Із Бориса Стругацького (1933-2012)

Ти чуєш зажурений спів кабестана?
Не чуєш? – Дарма, півбіди...
Відходять із гавані Діти Туману.
Відходять... Надовго? Куди?

Ти чуєш, як чайка над хвилями плаче,
й далекий між хмарами грім?
Ховаються щогли за мрякою, наче
за пологом сі́рим сири́м.

У вітер досвітній, у буряне море,
від темної маси землі –
безтрепетні люди в безмежжя суворе
уводять свої кораблі.

І буде напруження біля штурвала,
і ще за авралом аврал,
«дев’ятих валів» нескінченна навала
і рифів голодний оскал;

і теплі широти, й наповнені сіті,
і шелест напнутих вітрил,
і той довгожданий цілуючий вітер,
яким привіта́ суходіл.

Для них береги чотирьох океанів
з’явитись готові з імли.
Відходять із гавані Діти Туману;
верну́ться нескоро... Коли?

(2023)

Стрічний сніг січе обличчя
Й холодить чоло моє, –
Без упину б’є у вічі,
Вільно дихать не дає.
Проникає аж за комір
Та вибілює пальто, –
І не відає про втому
Завірюхи торжество.
04.01.24

Світ звикає, що нас вбивають- –
Кожен лічить своїх курчат.
Хтось неквапно допомагає,
Хтось цілує росію в зад.

А ракети летять щоднини –
Не до них же летять – до нас.
Тільки що їм до України –
«Потерпіть.
Підождіть.
Не час».

Підмету, налаштуюсь на спокій…
Увімкну лиш один позитив,
Опісля, вже на ноті високій,
Проспіваю про те, з ким прожив…
Про здобуте й забуте, що гріло…
Про піджак, що цурався плеча…
З поцілунку як виліз невміло…
Як сварила сусідське дівча…
І про те, як тікав від уроків
Пастовнями у ліс навпростець
І про душу, душевний свій спокій
І як влітку вигонив овець…
Підмету і пройдуся по списку -
Недоглелів, мо й щось розгубив?
Трансформую свій спокій у скрипку…
Ось і все, що з роками
нажив…
2024.

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

Білі коси ще чеше зима,
Розвіває їх вітер північний.
Поодинці...Нас разом нема.
Лиш гривасті думки пряде січень.

Білі коси ще чеше зима.
В'ється спомин кохання в хуртечі.
Де ж горіння сердечне? Катма.
Стукотіло ж у грудях....І втеча...

Білі коси ще чеше зима,
На ялині погасла гірлянда
Залишивши слабкий післясмак...
У зими запорошені слайди.

Це тільки страх накреслює межу
Яку здолати дозволяє хист
Якщо любові пломінь не пожух
І смуток не зійшов у падолист.
Торкнись рукою юності колін
І поведи угору вище них,
Долоню кине юнка у заслін
Щоб жар її збентежити не встиг.
Та тільки дух довірою зросте
І більше світла вкроїть світлотінь
То ближчим стане сонце золоте
Осяявши приховану глибінь.
Але буває й інша глибина,
В якій лиш тінь й не здолана межа.

26.12.2023

І
,
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Нам світять угорі, немов добро.
Воно у цьому виступає творі
Неначе лідер, головний герой

Із притаманних казці алегорій,
Що читачу розповідає про
Насправді незвичайну цю lovestory*,
Аж випромінює моє перо

Високу силу, що гамує хижі
Усі підступні наміри брудні,
Людців ненависних навдивовижу...

Нічого не дається без борні,
І сяйво чарівним намистом ниже
На темнім небі блискітки ясні.
_____________________________
*lovestory - історію кохання (англ.)

ІІ

На темнім небі блискітки ясні
Милують ніжно далеч розімлілу --
Твоїх очей чаруючі вогні --
Вбирав із них я притягальну силу,

Як перших зустрічей зринали дні,
Їх теплота неждано так зігріла.
І марив нею потім уві сні,
Бо нездоланна, магнетична, мила.

Одразу не збагнув, що це вона --
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна...

Й ганявся за химерами, которі
Забуті вже... Співає далина --
То пісня у розквітлому мажорі.

ІІІ

То пісня у розквітлому мажорі.
Здається, заспівали небеса...
Лісам, полям, лугам, барвистій флорі,
І фауні, що духом воскреса,

Воюючи в природному відборі...
Відкрилась ніжна музики краса,
Цей світ на крила підняла прозорі
Аж усміхнулась лагідно роса.

Лиш місто родить ревом звуки бруду,
Шматує, догоджає Сатані.
Оглушливістю нищить співу чудо...

Все ж ненадовго драйви ті смурні...
Сопілка-най ізнов лоскоче груди,
Являється принадливо мені...

ІV

Являється принадливо мені...
Чарівне озеро... о, там Природи
Закличний голос радістю бринів,
Ми упивались хвилями свободи,

Де ніжились лілеї запашні,
Богині Лелі заспівали оди --
Тіла, що під водою, мов у сні,
Кохання зазнавали насолоди.

Чи є за хмарами подібний рай?
Лише байки ковтаємо бадьорі...
Цим розповідям ні, не довіряй

Бо житимеш в содомі і гоморрі...
Хай пестять солов'їний небокрай
Тональності, як хвилі на Босфорі.

V

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Відтінки мають різні, кольори,
О музико моя, ти в непокорі
Звитягою озвучиш серця крик!

Чи радісна, то темпи часто скорі,
Де жваві віртуозні ритми гри,
При бальних танців запальнім фурорі
Нас вихор підіймає догори.

Та хочеться романсів старовинних,
Або ліричні хай звучать пісні --
Кохання чари там яскраві линуть...

Як співи солов'їні весняні
Руладами сміються безупинно,
Переливаються у вишині.

VІ

Переливаються у вишині
Метеликів крильцята пурхітливі.
Виловлюючи світло вдалині,
Немов купаються в сяйливій зливі.

Вони такі, о господи, манливі,
Підвладні таємничій пелені,
Що люди там засліплено-щасливі --
Лоскочуть їх пестливці чарівні.

А потім приземляє нас життя...
Гріховне і жорстоке апріорі*,
Доводячи до вовчого виття...

Кохання всі напасті переоре,
Їх силою, величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
______________________________
*Апріорі - (лат. a priori — первісно) — філософський термін, який означає те, що передує досвіду.

VII

Небесний спів на лагідній опорі...
Твій голос випромінював меди...
Хоч не співала в опері, соборі,
Лиш усміхались лагідно сади,

Берези умлівали срібнокорі...
Аж ріг свій звісив місяць молодий,
Як зорі скинув, бувши у дозорі,
Мов золотом душі нагородив.

Та інше амплуа тобі судилось
Після гірких житейських полинів -
Поезія - музична, легкокрила,

Дарована ясній височині,
Й піснями серця людству засвітила...
Хто ними так чарівно гомонів?!


VIII

Хто ними так чарівно гомонів?!
Неначе віти у прекраснім парку,
Де вітер виграває на зурні,
Щебече птаство в кожнім закамарку.

Там легконогі коні вороні
Везуть закоханих доволі шпарко...
І він її цілує, мов сп'янів,
Вона пісні співає під гітарку.

Чи це наснилося серед зими?
Бо допікають ночі захололі.
Як літа хочеться вдихнуть грудьми,

Пройтися легко росянистим полем,
Та навісніє, грюкає дверми,
Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"

ІХ

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
Є радість у порі оцій своя!
Йди, рученьки зігрію я поволі,
Красуне мила, дорога моя.

Од вітру щуляться дерева голі,
Морозу не позбутися ніяк,
Бо тільки грудень всівся на престолі,
Оповиває холоду змія.

Та добрі вчинки, лагідність жіноча,
Тепло дарують, ласку візаві.
Приймаю залюбки її, охоче

Хоч знає заздре стежечки криві,
Дурницями нам голови морочить,
І сипле в очі цілу жменю кпин.

Х

І сипле в очі цілу жменю кпин,
Плітками із-за рогу лихословить
Такими, що супроти них полин
Солодким видається, аж медовим.

Лихі ті завидющі люди злі,
Далеко їм до справжньої любові,
Жорстокі наступають на граблі --
Життя карає за падлюцтво й змови.

А ти умієш те не помічать,
Шляхетним серцем гамувати болі,
Розвіяти чорнющу непроглядь...

Хай насипає чорт на рани солі,
Бо ненадовго цей пекельний тать
Міняє настрій дикістю сваволі...

ХІ

Міняє настрій дикістю сваволі
Чергова із життєвих темних смуг,
Як в музиці - дієзи на бемолі.
Меланхолійний виникає круг,

Язик увесь уже у валідолі
Через дрібних переживань ланцюг.
Стаєш ти бранцем чорної неволі,
Короткочасних напастей, недуг.

Чекають нас до сонця повороти,
Немов намиста сяючий бурштин,
Що постать випромінює навпроти...

І вже любов'ю сповнені гаї!
Хоч як злі сутності вчиняють спротив,
Та боре їх одна з твоїх таїн.

ХІІ

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Це - віра незборима в наше щастя,
Пораду вибивати клином клин
Дадуть тихенько нелюди зубасті --

Навіщо здавсь, мовляв, сварливий він?!
Хіба із ним стать парою удасться?!
Віддати краще Сатані уклін,
Служити вірно всемогутній касті.

Ні, не рабиня ти у тім гнізді,
А просто добра, без падлюцтва ролі,
Щоб ницості заприсягтись орді!

Ідеш назустріч завше світла волі...
Жагою я спалахую тоді!
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі!

ХІІІ

Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Незрима покровительки рука
Веде туди, де весни ясночолі
Вигойдує діброва гомінка,

Розмаює вітрами на роздоллі,
І ними заколисує, м'яка,
Ми в озері єднаємося голі
Під тьохи соловія-співака.

Раптово чорна хмара, як чортиця,
Яку дратують ігри лугові,
Нам блискавкою люто заіскриться...

Злий люд страшніш за гуки грозові,
Тому вбирають диво наші лиця --
Еолової арфи щемний дзвін.

ХІV

Еолової арфи щемний дзвін --
Любові голос чарівний, найкращий.
Він умостився весь на тятиві
Амурового лука серед хащі,

Протявши наскрізь нетрі лісові,
Бальзам пролив на серденько боляще...
Цілющим вітру подихом навій
Святковий настрій миті підходящій.

Усе минає, кажуть, і любов.
Невже нудьга лишається в фаворі?
Докір німотний серце уколов...

Та все відносне - також зрю у корінь --
Вогонь кохання тліє й сяє знов --
Твоя душа - як бісеринки-зорі.

ХV

МАГІСТРАЛ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

18 листопада 7531 р. (Від Трипілля) (2023) - 2 січня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Не минуло стороною
Лихо села і міста, –
Розмежована війною
Україна золота.
Київ куриться в руїнах,
Стогне Харків од вогню, –
Потерпає вся країна
Через прокляту русню.
Захищаєм від неволі
Рідну землю у боях
І чужинцям не дозволим
Обернуть себе на прах.
Українців не злякати
Довгим смородом війни,
Ще судитимемо ката
Край кремлівської стіни.
Хоч нема стражданням краю
І біді нема кінця, –
Віра в краще не вмирає
В наших зранених серцях.
03.01.24

…В просторах радощів і смутку
Одного дня в календарі
Хвилину змінять на "минутку"
Червоно-злі поводирі…
Пов’яжуть галстуки на пір’я
Вчорашніх славних жовтенят
І зникне моно-алергія…
Ще й святкуватимо без свят…
Та ексклюзив біг попереду
Із поколінь до поколінь
До трудодня по ложці меду
Геть обіцяли всі. Амінь…
Та ось прийшла вже й незалежність…
Заметушилась метушня
Куди не глянь бариги й лежні
Ну словом сказ - дует - фіґня
Приват изація окремим…
Феміди як і не було
Мінявся плюс, ржавіли клеми
І загубилось й загуло…
Горять міста повсюду
й села
Шахеди замість журавлів
Самовдоволені джерела
Не опишу, забракло слів…
Цивільні гинуть в снах, в безсонні
У смерті теж свої жнива?
А відчай той, що на балконі
Лишили в січні без тепла…
У новорічних свят проблеми
Ось-ось засіє чорт свинцем…
А що як знову кляті клеми
Чатують злагоду живцем?
Ой щось не так… розплутай, Боже
І нечисть ту відсторони
Не зазіхають хай, негоже
Хіба що радощі з війни…
ТИ зрозумій нас, Святий Отче…
Вже кров за кров за кожен зруб
По всій русні закровоточить
Пізнають, що таке Тризуб…
А тим, хто звів нас до колабсу
Брехав і крав і обкрадав
Запхнемо в горло по донбасу
І так добряче… щоби знав
2024.

У ніч на 2 січня в українське небо було запущено близько 100 (!)
смертоносних ракет різного типу - «кинджали», «шахеди», «колібри»…
Є загиблі й постраждалі.
Варварство триває.


У січневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».

А на ранок -
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…

А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.

Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Аби ти з пам’яті пішла –
я б у театрі мав аншлаг.
Але аншлаг думок – у голові.

Актором за́вжди був, як був, –
у бутафорські труби дув.
Але твій лик усюди – візаві.

Звідкіль спливаєш, болю мій,
на хвилі радісних подій?
у час, який здається чарівним…

Червона постать на горбі
тобі зіграла на трубі –
люби той звук і переймайся ним.

Аби ти бе́звісті пішла –
я б ще надію полишав,
що то не люб..., а витівка дурна.

Але життя твоє сумне
скрізь супроводжує мене,
то сниться незакопана труна.

24 січня 1996 р., Київ

Ось промайнула вічність,
Між нами досі невідоме.
І панує досі в серці ніжність,
Не знімаючи свої окови.
Спершу здавалося, коротким буде епізод,
Не зробити з моря океан.
Тепер емоцій хвилі викликають шторм,
Цікавий епізод перетворився на гіркий роман.
Серце просить припинити,
Не йти на дно що разу, як кохання відчуваю.
Занадто небезпечно розум ласку ту сприймає,
Не за бажанням, але чомусь тікаю я, тікаю.
Спиняюсь… А скільки вічностей пройшло між нами?
Як легко обійшли ми відстані зигзаги?
Чи не даремно я біжу і намагаюся сховати
Бажання вічність ту легенями вдихати?
Листва дубова зеленіє в грудях,
Доки моментів поруч маю дожидати.
Німіють ноги від того дурману, що чую в голосі твоїм.
Так надовго застрягає в пам’яті,
Що краще б ти був, любий мій, німим.
Непристойно хочеться торкнутися,
На дотик відчути рук твоїх тонкі кисті.
Зрозумій мене, милий, не хочу одного –
Чекати прокляту вічність.

Хурделило ще звечора село.
Батьки взяли лопати в хату.
Уранці снігу навкруги багато.
Пухнасто-ніжне красувалось тло.

Із вікон видно білизну було,
І очі тоді сяяли - щасливі.
Побачила незвичне сніжне диво:
Гігантські кучугури намело.

Дісталися сніги до самих стріх.
Робота дружна - це не є проблема,
Лопатами пробили враз тунелі.
Здавався велетнем старий горіх.

І на дорогу сходинками вверх
Я піднялася, бо пора до школи.
По кучугурах, а тоді по полю,
Лиш валянки по снігу: шерх та шерх.

Санчатами усім були портфелі.
І діти з "групи третьої" раділи,
Летіли з гірок снігу, мов на крилах -
Зі школи повертались до оселі.

Десь далеко рожевіє обрій,
Велетенською свічею запалав.
Значить буде ніч таки морозна,
Може снігу вкине ще зима?

І притрусить він стежки-дороги,
Закружляє легко у танку,
Килимом простелиться під ноги.
Зиму уже хочеться таку.

2018 р.

Хоч було натхнень чимало,
Мав не менш душевних криз, -
Вгору успіхи здіймали,
Від невдач котився вниз.
Проти вітру й навстріч грозам
Не боявся вперто йти, -
Усміхався ще морозам
І не мруживсь од сльоти.
Був твердий і послідовний,
І нестримний в почуттях, -
Не були кишені повні
А ні разу за життя.
Хоч була від підлих кара,
А від дурнів похвала, -
Не витав ніколи в хмарах,
Не навчивсь носити зла.
Я радію і страждаю,
І все ставлю на місця, -
Від можливостей безкраїх
Лиш п'янію без кінця.
02.01.24

І
Мамо рідна, помолися,
І мене Господь почує!
Чорні ворони у висі
На лиху біду чатують.
Танки, гради і окопи,
Куля кращих вибирає.
Хтось тікає у Європу.
А ми тут між пеклом й раєм.

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІ
Мамо, землю захищаєм —
Нас ніколи не здолати!
Не боюсь ворожу зграю
І лихого автомата!
В ЗСУ — усі герої,
Батьківщини не зреклися —
З нами: віра, правда, зброя!
Ти лише за нас молися!

Приспів:

Молюся, мій сину, за мертвих й живих
За воїнів світла, добра і за тих,
Хто віри не втратив, надії, сумління,
Від мук у полоні не впав на коліна!

Благаю сердечно, щоб нам допоміг,
Бо щира молитва — міцний оберіг!
Врятуй, Боже Праведний, всю Україну,
Війною знедолену кожну родину!

ІІІ
Мамо, Бог усім керує,
Перемогу ми здобудем!
І допоки світ існує
Україна є і буде!

04.07.2023р.

Як Україна у скорботі –
Булькоче радість на болоті,
Казяться бісові брати –
Яку б мерзоту віднайти.

Шалійте, виродки, шалійте,
Горілку у горлянку лийте,
Псалми співайте і осанни –
Та нуль вам шансів, окаянні.

Спокій, я дивлюсь, ще далеченько…
А Різдво у кожному дворі
Люба моя,
донечко маленька,
Будь собою завжди у добрі.
І в негоді будь завжди собою.
Хай сніги вгамуються й вітри…
Не журись занадто самотою,
Як завіє, сонечком зітри…
А весною вийди у садочок,
Затаївши запахи скорбот…
Він тебе чекатиме охоче
З нотами, а може і без нот…
Помяніть і тих, що загубились
В безіменнім вирію війни.
Бережіть обоє свої сили…
Не забудь, і комент увімкни…
2024.

Рік зеленого дракону
сподіваннями багатий.
Справедливого закону,
мирної діждатись дати

Прагнемо багато років.
Звук сирени ненависний
розлетиться на всі боки.
Так розірване намисто

Втрачено безповоротно.
Нитки болю, сліз та горя
виткали сумні полотна.
Хвилі їх поглинуть моря.

Кролик майже до кордону
вже добіг. Одну лиш справу
не завершив! Тож дракону
доленосну цю виставу

Радить він скінчити гідно.
Мирний шлях потрібен рідним.

29.12.2023 16.40 – 17.20

Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед.

Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві.

Кажімо більше ніжних слів.

З раннього. Увійшов до першої поетичної збірки «Дзеркала». – Львів: Каменяр, 1991.

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

чоловік… чоло і вік…
з віком і чолу ясніти…
все змогти.. зуміти – сміти!
це лиш відлік а не лік…
це очолити чуття
гідно долю вікувати
бо чоло не для биття
на чолі – життя писати
віковічного тепла
світлим дітям на офіру –
здобувати волю й віру
по̀том праведним чола…

В болоті буднів борсаюсь надсилу,
стрибаю з купини на купину,
аби не затягло в трясовину
суцільного занепаду, в могилу
національно-братську.
Хлюпотить
багнюка піді мною й наді мною…
Не хочу складовою перегною,
хоч це й почесно вельми, послужить,
бо хочу ще пожити! Як не як,
я заслужив поваги й рівноваги
душевної – за всі боріння й змаги, –
почесних удостоївся відзнак
на маргінесах: націоналіст,
петлюрівець заклятий, самостійник…
Розхитую радянський наш відстійник,
і в цім свого життя вбачаю зміст!
І поживу! Всім недругам на зло,
вилазить буду з тихого болота
в урочний час, – така моя робота, –
щоб недругам незатишно було!

А українці - найвродливіший народ
Душею доброю, широкою, як поле,
В якому цінності людські і волі код,
Любов до матері-землі, до барвів слова.
А скільки лихоліть душа пройшла оця,
Свавілля царське і Гулаг, голодомори.
Виборювала правду, щастя від Творця,
Хоч пролилось немало з неї крові.
За Незалежність досі йде страшна війна
За рідний дім, за батька, сина, доньку, матір,
Бо Україна в кожного бійця одна.
Розірве, вірмо, ЗСУ лихий, ворожий ятір.
То ж українці - найвродливіший народ,
Що прагне миру, праці і навік свободи.
У єдності вся нація проти заброд,
Бо українець - справжній на землі господар.

Я дякую за братню допомогу.
Тримаймо стрій од фронту до сім’ї.
Хай рік новий дарує перемогу
і сили нам, аби здобуть її!

Обірвало вітром пелюстинки сині
З кущиків низенького бузку, –
Наче розстелила квітчану хустину
Мама поза хатою в садку.
Наче повернулась юність чарівнича
У життя теперішнє сумне,
І перепочити на хустині кличе
Мама наймилішого мене.
Наче оживає рідне і далеке
В пам’яті утомленій моїй,
Де не відчувались миті небезпеки
Серед життєрадісних подій.
Наче розстелила квітчану хустину
Мама поза хатою в садку,
Щоб хоч трохи менше думалося сину
Про війну жахливу і тяжку.
Виникла в уяві дорога картина,
Наче мами фото в рушнику, –
Обірвало вітром пелюстинки сині
З кущиків низенького бузку…
01.01.24

Культура – спадщина народу –
дає натхнення, силу, вроду;
ріка років – терен походу –
несе її, як спраглим воду...

Міцні сім’єю душа в душу,
вітати хочу вас і мушу;
народе мій, мої кровинки –
Отця хвилюють наші вчинки…

Здорова будь, моя сестричко,
тримай красивим своє личко,
стерпи і цю останню нічку,
неси до Бога свою свічку.

Щасти тобі, мій юний брате,
дай Бог життя достойне мати,
в країні ж зникне все пихате,
та буде Син і Його Мати!

02.09.2023р.

просимо
дивонько ясне
більше тепла
світла
й сили
хай же наш Бахмут
не вгасне
дай нашим воїнам
крила

дай не піти охоронцям
в мерзлу розкопану яму
лийся з відплатою
сонце
переливайся краями

в кожній
хвилині прожитій
в кожній
невчасній загладі
той
хто прийшов
буде битим
серденько
вірі не зрадить

куля до кулі -
намисто
висне
між персами втрати
вибухи
ходять по місту
що може видивом стати

знай
недобитий ще
враже
те
що за нами
те рідне
тут
на околиці
ляжеш
ми зустрічаємо
гідно

10 Лютого, 2023

Час із часом нам стає
усе дорожчим...
Не суттєво, чи він є
стабільно точним.
Нам би встигнути із ним
розрахуватись,
щоб із часом десь від себе
не ховатись.

Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.

Сніжинок біле птаство закружляло.
І що йому до тих стосунків,
Які вже не горять, а шепчуть мляво,
І чути дзвін розлуки лунко.

У білих сукнях лиш дерева мріють,
Весну усміхнену чекають.
Лягають на папір холодні рими,
Морозом обіймають каву.

Сніжинок біле птаство розлетілось,
Заплуталось на мить у віях.
Блукають ще кохання краплі в тінях,
І що ж зима серцям навіє?

Черго́вий рік іде у небуття,
остання залишається сторінка.
Усе вперед, на те воно життя,
пустішає майбутнього торбинка…

Одні готують новорічний стіл
і не ліняться бідкатись на втому.
Життями інші заслонили тил,
лишившись на віки у році цьому…

Без феєрверків і гучних тості́в
я питиму за наших оборонців,
що від окопів і до блок-постів…
Здоров’я і удачі, любі хлопці!

***
Росія визволяє три віки
від нації Бандери українців.
Але навіщо ми, сякі-такі,
у відповідь на бомби по столиці
поцілили у їхні літаки?

***
Не лікар я, та маю на увазі –
у хворої совкової сім’ї
діагноз є... поїхали по фазі.
Вертаємося на круги свої
у просторі, у психіці, у часі.

***
Немає репутації у гнид,
а рейтинги – лише більмо на оці.
Лишається єдине – суїцид
і харакірі у новому році...

***
Кілок на лобі декому теши,
усе одно у нього чорне – біле.
Та хоч собі сьогодні не бреши,
навіщо вчора обіляв дебіла.

***
Не жадібні бувають москалі
у ейфорії і на епатажі –
все під ялинку: сушки, кораблі,
ракети, батальйони, екіпажі.

***
Руїною окопана земля
готова до чергової атаки,
аби плюгаве пугало кремля
як шишку почепити на гілляку.

Ітоґо:
Уже на носі високосний рік.
Колядники із офісу активи
украдені пакують на Мальдіви,
омани, емірати, в інший бік...
злодійкувата партія базік
очікує на новорічне диво.

Ти не плач, дитинко.
В час передранковий
Дай тебе підняти. Правило двох стін ...
Тут, у коридорі, буде й колискова,
Й постіль із подушки, й рук моїх заслін.

Птахою схилюся, поцілую кіски,
Подихом розвіє їх легенький шовк.
Спи, маленьке диво, дай но витру слізки.
Подивися, Мурчик в схованку прийшов.

У тепленьке місце моститься до тебе.
Спи, моя розрадо. Спи, моє дитя .
Ніч мине й засяє сонечко у небі,
Будемо дивитись, як хмарки летять.

То листи до Бога, а у них без ліку
Молитов гарячих, щоби нас біда
Оминула скоро, й на твою голівку
І малій пилинці впасти Він не дав .

Ця війна скінчùться, будемо гуляти
Ми утрьох по місту стрічками алей.
Спи, а я тихенько помолюсь за тата,
Хай заслін від кулі Боженько пошле.
30.12.2023.

Поле моє, полечко,
Восени ти зоране,
Весною засіяне,
Влітку колосилося
Врожаями щедрими,
Золотими зернами
Поту хліборобському
Віддячило повністю.

Руки працьовитії,
Душа добра чистая,
Радісна й щасливая,
Бо будемо з хлібом ми.
Коли його зібрано,
Тоді можна й піснею
Гарною веселою
Потішити серденько.

2017 р.

Хоч воронками зорані
Українські поля, –
Обцілована зорями,
Гоїть рани рілля.
Морозенком обласканий
Всюди кожен пролом, –
Тож западини засклені
Дзенькотливим льодком.
Жита сходи і корені
Під прозорістю скла, –
Лихоліттями зморена
Українська земля.
31.12.23

ластівонька прилетіла
принесла весну на крилах
і гніздечко в стрісі звила

мила
ще не зеленіла м'ята
де мені тебе шукати
ти одна
доріг багато

свято
лиш тоді в душі настане
як тебе знайду
кохана
доле
ти моя
незнана

тане
лід у серці весняному
і тепло шукає дому
повторятиму без втоми

в тому
променистому багатті
до сивин би дочетатись
і палати
не згорати

в златі
щоби щастя мить зростили
у якої білі крила
а весна додала б сили
мила

1 Лютого, 2023

сонце
і небо
приземлені
в морі прапорів
цвинтар тоне
увінчаний
нема зелені
бо земля
від свіжості
стогне

дороги словам
не втоптані
хвилини сльозам
не пришиті
і серце моє
невговтане
стискається
в прагнені
жити

пройди
через вічко відстані
прийми в неминучості
втрати
і стань для розради
пристанню
гірка
перемогоньки
плато

за край пісень
недоспіваних
за темряву в душах
камінних
за те
що тліти
тобі
в мені
зворушливим
криком
і спліном

дай світла снам
хай же дихають
нехай уміхнуться
дитинно
нехай весна
буде тихою
без пострілу
в груди
чи спину

31 Січня, 2023

Самота роз*їдає людину,
Ніби цвях покриває іржа.
Час безжальний біжить неупинно,
Не існує для нього межа.

Розкажи, як живеш наодинці.
Не приховуй. Твій біль струменить.
Відчуваю, бо в кожній клітинці
Так вразливо й тривожно щемить.

Не мовчи. Загою твою рану
Теплотою своєї душі.
Від акорду старого органу
Розіллються рікою вірші.

Не залишиться сліду від суму,
Із шпаринок його прожену.
Лиш твої бачу очі у тлумі,
І вночі мені теж не до сну.

Я втамую твій біль поцілунком
І хмарини розсію суцільні.
Візаві, мов бальзам порятунку.
Тільки вдвох ми з тобою... сильні.

Вся каверза у тім, що дух — дворушник
Перед собою бачить те, що є
І вибравши до серця вкрай насушну
Любов, свій розум іншій віддає.
Або навспак зробивши хід кмітливий
Він пішака вбирає у ферзя,
Тоді ж шукає втрачену можливість
Де щастям омивається сльоза.
Він мучиться у сумнівах дошкульних
Не знаючи, як краще до пуття,
Чи ввергнути себе навік у чуйність
Чи вибрати роздвоєне життя.
І тільки вік сповільнює порив,
А смерть довершить те, що сотворив.

25.12.2023

Біле все- ні стерні,ні мітлини
І в малиннику- тільки вершки ,
Хвилі білі застигли під тином.
А мені ти прочистив стежки.

Пробіжуся по них біля хати,
По не стоптаному полотні.
Кущ порічок,від снігу вухатий
Чемно клониться в ноги мені.

Привітає засніжена вишня
З ніжних гілок скидаючи сніг.
Та під дахом пташина десь писне-
Прилетіла пір'їна до ніг.

Біло , м'яко стежки замітає
Та вороння до снігу кричить.
Йди до хати. Малиновим чаєм
Ми з тобою зігріємось вмить.

Розкладем чорно-білі світлини
В тон пейзажу в зимовім вікні.
А на них- ось весілля хвилини,
Ось батьки наші ще молодими.
Це ж який сніг водою вже сплине?

Завірюхою рòки- що дні.
Й кілометрами білі стежини...
12.2021.

Обізвися до мене хоч словом,
Розтривож більш струну почуття, –
Переповни коханням казковим
Обмілілі струмочки життя.
Не вкривайсь яблуневим туманом,
А до мене скоріш повернись,
Щоб упився у щоки рум’яні
До сп’яніння ізнов, мов колись.
Помани мене поглядом ніжним
У любові цвітучі сади, –
Ці слова, як заучену пісню
Повторяю на різні лади.
Та від тебе ні руху, ні звуку
Не діждатися звіддалеки, –
Завдають лиш нестерпної муки
Про бажане щоденні думки.
30.12.23

Весна прийшла, а ти пішов,
Лишивши за собою осад.
Купа уламків на нашому шляху,
Ми йшли по ньому босі.
Розірвались всі дроти,
Не зв’язані ми ними більше.
Пом’ята постіль охолола,
Хоча зовні потеплішало.
Відпустити, виявляється, вкрай просто,
Забути фото і безсонні ночі.
Обривками з’являються у пам’яті твої бездонні очі.
Щирі побажання, а, можливо, й хибні,
Справдилися все ж, видніються далеко мої мрії.
Висохли з теплом заплакані вії, скінчилися розпачу злидні.
На звалищі нині гниють спільні плани й надії.

29.12.2023
2:20

Забилося частіше серце...
На тлі помилувань і страт
До таємниці доторкнеться
Червоним спалахом гранат.

Та потім в нотах ностальгії
Зухвало спалить всі надії.
Він сліз моїх не визнає.
Лишився попіл. Це моє.

І я приймаю той дарунок,
Як згусток всіх моїх провин.
Їх так багато, я - один.
Я сам створив цей візерунок.

Я - співучасник, не глядач!
Червоний спалаху! Пробач!..

Я люблю тебе, щербата,
Не жахаюся екстриму.
Компенсую твою втрату
Поцілунками палкими.

Я згодую тобі кашку,
Заколишу свою лялю...
Спи в моїх обіймах, пташко, –
Різну я тебе кохаю.

2008

У світлі дні твоя свята душа
відвідає мою самотність грішну,
щоб серце, мов народжене лоша,
у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

щоб защеміло між сріблавих трав,
насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
на рай, а не допало мертвих вирвищ.

Віддай усе, що заслужив мій тлін,
земним шарам у споконвічний спадок,
постав мене на ноги з цих колін,
де затягнувсь приземлений припадок.

Я поцілую руки голубі
своєї удоволеної тіні
і, возлюбивши безвість у собі,
злечу, мов птах у вир, прозоро-синім.

Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
повз пам’ять, перемножену на много,
свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

12 лютого 1994 р., Київ

Чи ж я не раб розгойданих жадань,
Чи ж я не риба, що поймають сіті
Твого мережива і темних поривань,
Що наче ніч владарствують на світі.
Якщо покора схрещених зап’ясть,
Принадна юнь шовкових перс та стегон,
Від щастя перетягнуть до нещасть,
Земля не стане вищою за небо.
Таких вершин не здужає поет
Шукаючи красу в любовнім слові.
Хай тістечком смакується сонет,
А талія смакується в любові.
Цінуєш дотик, лиш тому, що мить
Минає в радості і в час коли болить.

24.12.2023

Приступає господиня вдосвіта до праці,
Дістає з покуття кремінь і кресало.
Знак хреста на неї тричі ставлять її пальці,
Викресають іскри і вогонь удало.

І пісні готує жінка святвечірні страви.
Їх дванадцять із городу, саду, поля.
Саме цих плодів багатство для такої справи,
Як подяка року за щасливу долю.

Це грибочки, бараболя і кутя з пшениці,
І коржі, узвар, горох, квасоля, риба.
І варенички, капуста, гречка із пашниці,
Голубці смачні і хліба ціла скиба.

Загориться свічка - світлий символ віри в Бога.
Сіль укаже суть гармонії людини.
Прожене часник тих духів злісних від порога,
Подарує він здоров*я для родини.

І засяє перша зіронька в небі за вікном,
З молитвами вечеряти почне сім*я.
Ангел Божий прилетить... тихо-тихо над столом.
Народилося дитя - БОГ йому ім*я.

Вертаємося до своєї хати
на кращі села, де ще є сім’я,
тоді і буде Муза нічия
до тебе Аелітою літати.

Поетова фантазія багата,
тому на зламі цього житія
вертаємося до своєї хати
на кращі села, де ще є сім’я.

Її оберігатимуть пенати
як не удома, то у лободі,
а побудуємо небесні шати,
полетимо у вирій і тоді
вертаємося до своєї хати.