Я тебе розкохаю й забуду.
Стигне кава під стукіт коліс.
Їду. Вироком Вищого Суду
Наречена виходить «на біс».
Словникові ускладнення долі –
Тут щільнішає пам’яті крок.
(Певно, наші заручини кволі
Мали надто аморфний зв'язок).
Я тебе розкохаю і витру
Посилання на згадку про нас.
Бачиш, серця розструнену цитру
Я ховаю у сейф НЕобраз.
У жовтневій сонаті стихає
Щось, від чого б пожовк Мендельсон.
Я до смерті тебе розкохаю,
Мій прадавній, правіщий мій Сон.

Мишенятко у неділю
Побувало в цирку
І тепер плекає мрію,
Гарну та велику.

Наміру ніхто не змінить,
Навіть мама й тато,
Бо жонглером неодмінно
Вирішило стати.

Справа ця важлива надто:
Вдома без вагання
Узялося Мишенятко
Вже й до тренування.

М’ячиками жонглювати?
Зовсім нецікаво.
От яєчка взяти варто.
Це вже інша справа!

Розпочати із одного?
Легше не буває!
А учитися недовго! –
Два вже підлітає.

Шліфувалося б уміння
Й далі дуже вміло,
Якби яйко при падінні
Хоч одне вціліло.

Мишеня не розгубилось:
– Буду тарілками!
Лиш одна із них розбилась –
На порозі мама.

– На жонглера, бачу, вчишся?
Зовсім я не проти.
Але зараз ти берися
Трохи до роботи.

Маєш тільки три хвилини
Щоб усе прибрати.
А для цього треба, сину,
Фокусником стати!

2010

Прячусь в комнатах я теперь
От осеннего светлого солнца.
Ты захлопнул в свое сердце дверь,
И звонок мне теперь не смеется.

Прячусь в комнатах от потерь
Жизненных сил во влаге
Слез соленых… Ты победил,
Как коммунисты в Праге…

Прячусь в комнатах от любви,
От ребяческой нежной глупости –
Незабытый мой друг, прости,
Не избежать мне участи

Удаленных из мира грез,
Желтой листвою в лужи…
Господи, как же сушит
После выпитой соли слез!

Прячусь в комнатах от хандры,
От любимой холодной осени…
Незабытый мой друг, верни
Урну с пеплом души! В ноги босые

Упадет голубая лазурь
И растает в серости лужи…
Льву не легкость лань и косуль,
А лишь вкус на губах их нужен…

Коли опадає листя
Чи сонце іде на спокій,
Чи вітер колише трави,
Чи просто ідуть дощі,
Ви знаєте, так написано
Не нами, а Одинокими,
Що десь у своїй заграві
Виводять штрихи Душі.

Ви знаєте це напевно,
Без сумнівів і запитань,
Без допуску навіть думки,
Що Ваше знання мине.
Чому ж часом так даремно,
Без жодних підстав, відкрито,
У Вас виникають сумніви
Стосовно мене?
2010

Окрайчик сонця ще цілує обрій.
Он – чайки самотні. Так тихо, що й сон стерегли б…
І ніжиться хвилька на моря м’якенькій ковдрі.
Десь – вишня старенька, а корінь росте … углиб.
Вже сонні кольорові пазли міста,
Кохання співає на два голоси.
Ще теплий пісок. Тіла наші близько.
Здається, от-от – і народиться крапля роси…
Кордонам ця розлука не під силу.
Я все пам’ятаю: твій погляд, усмішку на смак
Думки примостились на руки, як птахи, красиво,
Далекий ліхтар у задумі закляк.
Тут пахне зоря бурштиново, щиро…
Обійми гарячі, шалені, безмежні, що (!) аж
Удвох полетіти б над хмари на власних крилах
І слухати серцем балтійський пейзаж!
Нас – двоє. Ще вечір розкішний навколо.
І слід на піску ще не змило. А мрії вальсують у такт.
У хвиль гобелен вплетемо нашу долю.
Аби лиш з тобою… Закохано й трепетно так...

27.09.2010

Хмуріє вись, од злих очей ховаючись.
В докОрах - незахищеність моя.
Не знаю, у люстерко літ вдивляючись, -
Чи світ змінився, чи змінилась я?

Нехай цей біль струмком із серця витече
І хоч на мить повернеться пора, -
Коли єство для дивовиж відкрите ще
І навіть смерть сприймається як гра.

Коли надії пагін
ненадломлений
Підносить вище небо голубе...
Мій світе, перекручений і втомлений,
Невже я справжнім бачила тебе?

Тоді, в дитинстві, доброму і світлому,
Коли усе - до серця й до лиця.
...Болить душі, мов птаху перелітному,
Дорога без початку і кінця.

2004

Я замісив багато глею,
Натер сухого ялівцю,
Бо панну віднедавна "клею"
Не осоружну, як оцю,
Що твердо вклалася на ложе
І "сотрясає тілеса", -
Не розкажу, мені не гоже,
Спокусо вража. Бо краса
Мене чекає у палаті
За номером нуль нуль один,
І намастити доньку знаті
Посмію я - плебея син.
Я натиратиму ще сонну
І управлятиму хребці,
Вона вдихатиме озону..
О, мізерабле, муки ці
Терпітиму востаннє, люто,
Бо заспіваю в унісон
Я стогону святої лютні...
... О так, спокусо, дивний сон
Мене рятує від образи,
Яку щоденно я терплю
Від панни Зет, яка одразу
Розбила серце з кришталю...

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

* * *

Так дышится лесам, и так, почти запретно,

в них дышит эхом звук, под свежей и льняной

рубахой каждый взмах и мускул так заметны,

так маленький олень бежит на водопой.

Полшага в тень ворот – и никого за нами,

нас манит высота, и, значит, неспроста

чуть видный огонек живет в оконной раме,

хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.

И с городом внизу поговорить нам любо,

прогнозов и угроз не услыхав опять, –

но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,

ближайшего дождя уже недолго ждать.

И вот он загустел, вот он грядет, как праздник

проснувшихся грудей под влагою рубах,

он обнажает суть всех зарослей и азбук,

в началах и путях, зачатьях и годах...

Он смоет накипь строк, он не оставит брода

мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,

и крикнет нам – глухим от лета и свободы:

напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..

Так смотрятся леса в немые бездны просек,

на тишине ворот – лишь эхо набекрень,

так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит

из пригоршней моих тот маленький олень.

* * *
На горький глоток, подноготную вечность
Ты сам себя опередил –
И вдруг догоняет непрожитый вечер,
Для коего нету мерил.

Когда сведены и гора и предгорье
И можно в серёдке прилечь –
Легчает, пока остаешься в зазоре,
Пока незлопамятна речь:

Еще твоя подлость не передалась ей,
Еще не настигла вина,
И речь как всегда проявляет участье,
Похоже, что только она.

Она утешает, как Ева Адама,
Целуя вовсю и всего,
И вечер горит в волосинке вольфрама –
С тобою одно вещество.

2010

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!

Провів до сонних лип, аж за ворота.
Неначе за межу. Без вороття.
Щось мовив на прощання про роботу,
Даремність мрій і труднощі буття.

Затримав у долонях мою руку,
Мов виправдати мить гірку хотів...
До стежки нескінченної розлуки
Із власного життя мене провів.

І я пішла... І йду. Не озираюсь.
Душа палає болем, як болід.
Коханню сповідаюсь.
Сподіваюсь,
Що ти мені ще дивишся услід.

2005

Мармур неба індиго, і тихо
виринають зі сну ліхтарі,
запаливши ясу вогнедихом,
наче вправні старі штукарі.

Поволока фатальна впівока -
вії тінь - оксамитова ніч
у цю хвилю упасти звисока
хоче, тільки беззвучно поклич,

шугоне кажанячим польотом,
залишивши криваву зорю,
де в горлянки до сутінків-готів
ллється з обрію гаснучий брют.

2010 р.

Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
 
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями,
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
 
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому,
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
 
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
я тебе кохаю палко -
незакінчена lovestory
влізла в пам'ять, наче скалка,
і гірчить, як чорний ель.

не рипить баркас тривожно,
і вітрило не лопоче,
не звивається змією
прооливлений канат...
ти казав, тобі не гоже
у мої вдиратись ночі,
накидав стару ліврею,
і відчалював назад,

щоб назавтра повернути.
обіймав свою жадану,
обціловував словами,
присягав на ста вітрах.....
а вогка вечірня сутінь
поглинала пристрасть п’яно.
ти і сам тоді не тямив,
як глибоко вир затяг...

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
в інший бік метнулись шальки -
то була чужа lovestory,
що розбилася об гальку,
срібнопінно, наче ель.

2010 р.

Старезні верби п’ють ранкову свіжість,
Дорога сонно вужиться в туман…
І крик зорі, що навпіл переріже
Останній сон,
Останній біль.
Обман
Нічних ілюзій скорчиться у вікнах,
І вороння із пазух чорноти
Витрушує на яворове віття
Осінній день, немов кисіль, густий…
Стрибне у скло пожовклим пілігримом
Листок тополі десь аж звідтіля,
Де вітер вив солоні мокрі гриви
Дубів козацьких…
І мені земля
Запахне домом, димом і дитинством,
Солодким воском росяних полів…
Старезні верби, хай вже не столисті,
Але такі малі мені…
Малі…


2010

По долонях ворожить клену
кароока циганка осінь,
просить золотом, гарно просить –
і вкриває траву зелену

п’ятипале яскраве листя.

Яворам обіцяє літо,
хризантемам – тепла доволі.
Всім віщує красиву долю,
а самій би лише надіти

горобини важке намисто…

Бреше солодко і яскраво.
За таке золотити – радість!
Вихваляє, лякає, радить,
ліву візьме долоню, праву…

І тремтять золоті і чисті

долі лінії в жовтім листі…

2009

І бачу - мріями і віршами,
Як сни ростуть із незабутнього.
Як день за днем стають чіткішими
Розмиті контури майбутнього.

Як проступають з невідомого -
Новими рисами й деталями -
Початок смутку незнайомого,
Кінець дороги, що за далями.

Як над коханням нерозтраченим
Пливуть століття за хмаринами.
І я всміхаюсь по-дитячому,
Десь між пожовклими світлинами...

2003

Відсип-но жару, осене!
Я вже прощала й до семи,
І сім разів по сім, та ця
Образа з тих, котрі серця
Іржею точать до кінця.

Твоє одвічне вогнище
Не загасити і дощем –
Ген верховіття у вогні –
Тож не шкодуй жарин мені,
Пали мій сум!
…Згорить чи ні?..

Між нами повня. Простір коливань.
Мовчання не ягнят, а кіз. У коси
Тобі вплітає серпень запах трав
І ніч оця мені тебе приносить.
Із молоком на писаних вустах
І джазом, що собою серце повнить
Твоє. Бо я… Я слухаю тебе.
Лише тебе, але по цей бік повні.

Між нами небо. Зорями бажань
Усіяне, наповнене по вінця.
Мої думки стрибають по зірках,
Мене до тебе наближає ніч ця.
Коза, кролі, твоє село і трави
Із росами щасливих наших сліз.
Я всіх люблю. Тебе люблю і повню,
І вересень, що ніч оцю приніс.


2010

Моя жагуча Сеньйоріто,
тобою пломеніє літо,
до тебе прилипає світ,
очей моїх пруткий політ.

Кради мене, цим ритмом, танцем –
охоплюй стегнами у трансі,
чаруй у рухах запальних.
Тебе я відчуваю в них.

Яка гаряча серця битва
оголює слова, о бритво.
Пелюстя одягу тонке
уяву гріє, мов саке.

Воно стікає і хвилює,
скрипково, пристрасно малює
переплітання хтиве тіл.
Зникає дах і небо – діл.

Тобою в танці я нап`юся
по вінця. В коливному русі,
тебе від ґудзиків звільню
на ноті лю`. У фарбах ню

переливатиметься ласка,
метеликом назвемо казку,
а поцілунком – дивну мить,
де тільки млість живе і ми...

Де нас нема – там тиша гасне
у неповторних нотах-пасмах,
виношує екстазне 'так'
і серце губить в танці такт.

(Caramba...
F..k)
14 Вересня 2010

Очі хочуть,
Свідомість - аж мліє,
Пульс танцює, неначе змія.
Ти – близька і далека,
Як Мрія:
Неосяжна,
Не тільки моя.

Всім даруєш усмішки-надії:
Розхвильовані, згубні, ясні.
Здогадатись боюся –
Не смію:
Що Ти хочеш сказати Мені?

Наші очі зустрілись,
Як долі,
Зупинившись :
На мить,
На роки?
Засоромились пристрасті „голі”,
Лиш твоєї торкнувся руки...
14.09.10р.

...коты кричат, как брошенные дети,
и в подворотне попрошайка-ветер
вчерашнюю газету рвёт из рук,
в которой красным обозначен круг,
где еле видимым, «слепым» петитом
написано о том, что в знаменитом
когда-то цирке – старом шапито
на распродажу привезли авто
в связи с отбытием владельца
в мир иной.
И фотография –
его со мной.

ах, о погоде, да!
была весна.

Но нынче осень, осень, господа.


2010

Из неосознанного сна,
из недопетого куплета,
из недопитого вина
и несогревшегося лета –

я нарисую на листе
глаза и капли на ресницах.
Как жизнь художника в холсте -
в них отражаются зарницы.

В них отражаются слова.
Какие? Вслух не произносят.
Там в них - Любовь. Всегда - права.
Она прощения не попросит

за то, что пламенем горит,
за то, что ураганом - крышу!..
За то, что ночь о ней кричит
другому сердцу... вдруг услышит?!

За то, что путая "дела",
без писем и предупреждений,
правее правых всех - пришла,
разбив стекло предубеждений...

Акварелі медові. Пірнають мазки в молоко.
Білий світ А-4 такий загадковий і теплий.
Ти малюєш картину натхненно і так зі смаком,
розсіваєш насіння палітри у небо над степом.
Пофарбована лавка і дошка тобі за мольберт.
Прохолодно у класі, але не збагнути до діла,
коли твориш окрилено, пристрасно перший шедевр,
що замерзли долоні, і руки, і вуха, і тіло...
Мій маленький художнику, скільки реальій земних
пізнавати прийдеться у холоді попри утому.
І тому намалюй мені зараз у кольорі сни.
Я прийду дуже скоро тебе забирати додому...

Жив поет, як і належить – бідно.
Вмер собі, то й що? – Так має бути.
Помирають не лише поети,
Помирають і звичайні люди.

А що був поетом – що із того?
Кожен у житті не лиш людина.
Хтось копає ями для померлих,
Хтось краде і зваблює блондинок.

А писати вірші? – дивні люди!
Краще б заробляли на вокзалі,
Чи в порту, чи просто двірниками
Щоб на хліб і традиційне сало

Не чекати подарунків влади.
Бо згори якщо дають, то душу
Вимагають не лиш від поета.
Знаю я і вам сказати мушу:

Жив поет, а чи живе, чи, може,
Геніальні написав трактати –
Нині хто, скажіть, читати буде?
Нині треба жити-помирати.

Бідно, чи багато? – що із того?
З вірою, без віри? Може бути…
Але як ховаємо поетів
То такі ми нелюди. Чи люди?


2010

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Новини і кава. Будень.
І кована мідь. І осінь
Сутула, стара, прошита
Словами вчорашніх снів.

Порожні розмови. Клапоть
Опалого неба. Вечір
Гортає хвилини щастя
Перстами брудних калік.

Минулі пригоди – кістка,
Кинута псам під ноги.
Ніч обіймає душу
Холодним плащем дощу.


09-10.09.10

Уходят всадники — и королевство пало,
Усталый ангел вновь забыл трубу.
Воздастся всем надеждам. И судьбу
Веков волчиц, и осень маргинала
Наполнят архетипы. И сознанье,
Влекомое и к Городу, и к миру,
Мгновеньем разорвет небес порфиру,
Что в день четвертый стало одеяньем
Для Истины. Укрытием от зла,
Волшебных ламп не пропуская блики.
И только предков горестные лики.
И Русь все ждет, как от весны — тепла.

Я випила до дна твої бажання, літо,
відверто, жадібно, несамовито,
як перед смертю п’ють,
неначе про запас.

Ти безтурботно спрагу гамувало, ніби
за це собі примірювало німб і
пекучим блиском цим
поєднувало нас.

То нащо ти тепер жадаєш так спокути?
бо келих не такий? йому не бути
нічим, крім келиха,
з якого ллється час…

залий мене відмоленим дощем,
залий –
я хочу пити ще!

Я для тебе, мій милий, ну просто суцільне «занадто»...
Незалежна й різка. І відверта (що так неприйнятно).
Надмір рухів і слів. Без жіночної плавності ліній.
Саркастична і пристрасна. Аж до судоми в колінах.

Надто рідна й чужа. Й трохи більше, ніж можна, жадана.
(це поки дискутивно, чи рима доречна «кохана»).
Недосяжна й нервова. І трошки занадто вродлива.
І обіцяна іншому, щоби «довіку й щасливо».

Ти пробач мені, милий, (як сонячно в бабине літо…),
Що таку тобі випаде так безоглядно любити.

10.09.2010

Не питай про майбутнє. За Сциллою – Море Утрат,
за утратами – долі непевні фіорди.
Невагомість життя у акордах аорти
не одразу відчутна. По краплі назад
витікаю у тебе навпіл не тобою,
щоб вертатись по хорді в дотичність ковзку,
по хиткому канату – вузькому шляху,
(що довірений обраним) вже не святою -
безнадійно простою, мов липовий мед,
розігрітий на продаж (на радість прочанам).
Ми старіти колись (всім на зло) перестанем
і народимось знову. Останній поет,
неодмінно запійний, бездарний і хворий,
розповість перехожим про марність надій
і в мовчанці у відповідь – чорній, німій –
він згадає про нас і про нашу «лав сторі»,
щоб «на жалість» (без грошей) купити повій.

Усилий сладостный итог:
Лежит у ног твоих вершина.
Ты покорил,
осилил,
смог –
Не зря зовут тебя
Мужчиной.

И, кажется, Фортуна ниц:
« Мой господин и повелитель...
Исполнить Ваш любой каприз
Готова:
всё, что захотите...»

А рядом,
молча,
за спиной
Горда,
как тёплый лучик с юга,
Судьбой подарена весной:
Жена,
советница,
подруга.

Как дополнение твоё –
Без славы, почестей и нимба:
Она –
«виагра»,
мумиё,
Женьшень,
целящий «за спасибо»!

Спасибо, милая, что ты,
Из пут фантазий очумелых
Меня «на землю» с высоты
Звала и возвращала к цели,

Что, направляя дерзкий ум,
Вперёд манила неустанно,
Спать не давала на посту
В объятиях дружка-дивана,

Что ободряла в трудный час,
Целуя нежно, словно мама,
За теплоту любимых глаз
Спасибо, женщина-нирвана!
6.10.10г.

А осінь починається шафранно –
Латунь небес у сонячних афішах,
Кленові вальси під фортепіано,
Лелечий сум, як музика на вірші.

Аж поки згіркне, димом зíйде терпко,
Зцілована в півсвітлі ресторанів,
І вже на сцені осінь-шансоньєрка –
Рудоволоса муза Модильяні.

Дощі, дощі… зітруть строкаті шпальта.
Їй до лиця печаль – сивини ранні,
Холодних злив надірване контральто,
Останній виступ у кафешантані.

Душі торкнеться щастя нетривале –
Короткий спалах золотого лету.
Мадонною брунатного вокалу
Назвуть її закохані поети.

Чаєм залитий стіл. Ми розсипаєм сіль.
Лампочка сорок ват. Вата, ножиці, йод.
З радіо чути рок. Осінь - пора весіль.
Не розшифровуй, це - осінь - таємний код.

Рани ховай, стрибай: осінь - життєвий драйв.
Дряпайся, вигризай кращий собі шматок.
Осінь - пора води. Наш орігамі-рай,
Складений власноруч, знов під дощем намок.

Знову є я і ти. З радіо ллється блюз,
А по блютузу - ніч - темна, жива, мов квас.
Я твій найдовший сон - ти у мені загруз,
Жодний неофрейдист не розшифрує нас.

Лампочка, чай, люблю. Тулиш мене до щік.
Радіо в стилі джаз. Йодом цілую біль.
Осінь - маленький звір, вимучений з дощів,
Вистражданий, немов - осінь - пора похміль.




осінь-2010

Розминувся з вітрилами вітер на морі морів,
У таврійських степах заблукали великі монголи.
Ти напишеш слова, непідвладні облуді крамоли
Про іще один день, що як ти або я догорів
Та й пішов світ за очі, озувши діряві постоли.

...Ні сьогодні, ні прісно, ні навіть во віки віків
Цим пророцтвам твоїм, як і нам, не судилося збутись:
Ця печаль невтолима, її неможливо забути,
Як би не намагався і як би цього не хотів,
Бо зректися її - означає зректися спокути.
2010

Ми житимемо там, де ми жили –
Де сон метелика, де спомини бджоли,
Де повна плоді піднебесна таця,
Де в пáзолоті павітри й жнива,
Де в горнім горлі крапелька жива, –
Нам жити там і знов туди вертаться,
Блукавши поміж гонів і годин,
Коли на нас подивиться Один,
Коли на нас пресвітле сяйво лику
Сяйне з-поза всегорньої габи,
Надовкруги оглянемось, аби
Знайти величину рівновелику.


4 вересня 2010 р., Київ

День погас у згасанні літа.
Сонце спати пішло додому.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це, нікому…

Я так хочу сміятись тихо
у солодких обіймах ночі,
коли мрії шалений вихор
нас з тобою украсти хоче.

Нічка сни просіва крізь сито -
вони бавляться з нами в лови.
Я так хочу тебе любити,
Та нікому про це ні слова...

Ти не будеш моя. Відпускаю як птаху на волю.
Вже долоні спітніли і пальці обм’якли – Лети!
Поквартально зболить. Метушнею покриє густою.
Ніби димом пожарищ, згорають останні мости.
Відпускаю із рук у дими і у спеку від згарищ.
Монотонно шепочуть прощальну молитву вуста.
Не була ти моя, а тепер взагалі відлітаєш.
Дихай волею вповні.
А у горлі здавила нестерпна така гіркота.
03.09.10.

Ти настояна на слові,
Ніби ніч оця на травах,
Ніби слава на опалих
Лаврах древніх перемог.
Ти задивлена у далеч,
Як на шию гостра шабля.
Ти до болю загадкова
І до крику не моя.
Бережеш для мене вірність
Не зі мною. Неземною
Платонічно-протинічно
Наша бачиться любов.
Ти така, яку бажаю,
Уявляю… Приміряю
Простирадла білу пристрасть
До гарячих наших тіл.
Ти така, як день прозора,
Наша нива неозора,
Наше поле з двох стежинок
Перекреслене життям.
Ти настояна на волі,
Вітер вибриками долі
Пестить спрагле тіло літа
Розпинаючи моє.
Ти йому відкрила груди,
А мені відкрила душу,
Я за тебе сонце зрушу,
Я за тебе п'ю до дна.
Ти така одна на світі,
Ти окрилена при світлі,
Ти без світла, як без мене
В землю втиснута, мов гріх.
Я такий як ти. Без тебе
Я без крил впаду із неба,
Бо розіп’ятий на слові,
Що злітає з уст твоїх.


2010

Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, словно ладонь хамама.
Валид на шебеке вальяжно плывет по Инду. (И выглядит он там,
Как бронзовый полумесяц на золоченом шпиле фракийского храма)
Откуда-то с северо-запада подуло слегка одичавшим Понтом.
Мон-Сен-Мишель еще пуст, доходяга Обер сегодня не вяжет лыка:
а) вино оказалось не в меру крепким; б) магнитные бури.
Обер все понял, получив по балде от святого духа (святого лика).
Еще целых пять столетий до скоропостижного изобретения пули.
Святой Престол, скрепя суставами и кряхтя, занимает Сизинний.
(В этом смысле, скорее всего, повезет именно Константину)
В целом - мир, не нюхавший табаку, не видевший магазина.
Арабский пастух жует соломину и гонит лениво скотину,
На Хонсю зазвенели довольно медью, очередь целлюлозы.
Юстиниан узнает, что на самом-то деле такое - скорость.
Харадж, джизия, финики, эллинизм византийской прозы.
Рот Дамаскина, а - если быть точным - его зёв и полость.
Осень семьсот восьмого выдалась жаркой, особенно на Иберии.
Римляне малость по-истрепались со времени смены причала.

От того-то нам паруса и кажутся такими ослепительно белыми,
Что нас далеко унесло от начала.

Сентябрь 2010

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010

Змінився ніччю день, тепло стікає з рук.
Загравами земна облуда майоріє,
Іди на голос мій,
Іди на ніжний звук –
Крихка і світла залишилась тільки мрія.

Її ж бо сутність не зблідніє від обмов.
Ти не помилишся і смак її пізнавши,
Щем увібравши незліковний - як любов,
Де мрія Мрією лишається назавше.


2010

Вина!
Коли п`янить – не пий до дна.
Так можна вратити все те,
що руку клало на святе
і прирікалося плекати.
Осонням на вікні картатим
до серця тулиться весна.

Вина!
Кого любитиме вона,
кому збере на мед слова?
Її я в серці приховав,
як у гіркій – шляхи до раю,
як шабля – гонор самурая,
чи втрата – шибеницю снам.

Вина!
Ніким не займана війна
росте, дичіє. А війне
і запах меду біль прийме.
У вітер літо перелито –
таке п`янке дорожнє мито,
так неоплатно стало нам.

Вина!
Вогнем у неї поринав,
та погасав язичний хміль,
ми залишалися самі
на відстані стінної тиші,
чекали доки перепише
гортанну суш нова струна.

2 Вересня 2010

(Пісня)

Накликання краплин,
приборкання бажання.
П`є дощовий полин
цю музику кохання.

На ноти падолист
кладе осінню втечу,
немов лягає вись
знеструнено на плечі.

Приспів:

А ніч - не ніч
І день... як сон.
Шумить вино
на хвилях скронь.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія
невартих сліз,
забутих слів,
де птах розлуки
раптом сів.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія.

Виважую терпке
відважуюсь летіти
де зібрані думки
в одне вологе літо.

Де для долоні рай
в розпущенім волоссі,
а в серце зазира
щось болісне і босе.

Приспів

Торкнутися би уст
і дмухнути на вітер
цілунку тихий плюск
при осипанні літер.

Та серця не знайти,
ні вістки, ні порогу.
Згоріла нота "ти",
та що кому до того?

Приспів

1 Вересня 2010

Все це було вже. Може, досить?
Та ні. Асфальт вологий. Осінь.
І раптом знов мене заносить:
Зустрічна смуга. Шовк волосся.

Я відмовляюся! Не треба!!!
Твоя дружина, син... А небо
Жбурляє пригорщами квіти:
Збирайте щастя, грішні діти!

Я зупиняюсь, очі - долу,
Та геть з калюж сміються зорі.
Це - божевілля, біг по колу
Під оплески лихої долі.

Нехай не дивиться на мене!
Нехай ні слова, ні пів-слова...
А серце: "Пізно, ви на сцені:
Ти, він і осінь. Бачиш: знову

Між вами - спалахи кленові..."
Між нами - спалах, а дмухнути -
Багаття! Сказ душі і крові
І - ні звернути, ні збагнути.

Погода зранку варить, варить…
Кіптяве небо повне сліз:
Ось-ось нарешті дощ ушкварить
На радість спеченій землі.

…А він підкрався, наче злодій,
Впав на асфальт, дерева, дах:
Такий лискучий і холодний,
Немов презирство до невдах.

Чекать полегшення даремно,
Волога подих забива,
А дощ – такий густий і темний,
Неначе сонце скасував.

Нудьгують люди по квартирах,
І жодна пташка не літа,
А дощ – такий самотньо-сірий,
Немов змарновані літа.

...Він лив і лив, небесно-чистий,
І пах, як скошена трава,
І поливав зчерствіле місто,
І умивав, і напував…

Ущух, нарешті… А пізніше
Обсушить сонечко віття,
І буде вечір світло-ніжний,
Немов чекання на дитя.

11.07.2009

Не встигла зібратися вранці -
Старенька гукає в печалі:
-Ой, горе! Прокляті поганці
Увесь обірвали фізаліс!

Кажу: “Не журіться, ну що Ви.
Аби то - все горе у світі!
Чекайте – ще кращими знову
Зростуть навесні наші квіти”.

А справді, в безсилому віці
Чому ще стареньким радіти?
Кошлатим зманіженим кицям,
В пилюці, в недопалках – квітам...

Кінцівки болять і німіють –
Пусте! Чи ж ми – ніг не ламали?
Страшніше за все, зрозумійте,
Що й розум відходить помалу.

Мов бранець пов’язаний – мозок,
Бо зовнішній кожний подразник
Проб’ється крізь мури склерозу
Хіба що з десятого разу.

І все – обертається сумом.
Нам радість – а бабі розпука:
Хто їй – ця дівчИна-красуня,
І де її люба онука?

Невірчо вдивляється мати
У літнього сивого сина,
Бо в пам’яті – інша закладка:
Маленька слухняна дитина.

Як звично, в вікно подивитись –
І вгледіти клумби порожні...
Залиште бабусям ці квіти!
Весняних – чи всі вони дОждуть?


...Виходжу з під’їзду. Дивлюся:
Вціліли окремі рослини.
- Не плачте! - Кричу я бабусі,
- Лишилась іще половина!

29.09.2007

Без докорів сумління і хули
(Дай, Боже, перебути чорну смугу цю!)
Самі себе на муки прирекли,
Хто дурістю своєю, хто - байдужістю.

Гряде орда пітьми (числа їй несть!).
В жалобі смутку Та, що "ще не вмерла".
Самі собі звели Голгофський хрест
На стежці до Духовної Говерли.

А вже ж були близенько... А могли ж...
Чого забракло: сили чи терпіння?
Самі себе цвяхуємо. Коли ж
Заслужимо у неба воскресіння?

2010