вже я твоя дружина
потихеньку змальовую крихти із хлібини
заглядаю у вікна нашої хати
ще незбудованої
і так тішуся
аж рушники на стінах
у долоні плещуть
а домовик на горищі
павутиння у клубки змотує
щоби шкарпеток нав’язати

добре так рідно
чорнобривці грають хто більше зажовтиться
огірки з городу на стежку тягнуться
аби дощам підніжки ставити
і ти на призьбі сидиш солодкий і теплий
аж бджоли у бороду полащитися злітаються

…цить місто цить
не сполохай нашого села
що за обрієм починає сонцем заквітчуватися

Не волай у безмежжя –
ехо від хмар не відбивається
парадигми твоїх зусиль марні
я – не острів
мій океан не боїться тайфунів
він їх породжує
стихія не знає обмежень
маєш знати:
тільки одинокість
закінчується Вічністю

ідемо в небуття
не в забуття
небо – бути – я
досвід незабутий
врахований увосьме
передоднем особистого апокаліпсису

пам’ять – протяжним звуком струни
відлунює позачассям
прислухайся
зорі шепочуть наші долі

хрещені, досягаємо хреста
раптовою точкою на перетині
межовість координується навхрест
межа – входом іншого відліку

проростаємо у прийдешньому
з пройденого не нами
наша постійна тяглість
на Землі – не завершена
абсцеси свідомості одиниці – лиш точки
на цілісному пласті Традиції
абсциси – горизонталі, паралелі
безконечна протяжність, незавершеність…
постійне прагнення до з’єднання
двох точок – втім, тільки відрізок
в одній площині –
у просторі, часі, людському перебігу
паралельні прямі не перетинаються
наші паралельні світи
часом такі близькі й подібні
лежать у паралельних площинах
буває вони накладаються
радість стукоту іншого серця в унісон –
раптовий резонанс не марності пошуку
втім кожний залишається
у своїм безмежжі самотнім

власна безмежність обмежена
іншими мірами відліку
точка перетину осей
у кожного конкретна
коли площина зійдеться в одній точці
рухатимемося вертикально –
Там інша система цінностей
ордината спрямована однаково
вниз і вгору –
кому куди…

трагедія єства втіленого –
у чуттєвій тяглості поколінь
найдорожчі плоди
вислід мрій і потуг
не візьмемо назавжди
рух що відчуваємо тілом у всіх проявах
Земних горизонталей
раптово вичерпаний
останній тлінний віддих в одну мить
конкретність скінчена –
горизонт стає точкою…

боязнь утрати –
болісність переходу навхрест
знизу угору – возз’єднаним
або безконечне падіння самотою

одинокість долається
станом любові ноуменально –
проекція можливого тінями тіл
втім тільки Душа вагітна любов’ю
досягає блаженства

200?

Сутеніє…
Сатаніє
вечір-сутенер –
знов розминуться
день,
гульвіса-кавалер,
і ніч,
неперевершена повія.

2010

*часть первая*
Есть существо непостижимое,
которое существовало раньше Неба и Земли.
Безмолвное, пустое.
Оно одно остается и не изменяется.
Я не знаю его имени.
Чтобы обозначить его, я называю его Дао.
То, что может быть названо, не есть начало всего.
То, что без имени, и есть начало всего.
Понимать начало может только тот,
кто свободен от страстей.
Как только Дао стал проявлятся в бытии,
он получил там имя.
Дао - сокровенно, ему нет имени.
Но Дао велик в воздействии и совершении.
Дао - прибежище всех существ:
Сокровище добродетельного и спасение злого.
**
Все вещи мира возникают из бытия,
бытие возникает из небытия.
Мудрый отрешается от самого себя
и этим самим достигает всего,
потому что ничего не признает своим.
Когда существа развились,
каждое из них возвращается к своему началу.
Возвратиться к своему началу - значит быть в покое.
Быть в покое - значит исполнить свое предназначение.
То, что мягко, побеждает то, что твердо;
То, что слабо, побеждает то, что сильно.
Самое уступчивое покоряет самое твердое.
Немногие в мире постигают учение без речей
и выгоду неделания.
2012г.

усе на світі забула
сонце вставало із дна
оплутане водоростями наче хмарами
повисало навпроти зашторених вікон
тіні чайок падали з дахів
і ковзали по тротуарах
як сльози по щоках

Я знаю, каже вона
все гучніше о ранній порі
і стукіт у двері
і стукіт за дверима
і стукіт гучніший
і скрегіт гучніший
і дзвін гучніший
і плач

Це чайки, каже вона
а я все забула

За межею листя їх крила
як срібний ніж
і в кожному дзьобі рибина

Твоє тіло прагне мене,
Душа – обожнює,
Розум - сумнівається,
Слова - відштовхують…

Ти справжня жінка!

13.03.12

Ріка злослів
Несе у море спокою
Уламки душ.

2012

Ченцям-міноритам їсти м’ясо у піст – заборона.
Щоправда, у мандрах, якщо подадуть, то можна.
Отож, коли на столі з’явилася курка з борщем,
Готові були поділитись з сусідом-купцем.
«Стривайте,- зрозумів хитрюга намір ченців,
Бо подужати курку сам захотів,-
Навіщо порушувать освячений Богом піст?
У кого нема заборони, хай той її з’їсть»
Ну, що відповісти на закид простої людини?
Голодні ченці лиш давилися слиною.
Коли ж од курки лишились обсмоктані кості,
Купець запросив дальшу путь продовжить.
Підходять до річки. Роззулись ченці.
А купчик без згоди на плечі їм всівсь.
І, може б, на берег перебрався сухим,
Якби течія не спинила ченців.
І спало котромусь із них на думку -
Провчить хитруна-недоумка.
«Скажи-но нам, купче - супутник хороший,
Чи взяв ти з собою якісь там гроші?»
«Купець без грошей, що чернець без сутани.
На березі кожен належне дістане!»
«Не вийде!- закричали ченці обоє.-
Не можна нам гроші носить із собою».
І, не чекаючи хитрунової згоди,
Скинули з себе нахабу у воду.
--------
Мінорити (лат. Мінор – малий, менший брат), або ж францисканці,- члени римо-католицького ордена Жебраків, заснованого 1209 року в Італії Франциском Асізьким.

я нікому тебе не віддам
бо серце невгаваючи просить руки
для мене ти - у темряві просвіт
без тебе немає сенсу жити
це так просто - серцю вірити
доля розставить всі коми
і крапки
в вітрилах ніжної снаги
я кохаю тебе
знай
щасти

а я не вірю у весну

і в кольорові

ніжні чари.

весна -

часинка

для печалі.

ні, я не вірю

у весну!

Буває,
Що осінь запліднює,
Зима зігріває,
Весна надихає,
А літо – народжує…

11.03.12

Вже не дивно, що знову ображено
репетую і ямб репетирую,
а твоєю пустою квартирою
ходить той, хто помер в сорок першому.
І якби я була обережною,
то ніколи б тебе не впустила,
бо не мрію про теплий будинок
і не прагну змінити прізвище.

Вже не гидко губною помадою
лікувати обвітрену душу
і чекати, що вранці завтра
замість мене всю кавову гущу
розгадає чиясь коханка,
і щоденна банальна втрата
розірве її втомлений шлунок.

Чи віддала б за твій поцілунок
півжиття або трохи більше?
Не віддала би жодної крихти,
не спалила би жодного вірша.
Я могла б утекти далеко
і щоночі від власного схлипу
розбивати обвисле небо,
акцентуючи погляд на груди.
Не йду нікуди, я змерзла. Тихо.

Все ще холодно в руки, в носа,
і на серці не та погода.
Кажеш, підла, німа і горда?
Просто я не біжу за модою
і не хочу вдягати усміх,
аби кожен пустий перехожий
роздирав мене на ілюзії.

Вже не дивно, що знову порожньо.
Не бажай мені вірних друзів:
розберися у слові «вірність»
і не слухай моєї музики.


10.03.2012р.

або ти вірвешся в моє життя
синім вітром,
або я помру під іншим крилом.

або ти схопиш мене за руку,
або я все-таки піду.

або ти оговтаєшся,
або я засну.

візьми мене за руку
поки ще стою.

схопи мене за руку
поки я ще цього хочу.

01:47
10.03.12. (підпис ;))

Кaлендарний березень,
А душевний січень,
Такий собі «передзень»
Закулісних свідчень!

Казав тричі- я люблю
І зачинив двері
Все дорівнює нулю-
Слова на папері!

ходила босоніж по відталинах
і слухала, як мовчать двоє – він і вона
довго мовчали
мовчали важко
мовчали голосно
аж грушки на вербі задзвонили
а потім засохли і розкришилися
і верба всохла
ще до Стрітення
і розкололася на дві половини

а зроби-но мені
з того дерева
сани
бо слизько душі
на весняному льоду
ліва половина вгору везтиме
права – додолу
а коли ніч стане рівна дню
посаджу кісточку
і виросте дичка
і вигляне сонце
і покропить дощ
і розтануть сани
і задзвонять дзвони на дичці
і зав’ється кривий танець
довкола колиски
і стане день гомоніти
і стане ніч колисати
а сонце з місяцем
у піжмурки гулятимуть
він зниже плечима
вона зітхне
і покотиться колесо
аж доки його не видно стане

Зібралися у Львові цадики
І гудить почали сучасну молодь:
Мовляв, і одяг у неї надто короткий...
І до бороди та пейсів неохоча...
А там, дивись, і в синагогу не загониш.
Якщо нічого не робить,
То скоро розпуста ця
Розвалить віри нашої основи.
Ні, якомога швидше треба
Знешкодити цю новоявлену заразу..
Позбавить змоги звертатися в наш суд.
Ні словом не обмовився лиш раббі Вольф .
«А ти що скажеш?»- звернулися до мовчуна.
«Невже ви й справді гадаєте,
Що я люблю вас більше, аніж їх?»-
Тільки й відповів їм раббі.
Та й цього стачило, щоб припинилися розмови.
----------------
Зеєв Вольф із Збаража (помер 1822 р.) – один із п’яти синів магіда Єхіеля із Злочева, прозваний «П’ятьма книгами Тори». Його вчення викладено в «Разін де-Орайта» («Tаємниці Тори»), «Тіф’ерет Цві Зеєв» («Краса Цві Зеєва»).

якби ми були янголами,
ми б змогли скуштувати
усі хмари на смак.
якби ми були янголами
я б могла чекати тебе в домі
на березі божевільно тихої річки,
в прозорих водах якої
відбиваються
сніжні верхівки непорозумінь
і глибини людської пам'яті.
якби ми були янголами,
ти би приносив мені
у своїх очах
найніжніші надії і мрії
та складав їх у ямки
над моїми ключицями.
якби ми були янголами
ми б могли читати думки
один одного.
тоді б ми мали
всього один страх.
страх втратити нас.
якби ми були янголами
ми б швидко забули усі мови,
аби спілкуватися лише дотиками.
ти б міг написати роман
на моїй спині. своїм подихом.
а я б записувала на вініл
такі кохані ритми твого пульсу.

шкода, що янголом неможливо
народитися.
добре, що можна
стати ним.
для когось.

Мама казала, що любов закінчується,
Як паста в авторучці.
Але, якщо не користуватися нею –
Засихає…

08.03.12

Нащо мені женитися,
Нащо жінку брати?
Тепер сіно не вродило –
Нічим годувати
Українська народна пісня

Варнякає недоречно
Про полову з гречки
Та про яшну з остюками
Поміж парубками.
Не зважає, що дівчата
Його зневажають,
Сам над ними,бач, глузує,
Бо глузду не чує.
Та минули із літами
Витівки безпутні
І доводиться сміятись
Хіба що на кутні.
Кориші вже всі жонаті
На тих же дівчатах,
А йому, як пощаститься,
Судилась вдовиця.

Безмежність перевернутої вісімки
Повертає нас у матріархат,
Де нам було добре…
Добре, що не довго.


08.03.12

Не буде голосу сьогодні поміж вуст

слабший за вітер він
поборений біля ніг твоїх
лежить як здобич
і тягне голосні мов перебиту лапку

Не малюй туманів над морем
якого ніколи не бачила о цій порі
над ним дзеркальні хмари
твій лик повторюють
за світло слабший
і він поборений
у гладінь дивиться й скрапає

Срібло ночей чорніє і світліє
сонце за плечі сяде
і поміж стоп зійде
у роті метеликом б'ється язик
як ти породжуєш свій шепіт

Даремно ти ім'я своє шепочеш квітко
і пара з вуст іде
за стрілку слабше
воно в годиннику поборене сховалось
і чаїться

Букет в руці чорніє і світліє

Вечір.Ніч.
Тривога. Сум...
Чи життя,
чи просто глум!..

Де ми. Хто?
Живем у тьмі,
Наче в ядерній зимі,
Що летить крізь роки-вроки...

Ми народ а чи морока?

весни солодкотиха ніч...
думки з собою віч-на-віч
купаються у зорях мрій...

2012р.

Король Орок!

А ти, Паганель, є богом? Дорога за городом – гобелен Агапита.

А хам он омегу тулить до «А» - од тилу туге - моно-маха!

Дім у хама – маху мідь!

Ірпінь двічі в Дніпрі?

Хам-орох, вЕчера Варава – рече в хоромах.

Мусів Орку пику бити, бити б у кипу - крові сум!

Он «Хам» Інні - Махно!

А крик ос і «ху» бос??? Обух і сокирка!!!

І рогань кару на хама - замах, а ну рак на горі…

Жалив Анну, рвав – а врунь на вила ж!

Гур !!! До нар послано і Герман – нам регіонал "сопрано-друг"!

В Орку шані? Любитиму її, умити б Юлі нашу кров!

Ми ж об монисто ікла зітрем! Смерті зал. Кіот, Сином Божим!

Ми б Юлі волю - і де ліс рук? В курсі леді Ю. "Лові" – любим!

Вина – брудна політика! Таки тіло пан дурбанив!

Рада видатна! Депутат у педанта, дива - дар!

Радикюль –да!-путат – у падлюки дар!

Побував УБОП.

Закував указ!

Четвертый луч Альфы и Омеги,
Это квинтэссенция лучей Любви
Что желает моя душа?
Войти в единстве любви
В Вечность Жизни _ Света.
2012г.

Коли я з тобою –
Спогади про колишніх жінок
Тануть, як сніг весною.

Я забуваю імена,
Події губляться, наче зорі
У ранковому небі.

Це не склероз,
Просто твоя любов затьмарює
Усе, що було раніше.

Але хіба щось було?
Адже я все життя тільки шукав
І ти мене знайшла

Нарешті.

07.03.12

"Благословен Ангел, божественная сущность с другой стороны завесы,
Кто выбирает прийти на землю ради блага всех.
Благословен тот, кто скрывает свое потрясающее величие
За хрупкой человеческой биологией.
Благословен тот, кто выбирает путь через дуальность,
которая возлагается на него с полного его согласия.
Поэтому благословен Человек,
Который несет ту божественность в своей душе.

А значит, благословен каждый из вас!"
Крайон
................................................


Благословенний Ангел, божественна суть з другого боку завіси,
Хто вибирає прийти на землю ради блага всіх.
Благословенний той, хто приховує свою приголомшливу велич
За крихкою людською біологією.
Благословенний той, хто вибирає дорогу через дуальність,
Яка покладається на нього з повної його згоди.
Тому благословенна Людина,
Яка несе ту божественність в своїй душі.

А це означає, благословенний кожен з нас!
Одне Ціле - ми всі.
2007

не заважай мені,
не пручайся.
де смарагдове небо
куйовдить краєчок землі,
маленький художник
малює свою дорослу картину,
і байдуже, що до фарб
він додає листя баобаба
та доливає води з калюжі.

ще трохи –
і картина переростає свою площину,
стає об'ємною,
в ній прокидається перший вітер.

у відповідь на думку художника
в ній ворушиться своя думка,
а коли він обережно
підводить контур горизонту,
вона зітхає: які в нього гарні руки…

іноді вона розуміє його мову,
як пісок розуміє плюскіт води,
а гори розуміють
пісню кучерявих білих баранців,
котрі щодня вештаються
небесним пасовищем.

тоді вона йому підказує,
якого відтінку бувають краплі дощу,
бо в них неодмінно відбиваються
його зелені очі…

але тут ще стільки всього бракує!
так багато треба домалювати –
летючі зорі наших зустрічей,
мельхіорові вокзали наших прощань
і довгі дороги пошуків.

не відбирай у мене пензель,
не пручайся.

в жизненных выхрях радость осознал - себя узнал...

если тени в сознанье роятся...
держат в потемках в течении дня,
значит свежесть - глубину дыханья - не понимаешь -
от солнца скрываешь себя...
2012г.

Манюні бубки захмелілих жнив
Спинились біля губ і хлібом пахнуть.

А сонечко, заплетене снопами,
Згодилося просіяти - авжеж...

За ціпом - ціп, зісподу плащаниця.
Щоб не втекли... Ген вечір на підводі..

Де свіченька згорнулася в калачик
Там тісто сиве сили набирало...

І білі рушники на образах.
Тепло сторожать
Тих рук , порепане землею...

Помий мені спину –
Між лопатками виступить:
«Я кохаю тебе».

Нагодуй мене вечерею.
На дні тарілки прочитаю,
Що любиш.

Пригорну тебе до серця,
Хіба ребра –
То перешкода?

Подарую тобі крила,
Щоб не відчувала себе
Прирученою.

Ти носитимеш у гніздо
Слова ніжності, крихти волі
І до вирію не летітимеш.

Ми з тобою
Віршоптахами
Закружляємо.

Хмар периною
Ніч накриємо,
Щоб не впасти
На лезо місяця.

05.03.12

одного разу
коли ти візьмеш мене у подорож
я розіпну на своїх руках
вітрило
щоби мужність свою
позаду залишити

у теплому морі
волосся своє замочу
рибам історії наших прощань
розповідаючи
щоби тугу
через сито слів пересіяти

на ліанах
сон твій гойдатиму
у колискові думки про нас
вплітаючи
щоби ранок
за вечір мудрішим став

при вогнищі
танець дощу танцюватиму
у лоні своєму мрію про сина
ховаючи
щоби упевненість
тілу моєму не зрадила

а потім повернемося
і будемо дні рахувати
у місяці складати
роками зв"язувати
вітрила днів
над порожньою колискою
напинаючи

Ми всі хворіємо, у нас різні хвороби,
Постійно боримось , продовжуємо путь.
А от не можемо хворобу подолати,
Оту, яку «кінець життя» її зовуть.

Ілюзія помаранчевого світанку.
Апатія фіолетових сутінків.

Р_еволюція навпаки.

Душа обмацує скрижалі:
що далі?!

2012

Ти керуєш Світом моїм.
Крило своє згубив над твоїм дахом...
Я стану хвилиною -
продовжу твій сон...
Стану годиною -
продовжиться день...
Я стану Місяцем -
збудуться мрії...
Зустрінемось.
Вірю...

Серпень 1977.
Далекий Схід.

не дивуйся
що листя іноді жовкне
що ангел на іконі заснув
втомився бо
ця наша любов важка така
а він стільки Богу обіцяв
навіть весну замовив
скоро прокинеться
рукави закатає
історію з Пісні пісень
розповість
і його зовсім не злякає
закам'янілість наших сердець

В пітьмі коли тебе огортає смуток,
А розуміння залишається десь позаду,
Коли алкоголь зрівнюється з рівнем крові
Все стає набагато простішим.
До ранку…
Потім ти п’єш якусь жижу і треш скроні,
Запалюєш цигарку і невдоволено дивишся на чайник,
Він закипає, ти вже закипів.
Морозний ранок з балкону нудить буденністю,
Десь далеко сміттєвоз забирає частинки людського життя,
В яких ще не так давно порались люди.
Теж люди…
Але інші, не такі як ти, гірші,
Бо вони пораються в рештках людського, іншого, життя,
А ти ні.
Твій пес теж інший, не в приклад тим вуличним волоцюгам,
Що так і дивляться як би вхопити за ногу розриваючи джинс.
Він вимитий та вгодований,
Ситий і лінивий, інший,
Як і ти…
Він не вживає алкоголю і не затримується вечорами,
Не матюкається і не нервується, коли щось виходить з під контролю,
На відміну від тебе…
Поки що…

2012

Навіть бурулька думає,
Що зігріється на сонці.

01.03.12

Человеку существовать действительно -
Значит себя со-знавать,
Ибо человек - дитя своих деяний.
2012г.

Истинное сокровище - это любовь Бога.
2012г.

Андрію Мироховичу*

твоя молитва – тиша над сонним містом
в конвульсіях ліхтарного світла:
така ж проста і багатозначна, мов дівчина
після теплого душу, що скидає перед тобою
свій шовковий халатик і дивиться,
ЩО… ТИ… РОБИТИМЕШ… (?)
така ж тривожна, мов серце пташеняти
перед першим польотом з твоїх безпечних долонь…
така ж…
ТУК-ТУК… ТУК-ТУК… ТУК-ТУК, -
мов прибуваючий потяг, котрий дає надію на рух вперед,
і той, на який вже запізнився,
і той, котрого більше ніколи в житті не буде…
твоя молитва…
скажи мені, кому ти молишся, стоячи на своєму карнизі,
над сонним містом в конвульсіях ліхтарного світла,
коли не знаєш, чи вона прокинеться,
чи взагалі хтось прокинеться поряд твОїх грудей,
коли не знаєш, чи хочеш, аби хтось колись прокидався
В ТВОЄМУ СОННОМУ МІСТІ… (?)

В МОЄМУ СОННОМУ МІСТІ
я б ніколи не подумала, що ще хтось молиться…


*навіяне «чашою генуя без комплектації»

2012р.

Сад - це нотний ряд
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі.
Який садівник - такі і сади.
2012г.

Лінія долі стікає
З моєї долоні
У твоє лоно.

29.02.12

забуваєш про свого вєліка
про тачанку моделі машинок
все тобі американські гірки з обмеженням віку
постійні стрічки хічкока без квитків на останні ряди
все тобі заратустра і у всьому тобі кустуріца
а так часом хочеться
щоб пурпурові вітрила напнулися
і ніякого тобі достоєвського мопассана
чи мілевського в основному складі твого динамо
ніяких боварі любих друзів ніф-ніфа наф-нафа вовків-братиків
лише тома сойєра далекі галактики і ніколи-ніколи не плакати
що буратіни стають карабасами
знаєш
треба частіше вмикати в собі джекі чана чи форреста гампа
не знімати нового титаніка і ніколи нікого не приручати
а приручати – так сталіна
забуваєш про свого вєліка всі ці сказкі якогось пушкіна
я люблю тебе ізотериків травмування свідомости лунтіків
та не буде ні я (романтика) ні сореля ні карбонаріїв
просто знай
і на твоїй троєщині
колись проростуть тюльпани

2012р.

Корзины

Упал с перламутровым изяществом самолет,
громыхнув напоследок хвостами змеиными
огнища .
Упал на ветвистое дерево,которое вместо
благословения получило столп огня,
ставшего его парикмахером в судьбе без
цветений.Свидетелем этого стала высокомерная
красавица с тенями под глазами от непомерного
сопротивления тому,что лишает нас здорового
чувства вины.Наблюдала как исчезает дерево
в пламени огня и самолет как шпилька в волосах
у гейши для дерева:не стало оно зачинщиком интриг,
так стало жертвой красоты,не могущей гнуть спину,
а лишь изгибаться под порывами ветра – его дрессировщика.
Сняв с себя один туфель,девушка произнесла:"Вот теперь я лишь
одной ногой ступаю по земле".С этой минуты ее пришо в голову
плести корзины. Плести корзины,которые будут как доказательство
ее задумчивости,не заметной в строгом,глубоком взгляде на мир.
Не удивительно ли это оставлять корзины на месте трагедии,
как подарок собирателем лесных трав? Ложатся в корзину травы,
как цыпленок на расколотое яйцо:здесь вся чуждость прекрасного
в мироздании.
Та самая,что заставила самолет упасть.Он упал потому,что
летчик все молил об одном:чтобы пассажиры видели,как хороши
облачные громады.
Бывает: громады становятся причиной несчастий многих.
Лишь корзинки как память дороги:кто-то донесет в них,соломенных
и змеиных,что-то такое важное,как переливчастость крыл стрекоз,
выводящих нас из западни возраста.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
1 марта,2012 года

Синиця на моїй долоні
Соняшникове насіння дзьобає.
Якщо спробую її зловити –
Вона не прилетить більше…

26.02.12

Холмик души

Частичка моей души как холмик из песка,оставленный
после кротовых слепых наваждений о захвате земли,
а точнее превращении ее в тоннели нерассказанных
сказок…
Чего только стоит растереть душу в песочный холмик.
Для кого то это станет символом гробницы найденного
нелицеприятия.Все стараемся удивить других чем-то
резким и добродетельным как свежеиспеченный хлеб
в руках у богачки,которой опостылел брак.
А наши души бросает как на конных бегах:только успевай
закусывать удила.
И к чему эти скачки?На тебя ставят крупные суммы:свою совесть,
сердце и тело.
В конце концов все сводится к единому – не давать в темноте
невежств целовать свои руки.Ах,эти темные блуждания по парку
с поцелуями рук!Как это напоминает введение в кровь
воздуха.Почти смертоносно.Посмертно романтично.
И холмик моей души кто-нибудь сравняет з землей,
с тем чтобы унести его на своих пятках.
А значит вернуть воде в тюремных карцерах.
Такая она моя душа – как вязкий дым в игральной комнате…
Как терпкость груш,которые принесли как лекарство от бедности…
Принесли и ты впервые чувствуешь всю красоту пижонства в бедности.
И пока не думаешь,что обидел других бедняков своей любовью к нестяжательству.
Насыпят холмик твоей души на колесо машин…
А тело – оставят в раздумье.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
29 февраля,2012 года

Женщина восседает на камне
перед входом в храм
и обнаженное тело поражает мой взор
янтарним полупрозрачным цветом
линии тела грациозны и притягательны
застывшая поза с вертикальной спиной
в золоченых сандалиях сжатые ножки
в смирении почета с любовью слоняю колени
позади Женщины - две могучие колоны...
2012г.

- "...Подготовтесь, это только начало..."
Велик и сладостен этот миг!
Это подобно камню, упавшему на голову спящего
И заставившему его невольно открыть глаза
И увидеть то,
Что давно уже находится перед ним...
2012г.