Він уже – старий чоловік, але усе ще статечний, розважливий, з оксамитовими очима, які так чарували дівчат і жінок завжди – і в його юності, і у зрілі роки. Усе його життя було овіяне романтичними закоханостями, і зараз, на схилі літ, його часто мучить сумнів – а чи правильний він вчинив вибір, чи не пройшов повз ту, яка зробили б його життя яскравішим, цікавішим, ніж воно є тепер, надала б йому лету, якого так бракує? Вірна дружина не дала йому того піднесення, на яке він сподівався, життя, особливо у старості, стало занадто прозаїчним, і досада його раз-по-раз проривається у роздратуванні, сварках, затіяних на рівному місці, скаргах, які він виливає старим друзям і знайомим.
Він не раз уже розповідав мені про своє велике перше кохання. У юності він закохався у дівчину із задньої обкладинки журналу «Україна», модного на той час радянського видання. Примірники цього журналу завжди були великими, яскравими і відображали світле, майже святкове життя щасливої й успішної республіки. Фотографія дівчини займала цілу сторінку, а сама дівчина була – як лялечка. Про таких співають в українських піснях – «біле личко, чорні брови і карії оченята». Вона злегка й соромливо усміхалась повними, як у дитини, вишневими вустоньками. На голові був віночок, на грудях -- сніжно-біла вишита блузка, у руках – бандура. Образ був чарівний, саме такий, що міг сколихнути серце романтичного хлопця, який шукав собі суджену.
Якимось чином йому вдалося довідатись про її адресу (чи телефон), і – о диво! – вона, як виявилось, походила із того ж району, що й він, із сусіднього села, хоча тепер жила у столиці і працювала в ансамблі. Він також давно вже вирвався з сільського оточення, здобув освіту і мав непогані перспективи у житті, хоча, як він підозрював, значно скромніші, ніж у неї. Вони обмінялись кількома листами, була призначена зустріч, на яку вона не прийшла. Він так ніколи й не узнав причини. Уражене самолюбство взяло верх, і він поспіхом одружився із пристойною скромною дівчиною, яка відтоді ділила із ним його життя, догоджала йому і зносила його примхи.
Озираючись назад, він відчував гіркоту від того, що сімейне щастя обійшло його стороною, і часто пригадував ту свою давню любов, яка нічим не закінчилась (їх у нього було багато, але ця, вочевидь, була найяскравішою). Він чув, що дівчина з обкладинки вийшла заміж, постаріла, як і він, у якийсь момент перенесла інсульт і тепер живе самотньо у своєму селі, пересуваючись на милицях. Сімейне життя в неї, здається, також не склалось. Він із сумом розказав мені про це, і я яскраво уявила собі самотню стару жінку, зламану фізично і, можливо, духовно, яка проживає залишок свого життя у сіризні важких буднів, без найменшого промінчика радості.
Я переконала його написати їй, нагадати про себе, а головне – дати їй зрозуміти, як багато вона для нього важила, як збурила колись його молоде серце, і як він зміг пронести цю збуреність почуттів через ціле своє життя. Я міркувала, що, доки жива, людина може (і повинна) зігрівати іншу хоч якимось знаком уваги, щоб у тій, іншій, відродилось відчуття сенсу прожитих років, а разом з ним -- і радість. Скільки їм обом залишилось? Чи не стане жаль за втраченою можливістю зробити щось хороше гіркотою, яка отруїть решту його життя?
Він написав їй, але чомусь перестав про неї говорити. Я довго чекала, а потім прямо запитала, чи він одержав відповідь. Знехотя, з холоднуватістю, він пробурмотів щось невиразне і поспішив змінити тему. Видно було, що йому неприємна ціла історія. З його слів я зрозуміла, що вона йому одразу ж відповіла, і її лист був – суцільний крик вдячності і зворушеної радості. Вона, зокрема, писала, що, якби могла, вона би «птахом полетіла до нього», щоб тільки його побачити, вона би все на світі віддала, щоб побути з ним хоч хвильку...
Він уже байдуже говорив про щось інше, зібраний і діловий, як завжди, а в мене ще у вухах бриніли слова з її листа, які він випадково, з досадою, зронив, і видно було, що вони йому були неприємні, що він би хотів скоріше про них забути. Можливо, він був незадоволений з того, що колись послухався моєї поради і написав їй. Те, що він одержав у відповідь, було для нього забагато. Цей образ розпачливої, без міри вдячної йому жінки так не в’язався із обличчям напівдитини-красуні з обкладинки престижного журналу, недосяжної й успішної жительки столиці, яка так багато обіцяла своєму обранцеві! Не те, щоб він хотів її з розрахунку, але все це якось було пов’язане в його уяві: її краса, невинний усміх, чарівливість – і щастя красивого, вишуканого життя, їхня спільна нев’януча молодість, успіх, мистецтво, Київ... Тепер цього не було. Вона сама вже -- тільки тінь себе, минулої, стражденна тінь, яка втратила стриманість, гордість, загадковість. Вона є старою немічною жінкою, яка рада кожному теплому слову, чіпляється за найменший знак уваги чи приязні...
Я часом думаю про неї, про те, як вона так і не діждалась від нього відповіді на свій лист, і це завдало їй, зболеній, ще більшої рани. Як часто наші найкращі наміри обертаються додатковими бідами, розчаруваннями, гіркотою для нас самих або інших! Воістину, не знаєш, чим відгукнеться твоє слово чи порада. Та відповідь, яка накочується на людину із Всесвіту, мов хвиля океану – чи не зіб’є її з ніг, чи вистачить в людини душевного простору прийняти її в себе, усю – із намулом і піском – і вистояти? Чи зможе людина сміливо дивитись в обличчя зміненої реальності , приймаючи її, якою вона є, і намагаючись додати в неї трохи людяності? Не усім це під силу. Тепер я краще розумію людей, які остерігаються давати життєві поради. Це -- не від байдужості, вони просто краще знають...

Він був великий і вайлуватий. Він ходив широкими кроками, запхавши руки в кишені і наспівуючи. Серед загального напруження він один здавався безтурботним і невимушеним, навіть якимось «домашнім», і це привертало до нього серця. Людина без задніх думок. Часом він через неуважність переплутував робочі халати, брав чужі ручки, інструменти (свої також лишав де прийдеться), потім, на вимогу, повертав так, ніби нічого не сталося, не вибачаючись. Багатьом жінкам це подобалось як вияв широкої натури -- жінки ж бо не терплять у чоловіках дріб’язковості. Найдивовижнішим у ньому було те, що він говорив.Час від часу він несподівано виголошував те, про що усі потай думали, вголос розмірковував над тим, що тривожило й інших. Це раптово й природньо давало вихід загальному напруженню й розв’язувало язики.
Коли ж він залишався з тобою наодинці, він ставав твоїм другим «я». Ніби між іншим, знехотя, він ненароком торкався твоїх проблем, задумливо співчував і невдовзі вже говорив твоєю мовою, звинувачуючи когось у твоїх невдачах і передаючи твої думки так, як ти сам не міг би цього зробити. Він розкривав серця і викликав їх на відвертість. Цьому неможливо було опиратись.
І ось наставала мить, коли він нападав. Здавалось, нічого не віщувало бурі. Зовні він був таким, як завжди, хіба що трохи дратівливим. Потім, з якогось дріб’язкового приводу, він чомусь починав говорити вередливим тоном і несподівано вражав людину у найчутливіше місце. Здебільшого він торкався речей особистих або тих, які не є у нашій владі, але викривав він їх безжалісно, влучно, брутально. Голос у нього зривався на базарно-верескливий, очі ставали вирячкуватими, але він не соромився цього. Навпаки, він насолоджувався — виразом чужої розгубленості, болю, страху, неповторними хвилинами цілковитої влади. Справді, що у світі може зрівнятись із цією насолодою? Насолодою для гурманів, а він, виявляється, був гурманом...
Дурні, вони думали, що з ним можна боротися. Ошелешені, очманілі від несподіванки, вони починали незграбно захищатись, соромлячись своєї недоладності; та це було все одно, що зупинити поїзд на повному ходу руками. Точніше, парою рук, тому що він ніколи не нападав за раз більше, ніж на одного. Інші притишено обминали жертву. Боялись чи усе ще перебували під його незрозумілим гіпнозом? Це все одно не мало значення. Головним було те, що коли він знав усе про всіх, запобігти йому було неможливо.
Часом він діяв інакше. Він прослизав у кабінет начальства із високими дверима і бронзовою ручкою. Вийшовши звідти, він був з усіма особливо доброзичливим і товариським.
Після нього залишались трупи...

*Borderline personality disorder (Межовий, або пограничний, розлад особистості)

2009

“Ми так тебе любимо, що ми тебе з’їмо»* -- казали чудовиська.
«Дика любов» не жаліла нікого. Вона рухалась вогняною стіною,пожираючи все живе на своєму шляху.
Мозок б’ється пійманим птахом у клітці вбогого розумінння і шукає виходу.
Там – пожежа, тут – дим, і виходу немає.
Це називається «регресія» -- повернення назад, в утробу, у початковість, у захисток.
Дитячі книги складаєш у посилки і -- читаєш, читаєш...
Шукаєш сенсу у тих, які кращі,
без цукру, без патоки.
І знаходиш ту, в якій – дитина і вічна погроза їй: «We love you so we’ll eat you up!»*.
Це земля і природа, це їхня «любов» до нас – стискання в палаючих обіймах смерті.
Друга -- про Вінні та компанію**.
Тут усе – психоделічне, ніби в туманному стані враженої свідомості,
яка живе повільно, підвішена між світами, сном і дійсністю,
щоб не бути ні там, ні тут, щоб бути невловимою, чути й бачити – наполовину.
Це так, ніби хочеш виборсатись, і вириваєшся із власного відчуття реальності.
Хтось каже: «Яка страшна трагедія!», а ти не відчуваєш, бо ти – в анабіозі.
Хтось за хвилину говоритиме про розпродаж у «чорну п’ятницю», про наближення Різдва,
а ти й не розумітимеш,
бо що є справжнім – «яка трагедія!» чи оглушене мовчання перед світом,
який «любить» -- аж до смерті?
Природи-матері немає. Є Калі***, яка вимагає жертв.
Коли вона насититься і задрімає, на світі з’являться квіти й заспівають птахи,
але прийде мить -- вона прокинеться і знову «любитиме» --
до хрипу, до неповернення, до попелу, до кісток.
Тому що земля – це «Там, де живуть чудовиська».

«Сподіваюсь, у вас є страховка?», --сказав він, виходячи з машини. «Звичайно», --відповіла я, намагаючись не дивитись на свіжеобідраний (мною!) бік його машини, біля якої я спробувала запаркуватись . Навіть я, яка зовсім не розуміється на марках машин і на році їхнього випуску, ясно бачила, що машина була нова, солідна і (кгм...в роті пересохло) дорога. Це був мій перший самостійний виїзд у місто і перша моя спроба запаркуватись у тісному ряду перед гастрономом. Того дня я одержала права. І треба ж такому статися, щоб він ще й сидів, слухаючи музику, у своїй машині, коли я надумала паркуватись (не те, щоб я поїхала, не залишивши своїх координат -- за кого ви мене маєте?)! Далі він стояв і спостерігав, як я подаю назад, і я з переляку не могла зміркувати, в який бік вивернути кермо і тому...так би мовити...якщо чесно...обідрала її ще раз. Коли все скінчилось (себто він сам сів за кермо моєї машини і вивів її, криво-косо застряглу, у проїзд між рядами), я почала порпатись у сумці. Папірця із страхової компанії не було (я потім знайшла його вдома на підлозі). Становище ставало вкрай незручним. Перша думка, яка приходить до голови в подібних обставинах, --дзвонити чоловікові! Мобільного телефона також не було... Вже пильніше придивляючись до мене і наблизившись впритул, постраждалий водій витяг свій телефон, з якого я й подзвонила. Слава Богу, чоловік був на місці і поставився до всього стоїчно. Він продиктував мені дані нашої страховки, я передала їх водієві. Наостанок я ще спробувала вдати із себе людину досвідчену і попросила його не зв’язуватись одразу із страховою компанією, а оцінити заподіяну шкоду, і якщо вона буде в межах нашої франшизи, то ми заплатимо зі своєї кишені. Я десь чула, що мудрі люди так роблять. Він, мабуть, одразу збагнув, що я поняття не маю про ціни на автомобільний ремонт (пізніше виявилось, що нове покриття обійшлося йому втричі дорожче, ніж я думала), але зробив вигляд, що погодився. Втім, цілковитої довіри в нього до мене не було. Вже ввечері я узнала, що він передзвонював чоловікові – переконатись, що номер дійсний.

У пам’яті залишилось, як повільно й болісно кривилось його лице, коли я незграбно подавала назад, вдруге обдираючи з його машини фантастичну фарбу кольору темно-синього нічного оксамиту. І як він при цьому мовчав і терпів.
Благословенні будьте, чоловіки!*

* «Благословенна будь, наречена!» (О.Генрі «Персики»)

Кажуть, японці у компаніях люблять розповідати старі анекдоти і звично сміятися з них. Отак і ми з нею. Вже багато років ми говоримо про одне і те ж, традиційно втішаємо одна одну і взаємно підтримуємо надії. Кожного разу вона розповідає мені про чергові неприємності від давно вже дорослих, сімейних дітей та інших родичів (дочка її психічно хвора, син рідко виходить із тюрми, а брат — хронічний алкоголік), і кожного разу ми зітхаємо, що «не всім Бог дає щастя».
Їй уже під 70 років, але вона все ще мріє й надіється (ворожка твердо обіцяла) зустріти «хорошу людину», таку, з якою вона, нарешті, узнає, що таке щастя. Це тому, що до цих пір вона «не жила». Працювала й горювала. Я їй повторюю, що вона ніколи не зустріне свого щастя, якщо буде продовжувати ходити по гудвілах і відсилати посилки дітям та знайомим. Ні діти, ні знайомі все одно їй не дякують і навіть викидають те, що вона вислала. Вона погоджується, але я знаю, що нічого не зміниться, тому що ходіння по гудвілах — це залежність, звільнитися від якої можна тільки якщо втрутиться саме життя у вигляді переїзду чи хвороби.
Навіть у своєму віці вона все ще гарна, і люди роблять їй компліменти. Коли вона каже мені, що у 16 років, ледь закінчивши школу, вийшла заміж, я не дивуюсь. Багато років назад вона сама до мене підійшла, почувши, що я з дітьми розмовляю українською, і я ніколи не думала, що дружба наша триватиме так довго. Говорить вона суржиком, часом не вміє висловити свої думки до ладу, але від неї віє теплом і затишком згорьованої української жіночої душі, і серце не може не відгукнутись.
Перший урок, який я у неї взяла, був урок запізнілого жалю за помилками молодості, які неможливо виправити, але неможливо й забути. Особливо якщо когось при цьому безневинно ображено. У той час вона ходила з маленьким кишеньковим виданням Біблії у потертій шкіряній палітурці , час від часу виймала її і щось мені з неї цитувала. Як виявилось, душа її була повна розкаяння за давню провину перед молодим солдатом, який побачив її підлітком-красунею у селі, коли вона ще жила там із матір’ю і тіткою, і благав її дочекатись його з армії. Вона легковажно пообіцяла йому, але невдовзі вийшла заміж чи не за першого, хто її посватав, — майбутнього батька своєї дочки.
Жили вони з чоловіком погано, вона не любила його й боялась фізичної близькості, тому що хтось колись напав на неї в лісі, ще малу, і вона ледве вирвалась і втекла. Другий чоловік, красень, за якого вона вийшла заміж, тому що «гроші випадали в нього з кишень», був втягнений у кримінальні кола, кривдив її немилосердно і якось навіть стояв над нею з ножем, коли вона годувала грудьми сина, кажучи: «Я програв у карти і мушу тебе зарізати», і вона тікала від нього з немовлям прямо вночі, у сніг.
І ось тепер, під старість вона згадала про того солдатика, якого обіцяла дочекатись і не дочекалась. Їй переказували, що він приїжджав у село і питав за нею, і коли йому сказали, що вона заміжня, враз посмутнів і мовчки пішов, звісивши голову. Назавжди. Тепер, через 50 років, вона з палкою надією в голосі допитувалась — чи не знаю я, як можна розшукати людину, ні прізвища, ні адреси якої вона не знає? Що можна зробити, щоб таке диво сталось і вона могла попросити в нього пробачення? Тільки попросити пробачення, і все. Вона б не пожаліла на це останніх своїх грошей. Тоді я вперше подумала, яка це розкіш — на схилі свого життя не мати запізнілого каяття!
Другий мій урок, взятий у неї (про жоден з них вона не здогадується) було відкриття, що навіть у цьому жорсткому прагматичному світі людська душевність дещо значить. Без усілякої освіти, вона завжди могла знайти собі місце — куховаркою, доглядальницею, прибиральницею в банку — і всюди її любили й цінували, хоча вона часом не розуміла, що їй говорили і тільки ніяково усміхалась. Ніхто її ніколи не звільнив з роботи, хіба що вона сама полишала її, знайшовши кращу. Всі за нею жалкували. Не знаю, в чому секрет її — немолодої вже й малосильної жінки (часом господарі мусили носити за нею заважкий для неї пилосос) — у світі, де найбільше цінується ефективність. У тому, що вона поливала й прополювала засохлі квіти в офісі, на які ніхто не звертав уваги, так що вони знову оживали (це не входило в її обов’язки)? Віддавала кожну річ, знайдену під холодильником чи ліжком в домі, де прибирала (а речі ці могли бути золотими перстнями й ланцюжками, які ніхто й не шукав, бо зникнення їхнього не помічали)?. Якось вона приготувала обід молодому, вічно зайнятому на роботі «комп’ютерщику», який жив один, із порожнім холодильником та упаковками фастфуду на столі. Їй стало шкода його як сина. Щоправда, обід цей вона на другий день знайшла у смітнику, але він став до неї уважнішим. Щось тягне до неї людей — вчених і простих, гордих і загублених у цьому світі, як вона сама.
Вона не знає цього, але дивлячись на неї, я мимоволі починаю вірити у небесне провидіння, яке часом охороняє вибраних. Її життя — страшна казка, але це й дорога через власний страх і жаль, через глухий і небезпечний ліс, в якому мало кому вдається уціліти. Вона бачить тільки чорні погрозливі дерева, але мені, збоку, видається, що між дерев цих раз за разом миготить чиясь рятівна рука, яка її направляє й оберігає. Можливо, дійсно, ми — це наші тягарі, які нам здаються такими дошкульними й тяжкими, і по них Бог нас вирізняє з-поміж інших?
Я навчилась чекати розмов із нею, які тривають годинами, але мені не шкода. Я вкотре говорю їй одне й те саме (що вона й без того знає), і їй чомусь стає легше. В кінці розмови вона часто просить мене, щоб я помолилась за те, щоб вона, нарешті, знайшла «хорошу людину». І я інколи це роблю.

2016

«Усі мають право на щастя!» — сповістили з екранів, і одне за одним на них почали з’являтися обличчя щасливих людей. У них сяяли очі, і голоси їхні тремтіли від хвилювання, коли вони розповідали, як їм вдалося здобути своє щастя: вдало вкласти гроші, знайти чудодійні ліки, викреслити із свого життя тих, від кого не було ніякої користі...У головах тисяч людей застрибали метушливі чоловічки. «Я теж, я теж», — снували думки. «Ти теж, ти теж, — підказували чоловічки й підганяли, — ну ж-бо, роби що-небудь, не сиди. Ти ж чув — ось вони спіймали своє щастя, а вони ж нічим не кращі від тебе. Просто вони діяли. Ти теж це можеш, тільки почни».
І щастя, дійсно, ловилось, бо якщо довгий час уперто ганятись за чимось, воно дає себе наздогнати. Були, звичайно, невдахи, у яких воно, як на сміх, кожен раз вислизало з-під носа, а все тому, що вони надто метушливі. Основна ж частина гідних все ж дістала його. О, йому, щастю, прийшлось таки сутужно! Скінчились часи, коли воно тішилось власною примхливістю й вітром в голові. Сьогодні за ним полювали професійно, озброївшись знаннями з економіки й бізнесу, філософії й психології, культів і релігій, умінням володіти собою, бути конструктивними й мислити позитивно. До того ж усі мисливці за щастям тепер були гарними. На Землі майже не залишилось негарних людей, — адже, добре подумавши, кожна розумна людина може стати красивою.
Загалом, гонитва за щастям, як і будь-яке інше чесне змагання, було явищем схвальним, і у засобах масової інформації всіляко віталось як таке, що розвиває в людях безліч чеснот. Щоправда, часом відчувалась і деяка нервозність. Дехто заздалегідь боявся програшу, а програвши, впадав у відчай, тому що тепер — усі знали — у програші винен тільки він, а не хтось інший. Це зрозуміло; але й серед переможців чомусь траплялися випадки розчарування й глибокої депресії. Це вже було дивно. Втішало тільки те, що перед тим, як зневіритись, вони усе ж встигали дати телевізійне інтерв’ю тремтячими від радості голосами. На їхнє місце, як тільки воно звільнялось, завжди знаходилось безліч охочих, так що змагання не припинялось ні на мить.
Ні на мить...Якщо загасити екран, то ця мить настає. Тоді береш у руки стару порцелянову чашку із тріщиною і п’єш із неї чай, дивлячись не на тріщину, а на листя, намальоване навколо неї. Коли п’єш чай, необов’язково думати тільки про приємні речі. Можна, приміром, думати про людину, необхідність сутички з якою неминуча, але сама думка про це гнітить. Можливо тому, що ти одна і обстоювати мусиш тільки себе, а це завжди підрізає крила.
У чашці має бути тріщина, тому що нічого в світі не є досконалим, але чай із неї п’ється, і життя пропускається крізь себе, не зрушивши чогось важливого. Прозорість чашки, прозорість миті, глибинна сталість світу... А метушливі чоловічки приходять і до тебе. Вони галасують, і стрибають, і підганяють, і просять. І ти би хотіла піддатися їм, щоб бути, як усі, але не можеш, тому що ти — берег, на щастя чи на біду.Можна прискорити течію ріки, можна її збурити й підняти рівень, але берег зрушити з місця важко. Він поза змаганням. Він дає притулок усьому, що викинуте морем і людьми. Він приймає тих, хто його топче, і кожну мушлю, винесену хвилею з океану — пам’ять про відцвіле життя. І якщо коли-небудь хтось викине стару чашку, він також її прийме і назавжди збереже у своїх пісках, як є — замовклу, недосконалу, із листям навколо тріщини.

Спочатку вона вийшла заміж. Їй вже було далеко за тридцять — саме той вік, коли в Україні потрапляють у прошарок жіноцтва, який із прихованою жалістю (а подекуди й таємним торжеством) іменується «старими дівами», і ніякі заслуги твої не міняють того факту, що «по життю» ти — невдаха. Люди казали: дитина — головне. Для жінки дитина — головне, а з чоловіком —як вийде. Розійтися завжди можна, аби була дитинка.
Вона не була гарною, хоча... всі жінки гарні, коли щасливі. Отож, вона не була гарною. Чоловік її вселився у їхню двокімнатну «хрущовку», яку колись із великими труднощами «пробив» її батько, і скоро його безтямний верескливий голос під час приступів гніву почав долинати до сусідів через тонкі стіни, сповіщаючи про початок іще одного сімейного життя, від якого хворіють, або спиваються, або ще якось довго й тяжко гинуть...
Їй пощастило. Її чоловік пішов сам. Можливо, помогло те, що ще живі були її батьки: мати — тихенька й сухенька, як лусочка, на все життя залякана своїм власним чоловіком, і батько, який люб’язно посміхався і казав «цілую ручки» усім чужим жінкам, а за своїми дверима тримав залізну дисципліну кулака й брудної лайки.
Коли чоловік пішов, вона не переживала. З маленького ліжечка до неї усміхався син, Ростик. Вона давала йому цукерку, він брав, а потім розтуляв склеєну долоньку і простягав до неї— «Ня, мамо, ня», — і тішився, коли вона брала в нього шматочок. Таким вона й запам’ятала його на все життя, із щедро простягненою до неї долонькою — «ня!».
Непомітно відійшла її мама, на яку давно вже ніхто не звертав уваги. Тепер на ній трималося усе: робота (відповідальна, з людьми), догляд за батьком і дитиною. Вона огрубіла душею, часто покрикувала на старого. Тепер він уже нічого не міг їй зробити. Чи вона мстилась йому? Ні, зовсім ні. Вона не була поганою дочкою, але за всі роки свого життя не навчилась із рідними спілкуватись інакше. Їй здавалось, як колись її батькові, що без грубого слова, без кпину, без докору усе розвалиться, коліщата сімейного життя сповільняться і мляво зупиняться в півоберті, і якісь недоречні, зайві емоції, які виникають, коли втрачено пильність і жорсткість, приведуть їх до загибелі, усіх трьох.
За дверима своєї квартири, вона розуміла, треба поводитись інакше — стримано й чемно. Знання етикету передалось їй від батька. Коли його не стало, вона відчула, як багато він важив у її житті. Це був лихий чоловік, але він був єдиний, хто хоч грубо й дошкульно, але опікувався нею.
Із Ростиком все пішло якось не так. Вона любила його, як душу, і вчила його, вчила...Вона казала йому, що слід і чого не слід робити, заохочувала його після школи здобувати спеціальність, завдяки своїм зв’язкам спромоглася звільнити його від армії. Скільки надій вона покладала на нього — свого одинака, свого хлопчика! Вона так за нього боялась!
Він не боявся нічого. Він лежав на дивані з ранку до ночі і слухав, як вона, прийшовши з роботи, хрипко виговорювала йому. Коли йому набридало слухати, він ліниво гаркав їй: «Та закрийся ти, с-ко!». Вона вжахалась. Відчувала, що не можна змовчати, інакше він буде думати, що це дозволено, і тоді буде ще гірше. Вона підвищувала голос, кричала на нього з розпачем, вимагаючи поваги, і тоді він піднімався й бив її. Часом вона ціпеніла від горя і мовчки лягала в ліжко, відчуваючи, як усе всередині стискалось у болючий тугий клубок, який не розчинявся навіть від судомних, у подушку, ридань, а в голові билося одне: «Нема виходу, нема виходу...За що?».
Бувало, що вона, знехтувавши соромом, бігла до найближчих сусідів — тих, де чоловік працював у прокуратурі, — і просила його прийти вплинути на сина.Він приходив і починав говорити правильні фрази про пошану до матері, яка «все для тебе робить». Ростик, вже спокійний і врівноважений, часом мовчки вислуховував, а часом кидав із викликом: «А ви спитайте в неї, як вона розмовляла з дідом!» Тоді вона сплескувала руками і намагалась виправдовуватись тим, що нічого вона поганого дідові не казала, а якщо щось випадково й зривалося з язика, то це тому, що все було на ній одній — робота, дім, магазини, черги, готування, догляд за старим... На чужих Ростик справляв враження розсудливого хлопця, і сусід вертався до своєї сім’ї з відчуттям добре зробленої справи.
Вона знала цю властивість свого сина. Не раз, користуючись знайомствами у медичному світі, вона водила його на консультації до психіатрів та психотерапевтів. Вони лагідно й доброзичливо розмовляли з ним, і він їм відповідав так само. Слова його були обдумані, поводив він себе «адекватно». «Світила» стинали плечима й казали їй, що ніяких аномалій у його поведінці вони не знаходять. Нормальний хлопець, може, навіть із вищим, ніж у більшості, інтелектом, тому й нудиться. Вона слухала й не вірила. Вона пам’ятала, як він кричав на неї несамовитим голосом, вживаючи брутальні слова, і очі його були вирячені, як колись у його батька.
Якось, коли Ростик накинувся на неї з кулаками, вона викликала міліцію, і його забрали у відділення. Повернувшись, він жалівся на біль у ребрах, куди його били. Напівзасохла материнська ніжність і гнів на тих, хто його образив, піднялися в ній хвилею, і вона написала скаргу, вимагаючи покарати винних. Більше на її виклики не приїжджали.
Почалася нова доба. У місті з’явився центр допомоги жінкам — не у вагітності чи догляді за немовлям. Ні, це був центр допомоги у кризових сімейних ситуаціях, принаймні так він називався. Це був центр для неї...
Молода дівчина слухала її, широко відкривши очі.
— Він не повинен цього робити, — періодично озивалась вона безкровним голосом.
— Що ви мені порадите?
— Ви повинні знати, що він не має права цього робити...
Ростик пішов на роботу. Він влаштувався вантажником і тепер щодня приходив додому п’яний. Часто він падав і лежав просто на сходах або перед дверима квартири, і сусіди обережно переступали через його ноги, дивлячись прямо перед собою, щоб випадково не зчепитись із ним очима. Дай їм Боже здоров’я! Більшість із них упродовж цих років поводила себе із зразковою витримкою, жодним словом не вклинившись у «сімейну ситуацію». Можна було подумати, що всі вони на «відмінно» закінчили Оксфорд із предмету дипломатичного невтручання. Ці високо піднесені голови, очі, які не бачать, вуха, які не чують, благородна утомлена хода повз п’яного, який лежав, привалившись до дверей, або гамселив у них кулаком. Ця потайна радість: «Слава Богу, що в мене немає такої біди. А щодо матері... Бог не карає даремно».
« Чому ви не розміняєтесь?» — запитала одна знайома, зглянувшись над нещасною. « Хто ж захоче? Та й де в мене гроші на доплату? – махнула рукаю та і, подумавши, додала, — Цю квартиру мені лишив батько».
З роками згадка про батька ставала для неї єдиною опорою. Їй вже здавалось, що коли вона, в сльозах і розпачі, зверталась до неба по допомогу, він приходив до неї, невидимий. Вона чула його ходу, шарудіння його плаща в коридорі. Щось рухалось, часом падало, предмети пересувались, і все це — для неї, щоб дати їй знати про присутність невидимої сили, яка її обороняє.
Вона жила в домі з облупленими стінами й балконами сорок років, ніколи нікуди не виїжджаючи. Спочатку їй не дозволяли робота та сімейні обов’язки, а потім вона боялась. Як уцілілий пасажир у морі, коли корабель пішов на дно, чіпляється за випадкову дошку, щоб утриматись на поверхні, так вона трималася за свій власний куточок (бо тепер їй вже належав тільки відгороджений куточок) у квартирі, що зосталась від батька. Чи бачили ці стіни хоч один щасливий день? Ні, але інших стін у неї не було. Вона трималася за кілька кришталевих ваз, за запаси консервів, які, якби вона кудись поїхала, п’яна компанія, приведена сином, з’їла би за раз. Вона не була міщанкою, але як в житті утриматись без якоря, хоч якогось?
Роздумуючи ночами над своїм нещастям, вона згадувала світловолосого хлопчика з простягненою долонькою: «Ня!» І одразу, мов від електричного удару, перед нею поставало спотворене люттю обличчя сина, який кричав: «Коли ти вже помреш, к-во, щоб я міг танцювати на твоїй могилі?» Все це здавалось нереальним, між цими двома істотами не було логічного зв’язку. Не інакше, як хтось їх зурочив. Так-так, вона вже не один раз піднімала в себе з-перед порога якісь чорні нитки, дивно скручені. Це та сусідка зверху, про неї всі кажуть. І вона, ще донедавна, здавалося б, інтелігентна жінка, спеціаліст із вищою освітою, із переконаним виглядом розповідала іншим, якими негідними справами займається верхня сусідка. Сусідці справно переказували, і між двома жінками точилась мовчазна запекла війна взаємного ігнорування й презирства. Так в її житті зникали останні острівці можливого людського співчуття.
Казали, що син знайшов її непритомною у вузенькому проході їхньої квартири. Стало відомо сусідам. Казали — інсульт, але багато хто похитував головою — не вірив. Зібрали якісь гроші, поховали. Родичів, окрім сина, у неї не було.
«Ня, мамо, ня!».

2014

Їдеш по дорозі — і бачиш перед собою стіну суцільного туману із мрякою, який накочується хвилями з океану, і мусиш пірнати в нього — їхати ж треба, позаду інші машини — хоча все в душі цьому опирається і просить спинитися десь на узбіччі й перечекати або просто йти пішки, наосліп. Ти знаєш, що це неможливо, і їдеш далі, дивлячись тільки на ледь видимий клаптик дороги перед собою і трошки вище, але не бачиш нічого навкруги і навіть не намагаєшся...В інший час ця місцевість гарна, і якщо ти знову потрапиш сюди — не повіриш, що вже тут була.
І що я можу сказати про тих, через чиє життя пролягають наші шляхи? Туман наповзає на душі, ховає в собі орієнтири, і ти рухаєшся, прикипівши очима до ледь видимої дороги і чекаючи просвітку між білими завісами, де можна було би озирнутись і перевести подих. І все ж, коли я перетну незнайому місцевість і нічого не побачу, туман за спиною розсіється і вирине краса, яка буде для когось іншого або для мене, якщо я ще коли –небудь сюди повернуся. Та грань, яка обернена до мене, — не вся і не все, є інші грані, їх — безкінечність, і навіть ювелір із лупою в оці не зміг би всі побачити.
Тихо-тихо стоїть туман між усіма нами, позбавляючи слова і дії наші остаточності. Серце прагне певності, але навіть як її немає — хтозна, що таїть її відсутність? Запустіння чи розкіш? Краще думати, що розкіш, не видиму тобі — через обставини й випадковості, через отой свавільний молочний туман. Через те, що — не сезон.

2016

І яка ж вона гарна! Це екзотичне, витончене, смагляве, з правильними рисами, обличчя, ці темні мигдалевидні очі, у яких—оксамитові задушливі ночі Індії, яскраві кольори, нічні вогні над Гангом, фантастичний світ химерних божеств... Хоча ні, багатобожжя –це не для неї. Вона – сікх, і у них свої «святі» – суворого вигляду благородні вожді-гуру, які тримаються рукою за коштовні рукоятки кинжалів, і за кожним із них – трагічна історія звитяги, загибелі і духовний заповіт нащадкам.
Втім, матір її не відрізниш від типових індійок – багатослівних, емоційних, із характерним акцентом, до якого треба звикнути, занурених із головою у справи своїх родин і в особливу опіку про дочок, яких треба належним чином виховати, щоб з ними одружився хтось порядний, із «становищем» -- хорошою освітою і надійною роботою, десь в електроніці, звичайно... Усе ж таки – Сіліконова долина...
Щороку на Анін день народження (насправді в неї закручене індійське ім’я, але в домашньому побуті її називаюь Аня, не здогадуючись, наскільки звично це звучить для іншого народу, який нічого спільного з Індією не має) уся сім’я їздила у храм дякувати Богові за появу її на світ. Мені здавалось це дуже зворушливим і правильним. Чи їздять вони тепер?
Її мама подзвонила мені і, захлинаючись від сліз, сказала, що її дочка хоче міняти стать. Я спочатку не зрозуміла. Вона лесбіянка? Тоді нічого не потрібно міняти. Саме тут їй і місце –в годині їзди від Сан -Франциско. Ні, вона хоче міняти стать, тому що ненавидить усе, що пов’язане із жіночою фізіологією. Вже перев’язує собі груди... Для цього також є засоби – заспокоювала я її, не потрібно нічого оперувати. А, може, в неї депресія? Врешті-решт ми домовились, що вони підуть до психолога-спеціаліста з питань сексуальності і розв’яжуть цей тугий клубок конфліктуючих переживань у пошуках самоідентифікації.
Через два тижні її мати зателефонувала знову. Вона була розгублена, шокована. Спеціалістка одразу стала на сторону її дочки і сказала матері, що якщо вона не хоче остаточно втратити із нею контакт, стати їй ворогом, вона повинна погодитись із її бажанням і всіляко йому сприяти. «Ви уявляєте, --мало не плакала мати,--вона мене звинуватила у тому, що я їй перешкоджаю, що не йду назустріч».
Залишалась ще одна надія... Медикаменти, операції коштують грошей. Доки дочка закінчить навчання в університеті, доки знайде роботу і назбирає потрібну суму, пройде час і, можливо, вона передумає...
Однак і тут ми прорахувались. Маючи сильну мотивацію, Аня швидко знайшла роботу, а через роботу –медичне страхування, яке (хто б міг подумати?) оплачує усе необхідне для зміни статі. В пам’яті одразу виринули почуті й прочитані жахливі історії, коли цілі сім’ї розорювались на чиємусь лікуванні, діставши відмову у страховому покритті, а тут...
Аня телефонувала моїй дочці (як-не-як –подруги зі школи), і голос її ставав усе хрипкішим, все нижчим --вона вже приймала гормони. Вона давно обрізала своє густе чорне волосся, носила хлопчачу стрижку, її худорлява точена фігурка ховалась в охайній чоловічій сорочці навипуск і джинсах. Я уникала звертатись до неї на ім’я -- називати її «Антон», як вона тепер себе іменувала, в мене просто не повертався язик. Виручала відсутність родових закінчень у дієсловах англійської мови: скажімо, питання: «Ти бачила цей фільм?» і «Ти бачив цей фільм?» англійською звучать однаково.
Гормони робили своє діло справно, невдовзі в неї стала рости борода і вона почала голитися. Останній раз, коли вона зайшла за моєю дочкою, я заховалась за ширмою, вдаючи, що мене немає – боялась того, що побачу.
Ми зустрілись з її мамою в магазині – вона рухалась повільно, вогонь в очах згас – і я почула втомлене й глухе, ніби тяжкий камінь впав і земля здригнулась під ногами: «Вона вбила мою Аню».
Нещодавно Антон зробила «верхню» операцію. Батьки відвідали її в лікарні. Вона шукає власне помешкання, щоб жити окремо, і готується до наступного етапу...

2016

Філіал їхнього відділу, в якому вона працювала, знаходився далеко від її дому, так далеко, що діставання вранці на роботу і ввечері додому перетворювалось на епічний подвиг із невідомим результатом. Щоранку вона, завжди схильна до спізнень через несприйняття часу як об’єктивної реальності, з відчаєм вливалася у похмурий густий натовп на зупинці тролейбуса і, як і всі, напружено дивилась вліво, намагаючись розгледіти, чи не з’являється на горизонті щось помітно-кольорове — жовте або червоне. Потім був запеклий штурм, коли правила цивілізованої поведінки перетворювались на чисту умовність. Якщо все було добре, вона їхала в салоні, охоче притиснувшись до будь-якого металевого поручня, аби тільки не заважати іншим, і так доїжджала до кінцевої, де була станція метро. Швидкий біг по підземному переходу, стрибок у вагон, півгодини колихання над чиїмись сумками, колінами, участь у взаємному тасуванні тіл, коли хтось виходив або заходив (її ніколи не дратувало, коли хтось її штовхав чи наступав на ногу, і ніколи не спадало на думку обурюватись: «Поосторожней, вы что -- не видите?»). Зміна ліній метро, знову--напружене тремтіння від руху поїзда, потім — біг наверх сходами переходу і панічне чекання—виглядання чергового тролейбуса. Зійшовши з тролейбуса, вона знову бігла, вже з останніх сил, як спортсменка на фінішній прямій, до корпусу лікарні і, захекана, з шаленим серцебиттям, вскакувала в кімнату, де вже йшла політінформація і де вона намагалась бути максимально непомітною, затесавшись серед інших співробітників і вдаючи, що не бачить засудливих поглядів. Загалом дорога в обидва кінці щодня займала в неї майже чотири години.
Потім починався звичайний робочий день, а ввечері вона (новоспечена дружина, переповнена молодою турботою про свого чоловіка), вийшовши з роботи, кидалась з одного гастронома в інший, щоб застати тільки залишки масла, які продавщиця меланхолійно зішкрябувала з таці, плавлені сирки і крихти хліба на полицях. Наближався час закриття, а її ще чекала довга дорога додому... Одного разу вона заплакала з відчаю.
О, ці ранні зимові сутінки, ці кучугури снігу край дороги, це чекання замерзлого тролейбуса на останньому відтинку шляху додому, який, якщо тролейбус не приїде, неможливо подолати пішки — це була довга дистанція між двома зупинками, яка йшла вздовж нескінченних рядів садів, про які вона за сім років проживання у своєму районі так і не довідалась — чиї вони і що там росло.
Чому вона не міняла місце роботи? За природою вона була досить інертною, рішення щодо покращення власного життя їй ніколи не вдавались, і потім...здається, її влаштовував колектив, в якому вона працювала. Не те, щоб зовсім...Як на будь-якому робочому місці, там були свої підводні течії. Скажімо, часом їй доводилось «воювати» з одним із масажистів — енергійним, самовпевненим, професійним, який, однак, не завжди рахувався з інтересами хворих, і вони, сподіваючись на авторитет лікаря, скаржилися їй. На жаль, вони не підозрювали, наскільки малий вплив мали лікарі в той час (а, можливо, й зараз) на середній медперсонал, а також на санітарок, прибиральниць, гардеробщиць...Це була всім відома в медичному світі таємниця, про яку ніхто не говорив.
На свою біду, вона прив’язувалась до людей — більше, ніж треба. Люди їй були цікаві — з усіма своїми слабкостями, варіаціями життєвих обставин і психології. Вона «розчинялась» в них, переставала бути об’єктивною, бачила тільки їхню унікальність, яка її полонила. Сама вона ніби переставала при цьому існувати. Тож чи могла вона добровільно полишити цих неповторних людей, з якими її звела доля, чи мала на це право?
Вона віталась із молодою співробітницею, яка щойно закінчила інститут і сиділа за сусіднім столом, і до якої вона ставилась трохи по-материнському, обговорюючи, коли та заводила розмову, її особисте життя й життя в цілому, кулінарні рецепти,фільми, біографії акторів і багато іншого. Молода колєга ловила кожне її слово і спішила виконати її поради. Їй здавалось, що вона мала моральний авторитет —серед хворих і співробітників -- і як би тяжко їй не було щодня діставатись на роботу, вона забувала про це, як тільки переступала поріг лікарні. Це для неї був фактор, який виправдовував усі побутові незручності.
Часи були горбачовські, в повітрі висіло нове словосполучення «бригадный подряд». Вона помічала якусь легку метушню на роботі — люди сходились в кабінеті масажиста, перешіптувались, але вона ні про що не питала, в душі задоволена з того, що не страждала від надмірної цікавості до чужих справ.
І ось одного разу, на загальних зборах, все відкрилось...У них починався «бригадный подряд».Колектив розбивався на дві бригади, у кожній з яких було по двоє лікарів, дві медсестри,масажист і санітарка. Бригади по черзі працюватимуть через день, по дві зміни — з ранку до пізнього вечора. Основна перевага — це те, що кожний другий день буде вихідним. Це ж скільки часу зекономиться на транспорті! Всі навколо були збуджені й веселі, смакуючи перспективу мати кілька додаткових вільних днів на тижні. Особливо був задоволений, малюючи райдужні перспективи, масажист, з яким їй часом доводилось конфліктувати. Як виявилось, саме він був ініціатором і організатором великої зміни.
Вона дивилась на пожвавлені лиця і помічала, як часом, крадькома, в її бік кидались запитливо — співчутливі погляди. І тут до неї дійшло...Коли читали списки кожної бригади, її прізвище не прозвучало. Цьому була причина — лікарів (разом з нею) було п’ятеро, хтось один лишався поза поділом. Комусь одному не було місця, і цим кимось була вона. Ще нічого остаточно не було вирішене. Ще можна було попроситись в одну з бригад, якось "втиснутись" ,але вона відчула, що не може цього зробити. Її охопило почуття нестримного сорому чи ураженої гордості, чи обидва почуття разом, впереміш із якимось болючим здивуванням. Вона раптом зрозуміла, що впродовж усіх цих тижнів, відколи почались ця метушня і перешіптування, які вона благородно проігнорувала, молода подруга- співробітниця, із якою вона щодня активно спілкувалась, знала, що відбувається (більше того, як пізніше виявилось, поспішила першою вписатись у «бригаду»), і ні слова їй про це не сказала. Ні вона, ні інші...Вражена, вона ще встигла помітити злегка насмішкуватий, іронічний погляд масажиста.
Усі вони запитально дивились на неї. Дерев'яним голосом вона сказала, що все добре і що вона і так не змогла би прийняти участі у «бригадному підряді», оскільки через якийсь час їй потрібно буде поїхати на місяць на курси і вона не хоче залишати своїх хворих на когось іншого (адже при новій системі бригада колективно відповідає за хворих). Це була формальна відмовка, в якій, до того ж, було мало логіки (адже вона просто могла не набирати амбулаторних хворих на той місяць, коли її не буде), але вона всіх влаштувала.
Ще кілька місяців вона продовжувала їздити через ціле місто на роботу, повертаючись додому вкрай змученою. Вона не мала часу милуватись озерами, які виблискували з-перед вікон її висотного будинку і за які вона колись вибрала (як виявилось, невдало) цей район проживання. Її знайомі давно вже до неї не їздили —надто незручно й довго. Вона діставалась до роботи і зустрічала то одну, то другу бригаду відпочилих, свіжих від нових вражень співробітників, серед яких лише вона одна жила так далеко. Вона посміхалась їм (а вони їй), як і раніше, вдаючи, що нічого не сталось. Може, дійсно не сталось?
Щось раптом змінилось, і керівник забрав її для консультативної роботи в центр — центр відділу, центр міста, центр життя. Якимось чином (вона не могла повірити) у неї з’явився власний затишний кабінет із квітами на підвіконні і —найголовніше — власна медсестра, яка своєю старанністю прикрасила й полегшила їй кілька років життя. Тепер вона з радістю їздила на роботу, з задоволенням піднімаючись довжелезним ескалатором, знаючи, що у випадку п’ятихвилинного спізнення «її» медсестра підстрахує її. На роботі вона робила те, що вміла й любила, і всім єством відчувала, що була на своєму місці.
Все ж, у пам’яті залишився момент... Коли ще там, у філіалі, посланець керівника передав їй пропозицію працювати в центрі, в неї почалась внутрішня паніка. Виявляється, вона все ж таки звикла до цих людей, їхніх облич, голосів, скарг, анекдотів, непорозумінь, домашнього печива, роздратування, гумору... Вони дивились на неї розгублено і ніби присоромлено, і їй раптом захотілось відмовитись від пропозиції і залишитись із ними... так, ніби в тому, що вона їх покине, була якась зрада. Добре, що вона цього не зробила. Почуття спорідненості спалахнуло в ній і згасло. Можливо, вона йому просто не повірила. Не треба вірити всьому, що ворушиться в душі. Є холодні, тверді факти життя, які вимагають із собою рахуватись.
Справи у філіалі, звідки вона пішла, почали йти гірше, керівництво перестало туди навідуватись. Відчувалось, що закриття його — лише справа часу. Коли вона зустрічала бувших своїх співробітників, які похмуро приїдждали в центр на загальні збори, вона ні про що їх не розпитувала і сама собі з цього дивувалась. Чи працювали вони ще за методом «бригадного підряду», чи ні — їй було все одно.
Втім, все, що відбулось, підвело її до одного жорсткого життєвого питання, на яке нелегко відповісти: що таке «моральний авторитет» серед людей і чого він вартий? Чи можна розраховувати на нього, будувати на його основі самооцінку й життєві плани? Чи може на ньому грунтуватись самоповага —людини, народу, країни? І той, хто ще донедавна сприяв твоїй ілюзії моральної вагомості або вищості, чи несе відповідальність, коли обставини спокушають його покинути тебе заради власного успіху, добробуту, комфорту? І навпаки -- що, як не хтось інший, а ти сам напівсвідомо створив цей острівець самозамилування із втішних для власного самолюбства фантазій, яким не було реальних підстав?
Головне ж — що робити, коли твій «моральний авторитет» виявився міражем, який розтанув при наближенні до нього, і йти тобі ще довго — через нескінченні піски й поодинокі колючки, без друзів і без відчуття своєї значимості ? Проклинати тих, хто тебе «зрадив»? Чи просто рухатись вперед, спочатку заніміло, а потім потрохи роздивляючись навруги, аж доки не почнеш помічати нові обличчя, мозаїчний купол метро над головою, сад за вікнами тролейбуса, дивовижні озера у сутінках зі свого балкону..? Доки перестанеш бути залежним від свого «морального авторитету» -- справжнього чи уявного?

2015

Ранок у них почався так. Першим, о пів-на шосту, прокинувся тато і побачив, що він уже майже спізнився на роботу. Тоді збудилась мама. Вона побігла на кухню готувати сніданок. Тато не захотів їсти і пробуркотів багато такого, що буркочуть дорослі, коли усе в них в житті не так.
Перед світанком життя має тільки два кольори — колір темряви за вікном і жовтий колір світла у кухні. Мама довго роздумувала, чи варто лягати досипати, тому що година була рання, але врешті сіла вчити англійську мову. Люди, які знали англійську з дитинства і для яких вона була найприроднішою мовою у світі, ще спали у своїх ліжках і в їхніх вікнах було темно.
Потім одне за одним повставали діти. Вони були ніжні, теплі й притишені, як завжди бувало, коли вони повертались із своїх таємничих нічних мандрівок. Ніхто не знав, де вони були, як їм там було, якими вони повернулись. Цього не знала ні мама, ні вони самі; але щось, безперечно, з ними відбувалось, і вранці вони завжди вставали іншими. Спочатку вони бавились тихо, ніби ще у пів-сні, і в мами кожного разу в такі хвилини з’являлась боязка надія: можливо, саме з цього дня вона почне ділити своє материнське невміння на те, що було До і те, що Потім ( вона усе ще сподівалось, що Потім буде легше)…
Денне життя розкручувалось, як спіраль, і поступово ставало ясно, що з учора мало що змінилось. Діти сміливішали, ось вони вже з криком віднімали щось одне в одного, ось посипались перші скарги, ось уже й тупіт босих ніг по підлозі, від якого мерзне потилиця — сусіди знизу давно вже скаржились суперінтенданту, і та, коли мама з нею віталася, дивилась у підлогу. Але діти бігали, і щоб зупинити їх, потрібно було мати крицю в голосі і твердість у руці, яких мамі завжди не вистачало. Усе, усе так, як учора — стихія, береги і змагання.
Вони прибирали балкон, і діти хотіли його помити, але мама пам’ятала, як сусіди знизу скаржилися, що брудна вода скапувала їм на квіти, тому сказала “ні”. В душі ж вона знала, що діти мали право хотіти те, чого хотіли.
Вони ходили до гастроному, і дітям важко було всидіти у возику для продуктів. Вони зіскакували з нього, бігали по залу, хапали усе, що яскраве — коробки, банки і пляшки з соками, несли мамі й питали: “А це ми купляємо?” Перед її очима виникала картина, як хтось із них на ходу, на бігу випускає тягар з рук, падаючи, — і він розбивається, розливається, а уламки можуть порізати...Вона хапала хлопчика за руку і силоміць садила його у продуктовий візок, де є спеціальне місце для дітей, яке вже було для нього затісне, і штовхала його ніжки туди, куди повинні бути запхані дитячі ніжки, щоб вони нікому не завдавали клопоту. Люди навколо дивилися схвально.
Вони повертались назад із переповненим кошиком на колесах, і діти спочатку теж хотіли тягнути його, але кошик наїжджав їм на п’яти. Тоді вони набрали повні жмені камінців і кидалися ними, так що мама, везучи тяжкий кошик далеко попереду і маючи ще дві сумки, змушена була щохвилини зупинятись, чекати і кричати до них злим голосом, від чого дівчинка покірно кидалась доганяти її і бралась за ручку кошика, а хлопчик їшов незалежно, свобідно, задоволений із того, що усі рішення щодо себе він приймає сам.
Коли вони другий раз вийшли з дому, ця подія ознаменувалась безугавним голосінням дівчинки з приводу забутих вдома окулярів від сонця, хоча вже вечоріло. Сльози котились по її щоках, і йшла вона далеко позаду від мами і братика. Вона вимагала повернутись назад, і ніякі пояснення та умовляння на неї не діяли. Часу було обмаль, але в свідомості дитини час не може бути більшою реальністю, ніж мовчазний поклик улюблених кумедних окулярів, які лежать вдома й плачуть від самотності.
Знову магазин, пошуки подовжувача; і знову до дітей, які вже щось стягнули на підлогу, щохвилини підбігала стривожена мама і починала похапцем усе прибирати, говорячи сама до себе, як сновида: «Давайте, давайте разом”.
Потім вони були в бібліотеці. Хлопчик одразу прилаштувався за одним із комп’ютерів, граючи на усіх клавішах підряд, як на піаніно. Мама переживала за комп’ютер, але ще більше — за спокій і тишу в бібліотеці, за людей, заглиблених у читання, які ще нічого не підозрювали. Тому вона скоро облишила спроби відтягнути його від найкращої іграшки у світі і сховалась за стелажами, з насолодою торкаючись палітурок і вихоплюючи оком імена й рядки. ЇЇ усе-таки розшукали. Працівниця бібліотеки, соромлячись, попросила маму забрати від комп’ютера сина, який нікому не поступався місцем. На відміну від мами, вона не знала, що буде далі. Ніщо не йшло в порівняння із комп’ютером — ні яскраві журнали, ні іграшки в дитячому куточку! Ніщо не варте було уваги 3-річного джентльмена, який з протестуючим криком виривався з маминих рук. Нарешті, його погляд впав на одне з м’яких крісел, і він з легкістю пообіцяв, що почекає на маму, сидячи в ньому. Мама аніскільки не повірила йому, однак поспішила повернутись до полиць, щоб нарешті що-небудь вибрати. Часу було обмаль. Ось і книга про виховання дітей. Вона ще встигла прочитати...
У читальному залі вже чувся тупіт ніг і веселі вигуки її дітей, які доганяли одне одного. Вони знайшли, нарешті, як згаяти час. Більше мама не читала. Вона стулила книгу й поставила її на місце. Так нічого й не взявши, вона виходила під осудливими поглядами працівниць бібліотеки і ледь чутно ворушила губами: “Сорі”. Більше вона нічого не могла сказати — не було ні сил, ні охоти.
По дорозі вони зайшли ще в одну крамницю — купити татові великі поштові конверти. Хлопчик полюбляв гуляти по крамницях сам, тому, вивільнивши свою руку із маминої, незважаючи на її протести, він скоро загубився між рядами полиць. Зустрілись вони випадково. За цей час утворились сліди його діяльності, які коштували мамі кількох зауважень продавця, взаємної метушні по наведенню порядку і кількох беззвучних чергових “сорі”.
Вони йшли додому, і мама важко мовчала. Очима вона шукала безлюдне місце — якихось кущів чи хоча б під’їзд, де можна спустити з неслуха штани. Вона йшла , як дерев’яна лялька, вже нічого не відчуваючи, але краєм свідомості розуміла — щось мусить бути зроблене. Вона зупинилась між рядами машин на стоянці, наперед знаючи, що тут вона зможе тільки гостро поговорити з ним. Хлопчик одразу збагнув, до чого йдеться, вирвав свою руку й утік. Біг він захоплено й довго, так що якась жінка обернулась услід йому, а потім не одразу знайшла очима маму, що спішила за ним віддалік і молилась, щоб його не збила машина.
Вони повернулись додому. Вечеря, вмивання на ніч. Усе той же дерев’яний мамин голос і механічні, ніби завчені, суперечки дітей. Прийшов з роботи втомлений тато. Після борщу він відсунув убік аспарагус із потертим сиром, тому що не знав, як це їсти.
Діти випили теплого молока з медом. Цього вечора вони заснули швидко, хоча зазвичай з годину ще бавились, сміялись і виходили зі своєї кімнати, вигадуючи привід. Кожного вечора це був останній етап їхнього із мамою змагання, до якого вона спеціально готувалась, напиваючись кави, вони ж не готувались зовсім. Вони й без цього завжди були на висоті. Цього ж разу мамі обійшлося легко. Коли вона вкладала хлопчика, він наполіг, щоб вона сама застібнула кнопки на його піжамці. Коли вона це зробила, виявилось, що потрібно було застібнути одну верхню, тому що решту він збирався застібнути сам. З обуренням він знову розстібнув усі кнопки, і тоді мама застібнула одну верхню.Він застібнув інші. Саме так. Щоб був порядок. Оце й усе, що було цього вечора.
Коли всі поснули, мама ще мила посуд і прала. Потім вона підійшла до іграшок. Одну по одній вона брала ляль і милувалась їхніми личками. Вона гладила їхні вузькі долоньки і посміхалась. Потім вона обережно роздягнула кожну з них, розвісила їхній одяг на маленькі вішаки, простелила їм постіль із крихітними подушечками і повкладала їх, накривши. Вона поставила коників та ягнят на пашу. Вона приспала сім’ю ведмедів. Темношкіру ляльку- немовля вона поклала біля “дорослої” ляльки, в якої, якщо нахилити їй голову, засвічувались мерехтливі вогники у вінку, вухах та рожевому серці. Іще були динозавр, курка з курчатами, песики, кіт…Але це нічого. Головне було — відділити їх від хижаків — тигра та вовка. І мама їх поклала окремо. Іграшки вдячно мовчали. Нічне дійство. Така тиша. На годиннику — перша.
Часом вони дивилися мультфільм про маленького ведмедика і його сім’ю. Такий на диво спокійний мультфільм, такі інтелігентні, ніжні стосунки — до прозорості. Дорослі — мудрі, діти — сповнені уваги.
Життя — як музика.

Вже більше 20 років, як її немає на світі. Тепер мені дивно — чому я раніше не надумалась написати про неї? Мабуть, тому, що вона стала частиною мого «сокровенного» — того, що присутнє у твоєму житті з самого дитинства і стає невіддільною частиною тебе, а про «сокровенне» мені не пишеться легко.
У той час раптом з’явилася мода на «англійські» школи, де мову вчили з першого класу, а також (для дівчат) — на заняття музикою і балетом. Не обминула ця мода й мене. Із вражаючою далекоглядністю мама подолала скептицизм батька і наполягла на одній із таких «спецшкіл». Щоправда, існувала важлива передумова —для того, щоб тебе прийняли, треба було пройти співбесіду із завучем, на якій належало продемонструвати своє володіння азами мови,успішно відповівши англійською на анкетні питання. Я до цих пір не розумію, яка була логіка цієї вимоги, але завдяки їй в моєму житті з’явилася моя перша, неофіційна, вчителька.
Вона була середнього віку, і від неї віяло жіночністю, вишуканістю й впевненістю в собі — комбінація, якої я раніше не зустрічала. Від неї ніби йшло сяйво, і життя при ній здавалось гарнішим і безпечнішим. Вона вчила нас групою —чоловік п’ять- шість дітей одного віку. Потім вона казала, що полюбила мене за мої великі уважні очі і нагадувала мені, як я розігрувала з хлопчиком із групи сценку «Пекарка й сажотрус», але я, на жаль, цього не запам’ятала. Лише уривки — скатерка на столі, навколо якого стоїмо ми усі й називаємо англійською різні меблі, а вона закриває відповідною карточкою їхні зображення на аркуші із намальованою кімнатою, її м’які манери і загальне відчуття присутності чогось вищого, витонченішого, ніж те,що я звикла бачити навколо себе.
Потім вона зникла з мого життя, але я й не помітила, тому що саме в цей час на мене «навалилось» інше — незнайоме й небезпечне. Була співбесіда із завучем —великим і якимось ніби втомленим, — на якій я перелякано щось белькотіла, була перша шкільна вчителька — сувора, похмура, передпенсійного віку жінка, яка одразу мене незлюбила. Вона цінувала в класі тишу й непорушність, а я була «кручена». Були довгі повернення додому за руку із батьком, який всю дорогу повчав, як треба поводитись у класі. Було, нарешті, найгірше — уроки «чистописания», які перетворювались для мене на боротьбу за виживання. Потім був переїзд, інша школа, де все було інакше, але все одно не було чогось важливого — не було свята.
Пройшло вже, мабуть, декілька років, коли я раптом згадала про вчительку і відчула неспокій через те, що вона зникла з мого життя без сліду й пояснень. Несміливо запитала в мами, в цілковитій впевненості, що координати назавжди загублено. Мама здивувалась, але скоро знайшла для мене номер телефону, і я подзвонила. Пригадала вона мене одразу, зраділа, і якось саме собою вийшло так, що після цього я почала часто до неї їздити і сидіти в неї годинами — вона не хотіла мене відпускати. Батько мій не схвалював цих поїздок, як і дружби з нею взагалі.
Не знаю, що вона в мені бачила. На той час я цілковито втратила дитячу чарівливість і безпосередність, була неговірка й нерішуча, носила окуляри, за скельцями яких очі здавались маленькими і змученими. Вона — моя вчителька —напівлежала на дивані, завжди вишукана й приваблива, навіть у немолоді свої роки, без слідів будь-якої косметики, але із вміло, по-жіночному, за допомогою кількох шпильок, укладеним волоссям, як колись, в юності, навчила її мати. Вона розповідала мені про буддизм, про досліди подружжя Кірліан, які фотографували біополе рослин, про своє перебування в Індії, зустріч із Рабіндранатом Тагором (наступного дня в газетах написали : «He was visited by one Russian”)...
Можливо, ні, звичайно, їй потрібна була аудиторія. Проте слухачем я була своєрідним. Мені, яка виросла в умовах радянської дійсності, можливість мандрувати по Індії, ночувати в тібетських монастирях, купатися в гарячих (а поруч — холодних) джерелах Монголії, жити в Парижі (але про Париж вона чомусь згадувала мало) звучала чимось абсолютно нереальним. І вона, і розповіді її здавались уривками арабських казок, фантастичними, але чужорідними — такими, що навіть не треба ні про що розпитувати. Так, ніби закони жанру цього не передбачають. Я й не розпитувала — ніколи й ні про що. Я виходила від неї дещо очманіла, зачарована, але знайома реальність різких голосів, потрісканих асфальтів, забитих тролейбусів і деренчливих трамваїв швидко повертала мене до справжньої, чесної реальності радянської людини. В цьому навіть була якась втіха. Це не була примарна, невизначена, сумнівна реальність емігрантки.
А вона була емігранткою, я це вже знала. Вона була російською емігранткою, яка втекла від революції, а потім повернулась. Себто вона була...ну...ніби зрадницею... чимось у цьому роді, і хоча часи були ліберальні і я її любила, все одно вона була не зовсім нашою, і мені до її розповідей треба було ставитись обрежно...не піддаватись, так би мовити...Справа не в тому, звичайно, що я була комсомолкою, це була чиста формальність, в комсомольські ідеали тоді ніхто вже не вірив, та й усі ми знали на той час, що руки й дії радянської влади не завжди були чистими, але наміри...наміри ... завжди були...чисті.
Поступово я узнала, що в неї було кілька чоловіків. Більше, ніж кілька, і якщо першим чоловіком її був строгий і порядний російський німець, з яким вона познайомилась у поїзді в 16-річному віці і втекла до нього з нестримної любові, покинувши батьківську сім’ю (маму вона не любила й називала «черницею» через фанатичну релігійність), то подальші заміжжя були, мабуть, доступним їй способом виживання. Від німця вона народила хлопчика,і той же німець навчив її фрази «чесним бути вигідно», яку вона часто вживала. Його вона згадувала найбільше (моя бабця колись казала «перший чоловік — то рідний» — може, дійсно так?). Далі все ставало якимось невизначеним. Вона поїхала до Монголії лікувати «жіночі хвороби», тим часом в Росії вчинилась революція, вона не могла (або не хотіла, або боялась) повернутись — і шлях її проліг у світи. Часом виринав той факт, що чоловік її на той час уже покохав іншу, що всі вони поводили себе дуже цивілізовано, зберегли дружні стосунки, і дворічний син, коли вона поїхала на лікування, залишився з чоловіком і його новою дружиною. Але в її спогадах, як я бачила, друга сім’я чоловіка не мала місця — він, її ментор, чоловік-батько, назавжди залишився «рідним».
Потім був Владивосток, де вона слухала лекції знаменитих професорів і відвідувала школу «босоніжок» — одну із тих, що були засновані Айсидорою Дункан. Вона бігала разом з іншими боса по паркету, у легких, подібних на туніки, сукнях, із шарфами, які тріпотіли в повітрі, виявляючи світові вільну й пристрасну душу.
Вона завжди вірила, що в одному з минулих життів жила у Давній Греції, тому що їхній одяг здавався їй найприроднішим і тому що в молодості її переслідував один і той же жахливий сон: ніби вона лежить на лежанці і раптом бачить, як куток стелі над нею вкривається тріщинами, вигинається і починає обвалюватись. Тоді вона зривалася із справжнього свого ліжка, не прокидаючись, вибігала у двір або вискакувала у вікно (через те, де б вона не була, вона завжди просила перший поверх). Там її, напівбезтямну, знаходили стривожені працівники готелю або господарі, в домі яких вона, бувало, ночувала. Вона запитувала й водночас переконувала мене: «Раз я ніколи не бачила землетрусу наяву, але так чітко бачу його уві сні, значить, я колись це вже пережила?»
В Індії вона відкрила для себе буддизм, в якому, нарешті, знайшла себе. Вона твердо вірила, що тіло — це тільки оболонка, від якої врешті-решт втомлюєшся, і вона навіть рухами показувала, як сильно їй хотілося її зняти.
Не скоро я здогадалась, що було у Франції. Там вона вкотре вийшла заміж за француза із дзвінким, мелодійним, як спів жайворонка, прізвищем. Здається, він був досить багатим. На той час, судячи з фотографії, вона вже була тією привабливою (хоча й молодшою), із теплою усмішкою, що випромінює щастя, жінкою, якою я узнала її пізніше. Крихта по крихті, з різних, на протязі років зронених недомовок, узнала я про сина-красеня, який був в її чоловіка, про якусь давньогрецьку трагедію, про скандальне розлучення, про...
Я не знаю, що було потім. Це вікно — від її розлучення до прибуття у Радянський Союз (із тим жайворонковим, вкрай недоречним прізвищем) — скільки років воно зайняло? Що спонукало її повернутись? Вона казала потім, що це була ніколи не згасаюча надія віднайти загубленого сина, або чоловіка, або хоч щось про них узнати. Був також післявоєнний заклик Сталіна до емігрантів повернутись із обіцянкою амністії. Була, можливо, просто матеріальна скрута, відгомін скандалу, неможливість влаштуватись...
Одного разу вона дала мені почитати рукопис. Це були спогади її життя від часу повернення на батьківщину до повернення з таборів. Виявляється, вона писала, писала з дивними, архаїчними мовними зворотами, не дуже грамотно, своїм розбірливим, подібним на штакетник, почерком. Хтось колись сказав їй, що саме з’єднання між літерами роблять почерк нерозбірливим, тож вона звела їх до мінімуму, випередивши моду на «printing», яка існує зараз на Заході. У цих мемуарах вона вивела себе під іменем Ірени.
Я читала ці мемуари, і, як завжди, ставилась до всього написаного з легкою недовірою. Я читала про те, як Ірену, разом із такими ж емігрантами, що повернулись, оселили в маленькому, заваленому снігом, містечкові, на квартирі, і як щовечора вона знаходила сліди того, що її господиня порпалась у її речах, але нахабно це заперечувала, відводячи очі. Прибульці—«замасковані вороги» або просто «буржуазно-несвідомі»-- зобов’язані були ходити дивитись радянські фільми, і одного разу вона необережно на цю тему пожартувала. Наступного дня її було заарештовано.
Її тримали у камері з багатьми іншими жінками, а вночі викликали на допити. Слідчий вдавався до хитрості — коли її приводили, він продовжував довго щось писати у своїх паперах, часом з годину або дві, а вона повинна була непорушно сидіти перед ним і чекати. Більшість людей врешті-решт знесилювалась, втрачала концентрацію, починала нервувати, і всі наперед заготовлені відповіді й пояснення «вилітали» в них із голови. З нею було інакше. Вона заспокоювалась.
Вона вміла знаходити способи вижити — як і тоді, коли їх, голодних жінок, стиснутих у задушливому, смердючому вагоні, везли у табір і час від часу кидали їм суху солону рибу, але не давали води; тоді вона збирала силу волі і стримувалась, у той час, як інші накидались на їжу, а потім вили від спраги й бились у двері.
А поки-що вона спокійно дивилась на слідчого, і коли він підводив голову, вона усміхалась. Він задавав їй питання на кшталт: «Якщо ви не шпигунка, то що змусило вас приїхати у Радянський Союз?» — очевидно, не вірячи поясненню про сина. Вона резонно відповідала: «Ви вважаєте, що у Радянський Союз не можна приїхати інакше, як із шпигунськию метою?», від чого він нітився і замовкав. Навіть через багато років, коли вона розповідала мені про це, очі її лукаво блищали і вона задоволено сміялась.
Одного разу він повів її за собою. Він відкрив двері сусідньої кімнати. Меблів там майже не було. Що було, так це кров. Уся кімната була залита кров»ю. «З вами буде те ж»,— сказав їй слідчий,— якщо не признаєтесь».
Тїєї ночі вона виробила план дій. Вона знала, що не витримає тортур. Вона знала, що не зможе жити, обмовивши невинних людей. Тому вона вирішила вмерти. Її віра забороняла самовбивство, але вона вважала, що в такому розрізі — пожертвування собою заради інших — їй це проститься. Іншого виходу не було, і вона заздалегідь обмацувала краї лінз, видавлених з окулярів, які в неї чудом не відібрали.
Наступного дня була очна ставка із однією з її знайомих. Щоб врятувати себе, людина здатна обмовити кого завгодно, і все ж...Так, вони говорили тільки про косметику — про тони помади й пудри. Ще про фасони платтів. Можливо, про чоловіків. Ні, про політику — ніколи.
Їй не знадобились загострені скельця від окулярів.
У той день, коли її повели до суду, вона дуже мерзла. «Ірена стояла в коридорі під вартою перед дверима кімнати, куди її повинні були ввести, у своєму легкому жакетикові і тонких панчохах, і холод пронизував її до кісток». Цьому відчуттю холоду і намаганню зігрітись було присвячено кілька сторінок. Далі розказувалось, як її ввели до кімнати, де сиділо троє людей, щось зачитали і вивели. Це зайняло не більше п’яти хвилин.
У таборі найтяжче було переносити знущання й кпини «блатних». «Ты не яички, а картошку перебираешь, интеллигентка!» — глузували вони. Коли йшли на роботу, одна — чергова — залишалась в бараці. В її обов’язки, крім прибирання, входило наносити відрами й нагріти діжки води для тих, хто повернеться з роботи. Вона наносила й нагрівала, але перша група поверталась раніше і використовувала всю воду, не слухаючи її заперечень. Друга група накидалась на неї з лайкою і кулаками.
Що її врятувало — так це театр. Табірне начальство полюбляло вистави. В ній відчувався певний рівень культури, і її взяли в театр, де вона придумувала й шила костюми та декорації. З обрізків тканин вона почала робити ляльок, одну з яких зберегла й показала мені. Вона довго думала, як зробити очі ляльок «живими», а потім здогадалась наносити крихітну краплю білої фарби на їхню «рогівку» — це одразу надавало очам природнього блиску. Як би я зараз хотіла мати цю ляльку з її блискучим, живим в табірному пеклі поглядом!
Прийшла смерть Сталіна, а з нею — амністія. Безпритульна, вона не знала, куди їй їти. Одна єврейка з ув’язнених,смутна й мовчазна, якось зрозумівши її проблему й пройнявшись співчуттям, крадькома дала їй адресу своєї сестри, яка могла їй надати притулок. Так вона опинилась у Вінниці і влаштувалась у будинок сліпих, де вона обмивала пацієнтів і водила їх на прогулянки.
Один із них, набагато старший від неї, запропонував їй одружитись. У цьому шлюбі було щось...Якась можливість вчинити згідно із приписами її релігії, будь-якої релігії. Можливо, вона думала про карму. Саме в цей час вона зустрічалась із іншим — молодим і красивим, але, як вона мені потім розповідала : «Я запитала себе — кому із них я більше потрібна? За того я й вийду». Так і сталось. Вона доглядала за чоловіком до кінця його днів.
На цьому її спогади уривались. Я так і не узнала, що закинуло її в наше місто...
Я закінчила читати із змішаним відчуттям. На той час я ще не читала ні разючої монументалістики Солженіцина, ні «Дітей Арбата» Рибакова, ні Варлама Шаламова, ні «Рубали ліс» Лариси Крушельницької — нікого з плеяди тих, хто сам пройшов хресний путь або уявив себе на місці назавжди замовклих, розтоптаних, закатованих. Моя юність припала на час, коли застій в країні був безсумнівним (питання було лише — як довго ще все це протягнеться), якісь помилки в політиці партії визнавалися, але загалом невдачі побудови соціалізму здавалися скоріше результатом надлишку ідеалізму з боку «основоположників», хорошого, ленінського ідеалізму, якого люди не виправдали. Себто в теорії все було правильно задумане, але от люди — ну що з ними зробиш! — несвідомі: крадуть, лінуються, обманюють систему як тільки можуть. Як би там не було — вважала більшість — але ідея соціалізму, а в майбутньому — комунізму (до якого, вже було ясно, не дійти) була гуманістичною. Незважаючи ні на що, навіть на Сталіна...
Я могла ще якось повірити у хазяйку-шпигунку (хто не знає, що є підлі люди!), в атмосферу підозр і недовіри до тих, хто повернувся «звідти» ( надто вже відрізнялись вони від рядових радянських громадян), у пронизливий холод в будинку суду (часи повоєнні, розруха), у недбале, жорстке ставлення до в’язнів (такий вже звичай у народу — страдника, але в душі він добрий), але я не могла повірити у залиту кров’ю підлогу, у похмуру погрозу, що «це ж буде і з вами», у те, що хтось із «наших» радянських правоохоронців катував людей.
Я мовчки повернула їй рукопис. Здається, вона запитала мене про мої враження, і я чесно сказала їй, що не вірю у ці «плями крові» (соромлячись, що я мушу ловити старшу, шановану людину на наклепі на нашу з нею — тепер уже спільну — країну). Вона спробувала заперечити, що це правда, але потім зупинилась і перевела розмову на інше. Можливо, саме тоді вона згадала... Батько в мене був слідчим. Щоправда, часи вже були інші, та й до "політичних" він ніякого відношення не мав.
Багато б я зараз віддала за той рукопис! Тепер, заднім числом, я розумію, що вона його мені дарувала — адже більше не було кому. Вона мені дарувала спомини про самий тяжкий і небезпечний період свого життя просто для того, щоб я про це знала.
Я і, може, ще хтось.
Потім, на протязі років, вона багато дарувала мені інших рукописів — копій: надрукованих на тонесенькому папері (щоб більше помістилось у машинку) колекцій віршів дореволюційних поетів, пародій («Парнас дыбом» та ін.), творів зарубіжних авторів, і наших — тих, про яких мало хто чув. Для цього, випросивши гроші на дорогу в останнього свого чоловіка, вона приїжджала до Києва і з ранку до пізнього вечора, до самого закриття сиділа в читальному залі бібліотеки, від руки переписуючи із книг, які не видавались на руки, сторінку за сторінкою у товстий зошит своїм, подібним до штакетника, почерком. Приїхавши додому, вона передруковувала із зошита на аркуші тонкого паперу, робила палітурку із шкірзамінника або пластика , зшивала, наклеювала вирізану з журналу квітку і зроблену таким чином книжку дарувала. Так, у той далекий час, я одержала перший свій примірник «Мастера и Маргариты», який, незважаючи на поганий друк і наскрізне просвічування майже прозорих сторінок, читала дві ночі—до ранку—заходячись від сміху, у повному екстазі.
Таких подарунків було багато, і все ж я найбільше жалію за тим, про Ірену, її власним, напівграмотним рукописом.
Коли вона померла, майже сліпа від крововиливу в сітківку ока, після тяжкої й довгої хвороби свого останнього чоловіка, якого вона мусила сама волочити до ванни, щоб покупати, а потім з великими труднощами витягувати («Ніхто не хоче помогти, навіть за гроші»--скаржилась вона на сусідів, які вважали це нижче своєї гідності), квартирантка—молода жінка, якій вона відписала квартиру й гроші — викинула її папери на смітник. Інших речей у неї було мало. Вона вірила в те, що після певного віку речі треба не збирати, а роздавати.
Я була далеко і узнала про її смерть по телефону. Пам’ятаю, мама зробила паузу і тихо сказала мені, що «С.В. померла». Я довго й надривно плакала в коридорі гуртожитка. Хтось навіть підійшов мене втішати.
Мені так і не вдалося впросити квартирантку поставити на її могилі простий пам’ятник ( з оплатою наполовину — вона і я). «Вона хотіла без пам’ятника» — чула я у відповідь з телефонної трубки. В кінці розмови вона все ж пообіцяла про це потурбуватись, але нічого не зробила
Її могили тепер не знайти. Можливо, вона дійсно так хотіла — зникнути назавжди. В її космічному світобаченні це існування було лише миттю, на якій не слід затримуватись. І все ж вона залишила мені кілька фотографій і стос саморобних книг-зошитів, які змінили моє життя і які я чомусь і далі вожу із собою. В мене давно є книга «Мастер и Маргарита» , випущена в типографії на якісному папері, але я не можу викинути той перший, майже нечитабельний, примірник, який колись приніс мені стільки радості.
Тепер, приїжджаючи на кладовище, я знаходжу будь-який линялий дерев’яний стовпчик із іржавою табличкою на могилі, за якою ніхто не доглядає, і кладу на неї квіти.

Післямова
Ні сина, ні чоловіка вона не знайшла. На її численні запити відповідали, що про людей, які пропали безвісти під час революції та громадянської війни, держава інформації не має і відповідальності не несе.

Вранці прокидаєшся – і згадуєш... Ніби хтось рвучко випліскує тобі стакан холодної води в обличчя. Радять: «Take the high road»*. А практично? Практично –ніколи не підпускай іншу людину до себе ближче, ніж на відстань витягнутої руки, кажеш ти собі.
Коли щось рветься у стосунках між людьми, у світі настає тиша. Її можна заглушити – справами, звуками, -- але для чого? «Get over it! Move on!»** --це не для мене. Я просто стою серед тиші. Вона піднімається горами, спадає вниз долинами. На горах не вистачає кисню і холод проймає до кісток, а в долинах... Коли вдаришся пальцем стопи у щось тверде або підвернеш ногу, деякий час на початку відчуваєш сильний, до сліз, біль, але потім приходить теплота, яка накочується хвилею на болюче місце, аж стає млосно. У долині теж так – тепло, задушливо, млосно. Травмоване місце набрякає, біль відступає. Не назавжди, звичайно. Потім він знову з’явиться –вже інший і надовго, особливо коли пробуєш ходити.
Головне — і це ще буде не раз --удар або підвивих трапляється завжди в одному й тому ж місці (здається, є така фраза в якомусь анекдоті), але я –про тишу. Болить -- не болить --знову болить, а в душі –тиша. Тиша –як вісь, навколо якої все обертається.
Іде сніг. Це тоді, коли ти не на горі і не в долині, а десь посередині. Ти починаєш звертати увагу на те, чого раніше не помічала: он хтось іде з коробкою молока в руці, старий талончик за парковку на передньому склі зовсім вилиняв -- треба викинути, чому я не одягаю шарфик до цього вирізу на платті -- в мене їх так багато? Кулон-сова міг би надати мудрості...
Сніг іде у хвилини тяжкої скорботи. Не дощ, а сніг, тому що дощ шумить, а сніг –ні. Сніг не очищає душу, не оновлює, він нічого не змиває. Він усе покриває і захищає, доки воно не перебуде в тиші й темряві якийсь належний йому час.
«Все гаразд, -- ти скажеш комусь у простір ( і собі також). – It’s OK. Все мине. Найкраще лишається. Просто будь обережним...обережною. Не вдарся, не підверни ногу. Все гаразд».


* "Іди високою дорогою" (здебільшого, в переносному значенні)
** "Забудь! Рухайся вперед!"

2016

Детьми они росли послушными, не доставляя особых хлопот. Когда отец начинал кричать, как всегда, по пустячному поводу — невымытой за собой чашки, невыстиранного воротничка на школьной форме, — они, казалось, переносили это привычно-спокойно. Отец почти всегда был раздражён. Он хотел иметь образцовую семью. В жизни его не было ни любимой работы, ни увлечений. Тем более твёрдо он верил в то, что дети должны: а) до седых волос подчиняться (он любил это слово) родителям и говорить с ними почтительно; б) приносить родителям радость. Эти убеждения, такие, на его взгляд , простые и справедливые, постоянно подвергались испытаниям.
Жизнь разочаровывала. Дети позволяли себе выходить в школу в нечищенной обуви ( тогда он возвращал их с лестницы, как бы сильно они ни опаздывали), не убирать после себя посуду или не мыть ту, которая уже накопилась в раковине, а самое главное — отвечать на его поучения и требования с лёгкой досадой в голосе или же просто выжидательным взглядом, в котором ему чудился вызов. Радости от них тоже пока-что не было никакой. Он хотел бы видеть их целеустремлёнными ( как соседский мальчик, который уже со школы выбрал свою будущую профессию и усердно готовился к ней) или ещё какими-то: он точно не мог сказать какими, но в голове его смутно рисовался идеал дисциплинированных, подтянутых, разумных и послушных детей, которыми можно было гордиться и при которых прояснялась бы цель его собственной жизни.
Действительность не давала ясности. В ней всё было раздёрганно, расплывчато, вопросительно-открыто. К примеру, стоило ли сохранять несчастливый брак с очень хорошей и порядочной женщиной, с которой, однако, так мало взаимопонимания и радости? А дети — до какой степени следует лепить-воспитывать их, когда любое родительское усилие и его результат так пугающе разведены во времени? А что в промежутке? Неясно.
Как только он просыпался воскресным утром ( счастлив он бывал только во сне), с каждой минутой жизни наяву в нём начинало накапливаться чувство общей неудовлетворённости. Жена ходила в старом халате и вечно возилась на кухне, дети попадались навстречу в узком коридорчике и были пугливы и настороженны, хотя старались этого не показывать. Вид этих трёх существ дразнил его своей незащищённостью, своим несовершенством. Ему хотелось как-то придать им форму, придать выразительность самой этой замедленной вялости утренних воскресных часов, которые нужно было чем-то заполнить. Он не любил и не ценил пустоты жизненных мгновений, которые сами по себе ничего не содержат, и кажется, что мир глядит на тебя множеством глаз и, словно в насмешку, предлагает тебе тысячу возможностей, из которых ты не можешь выбрать ни одной. Возникало чувство тоскливой внутренней неприкаянности, недовольства собой и даже сомнения в своих способностях. Тогда мысль обращалась на детей, которые, казалось, обязаны восполнить пробел в родительской душе, придать всему смысл, наполнить гордостью, радостью — всем тем, чего ему недоставало, обязаны хотя бы потому, что он кормил и одевал их. Вместо этого дети сновали бледными тенями, ничего собой не выражая. Он не понимал их и не хотел понимать, он просто хотел, чтобы они были другими.
Обычно, когда ему было скучно или он чего-то не понимал, он начинал кричать. Повод не имел особого значения. Просто знакомое раздражение, накапливаясь, искало выхода, и близкие — а в своём праве не церемониться с ними он был всегда уверен, иначе какая разница между своими и чужими? — вдруг представали олицетворением всего мучительного несовершенства жизни вообще и его собственной жизни. Обвинения, которые он обрушивал на них, вдруг странно помогали ему заглушить тоскливую внутреннюю пустоту, и всегда наступал момент, когда до предела взвинчивая самого себя, крича и багровея от натуги, он вдруг чувствовал, как в него вступало Оно — что-то огромное, больше его самого, несущее в себе незнакомую приливную силу,— и откуда-то вдруг появлялось вдохновение, возникало чувство полёта над обыденностью, над этими напряжёнными, некрасивыми, измученными лицами, глядящими на него, над назойливыми мелочами повседневности, с которыми нужно было разбираться, над сомнениями в самом себе…
Он любил это чувство. Оно заполняло его и придавало ему значительность. В его жизни появлялась Драма. Ему казалось, что в эти моменты он знал то, чего не знали другие. Он казался себе пророком. Его близкие сидели в оцепенении на диване, вынужденные наблюдать за эскалацией истерических тирад, потому что он не позволял им встать и уйти. Им надлежало быть немыми зрителями «священнодействия». Немыми — потому что всякое слово, произнесённое кем-то из них в эти минуты, вполне безобидное и нейтральное по смыслу слово, вызывало в нём новый приступ ярости. «До каких пор? — вопрошал он патетически. — До каких пор?» И никогда не было ясно, что он, собственно, имел в виду. То, о чём он спрашивал, всегда было слишком незначительно, чтобы оправдать громогласный накал страстей ( до каких пор дети сами неспособны будут сообразить, что надо вынести мусор? без напоминания с вечера готовить школьную форму?).Пафос, однако, был неподдельный, и в глубине его слышался извечный вопль человеческой души: почему дети так медленно взрослеют? почему в жизни так мало радости? почему ничего никогда не получается так, как хотелось бы?
Когда много лет тому назад его многострадальная жена решилась выйти за него замуж, её поддерживала мысль, что будущий супруг её, не хватающий звёзд с неба, будет считаться с её образованностью и врождённой интеллигентностью. Она была чутка и деликатна, умела ценить белый стих утренних часов и наполнять смыслом мгновения. Наверное, в ней были недостатки, но она сама не сознавала их, так как до замужества ей всё удавалось. В ней не было наступательности и организованности — тех качеств, которые безотчётно уважал её муж. И вот теперь и она, и дети её сидели на диване ( так им было приказано), не смея произнести ни звука, и пот стекал у них по-подмышкам, а сердце по-заячьи трепетало в груди, замирая, когда им казалось, что вот сейчас произойдёт что-то совершенно дикое и невозможное. Она и не заметила, когда сама стала терять драгоценное чувство реальности, которому всегда в себе доверяла.
Иногда отец проявлял себя человеком сентиментальным. Выпив в гостях (что случалось нечасто), он наведывался в комнату полуспящих детей и заботливо, с улыбкой, поправлял на них одеяла. Это были, пожалуй, единственные минуты отцовской спонтанной нежности, которые дети запомнили. Они жалели, что отец так редко выпивал. Ещё он любил выходы в кино. Ему нравилось идти под руку с интеллигентной женой и с хорошо одетыми послушными детьми. Он представлял себе, как они встречают знакомых, и у знакомых создаётся самое выгодное впечатление об их семье. Собственно, всю жизнь он только этого и хотел — чтобы семья его производила хорошее впечатление. Кто его за это осудит?
Удивительно, но когда он не был настроен воинственно, в нём замечались нерешительность и боязливость. Он боялся одинокой и неухоженной старости, соседских пересудов, неуважительного отношения к себе собственных детей и хамства продавцов. Сколько страхов скрыто в душе человеческой и как много в жизни неосознанно пишется под их диктовку!
Мальчик рос тихим ребёнком. Семейные сцены он переносил, казалось, безболезненнее, чем сестра. После выходок отца он первым начинал спокойно с ним разговаривать и выполнять его приказы. Годы его детства и отрочества были золотым веком их с сестрой отношений. В то время они горячо любили друг друга, защищали и поддерживали каким-нибудь знаком нежности, сочувствия и понимания. Они почти не ссорились. Острая любовь к матери и общая беда, о которой никому нельзя было рассказать, неимоверно сблизили их. Им казалось, что так будет всегда. И ещё им казалось, что весь мир невидимо поделен на две неравные части, из которых одна, меньшая — до родительского порога, и в ней возможна необъяснимая жуткая власть иррационального, о которой надо молчать, и другая, большая — та, что начинается от порога их квартиры, где при всех опасностях и невзгодах действуют скрытые или явные причинно-следственные отношения. Те, которые раскрываются в книгах. В их представлении добро и зло давно были разграничены, оценки вынесены, акценты расставлены — казалось, навсегда. Оставалось только ждать, так как чудес не бывает, ждать, сохраняя верность всему, что было сформулировано в долгие часы их сокровенных ночных разговоров.
Потом всё это куда-то исчезло, будто растворилось — все оценки и данные себе обещания — не забыть; отец лежал два года, прикованный к постели, и птица билась в окно, в конце он был кроток и благожелателен, и почему-то вспоминалось всё самое хорошее — как он укрывал их ночью, сонных, как бесстрашно бежал, чтобы ухватить сына с подножки тронувшегося поезда, задыхаясь и скользя ногами по насыпи, как, утопая в сугробах, синим зимним утром приносил с мороза холодные заиндевевшие бутылки с молоком для дочери и её детей, когда они были совсем маленькие, а молоко можно было купить только спозаранку… Откуда-то всплывали в памяти его робость, неловкость, растерянность, удручённость, его улыбка, полная несмелой надежды. И — трогательное достоинство его, привыкшего считать себя атеистом, перед лицом скулящего, выжидающего , как волк, сознания конца… «Мучаюсь,»-говорил он тихо и просто в последние дни, и от непривычной кротости его что-то переворачивалось в груди.
И, когда мало кому доверявший в жизни, он, наконец, уступил и доверился смерти, в нехарактерности этого было что-то, взломавшее своды, — да так, что хлынула музыка. Пело всё — опустевшая кровать его, распахнутые окна, его судно, его стакан… Посреди этого пения трепетала освобождённая птица, которую ничто больше не удерживало, и дети его удивлённо озирались, давно чужие друг другу и, как он предрекал когда-то в порыве отчаяния с надрывной и неуклюжей метафоричностью — «выброшенные за борт жизни». Пророчество его сбылось, хотя бы наполовину. Они были не «за бортом», но, безусловно, и не на корабле. Может быть, он действительно что-то видел? Но даже и это — их неудавшиеся жизни и все несбывшиеся родительские надежды, всё, что должно было получиться и не получилось — звенело и переливалось золотом храмового пения, которое включает всё и растворяет всё, и возвращает каждому его полноту, так что каждый становится настоящим.
…Откуда всё же взялась музыка?

Вранці вона прочитала на першій сторінці газети про чергову трагедію на хайвеї. Цього разу жертвами стали дві жінки — мати й дочка, які їхали на Різдвяні свята в гості до родини. Колесо якоїсь вантажівки відірвалось, підскочило і верглось на дах їхньої машини, що їхала далеко з протилежного краю дороги. Було вміщене фото літньої усміхненої (завжди усміхнені!) жінки, яка по-материнськи дивилась у світ крізь окуляри. На наступній сторінці чекали іще дві фотографії — молодої жінки і 13-річного хлопчика, які теж загинули під час сімейної поїздки у боксінг — день (день післяріздвяного розпродажу). Вони також усміхались.
Того дня була сильна завірюха. Вітер жбурляв колючий сніг у обличчя, і часом доводилось іти спиною уперед. Крізь збурену снігову каламуть, здавалось, дивились очі білих людей, і волосся їхнє розвівалось.
У магазині, який її діти називали “магазином з іграшками”, вона звично вибирала із звалища тендітні фігурки ляльок, знаходила їхні від'єднані частини і вставляла або прикручувала їх на місця. Вона пригладжувала лялькам волосся (їхні святкові сяючі посмішки ставали вдячними), після чого розсаджувала їх на видноті.
Так само вона робила з клоунами — вона чомусь особливо любила клоунів, які, нестримно сміючись, ніби навмисне підставляли себе під удари долі,— а також із сумовитими, такими домашніми, ведмедями і іншою звіриною, яка дивилась то віддано і благально, то із вдаваною бадьорістю, і усіма написами своїми, пластмасовими рожевими серцями і електронними голосами признавалась у любові. Кому? Бувшим господарям чи майбутнім? На останніх було так мало надії! І коли вона помічала, що хтось кладе у свій візочок відібрану нею іграшку, в душі у неї наступало свято. Ніби щось у світі ставало на свої місця від того, що ці істоти, такі подібні до живих, одержували другий шанс…
Знову вітер закручував сніг на землі, піднімав його раптово колючою хмарою, яка сікла й обпікала щоки, і здавалось, що то сиві коси Мойр, які мовчазно прядуть нитки людських життів, мить — і якісь із них перетято — не питай чому…

Давно я вже не бачила своїх дівчат. Кажу “своїх”, тому що навчилась сприймати їх як подруг, майже по-сімейному. Пройшли ті часи, коли я виписувала англійські назви деталей одягу на карточки для запам'ятовування, а от знайомство з дівчатами, яке зав'язалось у перші місяці, коли я ще розгортала кожну одержану мною рекламну листівку і вдячно поглинала усю інформацію, яку мені люб'язно надавали незнайомі друзі,-- знайомство це залишилось у моєму серці до цих пір. Особливо мені подобається одна -- блондинка із прямим волоссям середньої довжини. Часто вона буває в парі із худорлявою брюнеткою, і вони або приязно посміхаються одна одній, або нестримно сміються, мабуть, після вдалого жарту. Я сподіваюсь, що вони дружать і ніколи одна з одною не сваряться.
Моделі одягу із громіздкими зображеннями Покахонтас або Мікі-Маусів на грудях мене цікавлять мало, але ці доброзичливі усмішки, невимушені пози, солодка примруженість від пухнастого дотику халатів або піжам -- усе це заворожує, так що хочеться ближче познайомитись із людьми, яким завжди так хороше. Часом я розбираюсь, хто кому ким доводиться. Наприклад, якщо біля гарненької дівчинки написано, що це дочка Лорен, я знаходжу на наступних сторінках Лорен і радію за неї, що вона так ефектно й молодо виглядає. Зовсім невтомлено.
Своїй дочці я так і не змогла дочитати казку про олов'яного солдатика. Дочка довго допитувалась, чим усе скінчилось, але я все зволікала з відповіддю, доки вона не забула. Якось мені потрапила до рук книга казок Андерсена американського видання із яскравими, зі смаком зробленими ілюстраціями. Наперед сумуючи, відкрила я її на останній сторінці казки про олов'яного солдатика. Там, де за традицією завжди малювали жменьку попелу і маленьке серце, на цей раз стримів сам олов'яний солдатик і обіймав рукою свою вірну балерину. “Андерсен” радісно закінчував свою казку тим, що нерозумний хлопчик, який жбурнув їх у вогонь, сам вжахнувся свого вчинку і вихопив їх назад: солдатик і балерина вже стояли на одній олов'яній підставці, яка, розплавившись, прийняла форму серця.
У світі чудес неможливого немає. Часом я думаю, що мої дівчата з рекламної газети могли бути на весіллі олов'яного солдатика і балерини; а звідти усі разом вони вирушили на весілля лицаря Феба і циганки Смарагди у середньовічному Парижі...

Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших, і якщо в молодості вона думала, що мала, то помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом —із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здатись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було — єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів — братів-сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю в німецькому таборі для полонених. Вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя — такі скромні, чесні хлопці, знедолені змалку! Прийшовши з роботи, вона плакала, розповідаючи про чужу хвору -- молоду жінку, яка, вмираючи, просила нанести на неї грим, щоб діти запам’ятали її в труні гарною...Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі, вона просила продавщицю кинути у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі дивились на неї, як на божевільну...Таких випадків було багато — вона часто здавалась не від світу сього. Головне ж — вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене для неї, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села і тих, кого вона лікувала десятки років назад, одразу після закінчення інституту, які любили її за самовідданість, пам’ятала усіх, хто коли-небудь сказав ій добре слово. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам'ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена — на все життя — сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалася щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось велетенське колесо земних випробувань, яке котиться по всіх життях, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її часто було — як покута.
Вона ніколи не вміла жити для себе, але відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась —і вміла передбачити, як ніхто, рахувалась з усіма — і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима й відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед «сильними світу сього», з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними зможе захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі «ділової жінки» їй бракувало авторитетності, для ролі «світської дами» --зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче — у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли-небудь примірялися до цієї ролі, покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити — люди тримаються того, що їм зрозуміле і приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди... Ішли ті, на чиє плече вона могла би спертися, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірність
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще повинна була помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них —таких недоладних, невлаштованих! Життя її перетворилось на цілковиту самопожертву. Вона ще не знала тоді, що вже нічого ні для кого не зможе зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено-гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра готова розплатитись по-королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала «будьте ласкаві» і «прошу сказати» до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала «щиро дякую» за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю. Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось,терпляче щось садила, щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, вибачав їй старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії на чудо. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама. Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,--зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано іще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах — усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом — без прихистку і без Санчо Панси, і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ватою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесати її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно пробувала читати релігійні журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, допомогли їй піднятися туди, де завжди панують вдячність і делікатність...

Неділя. У двері постукали. Я одразу відчинила (ніяк не привчусь користуватись “вічком”). Переді мною стояв незнайомий молодий чоловік. Він одразу поцікавився, як я почуваюсь сьогодні. “Добре”,-відповіла я, схвильована його увагою. Він дуже зрадів. Після цього він швидко заговорив, показуючи мені якусь пляшечку, потім почав бруднити собі джинси на колінах ручкою, бризкати із пляшечки і відтирати пляму. Я все зрозуміла. На душі стало тоскно. Я була приречена. Я не могла зачинити двері перед людиною, яка безперервно щось мені говорила й показувала, а перед цим ще й поцікавилась моїми справами.
“Скільки?”- запитала я мляво.
“П’ятнадцять”,- відповів він, трохи подумавши.
Радість ожила в моєму серці: я й близько не могла дозволити собі такої суми, про що й сказала йому, не зволікаючи. Мені навіть стало його трошки шкода- так старався, а нічого не вийшло.
Він посмутнів, але не відступився.
“А скільки ви можете дати?”
“Ну, п’ять- шість”,- сказала я, впевнена, що контраст між його і моєю сумою настільки вражаючий, що в нього одразу відпаде охота торгуватись.
“Ну, давайте шість”,- сказав він, незадоволено зітхнувши.
Так я здобула “універсальний клінерс”, який нічим не кращий від того, що я маю, але вдвічі дорожчий.
На прощання він серйозно попередив мене не викидати пляшечку, тому що через рік він знову прийде до мене, і тоді, пред’явивши її, я зможу одержати знижку. Я напружила чоло, зробила вдумливий вигляд і з повною відповідальністю пообіцяла йому потурбуватись про те, щоб наша зустріч через рік відбулась у тому ж складі-- його, мене і пляшечки. Як радісно нам буде, коли вдасться здійснити наш план! Пройшло тільки три дні, а я вже відчуваю, яка це нелегка річ-- чекання, особливо, коли дасиш обіцянку. Але я діждусь. Обіцяла ж...

Коли вона виїжджала, вона взяла із собою багато гарного одягу. Їй здавалось, що вона їде у край, де завжди цвітуть сади. Проте, як одразу виявилось, ніхто тут по вулицях не ходив у гарному одязі. Нарядні сукні висіли рядами у магазинах, і ніхто їх не купляв. Жінки ходили у футболках і брюках, старі й молоді -- усі однаково. Коли вона попервах виходила на вулицю, гарно убравшись, на неї або не звертали уваги, або глипали з цікавістю, як на щось екзотичне. Свій пишний хутряний комір вона повісила на стіну у спальні, а вишнева оксамитова сукня так і залишилась зім’ятою у чемодані, нерозпакована.
Скоро вона також почала одягатись, як всі -- у футболку і брюки; почала, як і інші, казати, що це “зручно”, ніби працювала у полі. Зручним було те, що маючи їх, можна було взагалі не опікуватись своїм одягом -- натягуй вранці і біжи собі у справах. Вона різко почала повніти.
Ніхто не упадав за нею. Механізм виживання поставав у всій своїй оголеній наочності, немов коліщата музичної іграшки після того, як відкручено усі гвинти і знято кришку.Чогось бракувало -- якоїсь легкої омани, карнавальності буття, яка дає силу жити. Часом вона згадувала, як виходила колись на літній нарядний Хрещатик, розпустивши своє гарне, до пояса, волосся, ішла, не обертаючи голови, але знала, що усі погляди були на ній -- захоплені, шанобливі. О, це щасливе відчуття, коли віддають належне твоїй красі і молодості! Тепер вона питала себе: чи дійсно це було, чи тільки наснилось їй?
Хтось їй сказав, що в Італії все ще цінується жіноча краса. Вона дзвонила мені—саме тоді, коли в мене кричали, вередували і билися між собою діти —і панічно допитувалася : «Може, мені поїхати в Італію?» Що я могла їй сказати? В Італії я ніколи не була.
Якось, їдучи у “сабвеї” у стані розгубленості й безнадії, вона раптом згадала про сади. Вона давно вже не думала про них, і тим сильнішим раптом здалось її відчайдушне бажання якось зберегти їх -- хоча б для себе, у собі. Так, щоб ні від чого не залежати і ні від кого нічого не чекати. І тоді вона почала насаджувати їх сама -- деревце за деревцем, кущ за кущем, на вузьких земляних насипах, які вона наносила знизу і висипала на повітряних терасах. Це головне -- навчитись відчувати повітряні тераси, які існують і чекають на тебе. Для цього треба дивитись трохи вгору. Тоді й вода, якою поливаєш, не стікає одразу ж на земний асфальт, а затримується саме там, де треба, щоб живити коріння ніким не бачених дерев та квітів. Тепер вона мусила робити це з дня у день, тому що не поливши хоч раз своїх садів, вона могла назавжди втратити їх -- і саму себе.
Усе ж, коли вона їздить на батьківщину, вона гарно вдягається. Ті, із ким вона зустрічається, заздрять їй -- їм здається, що вона приїхала із краю, де завжди цвітуть сади.

Кинула оком у чат і зрозуміла, що якраз потрапила на час народження віртуального роману. Знаю, що недобре заглядати в чужі вікна, але так уже вийшло, і, каюсь, хотілось знати, чим усе закінчиться.
Двоє авторів. Спочатку розхвалюють твори одне одного, потім починають говорити в загальному про свої літературні вподобання і домашні бібліотеки. Знаходять багато спільного. Вона трохи кокетує. Він каже, що чекає опівночі, щоб виставити свої нові твори, вона -- з напівудаваною образою: «Ось так завжди --думаєш, що ти комусь цікава, а виявляється, хтось просто заповнює тобою вільний час». «Ви хоч напишіть мені після того, я буду чекати»--жартівливо просить вона. Він пише, що радий із нею познайомитись, вона відповідає «я також»...Трохи помовчавши, вона зауважує, що бібліотеку зібрав її чоловік, який у неї дуже добрий. Він згадує про свою дружину.
П’ятихвилинна мовчанка, далі --продовження розмови про домашні бібліотеки. В процесі знову виявляється, що в них є багато спільного: хтось у минулому –учитель, а хтось іще працює, в неї чоловік не пише, але дуже любить літературу, в нього дружина—так само. « Яке співпадіння! У нас все з вами однакове!»--вигукує вона. «Так, справді, але все не може бути однакове», --резонно зауважує він. «Як добре, що я зайшла на цей сайт, а могла би ніколи не зайти!» --продовжує вона. Він їй радить відвідувати літературні студії за місцем проживання. Вона відповідає, що й рада б, але от біда—вона дуже соромлива, та й часу на це немає, от якби хтось їй інколи по телефону, «наживо»... Він задумується... «Взагалі-то на сайті є адреси усіх літературних об’єднань і можна знайти те, яке ближче до вас»,-- каже він. Вона: «Можливо, пізніше, а зараз мене влаштовує, що я можу публікуватись онлайн, тому що поезія, творчість—моє життя». Він запевняє, що вірить в її успіх і що з часом їхні імена буде знати ціла Україна. Вона схвильована, пише «я надіюсь»... У цей момент він без церемоній переключається на іншу авторку, яка з’явилась у чаті ( і з якою він, вочевидь, давніше знайомий) -- радісно вітається, цікавиться її справами, коментує її твори.
Залишена ні в сих ні в тих, попередня співрозмовниця в’яне. Завіса падає...
Гірко, сумно, трохи смішно...

Він був великий і вайлуватий. Він ходив широкими кроками, запхавши руки в кишені і наспівуючи. Серед загального напруження він один здавався безтурботним і невимушеним, навіть якимось «домашнім», і це привертало до нього серця. Людина без задніх думок. Часом він через неуважність переплутував робочі халати, брав чужі ручки, інструменти (свої також лишав де- не- попало), потім, на вимогу, повертав так, ніби нічого не сталося, не вибачаючись. Багатьом жінкам це подобалось як вияв широкої натури -- жінки ж бо не виносять у чоловіках дріб’язковості. Найдивовижнішим у ньому було те, що він говорив.Час від часу він несподівано виголошував те, про що усі потай думали, вголос розмірковував над тим, що тривожило й інших. Це раптово й природньо давало вихід загальному напруженню й розв’язувало язики.
Коли ж він залишався з тобою наодинці, він ставав твоїм другим «я». Ніби між іншим, знехотя, він ненароком торкався твоїх проблем, задумливо співчував і невдовзі вже говорив твоєю мовою, звинувачуючи когось у твоїх невдачах і передаючи твої думки так, як ти сам не міг би цього зробити. Він розкривав серця і викликав їх на відвертість. Цьому неможливо було опиратись.
І ось наставала мить, коли він нападав. Здавалось, нічого не віщувало бурі. Зовні він був таким, як завжди, хіба що трохи дратівливим. Потім, з якогось дріб’язкового приводу, він чомусь починав говорити вередливим тоном і несподівано вражав людину у найчутливіше місце. Здебільшого він торкався речей особистих або тих, які не є у нашій владі, але викривав він їх безжалісно, влучно, брутально. Голос у нього зривався на базарно-верескливий, очі ставали вирячкуватими, але він не соромився цього. Навпаки, він насолоджувався — виразом чужої розгубленості, болю, страху, неповторними хвилинами повної влади. Справді, що у світі може зрівнятись із цією насолодою? Насолодою для гурманів, а він, виявляється, був гурманом...
Дурні, вони думали, що з ним можна боротися. Ошелешені, очманілі від несподіванки, вони починали незграбно захищатись, соромлячись своєї недоладності; та це було все одно, що зупинити поїзд на повному ходу руками. Точніше, однією парою рук, тому що він ніколи не нападав за раз більше, ніж на одного. Інші притишено обминали жертву. Боялись чи усе ще перебували під його незрозумілим гіпнозом? Це все одно не мало значення. Головним було те, що коли він знав усе про всіх, запобігти йому було неможливо.
Часом він діяв інакше. Він прослизав у кабінет начальства із високими дверима і бронзовою ручкою. Вийшовши звідти, він був з усіма особливо доброзичливим і товариським.
Після нього залишались трупи...

Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма—друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть—хто в інших містах, хто взагалі за океаном,--він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами—і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х—піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...

«У тебе смуток-- в мене ревний жаль,
У тебе вечір--в мене ніч і даль.»*

Де вони тепер? Як склалися їхні долі— карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше—статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...

Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**

У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині—кожна у своєму храмі,--в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх—із різних міст і з-за океану—теж у цьому колі. Він—їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ється і повернеться до свого призначення—служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,--вони чекають. Вони вірять, що прийде час—і він зрозуміє, що все інше-- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм—бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину—в країну Музи—Загадки—Жінки. Країну його покликання.


* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»

(Торонтівські етюди)

Коли я познайомилась із нею, вона вже років з десять була одружена, але говорила про свого чоловіка затамовуючи подих, як Тетяна Дороніна —про театр. Основні рішення —як-от, про зміну країни проживання —приймав він, і вона «вростала» у ці рішення, часом повільно й поступово, «настроюючись» на них, як людина, що ретельно настроює свій радіоприймач на потрібну їй хвилю. Говорила вона зі мною притишено, із якоюсь обережною делікатністю, і мені це в ній подобалось. Це приємно виділяло її у світі, де впевненість у собі стимулюється, симулюється і нав’язується як необхідність. Вона мала достатньо психологічної гнучкості, щоб не почуватися приниженою, коли зовнішні обставини її життя визначалися не нею. В неї був син, який дістався їй дорогою ціною, і вона мріяла присвятити своє життя сім’ї.
Часто, коли ми ходили з дітьми до парку (чоловік її тоді вчився на курсах, багато займався вдома, і щоб створити йому необхідні умови у крихітній квартирці, яку вони тоді знімали, їй доводилося брати малого сина і годинами з ним гуляти), вона розповідала мені про свої сімейні проблеми, говорила трохи стривожено, але стримано, ніби роздумуючи й розглядаючи їх з усіх можливих точок зору, і я, хоча й намагалась напочатку їй щось радити, далі вже знала, що це зайве, що через недовгий час, після задумливого діалогу із собою, вона прийде до наперед відомого висновку —зрозуміє правоту свого чоловіка і погодиться із нею. Так бувало завжди, і я з цікавістю спостерігала за процесом майже алхімічної реакції відновлення сімейної єдності із каламутної суміші сумнівів, розгубленості й тривоги. Їхня сім’я не була досконалою, як і переважна більшість сімей, і як така, вимагала постійної творчості.
Коли її чоловік сказав, що їм потрібно купити будинок (тоді він уже працював), хоча б невеликий, просто щоб гроші, які вони сплачують за оренду житла, не пропадали, а йшли як виплата за свою власність,--вона не на жарт злякалась. Не спала ночей, усе думала. Страшно було брати величезну позику у банку, за яку потім розплачуватись десятиліттями, із процентами. А що, як чоловік втратить роботу або захворіє, що тоді?
Позику їм дали не одразу. Сказали, що в сім’ї повинні прицювати двоє. Чоловік наполягав, щоб вона йшла працювати — ким-небудь. Вона вже збиралась влаштуватись прибиральницею у винний магазин, доки була можливість, аж тут банк несподівано піщов їм назустріч, позику вони одержали і будиночок купили —із перспективою 30-річної виплати.

Мені було шкода із нею розлучатись. Вони переїжджали у далекий район міста, і я знала, що ми тепер бачитись будемо нечасто.
Там, вдалині, далеко від моїх очей, із нею відбулась несподівана метаморфоза. Вона почала водити машину, одержала права. Виявилось, що економічна освіта її (колись на батьківщині вона працювала бухгалтером) дуже потрібна —треба лише закінчити деякі курси. Вона закінчувала одні курси і, все ще не впевнена в собі, починала інші, доки чоловік її не поклав цьому край, звелівши шукати роботу.
З першої роботи її невдовзі скоротили, і тоді вона знайшла другу. Ця друга виявилась напрочуд вдалою —за спеціальністю, у невеликому дружному колективі, куди вона легко вписалась, із прихильним начальством і «ланчами», які всі вони часом проводили у кафе. Втім, як і на усілякій роботі, за яку тобі пристойно платять, обов’язків було багато. Після 8 годин сидіння за комп’ютером вона приїжджала додому знесилена, по дорозі забираючи з роботи чоловіка. Син уже був удома --сам приходив зі школи. Часу було обмаль —тільки на те, щоб щось перекусити і доповзти до ліжка.
Тепер вона вже не могла довго слухати повчання або критичні міркування свого чоловіка, перейматись його настроєм або дошукуватись його правоти там, де не бачила її відразу. Незалежна і хронічно втомлена, вона навчилась не погоджуватись і часом бути нетерпимою. Чоловік її відчув цю зміну і тепер ходив холоднуватий, відчужений, плекаючи якусь не зрозумілу їй образу. Знайти пояснення цьому вона дійсно не могла, тому що в принципі не стала ставитись до нього гірше. Як і раніше, вона була відданою дружиною, хіба що тільки перестала, як колись, постійно «настроюватись» на його стан або точку зору. Вона не розуміла тепер, чому цим повинна займатись тільки вона. Те, що раніше здавалось їй цілком природним, тепер сприймалось як незрозуміле приниження і непідсильний тягар.
Був момент, коли її чоловіка звільнили з роботи. Для нього, з його самолюбством і впевненістю в собі, це був болючий і принизливий удар. Він надовго захворів. Тоді вони змогли протриматись тільки завдяки тому, що працювала вона. Ніколи в житті вона не відчувала такого страху і відповідальності —за долю їхньої сім’ї, їхній дім! І нікого поруч з рідних чи близьких --ні поскаржитись, ні знайти підтримку! Усе ж вона вистояла, і потім, коли чоловік видужав і знову почав працювати, вона була вже іншою. Кілька разів вона злітала із сином на батьківщину, об’їздила Європу з екскурсіями, навчилась сама відвідувати друзів на свята, коли чоловік не мав настрою (а це тепер бувало майже постійно). Вона більше не говорила про нього із завмиранням у голосі і не терзала себе питаннями «чому?», коли він днями не розмовляв із нею.
Вона приходила з роботи втомлена і вимагала спокою. Вона безстрашно їздила по хайвеях, заливала бензин і напомповувала колеса. Із своєю фінансовою освітою вона сама планувала їхній бюджет і вигідно вкладала гроші. Вони переїхали у третій, просторіший будинок, і позику за нього почали виплачувати вдвічі швидше...
Ще на початку своєї кар’єри, тільки-но поступивши на першу свою роботу, вона (для моральної підтримки) потягнула мене з собою у недорогий, але пристойний магазин одягу. Там, куди вона йшла працювати, вже потрібно було «виглядати» --строго, але зі смаком. Їй не вистачало жакета. Вона довго нерішуче ходила між рядами,вибирала і, подивившись на ціну, чіпляла на місце. У той час більш за все вона боялась засмутити чоловіка дорогою покупкою. Нарешті, вона вибрала жакет брунатного кольору, чомусь саме він їй сподобався. Довго вона приміряла його, знімала й знову одягала. Я не особливо поділяла її захоплення і відійшла кудись углиб магазину. Нарешті, жакет було куплено, вона була збуджена й піднесена. Їдучи додому, вона ніяк не могла заспокоїтись, напружено підбираючи вагомі аргументи, збираючи усю рішучість і «наступальність», на які тільки була здатна, щоб переконати чоловіка у необхідності зробленої витрати. Це була чи не перша її значна покупка «для себе», зроблена без його відома й згоди.
Через два роки жакет перекочував до мене, і дивлячись на нього, я пригадую початок нашого знайомства, її боязку делікатність, нерішучість, наші обережні розмови про сімейне життя і натяки на —в кожної свої —складні секрети щоденної жіночої алхімії. Тепер вона рідко говорить мені по телефону про свого чоловіка; я не питаю.
Чи зрозумію я її тепер, нову, чи все ще розуміє вона мене? І ця вічна жіноча творчість по наведенню мостів із близько-чужим, із ким ділиш своє життя,--знак приниженості це чи привілею? Ти ще не знаєш цього, як і він, а вже зміни приходять до вас, як гості, беруть вас заручниками і розводять нарізно. Вони нав’язують вам ролі, до яких ви не готові, і потім ви, зійшовшись, не пізнаєте і караєте одне одного у цій дивній, сповненій іронії, п’єсі життя.

Говорили про Ісуса Христа. Хтось сказав, що Ісус Христос був анархістом, бунтівником, що підривав підвалини тогочасної суспільності, і тому реакцію офіційного духовенства на нього можна вважати цілком закономірною. Це мені невиразно нагадало щось мною пережите, тяжке, але не додумане до кінця. Питання, яке підсвідомо мучить мене десятки років і ніяк не може бути розв’язане. Я подумала, що для того, щоб підірвати основи суспільного ладу, зовсім необов’язково бути бунтівником, фанатом або честолюбцем, досить просто бути чесною людиною. І в цьому чи не одна з найбільших трагедій життя.
“Бійтеся ваших перших спонукань, оскільки вони безкорисливі!” --казав всесвітньо відомий цинік, і найгірше те, що він правий. Бунти, революції і невинні жертви часто виникають там, де хтось дає вихід своїм першим -- найкращим і найблагороднішим -- почуттям.
Тоді було гаряче літо, і не лише від сонця, яке палило нащадно, але через звичайну абітурієнтську гарячку, яка вже стала характерною прикметою літньої пори. Ті, в кого не було дітей-абітурієнтів, із співчуттям віддалік спостерігали за пристрастями, які вирували у сім’ях їхніх знайомих, вихлюпувалися зі сторінок газет, пульсували у безкінечних напівтаємних чутках про “блат” і хабарі. Не секрет, і це всі знали, що від вступу або невступу до інституту залежали долі молодих, розумних, начитаних, укоханих дітей, які піддавалися жорсткому пресові подвійних екзаменів -- випускних і вступних. І абітурієнти, і їхні батьки були близькі до нервового зриву.
Я вступала до медичного інституту, одного з найпрестижніших, але не це відіграло роль у моєму рішенні. Шляхом виключення я дійшла до висновку, що найбільше мені би хотілося мати справу з людьми -- живими людьми, яким потрібна допомога, -- а не з машинами чи кресленнями. Я би сказала, що керувалась якимось загальногуманістичним підходом.
Вчилась я завжди на “відмінно”, школу закінчила з медаллю, і шанси для вступу у мене були непогані. Вдома мені створювали максимально сприятливу атмосферу для навчання -- власне, нічим іншим я не займалась. Я носила окуляри, була досить закомплексованою, і усі мої закоханості назавжди залишались моєю таємницею.
У той час для абітурієнтів, які закінчили школу із золотою медаллю, існувала система “профілюючого” предмету, яким у нашому медінституті була фізика. Це означало, що здавши фізику на “відмінно”, абітурієнт звільнявся від здачі решти іспитів і зараховувся до славних лав медичного студентства. Це було мрією багатьох медалістів. Фізику я не дуже любила, але сумлінно вивчила її в повному обсязі, який тільки вимагався для вступу. Мала навіть репетиторів. Десь у глибині душі я була переконана, що не зможу не здати її на “відмінно”. Тоді я ще не знала насмішкуватого характеру своєї долі, яка любить підносити мені неприємні сюрпризи там, де в жодної іншої людини ніяких труднощів би не виникло.
Екзамен бів письмовий. Білет мені попався легкий. Задача була про трансформатори, і я з нею впоралась досить швидко ( задач тоді боялись найбільше; перед входом до інституту у напруженому розпашілому натовпі батьки щільно оточували кожного абітурієнта, який виходив після здачі екзамену, примушували його розповідати, яка була задача, і “брали на олівець”). Одне з теоретичних питань було про лупу і проекційну лампу. Це теж було легко, і я з задоволенням відповіла на нього. Відповіла я докладним описом структури і дії цих пристроїв, ходу променів у них і заломлення. Якось я не відчувала, що моя схильність до літератури підведе мене. Опис мій був бездоганним, без жодної помилки, але на конфліктній комісії, куди я потім ходила, щоб узнати, чому одержала четверку, мені сказали, що замість того, щоб на цілу сторінку описувати, мені досить було всього лише намалювати схему проекційної лампи, хоча б найпримітивнішу. Прикро було те, що я чудово знала цю схему і могла б намалювати її з заплющеними очима. У мене навіть було таке бажання, але я ним знехтувала: чомусь саме словесний опис здався мені важливішим; я тоді подумала, що схему можна просто запам’ятати завдяки зоровій пам’яті, і тільки текст, написаний своїми словами, продемонструє мої справжні знання.
Пізніше, коли я розповідала про цей епізод із свого життя чоловікові, він сердився і казав, що в мене, значить, зовсім не було “фізичного мислення”. Я згідна. Його в мене дійсно не було.
Так, не зробивши жодної помилки, я одержала четвірку з фізики за відсутність “фізичного мислення”. Це означало, що я була приречена здавати решту іспитів. До цього я не зовсім була готова. Твору я не боялась (твори я завжди писала легко й грамотно) і, дійсно, написала його не п’ять. Найбільше я боялась біології. Предмет цей просто невичерпний, і в одній своїй частині -- а саме в ботаніці -- для людини, яка з дитинства жила в місті, був непідсильний. Можна було вивчити величезну кількість теорії, але нічим було замінити конкретні знання вигляду, особливостей росту і способів розмноження рослин, яких ти ніколи не бачила. Їх же є нескінченна кількість видів! В принципі на ботаніці можна було “завалити” будь-якого абітурієнта.
Додому мені було прислано розклад вступних іспитів у вигляді “сітки”, де перетинались номери груп, назви дисциплін і дати. Звичайно ( це тепер я вже знаю, що звичайно), я через свою неуважність переплутала дати екзаменів з біології та хімії. Це означає, що з п’яти днів, які були відведені на підготовку до біології, три дні я вчила хімію. Не знаю, як виявилась моя помилка, але на виправлення її в мене залишилось тільки два дні, з яких перший день я провела у пошуках серед знайомих відповідного підручника, якого так і не знайшла.
Не передати, в якому стані я йшла на іспит. Ботаніки я майже зовсім не знала, зоологію знала посередньо, добре знала генетику і різні “теорії”-- зародження життя на Землі (Опаріна), походження видів та ін.
У білеті моєму стояло першим питанням “Еволюційна теорія Дарвіна”, другим --“Колорадський жук”. Готуючись до відповіді, я мимоволі слухала, як відповідала абітурієнтка, що йшла переді мною. Вона розповідала про суцвіття. Я щиро поспівчувала їй. Проте відповідала вона, як мені здавалось, досить добре. Вона наводила приклади -- назви рослин, деякі з яких я просто не чула. Я була в захопленні. Чомусь у мене склалось враження, що вона вже не перший раз здає цей іспит. На мій подив, дві молоді викладачки не були цілком задоволені. Вони вимагали нових прикладів на кожне суцвіття. Дівчина напружувалась, пригадувала щось нове, потім повторювала вже сказане. Я відчувала, як упав її настрій, як змінився її голос, і у ньому вчулись безнадія і розпач. Нарешті, вона подала залікову книжку і, ледь стримуючи сльози, стрімко пройшла повз мене. Я здогадалась, що їй, мабуть, поставили трійку. Серце у мене стиснулось від жалю.
Настала моя черга. Я була впевнена, що при такому рівні вимог я просто “провалю” свій екзамен. Теорію Дарвіна я розгорнула досить добре -- у ній не було нічого складного. Найбільше я боялась другого питання. Чесно кажучи, про колорадського жука я знала тільки те, що він походить із штату Колорадо, від чого й дістав свою назву. Знала, як він виглядає (збирала колись у бабці на городі), про щось здогадувалась. Загалом про цього жука я могла самостійно розповідати лише пару хвилин, а далі мої знання вичерпувались. На щастя, коли я закінчила, одна з викладачок, яка мене екзаменувала, не дуже наполягала на продовженні. Вона задала пару додаткових питань, доброзичливо вислухавши мої відповіді.
Я не дивилась, що мені ставили у заліковій книжці. Четвірки було би цілком достатньо (як згодом виявилось, навіть якби я одержала трійку, то за кількістю балів після здачі хімії все одно була б зарахована).
Я вийшла у коридор. Нерви бриніли від пережитого напруження. Якось мляво і байдуже -- просто тому, що треба -- відкрила залікову книжку. Там стояло “відмінно”. Першим моїм імпульсом було повернутись назад і якось пояснити, що я зовсім не заслужила на таку оцінку, що я, наприклад, не знаю ботаніки і погано знаю зоологію, що мені просто пощастило із білетом і їхнім доброзичливим до мене ставленням, що якщо хтось і заслужив на вищу оцінку- то це та дівчина, яка щойно вибігла у сльозах. Мені хотілось попросити їх зменшити мені оцінку, а натомість підвищити їй. Це мені здавалось цілком справедливим і можливим (!), пропозиція моя --логічною і по-людськи зрозумілою, але...
Екзамен продовжувався. Я бачила, як до кімнати заходили нові абітурієнти; хтось готувався за столами, хтось у коридорі востаннє зазирав у підручник, набираючись сміливості переступити поріг. Я не могла порушувати цього перебігу подій, не сміла заважати такій кількості людей.
Повільно спустилась сходами. Коли вийшла з інституту, батьківський натовп розступився переді мною, ні про що мене не питаючи -- із таким пригніченим виглядом я йшла. На душі було важко і якось нудотно.Я напружено шукала виходу. Нарешті, найбільш розумним мені здалось піти до декана і поговорити із ним. Деканом тоді був досить привітний невисокий чоловік, який мені сподобався на співбесіді. Декан не був безпосередньо зайнятий прийомом іспитів; в його обов’язки, мабуть, входило стежити за їхнім перебігом. Я ні в якому разі не хотіла підвести “своїх” викладачок. Усе, що я хотіла – це запропонувати йому чесну угоду про зменшення моєї оцінки на користь дівчини, яка відповідала переді мною. Чому це може бути неможливим? Чому? Я не знаходила відповіді на це запитання, і тому мені здавалось, що я права. Я була настроєна настільки рішуче й безповоротно, що до цих пір не знаю, що, власне, мене зупинило.
Здається, саме тоді я згадала про маму. Адже увесь цей час, доки я здавала, доки сторопіло стояла у коридорі, а потім повільно спускалась сходами, доки зараз розмірковувала над своїм походом до декана, мама моя із страхом і надією, із завмиранням серця чекала мого дзвінка. Я подумала, що требі спочатку сповістити її. Дзвонити не хотілось, і я поїхала додому трамваєм. Добре пам’ятаю, що їхала я із твердим наміром розповісти мамі про те, що сталось, а потім одразу повернути назад, навіть не обідаючи, і здійснити те, що веліла мені моя совість. Без цього я не могла продовжувати жити. Тільки знання того, що мені належить зробити і що я обов’язково зроблю, давало мені сили якось рухатись. Після годинного напруження і закам’янілості щось у мені прорвалось, і їдучи в трамваї, я плакала. Це приносило деяку полегкість.
“Ну що?” -- запитала мене мама, і стільки страху перед моєю відповіддю було в її очах! «Та п’ять», -- сказала я неохоче, збираючись продовжувати далі і розповісти їй про основне. Але продовжити я не змогла. Мама так радісно зітхнула, так палко подякувала Богові і, нарешті, вона так міцно й розчулено обійняла мене, що я відчула себе не вправі зіпсувати її щастя. Тільки коли вона покликала мене їсти, я сказала, що не можу, тому що мушу йти до декана. Збиваючись, я переказала, як могла, усе мною пережите і розповіла про свій намір. Усе було якось не так, як я сподівалась. Мама не перейнялась серйозністю мого настрою. Вона, здавалось, усе ще перебувала у стані ейфорії. Розповіла, між іншим, що цього дня, коли вона оглядала хвору (а увесь час думала про мене), у якусь мить вона ніби “відключилась” і мало не знепритомніла. Це, мабуть, було саме тоді, коли я відповідала. На моє наполегливе бурмотіння стосовно декана і заміни моєї оцінки на нижчу заради підвищення оцінки якійсь незнайомій дівчині, яка розповідала про суцвіття, вона, здається, сказала, щоб я не говорила дурниць. Уся моя затія поставала переді мною як щось неможливе і навіть небезпечне. Коли мама впевнилась, що я говорю серйозно, у ній з’явився якийсь острах. Вона ходила за мною по квартирі і щось намагалась пояснити. З усього я зрозуміла те, що мій вчинок не тільки нічого не виправить, а підставить під удар невинних людей і наробить ганьби усій нашій родині.
Так і не здійснилась тоді моя поїздка до декана. Не те, щоб я одразу відмовилась від свого задуму, але я хотіла бути впевненою, що чиню правильно.
Чому мама -- мій найкращий друг і порадник і найблагородніша людина, яку я знала,-- не схвалила і навіть якось злякалась мого наміру? У цьому була для мене загадка, важка, заплутана загадка, якої я тоді не могла розв’язати. Це давало мені якийсь сумнів, невпевненість у своїй правоті і, зрештою, я не могла діяти. Здійснення мого задуму ніби трохи відсунулось -- зовсім трохи, до остаточного розуміння ситуації.
Пройшло багато років, але я так і не можу сказати, що зрозуміла. Або ж...або ж розуміння моє таке гірке, що про нього важко навіть говорити (чи не тому ми з віком поринаємо в мовчання?). Я ясно бачу тепер, до яких практичних наслідків призвів би тоді мій вчинок. Якщо б декану не вдалося вгамувати мене -- через особисті вмовляння, батьків або ще якось ( як -- мені навіть страшно подумати), якби йому довелося “дати хід” усій справі, то, мабуть, викладачки були би відлучені від подальшого прийому іспитів, була би призначена комісія “для розбору”, уся група студентів, яка екзаменувалась цього дня (а, може, й у попередні), була би пропущена через екзаменаційну “ м’ясорубку” знову (не думаю, що вони би були мені за це вдячні), усе це не могло би не просочитися у пресу, через яку би дістало широкий розголос на цілу країну завдяки загальній істерії, яка панувала навколо вступних іспитів у межах Союзу. Не кажу вже про власну долю і долю своїх близьких (кожен має випити за життя свою чашу, наша ж чаша гіркоти була би випита уся одразу, до дна), але й головна моя мета -- допомогти “своїй” дівчині -- залишилась би утопією. Чомусь я впевнена, що в разі повторної перевірки її знань нові екзаменатори наполягли б на попередній оцінці.
Здається, в кишенях убивці Кенеді, а потім убивці Леннона було знайдено книги Селінджера. Обидві з них -- це сповіді вразливої молодої душі, чутливої до фальші цього світу і просто до його недосконалості, а також опис “химерної” з точки зору дорослих поведінки підлітка. Усі його спроби виправити недосконалість життя ні до чого доброго не призводять, навіть навпаки, але, як видно із вчинків його послідовників, їх це не зупиняє.
На жаль, усі наївні спроби поліпшити цей світ, у якому все взаємозв’язане і немає місця нічому зайвому (“зайвими” виявляються найкращі прояви людської натури), приречені на провал. Ні, зовсім не потрібно бути бунтівником або революціонером, щоб перевернути догори ногами усталений порядок речей. Для цього треба мати трохи чесності при повному нерозумінні того, як працюють механізми суспільного життя. Недосконалі механізми недосконалого життя.
Я так і не запам’ятала обличчя дівчини, заради якої хотіла поступитись своєю оцінкою. Можливо, вона усе ж поступила до інституту, можливо, ні. Я була сумлінним лікарем і ніколи не нехтувала своїми обов’язками. Багато хворих любило мене.
Через кілька днів після екзамену з біології мама із здивуванням розповіла мені, як, ідучи сходами лікарні, випадково зустріла колишню студентку, яка, бувало, чергувала під час маминих змін і мама вчила її на практиці. Мама не була викладачкою, вона працювала простим лікарем, але їй часом доводилося щось показувати студентам. Вона проходила повз бувшу свою ученицю, не пізнавши її, коли та звернулась до неї: “Ви не пам’ятаєте мене? А я вам така вдячна за науку! До речі, нещодавно я приймала вступний іспит у вашої дочки, це ж ваша дочка, чи не так? У вас таке рідкісне прізвище! Вона розумна дівчинка і так добре відповідала!”

“ Гиля-гиля, білі гуси, не хлюпочіть води…” --співаю я часом на ніч дітям, коли вже переспіваю усі колискові, а вони просять іще, і кожного разу пісня ця вражає мене подібністю до моєї долі, а саме до моїх стосунків із моїм любим покійним другом. Мені не віриться, що у фольклорі пісенному, де здебільшого йдеться про ситуації стандартні, часом стандартні до нудоти, раптом зустрічасться пісня про стосунки дивні, недосконалі, про обман почуттів.
Дівчина виходить заміж, козак у розпачі хоче топитися, бо засватали її за іншого, вона просить його --“не топися, козаченьку,не топися, молодий”, --але не тому, що вони не пара, бо вона багата, а він бідний, а тому що -- зовсім несподівано --“кажуть люди, й сама знаю, що мене ти не любив”. Серед усієї сентиментальщини -- слово холодної, як ніж, тверезої правди, якою б прикрою вона не була.
Роки нашого знайомства із К. переплели в собі ввічливу зацікавлениість і холоднуватість, помірну симпатію й байдужість; нарешті, після закінчення інституту, коли я вступила у замкнене коло жіночої самотності із жалюгідною залежністю від “прийшов -- не прийшов” , “дзвонив -- не дзвонив”, із вихідними, проплаканими наскрізь, із абсурдним станом речей, коло його візити і мучили мене, і все одно я затято, до розпачу чекала їх, бо це єдине, що в мене було, -- ці стосунки були принизливими і болючими для нас обох. Я часто просила його піти зі мною в кіно або театр, і він зрідка, неохоче поступався, тоді я купляла квитки (він мені пізніше віддавав за себе), і у мене було свято; він, у своїх 23 роки, інтуїтивно шукав якогось початкового досвіду зближення із жінкою, і, можливо, у нього на той час, крім мене, нікого не було, тому раз або два на місяць він таки приїжджав до мене, щоб посидівши пару годин і поговоривши ні про що, повернутись додому. Він обіцяв дзвонити, обіцяв неодмінно через тиждень бути знову, а потім не дзвонив і не приходив, а коли приходив ( я вже й не чекала), то казав, що заснув після бані на лавці і пропустив електричку.
Він не був міцним хлопцем. Загалом правильної статури і високий, він завжди ходив трохи похилившись уперед, ніби не міг виструнчитись, зате в нього були ясні сірі гарні очі -- очі порядної людини, якій призначено свій шлях страждань. Але він таки не був міцним. Навіть дивно, що потім, через кілька років, він збудував будинок для своєї сім’ї -- дружини й дітей,-- і коли він будував його, душа його співала. Він сам писав мені у листах, як пишається цим будинком, як доглядає за квітами навколо нього. Тоді ж, коли ми із ним зустрічалися -- навмисне або за обставинами, тому що вчилися в одній інститутській групі, -- душа його мовчала.
Якось під час практики в одному невеликому місті із надлишком здорового жіночого населення, де самі незугарні хлопці ставали героями жорстоких романсів, ми із ним домовились після закінчення робочого дня (а для нас, студентів, це вже було годині о другій) піти у кіно. Було літо. Хлопці й дівчата нашої групи якось нечутно розчинились у сонячно-тінистому полудні --кожен мав якісь свої справи, -- і мені було так приємно знати, що я теж кудись із кимось “піду”, а не сидітиму у спекотній кімнаті гуртожитку, у мертвій тиші, чекаючи повернення збуджених розпашілих своїх подруг, боячись їхніх недомовок, жалісних прихованих поглядів у мій бік і багатозначного ззирання між собою. Я знала, що сьогодні прийду пізніше від них і буду робити вигляд, що й у мене є моя маленька таємниця. Тільки робитиму вигляд, тому що я вже тоді знала, що ніякої таємниці у мене із К. не буде.
Я переодягнулась, зачесалась. Пам’ятаю колір сукні, яку я одягнула: біла, із блакитними квітами і рукавами-ліхтариками. Я любила її і жаліла одягати щодня. Із хвилюванням я прислухалась до кроків у порожньому коридорі --чи не йде? Це було моє перше побачення із хлопцем. Правда, ми з ним бачились щодня на лекціях, але це було інше. Так я сиділа годину, і дві, і три. У душі були гіркота і здивування. І потім, коли таке траплялось у моєму житті, я також відчувала тільки гіркоту і здивування.
Повернулись із своїх прогулянок дівчата. Я сиділа нарядна й спустошена. Цього разу я не чула, про що вони говорили, і не бачила їхніх поглядів. У мене таки з’явилась своя таємниця. Моєю таємницею було те, що не збулось, і я вперше із пронизливою гіркотою і якоюсь конечною втіхою зрозуміла, що на самому дні відчаю є щось, на чому можна стояти, якась ледве вловима ногою опора, на якій можна затриматись і зберегти гідність.
Потім, впродовж подальшого мого життя виявиться, що ця опора --найбільше, що буде мені дано, і мені часто доведеться її шукати, намагаючись зберегти вираз спокою й гідності на обличчі, аж доки не стане все одно. У цьому є щось від професійного мистецтва водолазів, і це стане моєю жіночою таємницею на довгі роки.
К. зайшов до нас аж увечері. Він був зніяковілим і почувався винним. Виявляється, удень він приліг на хвилинку перепочити і заснув на декілька годин. Я не могла на нього ображатись. Ображатись не було за що. Навіть тоді, після закінчення інституту, коли він приходив до мене і ми розмовляли про щось буденне й незначне, і я все чогось чекала (ніжних дотиків? слів, сказаних пошепки?), але нічого цього не було, і я одного разу не витримала, почала надривно плакати і щось йому виговорювати, щоб краще йому взагалі не приїжджати і мене не мучити, а потім втекла у ванну і далі плакала там від сорому за себе, за свою нестриманість, --навіть тоді у мене не було ніякої образи на нього. Був розпач і була скарга перед ним на свою самотність. Тоді він мовчки пішов, і його не було зо два місяці.
Потім він приїхав знову, і тоді були перші – солодкі, солодших я не знаю --поцілунки в моєму житті і перші гарячі обійми. Більше, звичайно, не було нічого і ми не сміли думати про більше, але те, що ми мали, було невичерпним. Він невпевнено будував плани одруження, сумісного життя, але я з пронизливою ясністю знала, що цього не буде. Я ніколи не казала йому про це, і він так і не узнав, що не винен переді мною ні в чому.
Він несподівано зник ( здається, їхня сім’я переїжджала тоді на нову квартиру), і це вже виявилось на роки. Можливо, за цей час він і шукав мене, але моя адреса також змінилась.
Ми зустрілись на десятилітньому ювілеї закінчення інституту. Зустріч організував він і запрошення розсилав також він. На цей раз я вже сьомий рік була заміжня, він шостий рік був жонатий і мав двоє дітей. Свою дочку він назвав моїм іменем.
Життя моє було невеселим. І раптом це запрошення…Для мене це було більше, ніж просто запрошення. Це був шанс короткочасного порятунку, той рідкісний момент, коли зачаєна скорбота раптом стихійно проривається у формі настільки незвичайній, що сама людина довго опісля не може повірити у те, що з нею відбулося. Єдиний раз у своєму житті я захотіла того, чого раніше панічно соромилась --привертати до себе увагу, стати неперевершено-привабливою. Я знала, що це --з відчаю, що це --на один день, що це --ніби ліки. Але вони усі на мене дивились і думали, що я тепер така завжди. Наші дівчата --тепер уже жінки й матері --неохоче віддали мені поле чоловічої уваги; я бачила захват в очах, про який навіть і не мріяла, і, сміючись, відчувала в душі легку відразу від того, що усе так, виявляється, просто. Так надто-надто просто. І він теж був у захопленні і не відходив від мене. Тепер я точно бачила, що ось воно, з’явилось --те, чого раніше не було, чого я марно намагалась колись досягти.
За кілька місяців він написав мені листа. Він писав про своє кохання і проклинав свою колишню нерішучість. Він навіть не остерігався того, що лист може потрапити не в ті руки. Це був крик душі, закоханої і невтішної. Лист, від якого підгинаються коліна.
Я читала цей лист -- єдиний у моєму житті лист із освідченням в коханні -- і розуміла, що він адресований не мені. Його адресовано тій яскравій жінці, яка колись, у холодному розпачі свого життя, випромінила те, що французи називають обіцянкою щастя. Ця жінка існувала тільки день, більше її не було, і, попри всю зворушеність, я почувалась ніяково.
Усе ж я свято бережу той лист, хоча й не зважуюсь більше його відкривати. Я знаю, що це найвища оцінка, яку я одержала у своєму житті, але оцінка не мені. Разом із тим я вірю у щирість і правдивість кожного слова у ньому. Вони, ці слова -- ніби пам’ятник, який міг друг назавжди поставив собі у моїй душі.
Уже майже рік, як К. помер. Він іще спробував організувати іншу зустріч -- на 15-річчя закінчення інституту, але часи змінились, ностальгічна потреба в старих друзях перестала цінуватись, і на зустріч майже ніхто не прийшов. Ми з К. тоді бачились коротко і востаннє. У мене залишився малюнок на маленькому аркуші з блокноту із докладними поясненнями, як знайти його будинок. Невдовзі по тому його не стало. Перед смертю він ще встиг написати мені великого листа, але моєї відповіді вже не діждався. Він був чудовим лікарем, ховало його ціле місто.
“Гиля- гиля, білі гуси…” Пісня пророча, пісня про нас. Я часто думаю про свого друга, але ніколи не згадую гарячих слів, адресованих не мені.

“Не топися, козаченьку,
Не топися, молодий,
Кажуть люди, й сама знаю,
Що мене ти не любив,”-

співаю я, і в душі моїй -- тільки сум. Це не його провина і не моя провина. Зате пісня ця -- про нас, і яка ж гарна пісня! Ще гарніша від того, що усе в ній -- правда.

Я зустріла її біля дверей садочка і одразу стала спокушати піти зі мною у мандри. Вона була скромна тиха дівчинка і ніколи б сама на таке не зважилась. Звали її Леся. Нам обом було по п’ять років.
Послухалась вона мене не одразу. Мені довелося довго вмовляти її і обіцяти гори не бачених нею іграшок, які буцімто були в мене вдома. Якісь іграшки, звичайно, були, але щоб гори? Для чого мені взагалі потрібно було кудись її запрошувати? Я навіть з нею не дружила.
Кожного ранку ми з мамою довго їхали трамваєм перед тим, як мама відводила мене у дитсадок, а потім бігла на роботу. Вона завжди заводила мене всередину, але цього разу...Цього разу вона дуже спішила і підвела мене тільки до вхідних дверей, де в цей час тіснилися інші батьки з дітьми, поставила мене за кимось, скерувавши в потік, і кинулась до зупинки, куди саме надійшов трамвай. «Заходь прямо у двері! -- сказала вона мені наостанку, і я кивнула. Але не зайшла. Несподіване порушення звичного ритуалу схвилювало і зацікавило мене. Я відчула, що доля дарує мені можливість, якої більше не буде, і не скористатись нею суперечило моєму п’ятирічному здоровому інстинкту. Інші батьки з іншими дітьми «розсмокталися» -- хто всередині, хто на вулиці, а я продовжувала стояти, ніби чогось чекала.
Ось тоді і надійшла Леся. Вона була сама—тиха, слухняна й беззахисна. Не знаю, звідки в мене взялась ця ідея, але я використала усе своє красномовство, щоб переконати її піти до мене додому. «Вдома у мене бабця, і вона нам дозволить бавитись, скільки захочемо, -- вмовляла я її,-- і таких іграшок, як у мене, ти ще не бачила». Леся, нарешті, піддалась, але цілу дорогу в ній відчувались невпевненість і острах перед ситуацією, в яку вона потрапила. Порушивши правила дитсадка і волю своїх батьків, вона почувала себе злочинницею і всім своїм маленьким серцем передбачала неминучість покарання. Я ж, навпаки, плила на хвилі хоробрості й авантюризму, і подолати її сумніви було справою моєї честі. Говорила я безперестанку і все намагалась заразити її відчуттям, що не піти в садок, а помандрувати туди, куди хочеться—найприродніша річ у світі.
До цих пір не можу зрозуміти, як я знала дорогу додому. Пішки ми з мамою в садочок ніколи не ходили. Була довга поїздка трамваєм, але за дорогою я не слідкувала. І ось тепер я йшла -— спочатку вздовж трамвайної колії, а потім, звернувши з неї, просто центром міста, крізь густе переплетіння вулиць, ведучи із собою напівзнайому дівчинку і анітрохи не задумуючись про напрямок. Я ніби рухалась по натягнутій струні, і на струну цю була насаджена уся, цілком. Так, мабуть, птахи відчувають дорогу додому всім своїм тілом, і якщо ти знайдеш в собі це відчуття і довіришся йому, все буде гаразд.
Ми проходили через центр міста, де знаходився магазин «Дитячий світ». Проминути його просто так я не могла -— надто щасливо складався день, в якому я була хазяйкою своїх бажань. Я потягнула Лесю всередину. Справа був відділ тканин. Яке він мав відношення до «Дитячого світу» -- невідомо, але не це було важливе. На найвищій полиці, над різнобарвними тугими сувоями, наваленими один на одний, сиділи дві розкішних великих ляльки в пишних сукнях з атласних оборок -— рожевій і темно-синій. Вони дивились зверху на людей, простягнувши свої округлі пластмасові руки із ямками на ледь зігнутих ліктях. Це був сонячний удар. Я вражено стояла, не відриваючи від них очей. Продавщиці ліниво походжали вздовж прилавка, не розуміючи свого щастя -— бути в безпосередній близькості від такого чуда. Раптова закоханість надала мені сміливості, і я запитала, скільки коштує одна лялька (я вже вирішила, що виберу рожеву). Продавщиця, ледь глянувши в мій бік, мляво відповіла, що вони не продаються. Я не зрозуміла цього і, вичекавши якийсь час, знову запитала те саме. Відповідь була така ж із поясненням, що це прикраси. Це не вкладалось в моїй голові: ляльки в магазині, призначення якого -— торгувати іграшками, чомусь не продаються? Я не стала більше питати. Я вирішила, що це непорозуміння можна розв’язати тільки рішучими діями, а саме -— діставши гроші.
Так я стала жебракувати. Я стояла біля входу у довгий, викладений декоративними кахлями, пасаж «Дитячого світу» і випрошувала в людей гроші. Я сміливо підходила то до одного, то до другого із густого натовпу , зупиняла їх і просила грошей «на ляльку». Присутність Лесі мене надихала. Я хотіла, щоб на моєму прикладі вона навчилась розв’язувати життєві проблеми. Кілька людей здивовано дали мені пару копійок, один молодий чоловік, сахнувшись, швидко обійшов мене...Леся стояла ні жива ні мертва. Її вигляд раптом протверезив мене і повернув до реальності. Я згадала усі обіцянки, які я їй надавала—про мою гостинну бабцю, про гори іграшок, яких вона ніколи не бачила...Так і не розв’язавши непорозуміння із «непродажними» ляльками у «Дитячому світі», я повела її далі.
...Такої підступності з боку бабці я не чекала. Замість того, щоб привітати мою гостю і з радістю повести її у дитячу кімнату, де перебували оспівані мною іграшки, вона почала розпачливо сплескувати руками, заперечливо хитати головою і навіть слухати не захотіла про мій чудовий план—дозволити нам з Лесею цілий день бавитись у нас вдома. Я ще надіялась, що, незважаючи на сплескування руками, бабця все одно нічого не зможе вдіяти —- міста вона не знала і не виходила в нього, тому що була зайнята доглядом за моїм новонародженим братом,-- але, на моє гірке розчаруваня, мій інший брат—двоюрідний, серйозний і відповідальний старшокласник -- виявився вдома, і бабця строго наказала йому відпровадити нас назад у дитячий садочок.
Не передати словами, як соромно мені було перед мовчазною покірною Лесею, яку я, немов Хазяйка Мідної гори, спокусила обіцянкою нечуваних скарбів, і от тепер...Тепер мій брат спокійно і зосереджено вів нас обох, як дурних несвідомих ягнят, назад у кошару, де на нас невідомо що чекало. Приниження було цілковите, і я виявляла своє обурення тим, що голосно протестувала і відмовлялась іти, раз-по-раз лягаючи на дорогу. Люди оберталися на нас, братові було ніяково, але він із дивовижною терплячістю (за яку я йому вдячна до цих пір) піднімав мене, ставив на ноги і робив ще кілька кроків, до того, як мене охоплював черговий пароксизм обурення. Краєм ока я позирала на Лесю -— адже все це я робила заради неї! -— але вона, як завжди, йшла слухняно і мовчки, лише іноді кидаючи в мій бік несхвальний погляд.
Я чекала гіршої розправи, але в садочку, після того, як мене висварили, нас обох поставили в куток, і я чула, як молоді виховательки тривожно перешіптувались в передчутті якоїсь великої неприємності. Вдома на мене також чекав куток, але тут я чула зовсім інше. На кухні батьки впівголоса дивувались тому, як я змогла знайти дорогу додому, і тихенько сміялись.
Не знаю, що було з Лесею вдома -- ми з нею ніколи більше не розмовляли. Боюсь, що її батьки не знайшли для неї виправдань.
З роками я цілковито втратила цю чудову властивість -— підсвідомо пам’ятати напрямок, і навіть міста, в яких прожила десятки років, знаю погано. А Леся... Вона, звичайно, давно забула і мене, і ту нашу свавільну мандрівку одного дня сонячними вулицями старого міста. Але в моїй пам’яті вона залишилась мовчазною супутницею моєї першої в житті пригоди, кількагодинною подругою, яка мені довірилась. Часом мені хочеться покликати в невідомість: «Лесю, де ти?», але до мене щось подібне вже сказав один із чехівських героїв*, і я замовкаю на півслові.

* "Мисюсь, где ты?"-- А.П.Чехов "Дом с мезонином".

2015

( із старого щоденника радянських часів)
Він звернувся до мене, коли я виходила з вагону метро. Здається, він запитав мене, куди я так поспішаю. Пора була пізня, на пероні майже нікого не було. Не відповісти було неввічливо. Тим більше, що він... Молодий, гарний, чорнявий, він ішов на двох милицях, із зусиллям підтягуючи неживі, стулені разом ноги. Дивитись на нього було боляче. Нам виявилось по дорозі, і ми пішли разом—надто-надто повільно. Мені хотілося бігти вперед, але я стримувала крок, тому що не могла залишити його самого. Ми йшли нічними вулицями Подолу, і він роповідав мені про себе. Здається, він хотів говорити без упину, або тільки зустріч наша не закінчилась.
У дитинстві він переніс поліомієліт, що й спричинило параліч ніг. Це вже було трагічно саме по собі, але в його житті було щось страшніше. Батько його був узбек, мати--росіянка. Полум’яна комсомолка, вона переїхала в Узбекистан, і, очевидно, натхненна передовими ідеями боротьби із реакційними пережитками, за жіноче рівноправ’я, недооцінила силу місцевих звичаїв та заборон і в результаті була застрелена власним чоловіком. Цього для мене було забагато. Я вперше зустрілась із таким згустком трагедій в житті однієї людини і навіть не стала розпитувати, що було далі і як він опинився у Києві. Мені просто хотілось втекти. Він попросив у мене номер телефону, і я не в змозі була йому відмовити.
Якщо я й згадувала про цю зустріч, то як про щось напівреальне, із фільму жахів, і всім серцем бажала, щоб він ніколи мені не подзвонив. Та він подзвонив. Він запросив мене у Будинок кіно на прем’єру якогось фільму (у нього був абонемент чи ще якась рідкісна можливість доступу до прем’єр), і я, як не намагалась, не могла знайти приводу відмовитись. Якось це виглядало би не по-людськи.
На той час я працювала у лікарні, де серед пацієнтів було багато молодих інвалідів. Серед них були ті, хто перебував у стаціонарі, на реабілітації, місяцями. Часто, вискакуючи на обідню перерву, я бачила дівчат в інвалідних кріслах, які виїжджали на вулицю. Їхня краса вражала мене. По-королівськи статечні, із вміло нанесеним макіяжем, із пишним, гарно укладеним волоссям, вони їхали поміж людьми—невидимі... Їх обминали, не глянувши. Очі пересічного перехожого ледь фіксували обриси інвалідного крісла, тіло його автоматично робило запобігливе півколо, щоб не зіткнутись, і він біг далі у своїх справах, ні разу не ковзнувши очима по обличчю тієї, яка рухалась йому назустріч, обертаючи громіздкі колеса. Я знала, скільки часу проводили ці дівчата у палаті перед своїм «виїздом», продумуючи кожну деталь свого вигляду, скільки обговорень із подругами йшло на те, щоб, можливо, привернути чиюсь увагу і якимось чудом піймати за хвіст міфічного птаха не доступного їм щастя... І в той час, як вони їхали, ні на кого не дивлячись, здавалося б, зосереджені тільки на собі, серце їхнє стискалось перед кожним зустрічним, і очі їхні крадькома ще якийсь час проводжали його—чи не затримається його погляд, чи не обернеться він, чи не заговорить із нею? Більш люблячих, вірних і мудрих жінок, ніж вони, годі було б знайти, і як же мало шансів у них було на те, що хтось їх оцінить!
Мій знайомий чекав мене біля Будинку кіно. Він ледве стримував свою радість. Ми повільно йшли до своїх місць ((він рвучко ставив перед собою милиці і напруженим зусиллям виносив вперед ноги), і краєм ока я бачила, як усі голови повертались у наш бік. Я чула, як розмови переривались на пів-слові і западала багатозначна мовчанка. Найгірше було у перерві, коли ми пішли в буфет. Він, звичайно, мав право на обслуговуваня поза чергою, і з радісним поспіхом попрямував на початок черги, ведучи мене за собою, ніби намагаючись показати, що його становище не без плюсів, що воно може дати йому (і мені) певні переваги—на очах у всієї черги, яка повинна стояти й чекати, доки він замовляє дві порції солоного арахісу—для себе й своєї дами. Десятки поглядів були спрямовані на нас, сотні чужих думок—цікавих, насмішкуватих, непристойних, «знаючих»—пронизували мене, доки я мужньо, заціпенівши ізсередини, дивилась прямо перед собою, намагаючись невимушено усміхатись...
Коли мені було 15 років, до нас у гості прийшов араб із Морокко. Риси обличчя його були гарними, навіть витонченими, але він був настільки чорним, що мій молодший брат сахнувся. Він був студентом медінституту, якого моя мама вчила на практиці, за що він був їй вдячним, і, їдучи на канікули в Європу, заскочив до нас запитати, який подарунок нам звідти привезти. Району нашого він не знав, тому, коли він прощався, мама попросила мене провести його до тролейбусної зупинки. Я пам’ятаю, як ми йшли малолюдною вуличкою, і він намагався про щось зі мною говорити, але я ледве відповідала...Не знаю, чи помічав він те, що бачила я. Жінка, що йшла нам назустріч, широко розплющила очі і зупинилась обабіч, як вкопана. Вона почала шукати очима ще когось, і ось уже друга жінка зупинилась, і вони обоє значущо подивились одна на одну, похитуючи головами і ніби вирішуючи, чи сказати вголос те, що вони думають, чи ні. На протилежній стороні вулиці хтось також сповільнив крок... Я йшла, немов під перехресним обстрілом. Єдине втішало—на цій глухій, далекій від центру вуличці, було мало людей, які б також (я не сумніваюсь) зупинялись, не змовляючись, і – хто з докором, хто з обуренням-- дивилися б на мене...(Пройде багато років, і я з відчуттям пекучого сорому буду спостерігати, як спортивні фанати моєї країни будуть освистувати з трибун чорношкірих атлетів, які щойно вийшли на поле).
Яке це мало відношення до мого теперішнього перебування із випадковим знайомим-інвалідом у столичному закладі, серед безлічі молодих людей—здорових, освічених, прогресивних у багатьох питаннях, окрім...людяності? широти поглядів? Не знаю. Все ж я мала дивне відчуття, що зв’язок є.
Коли ми з ним поверталися назад, він, стоячи на ескалаторі метро на сходинку нижче від мене, поклав свою руку на мою, і, розглядаючи на ній перстень із жовтим топазом (не любила я цей перстень), сказав із почуттям, російською : «Окольцованная птица». Я промовчала.
Більше ми не зустрічались. Він чекав дзвінка від мене, але моєї мужності на це не вистачило. Її вистачило тільки на один раз, на одну зустріч. Це трохи більше, ніж у тих, хто байдуже обходив чепурних дівчат в інвалідних кріслах, це трохи більше, ніж було у мене, 15-річної, коли я з примусу йшла по вулиці з чорношкірим студентом. Більше, але чи набагато?
Я часом згадую про нього, його ненав’язливість, готовність прийняти будь-який поворот подій, ні з ким не розділений трагізм його життя, і у вухах звучить «окольцованная птица» --так мало і так неповторно.

2015

(монолог жінки у поїзді)

Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеного кохання до кожного з них, а тепер я вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич...Тепер мені вже дивно, що я колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж кохати і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого я кохала?
Я не можу виразно пригадати жодного. Коли я читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (я тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), я не можу пригадати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у пам’яті, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років назад, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.
І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала—ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів... Для чого тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?
Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через зрадливих чоловіків своїх. Тепер вони приходять додому із дач або городів, в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства»--причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ—світ обов’язків і усього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті—вони й самі забули, де...
Я пам’ятаю обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після здачі останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко—дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться твоя власна купка попелу. Не всім це вдається...
І знову я думаю:для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми любили, були негідні нашої любові. Хто гідний, хто негідний—кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання—трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвихідності почуття до того(тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно-яскраві кольори, нестерпно-гарячі бажання, і під корою звичайності—збурений шал стихій...
О, я не жалію за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш з повітря хвилюючі образи, наповнюєш чеканням кожну мить—навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого-б-не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузкість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.
Проходить час, і ми, колишні подруги, повертаємось із своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємось із винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні-- із купкою попелу у кожної в душі (подробиці нецікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще—із дорослими дітьми.
Чи не для цього все було?

«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.

Вона була моєю медсестрою. Не тією, що її ніколи немає на місці, коли вона найбільше потрібна, і яка чинить пасивний опір лікарям і хворим, вважаючи, що вже сама її присутність на роботі виправдовує ті гроші, які вона одержує. Вона була християнською медсестрою. Сухенька, дрібненька («ззаду--піонерка, спереду--пенсіонерка»- говорила вона про себе, сміючись), маючи років з п’ятдесят, вона бігала по коридорах, супроводжуючи хворих у різні кабінети, благаючи лікарів прийняти когось поза чергою через те, що в нього особливо болить або він здалеку приїхав, або ще з якоїсь причини, і все це робила безкорисливо, заради милосердя і усвідомлення своєї необхідності. Часто від неї відмахувались, бо клопотання її були недоладні і в медичному плані безграмотні, але вона не ображалась. Медична освіта в неї була мінімальна; до того, як вона прийшла в наш інститут, їй часто доводилось ставити клізми. Для неї це було священнодійством-- ніхто з цим не справлявся ніжніше й легше, ніж вона. Ні крихти гидливості або дріб’язкового самолюбства. Вона розповідала, як чоловіки спочатку соромились її, але стільки делікатності й поваги було в ній до тлінного тіла людського—вмістилища Божого духу,-- що скоро вони переставали думати про неї. Втім, не завжди. Один із її пацієнтів, начальник телефонної станції, в подяку за її клізми встановив їй телефон. Вона стурбовано скаржилась мені, що її знайомі з церкви заздрісно перешіптувались: «Ну, і для чого їй телефон? Куди вона буде дзвонити і хто буде дзвонити їй?»
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона.
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах: службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...