 
 

А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
Мокрі очі списую на мряку,
плакати немає більше сил.
Видів ти, здається, вже усяке,
але ж бракне місця для могил.
І землі не всипати, а влити
мушу знову жменю або три.
Господи, ти тільки дітям вбитим
сажу з лиць туманом обітри...

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я нена́виджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У сере́дині груші огидний хробак
прокладає тунелі одчаю.
Я не хочу ходити по світу з ціпком,
з вітряками боротись за весни,
що шмагають жорстоко мене батогом
лиш тому, щоб у пеклі воскресла.
Не бажаю упасти на руки рідні,
вчасна згуба — це теж привілея!
Та чому ж я ридаю, що в дні крижані
сніг засипав пахучу лілею.

26.11.2025р.

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

 
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
мовлю про світ що ми зведем отут
засований без лементу
є ідеї чи не вийшло
запроси і винайди-но
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
чекання радість однімає
і лики ангельські на палях
ангел бився ангел плакав
танцював і вмер однак
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
 
 
 
 
 
 
 

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затумані́ла у полях.
В безмежжі кубляться примари,
ведуть зірки на водопій.
Вітрисько вештає без пари —
сльозини скрапують із вій —
вербу ламає так, що схлипи
вже чутно за глухим вікном.
Осінній сум до серця липне,
а я не знаю, Боже, чом?

23.11.2025р.

Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.

Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.

Що, сучий світе? Ти вкотре заснув?
Сни тобі сняться солодкі й чудові?
Гниду рашистську, ви скажете знову,
Клясти не можна? А я прокляну!
Батько гойдає біленьку труну.

 
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
нумо гарна тепер куди
я голодний і спраглий тип
наче дуриш (не уві сні)
я за дверми ~ може відчини?
а вилиски у твоїх очах
невже алмази темних шахт
і за смішками хіба не сміх?
чи пусте о чи пусте
дав серце тобі своє
у тебе срібло & злото є
моє кохання сліпим лишись
чи пусте. . . ні? і мовби не сюрприз
 
 
 
 
 
 
 
 

На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.

На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
На перехресті зла і кривди.

На перехресті ста тривог
Поставлю смолоскип любові.
Потоне ідол-напівбог
У річці, де злилися болі.

27 листопада 2024

Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!

Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохання,
На завтра вам зубрити ролі інші.

Душа відкрита - річ неактуальна!
Тож доведеться визнати віднині,
Що я для вас - примара віртуальна,
А ви для мене - безголосі тіні.

Я у полоні мовчазного болю
Собі пишу самотності сонату.
Бо у виставі цій немає ролі
Для того, хто не хоче ролі грати...

Що означає слово "порожнеча",
у чому його значення, в чім суть?
А в ньому все - доречне... й недоречне,
І заперечення на все незаперечне,
Любов безмежна і безмежна Лють.
В ній первородне вибухає Слово
у первозданній німоті,
зродив собою Світло й Морок, -
не грішні ще і не святі,
ще не розп'яті на хресті,-
шукати втрачений свій сховок.
Й вони шукають - тут і там,
в тобі й в мені, у ній і ньому
І крізь натхнення... і крізь втому
поміж світами - й по світам.

11.2025

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

 
За рогом тут кіношку
Про Бетмена крутили
Як він літає по небесах –
Чому і я не міг би сам?
 
Придбавши пару крил
Стіною вліз нагору
Майже стрибав у повітря
А якийсь перехожий голосить:
 
Каже “Ей хвилинку!
Імовірно є небезпека
Що гадаєш собі, ти
Ангел або лелека?”
 
Помисливши хвилинку
“Чи не має слушність він?”
Адже пірсинги над оком
Видають мій юний вік
 
І мов тирса у цих кедах
Чи я що для нього значу –
Але це не веде ні до чого
Тому казав якнайобачніше
 
“Хоча ви напевно
Збагнете згодом усе оте
У разі не хихотіть
Бо всю гру запорете!”
 
Тим часом збіглася юрма
Глядачі хай би їм грець
І в запалі моменту
Мислив я, всьому кінець
 
Мені здалося, слушна мить
Я зважився на спів
І в запалі моменту
Усякий пісню підхопив
 
Я не міг знайти виходу із цього безладу
Тоді вітерець
Вирвався з-за дерев
І в небо зняв мене
Ось воно!
 
Так подолавши милю
Можливо навіть шість
Думав, запросто дістануся
До Золотих Воріт
 
Як оце недбала птаха
Ізнічев’я узялася
Зачепила мої крила
І літання обірвалося
 
Упав долу вниз головою
Зі швидкістю понадзвуковою я
Костей не поламавши
Хіба штани порвалися
 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
 
Поневіряючись ген і ген і ген і ген ей –
До Золотих Воріт
 
 
 
 
 
 
 
 

На її повіках чорна сажа,
губи й здалеку вульгарні, Васю.
До тієї «самки», як ти кажеш,
жоден кілька років не торкався.
Кривить рот від сорому — дитина
не померла в ній іще донині.
Та хіба нещасна в тому винна,
що в її очах тумани сині?
У волоссі павутинка сива,
не зафарбувалася гранатом.
Як не дивно, пані некрасиву
нещодавно чорт лихий посватав.
Бо любов сприймає наче жертву,
віддається серцем людям й досі.
Під парканом ні жива, ні мертва,
від печалі п'яна в зюзьку — Осінь...

17.11.2025р.

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

 
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов
 
 
 
 
 
 
 
 

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Пам'яті сестри
Людмили

Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
До межі зими
Хмар вологих клапті
Та їдкі дими.
В сирості щоденній
Повно гіркоти, -
Кольори зелені
Важчає найти.
Вилиняли барви,
Налягла жура, -
Швидко робить справи
В'януча пора.
Мов стискає пресом
Час осінні дні,
Смерть твоя, мов лезо,
В згніченім мені...
12.11.25

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танко́м одаліски
губить красу в арабесках чудни́х.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже хотів,
взявшись за руки, йти стомленим містом,
без парасольок під мрячним дощем,
разом збирати перлинне намисто
із голубих пелюстків хризантем.
Зводити замків повітряні вежі
над хмарочосами деревини,
та випадково на лівобережній
пристані сіли у різні човни...
У невідоме несуть за собою:
хвилі бентежні, стрімка течія́,
та відчуваю, за даллю річною
губить сліди половинка моя.

11.11.2025р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшися з гостей,
і поглядом обходив обережно
свій власний ключ до багатьох дверей,
чий перший оберт був такий бентежний.

уоеауоеауоеауоеа(2025)

Я знову прокидаюсь на світанні,
До мене завітало крізь дощі
Таке кохання, що і не кохання,
Така собі тортура для душі.

"Усе на світі має власну вартість".
Я добре вивчив цей закон життя.
Чи треба божевіллю піддаватись?
У молодість немає вороття.

Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
Довірливо вклонявся шахраю.
Освідчувався заспаному саду
Та обіймав ілюзію свою.

Світи мені яскраво, зірко рання,
І надиктуй згорьований сонет.
Я вилікуюсь від цього кохання,
Бо доля надала імунітет!

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Там, де сонце торкає землі, помічаю дива:
Розливає лафіт незнайомий мені сомельє.
"Добрий вечір"- вітає. Киваю і я - "Навзаєм"
Завмирає і дивиться, ніби мене впізнає.
Ніби я - той бувалець, якого давно чатував.

Так і хочу йому простягнути у руки кришталь.
Розливається трунок, і обрієм дАрма тече!
Білосніжна хмарина лягає йому на плече,
Як із льону рушник. І не зводить із мене очей
Незнайомий виняр. Ти мене про вино не питай.

Так багато вини, що вино найдорожче гірчить.
І лафітом мене спокусити, то задум пустий.
Там, де сонце торкає землі, воно має зайти.
А до того скільком ще поспію сказати: "Прости"
То ж хмеліти мені, сомельє, не годиться нічим.

Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.

І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Від щастя плакав листям листопад.

Весело-жовті блискітки опали.
Їх розсипав грайливий вітерець.
І ткав нам цілі килими-опали
Так легко, наче ґеній -- ткач-митець.

Напливами п'янкого милування,
Неначеб-то натхнення нас вело --
Пронизувало трепетне кохання,
І благодаттю ніжило тепло.

3 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріки знають щось
 
чи повіриш
як не потрібен
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
 
 
 
 
 
 
 
 

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Прекрасний ранок, трохи сонний,
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень

Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
Дарує нам одне з чудес.

Він пектораль кує осінню,
Іскряться виблиски різкі,
На плесах висі ніжно-синіх --
Молочним відсвітом мазки.

Між гілля -- просіка у небі
Лягла озерцем чарівним.
Завмерло все в молитві-требі,
Мов наяву - осінні сни.

1.11.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Розгулявся північний, та так уже крепко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Що від літа почув теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи, і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! І за листям опалим не плач.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам'ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.