11. ДИКУНАМИ – ПО КАВКАЗУ.

Обміркувавши ситуацію, я скоро зрозуміла, що навіть при наших скромних статках та ненав’язливому туристичному сервісі, у такій величезній країні, як СРСР, де нам випало народитися і жити, все ж доступно багато чого захоплююче-цікавого. Тож, при першій же можливості, а саме – черговій відпустці, узялась активно та безстрашно втілювати свої, здавалося б, ефемерні мрії у реальне життя, вирішивши подорожувати «дикунами».
Не зважаючи на свою провінційність, із вродженою допитливістю та запалом, кинулася на штурм найкрасивіших, найвідоміших місць ще незнаного , таємничого для мене Кавказу.
Трохи зваживши наш небагатий бюджет, а саме відпускні та зарплати – свої і чоловіка, вирішила, що економити на цьому не варто. Тому не стала розмінюватись на трохи дешевші приазовські «курорти», типу Кирилівки, Бердянська, Скадовська та т. п., а відразу замахнулася на один із найвідоміших курортів Кавказу – м. Сочі. Мабуть, якась вища сила, що завжди намагалася хоч якось керувати моїми зухвалими вчинками, все ж таки трохи скорегувала мої наполеонівські плани, бо в одному купе причіпних вагонів «Кременчук – Адлер», разом із нами, дуже вчасно виявився корисний попутник, полковник у відставці, котрий якраз повертався із гостини від кременчуцьких сватів додому, до Сочі. Трохи поговоривши зі мною про те, про се, він тут же запропонував нам оселитися у нього в м. Лазаревському. Я запротестувала, заявивши, що хочу тільки у Сочі! Він посміхнувся і пояснив, що Лазаревське це один із чотирьох районів Сочі. До того ж, саме
зараз, у розпал оксамитового сезону, а був серпень місяць, у центральному Сочі, шалені ціни та дефіцит житла, а у нього вільна квартира із усіма зручностями, на лісистому схилі гори, де завжди свіже повітря та спокій, зовсім близько від прекрасного пляжу, а ще там не затока, а відкрите море і найчистіша вода! Та й оплату він запропонував фантастично низьку, а саме один руб і п’ятдесят копійок із сім’ї за добу! А до центрального Сочі кожної години ходять катери та електрички. Ну, від такого ми вже не могли відмовитися!
А тим часом, потяг відстукував колесами кілометри, у вагонах стояла неймовірна спека. бо кондиціонерів у ті часи майже не було, а вентиляція також примітивна – люки у стелях вагонів майже скрізь намертво законопачені. «Сонце світить прямо в глаз, бо ми їдем на Кавказ» - жартували змокрілі пасажири.
Проїжджали уже степову, розжарену Кубань. На зупинках галасливі, засмаглі козачки із прилеглих станиць атакували вагони, пропонуючи апетитні та недорогі місцеві фрукти, овочі та рум’яні, запашні пиріжечки. Мені захотілося скрасити наше меню вареною молодою картопелькою, яка апетитно парувала із укутаних чавунців, посипана свіжим кропом, та малосольними, пахучими огірочками. Олежка просив морозива, яке продавалося поряд. Дівчинка із сусіднього купе просила маму купити їй морозива. Я вийшла на перон, дівчатко ув’язалося зі мною і ми стали у довгеньку чергу за морозивом. А тим часом, потяг зрушив із місця. Я була вже біля продавця і ледве встигла розрахуватися та заскочити із дитиною до якогось вагону. Потяг уже набирав швидкість і раптом різко загальмував так, що деякі пасажири навіть попадали. У мене тривожно завмерло серце і ми з чужою дитиною стали майже бігцем пробиратися до свого вагону. А там стояв неймовірний гвалт! То, виявляється, мій чоловік, у істериці зірвав стоп-кран. Уже позбігалися начальник потягу, міліціонер та провідники. Юра галасував на весь вагон, що пропала його дружина і чужа дитина. Добре, що хоч флегматична мати дівчатка спокійно щось жувала. Тут я спокійно пробилась до свого місця і міліціонер, коротко мене допитавши, сказав Юрію:
«Ваша жена умнее Вас! Успокойтесь, гражданін!». Штрафувати його за зрив стоп-крану, правда, не стали.
Утомлена цими пригодами, нагодувавши свою схвильовану сім’ю обідом із картопельки з огірочками та залишками смаженої курочки, я залягла відпочити на верхню полицю і провалилася у сон. Уже вечоріло, коли Юра своїм командирським голосом розбудив мене: «Смотри какіє гори! Всьо проспишь!»
Я виглянула у відкриту верхню фрамугу вікна і зачудовано завмерла – поїзд мчав гірським масивом, часом пірнаючи у довгі, темні тунелі, пробиті просто у горах. Мальовничі гірські схили, змінюючись, наче у кінострічці, мелькали у вікні.
І ось, нарешті, поруч із залізничним полотном, відкрилося безкрає , бірюзове диво – це було Чорне море! Далі дорога постійно пролягала понад морем ліворуч, а справа здіймалися до неба могутні гори, знизу оперезані темно зеленою, лісистою рослинністю із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали легенькі сіро-білі хмари. Хтось крикнув: «Он, дивіться, орел сидить на скелі!».
Ця дика екзотика відразу ж захопила у полон мою романтичну уяву. Це, здається, ми тоді доїхали до Туапсе. Далі ми спокійно дісталися із нашим гостинним господарем до його тихої квартири, де виявилося надзвичайно затишно і прохолодно. Піднялися по лісовій стежині трохи угору. Нас вітав і потім постійно супроводжував дзвінкий хор цикад. Лазаревське мені надзвичайно сподобалося. На базарчику продавались екзотичні місцеві ласощі із виноградного соку та горіхів, пахлава, смачнючий виноград – ще не бачений нами «Дамський пальчик» та варена кукурудза і гіркуватий, чудодійно корисний, дикий гірський мед майже чорного кольору. Коли мій синочок, перекупавшись, трохи застудився, то цим медом із чаєм та йодованим морським повітрям вилікувався за одну добу. Ми чудово відпочили, особливо не перевтомлюючись. А коли на морі здійнявся п’ятибальний шторм, який позаливав пляж і навіть подвір’я приватних будинків, розташованих близько до моря, то ми використали цей час для екскурсії на озеро Ріца. Це була захоплююча подорож автобусом по Військовій Грузинській дорозі, яка звивалась серпантином над запаморочливими прірвами, відкриваючи дикі гірські пейзажі, від яких перехоплювало подих. Дехто із туристів кричав від страху, а я завмирала від захоплення. Саме тоді мені прийшла дивна думка, що, мабуть мої далекі пращури жили колись у таких горах, бо я відчувала себе там абсолютно щасливою, неначе повернулась додому! Через багато років я написала про це вірша: «…Не знаю я, ким Ви були, мої прапращури родинні, чи сіті з рибою тягли, чи пасли кіз на полонині?
Не знаю, також, де жили. Ніхто вже з Вас не заговорить. Здається Ви із гір зійшли, бо наче вдома, я у горах…»
На озері «Ріца» ми добре відпочили, ознайомилися із історичною пам’яткою – дачею Йосипа Сталіна, помилувалися унікальною красою цього озера та навколишньої природи,
придбали сувеніри, які я довго зберігала вдома, та щасливі повернулися пізно увечері до Лазаревського. Були ще цікаві екскурсії: до океанаріуму у м. Сочі, де у величезних акваріумах був представлений підводний світ із його екзотичними мешканцями, від якого ми із синочком були у повному захваті! Довелося спостерігати, як трохи далі від Лазаревського, зародився над морем смерч, який здавався нам із далека величиною із сірник, що наче плавно ковзнув узбережжям. А потім виявилося, що той забавний сірничок злизав та відніс у морську безодню десятки «дикунів» та їхніх авто, які саме відпочивали у кемпінгах.

Після цієї подорожі я остаточно та безоглядно закохалася у Кавказ. Промайнув ще один рік у сімейних, побутових турботах та виснажливій праці.
Не було часу навіть помріяти про нову зустріч із горами, але десь у глибині душі жила і допомагала мені усе це витримати таємна і світла думка про майбутню відпустку. Моєму чоловіку запланували чергову тарифну відпустку на листопад, тому він навіть звільнився з роботи, щоби таки поїхати на відпочинок разом із сім’єю.
Цього разу я вирішила їхати тільки у Гагру, про яку наслухалась, як про «рай земний» від щасливчиків-туристів, які хоч раз там побували.
Тому, як уже не намагалися перехопити нас ще у вагоні галасливі зазивали, вигукуючи різні звабливі назви курортних містечок: «Лоо», «Дагомис», «Хоста», «Піцунда», «Гудаута», я не звертала на них уваги. Ми прямували тільки до Гагри! На виході із вагону нас підхопив вусатий вірменин, який здавав житло туристам, і довіз своїм автомобілем до двоповерхового особняка на дванадцять кімнат (кожна з окремим входом) – справжній приватний готельчик. Заселялися ми на другий поверх, коли вже стемніло, тому, нічого не роздивившись, поснули, утомлені далекою дорогою.
А вранці, вийшовши на велику терасу, я завмерла від захвату! Будинок обступав мандариновий сад – темно зелені крони рясніли плодами нестиглих мандаринок. Розтерши в руці, потай зірваний товстенький листочок, я відчула божественний цитрусовий аромат! А за садами і будинками розкинулось до горизонту безкрає синє море, над яким сходило, вже зрання розжарене, сонце. Ми спустилися кам’янистою доріжкою на велику набережну, на якій вздовж моря росли високі пальми, а з іншого боку пишались якісь, справді райські, дерева із великим, міцним, зеленим, а знизу, наче замшевим, листям. Це були магнолії, які тоді якраз цвіли величезними ніжно-рожевими квітами! А трохи далі яскраво палали цвітом дивні олеандри! Так починався від набережної чудовий приморський парк. Далі, гуляючи, ми відкрили казкове велике озеро, де плавали цілими сімейками чорні та білі лебеді з сіренькими лебедятами, які катались на спинах батьків, кумедно виглядаючи із їхнього пір’я, та скочуючись у воду. Нарешті ми, поснідавши в кафе на набережній гострими, але надзвичайно смачними стравами абхазської кухні, дісталися на просторий пляж і кинулись у ласкаву, теплу і чисту водичку! Із моря відкривався прегарний краєвид на Гагру, яка тягнулася узбережжям, а навколо її оперізували високі темні гори із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали сіро-білі хмари! Пляж ряснів рожевими обпеченими спинами москвичів та волохатими чорними грузинами, які полюбляли відпочивати саме у Гагрі. Пізніше, гуляючи містечком, ми відкрили, що добре розуміємо абхазьку мову, бо всі надписи легко читалися, наприклад, – «Амагазин», «Ашкола», «Абольница», «Астоловая», «Апочта» і т. д.. Чорняві, стрункі абхази виявилися дуже симпатичними людьми із тонкими аристократичними рисами обличчя та рицарськими манерами. Увечері ми знайомилися із сусідами. Влаштували невелику вечірку.
Як завжди, мене цікавили яскраві типажі. Цього разу, впадали в очі дві родини. Одна – молода грузинська сім’я: вгодований чоловік Отар, начальник якогось автотранспортного підприємства та його худорлява, аристократично-вишукана, дружина Нателла, яка попросила називати себе, чомусь, Світланою, – диктор грузинського телебачення із Тбілісі з трирічним, украй розбалуваним синочком, якого вони пестливо звали Лаша. Їхні друзі– московська сім’я: мати, товстенька жінка середнього віку, завідуюча овочевим магазином, як на ті часи, поважна особа, її чоловік – безпросипний алкоголік та дві доньки старшокласниці – скороспілі пампушечки, які і були предметом неприхованих мрій та загравань Отара. Доки Світлана вибивалася із сил, готуючи різні грузинські страви та наглядаючи за вередливим непосидячим, наче ртуть, Лашею, Отар налагоджував корисні контакти із батьками двох звабливих недоліток, які зводили його з розуму своїми пишними квітучими формами, що так і лізли в очі, випираючи із легеньких, коротких, часто майже незастебнутих халатиків. У багажнику своєї перламутрової «Волги» він привіз ящик вірменського коньяку і тепер щедро частував московське сімейство. Матуся була у дикому захваті від такої уваги і весь час повторювала, шо мріє видати донечок заміж тільки за грузинів. Нателла (Світлана) зеленіла від злості, але терпіла та пригощала їх своїми стравами. Далі – більше: Отар став возити дівчат вечорами до Піцунди на танці, звідки повертались вони вже під ранок. Нарешті Світлана не витримала і, всупереч грузинським звичаям покірно терпіти усі витівки чоловіків, влаштувала гучний скандал, після якого грузинське подружжя спішно відбуло у рідні гори, хоча Світлана так і не встигла жодного разу побувати на морі…
Була ще одна цікава московська сім’я. Жили вони утрьох, як і ми, у сусідній кімнаті. Батьки, обоє худенькі, руді і некрасиві і донечка років семи. Жінка звала чоловіка Ду, а він її - Му, що означало, як мені потім пояснили, Едуард та Муся. Мене приваблювали їхні цікаві інтелектуальні розмови та ніжне ставлення один до одного. От тільки дивувало, що донька горнулася до матері, але сторонилася від батька, наче він був їй чужий. Вони запрошували нас разом проводити час на пляжі, вечорами ми разом вечеряли на відкритій терасі. Одного разу Едуард сам приготував справжній узбецький плов і пригостив нас цією надзвичайно смачною, ароматною стравою, де порівно було баранини, рису та овочів. Нам було цікаво і затишно разом. Аж доки вибухнув скандал і у цьому сімействі. Муся істерично ридала, а Едуард гарячково збирав свої речі до чемодану. Злякане дівчатко прибігло до нас і також плакало. Ми пішли розбиратись. Виявилося, що до Едуарда зателефонувала законна дружина і сказала, що захворіла і її кладуть у лікарню, а малого сина ні з ким залишити, тому просила негайно повернутися із «відрядження». Потяг відходив уранці, але Мусина істерика примусила Едуарда піти на вокзал увечері. Муся, невтішно ридаючи, просила мого Юрія бігти на вокзал та повернути Едуарда. Він пішов, але повернувся сам. Тоді Муся розповіла нам, що вона мати-одиначка, а у Ду є своя сім’я, працюють вони в одному главку. Ду - її начальник. Їхній роман триває уже три роки і ніхто на роботі навіть не здогадується про це. На роботі вони офіційно називають один одного Едуард Михайлович та Марія Львівна. І от, нарешті, пощастило їм провести разом десять днів, не ховаючись, насолодитися своїм щастям і раптом цей неочікуваний виклик! Коли я здивувалась, вона розповіла, що у Москві такі романи – звичайна річ, що Москва – це такі кам’яні джунглі, де можна надійно заховатися та зустрічатись будь із ким роками і ніхто про це не знатиме. Скоро Муся заспокоїлась і одного разу я помітила, що вона вже підбиває клинці до мого чоловіка. Тоді наша дружба перервалась. Отак я поступово відкривала московські звичаї та їх аморальні якості.
Потім були цікаві, неповторні поїздки до Сухумі, де ми відвідали оригінальне місце мавп’ячий заповідник, шо вразив нас голими, обгризеними кронами дерев, по яких стрибали в природних умовах безліч різних мавпочок. Ще ми їздили електричкою до Нового Афону у ново-афонські печери, до яких спускалися глибоко під землю також електропоїздом. Одна така печера була розміром із величезний стадіон! Зверху і знизу виростали чудернацькі сталактити і сталагміти. Було там надзвичайно холодно, хоча на поверхні стояла спека +30 градусів.
12. КАВКАЗЬКІ МІНЕРАЛЬНІ ВОДИ.
Багато було ще подорожей і чимало цікавих зустрічей та забавних історій – усі не переповісти! Іноді прокрутиш у пам’яті, наче яскравий калейдоскоп і подумаєш – навіщо це зберігається у безцінній скарбничці твоєї пам’яті? А воно усе відкладалося, збагачуючи життя та прикрашаючи твій духовний світ різними неповторними враженнями. Бо хіба можна забути хоча б ту подорож у район кавказьких мінеральних вод?
Уже виріс і поїхав учитися до Дніпропетровська наш син, життя змінювалось – нічого не стоїть на місці, а мене усе, наче магнітом, тягнуло у справжні гори… Одного разу, ткнувши пальцем у мапу Радянського Союзу, ми і опинилися сонячною осінньою порою у кліматично-бальнеологічному Кисловодську. Знову ж таки дикунами, тобто без усіляких там путівок, усе ще недоступних звичайній людині. Найняли недорого квартиру у приватному секторі у літньої сімейної пари майже у самих горах, бо місто розкинулось на висоті тисячу метрів над рівнем моря. Рум’яний, жвавий дідусь, якому було уже за вісімдесят років, залюбки взявся бути нашим невтомним провідником у гірських прогулянках. Юрію влаштовував походи до гірського озера на риболовлю, від якої той був у повному захваті. А ми із такою ж бадьорою та рум’яненькою сімдесятирічною бабусею збирали гірську шипшину, готували на обід смачнючу юшку зі свіжого улову наших рибалок. Бабуся розповідала, що вони ніколи у своєму житті не лікувалися пігулками, а тільки щось заболить, відразу ішли до могутнього джерела нарзану – головного багатства Кисловодського курорту, благо, доступ до нього завжди був безкоштовно відкритий! Попивши днів п’ять чудодійної водички, знову почувалися здоровими і молодими! Ми, за порадою господарів, також по тричі на день ходили пити той благословенний знаменитий нарзан, що надовго потім зберегло нам здоровими органи травлення.
Але ж мене нестримно манило у гори! Тому ми придбали квитки на усі можливі екскурсії, а саме до найстарішого курортного міста П’ятигорська, котре розташувалось на південних схилах гори Машук, з вершини якої відкривався захоплюючий краєвид на район Кавказьких Мінеральних вод, на Ельбрус та головний Кавказький Хребет.
Правда, подорож до цих чарівних місць не обійшлася без дорожніх пригод. На одному із перевалів наш туристичний автобус зупинився біля кафе – перекусити. Юра замовив собі чарочку вірменського коньяку, а мені бокал якогось знаменитого темно червоного вина, здається, «Чорний принц». Ми розташувалися на відкритій терасі за крайнім столиком, який майже ховався серед високих розкішних хвойних дерев підступаючого узлісся. І раптом щось гупнулось із дерева просто на наш стіл. Це була сіренька кумедна білочка! Мабуть, чоловічої статі. Вона по хазяйськи обнюхувала наші страви. Я подумала, що вона голодна та запропонувала їй смаколики, які нам принесли на закуску. Але знахабніле звірятко уперто принюхувалося до Юриного коньячку… Коли він відставив трохи недопиту чарочку, білочка безцеремонно її перекинула і кинулася злизувати брунатну рідину, жмурячись від задоволення. Офіціант, сміючись, пояснив нам, що це їхній постійний «клієнт»:
- Споілі отдихающіє! – сказав вусатий вертлявий молодик і почухав «клієнта» за сіреньким, гострим вушком. Той продовжував собі спокійно пригощатися. А закінчивши трапезу, прудко перескочив на інший столик.
- Вот, маладєц – і нє закусивает! – захоплювалися хвостатим алкашом туристи-росіяни.
Потім ми зайшли до автобуса, щоб їхати далі по маршруту, і раптом мені стало дуже погано. Страшенні болі пронизали мою печінку! Я схопилася за живіт, в очах почорніло. Відчула, що зараз втрачу свідомість. Обличчя миттєво укрилося холодним потом. Здається, я голосно застогнала, чи закричала. Пам’ятаю, що водій схопився зі свого місця і побіг до мене.
Вони із моїм чоловіком вивели мене із автобуса.
- Скорєє к источніку! - кричав цей літній чоловік. На щастя, джерельце нарзану фонтанувало зовсім поряд.
Я стала пити нарзан і через кілька хвилин чудодійна водичка врятувала мене – світ розвиднився і ми поїхали далі, правда, Юрій устиг вилаяти бармена за їхню «бормотуху», яка була налита у пляшку з-під «Чорного принца». Здається, вони повернули йому тоді гроші ще й відкупилися штрафною чаркою якоїсь горілки.
Потім була захоплююча поїздка у гори. Але це не можна передати словами – треба тільки бачити! Там уперше я бачила таке синє небо, в ущелині збігала кам’янистим руслом гірська річка з блакитною водою. Внизу, видно було мальовничу долину, де затишно розташувалась одна із туристичних баз. Далі ми канатною дорогою піднялися на висоту 3500 метрів понад схилом Ельбрусу, звідки милувалися чарівними гірськими ущелинами та могли понюхати справжні едельвейси та рододендрони, які не дозволялося рвати, бо ці квіти були вже занесені до Червоної книги. Із висоти канатної підвісної дороги відкривалися захоплюючі картини порослих непрохідними лісами гірських схилів далеко внизу, аж дух захоплювало від страху та дикої краси. Чомусь, запам’яталися два дерева: клен та береза, які сплелися в обіймах, в наче підтримуючи один одного, пробилися через лісові хащі до сонечка!
Раптом ми помітили справжній НЛО, що «приземлився» на одному із схилів майже на вершині гори! Потім гід пояснив нам, що то своєрідний рукотворний макет, де хотіли зробити ресторан, але не отримали на це дозволу від якоїсь інстанції.
Ще не можу не згадати незабутню подорож на Домбай. Але неможливо розповісти про всі чудеса та красоти Кавказу.

13. НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ.
Ось так, у наполегливій праці, подорожах, у радощах та труднощах повсякдення формувався характер, зовнішній та духовний імідж новітньої радянської жінки, яка зростаючи у гущі життя та спостерігаючи за реальними подіями не вірила вже тоді у комуністичні ідеали і передбачала, що цей «колос» на глиняних ногах ось-ось має рухнути, залишивши купу безформної маси.
Завод активно будував свій житловий фонд і через декілька років ми отримала двокімнатну квартиру у панельному домі, який я влучно прозвала «гетто». Але все ж таки це була нова квартира, де у синочка була своя окрема кімната. І будинок цей знаходився біля його школи, не довелося міняти школу і вчителів, що допомогло йому добре закінчити своє середнє навчання.
Незважаючи на моє скептичне відношення до КПРС, я потроху зростала у професійному плані. Мабуть, той сталевий стержень моєї особистості відчувало і поважало керівництво нашого підприємства і не тільки. Через кілька років мені запропонували посаду начальника планово-договірного бюро у цьому ж таки цеху запасних частин, до речі , за рекомендацією того ж таки начальника цеху, який колись заявив, що ми з ним «нє сработаемся». Тепер мені був підлеглий великий підрозділ із понад сорока ІТР та службовців. Робота ж незнайома, доволі складна, відповідальна, пов’язана зі збутом запчастин, комплектуючих виробів та товарів народного вжитку. Весь процес реалізації контролювався Мінавтопромом та Главками СРСР, що знаходилися у Москві, тож почалися безкінечні відрядження.
Отоді мені, молодій, провінційній жінці, із середньою технічною освітою, і довелося працювати зі столичними розманіженими дамами та заходити до кабінетів міністра, його заступників та начальників главків, «Союзсільгосптехніки» і ще бог знає яких бюрократичних «шишок», розбещених своєю владою, та закормлених усілякими «подношеніями». А мене посилали до них вирішувати важливі питання із порожніми руками. Пам’ятаю, як один із них, безцеремонно оглянувши мене з ніг до голови, прямо сказав: «Вот хітрий хохлацкій КрАЗ – прісилаєт цвєтущую женщину с красівой фігуркой і думаєт, что етого нам достаточно!».Здається, я тоді залилась рум’янцем так, що стала коралового кольору, як мій новенький светрик. А дарма! Бо червоніти мені було нічого – і фігурка, і «прикид» були тоді, що треба, бо для того, щоб схрестити шпаги із цими персонами, мені, як непростій штучці, необхідно було відчувати себе впевненою у своїй чарівності. Тож, спільними зусиллями наближених до моєї особи співробітників, я була належним чином екіпірована. Хтось запропонував мені придбати елегантну «гедеерівську» спідничку із веселенької шотландки з плісированими та шкіряними елементами – останній писк європейської моди, хтось – гарненькі фінські чобітки на високих підборах, і за прийнятною ціною. На місцевому речовому ринку удалося відшукати шикарну песцеву шапку, яка на диво підійшла до випадково купленого у магазині зимового пальтечка естонського виробництва, що прийшлося на мою тоді струнку фігуру, як улите. Тому, оцінивши усе це, мої нові московські співробітниці тільки і змогли єхидно процідити: «Ішь, какая молодая, да уже пролєзла в начальство! Видать, есть рука мохнатая?». Я зрозуміла, що для мене краще їх не розчаровувати – нехай собі так думають!
І питання вирішувались, бо я здавалась їхнім шефам настільки необізнаною у хитрих схемах особою, що вони розуміли: тут їм нічого не «обломиться». Узагалі, від тих чиновницьких установ віяло архаїзмом. Наприклад, «Союзглававтосільмаш» - один із основних главків, знаходився у самому центрі столиці, у розкішному старовинному особняку, де у старезний скрипучий ліфт без стінок і дверей, який повільно рухався не зупиняючись угору і вниз, треба було заскакувати та вистрибувати на ходу на потрібному поверсі. Неозорі приміщення їхніх департаментів розділялись низькими перегородками і працювало там по кілька десятків чиновників, тому гуло, наче у вуликах. Саме туди мої підлеглі направляли щомісячні товстезні звіти по кожному найменуванню запчастин у кількості і в сумі по кожній республіці і спецодержувачу. Коли я там роздивилась, як вони поводяться із тими звітами, то жаліючи своїх дівчат, узяла на себе відповідальність, спростивши ту звітність на кілька кілограмів макулатури, за що мені були вдячні люди, і у Кременчуці, і у Москві, зітхнувши з полегшенням.
А коли, через кілька років, у тому «Головавтосільмаші» нарешті зробили євроремонт, то їх відразу ж і скоротили, чи, вірніше ліквідували, бо СРСР тоді «наказав довго жити»… А усі їхні повноваження та обов’язки по нашому підприємству передали мені, назвавши мою нову посаду заступником начальника цеху по плануванню та розподілу запасних частин автоКрАЗ. Величезну економію фінансів тоді отримали би по країні, якби вона не розвалилась.
А ми успішно справлялись із новими задачами, благо, що тоді вже упровадили у нас автоматичну систему управління (АСУП), із допомогою якої ми і працювали «с пєснямі», розподіляючи наш товарний випуск по усьому новонародженому СНД, намагаючись хоч якось задовольнити потреби занепадаючого народного господарства згідно їхніх заявок і договорів.
І ці зміни політичної карти СРСР стали початком кінця нашого славного і могутнього колись, підприємства. Скоро затріщала по швах уся економіка, яка була переплетена і нерозривно пов’язана між собою. Відчуваючи крах усього, я перейшла на іншу роботу, а саме на товари народного вжитку, управління якими очолив талановитий керівник, який підбирав собі професійних працівників. Ми були давно знайомі і він радо прийняв мене у свій новий підрозділ, який став дочірнім підприємством тепер уже закритого акціонерного товариства «АвтоКрАЗ», контрольний пакет акцій якого пізніше викупив один із новоспечених українських мільйонерів Костянтин Жеваго. Тим часом розвал економіки йшов повним ходом. У нас майже зникав ринок збуту наших могутніх автомобілів КрАЗ. І настали чорні дні для робітників
«АвтоКраЗу». Заробітної плати не платили по півроку і більше. Гроші на депозитах в ощадкасах безслідно зникли. А на нашому підприємстві працювали тоді робітничими династіями – цілими сім’ями! Трохи продавалися ще запчастини та товари народного вжитку. Над основною частиною робітничих сімей нависла загроза голоду!
Намагаючись хоч якось урятувати робітників від голоду, керівництво запроваджувало розрахунки із робітниками бартером. Наприклад, у рахунок заборгованості по зарплаті, видавали робітнику причіп до легкового автомобіля, чи мотоблок. Та не усім вдавалося отримати навіть цей бартер. Ми вчилися випікати дома хліб на тертій картоплі та олії, отримували по бартеру макарони та дещо із залежалого десь у Сирії одягу, зробленого із тріскучої синтетики, за який ледь не билися члени профспілок при його розподілі. Люди масово тікали із заводу, намагаючись виборсатися зі злиднів, залазили у борги у різних бариг, та відправлялися «човниками» до Польщі та Туреччини, везучи звідти якісь товари, які дома самостійно збували. Багато цих людей, які виявились нездатними до торгівлі та товарознавства, не встигли вчасно розрахуватися зі своїми кредиторами, потрапили на «лічильник», коли борг зростає у кілька разів, і так втратили своє житло! А декому вдалося розбагатіти. Ті пізніше покупляли собі контейнери, які встановили на ринках, найняли реалізаторів та постачальників і так добре розкрутилися, що скоро позводили собі маєтки. Настав час, коли махрово розквітли кримінальні угрупування, рекет та інші особистості без честі та совісті були винесені на гребінь життя. А чесні, добросовісні працівники були приречені на жалюгідне, злиденне існування. З’явилася і страхітливо розрослася армія бомжів. Біля сміттєвих баків точилися баталії за доступ до макулатури та харчових відходів, де можна було часто побачити якусь обездолену стареньку учительку чи медсестру. Наша сім’я хоч і сутужно, але виживала. Бо ми з чоловіком обоє працювали в управлінні товарів народного вжитку, де ще якось відбувалися виробництво та реалізація товарів. Я тоді часто приймала участь у оптових ярмарках, де ми укладали угоди із обласними торговими спілками на продаж наших товарів. Тоді я ближче ознайомилася із регіонами та обласними центрами нашої незалежої України.
Наш син Олег уже вступив до будівельного інституту, де навчання було ще безкоштовне, проживав у гуртожитку. Гроші були необхідні тільки на одяг та харчування. Звідти його і призвали на військову службу. Усе це було ще до розпаду СРСР. А коли він знайшов собі гарну дівчину і задумав одружитися, то я якраз устигла зняти із депозиту свої невеликі заощадження і зіграти скромне весілля у нас удома. Тішило, що ті гроші не пропали, як у більшості людей. На останньому курсі Олег жив із молодою дружиною у її батьків у тодішньому Дніпропетровську. На Новий рік ми були там у гостях, а першого січня народилася наша онучка, яку назвали Анастасією.
Не знаю, як мені удалося зберегти незаплямованим мій духовний світ на фоні усього цього лихоліття., де майже кожен намагався зідрати шкіру, чи хоч якогось хабаря із ближнього свого. Було приємно, коли мій начальник говорив про мне комусь із своїх друзів, що він настільки довіряє мені, що міг би сміливо залишити на мене весь підрозділ і спокійно їхати хоч куди у відрядження чи відпустку. А один із наших крупних і давніх партнерів, до речі, кандидат технічних наук, якось після «ходіння по муках» на нашому заводі, сів переді мною і сказав тихенько, дивлячись на мене із доброю посмішкою: « Оце єдина світла особистість на АвтоКрАЗі»!


Далі буде

9. СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилося залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані, на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися своєму покровителю. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюся? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. До його кабінету я так і не зайшла, бо щодуху бігла до садочка забирати дитину. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!

Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала з боку начальника прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради і успішно обрано.. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.

10. ТРУДНОЩІ, ПЕРЕМОГИ, ПОДОРОЖІ.

Труднощів завжди вистачало у моєму житті, тому я їх не дуже і боялася. Моя нова робота нормувальника виявилася доволі складною, різнобічною та

надзвичайно відповідальною, бо від мене тепер залежала заробітна плата і преміальні працівників нашого підрозділу. Хоч і була я тоді ще дуже молодою, та добре це

розуміла. Тому, розраховуючи нові, технічно-обгрунтовані норми робіт, старалася шляхом хронометражних досліджень встановлювати їх максимально наближеними

до реальності, а не брати зі «стелі», чи нормативних довідників. Звичайно, потім доводилося захищати їх правильність у заводському відділі праці та зарплати, де вони

затверджувались. Спочатку було дуже нелегко. Зате потім, коли керівництво ВПтаЗ , після прискіпливих перевірок, стало мені довіряти, то й працювалося легко та із

задоволенням. Коли є творче ставлення, то кожна робота здається цікавою. Пам’ятаю, як задумала і втілила у життя принципово-новий підхід розподілу заробітної

плати у робітничих бригадах. Раніше загальний фонд заробітної плати розподілявся згідно фактично відпрацьованого часу та тарифного розряду. Цим користувалися

ледарі, яким подобалося працювати у бригадах, де можна було і не надто напружуватись – все одно бригада заробить і розподілять на усіх!

Я, вивчаючи нові положення про колективну систему праці, вирішила втілити у нашому цеху прогресивну систему розподілу заробітної плати з урахуванням

коефіцієнту трудової участі кожного члена бригади. Для цього довелося провести велику підготовчу та роз’яснювальну роботу у робочих колективах. Робітники мене

вже добре знали і повірили, що нововведення направлене на покращення ефективності праці. Вони самі стали на зборах своїх колективів визначати КТУ (коефіцієнт

трудової участі) кожного члена бригади і побачили, що ледарі таки втратили у заробітку і в наступному місяці стали більш старанно працювати.

Коли маєш можливість та бажання творчо працювати та бачиш користь від того, то й працюється із великим задоволенням. За упровадження технічно-

обґрунтованих норм та прогресивних систем оплати керівництво цеху отримувало премії. Тож, повага до нормувальника у колективі помітно зростала. Моє фото

маячило на дошках пошани цеху і заводу. Подяки та нагороди прикрашали трудову книжку. Але найдорожчою подякою для мене залишалася назавжди любов і повага

простих робітників нашого цеху. Досконало оволодівши професією нормувальника, я почала трохи нудьгувати, бо все, що могла на цій ниві, я уже, здається, зробила.


У ряди членів КПРС я не рвалася вступати, бо парторг сидів поряд у кабінеті і я зблизька могла спостерігати у яку фальшиву формальність перетворилася та партійна робота, точно так, як і громадянська діяльність депутата міської ради, бо довелося мені і у оргвідділі міськради попрацювати при підготовці чергових сесій. Усе робилося по зарані заготовлених сценаріях… Мої дитячі та комсомольські ідеали рушились один за одним. Не знаю, як мені вдавалося зберегти свою душу чистою у тому болоті. Може тому, що я в нього так і не поринула. Рятувала мене всеосяжна любов до простих людей, до природи, до книг, до мистецтва і загалом – до життя!
У Юриного родича з’явився моторний човен. Тепер, кожного вихідного ми мали змогу виїжджати на дніпровські мальовничі острови. Синок підростав і ми іноді проводили вихідні із ночівлею у наметах, насолоджуючись оксамитовими надвечір’ями, зоряним небом і тихими українськими ночами. Зранку чоловіки ловили рибу, потім розкладали багаття і готували смачнючу юшку. Купались у чистій, лагідній літній водичці, засмагали на сонечку.
У відпустках старалися подорожувати, щоби відвідати різні місцевості. Найперше моє бажання було побачити море! Тож, поїхали потягом до Криму. Брат жив під Красноперекопськом. У перший же день, на моє прохання, повіз нас до моря. Їхали просто подивитися. Пам’ятаю, у якому захваті я була від тієї бірюзової води на чистому, майже білому, ракушняку, де просвічувався та сяяв на дні кожен камінчик. Я забулася взяти купальник, тому влізла у море просто у сарафані, бо не могла втриматися. Вранці другого дня брат відвіз нас на південний берег Криму, де прилаштував у своїх знайомих у селищі Кипарисному. Але ми не могли всидіти на одному місці – не терпілося скоріше побачити усі кримські чудеса! І ми пустилися у подорожі: Ялта, Гурзуф, Алушта, Місхор, Севастополь. Ми того разу не відпочивали, бо це була оглядова подорож. Пам’ятаю, уже не маючи сил, зупинилися на три дні у легендарному Севастополі. Подорожували туди морем із Ялти.
У той же вечір відвідали знаменитий музей героїчної оборони та визволення Севастополя 1854 -1855 рр. панораму та діораму на Сапун-горі. А з ранку поїхали на велетенський міський пляж. Температура на піску була +65 С! Галька пропікала ноги навіть через підошви взуття. Моря біля берега не було видно – усе кишіло людськими тілами. Таке мені не дуже сподобалося. Зате увечері ми потрапили на чудовий концерт, де уперше побачили і почули майбутню зірку естради, іще юну Ларису Доліну. Потім повернулися до Красноперекопська. Але там я задихалася від викидів та димів хімічних заводів, про що вже раніше згадувала.
На чергову відпустку мені дісталася туристична путівка у Закарпаття, а саме, пішохідний маршрут «Мукачеве - Ужгород». Незабутня подорож! Цікаве, майже європейське містечко Мукачеве із мальовничими околицями та екскурсією до старовинного замку, потім сам похід через зелені гори, порослі стрункими смереками, стрімкі гірські потоки та привали і ночівлі на турбазах. Одного разу на нас напали здичавілі без жінок, страшні, бородаті лісоруби. Ледве ми від них відбилися. А загалом, ці вечори біля ватри, серед темних лісів, огортали нас невимовними, таємничими чарами! Звичайно, подорожувати горами, навіть такими пологими, як Карпати, було нелегко і дехто не витримував і сходив із дистанції, але моє спортивне минуле допомогло мені усе витримати і я отримала значок і посвідчення «Тур

ист СССР», яке і досі зберігаю у своєму архіві.
Після цього уже жодної відпустки мене не можна було утримати вдома. Юра від мене не відставав. Куди ткну пальцем на карті, туди і подорожували, як тоді говорили, «дикунами». Мене магічно манили до себе справжні гори.
11. ДИКУНАМИ – ПО КАВКАЗУ.

Обміркувавши ситуацію, я скоро зрозуміла, що навіть при наших скромних статках та ненав’язливому туристичному сервісі, у такій величезній країні, як СРСР, де нам випало народитися і жити, все ж доступно багато чого захоплююче-цікавого. Тож, при першій же можливості, а саме – черговій відпустці, узялась активно та безстрашно втілювати свої, здавалося б, ефемерні мрії у реальне життя, вирішивши подорожувати «дикунами».
Не зважаючи на свою провінційність, із вродженою допитливістю та запалом, кинулася на штурм найкрасивіших, найвідоміших місць ще незнаного , таємничого для мене Кавказу.
Трохи зваживши наш небагатий бюджет, а саме відпускні та зарплати – свої і чоловіка, вирішила, що економити на цьому не варто. Тому не стала розмінюватись на трохи дешевші приазовські «курорти», типу Кирилівки, Бердянська, Скадовська та т. п., а відразу замахнулася на один із найвідоміших курортів Кавказу – м. Сочі. Мабуть, якась вища сила, що завжди намагалася хоч якось керувати моїми зухвалими вчинками, все ж таки трохи скорегувала мої наполеонівські плани, бо в одному купе причіпних вагонів «Кременчук – Адлер», разом із нами, дуже вчасно виявився корисний попутник, полковник у відставці, котрий якраз повертався із гостини від кременчуцьких сватів додому, до Сочі. Трохи поговоривши зі мною про те, про се, він тут же запропонував нам оселитися у нього в м. Лазаревському. Я запротестувала, заявивши, що хочу тільки у Сочі! Він посміхнувся і пояснив, що Лазаревське це один із чотирьох районів Сочі. До того ж, саме
зараз, у розпал оксамитового сезону, а був серпень місяць, у центральному Сочі, шалені ціни та дефіцит житла, а у нього вільна квартира із усіма зручностями, на лісистому схилі гори, де завжди свіже повітря та спокій, зовсім близько від прекрасного пляжу, а ще там не затока, а відкрите море і найчистіша вода! Та й оплату він запропонував фантастично низьку, а саме один руб і п’ятдесят копійок із сім’ї за добу! А до центрального Сочі кожної години ходять катери та електрички. Ну, від такого ми вже не могли відмовитися!
А тим часом, потяг відстукував колесами кілометри, у вагонах стояла неймовірна спека. бо кондиціонерів у ті часи майже не було, а вентиляція також примітивна – люки у стелях вагонів майже скрізь намертво законопачені. «Сонце світить прямо в глаз, бо ми їдем на Кавказ» - жартували змокрілі пасажири.
Проїжджали уже степову, розжарену Кубань. На зупинках галасливі, засмаглі козачки із прилеглих станиць атакували вагони, пропонуючи апетитні та недорогі місцеві фрукти, овочі та рум’яні, запашні пиріжечки. Мені захотілося скрасити наше меню вареною молодою картопелькою, яка апетитно парувала із укутаних чавунців, посипана свіжим кропом, та малосольними, пахучими огірочками. Олежка просив морозива, яке продавалося поряд. Дівчинка із сусіднього купе просила маму купити їй морозива. Я вийшла на перон, дівчатко ув’язалося зі мною і ми стали у довгеньку чергу за морозивом. А тим часом, потяг зрушив із місця. Я була вже біля продавця і ледве встигла розрахуватися та заскочити із дитиною до якогось вагону. Потяг уже набирав швидкість і раптом різко загальмував так, що деякі пасажири навіть попадали. У мене тривожно завмерло серце і ми з чужою дитиною стали майже бігцем пробиратися до свого вагону. А там стояв неймовірний гвалт! То, виявляється, мій чоловік, у істериці зірвав стоп-кран. Уже позбігалися начальник потягу, міліціонер та провідники. Юра галасував на весь вагон, що пропала його дружина і чужа дитина. Добре, що хоч флегматична мати дівчатка спокійно щось жувала. Тут я спокійно пробилась до свого місця і міліціонер, коротко мене допитавши, сказав Юрію:
«Ваша жена умнее Вас! Успокойтесь, гражданін!». Штрафувати його за зрив стоп-крану, правда, не стали.
Утомлена цими пригодами, нагодувавши свою схвильовану сім’ю обідом із картопельки з огірочками та залишками смаженої курочки, я залягла відпочити на верхню полицю і провалилася у сон. Уже вечоріло, коли Юра своїм командирським голосом розбудив мене: «Смотри какіє гори! Всьо проспишь!»
Я виглянула у відкриту верхню фрамугу вікна і зачудовано завмерла – поїзд мчав гірським масивом, часом пірнаючи у довгі, темні тунелі, пробиті просто у горах. Мальовничі гірські схили, змінюючись, наче у кінострічці, мелькали у вікні.
І ось, нарешті, поруч із залізничним полотном, відкрилося безкрає , бірюзове диво – це було Чорне море! Далі дорога постійно пролягала понад морем ліворуч, а справа здіймалися до неба могутні гори, знизу оперезані темно зеленою, лісистою рослинністю із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали легенькі сіро-білі хмари. Хтось крикнув: «Он, дивіться, орел сидить на скелі!».
Ця дика екзотика відразу ж захопила у полон мою романтичну уяву. Це, здається, ми тоді доїхали до Туапсе. Далі ми спокійно дісталися із нашим гостинним господарем до його тихої квартири, де виявилося надзвичайно затишно і прохолодно. Піднялися по лісовій стежині трохи угору. Нас вітав і потім постійно супроводжував дзвінкий хор цикад. Лазаревське мені надзвичайно сподобалося. На базарчику продавались екзотичні місцеві ласощі із виноградного соку та горіхів, пахлава, смачнючий виноград – ще не бачений нами «Дамський пальчик» та варена кукурудза і гіркуватий, чудодійно корисний, дикий гірський мед майже чорного кольору. Коли мій синочок, перекупавшись, трохи застудився, то цим медом із чаєм та йодованим морським повітрям вилікувався за одну добу. Ми чудово відпочили, особливо не перевтомлюючись. А коли на морі здійнявся п’ятибальний шторм, який позаливав пляж і навіть подвір’я приватних будинків, розташованих близько до моря, то ми використали цей час для екскурсії на озеро Ріца. Це була захоплююча подорож автобусом по Військовій Грузинській дорозі, яка звивалась серпантином над запаморочливими прірвами, відкриваючи дикі гірські пейзажі, від яких перехоплювало подих. Дехто із туристів кричав від страху, а я завмирала від захоплення. Саме тоді мені прийшла дивна думка, що, мабуть мої далекі пращури жили колись у таких горах, бо я відчувала себе там абсолютно щасливою, неначе повернулась додому! Через багато років я написала про це вірша: «…Не знаю я, ким Ви були, мої прапращури родинні, чи сіті з рибою тягли, чи пасли кіз на полонині?
Не знаю, також, де жили. Ніхто вже з Вас не заговорить. Здається Ви із гір зійшли, бо наче вдома, я у горах…»
На озері «Ріца» ми добре відпочили, ознайомилися із історичною пам’яткою – дачею Йосипа Сталіна, помилувалися унікальною красою цього озера та навколишньої природи,
придбали сувеніри, які я довго зберігала вдома, та щасливі повернулися пізно увечері до Лазаревського. Були ще цікаві екскурсії: до океанаріуму у м. Сочі, де у величезних акваріумах був представлений підводний світ із його екзотичними мешканцями, від якого ми із синочком були у повному захваті! Довелося спостерігати, як трохи далі від Лазаревського, зародився над морем смерч, який здавався нам із далека величиною із сірник, що наче плавно ковзнув узбережжям. А потім виявилося, що той забавний сірничок злизав та відніс у морську безодню десятки «дикунів» та їхніх авто, які саме відпочивали у кемпінгах.

Далі буде

10. СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилось залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка Світлана. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися новому начальнику. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюсь? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!

Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала його прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.


Продовження буде

8. НАРОДЖЕННЯ СИНА.

Скоро мої співробітники дізналися, що я, як тепер кажуть, при надії. Їхня увага та турботи про мене подвоїлися. Кожна жінка спішила порадити мені щось корисне. Я прислухалася уважно до усіх порад. Стала на облік у заводській медсанчастині. Усі радили лікаря трохи обдурити зі строком вагітності. Я так і зробила. А він обдурив мене і у результаті вийшов термін пологів майже точно. Поки було 16-20 тижнів, вагітність була майже непомітна, тому бухгалтерія захвилювалася: вони вирішили, що я утягую живіт і прийшли до мене «парламентарі» пояснити, як це шкідливо для дитини. Довелося показати та дати помацати свій плаский, спортивний животик, після чого вони заспокоїлися.
Підійшов час захисту дипломного проекту, над яким я сама працювала так, як уже раніше описувала. До того часу животик уже значно збільшився, але почувала я себе майже нормально. Захищалась я легко, а ще відчувала, що члени комісії поставилися до мене співчутливо і старались не хвилювати зайвими складними питаннями, тому все пройшло просто чудово.
Ліда, у якої ми жили на квартирі, добра швачка, пошила мені гарний сарафан для вагітності із теплої світлої тканини на змійці, у якому я і проходила аж до пологів, одягаючи під нього різні светрики. Скоро пішла у декретну відпустку. Лікар, який періодично мене обстежував, сказав, що плід лежить не правильно і треба робити спеціальні вправи, лежачи на килимку на підлозі. Юрій, побачивши ті мої вправи, учинив скандал та грубо і боляче шарпонув мене, піднявши з підлоги. Він страшенно розлютився, звинувативши мене у тому, що я намагаюся позбутися дитини. Як я не доказувала йому, що так треба за порадою лікаря, він нічого не хотів знати. Тому я мусила припинити ці вправи, що потім значно ускладнило пологи. Дома я сумувала за моїм колективом, але багато гуляла по місту. Пам’ятаю, як ішла додому по одній із центральних вулиць і раптом біля мене зупинилась фура. Із кабіни висунувся веселий чолов’яга. Усміхаючись, він крикнув: «Оце такі полтавські дівчата?» Я, мабуть, почервоніла, а він додав: «Бачу, що буде син!» і поїхав собі далі. Не знаю, як він міг так угадати із одного погляду?
Із Юрієм ми завжди дивилися усі нові кінофільми. Кінотеатр «Більшовик» знаходився майже поряд із нашим будинком. Якраз тоді вийшов у прокат перший український «ужастік» – «ВІЙ» по повісті М.В. Гоголя. Я там у темному залі від страху ледве не народила. Схопилась за Юру і закрила очі, коли те страховисько показалося на екрані.
Але ходити із ним у його улюблені п’яні компанії я не могла і не хотіла, що його неабияк розлютило. Хазяї квартири намагалися йому пояснити, що у такому стані мені важко і незручно там бувати. Та Юра не хотів нічого розуміти і почалися скандали. Може тому, та ще до них переїжджали Лідині батьки із Казахстану, вона попросила нас шукати собі нову квартиру майже перед пологами. Це виявилося нелегко, але Юра знайшов таки і ми перебралися із центру до нагірної частини міста, де знаходилося житло військовослужбовців.
Мені там сподобалося: двоповерхові цегляні будинки, зелений двір. У кожної сім’ї за будинком був свій городик. Наш господар, який після розлучення з дружиною та виходу у відставку, жив одинаком та працював у відділі технічного постачання КрАЗ, дозволив нам там щось посадити. Ми посадили цибульку та редиску. Господар постійно знаходився у відрядженнях, так що ми жили майже самостійно. Пам’ятаю той день сьомого травня. Я милувалися своєю зеленою грядочкою, потім Юра навчав мене грати у шахи. І тут почалися перейми! Я ще раніше інтуїтивно вирішила для себе, що буду народжувати тільки в першій «совєтській» лікарні. Тоді там було пологове відділення, бо пологового будинку в Кременчуці ще не збудували. Тому Юра, вже під вечір, на таксі повіз мене туди. У них був не прийомний день, але вони мене, чомусь, таки прийняли.
При огляді виявили, що води вже відійшли, а плід крупний і лежить не правильно (сідничне прилягання), перші пологи і т. п. Але медперсонал виявився, на моє щастя і на диво, чуйним та уважним. Було їм зі мною багато клопоту. Пологи тривали усю ніч, а плід не виходив! Увесь час я трималася за руку якоїсь доброї та лагідної акушерки і це додавало мені сил. Я терпіла все сильніші болі і старалася не кричати. Акушерка стривожилась: «Чому ти не кричиш? Кричи, щоб ми знали, що перейми тривають. Це дуже важливо.» Я стала кричати усе сильніше. Біль ставав нестерпним. Юра в цей час під вікном ледве не втратив свідомість, як потім розповідав. Робити Кесарів розтин вони не наважувалися, жаліючи мене. І ось, знову на наше із синочком щастя, о восьмій ранку прийшов на зміну знаменитий лікар-гінеколог Балюк. Веселий і впевнений у собі чоловік узяв усе в свої дужі руки. Він скомандував, щоб принесли рушники, а мені сказав: « Слухай мене і все точно виконуй! Зараз народимо!». І простим народним способом він наклав рушники на верх живота та уміло видавив дитину без єдиного розриву за якусь хвилину. Я почула крик дитини і захоплені вигуки акушерок: «Який богатир! Спортсмен! Склався удвоє і так вискочив!». Синочок мав вагу понад чотири кілограми! Усі були щасливі. Звичайно, пологи були патологічні і мені довго не приносили дитину, бо я була дуже слабка. Та нарешті принесли і я вперше відчула себе мамою, коли моє дитя пильно подивилося на мене і витягло губки, а потім присмокталося до моєї груді та зачмокало з апетитом. У лікарні я пролежала майже два тижні. За цей час трохи навчилася, як обходитися з дитиною. Там акушерки влаштували справжні курси для молодих мам.
А коли потрапила додому, то розгубилася – життя зовсім змінилося! Юра працював, а після роботи десь із місяць усе «мили ніжки» сину із друзями та співробітниками. Допомагали мені, як завжди, добрі люди. Ліда принесла пошитий нею маленький матрацик, який поклали у гарненький польський візочок. Свекруха прислала чудове дитяче «придане», яке їй привезли із Москви на замовлення. Так що синок був гарненько екіпірований. Нові сусідки, дружини військових, усі перейнялися і допомагали, хто як міг. Юрина сестра Ніна також допомагала порадами і практично показувала, як що робити.
Синочок любив купатися. Я заварювала різні пахучі лікарські трави. Молоко у мене було жирне, але скоро моєму бутузику стало його не вистачати і я почала прикормлювати дитячими сумішами та яблучно-морквяними пюре. Особливо йому подобалась гречана суміш. Стояла чудова літня пора.. Пелюшки швидко висихали на сонечку. Олежка (так назвали синочка) любив спати у зеленому, тихому дворі у своєму візочку. Хазяїн квартири став частіше бувати вдома. Він незлюбив мого чоловіка, який майже кожного вечора приходив напідпитку, і хазяїн діставав мене своїми настановами, що, мовляв, не можна з таким жити, а треба шукати когось кращого .Ставив себе за приклад, що ось він не п’є. У нашій кімнаті він поставив два односпальних ліжка в різних кінцях кімнати і коли помічав, що Юра перебирався вночі до мене, то сердився і наче ревнував мене до мого чоловіка. А був він страшненький, наче чахлик невмирущий і ще й до того ж, кривоногий, наче кавалерист. Сусідки розповідали, що у нього була гарненька дружина, медпрацівник, яку він страшенно ревнував. Коли вона приходила із чергування, він здирав із неї білизну та возив на експертизу. Врешті, жінка не витримала , розлучилася із ним та виїхала із дочкою до своїх батьків у Рязань. Потім приїжджала його дочка, старшокласниця, відмінниця. Ми з нею подружилися. Вона сказала мені: «Нілочко, Вам треба кудись переїхати, бо батько в тебе закоханий, а він скажений, коли ревнує!». І скоро стався такий інцидент: Юра прийшов п’яний, чіплявся до мене, тоді вихопив із візочка сонне дитя, воно розплакалось. Я – також. Раптом із своєї кімнати вискочив хазяїн із гвинтівкою в руках. Він був страшний. Закричав Юрію: «Зараз я тебе уб’ю!» Я закрила Юру і дитину собою. Він, здається, миттю протверезів і з дитиною вискочив надвір. Я ледве заспокоїла розлюченого Квазімодо.
Через три дні ми переїхали на іншу квартиру у приватний будинок до глухої бабці, у якої жила ще одна молода сімейна пара з трирічною донечкою. Вони виявилися хорошими, інтелігентними людьми. Я потоваришувала із Маринкою. Вони уміла і любила смачно готувати. Саме від неї я і навчилась і полюбила цю, здавалося, марудну справу. Була сніжна зима. Я з візочком загрузала у снігу, ледве добиралась до лікарні,
до якої ще треба було видертися на чималеньку гору. Олежка був дитиною із характером і міг кричати годинами, вимагаючи чогось свого.
Накричав собі пупкову грижу. Педіатр направив мене із ним до дитячого хірурга. Я, після випадку із моєю мамою, панічно боялась самого слова – хірург. Мабуть, це було написано на моєму обличчі, коли я з дитиною зайшла до кабінету і побачила здоровенного рудого дядька. То він сказав розпеленати дитину та покласти на столик для огляду. А потім крикнув медсестрі: « Петрівна! Неси сюди ножа!». Я ледь не впала з переляку. А він раптом зареготав та й каже: « Та не лякайся так! То я пожартував. Приліпиш на п’ятикопійчану монету ватний тампончик і приклади на пупок так, щоб вдавити ту грижу і приклей пластиром. Так робити з місяць і воно пройде!» Пройшло. Пожили ми там місяців зо три і Юрі вдалося отримати окрему однокімнатну квартиру. Яка це була радість! Я не могла повірити, що нарешті маємо своє окреме житло!


Продовження буде

1.ПОЧАТОК

Старенький ЗІЛ, розвантажившись від нашого скромного багажу, обдав на прощання їдким димом та й погазував собі назад до рідної Семенівки – разом із ним рвонулося туди і моє серце.
Так, у неповних сімнадцять, напівдитячих літ, за велінням своєї нелегкої долі, я опинилася у місті Кременчуку, вірніше, спочатку у його передмісті – Малій Кохнівці, куди прибула із родиною брата Анатолія, призначеного моїм опікуном після передчасної смерті нашої матусі.
Тільки пізніше я зрозуміла, чому він так поспішно виїхав зі мною до чужого міста, навіть, не давши закінчити мою улюблену середню школу. А справа була у тому, що до мене прийшла тоді перша закоханість у дорослого чоловіка і він це помітив та почав приділяти мені посилену увагу. Брат і рятував мене, від гріха подалі. Хтозна, як би там усе вийшло.
Це промислове місто сподобалася мені відразу. Широкий Дніпро із його просторими піщаними пляжами та зеленими мальовничими островами назавжди взяв у полон моє серце. Коли ми прийшли до центру, на тодішню вулицю Леніна і у сквері біля кінотеатру «Більшовик» посиділи трохи серед квітників, я спостерігала, як дефілювали там модні місцеві красуні і трохи заздрила, що вони там свої і видно, що добре влаштовані у житті… Тривожилась, як у мене тут усе складеться?
Маленький будиночок, де ми оселилися, стояв на піщаному пагорбі, навіть не огороджений, незатишний, одним словом, чужий і навівав на мене сум і нудьгу.
Із його віконця відкривався краєвид на циганське поселення. Я із цікавістю спостерігала за побутом сусідів. Зранку, вагітна, мабуть уже на сьомому місяці, циганка колола дрова та розпалювала у дворі вогнище, на якому готувала у казані їжу для багатодітної родини. А потім, із корзиною, відправлялася до міста. А циган, вгодований черевань, залягав на цілий день у ліжко під старою грушою, дістаючи лозиною малих циганчат. Так він їх доглядав. Увечері приходила стомлена циганка із повною корзиною продуктів, знову розводила вогнище, готувала вечерю. Діставала пляшку горілки для глави сімейства. Приговоривши ту пляшку, циган із віжками у руці, починав ганяти циганку навколо хати. Усі діти із лементом бігали за ними. Відшмагавши декілька разів кохану по спині та нижче, обіймав її і заводив до хати. Зранку усе повторювалося спочатку. Циганка часто повторювала з гордістю: «Б’є, значить любить!».
Ми ж, насамперед, кинулися шукати роботу. Толя відразу влаштувався на будівництво, бо мав професію екскаваторника-бульдозериста. Марусю, його дружину, прийняли ученицею водія електрокара на Кременчуцький автомобільний завод, а я, малолітня, кожного дня відправлялася на різні підприємства міста, де чула від усіх кадровиків одну відповідь: «Малолєткі нє нужни». Таку ж відповідь я отримала і на автозаводі від прокуреної суворої фронтовички із намальованими бровами. Цей завод залишався моєю останньою надією, тому я по-дитячому розплакалась у відділі кадрів. Незворушна кадровичка сказала, щоб я приходила через рік, коли підросту. Я намагалася їй пояснити, що мені треба заробляти десь, аби прожити цілий рік. І тут, на моє щастя, вийшов зі свого кабінету начальник відділу кадрів:
– А чому ця гарна дівчинка тут плаче, Ніно Савеліївно?
–Да вот, малолєтка, сіротка, просится на работу. А куда я єйо устрою?
–То направте її у цех запасних частин, там замовляли грамотну дівчинку на картотеку. Ти добре вчилася у школі, дитино?
Я показала йому єдиний свій документ про освіту – табель за 10 клас, де красувалися суцільні п’ятірки.
–Так ти відмінниця? О, такі діти і нам потрібні! А середню освіту закінчиш у вечірній школі робітничої молоді. Тільки ніколи більше не плач і все у тебе буде добре! – промовив це, наче мантру, по-батьківськи обійнявши за плечі.
Так, із його легкої руки та доброго серця, я вперше несміливо вступила на грандіозну територію автозаводу, яка вразила мене насамперед благоустроєм, великими будівлями виробничих цехів, між якими красувалися зелені газони та яскраві квіткові клумби. Якраз була обідня перерва і я побачила багато молодих людей, які весело вітали мене, відпочиваючи біля цехів.
У цеху запчастин заступник начальника, високий, худорлявий блондин із холодними блакитними очима, також запропонував мені ще підрости, але добрі люди, прості робітники, порадили дочекатися начальника цеху, який виявився доброю людиною і, вислухавши мою історію, погодився прийняти на обіцяну картотеку складського обліку. Робота не важка, але по-своєму відповідальна. І мої математичні здібності стали тут у нагоді – треба було блискавично віднімати та додавати прибуття та видаток, виводити залишок по кожній запчастині. Те, що робота ця «сидяча», а від п’ятизначних чисел рябіло в очах, виявилося для мене трохи марудною справою.
Мені видали стару рахівницю, але я краще рахувала «в умі», вважаючи, що такий обчислювальний пристрій не личить молодій дівчині. Пізніше, видали арифмометр – нове досягнення тодішнього прогресу. Коли я крутила його ручку, він несамовито тріщав. Узагалі, я не любила конторську роботу, але швидко розібравшись, що там і до чого, стала виявляти творчий підхід. Це дозволило полегшити працю комірників та інших співробітників і покращило якість оформлення нашої документації. Старший комірник Іван Артемович ставив мене за приклад, наголошуючи, що працівники роками механічно виконували свою роботу, а молода дівчина ось тільки прийшла і вже дещо удосконалила та спростила..
Із тої хатинки у селі Мала Кохнівка, яку орендував для нас брат, складно було добиратися на роботу, тому, знову ж таки добрі люди, потурбувалися про мене і усі гуртом знайшли нову квартиру недалеко від автозаводу, а головне, майже поряд розташувалася школа робочої молоді, де мені треба було закінчувати одинадцятий клас.
Речей у мене було небагато – усе помістилося у вузлику із маминої старої ковдри, який допоміг перенести на нову квартиру сусідський хлопець Сашко.
Звичайно, це була не кімната, а просто ліжко у куточку на кухні. У кімнаті жили вже три молоді жінки, у спальні ж тіснилися господар із дружиною та молодшою донькою, а старша, заміжня, жила зі сім’єю у флігелі поряд. Так що було нас там напхано, як у ту казкову рукавичку.
Господиня, тітка Валя, ніде не працювала і квартиранти були її маленьким бізнесом. Брала вона із нас по 10 карбованців за місяць. Господар, дядя Гриша, виявився душевним чоловіком. Він узявся опікуватися мною, вранці будив, сам відправляючись рано на роботу. Після роботи я, не встигаючи нічого собі приготувати, купувала десь пиріжок із лівером за 4 копійки і бігла до вечірньої школи. Тому одна із квартиранток, Віра запропонувала мені харчуватися разом – за десять карбованців вона взялася готувати для мене вечерю. Була вона товстухою, любила і готувати, і їсти. Інші дівчата говорили, що мені це не вигідно, бо Віра їсть багато. Але це не дуже мене хвилювало – вистачало щось перехопити гарячого. Прибігаючи з роботи та поспіхом зібравши підручники, щось мимохіть читаючи, перед заняттями у нашій ШРМ, я вечеряла тим, що залишала мені Віра. Зазвичай, це були штук п’ять поморщених пельменів, що соромливо ліпилися до дна величенької алюмінієвої каструлі.
Ще одна квартирантка – худенька, маленька росіянка Валя, яка працювала провідником на залізниці, якщо була вдома, сердито шипіла мені, щоб не розбудити Віру, яка завдавала хропака після тяжкої роботи у пресовому цеху:
– Гаваріла тєбє, што с нєй нєвигадна пітаться! Сама она пол кастрюли влупила!».
Вихідними, Віра «балувала» мене скромною порцією смаженої картоплі із одним, зажареним яєчком. Із моєї зарплати у шістдесят два карбованці залишалося після цього сорок два крб на всі інші потреби. І цього вистачало, бо повноцінний обід у заводській їдальні коштував п’ятдесят копійок, а я взагалі часто брала у буфеті тільки вінегрет за три коп., котлетку за дванадцять коп. та стакан чаю за дві коп., а хліб лежав на тарілках, нарізаний та безкоштовний. Це виходилоло сімнадцять копійок. Із одежі мала я кілька дешевеньких літніх суконь, які регулярно прала та прасувала. Співробітниці, хвалили мене за охайність.
А коли настала осінь, одягнути практично не було нічого пристойного. Єдиний теплий вігоневий светрик та спідничка із дешевого сукна – от і весь мій зимовий гардероб.
Тітка Валя вичитувала мені:
–Чому ти все ходиш у одному? Ти ж молода, треба одягатися краще! Я у твої роки переодягалася тричі на день!
Я і сама розуміла, що так не годиться. Було у мене чотириста карбованців на ощадній книжці, які поклав брат на моє ім’я, продавши мамину недобудовану хату. Це був НЗ. Але мені довелося зняти половину із цих грошей, щоб трохи одягнутися. Придбала я тоді на вивозі вовняну кофтину, плащик виробництва ГДР, шкіряні туфлі, недорогі теплі чобітки та ще драпу на зимове пальто, яке потім замовила у ательє, придбавши на толкучці хвостик чорнобурки для комірця.
Брат із родиною невдовзі повернувся до Семенівки, а я звикала до нового міста, до своєї робітничої сім’ї. Усе мені давалося відносно легко. А головне, скрізь зустрічалися добрі, небайдужі до сирітської долі, люди. Хоча було багато різних труднощів. Наприклад, проучившись десять класів у школі українській, потрапила у випускний клас російськомовної ШРМ №4.


2. ПОШУКИ ШЛЯХУ
Спочатку багато чого не розуміла. Терміни, правила - усе звучало по іншому, але я старанно училася і закінчила школу зі срібною медаллю, несподівано навіть для себе. Щоправда, знову за щасливим збігом обставин. Зі мною навчалася наша поштарка Ліда, мила, сімейна жінка, яка не завжди могла після роботи відвідувати школу, бо хворіли діти, тому вона боялася, що не зуміє здати випускні екзамени на атестат зрілості, і попросила мене підготувати її до цих екзаменів. Жила Ліда далеко, тому домовилася із сусідською бабусею, щоби ми могли займатися на веранді її приватного будиночка. Там, пояснюючи поштарці шкільну програму, я і сама добряче проштудіювала відповіді на екзаменаційні питання. А потім ця Ліда також допомогла мені влаштуватися у робітничий гуртожиток, залучивши до вирішення цього питання депутатку Верховної Ради СРСР Людмилу Тимофіївну Пшеничну.
Щоправда, від того гуртожитку я була не в захваті, бо вільне місце виявилося тільки у корпусі, де проживали самотні літні жінки, деякі з них були розлучені, а деякі ще гірше – старі діви, які виявилися складним для спільного проживання контингентом. Нещасні, обездолені, вони ще і самі псували життя собі та сусідкам постійними чварами, при цьому, гірко заздрили єдиному, що я мала – моїй молодості.
Тому на роботу я ішла завжди, як на свято.
Мій перший робітничий колектив складався із простих, щирих і душевних людей, обтяжених своїми проблемами, яких вистачало і при радянській владі. Якраз тоді йшли останні місяці правління М.С. Хрущова. Усі полиці продовольчих магазинів були заставлені консервованим зеленим горошком, хліб випікався переважно із кукурудзяного борошна, тому кришився і розсипався. Ним можна було подавитися. У робітничих їдальнях на гарнір давали тільки горохове пюре, пиріжки ліпили також із горохом. Робітникам видавали щомісячно талони на макаронні вироби, якими я ощасливлювала сімейних співробітників. А потім прийшла епоха Леоніда Ілліча Брежнєва і вже наступного дня усі продукти з’явилися на прилавках, наче за помахом чарівної палички і пухкий пшеничний хліб у тім числі. Пам’ятаю, почула тоді жартівливе гасло: «Королеву з поля – короля з кремля!», (королевою полів при Хрущові називали кукурудзу і примушували нею засівати усі поля, навіть там, де вона ніколи не вирощувалась і не давала урожаїв).
Так от, ці прості робітники із нашого колективу справді замінили мені утрачену родину. Із теплом та вдячністю згадую, насамперед, майстра нашої дільниці Дмитра Тимофійовича Зубенка, у минулому військового льотчика, інваліда ВВВ, суворого, інтелігентного чоловіка, батька двох синів і талановитого керівника , який ставився до мене з особливою увагою, навіть батьківським теплом, якого мені не випало зазнати у дитинстві. Він приділяв багато часу моєму вихованню. Багато чим у своїй службовій кар’єрі я зобов’язана цій непересічній людині. Саме він вселив мені віру у власні сили та здібності. Зарплата моя була, звичайно, мінімальною і я, досягнувши повноліття, поривалася перейти на важчу робітничу спеціальність, аби заробляти трохи більше. Хотілося одягнутися краще, бо з’вилися ж кавалери. Але Дмитро Тимофійович сказав:
– Тільки через мій труп ти підеш у бригаду! Тобі треба учитися далі і виходити в люди. У тебе є великі здібності.
Тому і спромоглась я справити собі лише одну святкову сукню із вовняної чорної тканини, щоправда, гарно скроєну та пошиту в ательє мод. Єдиними прикрасами були: низочка дешевенького білого намиста та білі китички на пасочку. Пам’ятаю, як перший мій кременчуцький хлопець – поляк Володя запросив мене до ресторану «Україна», де я ніколи іще не бувала. Звичайно, намагалася відмовитись, але він дуже наполягав і я, одягнувши ту єдину чорну сукню та білий фетровий капелюшок від хазяйчиної дочки, завмираючи від хвилювання, таки відважилася зайти із ним до казкової, сяючої зали. Не знаю, що і як ми там їли. Випити щось я відмовилась і сиділа напружена і вкрай серйозна. Офіціанти стривожено на мене поглядали, швиденько нас обслуговуючи. Нарешті одна не витримала інтриги і нахилившись до мене, пошепки запитала:
– Скажіть, заради Бога , чи ви не з народного контролю?
Я її заспокоїла, що мовляв, ні. Вони полегшено зітхнули і перестали бігати навколо нас. Я трохи розслабилася. Грізний та непідкупний народний контроль у ті часи наводив жах на усіх працівників торгівлі та заходів харчування.
Із Володею ми зустрічалися частенько. І кожного разу він приносив мені на гостинець великий паперовий кульок із шоколадними цукерками, яких я ніколи раніше не куштувала. Називалися вони «Червоні», іноді були «Трюфелі». Коли я поверталася із побачення на квартиру, то усі мої співмешканки, на чолі із тіткою Валею, чекали на мене, сидячи за столом на кухні, біля мого ліжка, бо я завжди їх пригощала тими цукерками. Ми починали чаювати, насолоджуючись вишуканим смаком дорогого шоколаду. Жінки, із виглядом знавців, говорили, що Володька мене любить, чи жаліє і точно не «жлоб», бо купляє найдорожчі цукерки. Усі вони були росіянками. Взагалі, здавалося, що тоді добра половина матушки Росії, покидавши свої березові глибинки, з’їхалася до нашого Кременчука у пошуках своєї жіночої долі. Але, наскільки мені відомо, тільки наймолодша із них, некрасива, але добра і лагідна дівчина Ніна, яка працювала десь на будівництві, змогла тут знайти своє щастя і вийшла заміж за колегу по роботі електрика Сергія.
А мені треба було подавати документи на вступ до якогось вишу. У нашому місті була у ті часи тільки філія ХПІ. Туди мені і порадили вступати на вечірнє відділення.
Але, обираючи факультет і майбутню професію, я намагалась якось наблизитися до улюбленої літератури, тому і обрала поліграфію. Після загальноосвітнього курсу в нашій філії світило б мені заочне навчання у Львівському «Політесі» і десь там маячила моя мрія – робота у типографії чи, навіть, у видавництві. Але тут мені знову не пощастило, бо на цей факультет не набралося достатньої кількості бажаючих і його скоротили. Один із моїх нових друзів, Михайло – студент-заочник Київської сільгоспакадемії, навіть ходив зі мною до ректора, доказуючи, що у мене є прохідні бали, але нічого ми там не добилися. Ректор сказав, щоб навідувалися – якщо когось відрахують за прогули, тоді може…
Тому залишилося тільки, знову ж за порадою добрих людей, вступити (уже без екзаменів, за тим же екзаменаційним листком) до Кременчуцького вечірнього автомеханічного технікуму на спеціальність техніка-технолога з обробки металів різанням.
3. ПЕРШІ ЗНАЙОМСТВА
Мені пощастило, що у нашій кімнаті жила гарна, розумна дівчина Рая, усього на три роки старша від мене.
На той час, мого хлопця Володю призвали на строкову службу до лав Радянської Армії. Чекати на нього я не хотіла, бо дещо у його поведінці мені не подобалося. Тому Рая, яка вже збиралася заміж за свого жениха Віктора, соліста знаменитого автозаводського хору під керівництвом Павла Федоровича Оченаша, познайомила мене із Андрієм – білорусом, що проживав у гуртожитку в одній кімнаті з її Віктором. Цей Андрій виглядав таким красунчиком, але я, на щастя, в нього не закохалася, бо показав себе надто легковажним, самозакоханим типом. На побаченнях любив розповідати мені, як він красувався на пляжі з якоюсь засмаглою блондинкою, яка вони ефектна пара та як усі ними милувалися… Я була ще зовсім юною і не дуже розумілася на чоловічій половині людства. Мої знайомі, зустрічаючи мене із ним, захоплено запитували:
– Де ти знайшла такого красеня?
Мені це лестило, звичайно, але щось тривожило у наших стосунках. Тому і вирішила порадитися із Раєю. А вона, почувши про ту ефектну блондинку, рішуче заявила, що такого «хлища» треба гнати геть. І я це зробила дуже легко. Андрій сердився, не міг повірити, що йому, такому красеню, якесь зелене дівча раптом дало відставку…
Наближався час вступних екзаменів до вишу, а готуватися мені не було де, бо у нашому гуртожитку для цього були не найкращі умови. Я вирішила робити це на центральному пляжі. Біля води відчувала себе значно комфортніше. Відходила у найвіддаленіші куточки, аж до Крюківського мосту і намагалася зосередитися на підручниках. Та не завжди мені це вдавалося. Відволікали пляжники. Невдовзі там я познайомилася з Миколою, симпатичним і серйозним хлопцем, який виявився машиністом тепловоза і скоро запропонував стати його дружиною. Ми з ним гарно дружили, мої знайомі навіть вважали його тим же Андрієм, бо вони були зовні дуже схожими. Він називав мене смішним ласкавим словечком –«перепетуля». Я й досі не знаю, що це значило, і любив мріяти, як привезе до своєї матусі у якесь далеке село, як я там буду носити воду на коромислі і годувати курей та свиней. Словом, був хазяйський хлопець. Коли я заявила, що збираюсь учитися далі, щоби чогось досягнути у житті, він чесно попередив, що не дозволить мені цього, бо його дружина повинна бути домогосподаркою і дбати про сім’ю. Не дійшовши згоди у цьому важливому для мене питанні, і з ним також мусила розлучитися. Це рішення вже приймала самостійно. Микола довго ще сумував, іноді плакав, але уперто не погоджувався на моє подальше навчання. Коли я вже поверталася до свого гуртожитку із вечірніх занять у технікумі, часто дуже втомленою і голодною, він зустрічав мене, виринаючи із темряви, наче той сумний привид… Але я не хотіла із ним більше спілкуватися, та й не мала ні сили, ні часу.
Спостерігаючи, як я перебираю хлопцями, мої літні співмешканки шипіли услід: «За перебір – чорта у двір!» – і таки накаркали! Та про це – трохи пізніше.
Саме тоді я здружилася із Альбіною, яка працювала також у нашому цеху контролером ВТК. Приїхала вона зі Смоленщини і жила у своєї двоюрідної сестри.
Ми із нею іноді ходили до палацу культури автозаводу на молодіжні вечори. Альбіна була гарненькою дівчиною – світле волосся до пліч, великі сірі очі, чарівна посмішка ще й гарна фігурка… На нас звертали увагу і ми часто знайомилися із різними хлопцями, але тоді вони не надто цікавили мене, хоча траплялися серед них непересічні особистості, як наприклад, поет, або інженер-конструктор, гарний спортсмен, тощо. Але я зосередилася на навчанні, бо завжди любила вчитися. Під впливом моєї нової подруги, захопилася читанням класичної літератури, якій присвячувала майже увесь свій вільний час.

4. ПЕРШІ ПОДОРОЖІ
Улітку у нас із Альбіною співпав час відпустки і вона запросила мене поїхати разом на її батьківщину до міста Вєлєжа. Поїздка видалася мені цікавою. Дерев’яні будинки, дерев’яні тротуари, старовинний дерев’яний паром через Західну Двіну, навколо ліси. Суворі, гостинні, але стримані у виявленні почуттів люди, та нестача продуктів, ще гірше ніж було на Україні. Перебивалися вони грибами та городиною. А в магазині, де я надіялася підкупити щось до столу, виявилося на полицях тільки «Китове м’ясо» у бляшанках та пляшки з брунатною рідиною із красномовною назвою «Спотикач».
Консерви тхнули собачатиною, а напій прийшовся до смаку Альбіниному симпатичному татові, який, до речі, виявився моїм тезком, бо звали його Ніл. Потім Альбінин дядечко возив нас вантажівкою до міста Смоленська, який вразив мене старовинними храмами та мальовничими вулицями. Також ми збирали гриби у бору. Із однолітками гуляли вечорами і вони розповідали мені, якою талановитою гімнасткою та актрисою була Альбіна, приймаючи участь у шкільних спектаклях, як сходилися глядачі із інших шкіл міста, щоби на неї подивитися у ролі Весни у виставі «Снігуронька», потім прохали заспівати їм «Червону руту», яка тоді тільки увійшла в моду та стала всесоюзним хітом. Любили слухати українську мову…
Спробувала купатися у Західній Двіні, але вода там виявилася крижаною, незважаючи на літню спеку. Тому ми просто засмагали на березі, спостерігаючи за лісосплавом, якого я ще ніде раніше не бачила. Відвідали ми і сусідню Білорусію (тоді вона так називалась) місто Вітебськ. У Білорусії навіть у ті часи тотальних дефіцитів було у продажу майже все . За дванадцять рублів придбала собі симпатичний светрик, який став улюбленим і служив мені кілька років і на роботу, і на вихід. із чорного бавовняного трикотажу з люрексом, а світлу спідничку до нього я придбала за десять рублів на барахолці – вийшло оригінальне вбрання.
Альбіна також вступила до нашого технікуму. Ми продовжували спілкуватися на роботі, а у вихідні любили дивитися кінофільми у кінотеатрах міста. У ті шістдесяті роки в СРСР настав час відлиги, розквіту культури, поезії, бардівського руху. Тоді радянський кінематограф сягнув своїх вершин. Виходили у кінопрокат такі шедеври, як оскароносна кіноепопея Сергія Бондарчука «Війна та мир», безсмертні кінокомедії Леоніда Гайдая: «Операція И та ін. пригоди Шурика», «Кавказька полонянка», «Пес Барбос та незвичайний крос», «12 стільців», фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», «Андрій Рубльов» –Тарковського, «Морозко» – Олександра Роу та багато інших чудових фільмів. Ми переживали і до сліз реготали разом із героями цих фільмів. Потім ще довго перебували під враженням, обговорювали . Мабуть, разом із хорошими книгами, це і стало моїми життєвими університетами.
Наші знайомі хлопці були, здебільшого, робітниками автозаводу, часто вихідцями із села, навіть, із неповною середньою освітою, але ніколи я не чула від них жодного брутального слова у нашій присутності.
Я, взагалі, здавалася їм занадто суворою і вони мене трохи боялися, а якщо і зважувалися заводити стосунки, то тільки із серйозними намірами – майже кожен із моїх друзів пропонував мені руку і серце. Але я твердо вирішила, що треба спочатку довчитися, бо вже розуміла, що не потягну ще й сімейних обов’язків. Разом із тим, надивившись на життя моїх літніх співмешканок, вирішила вийти заміж за першого, хто запропонує мені це відразу після закінчення технікуму.
Про що я мріяла, чим жила у ті часи? Навіть не знаю, як це розповісти… Після смерті моєї ніжної, всерозуміючої матусі, наче якась велика чорна хмара нависла над моєю юністю. Я знала, що опинилася незахищеною, сам на сам із жорстоким світом. Проте, зустрівши на своєму шляху безліч доброзичливих людей, страху перед життям не відчувала. Було тільки почуття великої відповідальності за кожен свій крок, за ставлення до своєї роботи, до навчання. Я не так розуміла, як відчувала, що не маю права на помилку. Також, мала тверду впевненість у своєму майбутньому – вірила, що не пропаду, якщо буду наполегливою, то досягну чогось кращого у своєму житті.
Коли я приїздила на свою малу батьківщину до тітоньки Віри, яка була розумною жінкою і моєю хрещеною матір’ю, вона, слухаючи мене, дивувалась і казала:
– Ти ніде не пропадеш і якщо треба буде, зайдеш і до міністра у кабінет!
Пізніше я згадаю не раз ці її пророчі слова.
Разом із тим, була вкрай не практичною, а радше, романтичною, як і належить у юності… Я майже не мала вільного часу для мрій, але іноді, засинаючи від утоми, часто на голодний шлунок, щасливо посміхалася і думала, що переді мною велике, цікаве життя, що чекає мене у майбутньому багато різних чудес і я у це свято вірила.
Поступово, серед хороших людей, душа моя відтанула і до мене поверталися веселість та жвавість.
Звичайно, навчання у технікумі не було для мене аж таким захоплюючим, але вчилася я старанно. Навіть жахливий для усіх «сопромат» та вищу математику склала на «відмінно». Пізніше, коли пішли спеціальні технічні дисципліни, також управлялася з ними добре. Усі курсові та дипломну роботи виконувала самостійно, тоді як більшість моїх однокурсників винаймали для виконання креслень конструкторів-професіоналів. У мене ж не вистачало для цього коштів та і прагнула завжди усе робити сама.
Як я це виконувала, цікаве питання, бо не мала ні приладдя, ні місця для таких робіт. Знову ж таки, виручали на роботі. Начальник нашого технологічного бюро, на прохання мого майстра, дозволяв мені приходити у вихідні дні та креслити за їхніми кульманами, але потрібних лекал у них не було, тому я дещо просто малювала від руки… А коли принесла ці креслення своєму кураторові до конструкторського відділу, він схопився за голову:
–Хто це Вам малював? – запитав, стримуючи усмішку.
Я чесно відповіла, мовляв, сама. Він зателефонував моєму керівникові дипломного проєкту, а той відповів, що у групі я найкраща учениця. Тоді куратор промовив, почухавши потилицю:
–Ну, що з Вами робити? Вимушений тепер поставити оцінку «добре». Нехай це буде за кмітливість та здібності до малювання. Уперше бачу таку самодіяльну творчість…
Гарні траплялися люди на моєму шляху. І взагалі я відчувала, що постійно якась добра вища сила рятувала і захищала мене у ті молоді роки. Були ми тоді усі атеїстами, комсомольцями, у Бога відкрито не вірили, тільки пізніше я дізналася від старших людей, що сиротами опікується і захищає їх Богородиця.
До речі, про комсомол. На Кременчуцькому автозаводі, як і по всій країні, функціонувала сильна комсомольська організація, яка приймала участь в усіх справах заводу. Усі наради проводилися за участю так званого «чотирикутника» – керівника підрозділу, секретаря партбюро, голови профкому та комсорга. Регулярно проводилися комсомольські збори, молодіжні вечори відпочинку, спортивні заходи. Передовикам виробництва давали рекомендації для вступу в ряди КПРС.
Згодом я зрозуміла, що це перетворюється у банальну формальність і усі ці лозунгі « Слава КПРС!», «П’ятирічку за три роки», «Слава труду!» і т. д.– просто фальш…
Із моєї легкої руки наш колектив поповнився молодими дівчатками. Були вони симпатичними, безтурботними та пустотливими. Цілими днями дзвенів веселий сміх та щебетали дзвінкі голоси. Наш майстер Дмитро Тимофійович намагався напустити на себе суворий вигляд і навести належну дисципліну. Я ж залишалася його улюбленицею. Він ніколи не робив мені зауважень. Дівчатка, звичайно, це помітили:
–А чому на Нілу Ви не кричите?– запитували, обступивши його веселою зграйкою.
Він відповідав на це:
– Коли ви навчитеся так працювати, як вона, тоді і поговоримо! – і лагідно до мене посміхався.
Як же зігрівала моє серце та його посмішка! А ще я часто помічала, як він милувався моєю ходою, а тоді, жартуючи, говорив мені :
– Ну, і задавака!
Треба сказати, що від природи мені дісталась, не знаю звідки, ця манера – ходити із прямою спиною та високо піднятою головою, за що іноді доводилося вислуховувати і компліменти, і дорікання.
Запам’яталась організована профспілкою екскурсійна колективна поїздка теплоходом по Дніпру до Канева і Києва. Як же було цікаво та весело! Це була моя перша подорож теплоходом! Правда, пізнім вечором на Кременчуцькому морі ми потрапили у доволі відчутний шторм – хвилі добряче хитали наш старенький теплохід, багатьом пасажирам стало зле, але ми із Альбіною захоплені танцями, якось непомітно це пережили. Вранці пришвартувалися у місті Каневі. Звичайно ж, відвідали меморіальний комплекс – могилу Тараса Григоровича Шевченка на високій кручі над Дніпром ревучим, як він і заповідав. Мене надзвичайно схвилювало це святе для серця кожного українця місце. Далі пливли між мальовничими берегами до столиці України міста Києва. Усе це я бачила вперше! Київ полонив моє серце назавжди! Багато у житті довелося мені ще побачити різних чудес, але нічого так не запало у мою душу, як наша казково-зелена столиця зі своїм неповторним національним колоритом знаменитого Хрещатика, золотоверхими церквами та соборами, Святою Лаврою! Особливо зачарував мене Андріївський узвіз зі своїм Андріївським спуском, Аскольдовою могилою, вишуканою архітектурою Андріївської церкви – красивішого нічого у житті, здається, так і не бачила! Утомлені та щасливі, поверталися ми до Кременчука, переповнені незабутніми враженнями.
В один із моїх приїздів до рідної Семенівки, я зустрілася там зі своїм дядечком Миколою, який проживав під Ленінградом. Він запросив мене до себе на гостину. Дочекавшись чергової відпустки, я туди із радістю поїхала. Дядько жив із сім’єю у великому приватному будинку у селі Русько-Висоцькому . Вони із дружиною Шурою мали четверо дітей. Зустріли мене привітно. Молоді родичі його дружини кожного дня супроводжували мене до Ленінграду, де ми відвідували визначні пам’ятки та музеї: Ермітаж, Петергоф, Царське село, Павлове і т. д. На моє гаряче прохання, ходили ми навіть до театру опери та балету ім. С.М. Кірова, де потрапили на оперу Бізе «Кармен». Не можу передати свого захвату від усіх цих чудес! Із того часу я закохалася у театри і де б не була, завжди старалася потрапити на якусь виставу. До цього часу зберігаю товсту теку із програмками, які іноді переглядаю та згадую.
Якраз тоді у Ленінграді я застала білі ночі та чарівне видовище – відкриття сезону фонтанів у Петергофі… Незабутні враження від сяючої краси! Довго ще ввижалися мені усі ті довершені витвори мистецтва та архітектури, розкішні станції першого в СРСР Ленінградського метрополітену. Сподобалась і природа біля села Русько-Висоцького – неозорі смарагдові луки, порослі великими білими ромашками, пересічені якимись ямами та ровами, схили яких рясніли кущиками надзвичайно запашної та смачнючої суниці. Дядечко пояснив мені, що тут проходила лінія фронту під час війни, а рови та ями – то залишки бліндажів та окопів… Саме тоді дядечко із дружиною і запропонували мені переїхати до Ленінграду, але я категорично відмовилася – надто уже сильно любила свою Україну, свій завод, колектив і навіть свою нудну роботу.
Вони мені навіть жениха там уже підшукали із тітчиної рідні і були дуже розчаровані моєю відмовою. Потім за того хлопця вийшла заміж одна наша родичка і нічого доброго із того для неї не вийшло.
А до Ленінграду трохи пізніше переїхав мій непосидячий брат із родиною, влаштувався там на будівництво і невдовзі отримав квартиру десь під Ленінградом. Тепер у них було уже двоє малих діток, які почали там часто хворіти. Лікарі порадили змінити клімат. Так, брат, легкий на підйом, опинився у Криму, біля міста Красноперекопська у радгоспі-мільйонері, де дружина його стала знаменитим рисоводом, а він сам – машиністом екскаватору, що чистив північно-кримський канал. Багатий радгосп виділив їм відразу чудовий котедж. Там вони і прожили усе своє життя. Зарплата була доволі високою. За два роки брат придбав собі автомобіль «Ладу», класу люкс. Маруся була вічним передовиком і мала багато нагород, наприклад, медаль ВДНГ СРСР. Але екологія у Північному Криму виявилася жахливою: навколо у небо здіймалися ядучі різнокольорові дими із труб хімічних підприємств: титанового, бромного, содового і ще бог знає яких заводів. Приїжджаючи до брата на гостину, не могла там витримати і трьох днів – із очей постійно текли сльози і я починала задихатися. А вони там жили десятиліттями! Та ще рисоводи повинні були сигналити літакам-«кукурудзникам» червоними прапорцями, коли ті розпилювали над рисовими чеками ядохімікати. Звичайно ж, вони потрапляли людям у очі!
Маруся майже зовсім осліпла і вони з Анатолієм двічі їздили до інституту аж до Уфи на операції очей . Багато їхніх сусідів страждали онкологічними захворюваннями. Так що, не дуже позаздриш!
Я ж, перед закінченням технікуму, як і планувала раніше, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм. Знакова подія того дня пророкувала мені щось тривожно-загрозливе, та хіба ми тоді прислухалися? Уперше зустрілися із ним випадково у черзі до заводської їдальні. Потім він підсів за мій столик, запитавши дозволу. Ураз надворі стемніло, за вікнами застугонів шалений вітер! Одне із величезних вікон у старій дерев’яній рамі зі страшенним тріском та гуркотом гепнулося просто на столи, за якими ніхто тоді, на щастя, не сидів. Усі обідали якось подалі від вікон Задзвеніли уламки скла. Я із переляку втратила дар мови. Хтось пронизливо закричав. Усе це сталося блискавично! Бліда завідувачка, вибігла до зали, побачивши, що усі живі-здорові, перехрестилася і попросила усіх залишити приміщення. Тоді ми так і не встигли познайомитися. Я вискочила надвір, гамуючи серцебиття – щось тривожне намагалося достукатися до моєї свідомості але так і не достукалося…
Через декілька днів, на одному із молодіжних вечорів у палаці культури автозаводу, цей молодий чоловік запросив мене на танець. Більше від мене не відходив і пішов проводжати до гуртожитка. Сподобався мені своєю веселою жвавістю і трохи насторожив якоюсь нервовістю. Я подумала тоді, що мені із ним некомфортно, неспокійно, але зате і не нудно! Не пам’ятаю, про що ми говорили, але мені було цікаво із ним і весело. На прощання він сказав:
– Які гарні у тебе очі! Жаль, що немає твоєї мами… – і призначив побачення.
Далі усе закрутилося, наче у кінострічці. Я навіть не мала часу розібратися у своїх почуттях та тверезо оцінити ситуацію. Це була якась навальна атака. Мене трохи лякав такий натиск і , за звичкою, я намагалася від нього відчепитися, та не так це виявилося легко! А згодом я зрозуміла, що це взагалі мені не під силу. Юрій умів подобатися усім, де б я із ним не з’являлася. Навіть мої непривітні співмешканки завжди прихильно його зустрічали. Він достеменно знав, як треба поводитися із таким контингентом. Проте, коли одного разу прорвавшись крізь чергову до нашої кімнати, святилища старих дів, він жартівливо стягнув ковдру із товстої, вічно набундюченої Дусі і запитав:
– А що це за спляча красуня?
Я завмерла від жаху, впевнена, що ця мегера негайно напише заяву до відділку міліції на Юрія за хуліганство… Яким же було моє здивування, коли ця жінка суворих правил раптом грайливо до нього загиготіла!
5. ВЕСІЛЛЯ
Незабаром Юрій запропонував мені стати його дружиною. Я повезла його на «оглядини» до своїх родичів у рідну Семенівку. Побували у брата, який тоді ще там проживав, також у дядечка Володі, у моєї хрещеної матері, тітоньки Віри. Він із усіма легко знаходив спільну мову. Виявилося, що раніше уже побував у відрядженні із лекціями від парткому автозаводу у нашому районі. Юрій працював комсоргом одного із основних виробничих цехів нашого заводу, був членом КПРС, пізніше – начальником ГО. Основна ж його професія ¬– токар-універсал ніколи не давала йому пропасти, бо тоді, як і тепер цінувалася на виробництві.
Та повернуся до тих «оглядин». Найбільше мене цікавила думка моєї розумної хрещеної, яка тепер ніби замінила мені рідну матір.
А хрещена була від Юри у захваті! Вона запитувала мене:
– Тобі пощастило зустріти такого хлопця? І симпатичний, такий жвавий та приємний! Я навіть не знала, що чоловіки такими бувають! Мій же Іван за усе життя навіть Вірою мене не назвав. А цей, диви, як ласкаво тебе називає і ластівочкою, і рибочкою! Мені устиг наговорити таких приємних слів, що я і не чула такого. Від душі, раджу тобі виходити за нього заміж! Бо, мабуть, це таки твоя доля тебе знайшла.
Її можна було зрозуміти.– бездоганно охайна, уміла господиня, майстерна кулінарка, в якої все у хаті сяяло чистотою, вона ніколи, мабуть, не чула навіть простої похвали на свою адресу. У неї була донька Ліля, на один рік молодша за мене, єдина із трьох її дітей, яка залишилася у живих… Вона у свої двадцять років ні з ким іще не зустрічалася. Мало було женихів у нашому селищі і такій скромниці, як Ліля, вони не діставалися…
Не схвалили мій вибір тільки дві людини: моя подруга дитинства Валентина та улюблена учителька Ніна Іванівна, яка, випадково зустрівши нас у центрі, трохи поспілкувавшись, просто на перший погляд визначилася із оцінкою:
– Дитино, ріж поли і тікай!
Пізніше я не раз жалкувала, що тоді до неї не прислухалася. Не повірила, що можна ось так, мимохіть, розпізнати людину.
Але хробачок сумнівів усе ж поселився десь усередині і стиха гриз мої мізки. Та переважна більшість близьких мені людей радили не втрачати цей шанс:
–Дивись, як він за тобою упадає! І гарні подарунки дарує до кожного свята, і піклується про тебе! А який інтелігентний та уважний! Та чи знайдеш ти ще десь такого?
Джентльменські манери та уміння гарно говорити приємні речі чарували людей, особливо жінок. Кожного вечора, зустрічаючи мене після вечірнього навчання, не забував купити щось поїсти: пам’ятаю, кефір у пляшках, кільця краківської ковбаски, згущене молоко у бляшанках, булочки. Цікаві сусідки, заглядаючи до нашої кімнати, фіксували поглядами цю картину, як я вечеряю тим кефіром, ділячись із Юрою, потім розпускали такі слухи:
– Звичайно, він сюди бігає щовечора, бо вона його годує!
Я тільки сміялася, бо знала, що «на чужий роток не накинеш платок», та ще нашим дамам.
Я вже добре розуміла, що таке безпритульна самотність і, мабуть, найбільше цього боялася. Домашня дитина, я мріяла створити гарну сім’ю. Звичайно, я вже і сама почала помічати схильність мого жениха до застілля, до спиртного, хоча він і намагався приховувати це від мене. Але, виростаючи без батька, була надто наївною та самовпевненою, тож, твердо вірила, що зможу виправити ці недоліки свого майбутнього чоловіка. У юності здається усе можливим. А Юра, мабуть, відчуваючи мої сумніви, дуже поспішав із весіллям.
На роботі вирішили колегіально, із моїми молодими подругами, що найкращий час для цього буде травень 1968 року. Ніхто не боявся, що рік той високосний, а місяць май – усе життя будеш маятись. Ми тоді не вірили ні у які прикмети та вважали це бабськими забобонами. А марно!
Отож, усе спланували. Друзі взялися допомагати, хто чим зміг. Юрія відрядили до міста Києва за вбранням для нареченої. Там жив Юрин далекий родич, який працював у Київській облпрофраді… Він Юрі допоміг. У результаті, мені дісталося стильне і модне весільне вбрання із якогось закритого столичного салону! На диво, без примірки, прийшлося, наче на мене шите! Біла елегантна сукня без рукавів трохи вища колін із якоїсь набивної тканини із люрексом і коротенька двоярусна фата за тодішньою модою у стилі Коко Шанель! Білі черевички на високих підборах та рукавички до ліктів також знайшлися. Цю сукню я ще довго носила «на вихід», прибравши із неї атласну квітку. На весілля прилетіли Юрина рідна сестра із чоловіком аж із Мангишлаку. Вона подарувала мені ніжну білу японську кофтину із ще не баченого у нас акрилу, яка також гарно сиділа, накинута на цю чудову сукню. Тому проблеми із одягом щасливо вирішилися. Потім одна старенька інтелігентка Роза Абрамівна, яка жила у нашому гуртожитку в маленькій комірчині, навіть сказала, що у своєму житті не бачила ще такої елегантної нареченої.
Юра також гарно виглядав у класичному чорно-білому. Мої подруги-світилки, гарненькі дівчатка: русява Альбіна та чорнява кароока Людмила, наче дві квіточки у коротеньких кольорових сукенках однакового покрою, салатовій та рожевій, довершували наш весільний кортеж. Від Юри свідками були його друзі – два симпатичні брати Кобзарі, сини головного бухгалтера автозаводу.
Але ніякого посагу у мене, звичайно ж, не було. Та я тоді про нього якось і не думала зовсім. Виявилося, що знову ж таки про все це подбали наші рідні, друзі, мої добрі співробітники, які наче змовившись, надарували нам на весілля майже все, що було необхідно для сімейного життя, окрім меблів, звичайно. Моя хрещена, яка майже не могла уже ходити, також спромоглася приїхати із донькою та щедрими подарунками. Юрина матуся приїхала ще раніше зі своєї Орловщини. До речі, Ніна, двоюрідна сестра Юрія, працювала комендантом наших гуртожитків. Вона і допомогла розмістити мою семенівську рідню на ніч у кімнатах заводського гуртожитку.
Для весілля замовили їдальню, яка зручно розмістилася біля наших гуртожитків і квартири де жила Юрина сестра Ніна із чоловіком та маленькою донечкою. Вона ж прихистила у себе Юрину рідню. На весілля найняли чудового акордеоніста, який майстерно грав увесь день популярні, веселі мелодії., як от модний тоді танець на мелодію пісні «Лєтка-єнка», що його ми нещодавно розучили в обідню перерву під керівництвом нашої руденької шістнадцятирічної подруги Ніни Ручки, яка відвідувала танцювальний гурток. Часто звучала популярна тоді пісня «Остання електричка» та багато інших. Веселилися усі до упаду. Дядечко Володя та брат Толя привезли спиртне власного виробництва, усього було досить. Скоро із сусідніх гуртожитків підтягнувся спраглий та зголоднілий народ, бо ж робітничу їдальню закрили на обслуговування нашого весілля, а їхня розвідка донесла, що вхід сюди вільний і тут стоїть велика бочка пива, доступ до якої ніхто не охороняє.
Юрія ж знали практично усі – хлопець він був компанійський, тому у нашій залі скоро уже не було де проштовхнутися і щохвилини лунали вітальні тости непроханих гостей. Усе це тривало доки, за весільною традицією, не зчинилася бійка, тоді вже комендант Ніна узялося до діла і швидко навела лад.
На першу шлюбну ніч нам довелося йти до моєї співробітниці, яка жила неподалік у великому приватному будинку. Мені було цікаво, що на мене чекає. Я покладала великі надії на цю ніч. Вірила, що вона нас об’єднає, зробить близькими і рідними… Яким же гірким було моє розчарування! Замість ніжних слів та ласки я отримала грубу наругу та дикий біль. Не могла стримати криків відчаю, бо мою міцну спортивну плоть безжально розривало щось могутнє і невблаганне. Все моє тіло трусилося від панічного страху. Коли нарешті, роздратований чоловік залишив мене у спокої, я ще довго не могла заснути і тільки під ранок забулася на деякий час у якомусь кошмарному сні.
Уранці Юрій закомандував, щоби ми там поснідали із господарями будинку, бо він іще з вечора прихопив із собою пляшку коньяку. Я рвалася до гуртожитку, хвилюючись, як там моя рідня. Але вибратися туди вдалося тільки о десятій годині. Мої гості вже поїхали на свій приміський потяг, бо дома у кожного залишалося недоглянуте господарство… Сказали, що це дружина дядька Володі усіх сколотила. Я засмутилася…
Але тут налетіла Юрина рідня. Вони на нас накинулися, наче зграя розлючених собак. Усі щось кричали – хтось на Юру, але більшість на мене, у чомусь мене звинувачуючи. Я не розуміла, чого їм від нас треба. Уже потім дійшло, що вимагають продовження «банкету». Запитала у Юри, чи є ще у нас гроші, бо я усі свої скромні заощадження віддала йому. Він сказав, що вже нема нічого. Ніхто із його заможної рідні не допоміг йому ні копійкою. Та й не було де нам далі святкувати. Мене пекли образа та відчай. Я зрозуміла, що ці чужі, жорстокі люди ніколи не стануть мені рідними… Сльози стікали по моєму обличчю і Юра, обійнявши мене за плечі, намагався якось заспокоїти та утихомирити свою рідню. Чоловік його сестри Світлани Валерій, великий начальник на нафтопромислі Мангишлаку, бісився і звинувачував Юру, що він забрав його коньяк… Коротше, дурдом! Ми з Юрою утекли від них і гуляли у центрі. Там я трохи заспокоїлася. Жити нам не було де. Юра надіявся, що Світлана із чоловіком заберуть нас до себе на Мангишлак, де вони жили у місті Шевченко. Там була можливість добре заробити. Але виявилося, що це питання з ними не узгоджено і ніхто нам допомагати не збирався.


6. ЖИТТЯ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ.
Тож, ми поки що розійшлися по своїх гуртожитках. Так і жили більшість наших заводських молодят. Трохи пізніше нас прийняла до себе моя співробітниця Ліда, яка проживала у кооперативній двокімнатній квартирі у центрі міста із чоловіком та маленькою донькою. Люди вони були спокійні та доброзичливі. Нам виділили прохідну кімнату, тому із інтимним життям виникали проблеми. Після тієї кошмарної першої ночі я взагалі боялася близькості з чоловіком, та ще й у такому незручному місці… А взагалі, жилося нам там і непогано. Ми потроху звикали один до одного та до нових сімейних обов’язків. Я вчилася у Ліди щось готувати. Часто ходили ми у кінотеатри, вечорами гуляли у центрі, іноді вибиралися на пляж – до Дніпра було зовсім недалеко. Їздили катером, який за його форму прозвали «лапоть», на острів Зелений і чудово проводили вихідні, купаючись та гуляючи пляжами, де білі, чисті піски співали під нашими ногами. Посвіжілі та засмаглі, були ми, мабуть, гарненькою парою. Коли поверталися на квартиру, ідучи містом, люди звертали на нас увагу, говорили приємні слова, ми ж світилися від кохання, а я розквітала, як усяка щаслива молода жінка.
Інтимне життя також налагоджувалось, бо господарі на місяць поїхали у відпустку до Лідиних батьків до Казахстану. Скоро я зрозуміла, що завагітніла. Юра був уважним і толерантним.
Це було дійсно наше медове літо! Та, на жаль, моє сімейне щастя продовжувалося недовго.
Настала осінь і я змушена була закінчувати останній семестр та захищати диплом у технікумі. Юра також туди вступив, але вчитися йому було важко, бо шкільну програму давно забувся, а напружуватися не хотілось. А тут, лишившись один після роботи, став усе частіше зустрічатися із друзями, кожного дня від нього тхнуло спиртним. Технікум, звичайно ж, йому довелося залишити. А сестра його Ніна із чоловіком Віталієм також вступили туди і якось все таки його закінчили. На всі мої умовляння, Юра тільки сердився і влаштовував сімейні скандали, до яких виявився дуже охочим.
У п’ятдесяті - шістдесяті роки двадцятого століття будівництво Кременчуцького автозаводу було об’явлено всесоюзним і сюди з’їжджалася із просторів СРСР молодь за комсомольськими путівками і просто за об’явами у газетах.
Інженерно-технічна еліта нашого заводу формувалася, в основному із ярославців, бо саме там знаходився ЯМЗ – постачальник дизельних автомобільних двигунів вітчизняного виробництва. Приїжджі росіяни поводилися, м’яко кажучи, не дуже скромно, захоплюючи найкращі посади.
Звичайно ж, вони створювали тут і сім’ї. Моя співробітниця Елеонора мала чоловіка із тих ярославських варягів. Невеличкого зросту, сіренький «скромняга», переважно мовчун, потрапляючи до якоїсь компанії, та перехиливши дві по сто, він втрачав глузд і випнувши впалі груди, починав гугняво верещати:
– Я здєсь гєгємон! А ви всє – шушєра! –і намагався ухопити за грудки котрогось із сусідніх чоловіків, зазвичай, на голову вищих та сильніших.
Розпашіла від танців Елла, яка користувалася успіхом у компаніях завдяки своєму веселому характеру та симпатичній зовнішності, негайно припиняла свої розваги і тягнула захмелілого «гєгємона» додому, доки хтось йому не врізав добряче по «сапаткє».
Приблизно так вони поводилися скрізь. Пізніше я десь прочитала, що у північних народів, у тому числі і у росіян, не існувало імунітету до спиртного і там, де українець міг випити триста грамів і лишатися зі світлою головою, у росіянина від ста грамів «їхав дах». У них навіть приказка така була: «Криша єдєт, нє спєша, тіхо шіфєром шурша.»
До чого це я усе розповідаю? А щоб зрозуміліше було, якого «чорта у двір» я собі обрала.
Холерик за темпераментом, бешкетник і скандаліст у нетверезому вигляді, а саме таким Юрій усе частіше став з’являтися додому – тому дуже швидко я пізнала, що таке домашнє насильство! А мені, імпульсивній та вразливій, усе це видалося справжнісіньким кошмаром. Очі мої не просихали від сліз. Чоловік із усіх сил намагався підкорити мене. Зламати той стальний стержень, яким наділила мене матінка-природа і, завдяки якому, я виживала На щастя, на протязі усього нашого спільного життя, йому цього так і не вдалося зробити… Бо не вистачило для цього ні такту, ні розуму. А я була із тих людей, із якими по-доброму можна було про усе домовитися, а насилля зовсім не сприймала, бо із дитинства зростала вільною пташкою.
Життя для мене ніколи не було малиною. Це я рано почала розуміти. Мабуть тому, що народилася я небажаною дитиною. Так склалося. Тому і прийняла як належне той факт, що здихавшись від спілкування зі старими дівами із гуртожитку, придбала собі натомість, деспота, або ж «чорта у двір». Небосхил мого життя усе більше захмарювався і я уже не так часто посміхалася до людей, а мимоволі робилася усе похмурішою. У світлій моїй душі поселилося і проростало зернятко тривоги та неспокою. А може, я просто дорослішала, пізнаючи таємниці життя? Цікаво, що та суворість навіть якось личила мені, чи що…Усі ставилися до мене із особливою повагою і на роботі, і у технікумі, а найбільше – чоловіки. Пізніше, я випадково дізнавалася від їхніх дружин, як вони розповідали про мене вдома, як старалися завоювати мою увагу тощо…А на роботі мене усе більше огортала якась загадкова аура, яка і приваблювала людей і тримала їх дещо на відстані. Усе це зіграє свою позитивну роль під час становлення моєї службової кар’єри.
А ось гіркі образи за приниження та попрану людську гідність удома поступово накопичувалися у моєму гордому серці. І я вирішила за усе помститися, звичайно ж, по жіночому тонко та непоправно. Але про це пізніше…
А тим часом, на роботі на мене звернула увагу наша цехова інтелігенція. Але треба ще розповісти про специфіку нашого підрозділу, бо вона була доволі цікавою.
По-перше, варто сказати, що все виробництво, уся внутрішня технічна та службова документація велася тоді виключно російською мовою і мені було нелегко до цього звикати, як і зараз нелегко перекладати усі ці терміни українською. Як я уже згадувала раніше, цех наш належав до допоміжних підрозділів заводу і займався комплектацією, упаковкою та відправкою запчастин майже у сто тридцять країн світу та ще безлічі отримувачів у народному господарстві СРСР.
Наша дільниця звалася рядовою, бо обслуговувала виключно договори із внутрішніми контрагентами. Для народного господарства СРСР запчастини пакувалися аби як, у нестругані ящики , збиті нашвидкуруч із сучкуватих тонких дошок, а найчастіше закидалися у вагони просто насипом, розкріплені де-інде решітками із дерева, які кріпилися до підлоги вагону великими цвяхами. На цій дільниці я і працювала у невеличкій металевій конторці.
Далі у цеху розташувалася велика дільниця експорту та основного замовника ( МВС), тому у цеху були присутні військові представники, які здійснювали постійний нагляд за якістю виконання постачань за договорами МВС. Цікаво, що коли на завод приїздили іноземні делегації, наші військові представники (скорочено їх називали ПЗ) усі приходили того дня у цивільному одязі, щоб не видати військову таємницю!
Для відвантаження запчастин на експорт виготовлялася гарна стандартна тара зі струганих якісних дошок. У нас жартували, що із цих ящиків за кордоном виготовляють меблі, які потім продають нам вже у три дорога. Свої меблі у нас виготовлялися, здебільшого, із пресованої тирси.
Усередині ящики оббивалися чорним вологонепроникним папером, зовні наносилося трафаретне маркування. Технології пакування запчастин на експорт також були особливими.
Ще у нашому цеху знаходилася дільниця кооперації та комплектації та основний головний біль керівництва –дільниця ЗІПів(запасних інструментів та пристроїв) до автомобілів КрАЗ, які сходили із конвеєра.
Загалом, усе це було доволі складною та відповідальною справою. Тому у ПДБ (планово-диспетчерському бюро) нашого цеху працювали інженери, техніки та диспетчери на чолі із керівником. Знаходилося це ПДБ на антресолях службового приміщення, куди вели металічні сходи і поводилися ці ІТР доволі зверхньо. Усе це я помічала і за це їх недолюблювала, як і усі наші робітники. І от ці «небожителі» чомусь зацікавилися моєю скромною особою. Нашу дільницю обслуговувала технік Ніна Андріївна Холодієвська – росіянка із Ярославської області, гонорова особа із вищою педагогічною освітою. Вона і запросила мене до їхнього кабінету, де працювало багато колоритних людей, про яких можна було б написати окремо багато новел та гуморесок. Пізніше, я полюбляла спостерігати за їх поведінкою та розмовами і назвала це для себе колекціонуванням персонажів. Познайомившись із ними ближче, я стала бажаним гостем на тих антресолях. Вони, на диво, перейнялися моєю долею і нерідко допомагали мені розумними порадами . Поряд із ними працювали ще машиністки-перекладачі, усі вихідці із учительського середовища, фахівці з іноземних мов (німецької, англійської, французької та іспанської), бо цими мовами оформлювалась супровідна технічна документація при відвантаженні продукції на експорт.
Через десять років мені доведеться стати керівником цього складного підрозділу під назвою ПДБ. Але про це пізніше.
А поки що, вони учили мене друкувати тексти на старовинній друкарській машинці, ділилися своїми знаннями та проблемами, також сімейним досвідом… Я виявляла щиру зацікавленість, хапала нові знання на лету і вони говорили між собою, що ця дівчина далеко піде. Працювало там багато людей єврейської національності. Взагалі, Кременчук до війни вважався єврейським містом. У кінці двадцятого століття переважна більшість їх виїхала до Ізраїлю, Німеччини та інших країн Європи, також до США. Від цього Кременчук утратив свій національний колорит. Трохи вдалося це зберегти неповторній Одесі…
Постійно повторюю, що зустрічалися мені добрі, цікаві люди і я на усе життя залишилася вдячна їм за дружню підтримку, опіку та допомогу. А чим я могла їм тоді віддячити? Тільки повагою та щирою посмішкою! Коли жила у гуртожитку, Рая робила мені зауваження:
– Чому ти постійно усім посміхаєшся, неначе до них підлещуєшся?
А я просто любила людей і сприймала їх, як своїх добрих друзів і покровителів.
Може комусь усе це здається нудним і не цікавим, прошу пробачення, але таким видалося моє життя на довгі роки. Бо у моїй трудовій книжці був єдиний запис: «Кременчуцький автомобільний завод»!

7. ЩЕ РАЗ ПРО КОЛЕКТИВ
Наче б то, в загальних рисах, змалювала той колектив, де випало мені починати свій трудовий шлях, але хочеться повернутися і сказати майже про кожного із них ще хоч кілька добрих слів, бо вони таки цього варті! Я любили їх, а вони жаліли мене і більше ніколи у своєму житті я не купалася у такій колективній любові, у такій теплій та доброзичливій аурі, яка панувала тоді навколо мене. Тож, продовжу малювати художнім словом ескізні портрети моїх перших співробітників.
Бригадиром комплектувальників нашої дільниці був тоді Михайло Шестидесятний, про якого тихенько говорили, що він голова якоїсь релігійної секти штундистів-шестидесятників. Але такої доброти, порядності та інтелігентності треба ще було пошукати! Він ніколи не намагався агітувати мене вступити у ту секту, але толерантно слідкував, щоб я дружила тільки з порядними людьми і від нього я не чула жодного грубого слова. Інші прості робітники, займаючись важкою працею, могли тільки на хвилиночку заскочити у нашу конторку, щоб оформити пакувальний лист на упаковані запчастини і обов’язково про щось у мене розпитати, подивитись, у що я одягнена, як причесана та щось порадити і знову бігти на свою працю. Колектив був немаленький, та усі знали про кожного усе і вболівали за кожного. А люди були такі різні! І якимось внутрішнім чуттям ці малограмотні робітники безпомилково знали, кого варто поважати, чи жаліти, а з кого доброзичливо покепкувати, або і одноголосно засудити за негарний вчинок. І це був ще той товариський суд! Більшість із цієї бригади становили суворі та згорьовані удови, чиї чоловіки не повернулися з війни і вони піднімали дітей самотужки. Але ж як уміли зігріти словом та вчинком! І були серед них справжні красуні. Але ж не судилося їм жіночого щастя, а тільки виснажлива фізична праця, від якої рано марніла їхня краса та обступали різні хвороби. А коли котрійсь із них перепадала дещиця чоловічої уваги, то подруги раділи за неї. Але, не дай Боже, комусь розбити чужу сім’ю – такій було непереливки у бригаді!
Серед ІТР та службовців траплялись яскраві та кумедні типажі. Наприклад, тодішній керівник ПДБ Шапіро Самуїл Гаршкович, який вимагав, щоб його звали Михайлом Григоровичем. У нього був відсутній великий палець на правій руці. Так його постійний опонент диспетчер Віктор Поляков, котрий після військової контузії мав трохи схиблену психіку, дошкуляв Шапірі, звинувачуючи, що пальця йому відірвали, коли тягнули до військкомату. А одного разу Шапіро несправедливо у чомусь звинуватив цього Полякова по роботі, це сталося на дільниці ЗІПів, то Поляков за ним погнався із молотком. А там у стіні було невеличке віконечко для подачі деталей, так Шапіро із переляку в нього проскочив і втік, а Поляков був огрядний дядько, то він там застряв і страшенно лаявся та погрожував повбивати усіх жидів. Його тоді ледве витягли та відвезли до медпункту, де давали заспокійливі ліки. Потім розбирали цей вчинок на зборах і не дійшли згоди, хто ж із них винен, тому винесли догану обом. Того Шапіру усі не любили. Одного разу я спостерігала, як він, з’ївши свій обід за службовим столом, подивився навколо, чи ніхто не бачить, витер губи, руки та ніс портьєрою, яку жінки повісили на вікні.
Працювала у ПДБ техніком красива, розумна та інтелігентна єврейка Бела Герцовна Лєготкіна, яка була заміжня за росіянином Іваном Лєготкіним. Розповідала, що познайомилась із ним у війну на Північному флоті, де обоє служили на військовому кораблі. Хороша була сім’я. Їх син, Генадій, став потім директором Кременчуцького колісного заводу і добре справлявся із керівною роботою.
Навіть прибиральниця-кур’єр була у нас цікавою особистістю. Про неї я написала колись оповідання. Думаю, доречно його тут ще раз опублікувати, бо це дуже зворушлива історія.
РЯТІВНА ПОСИЛКА
Бабця Василина жила зовсім самотньо. Вийшовши на пенсію, працювала у нашому цеху прибиральницею. Додому ніколи не поспішала. Утомившись, лягала на підлогу, підстеливши стару кожушинку, і тихо засинала в куточку, прямо за стільцем старшого бухгалтера, доброї жінки. Начальник робив вигляд, ніби нічого не помічає, а ми всі говорили пошепки, щоб її не розбудити.
Була вона, що називається, жінка «з перцем». Ми, молоді та пустотливі, побоювались її гострого язичка. Щоправда, даремно нікого не ображала, а коли хтось вчиняв недобре, то діставалось йому «на горіхи» від правдолюбної бабці. Ображатися ж на неї було неможливо, бо не маючи своєї сім’ї, вболівала за кожного з нас, наче за рідних дітей, та пильно стежила, щоб ми робили все як слід, починаючи з нашого зовнішнього вигляду і кінчаючи нашими моральними якостями.
А коли з кимось траплялася біда, бабця Василина першою приходила на допомогу, бо за суворою зовнішністю, ховалось її добре та щире серце.
Помічаючи моє співчуття, вона виділяла мене серед інших. Одного разу, ніяковіючи та крадькома втираючи сльози, вона розповіла мені наодинці пронизливу і зворушливу історію зі свого життя, яка назавжди закарбувалась у моїй пам’яті.
Вони були чудовою парою, Василь та Василина. Не тільки їхні імена були схожими, але й зовні між собою, наче брат із сестрою, обоє чорняві, кругловиді, кароокі.
В народі кажуть, що такі сім’ї міцні та щасливі. Може б так воно й сталося, якби не клята війна. Жили вони скромно, але дружно та щасливо, бо молодим для щастя вистачало крихітної «комуналки» з вузьким металевим ліжком, що немилосердно рипіло від найменших рухів, та із примусом на загальній кухні на вісім сімей.
Василина тоді навіть не здогадувалась, як кохає свого Василя. Вона просто турбувалася про нього, віддаючи всю ніжність жіночого серця, бо не дав Бог їм діточок. Тож був Василько для неї і чоловіком, і синочком. Він також голубив її, наче дитину, називаючи ніжно своєю «маленькою Ваською».
Напрацювавшись за тиждень, на вихідний день вибиралися до річки. Родом із села, Василина дуже сумувала за природою. Вони мали невеликий човник. Обоє молоді та дужі, вони гребли на два весла і доволі швидко добирались до свого улюбленого острівця. Василь був справжнім рибалкою, знав усі премудрості цієї хитрої справи, тож завжди мав гарний улов. Доки він рибалив, Василина насолоджувалась спілкуванням із природою, милуючись та розмовляючи з кущиками, квіточками. Ніколи вона не зривала там квітів на букети, жаліючи їх: «Нехай собі ростуть і красуються, а я ще до них приїду через тиждень!». Спостерігала за життям птахів, комах. Особливо любила дивитися на організованих та працелюбних мурахів. А коли Василь рибалив із човна, вона напівлежачи, замріяно дивилася у синє небо на білосніжні хмарки, розпізнаючи серед них різні чудернацькі постаті та обличчя, або звірів та фантастичні страховиська.
До обіду, на невеличкому вогнищі готували в похідному казаночку юшку, набравши з Дніпра чистої проточної води, обов’язково, з декількох сортів риби. Яка ж вона була смачна та юшка, із гіркуватим запахом димку, із пшоном та картоплею, засмажена салом із цибулькою, притрушена перчиком та кропом!
Поверталися під вечір із багатим уловом, щасливі, засмаглі, набравшись сил на весь робочий тиждень.
Скрізь їм було добре та цікаво разом. Завжди тихе щастя огортало Василину, коли поруч бачила свого Василька.
Та ось прийшла лиха година. Війна призвала чоловіків на захист Вітчизни.
Василина, з розпухлим від сліз обличчям, проводжала Василя на вокзалі, дбайливо загорнувши на дорогу гарячу смажену курку, та свіженькі пиріжечки з капустою і картоплею, які він так полюбляв.
Не хотіла плакати, щоб не накликати на нього біди. Та нічого не могла із собою подіяти – сльози лилися невпинно, а серце, наче хтось стискав гарячими лещатами.
Василь же, стриманий, як завжди, утішав її: «Васько, моя люба! Не плач так! Ти ж мене не ховаєш. Я знаю, що незабаром повернуся із перемогою. Ти тільки чекай на мене!»
І ось пролунала команда: «По вагонах!». Останні поцілунки були гіркими від сліз, а обійми – такими міцними, що, здавалось ніяка сила не могла їх роз’єднати.
Вже військовий ешелон, тихо стукаючи колесами, почав відлік довгої розлуки і все віддалявся, залишивши на пероні осиротілих, наляканих жінок та дітей.
Василина, не пам’ятаючи себе, бігла вслід по шпалах, доки не впала на землю без сил. Сліз уже не було, а серце рвалося до нього, найдорожчого. Тільки тоді зрозуміла, як неймовірно сильно кохає свого Василя.
Потім важко працювала по дванадцять годин, для фронту. Дома, разом із сусідками, на кухні слухали радіо. Разом журились і плакали, що наші відступають, а кляті «фріци» захоплюють наші міста та села. Чекали листів із фронту. Летіли ті «трикутнички» у рідні міста і села, наче журавлики, яких виглядають вдень і вночі. Коли хтось щасливий, отримував такого листа, читали його всі гуртом, жадібно вбираючи кожне слово.
Одержувала листи і Василина. Читала їх, перечитувала, носила із собою біля серця. Разом із жінками, ночами в’язала шкарпетки та рукавиці з овечої пряжі, та з іншими подарунками, відсилала на фронт.
Потім листи перестали надходити. Місто було майже зруйноване.
Підступали німецькі війська.. Вирішила податися у рідне село, де жила її єдина родичка – тітка Марія..
Ночами обережно скрадалася манівцями, а вдень ховалась у хащах, відсипаючись. По дорозі надивилася на зруйновані церкви, спалені села. Гірко стискалося серце від розпачу та болю за понівечену фашистами рідну землю.
Добравшись до місця, оплакала тітку та згарище її хати, куди влучив німецький снаряд. У селі вціліло тільки три хатини та декілька сараїв. Там і жили селяни, що залишилися в живих. Свою молоду землячку зустріли, як рідну. Дали притулок, ділились убогими харчами. Такі тоді були люди, бо саме в біді проявляються найкращі якості людини.
У селі не було ніякого зв’язку зі світом: ні радіо, ні газет.
Із надією дивлячись на свою міську гостю, селяни запитували: «Що там чути у місті? Коли вже наші розіб’ють фашистів? Скільки ж можна відступати?»
Ховаючи очі, Василина втішала земляків: «Скоро вже підуть у наступ по всьому фронту. Зараз збирають сили». Кажучи так, вона сама не знала, що так воно й буде.
Наближалася зима. Жінки гуртом копали землянки, обживали їх по дві-три сім’ї. Там і зустріла Василина кінець війни. І ось примчав на коні вісник із району. Він кричав: «Перемога! Перемога!» І подався до дальніх хуторів, розносячи радісну звістку. Усі навколо, святкували, співали.
Тільки вдови та Василина ходили сумними. Вона все писала листи на ту польову пошту, доки отримала відповідь, що її Василь зник без вісти.
Невідомість – найтяжча кара. І не вдова, і не дружина, кожен день і ніч чекала вона його.
Страшний голод прийшов у села України. Вирішила знову податися до міста.
Удалося влаштуватися на роботу. Давали скупі робітничі пайки, яких ледве вистачало, щоб підтримувати виснажені тяжкою працею сили. Крупу та чорні макарони доводилося ділити, щоб вистачило на місяць.
Ночами гірко плакала за своїм Васильком, згадуючи недовге щасливе довоєнне життя.
Так пройшло кілька років. Життя почало налагоджуватись. Потроху відбудовувалося місто. Василина отримала маленьку кімнатку. Дуже тішилася нею, прикрашаючи вишиванками, мережками та домашніми квітами. Траплявся і претендент на її руку, та вона навіть думки не допускала, щоб жити із кимось іншим. Усе вірила та чекала, що таки колись, може з далекого краю, може з полону, повернеться він, її єдиний, коханий Василь, хоч калікою, а вона прийме його, яким би він не був.
І таки дочекалася … листа. Не вірила своїм очам – його почерк. Це він, він – живий! Лист був із далекого Поволжя. Тремтячими руками ніяк не вдавалося розпечатати того конверта, а розпечатавши, вона довго не могла нічого прочитати, бо сльози радості застили очі. Та радість була недовгою. Василь писав, що просить пробачити його, бо у полоні зустрів та покохав іншу жінку і у них тепер двійко діток. А в кінці написав, що хворіє, і що вони дуже голодують. У Поволжі тоді сталася страшна засуха та неврожай.
Довго Василина читала того листа. Довго не могла нічого втямити, доки не зрозуміла страшного та непоправного: він, її Василь, більше її не любить, у нього інша дружина, діти.
Страшенний, нестерпний біль, образа, розпач поволі охоплювали Василину смертельними обіймами. Вона не бачила для себе ніякої можливості жити далі. Зняла мотузку, на якій сушила білизну. Почала ходити по кімнаті, придивляючись, де можна повіситись. Очі блукали по стінах, та раптом зупинилися на маленькій іконці, що висіла у кутку, прикрашена вишиваним рушником. То був подарунок покійної матусі.
Упала Василина на коліна перед тією іконкою, і гірким потоком полились сльози, пригадалася забута молитва, і мамині слова, що самогубство – найтяжчий гріх, який може навіки занапастити душу.
Прийшла до тями вже під вечір. Через усю гіркоту образи, підтримуючи в ній іскру життя, пробивалася одна думка: «Все ж таки він живий! Нехай він із іншою, але він не загинув, він живий! Її Василь – хворий. І голодний! А ще у нього двоє діток. Це ж його діти, про яких він завжди так мріяв! І вони теж голодують.»
Довго ще плакала Василина над своєю лихою долею.
Потім почала збирати посилку, намагаючись економити зі своїх небагатих пайків, та все ніяк не могла достатньо зібрати. Тоді згадала про свій останній скарб – єдину святкову сукню, яку, голодуючи, зберегла, щоб у ній зустріти свого Василька.
Помилувавшись нею, погладила рукою ніжний зелений шовк на прощання. «Для чого вона мені тепер?» - промайнула сумна думка.
На маленькому базарчику вдалося обміняти цю сукню на чималий шмат рожевого сала з духмяною шкіркою Вона сама вже давно забулася його смак, та не посміла навіть покуштувати хоч маленький шматочок.
Обливаючись слізьми, ретельно пакувала в ящичок харчі. Потім, подумавши трохи, іще втиснула у вільний куточок свій останній шматочок цукру та грамів двісті цукерок «подушечок» (для його діток). Хотіла ще написати йому листа. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, та так і не знайшла потрібних слів. Віднесла на пошту.
Не знаю, чи зрозумів Василь усю велич душі та доброту серця своєї колишньої коханої Василини. Та місяців через три він уперше після довгої розлуки прийшов до неї вночі, став навколішки біля ліжка і хрипким, не своїм голосом говорив, наче стогнав: «Прости мене, Васько, прости, прости!» -- і цілував її моторошно-холодними губами. Василина прокинулась від нестерпного болю, що пронизував її серце, і зрозуміла: цієї ночі Василя не стало.
Через деякий час прийшов лист, у якому його нова дружина сповістила про смерть Василя. Вона просила пробачення за все і щиро дякувала за ту дорогоцінну посилку, яка врятувала життя їхнім дітям, хоч і не змогла врятувати Василя, ще з концтабору хронічно хворого. До конверту було вкладено фото двох хлоп’ят-близнюків, наче дві краплинки води, схожих на свого батька. Ще жінка писала, що відкривши ту посилку, Василь заплакав і ледве промовив: «Вона – свята жінка! Катю, молися за неї.»
Хвиля невимовного жалю та ніжності до цієї нещасливої жінки затопила мою душу по вінця і вже переливалась через край, витікаючи з очей рясними сльозами. Не в змозі щось сказати, я взяла її натруджену руку і припала до неї губами.
Бабця Василина зніяковіла і навіть злякалась. Намагаючись вирвати руку, вона сказала:
-- Дитино! Ніхто ніколи в житті не цілував мені руки. Я більше тридцяти років не зважувалась комусь розповісти про свій вчинок. Боялась, що люди посміються з мене, наче із дурненької, але я таки врятувала його синочків, які тепер виросли і продовжать його рід на землі.
Прожила Василина самотньою майже до дев’яноста років і завжди на її столі, поряд із весільним фото, стояла в гарній рамочці, фотографія двох хлоп’ят. Чужі люди доглянули та поховали її. Навічно зберіглася у моєму серці пам'ять про неймовірно щирий та шляхетний вчинок цієї простої жінки.







.

До моєї подруги Люби, доброї, веселої, симпатичної жінки, внадилася ходити самотня бабуся із сусіднього будинку. Звали її усі просто Лєною. Може, тому, що своєю невеличкою постаттю та легкою ходою скидалася більше на молодичку.
Якось ця Лєна запросила нас до своєї кватири: – Покажу щось цікаве! Ви ще такого не бачили, – хитро заманювала вона.
Звичайно ж, заінтриговані, ми пішли. Була вже пізня осінь, але у дворі, над теплотрасою ще зеленіли якісь кущі. Лєна порадила нам наламати з них трохи молодого гілля.
–Для чого це? – запитала я.
– Це, як перепустка до моєї квартири! – загадково відповіла весела бабуся.
Жила вона на першому поверсі. Ключ трохи «заїдав» у замку, тому Лєна не відразу змогла його відімкнути. А тим часом, зсередини квартири щось добряче гупнуло у залізні двері! Раз і ще раз! Ми здивовано переглянулись…
Нарешті вхідні двері вдалося відчинити і …
О, диво! – на порозі нас зустрічала чимала чорно-біла коза, наставивши на нас свої страхітливі роги.
Лєна лагідно заговорила із нею:
–Берізонько! Це свої, свої! – і почухала їй підборіддя.
Коза трохи відступилася, наче пропускаючи Лєну, а коли ми отямившись від здивування, хотіли пройти у передпокій кватири, вона знову наставила на нас гострі роги.
Ось тут і згодилася «зелена перепустка». Я простягла їй свіжі гілочки і коза захрумкала ними, від задоволення прикривши бісівські жовті очиська.
Ми проскочили до кухні. Лєна весело сміялась, задоволена ефектом.
На кухні спокійнісінько спав білий, кудлатий собака.
Ми відступили до дверей.
– Проходьте! Цього сторожа можете не лякатися – старий уже і хворіє… Рябко, Рябко! – поторсала його Лєна.
Але собака, відкривши одне каре око, позіхнув, повернувся на інший бік і захропів собі, неначе справжній дідусь.
Лєна посмутнішала: – Коза тепер у нас за сторожа!
Люба запитала: – Звідки ж у Вас такі кватиранти?
–А це мені така спадщина дісталася від моєї тітки Мотрі! – відповіла Лєна і розказала нам цю зворушливу історію.
Старенька Мотря прожила в селі усе своє життя. Чоловік давно помер. Були вони бездітними. Мала невеличке господарство: з десяток рябих курочок та задерика- півень, коза Берізка та старий собака Рябко. Звичайно ж був і невеликий город і гарний садочок. І хоч було Мотрі вже далеко за вісімдесят, вона ще сама усьому давала раду. Здається, ніколи і не хворіла…
А якось навесні пішла до криниці з відром по воду, витягла повне відро, упала, схопившись за серце, та так і померла, здивовано відкривши очі у синє небо…
Онук сусіда, діда Івана, зателефонував племінниці і вона поїхала. Поховали тітку Мотрю, спасибі , сусіди допомогли, і Лєна залишилася там «на хазаяйстві», як у нас кажуть.
Дід Іван, що наглядав за двором ці дні, застеріг Лєну, знайомлячи з козою:
–А з цією чортякою будь обережна, бо може поранити рогами. Клята тварина, справжня розбійниця!
Але Лєна з Берізкою швидко заприятелювали. Куди б не йшла нова господиня, коза від неї не відставала ні на крок, а позаду ще й трюхикав старий Рябко.
Селяни тішилися, споглядаючи цю картину, а дід Іван плювався і сердито кричав:
–Прив’яжи цю чортицю рогату, бо когось покалічить!
Та Лєна жаліла Берізку, адже коза наче розуміла, що залишилася без своєї старої господині і не спускала очей із Лєни. Навіть уночі вибиралася зі свого сарайчика та лягала біля ганку, ніби стерегла.
Так і прожили вони дружною сімейкою до самих холодів.
А тоді Лєна стала збиратися додому до Кременчука.
Курей віддала дідові Івану.
Просила прийняти і Берізку, але сусід рішуче відхрестився від такого подаруночка. Сказав тільки: –Якщо хочеш, я її із задоволенням заріжу. Буде тобі м’ясо на зиму!
Лєна, розповідаючи, витирала сльози:
–Та чи могла ж я віддати під ніж таку вірну свою нову подругу, а потім ще їсти її м’ясо? Довго думала і бідкалася, що ж мені із нею робити? Пропонувала усім безкоштовно взяти козу. Але ніхто не хотів, бо усі її боялися. Берізка зажила собі лихої слави у рідному селі.
Аж ось знову приїхав до діда Івана онук із Кременчука, водій автобусу. Тоді я із ним і домовилася за символічну плату, що він доправить нас із Берізкою до мене додому.
Рябка погодився прихистити той же дід Іван.
Зібралися. Спакувалися. Я зайшла до автобуса і з острахом кликала козу, знаючи її норов. На диво, коза спритно заскочила до автобусу і смирно прилягла на ряднинку поруч із сидінням, де я сиділа. Навіть рогату голову нахилила, наче боялась, щоб не вигнали.
Коли вже трохи від’їхали, водій обернувся:
– А то не Ваш собака за нами біжить?
Я подивилася у віконце: Рябко, висолопивши язика і кульгаючи на всі чотири лапи, із останніх сил біг за автобусом, а позаду, розмахуючи ціпком щось кричав дід Іван. Я заплакала. Водій дав задній хід і відчинив двері. Собака заскочив до салону і знесилено гепнувся на підлогу, важко дихаючи. Довелося взяти і його. Тепер ось так і доживаємо разом до весни
. – А де ж Берізка? – запитала я, вже збираючись виходити?
–А подивіться отуди! –кивнула Лєна у бік кімнатних дверей.
На наші голоси з-поза стіни висунулись рогата голова. Я заглянула до кімнати: на застеленому великою клейонкою розкладеному дивані вельможно розляглася коза, дожовуючи наші гостинці.
–А де ж Ви спите, Лєно? – запитала Люба.
-Та миримося із Берізкою! На ніч вона мені поступається місцем і спить біля дивану на килимку.
Ми йшли і посміхалися – на душі було світло і тепло.
Потім я сказала:
– Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили…

24.11.2019

УМІННЯ ДОМОВЛЯТИСЬ

(Новела-усмішка)

Захаращена усілякими бебехами одеська квартира. На кухні, пропахлій уже з’їденим форшмаком*, чаювали давні приятелі Ізя та Сеня.
Запашний чай, хрусткий батон, абрикосове варення та приємні спогади про минулі студентські пригоди, а найбільше, звичайна одеська мулька*, так їх захопили, що чоловіки і не помітили, як за вікном опустилась у тісний одеський дворик південна ніч, огорнувши усе навколо м’якою, чорною ковдрою.
–Ой вей, Сеню! Уже до біса пізно!
Як доберешся додому? – стривожився Ізя, – Якщо нападуть мазурики*, волай щосили «гвалт! «, – радив він.
–Перестань сказать! Чи я тобі поц*? Я кожного узую*! Один в Одесі! – оптимістично посміхнувся Сеня, –Подай краще мій лапсердак!
«Ну й мудозвон!» – подумав Ізя.
Розпрощавшись із товаришем, Сеня вийшов у тьмяно освітлений під’їзд, переклав товстеньку пачку грошей у таємну кишеньку, хитро прилаштовану до нижньої білизни.
«Фартова ничка!» – задоволено подумав Сеня і сміливо рушив у темряву двору.
Та не встиг пройти і десятка кроків, як раптом якийсь «муркет»*наскочив на нього, наче дідько із табакерки.
–Ша, локш*! Гони башлі* і не трепихайся, бо сурло набуцкаю*! – прохрипів низький голос.
Та незворушний Сеня на цю загрозу лагідно мовив:
–А, зохен вей*! Я таки не проти бути Вами пограбованим, але, на жаль, не маю при собі жодного налічману»! Тож, домовимося, що я буду Вашим вічним боржником! Аля-улю*?
Повернувся додому Сеня задоволеним, хоча сурло йому таки набуцкали, зате грошики усі були ціленькі!

Примітка від автора:

Короткий словник одеської лексики:
*Бебехи речі
*Форшмак закуска їз оселедця, булкии, часнику та інш.
*Ой, вей! емоційний вигук
*Мулька брехня
*Мазурики розбійники, криміналітет
*Гвалт! Рятуйте!
*Лапсердак напівпальто
*Поц дурень
*Взути обдурити
*Мудозвон тріпло
*Муркет огрядний чоловік
*Локш лох
*Сурло надуцкати набити морду
*Аля-улю пока

2.ЗУСТРІЧ З КОХАННЯМ

А зараз Михайло, вже дорослий хлопець, студент філологічного факультету Полтавського педагогічного інституту, замріяно дивився з вікна вагону на пропливаючі зелені краєвиди, що змінюються, наче кадри кольорової кінострічки.
Приміський потяг «Полтава-Кременчук» помітно стишував свій, і без того не швидкий біг, наближаючись до станції з гарною назвою «Веселий Поділ».
Хлопець підхопив свій маленький, ще армійський чемоданчик і подався до тамбура, який виявився вщент забитим більш завбачливими пасажирами, що товклися, напираючи один на одного, наче їм неабияк залежало вискочити на перон найпершими. Численні клунки, корзини, відра заполонили весь тісний прохід. Довелося займати чергу на вихід.
Серце тривожно стукотіло в унісон колесам – яким же виявиться це селище Семенівка, куди він і їхав на студентську практику до редакції районної газети на все літо, як його там зустрінуть? Що його чекає? Настрій був піднесений. Михайло любив мандрувати, хоча не багато було цікавого в цих типових містечках та селищах степової частини Полтавської області.
Дві рум’яні дівчини, здається, звернули на нього увагу і тепер про щось жваво шепотілися та хихотіли, поглядаючи на молодика з та гарними синіми очима, зодягненого в картату сорочку та модний вузький піджак: «Міський хлопець!»
Михайло зіскочив на запилюжений перон і допоміг старенькій бабусі зняти речі та зійти з високих сходів, за що був щиро віддячений її благословенням.
«Тепер точно усе складеться добре» – подумав він і бадьоро покрокував на вихід через невеликий пристанційний майданчик, де стояло пара транзитних автобусів. Запитавши дорогу до «центру», швиденько подався до місця призначення, з цікавістю роздивляючись навкруги. Гострий погляд поета і майбутнього журналіста зірко підмічав усі особливості: ось бетонний місточок через зарослу очеретами , пересохлу річечку – давно не чищена! Стара бруківка з вибоями – давно не ремонтована, а ось і центр – двоповерхові споруди із червоної цегли, зарослі бур’янами палісади перед ними, але багато дерев, кущів, тому і гарно, затишно…
Легко знайшов редакцію газети «Комуністичним шляхом», поспілкувався з редактором. Іван Іванович, кремезний чоловік, виявився не дуже привітним із Михайлом. Мабуть, уже отримав «інформацію» із сусіднього району, де Михайло відбував практику минулого літа і наробив багато «шелесту» своїми гострими фейлетонами у газеті.
Іван Іванович і радів, що з’явився, хоч тимчасово, новий кореспондент, бо їхній штатний літпрацівник, зовсім деградує останнім часом. Геть споїли його голови колгоспів, щоб не допікав своєю писаниною, не ліз, куди не просять… Та алкоголіками легко управляти, а от із цим хлопцем хтозна як вдасться упоратись. Кажуть, гострий на розум та на язик, і взагалі, надто принциповий.
Редактор заглянув у Михайлові ясні, сині очі і не витримав – дивиться сміливо і відкрито прямо в душу, наче хоче наскрізь пронизати! Але, нікуди не подінешся – мусить прийняти, бо студентська практика – державна справа!
–Ну, Михайле, роздивляйся і влаштовуйся, а завтра вранці – на роботу і за роботу, в розпорядження Станіслава Васильовича, нашого літпрацівника і раджу тут без «самодіяльності»!
Хлопець пройшовся кабінетами редакції, знайомився зі співробітниками: подавав руку, просив називати себе просто Мишком, а старших ураз запам’ятовував на ім’я та по батькові.
Потім переглянув свіжий номер газети «Комуністичним шляхом» – від передовиці його занудило, бо не міг терпіти фальшу.
Починалася стаття обов’язковим штампом: «У світлі рішень ХХ з’їзду КПРС…» і т. д. І це скрізь, від найголовнішої газети «Правда» з мільйонними накладами, де не було майже ні слова правди, до найскромнішої районної, чи заводської малотиражки.
Не хотілося читати далі усі ці стандартні, затягані фразеологізми, хіба що поглянути із гумором – якщо опублікувати пару гострих фейлетонів, то вийде, що «…у світлі рішень…» усе більше пиячать та крадуть! Але це не дуже і смішно – система добряче підгнивала «із голови».
Михайло палко любив рідну Україну, її веселий, працьовитий народ і було боляче, що усілякі недолугі керівники знущаються над селянством, примушуючи «у світлі рішень…» засівати кукурудзою золоті полтавські чорноземи, де споконвіку чудово родили пшениці та цукрові буряки.
Мабуть, його думки та почуття прочитав на виразному обличчі редактор, який пильно спостерігав за студентом.
«Ти диви, як скривився! Не подобається йому…» – з тривогою подумав Іван Іванович, хоча, якщо чесно, він і сам, як усі нормальні люди, потайки пропускав набридлі стандартні фрази в центральній пресі, наприклад, читаючи «Правду», чи «Известия».
Але тут, напівжартівливо посварився пальцем на Мишка:
–Ти дивись мені! Без фокусів, бо я вже чую, чим ти дихаєш!
У нас тут передовий колектив. Он поглянь, скільки вимпелів та почесних грамот на стіні! Не підведи нас!


І вирішив попередити літпрацівника, щоб той простежив за студентом. Але ж Станіслав Васильович в черговий раз, як то кажуть, «загуляв», бо не повернувся вчасно із відрядження, мабуть, «поправляв здоров’я» після учорашньої веселої вечері, а у коректора Алли Андріївни, його дружини, червоні очі, видно, що знову ніч не спала, чекаючи та плачучи. Який з неї сьогодні коректор?
Набридло Івану Івановичу прикривати п’яничку, але ж чоловік був слухняний, сумирний, то й доводилося терпіти.
Так буденно почалася, омріяна Михайлом, літня практика.
Щоправда, буденність тривала доки не побачив Її. Якось , у справах, зайшов до машинного відділу і онімів на порозі, бо перед громіздким агрегатом, що звався «лінотип», сиділо юне, чарівне створіння у синьому халатику, пов’язане білою хустинкою.
Дівчина з головою поринула у свою роботу, не помічаючи Михайла. Довгі вії тріпотіли, наче крила метелика – вона набирала текст із матриць для гранок свіжого номера газети.
Хлопець зачудовано спостерігав за вправними рухами витончених рук: довгі, тонкі пальчики пурхали по клавіатурі лінотипу. Нарешті, мабуть закінчивши статтю, вона підняла очі і Михайло відразу «пропав» – великі, світло-карі, такі теплі і трохи сумні…
–Доброго дня! – привітався хрипким від хвилювання голосом.
–Здрастуйте – тихо відповіли дівчина і злегка посміхнулась.
«Джоконда!» –подумав Михайло і відрекомендувався:
–Я – Мишко! Ваш новий співробітник. Вірніше, студент на практиці, з Полтави.
-А я – Валентина! Лінотипіст. Вибачте, треба працювати.
І дівчина взялася до роботи, а Михайло ще трішки постояв, милуючись її яскравою вродою, а тоді тихенько вийшов.
Ходив, працював, щось писав, а перед очима все сяяло те юне, квітуче личко біля похмурого лінотипу. Нарешті отямився і вирішив якось діяти. Написав невеличку записку, де просив у Валентини дозволу провести її сьогодні додому після роботи.

(Продовження)
Життя – яка це дивовижна річ! Воно і складне, і важке, і неймовірно цікаве! Все у ньому урівноважено. Забравши у Михайла щасливе дитинство, доля подарувала йому поетичний талант, який яскраво проявився ще у школі-інтернаті.
Малий Мишко ріс надзвичайно спостережливим та вразливим хлопчиком. Він міг подовгу задивлятися на якусь примітивну травинку, увінчану, неначе бусами, світлими росинками. Або спостерігати за білосніжними хмарками у глибокій небесній синяві – які ж чудернацькі форми часом створювала з них природа!
Ось породисте старече обличчя з волохатими бровами та вусами, горбатим носом і посмішкою тонких губ, а поряд якась велетенська риба, широко відкривши рота, намагається схопити маленьку рибку. А ось, кудлате собача, задравши кумедного хвостика, мчить кудись, відірвавши від землі товстенькі лапки.
Чимало дивовижного можна побачити і на річечці – он де синя бабка з прозорими крильцями, майже непомітна на стеблі очерету, тільки великі очиці райдужно переливаються та сторожко спостерігають за навколишнім світом.
Від цієї досконалої краси розпирало груди, хотілося стрибати, сміятися і плакати від радощів та захвату, що Мишко і робив, доки не навчився виражати це красивими, мелодійними словами, які невідомо звідки приходили в його голову, наче хтось із неба нашіптував їх хлопчині!
Але з роками, все частіше згадував ті страшні події свого дитинства та голодні післявоєнні роки. Про це свідчить ще один його вірш:
***
Пам’ятаю:
Перша осінь
По війні,
А я босий
По колючій,
По стерні.
Полотняні
Недобілені штанці,
Колоски у мене в торбі
І в руці…
Босі ноги. Думки босі.
Босий я–
Партизанить десь і досі
Вся сім’я.
Кононадяться грозово
Десь фронти –
Окопалися навічно
Там брати.
Пам’ятаю,
Мов було –і не було:
В півтори ноги
Ішов Хилай Дмитро,
Півтори руки
Привіз в село Дем’ян.
А в селі–
Лише пожарища
Й бур’ян.
А жіноцтво косарює
В третій серп.
А діди молотять жито
В третій ціп.
Поперек мій
На стернищі
Так отерп,
Що спочити на обніжку
Я присів…
(далі буде)

Михайлові Булаху –талановитому
поетові та журналістові
з Полтавщини

ПРИСВЯЧЕНО

Уривок з повісті

1. ДИТИНСТВО
Болісна згадка дитинства – довічна рана його серця. Ось він, чотирирічне, кучеряве хлоп’ятко, задихаючись від жаху, мчить городами до синіючого недалекого лісу. Матуся, з молодшим братиком на руках, не встигає за ним.
У їхнє рідне село Сакалівку ввірвалися, наче зграя скажених собак, страшні, чужі солдати – то німці!
Мабуть, помітили втікачів, бо один рудий здоровань зняв автомата і, майже не цілячись, випустив коротку чергу.
Мама, якось схлипнувши, наче спіткнулась і впала на спину. Мишко не зрозумів, що сталось – він плакав і кричав, тягнучи маму за ще теплу руку:
–Мамо! Біжімо! Треба тікати! Там німці! Німці! Мамо!
А матуся, широко розкритими, застиглими, ніби від здивування, синіми очима, мовчки дивилася у холодне березневе небо, а в руці, за яку Мишко намагався її підняти, затиснута перша синя квіточка – пролісок…
У братика, з-під світлого чубчика збігала тоненька червона цівочка крові. Така ж червона пляма розпливлася у мами на грудях. На сусідньому городі якась жінка заломила руки:
–Ой, лишенько! Утікай, Мишаню! Мамі вже не допоможеш!
Хлопчик зрозумів, що трапилося щось жахливе та непоправне і щодуху кудись побіг. Отямився Мишко в бабусиній хаті, у запічку. Зуби цокотіли від страху так, що не міг випити води з кухлика, який подала бабуся.
А через кілька днів німці упіймали партизана, катували його на очах у селян. Пригнали туди і бабусю з онуком.
Тоді Михайлик востаннє бачив свого замученого, але незлам-ного батька. Йому, майже непритомному від нелюдського болю, вирізали на грудях зірку, а потім повісили, почепивши на шию табличку з надписом «Партізанен».
–Татусю! – захлинаючись сльозами, крикнув Мишко.
Та бабуня швидко закрила йому обличчя шорсткою від праці долонею і пригорнула обличчям до своєї спідниці.
Далі все провалилося в темряву. Якось виживали з бабусею, ховаючись у погребі та у лісі, бо в хаті оселилися німецькі солдати.
Через деякий час, наші війська звільнили Сакалівку від фашистів. Люди раділи, святкували, як могли, а для Мишка з бабусею все залишалося чорним. Від усього пережитого, бабуся зовсім злягла, а незабаром, померла.
Малого Михайлика помістили до дитячого будинку, де і проходило його гірке сирітське дитинство, яке він буде носити у своєму хворому серці усе життя.
Пізніше, вже зрілим поетом, Михайло Булах напише такі вірші:
ЛИСТ ДО БАТЬКА

Здрастуй, батьку…
Пишу до тебе.
Крізь чорну тишу,
Крізь вічну тьму.
Прийми від мене
Окраєць неба
І глек води –
Жагу втамуй…
Ти пить хотів –
Водиця добра!
Ти пить хотів,
Я знаю сам…
Здавався вічним
Тобі той допит,
Як кат на грудях
Зірки писав.
Ти пить хотів,
Як твої очі
Тонули в мирній
Твоїй крові.
Ти пить хотів…
І зараз хочеш,
Бо ти для мене
Повік живий…

15.04.1969

ПАМ’ЯТІ МАТЕРІ

Чи то згадую, чи то сниться!
З коминами селянська піч…
Якби хто мені паляницю
На капустянім листі спік!
Якби хто мені спік, за неї –
Щоб пахуча й крайок в золі –
я б поніс її над землею –
пахне хлібом
хай
на землі!

06.04.1969

Розділ 1. Веніамін.

Веніамін В’ячеславович звично закрив дверцята свого «Мерседесу» і вкотре мимоволі помилувався білим лакованим дивом. Він любив вишукано красиві автомобілі та симпатичних жінок. Вони, і ті й інші, здається, також від-повідали йому взаємністю.

Залишившись удівцем майже в шістдесят років, довго побивався за коханою дружиною.
Та треба було якось жити далі. Цікава, добре оплачу-вана робота і свій маленький бізнес давали йому задоволення та непогані статки. Зовні був ще досить свіжим та симпатичним, дякуючи гарному догляду тієї ж таки дружини, зберігся досить непогано для свого віку. Та й улюблений «Мерседес» надавав йому неабиякої привабливості в очах осіб «прекрасної» статі, ласих до забезпечених та не скупих одинаків. Те, що був він рудуватим і лисуватим та мав солідне черевце майже не псувало привітного та симпатичного чоловіка.

Тож, не було в нього проблем з подружками, яких здебільшого, обирав серед реалізаторів товару на оптовому ринку, де мав три своїх контейнери, переобладнаних під торгівельні місця. Вже три роки, як Веніамін покинув рідну Одесу і жив у невеликому мальовничому місті на Дніпрі. Він погодився на це довготермінове відрядження, з надією швидше забути свою втрату. І це йому майже вдалося.

Багато молодичок готові були розділити з ним романтичний вечір у ресторані та й ніч, хоча вже й не полум’яну, проте, наповнену якоюсь особливою ніжністю.
Веніаміну припало до вподоби таке, раніше не знайоме йому життя. Жіночки часто помилялись та забували його складне ім’я та по-батькові, тому він просив називати себе, як колись, в дитинстві, просто Веня. Життя потекло спокійно та цікаво.

І ось раптом – ця дивна жінка. Що в ній було такого особливого, Веня не міг би пояснити.
Одного разу, коли він приїхав на оптову базу в справах свого бізнесу і чекав потрібного йому чоловіка, сидячи в зручному салоні свого «Мерседесу», його погляд чомусь висвітив із юрби навантажених пакетами та валізами заклопотаних покупців, саме цю, вже немолоду, жінку:
Некваплива, плавна хода, гордо піднята голівка, якось просто і шляхетно причесана. Темне волосся світлі ясні очі, трохи неправильні риси ніжного обличчя. Сумний і замріяний погляд на мить зупинився на ньому. Вені здалось, що вона посміхнулася саме йому. Жінка перейшла дорогу і спокійно пішла далі. Веня проводжав її поглядом. Потім закрутився у своїх справах і забув про цю жінку. Та через декілька днів майже налетів на неї, пробиваючись через юрбу покупців до приміщення адміністрації оптового рин-ку. Здалось, що ці ясні очі заглянули йому в душу. Хотілося щось сказати, та Веня, чомусь, наче онімів. Коли жінка пройшла далі, став пробиратися слідом за нею.
Жінка зупинилася біля якогось товару і Веня рішуче підійшов, сказавши зовсім банальні слова:
- Ми з Вами раніше ніде не зустрічались?
Жінка мило посміхнулась:
- Ні, Ви, напевне, обізнались. Я Вас вперше бачу.
І пішла собі далі. Вені хотілось наздогнати її, та ноги, наче приросли до асфальту.
А в готелі, де він проживав, вночі Веня довго не міг заснути і все думав про цю жінку, яка, здається, вкрала йо-го спокій, при цьому не звертаючи на нього ніякої уваги.
І раптово зрозумів, що його вразило у цій незнайомці –
вона чимось невловимо нагадувала йому покійну дружину.
Його кохану, незабутню Ангеліну. Ніжне обличчя, ясні світлі очі, легка повнота, що не псувала, а навпаки, додавала чарівної жіночності... Все те, що він так любив!
Все, що втратив назавжди, наче ось тепер повернулося в образі іншої, незнайомої жінки.
«Треба діяти рішуче! Чому я досі не познайомився з нею? Вона така привітна...»
Наступного дня, Веня з самого ранку чекав незнайомку, сидячи біля воріт оптового ринку в своєму авті. Хотів, що-би побачила його в розкішному «Мерседесі». З іншими жінками це діяло безвідмовно.
Нарешті побачив, що жінка наближається. Вискочив, неначе випадково тільки під’їхав:
- От так зустріч! – засяяв посмішкою, тримаючись за дверцята.
Жінка простувала далі, намагаючись обійти Веню.
Та він рішуче загородив дорогу і навіть хотів схопити за руку, але здивований погляд ясних очей зупанив його...
Та відступати Веня не збирався:
Пора нам уже познайомитись. Мене зовуть Веніамін В’ячеславович. Можна простіше – Веня! А як Ваше ім’я?
-Бачу, що знайомства таки не уникнути, - посміхну-лась жінка, - Алевтина Михайлівна!
-У Вас також складне ім’я! Можна називати Вас прос-то Аля? Я хотів би, щоб ми зустрічалися!
Жінка зітхнула:
-Навряд, чи доведеться Вам так мене називати! Бо я не бачу ніякої потреби, та й можливості з Вами спілкуватися, на жаль...І зробила спробу йти собі далі. Веня пішов слі-дом. Жінка зупинилась і :сказала, дивлячись йому в вічі:
-Не хочу вводити Вас в оману. Я не самотня жінка і не зможу зустрічатися з Вами, Веню. І хоч давно вже ми роз-лучені з чоловіком, та проживаємо в одній квартирі, пов’язані давніми і міцними стосунками. Ну, як родичі, чи що... І я вже не зможу його покинути. Знаєте: «несу свій хрест».
Тоді Веня не знайшов потрібних слів. Та й, що було сказати? Вона так прямо і чесно сказала йому цю просту істину!
Проте, хвилюючі думки про цю жінку не відступали.
Це зробилось для Вені нав’язливою ідеєю, яка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Він навіть узяв відпустку і поїхав на два тижні додому, в рідну Одесу, де мав квартиру та невеликий будинок на березі моря, що дістався йому у спадок від батьків.
В приміському будинку оселилася його літня сестра Есфір. Веня сам запросив її з Новосибірська на час свого довготермінового відрядження. Він любив і жалів старшу сестру, яка після трагічної загибелі в ДТП свого обожню-ваного чоловіка, десять років прожила самотньо. Єдиною пристрастю Фіри було складання грошей, «копієчку до копієчки», як вона любила повторювати. При цьому, Фіра відмовляла собі у найнеобхіднішому. І для кого заощаджувала ті гроші? Адже дітей у неї не було.
Тепер Фіра здавала кімнати в оренду відпочивальникам і «стригла купони», від чого навіть помолодшала… Веню зустріла насторожено і непривітно, певно, злякалася, що відбере у неї зароблені «бакси». Одягнена була в злинялий від прання халатик, та старезні домашні капці, з яких виглядали на світ покручені подагрою пальці ніг.
Веня виклав подарунки: новенький халат та пластикові «шльопанці», які Фіра мерщій віднесла у літню кухню, де вона мешкала, і кудись заховала.
В його просторій міській квартирі з комфортом розмістився син Ігор. Веніамін підкинув молодятам грошенят, бо син не мав постійної роботи, перебивався випадко-вими заробітками, а дружина взагалі не працювала, та й влаштуватися десь на шостому місяці вагітності було тепер нереально…
Гроші прийняли радо, але через три дні син запитав, чи надовго татусь приїхав, бо їм незручно з ним жити.
Веня відчув себе зайвим у рідному домі, у власній квартирі і засумував… І знову ночами думав про ту Алевтину, думав про своє майбутнє і його нестерпно потягнуло знову туди, де хоч здаля він міг її побачити!
Навідався у свій офіс, зустрівся під вечір із давніми друзями, «побалділи» в улюбленому ресторані на Дерибасівській. Весь вечір Веніамін ловив себе на тому, що йому сумно і не цікаво слухати їхні хвалькуваті розмови.
Давній його товариш, корінний одесит Михайло, захмелівши, обійняв Веню за плечі і сказав по-одеськи:
-Шоб ти так жив, Вєня! Чого така лимонна фізіономія? Чи ти втюрився в кого?
Веня не міг зізнатися прагматичному Міші у своїх почуттях, тому відповів лаконічно, теж по-одеськи:
-Шоб да, так ні!
На що недовірливий Міша зауважив:
-Перестань сказать!
І додав:
-Через два дні я тут буду справлять аменини, ото побалдєєм!
Поспілкувавшись таким чином з друзями, Веня з полегшенням попрощався і повільно пішов по Дерибасівській вулиці, влившись у широкий потік відпочивальників, який повільно стікав до моря. Курортний сезон у розпалі!
За усім цим метушливим різнобарв’ям незворушно спостерігав засновник Одеси – бронзовий Дюк зі свого високого постаменту.

Розділ 2. Алевтина

Вона таки помітила зникнення свого дивного залицяльника. Тепер їй наче чогось уже не вистачало. Аля задумалась: Чи він їй і справді подобався? Та ні! Подобалась його постійна увага, ласкавий і трохи сумний погляд. Добре, що чесно сказала йому все про свої сімейні обставини… Хоча не зовсім усе сказала. Була ще у неї в душі велика жіноча таємниця! Серце її вже три роки належало іншому чоловікові. О, який то був незвичайний чоловік

Якось так трапилося і сама не помітила, що на ньо-му світ зійшовся клином! Тепер тільки й зрозуміла значен-ня цього виразу.
З ним і тільки з ним вперше за багато років відчува-ла себе беззастережно і безсоромно щасливою! Варто було йому лагідно посміхнутись, дивлячись із висоти свого чудового зросту, по-юнацьки взяти за руку… і вона забувала про все на світі! Дивним чином, все навколо іскрилось і розцвітало… Сама дивувалася, що здатна ще на такі палкі, юні почуття. Але ж був він набагато молодшим і до того ж, Аля приречено «несла свій хрест», тож, майбутнього у цих стосунків не могло бути. Та вона впивалася теплотою і ніжністю, що перепала їй так несподівано у пізню пору жіночого бабиного літа. Цей дивний роман тягнувся вже чотири роки, приносячи і щастя, і страждання, наповнюючи життя цілим спектром почуттів.
Здавалося, що не було такої сили у світі, яка примусила б її відірватися від цього милого її серцю чоловіка.

Аля відчувала, що це безтямне кохання – останнє в її житті, бо захопило повністю і не було вже місця в її серці для когось іншого. Тому через декілька днів вона вже зовсім не згадувала Веніаміна і дуже здивувалася, коли він, радісний і засмаглий, вискочив із свого «Мерседеса» з великим букетом кремових троянд просто біля її під’їзду.
-Як же я радий Вас знову бачити! – сказав хрипким від хвилювання голосом.
-Не можу розділити з Вами цю радість! –сердито ві-дповіла Алевтина і хотіла швидко проскочити до під’їзду.
Та Веня рішуче загородив дорогу. Сусідка з цікавістю спостерігала цю пікантну сцену зі свого балкону. «Ото вже буде про що поговорити з подругами!».
-Прошу Вас залишити мене в спокої! Хто Вам дозволяв сюди приїжджати? –суворо запитала Алевтина.
-Прошу вибачення, Алю, але я не міг дожидатися якоїсь випадкової зустрічі! Візьміть, будь ласка, це – Вам! – і Веня простягнув букет троянд.
Алевтина дуже любила квіти саме такого ніжного кольору, та не могла прийняти букет на виду у сусідів.
Вона рішуче відштовхнула простягнуту руку і шви-дко забігла до під’їзду, залишивши ошелешеного та вкрай засмученого чоловіка ні в сих, ні в тих, на поталу розчарованим сусідкам.
Веніамін швидко сів до свого авто і рвонув з місця.
«Ніколи більше не підійду до неї!» -- гірко думав він, розганяючи «Мерседес» до шаленої швидкості. Його завжди заспокоювала швидка їзда. Цього разу все мало не скінчилося трагічно, бо якийсь молодик ледве встиг відскочити з дороги, полетівши на узбіччя зі старенького велосипеда, а Веня, враз прийшовши до тями, зменшив швидкість.
Ледве заспокоївшись, доїхав до платної стоянки і, прийнявши душ та перехиливши чарчину коньяку,, мерщій пірнув у чисту, холодну постіль, де забувся коротким, неспокійним сном.


Розділ 3. Нести свій хрест.


Сумніви розривали душу Алевтини: чи правильно вона вчинила, відштовхнувши цього симпатичного і вочевидь, закоханого в неї, поважного чоловіка? Сусідка, зустрівши на східцях, сказала сердито:
-Ну й дурні ж ми – жінки! Такого чоловіка зневажила, а живеш із ким? Чи мало він принижував тебе та знущався? Сусідам усе чисто видно та чути!

Алевтина розуміла, що Веня – чоловік достойний і забезпечений. Жила б з ним, наче за камінною стіною. Але ж він їй зовсім чужий, байдужий і навіть, чомусь, зовсім не любий! Як з таким жити? Ні, вона вже не зможе!

А Веніамін тим часом, страждав ще більше. Він, навіть, запив із горя, чого з ним взагалі ніколи ще не трапля-лось. Та п’яне забуття не надовго рятувало від страждань та сумних роздумів. Раптом усі його веселі подружки здалися вульгарними та набридливими. Веня ніде не знаходив собі розради. Тому дуже зрадів пізньому дзвінку шефа із Одеси, який запропонував цікаве закордонне відрядження.

Не роздумуючи ні хвилини, Веніамін дав згоду, вбачаючи у цьому боже провидіння, яке позбавить від страждань і сумнівів. Наступного ранку він швидко зібрався і виїхав до Одеси, а через два дні вилетів до Германії.
Небачена країна, цікаве, незвичне життя, сповнене європейського комфорту, захоплююча, приємна робота серед розумних, культурних людей добряче припали до душі змученому Веніаміну.
Коли термін відрядження закінчився, шеф, задово-лений тим, як Веніамін зумів вести справи у Германії, запропонував йому залишитися там на постійну роботу.
Ця пропозиція сподобалась Вені, але ж він не міг забути ту жінку. Вже струнка, білява фрау Марта відкрито задивлялася на симпатичного чоловіка і якось на корпоративній вечірці навіть поцілувала його по-дружньому. Веня відвіз її додому. Вона запросила до себе випити кави, а потім залишила на ніч. Так зав’язався службовий роман.
Та чарівна, горда Алевтина міцно тримала в полоні його серце. Веня вирішив востаннє випробувати долю. У відпустку приїхав не до Одеси, а прямо в те наддніпрянське місто і підстеріг омріяну жінку біля її будинку.
Алевтина від несподіванки зупинилась. Ощасливлений Веня схопив її руку і поцілував:
-Алю! Виходь за мене заміж, їдьмо зі мною у Германію! – випалив одним духом і завмер, чекаючи відповіді.
Цілу бурю почуттів розбудили ці слова у душі Алевтини. Останній шанс круто змінити своє життя!
Але ж у цьому житті у неї все таке рідне і дороге. Тут син і онучка. Тут її коханий! Як це все покинути?
І непрохані сльози скотилися по блідих щоках:
-Пробач, Веню! Не муч мене і себе – я не зможе з тобою жити, хоча ти, може, дуже хороший чоловік. Їдь собі у Германію і будь щасливий. Ти цього заслуговуєш.
Плачучи, Алевтина відвернулась і швидко пішла від розгубленого чоловіка. Вона поверталася до свого життя, наче приречена довіку нести той свій хрест…
А в далекій Германії щасливо посміхнулася уві сні білява фрау Марта.

2016

(Із циклу "Острови моєї пам"яті")

Мешканцям нашого селища таки пощастило зі стоматологом. Особливо нам, дітям. Похід до «найстрашнішо-го» лікаря зазвичай перетворювався на веселу пригоду.
Цей симпатичний, інтелігентного вигляду чоловік, Яків Баглай, був і дантистом і артистом «від Бога».
Іскрометний гумор його лився на переляканих пацієнтів благодійним дощем, так що і не помітиш , захлинаючись сміхом, коли того набридлого зуба вже і видалено!
А ті його імпровізовані побрехеньки ще довго гуляли селищем, з часом, перетворюючись на безсмертні анекдоти. Як ось цей, наприклад:
У післявоєнні роки предмети першої необхідності були у нас тотальним дефіцитом. Сільська кооперація про-давала їх іноді, в обмін на сільськогосподарську продукцію.
Одного разу, у нашому районному універмазі «викинули» на прилавок страшенно дефіцитний товар – бавовняні чоловічі шкарпетки.
Якраз на той час, до універмагу нагодився і Яків Баглай. Побачивши шкарпетки, кумедно протер очі, знявши окуляри:
-Ти диви! Шкарпетки лежать собі і ніхто їх не хапає! Чи це мені сниться?
Сповнена почуття власної значущості, дебела продавчиня процідила крізь зуби зухвало:
-Шкарпетки – тільки на яйця!
Але ж це був Яків Баглай! Він миттєво видав свій черговий безсмертний «перл»:
-Та невже? От біда! А мені ж треба – на ноги!
Всі присутні так і покотилися від реготу. А ображена «королева» прилавку, почервонівши від злості, засичала:
-Ну й хам! А ще в окулярах!

2016

Вітаю тебе, чарівна місцинко! Давненько я тут не бувала, здається, ціле життя! Ще юною дівчиною, тільки приїхавши до цього неповторного наддніпрянського міста, приходила іноді, зі своїми молодими друзями погуляти, чи подивитися улюблену кінострічку у невеличкому клубі За-лізничників, що розташувався серед тінистих дерев у цьому, тоді ще по-радянському, трохи занедбаному парку.
Позаду споруди клубу, у гніздечку із очеретів, ховався невеличкий ставочок із теплою водою. Його називали «гарячкою», бо у прохолодну пору вода парувала, витікаючи із широких труб. Підозрюю, що то була технічна вода із розташованого поруч заводу «Дормаш».
Дітлахи з галасом хлюпалися між очеретами.
Дерева стояли могутні, розкішні, в самій силі та красі. Це додавало йому таємничої привабливості.
У часи «застою» все потроху занепадало, а після знаменитої «перебудови» і зовсім виглядало здичавілим.
А тим часом, біля Дніпра, непомітно піднявся і затьмарив красою усе інше молодий Придніпровський парк з чудовими алеями та квітниками, вдало підібраними породами дерев, які гармонійно відтіняли одне одного в усі пори року: берези, платани, сосни та ялини, плакучі верби, що каскадами спадали понад лавками на головній алеї та ще багато рідкісних порід. Усі алеї вели до могутнього Дніпра!
Ми б і зовсім забули про маленький парк на «Електростанції», якби не звернув на нього увагу новітній мер Кременчука Олег Мейданович Бабаєв, присланий новою владою, як директор м’ясокомбінату, із самого Києва.
Про цю цікаву людину. з новим європейським мислення, можна говорити безкінечно, як відроджував старе «смердюче» підприємство, перетворивши його на сучасний комбінат зі світлими корпусами, новими технологіями. Як став народним улюбленцем і депутатом обласної Ради, як допомагав кожному, хто звертався до нього.
Так от, саме Олегу Бабаєву, який був тоді уже мером нашого міста, приглянувся занедбаний парк із маленьким стадіоном. Він, з усією наснагою та енергією, взявся відтворити цю місцину, як виявилося, історичну.
У 1787 році цариця Катерина 2, зі своєю свитою, подорожувала галерою «Дніпро» на південь України.
1 травня вона зупинилася на відпочинок у губернському місті Кременчуці, де був для цього підготовлений будинок генерал-губернатора.
Саме до її візиту, у числі багатьох інших перетворень, і створили у Міському саду цей ставочок, виклавши його дно і стіни білими мармуровими плитами. На острівці, посеред ставка, побудували вишукану, білосніжну ротонду (альтанку з колонами), до якої від берега можна було дійти чудовим вигнутим місточком з мереженими кованими перилами.
Все це історія, яку можна легко віднайти та прочитати в інтернеті. А тепер – до сьогодення.
Закінчивши реконструкцію стадіону, на радість нашим вболівальникам, взялися до ставочка, який на той час, уже зовсім заріс очеретами.
Довго його розчищали та вирівнювали береги, надаючи історичної округлої форми, аж не вірилося, що з цього, насправді вийде така краса, як на стародавніх світлинах.
иха доля та бандитські кулі забрали у нас улюбленого мера. Тисячі жителів Кременчука щиро оплакували його, прощаючись. Але справи його продовжуються.
Одного спекотного серпневого дня, коли не зважаючи на надвечір’я та близькість осені, стовпчики термометрів наче приросли до помітки +32 градуси, ми з подругою, намагаючись врятуватися від задухи, висадились у районі електростанції з розпеченого тролейбусу, у якому «зварилися у власному соку» серед спітнілих тіл. Навколо розплавлений асфальт, розігріті кам’яні стіни будинків, загазоване автомашинами повітря і ні одного деревця!
Майже очманілі, переходимо на інший бік дороги, звертаємо на вулицю ім. В. Чкалова і за якихось десяток метрів потрапляємо, наче в інший світ – до відновленого Міського саду!
Моя «водяна» душа, адже зросла я біля озера, кличе мене мерщій до води! Туди я і розігналася по широкій алеї. Але раптом якась нездоланна сила примушує мене зупинитися. Що це? А ноги, тим часом, наче самі несуть мене до якогось вікового дерева. Придивляюся зблизька – та це ж ясень. Він привітно махає розлогими вітами, ніби запрошує у прохолоду могутньої крони. Я несвідомо пригортаюся усім тілом до його теплого, порепаного, приємно шорсткого стовбура, якого і вдвох не обхопити руками. На висоті півтора метри, де він роздвоюється, помічаю гладе-нький сферичний наріст, наче відкрите для усіх, велике і добре серце. Кладу на нього руку, гладжу і сама не помічаю, як починаю розмовляти із цим дивним деревом про свої недуги, проблеми. Ясень, здається, уважно і доброзичливо прислухається, навіть шуміти перестав.
Відчуваю, як в мене вливаються його заспокійливі, лагідні хвильки. Ледве змусивши себе відірватися, далі лечу, мов на крилах. У розчищеному ставочку, трохи далі від берега, красується гарненька ротонда та новенький місточок, правда, не білосніжні, бо роботи ще не закінчені.
Спустившись кам’яними сходами, ідемо з подругою новозбудованою набережною навколо ставочка. Кажуть, що навіть ці прогулянки мають цілющу силу, мабуть тому, тут так багато літніх людей.
Я, раз по раз, зупиняюся, бо у відновленій водоймі вирує таке цікаве життя!
Тисячі мальків атакують шматочки батонів, які приносять відвідувачі саду.
Є де порибалити і дідусям, і татусям з малечею, і, звичайно ж, диким качечкам, які всі чисто занурилися у воду наполовину, так що тільки кумедні задки видно над водою. Та ось вони помітно захвилювалися, швидко вишикувалися у рівний, як шнурок, рядочок та, голосно крякаю-чи, мабуть за те їх і називають «крячками», швиденько погребли лапками-ластами, цілеспрямовано наближаючись до того місця, де ми стояли. У чому справа?
А виявляється, що то вони ще здалеку запримітили дідуся, який їхав великим триколісним велосипедом. Він якраз і зупинився біля нас і качача шеренга привітала його голосним і вимогливим кряканням.
Дідок дістав із чималого багажного пристрою пластикове відерце, наповнене зернами пшениці та кукурудзи і спустив його на довгому мотузку на бережок.
Перламутром розцяцьковані селезні та скромненькі коричневі качечки, для годиться, трохи покуштували дідових зернят і знову вимогливо закрякали.
Дідусь, посміхнувшись до нас, лагідно сказав: «От хитруни! Знають, що буде «делікатес»! І дістав трохи менше відерце з нарізаною дрібною рибкою, яку почав розкидати по воді, слідкуючи, щоб усім дісталося. Раптом він стривожився, помітивши, що не вистачає двох качечок: «Де це вони поділися?». І звернув нашу увагу на скалічену качечку з майже відкушеним крильцем. «Цю бідолашку ледве вдалося врятувати з пащі собаки!»
«На сьогодні – все!», - виголосив дідусь, розкидавши останню рибку і розумні качечки, наче по команді «Вільно!» розпливлися у різні боки, продовжуючи «рибалити» самостійно.
Ідемо далі. Он де, на дощечці, що плаває у воді, ви-грівається на сонечку чималенька черепаха-костомаха, уважно поглядаючи навколо мудрими очицями. А маленькі, нерозумні черепашки необачно повилазили на берег під захоплені крики дітлахів.
Он уже якийсь вередун пищить: «Тату! Дістань черепашку! Хочу черепашку! А-а-а!». Розумний татко не відмахується від надокучливого синочка, а терпляче пояснює: «Не можна брати маленьку черепашку! Он бачиш, її мама дивиться – вона буде плакати за своєю дитинкою!» І малий поступово заспокоюється.


Але безумовно, справжньою окрасою цього ставочку є лебеді! Посеред води, на дерев’яному плоті, для них споруджено власний будиночок з просторою терасою на всі боки. Два білих лебеді – то батько і син. Кажуть, що біла лебідка, легковажно залишивши сім’ю, відлетіла собі з чужим лебедем. А ці два сумних лебеді тримаються разом, не шукаючи собі нових подруг, наче стверджуючи відому легенду про лебедину вірність.
А ось пара чорних лебедів цього літа вивела п’ятеро чорних лебедяток. Зараз вони вже підлітки і матуся вчить їх ловити рибку.
Татусь, могутній лебідь, доволі агресивний. Одного разу, коли у нас не було батона, він даремно припливши, виліз із води і, протягнувши довжелезну шию аж на набережну, намагався ущипнути мене за палець. Тепер булки завжди зі мною, коли іду до ставочка.
А найголовніше диво – це чорна лебідочка-матуся! Ми спостерігали, як вправно і блискавично вона вміє ловити рибку. Тоді, мабуть, була вона не голодна, тому впіймавши, на заздрість рибалкам, чималенького карасика, показала його лебедятам і відпустила назад у воду.
А іншим разом, доки лебедятка спали у затінку на терасі, вона зголоднівши, «рибалила» для себе недалечко від берега.
Я замилувалася її красою. Граційно вигнута, витончена шийка, тендітна чорна голівка з яскравим червоним дзьобом, у могутніх, наче лакованих чорних крилах – по елегантній білосніжній пір’їнці, а «спідничка» – з пухнастого, кучерявого пір’ячка, наче пачка у
Кажуть, що на зиму, їх забирає до свого маєтку один із віце-мерів. Дай, Боже, йому доброго здоров’я!
Як би важко не було на душі, побувавши біля «лебединого ставочка», очищаєшся від усіх турбот, наче заряджаючись чистою і могутньою силою природи! Як же легко тут дихається!
Не сумуйте на самоті! Приходьте до цього рідкісного джерела добра і натхнення! Приводьте сюди дітей, онуків, правнуків! Нехай у їхніх маленьких серцях народжується любов до усього живого!

2016

Мабуть, першим прикладом творчості стали для мене бабусині казки, а першими спробами епістолярної творчості
стало листування з родичами. Мені подобалося писати листи і, мабуть, це непогано виходило.
Таким чином, листування нашої родини із раннього дитинст-ва перетворилося на мій приємний обов’язок.
Спочатку я почала відповідати на листи дяді Колі з Ленінграду, де він залишився жити, одружившись після служби в Армії з місцевою милою жінкою Шурою і мав там уже від неї чотирьох чарівних діточок, чиї світлини я із величезним задоволенням безкінечно розглядала.
Приїжджаючи до нас у гості, він хвалив мій стиль письма і грамотність. А був дядя Коля начитаним і добре знався на цьому ділі.
Пізніше писала листи братові на Донбас, стараючись змалювати наше убоге життя цікаво та барвисто. Він надсилав нечасті, зате дотепні відповіді, над якими я довго сміялася.
Коли у п’ятому класі, нам уперше задали писати твір на тему «Осінь», я написала його легко та натхненно, бо вже тоді над усе любила осінню пору.
Наша нова учителька української мови та літератури Ніна Іванівна, яка потім стала на все життя моєю улюбленою вчителькою, просто не повірила, що я сама його створила. Вона сказала перед усім класом:
-А Ніла списала твір звідкись. Не треба так більше робити!
Я нічого їй не відповіла, тільки ображено почервоніла і схилила голову, ховаючи сльози. Зате як же я ридала вдома, розповідаючи мамі про цю несправедливість!
Але мама зуміла швидко мене заспокоїти:
-Не плач, донечко! Ти можеш гордитися – значить, твій твір схожий на твори справжніх письменників! Та й дядя Коля завжди говорить, що ти будеш письменником! А Ніна Іванівна, звісно, ще не знає про твої здібності, але вона розумна жінка і швидко розбереться!
Я пробачила вчительці те її несправедливе звинувачення в плагіаті. Пізніше вона вже ніколи не сумнівалася в моєму авторстві. У стінгазетах, на шкільних олімпіадах з успіхом сприймались мої дописи, вірші, фейлетони.
Вдавалося мені також малювання. Я почала відвідувати художній гурток, яким керував справжній художник Віктор Іванович Шеремет, свояк мого дядечка Володі.
У нього були виставки робіт, які вражали своєю майстерністю. Він говорив мені, розглядаючи мої малюнки «з натури»:
-Ти розпиляєшся на всі боки. Зосередься на малюванні і зможеш стати художником. У тебе рідкісне відчуття світлотіні! Ці чорно-білі ескізи я заберу на виставку дитячої творчості!
Але зовсім несподівано для себе, я закохалась у… математику! Учителем математики був у нас дуже сильний і суворий чоловік Тихін Іванович, якого ми боялися і поважали за розум і відданість своєму предмету.
Саме він відкрив мені красу і гармонію математичної логіки і я відчувала справжню насолоду, легко розв’язуючи складні задачі.
Тихін Іванович, надзвичайно скупий на похвали, якось сказав мені після уроку:
-У тебе математичний склад розуму. Якби ти захотіла, могла б стати математиком.
Тоді я вже була круглою відмінницею. Якось непомітно так вийшло. І, як виявилося пізніше, багатьох це стривожило, бо вже із сьомого класу йшла конкуренція за «золоті медалі». Але я цим зовсім не переймалася.

2016

Мій дядечко Володя, чорнявий красень-морячок, з вогнистими чорними очима, з веселою вдачею,вже працював бригадиром на цукрозаводі і був завидним женихом у нашому селищі. Перебрав чимало «варіантів», як він говорив. Пам’ятаю, що все похвалявся:
-Виберу собі красуню з найстрункішими ніжками!
І вибрав! У зеленоокої білявки Шури ніжки були аж занадто рівними, наче два стовпчики, що згори, що знизу…
Це було перше весілля, яке я трішки пам’ятаю і в якому брала участь. Ми, родичі жениха, чекали на весільний кортеж вдома, а жених з дружками та сватами поїхав до центру, викупляти наречену, як у нас казали, «молоду».
Мені нудно було довго чекати і я відволіклась на якусь гру з дітлахами, що позбігалися до нас звідусіль, як раптом на бабусине подвір’я налетіло та закружляло щось голосне, сліпуче та яскраве!
То дружки з піснями та музиками, внесли весільне «гільце» - зелене деревце, заквітчане кольоровими стрічками, колосками та квітами.
А жених з гордістю вів попід руку "молоду". На її білявій голівці красувався яскравий віночок, від якого на спину, на розпущене, довге волосся спускалися різнобарвні атласні стрічки. Ніжно-блакитна сукня, з набивними оксамитовими квітами бірюзового кольору, була наче у казкової принцеси.
За ними до бабусиного двору, танцюючи на ходу під троїсті музики, ввалилася ціла ватага гостей – родичі «молодої». Лунали весільні пісні, жарти, сміх.
Молода дружина привезла в свекрушину хату багатий посаг, в тому числі, ще ніколи мною не бачену розкіш, справжній гардероб із світлого дерева зі скляним віконечком вгорі на дверцятах, де були розвішані чудові сукні з крепдешину, шифону, кошеміру! Шура була із заможної родини. Але ж той гардероб не ставав у низенькій бабусиній хатинці, то ж його поклали на бік, від чого він відразу втратив свій гонористий вигляд. Поряд розташували широке ліжко з нікельованими бильцями, із чотирьох сторін якого виблискували кульки-прикраси. Ліжко було вибагливо убране білосніжними, вишиваними подушками та мережиними простирадлами.
Дядечко Володя почав терміново будувати поряд з хатинкою свій великий будинок, відливаючи стіни зі шлаку. Це вже була нова для села технологія будівництва. Покривав його шифером. Доки йшло будівництво, біля двору лежали дерев’яні колоди і ми, дітлахи, стрибали по них, наче зграйка пташок, злякано спурхуючи, коли дядько, частенько на підпитку, повертався з роботи. Він завжди умів виловити мене із цієї зграйки і сміючись, повчав:
-Ти повинна бути королевою всієї цієї шантрапи!
Мабуть, вбачав у мені якісь лідерські задатки.
Ще пам’ятаю, як він придбав собі новенького велосипеда. Помітивши, що я цікавлюся ним, дядечко почав учити мене їздити. Велосипед був для мене завеликим і я їздила, крутячи педалі під рамою, на заздрість сусідським дітям. Дядько біг позаду, підтримуючи велосипед за багажника. Коли він, утомившись, ліг відпочити, я взяла того велосипеда і поїхала самостійно, розігнавшись по дорозі, що вела до озера. Але ж зупинятися я не вміла і щоб не впасти з обриву в озеро, звернула вправо і загриміла разом з новеньким велосипедом прямісінько у глинище, величезну яму, звідки всі копали глину для своїх потреб. Добре, що втрапила у м’якеньку, накопану глиняну кучугуру.
Я побачила погнуті спиці та блискучі обідки і заридала від жаху та жалю, не звертаючи уваги на свій біль від зідраних колін та ліктів.
Звичайно ж, витягнути звідти велосипеда самотужки я не змогла, тому понесла свою повинну голову до дядечка. Він мене навіть не сварив… Дісталося тоді від мами.

2016

Мій братик Толя був ще тим відчайдухом! Не порадившись із мамою, він зі своїм дружком Петром завербувався на Донбас. Йому тоді ледве виповнилося шістнадцять років.
Одного разу, коли я займалася акробатичними вправами на купі соломи в новобудові дядькового будинку, Толя заскочив туди із якоюсь торбинкою і страшенно поспішаючи, випалив мені:
-Передай мамі, що я поїхав на Донбас! Дивись же, не забудься!
Хоч і було мені всього шість років, та я відчула щось недобре і заплакала, намагаючись утримати його за руку:
-Толю, зачекай! Скоро мама повернеться. Вона розсердиться, що ти поїхав без неї…
- Я спізнюся на потяг! Мені треба вже бігти! – сказав братик і, поцілувавши мене, подався на станцію.
Скоро прийшла матуся. Я, схлипуючи, розповіла їй все, що почула від брата.
Мама зблідла, ухопилася за серце і на мить осіла на купу соломи… Але швидко отямилась і схопивши мене за руку, потягнула на станцію, де я ще ніколи не була.
Ми бігли майже всю дорогу і таки встигли заскочити до зеленого вагону, з вікна якого виглядав радісно схвильований Толя. Мама дала йому якийсь вузлик з харчами на дорогу, і ми з ним попрощалися.
Дома матуся упала на ліжко і так пролежала майже три дні, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. Потім підвелась і ходила, наче тінь, аж доки прийшов перший лист із Донбасу, з міста Макіївки. Толя писав, що вступив до РУ і вчиться на машиніста екскаватора, що годують краще, ніж вдома. В конверті було ще фото, на якому вони з другом Петром усміхнені, у формі ремісничого училища, в гарних кашкетах з блискучими козирками та молоточками спереду.
Пізніше він надіслав мамі трохи грошей зі своєї стипендії, попросив сфотографуватися зі мною ( я саме пішла до першого класу) і надіслати йому те фото. Мабуть, він також скучав за нами, як і ми за ним.
Так, він учився. Працював на Донбасі і років чотири не приїжджав додому, але листи присилав доволі часто. Писав, що на Донбасі добре платять, багато молоді, всі гарно зодягнені, особливо дівчата, «як королеви» - це ,мені, чомусь, особливо запам’яталось. Я уявляла, як мій гарний, дорослий брат, гуляє під руку з «королевою» у короні.
І раптом листи перестали надходити. Мама хвилювалася, писала на адресу гуртожитку, де він проживав. Відповіді довго не було. Ми плакали вдвох ночами і все виглядали поштарку.
Одного дня прийшло повідомлення про посилку. Мама принесла з пошти величенький фанерний ящичок, тремтячими руками, ледве змогла його відкрити. Всередині виявився місцями закривавлений одяг, два дорогих «шевйотових» костюми. У посилці не було жодного пояснення. Мама ледве не збожеволіла від горя!
І ось нарешті прийшов солдатський лист із Башкирії.
Як виявилося, його терміново призвали до Армії, а на проводах у гуртожитку, хлопці ще й побилися за якусь легковажну дівчину, яка обіцяла чекати з армії відразу трьох своїх кавалерів. Служити Толі випало у місті Стерлитомаку, у внутрішніх військах. Через рік він приїхав у відпустку. Армія сильно змінила мого брата. Він змужнів, став гарним, високим та струнким юнаком. Любив пісні, складав вірші, а вже гумористом був, у мене боліли щелепи від сміху.
Відслуживши три роки, Толя повернувся додому. До його приїзду мама ретельно готувалася, навіть продала нашу годувальницю, корівку Чайку – це було важке рішення! Коли Чайку виводили з двору, ми з мамою гірко плакали, а вона, наче розуміючи, що її назавжди звідси забирають, упиралася з усіх сил і жалібно мукала, так, що душа розривалася від жалю. Але треба було належно зодягнути Толю… І його одягнули, як слід. Пристойне пальто, костюми – чорний зимовий та світлий (китайський), літній, фетровий капелюх!
На його гарній фігурі все це виглядало просто чудово і всі дівчата задивлялися на такого елегантного жениха.
Він, без проблем, влаштувався працювати машиністом екскаватора на цукрозавод.
Знайшлася і пара для нього – чарівна русокоса, чепурненька дівчина Марійка, що жила неподалік на квартирі. Вони покохали одне одного і незабаром справили весілля, яке вже гуляли у новій просторій дядьковій хаті.
Маруся була родом із далекого села Калинівки, сусіднього району, де батько її, дід Марко, працював їздовим у колгоспі.
Тоді, вперше мені випало потрястися на простому возі, вистеленому соломою, кілометрів дванадцять, бо мене запросили нові родичі на гостини у справжнє село, де я вперше посмакувала найсмачнішим на світі, домашнім хлібом, покуштувала справжнього селянського борщу із солониною, що «умлівав» у печі у величезному чавуні. Намилувалася незайманою природою українського села, а сільські хлопці з повагою поглядали на мене, як на міську дівчину.
Скоро молодята винайняли собі квартиру недалеко від нас і зажили окремо. Мама плакала, їй було неприємно, що син пішов на квартиру. Незабаром вони викупили собі половину будиночка, поряд з дядьковою хатою. На той час, народилася у них перша донечка, Людочка, світловолоса і синьоока, наче янголятко.

Безкінечні хвороби відчутно затьмарювали моє дитяче життя. Давалося взнаки неповноцінне харчування, недоступність і відсутність справжніх ліків. Єдиними ліками, які видавали тоді для дітей практично безкоштовно був брид-кий і смердючий рибний жир, вживання якого було для мене справжніми щоденними тортурами, але, може, саме він допоміг мені подолати ті кляті хвороби.
Зовсім недалеко від нашого дому були розташовані корпуси районної лікарні, куди мама постійно водила мене в дитячу поліклініку на прийоми до лікарів, на аналізи та рентгени. Я відбивалась, як могла, але доки була ще малою, то зі сльозами, мусила все-таки підкорятися.
Пам’ятаю ті безкінечні сидіння в нудних та тривожних чергах у переповнених лікарняних коридорах з обридлими розмовами батьків про дитячі та свої хвороби. Чомусь, саме там на мене накочувався невимовний сум, бо дома я своєї хвороби не відчувала, чи не звертала на неї уваги.
З раннього дитинства я дуже не любила лікуватися.
Звичайно ж, у поліклініці мені видали довідку про звільнення від уроків фізкультури, тому доки інші діти весело бігали та робили різні вправи, я самотньо сиділа в класі і щось малювала, страшенно заздрячи здоровим однокласникам, адже була доволі активною дівчинкою. Все мене цікавило і в усьому хотілося спробувати свої сили та здібності. Отже, недовго я мирилася зі своїми хворобами.
Як тільки в п’ятому класі у нас з’явився справжній фізрук, бравий моряк Трохим Трохимович, самовіддано закоханий у спорт, він відразу помітив мої спортивні нахили і, на свій ризик, дозволив мені займатися фізкультурою. Не можу передати того захоплення та задоволення, яке я тоді відчувала, все виходило у мене якнайкраще.
На перших же шкільних змаганнях із легкої атлетики, я легко, ривком на фініші, випередила старшу від мене на два роки, чемпіонку школи з бігу на короткі дистанції.
Але до участі у районних та обласних змаганнях мене не допускала лікарі, які писали у медичній довідці страшний діагноз: «Порок серця».
Трохим Трохимович знизував плечами і говорив:
-Хіба з «пороком» серця так бігають? Вони і ходити не можуть… Щось тут не так!
І посилав за медичною довідкою, замість мене, іншу ученицю. Може і був у цьому ризик, але мені пощастило і вже у сьомому класі ті ж лікарі не знаходили у мене ніякої хвороби. Казали, що «переросла».
Я захопилася легкою атлетикою всерйоз і надовго. Скільки радості та користі приносило мені те захоплення!
Фізрук, дивуючись моїм успіхам, говорив, що у мене природньо правильно поставлені «старт» та «фініш». Цьому довго треба учитися, а мені «дано». Всі спринтерські дистанції, естафети приносили мені призові місця, дипломи, нагороди. Про мене тоді писали в районній газеті.
Вже дорослою жінкою, молодою мамою, я щоранку, до роботи, бігала по дванадцять кіл на стадіоні і довго ще снилися мені ночами ті мої переможні «фініші».

ЦУКРОЗАВОД

У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Кривою Рудою. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадах та квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але дитиною я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.


ДОРОГИ ДО ШКОЛИ

До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я вже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітися та рухатися, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитися у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старалися перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощані настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао, що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, які, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.


2016

Перед школою я потоваришувала з дівчинкою Валею, яка стала моєю улюбленою подружкою на всі юні роки. Народившись в один рік і майже в один день, ми виявились на диво рідними душами.
Жили вони недалеко і я стала частим гостем у цій привітній і цікавій родині.
На той час, мій брат завербувався на Донбас, матуся була вічно заклопотана своїми справами, а у великій сім’ї моєї нової подружки було троє дітей і всі такі різні та гарні!
Валентинка була найстаршою – шатенка з пухнастим волоссям, великими, теплими карими очима під надзвичайно довгими віями – вся така маленька, кругленька, дуже мила та розумна дівчинка.
Менший брат Вітя мав яскраве руде волосся, правильні риси обличчя та добру вдачу.
Найменший братик Вовчик, якого Вітя називав «Чок», був смаглявий і чорнявий з великими майже чорними очими на дивовижно гарненькому личку і нагадував чорненького жучка. Був надзвичайно вразливим, тому часто плакав, і мені було жаль цю дитину.
Тьотя Віра, їхня матуся, змучена тяжким життям, але добра і лагідна жінка, побувала на каторжних роботах у Німеччині. Батько Григорій – суворий чоловік, який підірвав здоров’я, працюючи після війни в Архангельську, де доводилось харчуватися тільки солоною рибою, приїхавши додому, заявив з порогу:
-Віро! Я приїхав помирати!
І незабаром, дійсно помер, залишивши вдову з трьома малими дітками.
Я помічала, як мужньо вона трималася, сама виснажена роботою і вічними турботами, чим нагодувати малечу. Іноді вона потайки плакала біля порожнього горщика.
Та малі не надто сумували, як і всі сільські діти перейшовши з весни на «підніжний» корм. Із ними мені завжди було затишно і весело. Ми бавилися в різні цікаві ігри, хоч і хлоп’ячі, як «морський бій», шашки та карти, випилювали лобзиком візерунки для поличок із фанери.
Я вже змалку відчувала свою відмінність від місцевих рум’яних та опецькуватих дітлахів. Була худенькою, хворобливою та блідою з вузьким, як потім говорили, аристократичним обличчям, тонкою білою шкірою, через яку просвічувались блакитні судини, зі світлими очима при темному волоссі.
Дорослі помічали мою незвичайну зовнішність і говорили між собою: «Цікава дівчинка у Ганни», але більшість дітей чомусь дратувались і я відчувала себе між ними білою вороною.
Тітонька Віра, Валина мама, говорила своїм дітям:
-Ніла дуже ніжна! Не ображайте її.
Мене не часто хтось захищав, тому я все життя вдячна цій багатодітній жінці, у якої вистачило чуйності та тепла і на чужу дитину.
Із Валею нас особливо поєднувала надзвичайна любов до книг. Ми з нею перечитали всю шкільну бібліотеку і записалися в районну бібліотеку для дорослих, де нам відкрилися скарби світової літератури. Читали запоєм. Особливо швидко вміла читати Валя. Я могла довго перечитувати якесь одне місце, насолоджуючись стилем письма, чи літературною знахідкою автора.
Мабуть, настав час розповісти, де саме нам пощастило народитися та підростати.

2016

Наша Семенівка у 1941 році була захоплена німецькими військами. Було встановлено жорсткий окупаційний режим. Сто п’ятдесят чоловік молоді було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Під час однієї із облав, захопили і мою майбутню матуся, яка до війни встигла вийти заміж і мала вже чотирирічного синочка Толика, а чоловік Іван воював на фронті.
Того дня, залишивши Толю з бабусею Лєною, вона за якоюсь невідкладною потребою вийшла на базар, де і була впіймана поліцаями та німцями, разом із іншою молоддю.
Переляканих дівчат і молодиць посадили на підводи і повезли на станцію для відправки вагонами до Німеччини.
Анна ридала та кричала поліцаям, що у неї вдома залишилась мала дитина. Та вони тільки сміялись, а тоді ще й ударили прикладом боляче по спині.
Коли вони відійшли від підводи покурити, там залишився один німецький солдат, який увесь час співчутливо поглядав на Анну. Вона це помітила і почала тихенько просити його:
- Пане, відпустіть! У мене кіндер. Маленький кіндер!
Німець притримав коней і махнувши рукою, сказав:
- Матка, век! Шнель, шнель!
Анна зіскочила з підводи і прудко збігла до річки, де і заховалася у високих очеретах. Услід була випущена автоматна черга, та на щастя, маму не зачепила жодна куля.
Через деякий час, тремтячи від пережитого, прибігла додому, де плакали у відчаї бабуся і переляканий синок, бо хтось із сусідів бачив ту облаву і бабусі сказали, що Анну повезли до Німеччини.
Важко і страшно було жити жінкам, а надто молодим і вродливим, в окупованому селищі. Вони одягали дрантя, ховали свої розкішні коси під брудні хустки, які насували аж на очі, а квітучі обличчя вимазували сажею, Німці з відразою плювали їм услід і сичали крізь зуби: «Руссішен швайн!», що означало «Російська свиня!», та жінки терпіли все, аби не потрапити до німців, чи поліцаїв для розваги.
Хазяйновиті німці нишпорили по хатах, вишукуючи усе найкраще. Моя хрещена розповідала, що у неї з мисника забрали гарні чашки і мисочки, навіть яскравий залишок олівця німець заткнув собі за вухо.
Вони шукали харчі, ловили курей, вимагаючи:
«Матка! Яйка, млеко!»
В районі Семенівки діяло партизанське підпілля. Їм вдалося підірвати німецький військовий ешелон.
Після цього німці наче озвіріли – обшукували оселі, горища, погреби та сараї.
Десь в очеретах впіймали таки одного партизана.
Прилюдно, на площі катували старенького чоловіка, вирізаючи йому на грудях та спині зірки і здираючи живу шкіру. Жінки, яких змушували на те дивитися, втрачали свідомість. Нарешті, напівживого, але нескореного нещасного, повісили на площі для остраху іншим.
А у вересні 1943 року під натиском радянських військ, фашисти, відступаючи, спалили майже всі хати та установи у Семенівці. На самій околиці селища жила тоді вже у своїй великій хаті Віра, та сама сирітка, яку бабуся привезла із Гродно разом зі своєю донькою. Була Віра уже заміжня, чоловік був на війні.
До тієї хати, де у просторій світлиці стояли попід стінами довгі лави, зійшлися майже всі мешканці з нашої вулиці. Вони дивилися, як палають їхні обійстя і плакали з відчаю. Німці із факелами підходили вже до околиці.
Бабуся Олена, перехрестившись, зняла з червоного кутка старовинну ікону Богоматері і почала з молитвами обходити навколо Віриної хати.
Німці з цікавістю зупинилися неподалік, сміючись і про щось голосно сперечаючись. Нарешті, один із них підійшов із палаючим факелом до сараю, що стояв у глибині двору, підпалив солом’яну стріху та махнувши рукою іншим, повів їх геть.
Там, у врятованій дивом та бабусею Оленою хаті та ще декількох випадково вцілілих сараях та коморах, і зимували комуною. А навесні почали копати та облаштовувати землянки, де і жили до кінця війни.
Анна із маленьким сином жила тоді трохи далі у своєму будиночку, який побудували з чоловіком Іваном ще до війни. Самотніми ночами, плачучи згадувала своє недовге сімейне життя. Вони були напрочуд гарною парою. Та клята війна обірвала те щастя.
Тепер чекала звісточок із фронту. Листи-трикутнички надходили нечасто, але мама відчувала серцем, що чоловік живий. Мав поранення у грудну клітину, але підлікувавшись, знову потрапив на фронт. Так дійшов до самого Берліну. Потім перекинули на японський фронт. В 1946 році Іван нарешті повернувся додому.
Був високим, струнким і вродливим чоловіком.
Тож, багато вдів та незаміжніх задивлялися на нього. От і вирішив пошукати собі веселішого життя, аніж терпіти злидні з сім’єю. Мама вже чекала другої дитини – мене.
Одного разу Іван сказав їй:
- Перебирайтеся із сином до своєї матері, бо я продаю
нашу хату! Поїду в Градіжськ до своїх родичів, може там куплю хату, а тоді вас заберу. Там легше прожити.
Як сказав, так і зробив. І… згинув на два роки, не подаючи про себе дружині жодної звістки. Мамі розповідали люди, що бачили його в Градіжську під ручку з молодицею, якій він купляв дорогі черевики.
Мама подала на розлучення, а народивши мене, записала на своє прізвище.
Коли ж, нагулявшись вволю, нічого не придбавши, Іван повернувся, мама не пустила його і на поріг.
Бабуся підтримала дочку:
-Нічого, виростимо твоїх діток і без такого батька!
Жилося нам сутужно. Мама дещо заробляла, але ж будівництво своєї хати забирало всі гроші і всі сили. А вона ж була ще молода і дуже гарна. Їй хотілося пристойно одягатися. Вона мріяла про чорну «плюшку», та могла собі дозволити лише нову кухвайчину та іноді штапелю на святкову сукню…
Але мама вважала, що краще жити бідно, але спокійно, не приниженою безкінечними подружніми зрадами. Я була з нею згодна. Але мій старший братик, мабуть, сумував за батьком і частенько бігав до нього в гості. Батько заманював його, обіцяючи навчити курити.
Мама страждала і часто плакала.
Коли перебралися у свою добудовану половину хати, зітхнули з полегшенням, бо на той час повернувся зі служби на Балтійському флоті мій дядечко Володя, молодший син бабусі. Збирався одружуватись. Місця нам у бабусі вже не було.
Двір наш утопав у квітах, які матуся надзвичайно любила. А біля двору, на вулиці, вона посадила ряд білих акацій. Влітку, коли вони цвіли, духмяні пахощі огортали наше подвір’я і всю вулицю, приваблюючи цілі рої роботящих бджілок.
А вечорами під нашими вікнами розливали свій вишуканий аромат скромні матіоли. Біля входу пишався розкішний кущ жовтої троянди. Замість огорожі, двір був обсаджений рожевими та червоними мальвами, у нас їх смішно називали «рожі». Пізніше розквітали різнобарвні айстри, жовті гвоздики та чорнобривці, а вже під осінь красувались гордовиті, яскраві жоржини!
У садочку, обплітаючи дерева та кущі, розпускалися сині та рожеві грамофончики «кручених паничів».
Влітку моєю втіхою були різноманітні сорти абрикос: ананасні, цукрові та інші. Я більше нічого не хотіла їсти, коли достигали ці духмяні, оксамитові плоди.
А взимку мама діставала з погребу слоїки з холодним та ароматним абрикосовим варенням. Що то була за смакота, коли його намазували товстим шаром на скибку свіжого пшеничного хліба, чи маминого пухкого коржа!

2016

Поволі підростаючи у цьому зеленому раю, незважаючи на бідність, я почувалася майже щасливою дитиною. Ніхто не ламав і не гнобив мене. Душа моя співала у садочку, наче вільна пташка.
Зі своєю особливою спостережливістю та майже не дитячою схильністю обдумувати і аналізувати оточуюче, я була щиро вдячна своїй матусі за те, що вона не прийняла батька-зрадника, який іноді приходив напідпитку і гатив кулаками у двері нашої хати, де ми із мамою зачинялися і тремтіли від страху. Працюючи тоді сторожем на баштані, він стріляв під нашими вікнами зі своєї берданки, щоб налякати нас. Але швидко йому це набридало і він ішов собі геть, надовго даючи нам спокій.
Я також бачила, як нетверезі сусідські батьки ганяли по дворах своїх нещасних дружин та дітей і думала:
«Добре, все таки, що ми живемо без такого батька!»
Але бувало іноді, коли мене ображали сусідські шибеники, я жалкувала, що нікому мене захистити.
Згодом я стала помічати, що всі ми, і бабуся Лєна, і мама і я також, якось відрізняємося від наших сусідів і зовнішністю, і мовою, і вподобаннями.
Бубуся Лєна, на перший погляд, була одягнена, як звичайна бабуся, завжди в охайній білосніжній хустині, зав’язаній гарним бантиком, у темному повсякденному одязі, але обов’язково, у чистенькому, яскравому фартушку, якось особливо скроєному, що надавало їй завжди ошатного та незвичайного вигляду.
Я звертала увагу і на те, як вона взувалася у найдешевші капці, які спритно майстрував із халяв старих чобіт метикуватий рудий чоботар Мойша. Цей його товар був чи не найпопулярнішим серед наших жіночок, бо з-під його умілих рук виходили ці капці чепурненькими, наче лялечки, легкими і зручними на ногах, та ще й довго носилися! Одним словом, то була справжня ручна робота, за яку скромний Мойша правив чисто символічну ціну, а ще більш охоче віддавав за десяток яєць, чи грудочку сиру.
Так от, ці прості капці у яких красувалося майже все жіноче населення нашого селища, бабуся Лєна доволі просто і оригінально удосконалювала, пришиваючи до задників довгі, вузенькі шкіряні смужки, якими потім красиво обплітала ноги у світлих, мережаних панчохах, від чого і капці, і ноги відразу набували вишуканого, святкового вигляду і не спадали з ніг.
Без сумніву, у моєї бабусі були, на диво, гарні ніжки та не по роках, струнка постать і горда хода.
Її овальне обличчя завжди приковувало мій погляд. Незвичайно біла шкіра, яка ніколи не знала засмаги, темні, мигдалевидні очі… Вона була, навіть у старості, доволі привабливою жінкою. Проте не можу пригадати, щоб хоч колись на цьому шляхетному обличчі розцвіла посмішка.
Дві згорьовані глибокі зморшки спускалися від кінчиків суворо стиснутих, гарно окреслених губ, до владного підборіддя. Такою запам’яталася мені бабуся Лєна.
До цього часу жалкую, що небагато встигла узнати про її молодість. Саме бабуся заклала у мені підвалини віри, яку в ті часи викорінювали з людських душ атеїсти.
Вона учила мене:
- Ніколи не роби нічого поганого, навіть, якщо
нікого немає поряд. Пам’ятай, що Бог усе чисто бачить і покарає тебе за гріхи!
На жаль, вона не любила розповідати про своє минуле. Були страшні сталінські часи. Та пізніше, із маминих спогадів, у мене вималювалася історія мого роду.
Ми з братом народилися уже на Полтавщині, а от мої бабуся та мама були нетутешніми. Від мами я вперше почула тоді це дивне і тривожне слово – біженці.
Їхньою батьківщиною було чудове містечко Брест – Литовський, Гродненської губернії. Із історичних даних я довідалася, що особливого розквіту губернія набула у кінці
дев’ятнадцятого століття, у складі Російської імперії, під губернаторством знаменитого і талановитого державного діяча Петра Столипіна.
Бабуся та її сестра-близнючка народилися у заможній родині. Назвали їх по місцевому – Альона та Алєся. Зовні дівчаток важко було відрізнити, але характери мали різні.
Одначе, щаслива та безтурботна юність скоро була затьмарена раптовою смертю Алєсі. Ця юна красуня була в усьому запальною та нестримною, а над усе, любила танці. На якійсь вечірці, Алєся вирішила усіх перетанцювати і через деякий час упала замертво, наче на льоту підстрелена птащка. Як потім говорили, від «розриву серця».
Саме з того часу, Альона втратила свою веселість.
Кажуть, що між близнюками існує якийсь особливий родинний зв'язок. Тож, бабуся усе своє нелегке життя сумувала за сестричкою, неначе разом із нею у далекому Гродно поховали частинку її душі.
Та все ж, молодість брала своє. Скоро у красиву, не по роках серйозну, Альону закохався веселий чорнявий хлопець Григорій. Зіграли багате весілля. Через рік у щасливого подружжя народилася гарнесенька кучерява донечка, яку назвали Анною. Це і була моя матуся.
А тимчасом, настали буремні часи. Багатостраждальний Гродно переходив із рук у руки: то до Литви, то до Німеччини, то до Росії. Нарешті, у 1918 році був підписаний Брестський мир, а через рік Гродно зайняла Польща і розпочалася тотальна асиміляція - нав’язувалася польська мова, культура, а головне, католицька віра.
Батьки Альони, не переживши потрясінь, померли. Григорій загинув у Бресті під час військових баталій.
Але все таки, це була Європа. Населенню було надано право вибору і відкритий коридор для біженців.
Альона не могла і не хотіла зраджувати свою православну віру. Тому, порадившись зі своєю двоюрідною сестрою Павліною, вирішили вибиратись із цього котла разом із тисячами інших біженців. Терміново спродавши сяке-таке майно та житло, придбали конячину, невеликі, міцні сани з кибиткою, на які навантажили дещо із речей, одягу та маленьких донечок Анечку та Вірусю.
Гроші та прикраси заховали на собі. І, помолившись, та оплакавши рідні могили, вирушили у незвідану та далеку дорогу – на омріяну Україну, про яку чули безліч захоплених розповідей своєї матусі-українки.
Небезпечними та страшними були ті дороги, а особливо, для двох беззахисних жінок з малими дітками.
Старалися їхати лісовими дорогами, ночували в хуторах, як прийдеться. І скоро сталося перше лихо – захворіла на тиф і померла Павліна. Далі Альона вирушила одна з двома діточками. Було неспокійно, але Бог милував їх від розбійників. Зате, вже у темних чернігівських лісах, голодні вовки розідрали їхню конячину. Далі Альона сама тягнула важкі сани до найближчого села.
І якось таки, вже повесні, пощастило потягом добратися на Полтавщину.
Бабуся розповідала, що коли побачила з вікна вагону
мальовничу маленьку річечку, зелені береги, де тонули у цвіті вишневих садів чепурні біленькі хати – це здалося їй справжнім раєм земним. Вона вирішила будь що оселитися саме тут. Це було селище Семенівка, біля залізничної станції Веселий Поділ.
Альоні вдалося недорого придбати невеликий будиночок у найзеленішому куточку селища, який так і звався – Зелений Кут. Біля хати насадила молодих вишень, а у дворі омріяну розкіш – абрикосу!
Натерпівшись поневірянь у своїх нелегких мандрах, Альона завжди співчувала і допомагала людям і біді.
Тож, коли якось пізнього вечора, у вікно постукало гарне, худесеньке дівча, майже непритомне від холоду та втоми, і попросилося переночувати, назвавшись біженкою, Альона без вагань впустила її до хати, нагодувала, зігріла води помитися, навіть, уклала її відпочити на свою постіль, а сама лягла на сіні в сарайчику. «Нехай бідна дитина відпочине хоч одну ніч по людськи».
А вранці, зайшовши до хати, щоб пригостити дівча сніданком, не знайшла ні своєї нічної гості, ні грошей, ні прикрас та найкращої одежини.
Одначе скоро Альона зустріла тут свою нову долю, вдруге вийшовши заміж за поважного, хазяйновитого чоловіка Семена, від якого народила ще двох синів Миколу та Володю. Але знову її сімейне щастя виявилося
нетривалим, бо незабаром почалася друга світова війна і Семена призвали до війська, де він і згинув без вісті.
2016

Невеличкий, свіжопофарбований автобус-ветеран, мабуть, іще соціалістичної праці, натужно пирхав та чхав бронхіальним двигунцем, терпляче намотуючи на колеса сіре полотно дороги, густо прикрашене чорними плямками ямкового ремонту, який, треба визнати, не дуже покращив стан її поверхні.
Тож. усі старі з’єднання-суглоби автобуса торохтіли та брязкотіли, наче порожня алюмінієва каструля з погнутою кришкою.
В обшарпаному салоні, з намертво закритими вікнами, не митими, здається ще із часів його буремної юності, нестерпно смерділо соляркою.
Пасажири, які добиралися, хто з ринку, вдало спродавшись із рання, хто до Миргороду за санаторно-курортною путівкою, куняли на облуплених, колись, м’яких, сидіннях, просинаючись та очманіло виглядаючи у вікна, коли особливо сильно підкидало на вибоїнах.,
Проїхали містечко Градизьск, зробивши коротку зупинку на його знаменитому , запашному та надзвичайно дорогому, рибному риночку.
Тепер у салоні до запаху солярки ще примішалися звабливі аромати копченої риби.
Посеред поля, біля якоїсь лісопосадки, наш бусик, востаннє голосно чхнувши, стомлено закляк на місці.
Матюкнувшись про себе, старенький водій, крекчучи виліз із кабіни, гукнавши нам:
-Вилазьте! Приїхали… Сто бісів його мамі!
Пасажири незграбно виходили і розминаючи затерплі ноги та попереки, розгубленою зграйкою стовпилися біля водія, котрий з приреченим виглядом копирсався у нутрощах старого бусика, наче хірург під час безнадійної операції, час від часу, смачно матюкаючись собі у сиві вуса.
Нарешті розігнувшись, він заспокоїв стривожених пасажирів:
- Усе не так страшно! Може, десь через годину і поїдемо з Богом!
Обурено погомонівши, пасажири згодом змирилися зі своєю участю та розбилися на групки.
Трійко літніх жіночок у яскравих, святкових, турецьких халатах подибали подалі у посадку, лишивши одну наглядати за порожніми відрами та корзинами.
Троє веселих чоловіків у новеньких, синтетичних спортивних костюмах made in Cina, зібралися на зеленій галявинці, розклавши на газеті багату закуску, приготовлену дбайливими руками дружин, у дорогу любим своїм чоловікам.
Дістали і білоголову пляшку горілки, яка вже весело забулькала у пластикові стаканчики. Проголосили перший тост: « За гарний відпочинок!», дружно випили, смачно крякнувши і потяглися до закусок. Підкріпившись, повеселішали ще більше і вже шукали очима собі якоїсь пригоди, щоб марно не гаяти скороминущий холостяцький час.
Я саме проходила повз них у святковому вбранні, з гарною зачіскою та макіяжем, бо ж їхала до свого рідного селища на зустріч випускників і дуже хвилювалася, щоб не запізнитися через несподівану затримку у дорозі, бо ж час був розрахований до хвилини.
- Ти дивись, яка кралечка! Жіночко, а ходіть до нашого шалаша! Ви, мабуть, також їдете на курорт до Миргорода? То вже пора знайомитися, бо там кавалерів швидко розбирають! – чіплялися до мене розчервонілі від спожитого пійла чоловіки.
У мене був гарний і миролюбний настрій, тому я привітно посміхнувшись, толерантно відповіла їм, що їду до селища Семенівки, на зустріч випускників.
Розчаровані «кавалери» ще трохи пожартувавши, нарешті дали мені спокій і я продовжила свої спостереження за друзями по нещастю.
Ось закохані молодята із новенькими, сяючими обручками на пальцях і такими ж сяючими очима, нічого довкола не помічаючи, захоплені своїми бурхливими почуттями, обійнявшись відійшли трохи далі за кущі ліщини і злилися у пристрасному поцілунку.
Це викликало напад збудження у майбутніх курортників.
Декілька сільських дядьків у однакових синіх картузах, мабуть, сьогодні на ринку закуплених у одній ятці, біля автобуса смалили цигарки та травили солоні анекдоти, заходячись реготом та кашлем.
Жіночки по-хазяйськи розстелили на травичці чиюсь стареньку хустину та порозкладали свою нехитру сільську їжу: варені яйця, рожеве сальце та чорний хліб із зеленою цибулькою, вінчала цю сервіровку висока темна пляшка, мабуть, із смачною домашньою наливочкою, бо скоро жіночки, розрум’янившись, голосно загомоніли, здебільшого, перемиваючи кісточки своїм чоловікам, пиятикам та нікчемам яких одначе, ревнували до якоїсь непутящої бобилки Гашки, яку називали безсоромною циганкою та нечупарою.
Самотній, гарно зодягнений чоловік, зацікавлено поглядав у мій бік і нарешті, підійшов, присівши на повалене дерево, де я сиділа.
-Дозвольте? – із запізненням запитав він у мене.
Я посміхнулась:
- Ви уже і так сіли поруч. І без мого дозволу…
- Вибачте, будь ласка, але мене щось, наче магнітом притягло! Ваше обличчя здається мені наче знайомим, але я не може пригадати, звідки я Вас знаю!
Я уважніше придивилась до сивіючого, але ще доволі привабливого, синьоокого, чоловіка. І його посмішка також когось мені нагадувала.
-А куди Ви їдете, вибачте за цікавість – запитав чоловік, задумливо вивчаючи моє обличчя.
-У Семенівку, на зустріч випускників! – відповіла я і чомусь, тривожно забилося серце.
І тут чоловік схопився на ноги і взявши за руки, підняв мене та несподівано міцно обійнявши, поцілував у обидві щоки, вигукнувши:
-Боже мій! Нілочко! Невже це ти? Моя перша шкільна любов! Тебе важко впізнати, ти дуже змінилась, стала зовсім іншою! Але ці ніжні очі, ця твоя посмішка! І голос – він зовсім не змінився… Я дуже хотів тебе побачити! У школі завжди дивився тільки на тебе, але боявся підійти…
o -Нарешті, я також почала смутно пригадувати
худенького, соромливого до сліз, синьоокого хлопчину, який після сільської семирічки влився до нашого класу.
Ті ж сині очі, соромлива, гарна посмішка – так, це він, той хлопчик Ваня, сильний математик, над яким кепкували місцеві хлопці, якого дуже любили наші учительки і просили, жартуючи:
o -Ваню! Посміхнись, будь ласка!
Той Ваня, що на шкільних вечорах невідступно стежив за мною, але ніколи не запрошував на танці, і сам не танцював.
Одного разу, я сама, жаліючи, запросила його на білий танець, але він, паленіючи лицем, пробурмотів, що, на жаль, зовсім не вміє танцювати.
І ось тепер, цей Ваня, імпозантний, гарний чоловік, зворушено дивиться на мене вологими від хвилювання, синіми очима.
-Як же склалася твоя доля? – запитала я, не менше зворушена.
- Після того, як ти несподівано зникла із Семенівки, не закінчивши одинадцятого класу, я сильно сумував. Потім розповіли мені, що ти виїхала до Кременчука із сім’єю свого брата. А я, після служби в Армії, вступив до військового училища зв’язку у місті Харкові. Після закінчення, служив у Білорусії. де і одружився. Мою двоє донечок і уже трійко онуків. Два роки тому, дружина, на жаль, померла. Тепер живу один. А прожили ми з нею тридцять років. Жили дружно і поважали один одного. Правда, кохання так і не було… - додав він сумно.
-Іноді, я їздив додому, у село через ваш Кременчук. Завжди шукав тебе очима серед натовпу. Одного разу, мені здалося, що побачив. Я кинувся до тебе, покликав, але то виявилась інша жінка, яка тільки здивовано відвернулась… Обізнався. А як же ти жила весь цей час, так рано залишившись сиротою? – запитав Ваня.
Я не знала, що йому відповісти, бо розказати так спонтанно про своє цікаве, тяжке та насичене життя здавалося мені неможливим, тому відповіла коротко:
-Якось жила, Ваню! Маю чоловіка, гарного сина, чудову розумницю-онучку, цікаву роботу. От і все!
Нарешті, водій об’явив посадку. Добряче підігріті пасажири з галасом та жартами розсілися по місцях.
Бусик, збадьорений ремонтом та перепочинком, загарчав мотором, задрижав своїм деренчливим корпусом і прудко рвонув з місця, надолужуючи згаяний час.
З переднього сидіння невідривно дивилися на мене сині очі та цвіла мені навстріч соромлива усмішка, наче привіт з далекої юності. Я була схвильована і щаслива.
Так ми і прибули разом на місце нашої зустрічі, майже вчасно.
2016

Вона була одна така на все наше селище і, чомусь, ми, діти, не стільки жаліли її, як боялися.
Огрядна бабця, на якій було накручено безліч старого одягу та хусток, з недобрим виразом обличчя, вона здебільшого, сиділа на обдертому стільці біля вхідних
дверей на станції, коли було тепліше, то з вулиці, а в морози – зсередини і дивилася на усіх з таким осудом, що кожен відчував себе, наче винним і поспішав щось покласти у її простягнуту, брудну руку. Бабця жадібно їла, кутуляючи беззубим ротом.
Жила вона на нашій же вулиці, над самим глинищем, у городі добрих людей, де хтось допоміг їй зліпити невеличку халупу без вікон, зі старими, щілястими дверцятами.
Одного разу, мені довелося завітати до неї за дорученням хрещеної, щоб запросити на поминальний обід.
Була холодна, пізня осінь. Я постукала у дверцята, але ніхто не відповів. Тоді я потягнула їх на себе і вони зі скрипом відчинилися, бо, як виявилося, взагалі ніколи і не запиралися.
У холодній напівтемряві, біля стіни, напроти дверей, на дерев’яному топчані лежала якась велика купа лахміття.
Коли я увійшла, та купа заворушилася і звідти висунулася розтріпана сива голова та почувся сердитий голос:
-Хто там? Чого тобі треба?
Я, несміливо привітавшись, передала запрошення хрещеної. Бабця відразу подобрішала:
-Передай, що прийду обов’язково! А ти чия? – поцікавилася вона.
Я відповіла. Вона, жалісливо, сказала:
-Бідна сирітка!
Усі ми тоді жили незаможно, але ж таких злиднів
мені ще не доводилося бачити. Я відчула гострий біль за ту самотню, стару жінку, яка змушена, чомусь, жити , неначе собака у будці, де не було ні столика, ні стільця і, навіть, ніякого обігріву.
-А як же вона живе тут у морози? – зі страхом думала я.
Потім розпитала про неї у хрещеної, яка жила зовсім поруч.
-У тої бабці, за два двори, у найкращому цегляному будинку, живе син із сім’єю, великий чин у нашій районній міліції! – хрещена крадькома витерла очі.
- То чому він не забере до себе матір? – вигукнула я.
- Кажуть, що бабця не може пробачити йому якусь провину! - загадково відповіла хрещена.
Пізніше я таки довідалася, чим завинив перед матір’ю той міліцейський чин.
Чомусь пошепки, розповіли мені, що у тої бабці був ще один, молодший син, який, проживаючи у місті Харкові, вчинив якийсь тяжкий злочин, за що його довго розшукувала міліція.
Таємно, він пробрався до матері, яка тоді ще жила у сім’ї старшого сина. Мати заховала його на горище і носила туди їжу, коли старший син із дружиною були на роботі. Скоро утікачеві набридло тихо сидіти у своєму сховищі, яке було, треба сказати, найнадійнішим, бо нікому б не прийшло у голову шукати злочинця у будинку майора міліції. Тож, молодший почав вимагати у матері щодня пляшку горілки та пачку сигарет.
Якось, під вечір, осушивши пляшку, він майже випав із горища, скотившись по драбині, просто під ноги ошелешеного старшого брата.
Вибухнув страшенний скандал. Міліціонер дорікав матері за те, що вона, переховуючи сина-злочинця, поставила під загрозу його міліцейську кар’єру.
Мати, упавши на коліна, обіймала його ноги, рвала свої сиві коси, ридаючи, благала старшого сина не видавати бідака.
Але майор рішуче застібнув кайданки на худих, майже дитячих, руках молодшого брата після того, як він навідріз відмовився іти у міліцію з повинною.
Незабаром майор отримав позачергове підвищення звання та керівну посаду, а мати пішла із дому.
І тоді почалися для нього безкінечні випробування!
Звичайно, у відділку усі знали , якою ціною дісталося йому те керівне крісло і, навіть, у їхніх задубілих міліцейських душах вирувало обурення та осуд.
Його тихо ненавиділи. Він це відчував постійно.
На кожному щоденному рапорті черговий, доповідаючи про оперативний стан за минулу добу, не забував додати:
- Громадянка Черненко жебракує на станції!
Після чого, усі присутні зловтішно спостерігали, як багряніють товста шия, відстовбурчені вуха та лискуче, кругле, неначе гарбуз, обличчя начальника.
Одного разу, він не стримався і, після чергової доповіді про жебрачку, заволав, грюкнувши кулаком об стіл так, що тріснуло скло, яке там лежало:
-Які заходи вжиті Вами, щодо цього неподобства?!
Не зморгнувши оком, черговий спокійно відповів:
-А що тут удієш? Я купив їй у буфеті склянку чаю та свіжу булку. Як завжди…
Начальник, збліднувши, вибіг на подвір’я, ускочив до службового «бобика» і помчав на станцію.
Там, не звертаючи увага ні на кого, він тяжко гупнувся перед тою жебрачкою на коліно і закричав, майже заплакав, тонким від хвилювання голосом:
-Мамо! Досить уже ганьбити і катувати мене! Повертайтеся додому, бо я не знаю, що зроблю…
Мати важко піднялася зі стільця:
-То, може, ти і мене запроториш за грати, як свого рідного брата? Та краще я помру, як собака, на вулиці, ніж буду жити під одним дахом із таким катом!
І, плюнувши майже йому в обличчя, знову незворушно усілася на свій стілець, звично простягнувши руку.
Поховали її через декілька років, по-людськи, з батюшкою та півчими, скинувшись усією вулицею, хто, що зміг, бо помираючи, вона слізно просила добру молодицю, що доглядала її на смертному одрі:
-Це моє останнє бажання – нехай той кат не ховає мене і не приходить на похорон. Закопайте мене, люди добрі, хоч і без труни, так як є…
Ось такою химерною буває материнська любов і такою страшною – її кара!

2016

Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хворобливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала своє маленьке багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольором, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.

Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:

« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»

Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк!

За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.

Коли влітку до нас, якось, завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.

-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.

До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих айстрів.

Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах.
Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.

Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із спритних дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.

До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.

Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:

-Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їх відмити.

Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом для малювання.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!

Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть, радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.

До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було «витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це розкішні банти у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянею, гарний одяг.

От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти! Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!

Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.

Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у білій панчішці та світлому блискучому черевичку.

- Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені Тамара Михайлівна.

А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:

-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, перевемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?

Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.

І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.

(далі буде)

Оповідання

Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016

Бабусина хатинка, де пройшло моє раннє дитинство, була дуже маленькою. Тепер такі споруди називають літніми кухнями. Під низенькою стелею, посередині, проходив сволок – товстий дерев’яний брус, на якому кріпилась дитяча колиска, а на великих цвяхах був розвішаний верхній одяг. Білизна та хустки зберігалися у старій скрині, що стояла у кутку. На ній спав мій старший братик. Два молодші бабусині сини якраз служили в Армії.
Одне невеличке віконце виходило у садок, друге – у двір, а з малесенького, вмазаного у стінку на печі, видно було город і сусідню вуличку, де мама поволі зводила для нас нову хату.
Піч займала майже чверть усього житла, та бабуся надзвичайно тішилася тією хатиною і піччю, де вона спала на теплій лежанці, вигріваючи свої хворі суглоби.
Часто згадували, як сутужно та незатишно жилося їм ще недавно у вологій, холодній воєнній землянці. Відступаючи, німці спалили майже всі хати на нашому кутку, який так і звався: Зелений Кут.
Пам’ятаю гостре почуття голоду, а в печі варилася у чугунці та смачно пахла картопля.
-Бабусю, дай картоплинку! , - жалібно просила я.
І вже тоді мені неприємно і важко було щось просити. Моя сувора бабуся відповіла:
-Почекай! Ось прийде скоро мама, може, принесе хлібця, тоді поїмо!
А мама усе не приходила і я, плачучи, заснула, а коло під вечір мене розбудили поїсти, я вже не хотіла.
Тільки окрайчик сірого запашного хліба – подарунок «від зайчика» затиснула в долоньці і так заснула…
Зате, здається, більше ніколи у житті я нічого ні в кого не просила.
Взагалі, мене важко було заманити додому, щоб поїсти ту сіру затірку – суп з картоплею та шматочками дрібно розтертого тіста… Мені більше подобалося гамувати голод усіляким «підніжним» кормом, як то, солодкими корінцями річного очерету , калачиками, чи клеєм, що янтарем виступав на вишневих стовбурах. А коли наступало літо і починали дозрівати різні фрукти, то проблеми з їжею для мене зовсім не існувало.
Тільки, коли сідало сонце, заливаючи рожевим кольором пів неба, я сама поспішала додому, бо любила ті вечори, коли до нашої тісної хатинки сходилися сусідки.
Моя бабуся Лєна, так її усі звали, сідала сукати
пряжу. З мішка вона діставала чималий жмут овечої вовни, що гостро пахла худобою і накладала на великий
дерев’яний гребінь, який відразу ставав схожим на чорну, чи білу, кудлату бороду. Потім, трьома пальцями правої руки розтягувала і скручувала вовну у товстеньку нитку, яку вправно накручувала лівою рукою на вертке, також дерев’яне веретено. Бабуся і мама були знані рукодільниці. Вони уміли виготовляти чимало корисних і гарних речей.
Наприклад, розпускаючи на нитки білі німецькі мішки із-під продуктів, покинуті у великій кількості окупантами, вони плели гачками тонкі, вишукані, візерунчаті шалі для наших модниць. Вишивали хрестиком і гладдю сорочки, рушники, картини. В’язали тонке мереживо, вовняні рукавиці, шкарпетки. Кроїли і шили вручну сукні, блузи, спідниці. Нам із братиком мама сама перешивала пальтечка із чиєїсь старої шинелі, шила навіть гарнесенькі капці та валяночки.
А цими літніми вечорами при мерехтливому світлі каганця мама читала вголос товсту, добряче потріпану у життєвих перипетіях книгу, яких було чимало у бабусі на горищі.
Жінки зачаровано слухали, як ото тепер дивляться серіали. То були захоплюючі пригодницькі та любовні романи. Мені наказували спати і я слухняно закривала очі, але слухала майже не дихаючи, все до кінця. Коли сусідки розходилися по домівках, я і тоді ще довго не могла заснути під враженням почутого.
Бабуся помічала це і присівши біля мене, починала тихо розповідати якусь, щовечора іншу, казку.
Мені здається, що вона сама складала ті казки, бо ніде потім я не зустрічала таких у літературі.
І нарешті сон долав мою цікавість…

2016

Мій перший свідомий і яскравий спогад пов’язаний із незнайомим мені, величезним і чорнявим дядьком із бісівськими зеленими очима. Він намагається забрати мене із маминих рук.
Я наполохано чіпляюсь за мамину кофтину, однією рукою намагаючись відбиватися від нього сухою очеретинкою, яку мабуть, витягла зі стріхи.
Матуся стоїть зі мною біля низенької бабусиної хатини під розквітлою абрикосою.
Я, у відчаї, хочу забратися у те розлоге, квітуче гілля, але ж там гуде безліч страшних, мабуть, кусючих, бджілок.
Пригортаючи мене до теплих грудей, мама лагідно промовляє:
-Не бійся, донечко, це твій батечко прийшов…
Мене ці слова не втішають, бо я не знаю, що значить «батечко» і продовжую голосно ридати.
-Іди звідси, Іване! Перелякаєш мені дитину!- просить матуся того страшного дядька.
-Але це і моя дитина також! – упирається він.
- Та ні! Вона тільки моя! Я і записала її на себе! А ти іди собі, звідки прийшов! – гордо відповідає мама.
Так мені дісталось гарне матусине прізвище.
Потім мама передає мене бабусі на руки, а сама рішуче виводить батька з двору, підштовхуючи у спину.


2016

Замість прологу

Моя бідолашна матуся, що понесла мене від законного чоловіка, якого довго і вірно чекала з війни, а народила у голодному 1947 році уже розлученою жінкою, так і не змирившись із численними подружніми зрадами та врешті, з великою підлістю, може вона думала тоді, колишучи стару дерев’яну колиску, підвішену до сволока бабусиної хатинки:
«Господи! І навіщо мені ще й ця дитина, що ростиме напівсиротою у злиднях та голоді?»
Мабуть, відчуваючи сумний настрій матері та несправедливість своєї долі, немовля, в знак протесту проти такого ставлення до своєї персони, аж заходилося пронизливим вереском. Аж червоніло маленьке личко та від напруги, час від часу, змочувало пелюшки, яких уже чимало сушилося у дворі на літньому сонечку.
Звісно, я не могла усього цього пам’ятати, але судячи з моєї вразливої, упертої вдачі та вреднючого характеру, все повинно було відбуватися саме так.
Отже, так чи інакше, а мені випадала незавидна доля небажаної дитини…
І, як видно, я не збиралася із цим миритися, бо так любила життя, що воно просто зобов’язане було відповісти мені взаємністю, щоправда, добряче випробовуючи на кожному етапі.
Так почався цей двобій. Життя клювало мене, як стара ворона міцний горішок, що уперто відскакував і ніяк не піддавався…

2016

Бувальщина.


1. Надія. Золота медаль.

Втираючи почервонілі від сліз очі, Надія сумно по-дивилася на невиліковно хвору доньку, що заснула після знеболюючого уколу. Болі дедалі сильніше мучили дівчин-ку і все більше потрібно було тих дорогоцінних ліків, щоб їй допомогти.
Що робити? Напозичалася в усіх сусідів. Та і їм зві-дки брати ті гроші? Відтоді, як у селищі якийсь горе-підприємець, викупив цукровий завод і, не зумівши дати ладу старенькому обладнанню, звелів порізати та вивезти його на металобрухт, майже всі втратили роботу і ставши на облік на біржі праці, жили на мізерну грошову допомо-гу по безробіттю та з власних присадибних ділянок.
У кого була можливість, подалися до Італії, Порту-галії доглядати за пристарілими сеньйорами, а куди було самотній Надії з хворою донькою? Розпач вогнем пропікав серце. Та плакати ніколи. Треба щось робити, бо хто допо-може її страждаючій дитині?
Правда, десь у самій Москві, на високій посаді, ка-жуть, аж у МВС, служить її батько, який навіть, і не знає, що вона є на світі. Та і про Надію, певно, давно уже забув, а вона не сміє турбувати таку поважну особу, хоча сама поклала йому до ніг свою молоду долю, яка і була першим щаблем тієї високої драбини його карколомної кар’єри.
Але треба діяти, бо ліків лишилося на одну добу, а що далі? Несила слухати приглушені закушеними губами стогони, а то й голосні крики своєї дитини.
На станцію! Це був єдиний «бізнес» місцевих жіно-чок. Зварила картопельки, помастила запашною олійкою, пересипала подрібненим духмяним кропом, загорнула ча-вунець теплою хустиною, щоб не вичахла. Набрала з бочки хрустких солоних огірочків. І так, з важким кошиком, майже бігцем, подалася на станцію, щоб встигнути до Мо-сковського потягу. Пасажири охоче брали у дорогу цю просту і смачну їжу. Якщо пощастить все продати по доб-рій ціні, то вона зможе купити ще трохи тих знеболюючих ліків, які тимчасово полегшують страждання Галинки.
Прибігла вчасно! Розпашіла, у старому халатику, у біленькій хустині, з під якої вибивалися сивіючі пасма, ко-лись, розкішного волосся.
Потягу ще не було. Декілька пасажирів та зустріча-ючих вешталися по платформі. Надія зайняла найвигідніше місце на пероні і нарешті роздивилася довкола, переводячи подих.
Раптом її погляд зупинився на військовому, що ви-різнявся своїм блискучим мундиром, гарною поставою і дуже знайомим обличчям. Серце завмерло. Надія схопила-ся за стовп, щоб не впасти. Це був він – Павлусь! Її перше і єдине кохання. Батько її доньки.
Спогади потекли, неначе кольорова кінострічка…
Він прийшов до їхнього класу після сільської вось-мирічки. Чорнявий, з ніжним, білим обличчям, з веселими та розумними чорними очима – син голови колгоспу Пав-лусь Пастух. Усі так і звали його аж до закінчення школи – Павлусь. Було у ньому щось зворушливо-дитяче, наче со-ром’язливе, аж хотілося його пожаліти, захистити.
Надійка, хвороблива, зовні непримітна, бідненько зодягнена, але з сильним характером, дівчинка була круг-лою відмінницею. Все давалося їй однаково легко. Усі в школі знали, що саме їй дістанеться та єдина золота медаль, що за рознарядкою, виділялася на їхню школу.
Павлусь виявився неабияким математиком, перема-гав на районних та обласних олімпіадах. Став гордістю ко-лективу щколи. Але йому не давалися мови та фізика, де він мав слабкі четвірки.
Батько Павлуся іноді привозив директорові школи два-три мішки з продуктами та й класного керівника Ольгу Петрівну не забував. Вони, в свою чергу, з усіх сил стара-лися вивести Павлуся у відмінники.
А тут ця Надійка, без усіляких зусиль, «іде на ме-даль», яка так потрібна Павлу Пастуху, щоб здавати вступ-ні екзамени до ВУЗу тільки з профільного предмету - ма-тематики…
Ольга Петрівна намагалася домовитися з Надійкою, та уперте дівчисько не перейнялося цією проблемою. Тоді, чи хтось надоумив Павлуся, чи сам він вирахував своїм математичним розумом єдине, безпрограшне рішення.
Він почав залицятися до Надійки. Робив це красиво, артистично: дарував квіти, цукерки, проводжав зі школи додому, несучи важкий портфель. На шкільних вечорах танцював тільки з Надійкою на заздрість усім дівчаткам. І вона сама не помітила, як прийшло воно, засяяло , заступи-ло весь світ – її перше кохання, перші п’янкі поцілунки, невмілі обійми, несміливе освідчення.
З непоказного підлітка Надійка раптом перетвори-лася в чарівну дівчину, з ясними синіми очима, розкішним рудим волоссям, стрункою постаттю. Вона ніби світилася із середини від щастя.
Матуся, яка працювала «технічкою» у їхній школі, намагалася застерегти доньку:
-Ой, дивись, дитино! Не пара тобі цей Павлусь. Він
із багатої родини, а ми – бідні! Занапастить тебе і покине! Донечко, опам’ятайся, благаю!
Та Надійка, яка завжди слухала і ніжно любила свою матусю, тепер нічого не чула і не бачила, крім любих чорних очей та гарного обличчя коханого.
Одного разу, коли Надійка зовсім сп’яніла від пал-ких поцілунків, залитого місячним сріблом вишневого цві-ту. Павлусь, сором’язливо червоніючи, запитав:
-Надійко! А могла б ти, заради кохання, пожертвувати собою, як оті жінки декабристів?
На це Надійка, не задумуючись, відповіла:
-Звичайно! Я на все готова заради тебе!
Тоді Павлусь, додав уже сміливіше:
- Навіщо тобі ота золота медаль? Все одно, без бать-ка, ти не зможеш вчитися в інституті. То склади випускні екзамени якось трохи гірше і ця медаль буде моя! А від неї залежить вся моя майбутня кар’єра і твоє подальше життя! Бо, якщо я здобуду вищу освіту і гарну посаду, ми одру-жимося и будемо найщасливішими на світі!
- Павлусь знову так палко поцілував Надійку, що у неї зовсім запаморочилася голова. Нікому нічого не сказа-вши, Надія майже провалила екзамени, склавши їх на сла-бенькі «трієчки», чим дуже здивувала і засмутила улюбле-них учителів. Тільки Ольга Петрівна все розуміла і підба-дьорливо посміхалась дівчині при зустрічах.
Павлусь таки отримав омріяну золоту медаль, а піс-ля випускного вечора, в заводському парку зацілував і за-пестив Надійку до безтями.
Потім,. надовго зник, а в кінці літа, вже зачислений до ВУЗу, сяючий, уникав зустрічей з Надією, а коли вона наважилась підійти і подивитися в його чорні очі, почерво-нів і тихо промовив:
Чекай, Надю. Я вивчуся і заберу тебе!
Надійка влаштувалася на пошту, де довелося носи-
ти величезну важку сумку з кореспонденцією та газетами, яких у ті часи передплачували надзвичайно багато у кож-ній сім’ї.
А у січні народила семимісячну донечку.
Все це остаточно підірвало слабке здоров’я Надій-чиної мами і через рік вона померла.
Надія, залишилась на світі одна з крихітною донеч-кою, яку назвала, на честь матусі, Галиною.
Від Павла не було ніяких звісток. Якось, у вихідний день, Надія, з донечкою на руках, приїхала в село до його батьків. Батько, Іван Карпович, тепер уже голова агрофір-ми, зранку був уже на підпитку і почав брутально лаятись та кричати, що багато таких «невісток» з байстрятами тут ходять. «Он і сусідська Валька уже із пузом, також, гово-рить, що від Павла… Та що ж я тут зберу цілий гарем?
Треба було головою думати, коли стелилися під молодого хлопця! Знали, що йому ще учитися довго! Шалави!»
Рано змарніла, забита авторитетним чоловіком, ма-ти мовчала та потай витирала сльози, задивляючись на гар-несеньке чорняве дівчатко, таке схоже на її сина…
Надія хотіла попросити адресу Павлуся, та не нава-жилась. Плачучи, вибігла із багатого будинку. Мати вийш-ла за нею і потай щось тикнула у руку. Надійка подиви-лась: гроші – сто карбованців. Виходячи з двору, поклала їх на лавочку. Саме тоді, вона вирішила, що виростить Га-линку сама, не буде принижуватись перед бундючним і грубим його батьком.
Так і зажили удвох із донечкою, хоч і скромно, та спокійно і щасливо.
Але щось порушилося у державі, усе пішло шкере-берть. Надія втратила роботу. Захворіла Галинка, яка гарно вчилася тоді вже у сьомому класі. Різко схудла,часто втра-чала свідомість. Обстеження виявило невиліковне захво-рювання крові.
І ось вона, не маючи грошей, таких необхідних для придбання ліків Галинці, дивиться на її батька, заради яко-го колись згубила своє молоде життя.
А він, чітко повертаючись, ніби на парадному мар-ші, ходив по платформі в дорогих сяючих черевиках, виб-лискуючи великими зірками на червоних погонах.
Раптом зупинився, наткнувшись поглядом на щось незвичайне. Змарніла, бідно одягнена жінка, з розтріпаним, сивіючим волоссям дивилася на нього безтямними синіми очима. Від цього погляду Павлові стало моторошно:
-Чєво тєбє? Чєво уставилась? – запитав таким зна-йомим, оксамитовим голосом, від якого у Надії завмерло серце. «Він таки опанував російську мову», - чомусь промайнула в голові недоречна думка.
Вона ступила крок вперед і запитала хрипким від хвилювання голосом:
- Ви Павлусь Пастух, так?
- Павєл Івановіч ПАстух – полковник МВД із Моск-ви! Чєво нада? – відрекомендувався військовий.
Вона більше не змогла вимовити ні слова.
«Упізнай мене!» – кричало серце, благали сині очі!
Щось знайоме раптом побачив Павло у її очах, яск-равих, як блискавка вночі. Ніби злякавшись примари із то-го світу, швидко скочив на східці вагону, що якраз поряд зупинився , і зник у тамбурі.
Надія отямилась: «Треба ж купити Галинці ліки! Ні-хто не допоможе. Он і батько утік!»
І Надія побігла вздовж потягу, вигукуючи: «Гаряча картопелька! Солоні огірочки!»
Павло, сидячи в окремому, затишному купе СВ, за-стеленому червоними килимовими доріжками, потай сте-жив. крізь мережену фіранку, за дивною жінкою, яка щось поспіхом продавала на пероні. Коли він ще раз побачив її сині очі, щось наче тьохнуло в грудях, та потяг повільно зрушив з місця…
Скоро Павло забув про ту маленьку пригоду.
Швидко розпродавши свою картопельку пасажирам, Надія зайшла до вокзального приміщення. Присіла на ста-рий диванчик відпочити. Зала чекання була майже порож-ньою, тільки у куточку сиділа стара жінка, закривши об-личчя худими руками, і здається, плакала.
Щось знайоме було у цій тендітній постаті бідно одягненої бабусі. Надія підсіла ближче, делікатно кашля-нула. Бабуся на мить підняла заплакане обличчя.
Так і є! Ольга Петрівна – її учителька, Вона дуже змінилась: зношений одяг, стоптані капці, сиве волосся,
А колись була вона першою модницею та красунею.
Надія ввічливо привіталась. Ольга Петрівна, чомусь, наче зніяковіла, витерла мокрі від сліз очі старенькою ме-режаною хустинкою.
Пробач мені, Надійко, і за ці сльози і за все, та уже
немає сили більше терпіти. Я знаю, що у тебе своє велике горе і не буду грузити своїми проблемами, але ж це була остання крапля… Скажи, ти бачила його? Павла бачила?
- Та вже ж, бачила! – тихо відповіла Надія, -
- Та він, здається, і не впізнав мене…
- Заради нього ми згубили твоє життя! А мене він також не впізнав, - знову заплакала старенька учителька.
- А коли я сама підійшла до нього і назвалася, то тільки похизувався своїми успіхами, а мене навіть не запи-тав, як я живу, як здоров’я, чи я що сьогодні їла? А я ж за нього просила усіх учителів, щоб виставили йому п’ятірки на випускних екзаменах! Так і поспішив на платформу, не запитавши, сказав, що підходить потяг… Я хотіла позичи-ти у когось трохи грошенят, бо дома двійко голодних ону-чат., яких батько покинув і переховується від аліментів. Донька втратила роботу. Всі на моїй шиї тепер. А я ще досі працюю прибиральницею у нашій школі. Роботи не бою-ся… Але ж уже вік… Мені за сімдесят! Клятий артрит за-мучив. Але ж працюю, та не вистачає моєї пенсії та зарпла-ти на усі наші потреби.Та позичу у бідних людей. У такого не зможу!
Надія мовчки дістала з кишені уторговані гроші, ро-зправила, порахувала, відклала на ліки, а решту, карбован-ців десять, простягла Ользі Петрівні, подумавши, що в неї ж і городу немає, голодують із онуками.
Старенька знову залилася сльозами:
-Ой, не рви моє серце, Надійко !Я ж знаю, як ви бі-дуєте з хворою донечкою!
Надія підвелася і швидко вийшла. Дома чекала на неї Галинка.


2.Павло. Розплата

Престижна, необтяжлива служба, молода дру-жини (це вже третя!), розваги, відпочинок захопили Павла.
Іноді згадував ту сільську убогість, у якій жили його батьки, гидливо морщився: «Що з них візьмеш? Се-ло!». Але ж там таке чисте повітря, прості корисні харчі. Парне молочко від маминої кізоньки! І хоча мати уже не-добачає і недочуває, а батько ледве човгає ногами, Павло вважав, що він гарно пристроїв свою трирічну донечку Ка-трусю, головне, на усе літо!
Можна тепер «відірватися на повну!»
Командування Головного управління МВС, де він служив, симпатизувало Павлові. Часто запрошували до «високих» кабінетів, пригощали чарчиною віскі, чи конья-ку . Він, зі своєю чарівною посмішкою, невимушено почу-вався серед поважних осіб. Знав, що подобається усім.
Між двома дотепними анекдотами, які так майстерно умів розповідати, що командири реготали до сліз, міг ще й не-помітно «підкинути» корисну інформацію про співробіт-ників, їхні настрої та розмови. Тому швидко і легко просу-вався по кар’єрній драбині.
Відпочинок цього літа удався на славу.. – на чу-довому курорті, у казковій Варні. Вродлива, довгонога та весела білявка Віра, його молода дружина, не зводила очей зі свого імпозантного, ще й тепер гарного, чоловіка, а на-вколо усі милувалися гарною, закоханою парою.
Здавалося, ще ніколи Павло не був таким щасли-вим. Тільки іноді, раптом виникали ті сині очі, безтямний погляд сивої , ще не старої, жінки там, на далекій станції…
Він старався скоріше відволіктися, перемикаючи увагу на щось приємніше. Наприклад, непомітно спостері-гав, якими масними поглядами проводжають чоловіки йо-го чарівну, надзвичайно сексуальну дружину, яка, похиту-ючи стегнами, граційно йшла до моря. Ця жінка – його! Вона
так палко і майстерно кохає ночами, доводячи до нестями!
Все таки, життя вдалося! Він – щасливчик!
З глухого села пробився до самих верхів влади, завдяки своєму розумові, спритності, особистій привабливості. Є чим тішити своє честолюбство Павлові!
Прилетіли з відпочинку комфортабельним лай-нером. Москва зустріла спекою та загазованим повітрям. Але їх зустрічало авто з кондиціонером, привітний персо-нальний водій легко підніс модні валізи, розмістив у бага-жнику. «З вітерцем» помчали на службову дачу в підмос-ков’ї, де продовжили відпустку з рибалкою, юшкою, пікні-ками, шашликами. Приїхали Вірині подруги, дві розлучені, прегарні молоді жінки, які задивлялися на Павла і таємно до нього залицялись… Рай, та й годі!
І ось, раптом, наче грім з ясного неба, ця телег-рама! Павло третій раз перечитував і не міг зрозуміти її страшного змісту! «Терміново приїздіть померла Катя»
Цього просто не може бути! Що за дикість? Па-вло заметався в розпачі. Дружина забилася в істериці. Пра-гматичні подруги швидко замовили квитки, траурне вбрання для Віри… Вже під вечір наступного дня Павло з дружиною оплакували в селі смерть свого маленького янгола, кучерявої красунечки Катрусі.
Безутішна, майже непритомна від розпачу бабу-ся, яка по старості та зайнятості домашнім господарством не догледіла за онучкою, котра граючись, упала у велику діжку з водою, закопану посеред городу, для поливу гря-док. Нікого не трапилося поруч і дитина швидко потонула.
Ця донечка була єдиною дитиною старіючого Павла. Дві попередні дружини виявилися бездітними.
Ховали Катрусю у Москві. А через місяць по-мерла Павлова матуся, так і не оговтавшись від страшного нещастя. Павло приїхав на похорон сам, Віра хворіла.
Стояв біля домовини, наче дерев’яний. Сліз уже не було. Тільки, наче вогнем, нестерпно пекло у грудях.
Вже по дорозі додому, на станції, знову зустрів ту синьооку жінку і цього разу, неначе раптом прозрівши, відразу впізнав її. Вона йшла схиливши голову, в чорній хустині, нічого не помічаючи навколо.
Павло кинувся до неї. Схопив за руку, запитав хрипко:
-Ти -- Надія? Скажи, це ти?
Вона подивилася почервонілими, безтямними своїми синіми очима і раптом припала до його грудей. Крізь ридання ледве промовила:
-Упізнав мене нарешті, Павлусю? Чому ж так піз-но? Три дні тому я поховала нашу донечку Галинку. Це була твоя доня! Вона була так схожа на тебе! Відмучилася, бідолашна…
Павла, неначе грім ударив у саме серце. У нього всі ці роки була донька, а він не знав! Ніколи не поцікавився долею тієї нещасної дівчини, яка так любила його, що за-ради нього перекреслила своє молоде життя. І вона наро-дила від нього доньку , яка померла того ж дня, коли заги-нула Катруся.
Господи! За що мені така страшна кара? - подумав Павло. І сам собі відповів: « Це розплата! Заслужена розп-лата за той страшний гріх моєї молодості.»
Павло відчував, що більше не витримає погляду цих змучених, синіх очей. Підійшов потяг. Павло швидко поцілував Надію кудись у холодний лоб, ткнув їй у кише-ню поношеного плащика пакуночок з грошима і поспішив до вагону, ніби втікаючи від усього нещастя, що разом зва-лилося на його враз посивілу голову.
Потяг повільно рушив. Павло, стоячи у тамбурі, довго ще виглядав, вдивляючись в згорблену маленьку по-стать, яка все віддалялась і серце його розривалося від бо-лю. Вперше у своєму успішному житті, він відчув, як воно може боліти – людське серце…
2014

Знойное утро. Несмолкающий гвалт и толкотня знаменитого одесского "Привоза". Глаза разбегаются от пестрого богатства зелени, овощей и фруктов! Возле отборных, сияющих янтарем на солнце, оранжевых помидоров торгуются по-одесски:

-Ше Ви хотите иметь за эту мелочевку?
-Двадцать гривнов!
-Ше, за стакан?

Абраша, худощавый мужчина лет пятидесяти, не отвлекается на всякие мелочи. Он важно шествует, по ответственному поручению жены, в рыбные ряды, где его встречает и обволакивает головокружительный запах моря, водорослей, свежей рыбы.
Везде бесчисленные связки сушеных бычков. В ведрах устрашающе шевелят клешнями крабы, краснеют и розовеют кучи вареных раков и креветок, пряно пахнут сереб-ристые кильки домашнего посола, не оторвать глаз от великолепной, перламутровой кефали! Чего здесь только нет!

Но сперва, Абраша битые полчаса выбирает… продавщицу, пока наконец, найдя по своему вкусу, надолго застывает, любуясь дебелой молодицей, с первого взгляда поразившей его воображение.

На шикарных бедрах буквально трещат розовые шорты, яично-желтую футболку распирают необъятные груди, белоснежное лицо, с плутоватыми черными глазками и сочным алым ртом, голову венчает зеленая бейсболка.
Все это великолепие подпирают, словно две мощные, мраморные колонны, белоснежные полные ноги. Следует сказать, что белая кожа летом – предмет особой гордости южных женщин.

Налюбовавшись вдоволь, Абраша начинает тщательно выбирать рыбу, заглядывая ей в глаза и под жабры, близоруко наклоняясь к самому лотку.
Рыба панически бъет хвостами, отчего на породистом носу Абраши уже потешно поблескивает крупная чешуя.

Продавщица медленно закипает. Белоснежное лицо ее багровеет. Наконец, не выдержав, кричит визгливым голосом:
- И ше Ви* суете свой шнобиль прамо у мой товар?
Ви таки распугаете мне усю рибу! Она уже у шоке!

Абраша вытирает вспотевшую лысину платком, не первой свежести, приглаживает кудрявые, седеющие пейсы и убийственно спокойно спрашивает:
- Дико извиняюсь, мадам, а ше, ета риба у Вас без запаха?

Продавщица "взрывается":
-Антересный Ви чудак! Видите, ше она таки живая?

Но Абрашу не так легко вывести из равновесия.
Он еще некоторое время любуется разъяренной фурией и спокойно заявляет:
- Таки слишу! Но моя Сара тоже живая! А Ви би ее понюхали!

Продавщица не выдерживает марку и раскатисто хохочет, запрокинув голову и обнажая два ряда прекрасных, слегка желтоватых, зубов!
- Ох! Перестаньте сказать! Шоб Ви так жили!- с трудом выкрикивает она. При этом все ее прелести так соблазнительно сотрясаются, что Абраша скромно отводит глаза.

Вот так и рождается один из неподражаемых одесских анекдотов.


Примечание автора:
• В одесском разговорном языке напрочь отсутствует буква «Ы»