у сонний ранок випурхне бузок
зі соловейкової сірої сопілки.
зібравши роси із нічних стежок,
запахне травень медом білим-білим.

і полетять хустки під небеса,
хустки із кетягами ніжними пухкими,
змальованими з темперних писань.
по пір’ячку на юну землю скинуть,

в зелений шепіт соковитих трав,
в заплутані тонкі шовкові ноти.
і зійде зірка світу золота,
і день весняний догори покотить.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Ворожнеча наразі хитка.
Розсипається, гине розбіжність.
Я сьогодні напрочуд легка,
Бо в мені – нерозтрачена ніжність.

Я її подарую усім,
Хто зустрінеться, і незнайомця
Запрошу я, і недруга в дім,
Де яскрітимусь краще за сонце.

Я пробачу і зраду, і біль,
Пожалію ласкаво слабкого.
Присвячу поцілунок тобі
І розтану, не взявши нічого.

Та коли догорять почуття
І відбудеться зміна суттєва,
Ти побачиш, мій Каю, затям,
Що в мені – Снігова Королева.

2011 р.

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Ціаніста кава із калієм ночі
Вбиває майбутнє відсутністю мрій.
Тюрмою вкриваються думи і очі
Вростають у панцир. Сльозами Марій

Всієї планети, із пекла і раю
Не змиється гріх ненароджених слів.
Я вчора помер і сьогодні вмираю,
Оплаканий відчаєм дочок і вдів.

Вмирає сто тисяч іще не народжених
В утробах зневіри, в підвалах буття,
Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,
Немає надії, немає життя.

Бо пісня і слово течуть в еміграцію,
Бо купка нікчем викорчовує націю.


2011

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти,
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче,
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.

Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки псів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні,

як виника
пам’яті вогкість в’язка,
те, чого вона старанно уника.

І все що є,
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої,
та всі порахунки свої,
просто триматись її, триматись її.

І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від хиткої води.

Через те, що всі промовлені нами слова,
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проглядає
збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.

І
Мінлива ферментована весна
катає на таксі тосканське сонце,
стара бруківка, погляди масні,
розчахнуте готельне полотенце,
і ліжко, що поскрипує, і крем
на шкірі мідній, - наче у живицю,
дахи, ледь-ледь зволожені дощем,
мокнули керамічну черепицю.
ІІ
І мачо - середземний квітень-пан,
стискає груди (і не тільки груди),
і в голові, де весняний бедлам,
мартіні асті і прошутто крудо,
зникають рештки пережитих драм,
і фалосні античності споруди
бажання перемножують на крам,
на хтиві зори покупця зусюди…
ІІІ
«О скільки маєш – більше не проси!» -
ба, навіть я давно уже не плачу
за тим, що залишилось від краси –
від гарних ніжок і простої вдачі.
Так пучка ніжна ковзне по хребту,
малюючи лиш їй відомі руни,
і невтямки, що знов бере не ту.
Не там і не тоді. Тре, дуе, уно…

26-27.04.2011

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

Білі крила яблунь туляться до скроні
Запахом медвяним, подихом тепла.
Плаче квітень садом. Білим простирадлом
Мить зловити хочеш, аби не втекла.
Ще весна минула так не відчувала
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій.
Рій думок високих селиться в тополях,
А краса сакральна – у душі твоїй.
Голосом ілюзій повниться майбутнє,
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч.
Нічия в театрі, що життям озветься
У цитаті вічній, та не в тому річ.
Просто ти наснилась нині на пероні.
У вагоні білім їхав я на Січ…

2011

я - жінка в пісках, полонянка твоєї спеки.
верблюдів байдужих у сторону відведи.
не буду чекати, до ночі ще так далеко.
не буду просити ні милості, ні води

я вдячно цілую сахару твоєї шкіри,
і цукром коричневим тане у роті рай.
я тільки міраж, я не вічна... ти в мене віриш?
твій піт на мені, зупинися, не витирай.

як тільки бажання схолоне під паранджею,
завиють вітри, не шануючи спокій твій.
пісок поміж пальців, у горлі пісок... невже я
та жінка, що здатна приборкати буревій?

швидким скорпіоном торкнешся мене, а далі
від ран лікуватимеш. крикне самотній птах.
промчить поміж нас чи по нас відчайдушне раллі,
і я переможно загину в твоїх пісках.

Що хоче жінка? Таємниця!
Гормони в плОті аж киплять!
Стоїть волосся,мов копиця,
Давно вже треба підстригать!
Поплаче трохи...так...для діла,
Життя не мед, як не крути,
Парфуми нОві ще хотіла,
А ще, щоб поголився ти!
А ще спідницю,сукню,тіні,
Рожевий новий блиск для губ,
Щоб цілуватись десь у сіні!
Щоб сам варився свіжий суп,
Щоб не будили рано-вранці,
Щоб целюліту не було,
Щоби до ранку тільки танці,
І в голові щоб не гуло!
На тиждень щоб дітей до бабці,
Свекруху за кордон на рік,
Щоб у блискІтках нові капці,
Щоби у парі довгий вік!
Щоб тістечка не калорійні,
Щоб зникла пара кілограм!
А ще стосунки! І постійні!
Щоб цілував...і там...і там...
Душа жіноча - таємниця!
Вона й сама бува не зна,
Що може цій душі насниться,
Коли співає в ній весна!

Под белой ночью, затаив дыханье,
Проходишь мимо слов и суеты
И ждёшь в ответ нелепого признанья,
Теряясь в запоздалых Я и Ты.

И, погружая пальцы в чёрный омут
Дряхлеющей сновидицы Невы,
Пытаешься извлечь давно знакомый
Предметный вымысел ответному - Не Вы.

Но где-то на задворках полстолетья
Кружит тоска того, что не сбылось.
И мой двойник касается, как плетью,
Твоей души и вымыслов, и грёз.

радіація твого голосу
розтрощила мої атоми...
я шукаю собі обриси,
опиняюся за ґратами
опівнічного самозречення
і примушуюся дихати.
я вважала безпечним
напіврозпад на крихти
десь на кінчику хвилі
твого п'яного співу
в мене виросли крила
і загоїлись стигми.
розбуди мене завтра
і навроч мені хисту
із нещадного "вчора"
виплисти...

Сучасні пустельники мешкають у мегаполісах.
Нині печери не в моді і келії – теж.
Нині не конче ставати волаючим голосом –
Далі своєї самотності й так не зайдеш.

Сучасні пустельники їздять в метро та автівками,
Каву смакують, а часом вино і коньяк.
Що вам до того, що тужить душа за щедрівками?!
Ще не розп’ята, розхристана пада навзнак…

Наче у казці, між велетнями-хмарочосами.
І поспішаємо, й завжди запізно чомусь.
Мо’, й не завадить побути волаючим голосом?
Спробуй гукнути.
Почую тебе.
Озовусь.
2011

Земля здригнулась і застогнала
Це що – пришестя? Це що – напасть?
А я це знала, а я ж казала,
Розбите люстро – сім літ нещасть…
Нема пророка в своїй вітчизні –
Є тільки схиблені диваки,
А їм не вірять, бо дуже різні
МетОди входження у віки.
Тепер відомо, що є цунамі,
А ще – цукіні, де синій йод…
Та нам не страшно, бо це не з нами,
Бо вистачає своїх турбот.
В нас теплі ковдри і срібні таці,
Тому ми впевнені – пронесе…
В одній із перших реінкарнацій
Я знала, як це – втрачати все…

10.04.2011

***
Незвідана ніжність
у серці спочила,
де стани чотири
поміряли сили.
Оспівана вітром,
одягнена в біле
зі смутком сріблястим
возз'єднана в ціле.

***
Так млосно - до щему,
чаруючи квітнем
гуляла надвечір
осонням привітним.
Збирала букети
конвалій і примул
і мріяла - світло,
безмежно, незримо...

***
Шаліла улітку -
красива і зверхня.
зненацька у серпні
приречено зшерхла.
...Приспала у серці
останню надію -
я більше кохати
нікого не вмію.

***
О ні, не зважайте!
...стернею ітиму,
до слова "байдужість"
шукатиму риму.
Настоянка глоду,
горицвіту, м’яти
додасть мені сили
як є все прийняти.


04.2011

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Під маскою «Я непричетна до пошуку
Істин та сутності в світі цім сущого»
Долонями ніжно підтримую стосики
Спроб дитинчати – жаринки свідомості -
Всотати у себе із плину вмирущого
Ігрек з іксом незалежної вічності.
До них я дитя підштовхну. До рухомості
Обрію знань на шляхах символічності.
Межи логічністю і неосяжністю,
Істин та вигадок – крихта свідомості
Сіється подихом харизматичності,
Тьму розганяє моєю уважністю.

У місті – о Боже! –
весільний кортеж!
Аж серденько тьохнуло гірко:
я теж
у квітах, у білім весільнім вбранні
летіла – і світ усміхався мені!
Всі хмари, всі яблуні, всі ліхтарі,
усі перехожі, малі і старі! –
всі очі сіяли назустріч мені –
а мама моя не всміхнулася, ні...
І я – молода, наречена, невіста –
осліпла від смутку,
кружляючи містом;
в машині, між дружок,
в м’якому полоні
кружляла покірно –
і білі, й червоні
тремтіли троянди,
і плечі тремтіли
під білим убором,
під вельоном білим...

1996

Укради мене в глухої ночі,
Серце прагне твого порятунку...
Хай душа захоплено тріпоче,
Як застигне час у поцілунку.

Пещена коханими вустами,
Попливу назустріч ласки хвилям,
Міріади ніжностей між нами
вічність розіллє легким зусиллям.

Серця два одним зіллються стуком,
Осягнувши єдності основу,
І розчинять в собі інші звуки...
І пожнуть любов. І зродять знову.

2011

Гуляє місяць в зорянім готелі,
гвоздикою сузір'я на тарелі.
У срібну чару наливає ніч ця
терпкі, медові пахощі по вінця.

Нічний володар дивного сопрано
клавіатурить forte і piano
на всі лади натхненно, віртуозно
своїй улюблениці аrioso.

І я закохана. Зайшлося скерцо
грайливе, щойно випещене серце.
Метеликом розніжилось у лоні
твоїх долоней, ніби на осонні.

2011 р.



Переклад з української Світлани Груздєвої

http://www.stihi.ru/2017/02/12/7428

Гуляет месяц в звёздчатом отеле,
Гвоздикою созвездье на тарели.
Вино в ларце серебряном навечно
Медовый аромат хранит по венчик.

Ночной владелец дивного сопрано
Клавиатурит forte и piano
На все лады, легко и виртуозно
Любимице единой, аrioso.

Я тоже влюблена. Изныло в скерцо
Игривое балованное сердце
И мотыльково нежится в затоке
Твоих ладоней, как на солнцепёке.

Это лето сошло с ума,
изменяя судьбы итог:
вот порог тебе, вот сумá,
вот развилка тебе дорог.

Хоть разламывай хлеб, хоть вой,
хоть плети макраме из рук –
улыбается синевой
только что отошедший друг.

Пусть печали идут войной –
в битве с камнем сильней вода,
это лето, где мы с тобой,
не закончится никогда.

2010

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

єдину проблему – весни депресію
згадаєш – і нумо стрічати літо
жовтіюче поле уяви пресою
засіяно – сходить і все – не жито!

і що залишається – знов оратимеш
та й то самотужки без жодних радників
і вродить-таки не зерном – лапатими
листками надії – півколом райдуги!

О́браз обра́зи…
У чорному смерть.
В білому обрис пекельної муки.
Терпнуть і пальці, і руки, і дум
Дихання гасне.
Вповзає у звуки.

Ким у сценарій уписано злам
Лінії долі,
Доволі кривавий?
Знов по пустелі запечених ран
Сліз безпорадних
Ідуть каравани.

Котиться колесо схилом життя,
Відблиски лоску креше з юдолі,
Міни минаючи буднів.
А ще
Плавить на олово
Душі господні.

Хочеться вірити в світле,
Але
Світло вітрилом
За вітром
Пливе.


2011

У серці – тиша. Світлих днів мовчання
Перетворилось на осінню ніч.
Благаю, більше ти мене не клич,
І не даруй надію сподіванням.
Моє кохання – ніжний поцілунок.
Він поміж нами на зорі розтав
І тільки згадкою у серці став,
Мов долі зачарований дарунок.
Так боляче і сумно у душі…
Холодна ніч подарувала сльози,
Збулись чиїсь затаєні погрози…
І морок, і печаль мене знайшли.
А я розмріялась, що бачу весну,
І знов в очах блакитних загублю
Свій давній біль, і радість пригублю,
Й нарешті у любові я воскресну.
Але всі мрії утекли у осінь.
Ти поряд – але ти мені чужий.
Моя любов, але і біль теж мій –
Блакить очей і чиста неба просинь…
8.11.2005

найперше люблю у критиках – крики ті
вигуки – «так не пишуть люба!»
категоричні очі на викоті
трагічні пальці в заломах грубих

«ніхто—і—ніколи—тебе—не—читатиме!..»
робиш висновок і… годі сквúрити –
в багатті вірші чудооово палатимуть
когось зігріють… за так – без приводів

а потім буде щасливий ранок
і купка попелу під ногами
і раптом – феніксом – віршик-равлик
воскресне – світлий і бездоганний

Не вір у цю приреченість долоні,
Не довіряй розчахнутій межі.
Я знаю, що твій номер телефонний –
Це код моєї сивої душі.
І це мовчання – то лише розплата
За те, що ніжність – тільки бите скло.
І ліжко це, ця ковдра, ця кімната
Ще бережуть твоє терпке тепло.
Твій голос повертається до мене,
І кожен стогін дроту – тільки крок.
Пульсує тиша, ніби кров у венах.
Ти знаєш. Ти чекаєш на дзвінок.
2004 рік

Ми з тобою пропащі, мій янголе. Так повелося.
Нам на двох – пів душі і засніжене сумом волосся.
Райських яблук оскома і втома, як вершник на карку,
Пів цілунку, пів долі, пів чашки гіркої заварки...
Нам не часто щастить – не дарма, як подумати краще.
Ми з тобою пропащі, мій янголе, зовсім пропащі...
Ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі,
І для нас кожен день – тільки бій невблаганний і вічний.
Ми блукальці одвіку. Ми гнані завжди й звідусюди.
Нам лишилися вірші. І прагнення кави і чуда.
Розтривожена пам’ять і сни, божевільно-крилаті,
Боленосність любові. І присмак отрути по страті...

...А із наших зіниць проростають триперстями квіти...
Ми пропали з тобою зі світу. І світ не помітив.

2009

у діда Миколи повно роботи -
небо неметене, зорі мляві
не спиться діду - життя напроти
котом приблудним дріма на лаві
потріскана груба журбу розтопить
по хаті жмурки духу нічного
і хмари наче трипільські розкопи
а доживати нема для кого

Курчат рахують восени,
Їм іспитами – літо.
А вам до заліку, сини,
Ще довго-довго жити.
Тоді, коли насіє час
Вам сивини на скроні –
До рук мені диплом за вас
Життя вкладе в долоні.
І невідомо, чи жива
Я буду в ту годину…
Які ж то бажані слова:
«Ваш, жінко, син – Людина»…
Та на сьогодні ви моє
Досягнення найбільше,
Бо сенс у тому, що ви є,
А потім – усе інше.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

Болю мій, друже вірний, коли ти відпустиш,
чей же мало тих днів відгуло в небуття?..

Годі мабуть уже позбирати докупи
клапті згадок усіх, ні хвилин каяття
за принесений смуток і прийнятий біль,
за зрадливу сльозу, що стікала квапливо,
за незґрабні потуги потрафити в ціль
на розпутті життя, між сум'яття розливом.

Він не йде, не зникає, він завжди на чатах,
колихає мої неспокійні тривоги...
Де шукати рятунку від пам'яті-ката,
що вертає на ту нескінченну дорогу
де на кожну хвилину лягає тягар
многотонних думок, що рояться невтомно...

Господи, не збагну, це покута чи дар -
пульсувати , як серце, ритмічно, судомно?..


2011

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…

2009

На вершині гори - просто сніг -
білий, наче крило янголине.
Ти швиденько звернув у бік,
не помітив мене в долині...
Ти швиденько звернув, а світ
зупинився, зітхнув на повні...
Подивився тобі услід.
І замовк. І нічого ззовні:
жодних звуків, ні посмішки, ні
не було ні жалю, ні болю.
На вершині гори - просто сніг.
Я прямую туди не з тобою.

Пародія

Третя нічка у нірвані…
Що там порно на екрані –
Недолугий дитсадок…
Тут, на ліжку – справжній шок!

Задоволення від плазми?
В нас - тайфуни і оргазми…
Ти в екстазі – дика рись,
Ще кричиш: “Не промахнись!”

Сексуальні буревії –
Навіть все сказать не смію…
Щоб подалі від біди,
Щоби вдало, щоб “туди”.

Вже ні сили, ні фантазій
(Не бував я на Кавказі)
Звідки знать ото мені…
Хоч би раз сказала – “ні!”

Мало слів, повір, негарно…
Знов стріляти? Марно… марно…
Вже, напевно, сотий раз –
Я ж не снайпер, не спецназ…

В серці мед, вогонь у тілі,
Від нектару захмелілі:
Пристрасть, солод, зойки, дріж –
Більш не можу – хоч заріж!

...Що то можуть ніжні руки!
Рай земний – блаженні муки!
Щастя пре безмірно. Тиск.
Завмираєм. Вибух. Бризк!

27.03.2011

Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м'ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
                Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину,
                Іншому звабно моргає.

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Город стискається у грядку,
Косою змінюється серп,
Вже навіть дід, не те, що дядько,
Не «сер», та вже не в СССР.

Тягав борінки – зараз грáблі,
Змінив орало на рискаль,
Дружину юності - на бабу,
Утіху яру - на печаль.

Од вітру щуляться тополі,
Вербовий лист тече в моря,
І духу зрілому доволі
Сльози пообіч олтаря.

25.03.11.

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
– Гóйда-да!
Життя –
не біда:
крýтить-вéртить в каруселі
від колиски до постéлі
і до смертного одрá.

Гей! Дзвін
з-за гори
день колише:
– Гóйда-да!
Рано-рано
череда
дзвоники гойдáє,
дзвони розсипає
попід ноги нам,
поміж ягоди,
ягоди-афúни –
пíдемо за ними,
назбираєм дзвону,
принесем додому:
бабі й дідові,
мамі й татові,
сестрі й братові, –
стане всім!
Бог із ними –
Бог із ним!

Ген дзвін
з-за гори
день гойдáє:
Гóйда-да,
гóйда-гóйда-гóйда-дá!

2011