ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юлія Щербатюк
2024.06.16 00:00
Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***

Володимир Ляшкевич
2024.06.15 22:01
Патетично - чоловічий голос)
Досить, кохана, буденності віхоли,
хочеться сонця і моря –
Поїхали!
У невгамовність прибою і синяви
барвного свята над будніми тінями!

(Іронічно – жіночий речитатив)

Микола Соболь
2024.06.15 16:37
Побути трохи ще у раю,
хотілося та обмаль часу.
Куди летіти, я не знаю?
Тримаю за крило Пегаса.
Тепер ти вільний, милий друже,
спіши між хмар, де сонце сяє,
ніколи ти не був байдужим,
як ніс мене за небокраї.

Хельґі Йогансен
2024.06.15 13:56
Я не буду брехати, що знаю життя,
Розкидатись пихато словами.
Лиш скажи мені, хто ти і хто тобі я!
Поясни, що насправді між нами!

Може, карма чи так, випадковий союз?
Чи зустрілись споріднені душі?
І чому у тобі я фатально погруз?

Леся Горова
2024.06.15 12:12
Мовлю сонцем і мовлю вітром я,
Мовлю променем,
Слів розмаєм, думок палітрою,
Серцем стомленим.

Та вмокаючи пера- образи
В рути-шавлії,
Мовлю так, щоб одну лиш обрану

Ігор Деркач
2024.06.15 10:51
Синекура має привілей
і сама повірити готова
у казки із тисячі ночей,
на які купились безголові.
Логіку включаємо, панове,
і спаде полуда із очей.

***

Тетяна Левицька
2024.06.15 09:15
Не хвилюйся, любий, я не бачу
порізно у цьому світі нас.
Хто обпікся об сльозу гарячу,
на холодну дує повсякчас.

ДНК твоє в моєму лоні,
у твоєму серці образ мій.
Душу заколисуєш в долоні.

Козак Дума
2024.06.15 07:29
Колише вітер грона калинові
в ряснім саду майнулого життя,
немов орелі булої любові,
під супровід мого серцебиття…

І гойдалка, як та опона часу,
спадає долу прямо із небес.
Несе тебе, життя мого окрасу,

Микола Соболь
2024.06.15 06:17
Тридев’яте царство. Все без змін.
Пароксизм доконує Кощея.
Якби ж, бідний, мав можливість він
на Сушка наслати гонорею.
Зріє дума в лисій голові,
зараз буде вихлоп недовірша,
рими не такі вже і нові,
ще й виходить – абирвалг, не більше.

Віктор Кучерук
2024.06.15 05:07
В скверику під липою,
Влітку з дня у день, –
Безнастанно глипаю
На ряди людей.
Поглядом допитливим,
Кожного й завжди, –
Зазвичай запитую:
Звідки і куди?

Артур Курдіновський
2024.06.15 01:53
Стали комом у горлі слова.
Сидимо за столом візаві.
Ми з тобою - вдівець та вдова,
Хоч обидва сьогодні живі.

Тиха осінь плете макраме,
Покриваючи смутком рудим.
Тиха осінь - це гра в буріме,

Борис Костиря
2024.06.14 23:32
Я кину вудочку
по той бік Всесвіту,
По той бік розуму,
по той бік серця,
По той бік розпачу,
по той бік лиха,
Яке говорить нам
крізь море тихо.

Володимир Каразуб
2024.06.14 20:36
тому що потрібно вірити хоча б у щось.
Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,
Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,
Про тонку павутинчасту форму страхів, які запеклись
На воді.
Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена

Самослав Желіба
2024.06.14 18:58
ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…

Світлана Пирогова
2024.06.14 10:10
В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом

Юрій Гундарєв
2024.06.14 09:08
Пописюн


Учора прочитав новий твір Олександра Сушка, який, на жаль, швидко розчинився в інтернеті. Але запам‘яталося ключове слово - пісюн.
Варто наголосити, що погляд Сушка-художника рідко піднімається вище пояса (жона взяла за шкабарняк, задрав хво

Віктор Кучерук
2024.06.14 05:21
Від такого конфузу
Червонію й журюсь, –
Вчора зрадила Муза,
Не з’явившись чомусь.
Не дотримала слова,
Залишила в ганьбі, –
Тільки біль підшлунковий
Відчуваю в собі.

Артур Курдіновський
2024.06.14 01:09
А ти переможеш! Я знаю!
В жахітті розтрощених снів,
Мов птах білосніжний, Ізраїль
В облозі брудних дикунів.

Тобі дуже боляче, гірко...
Історія пише рядки.
Засяє Давидова зірка

Євген Федчук
2024.06.13 19:57
Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож

Артур Курдіновський
2024.06.13 16:53
Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка

Світлана Пирогова
2024.06.13 09:00
Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав

Микола Соболь
2024.06.13 08:18
Під вікном скорушина стрічає жовтневу зорю,
і злітають поспішно з холодних небес зорепади.
Про осінню красу все частіше тепер говорю,
дістаю недописані вірші весною з шухляди.
Саме час їх убрати, прикрасити всі в оксамит,
загорілись дерева у пущі, на

Віктор Кучерук
2024.06.13 04:51
Нарешті тихо в небі... На землі
Димить лише зруйнована споруда
Та іскорки спалахують в золі,
Де, в гурт зібравшись, плачуть мирні люди.
Кружляє попіл і відчутно гар
В розпеченім пожежею повітрі, -
Мов пам'ятник - обвуглений димар
І бита цегла, як

Ярослав Чорногуз
2024.06.13 04:04
Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,

Юрко Бужанин
2024.06.12 18:25
Демонічна моя Богине,
Надто холодно у твоїй тіні;
Храми сірі твої, негостинні,
Не доносять моління крізь стіни.

Демонічна моя Богине,
Я заповнив ефір твоїм іменем;
І мелодія світла, нестримана

Іван Потьомкін
2024.06.12 12:05
Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою

Світлана Пирогова
2024.06.12 08:06
А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички

Віктор Кучерук
2024.06.12 05:47
Працювати неохота
На городі чи в саду, –
Від нестерпної духоти
Зранку місця не знайду.
Трохи легше під вербою
Біля сонної ріки, –
Пахне густо осокою,
Порошать кульбаб квітки.

Артур Курдіновський
2024.06.12 05:04
Прозорий сум крізь невблаганні дні
Зненацька сивиною ліг на скроні.
Гілки багряні, жовті та червоні
Ховаються в яскравому вогні.

Знайти б чудову квітку на стерні
Усупереч природному канону!
Мелодію дощу на ксилофоні

Володимир Бойко
2024.06.11 23:47
Знову ділять українців
На своїх і на чужих,
Щоб добити поодинці
І понищити усіх.

І ведуться на приманку
Дурнуваті хохляки,
Московитської шарманки

Світлана Пирогова
2024.06.11 08:47
Старий козел навчав малого:
- У чаті сайту будеш блогер.
Рогами всіх коли до болю,
Копитами топчи по колу,
Бо ти найкращий після мене,
Хоча іще поки зелений.
Отрути більше під віршами,
Налий поетам без підстави.

Микола Соболь
2024.06.11 05:58
Полиш анафему на після,
ще день до вечора іде,
дощу не замовкає пісня
і листя робиться руде,
хтось вилив із лихвою міді,
не в моді колір-малахіт,
сідай, зі мною пообідай,
нехай добрішим стане світ.

Віктор Кучерук
2024.06.11 05:32
В соцмережах напоказ
Виставив світлини,
Щоб дізнався швидше клас
Де і з ким я нині.
У далекому селі,
В рідної бабусі, –
Між курей, качок, кролів
Дзиґою кручуся.

Артур Курдіновський
2024.06.11 03:02
Пишу я знову гнівного листа.
Пишу усім, кому лише можливо.
Бо я старий, а хтось там - молодий.
Скажіть мені, хіба це справедливо?

В минулому пригоди залишив.
Кивну я учню головою схвально.
А хтось там пише краще, ніж я сам.

Світлана Пирогова
2024.06.10 08:35
Ожинове цвітіння не ламайте.
Сприймайте цю красу червнену
Сердечним поцілунком із розмаю
Під колом сонця променевим.

Ожинове цвітіння, мов прикраса,
Що згодом ягідкою стане.
Омиє дощ її, краплинок маса,

Артур Курдіновський
2024.06.10 07:22
Він словом нищить бездарів-поетів
Миколу, Олександра та Артура.
З чужого ліжка наш творець сонетів
Питає чемно: "Вірно, дядя Юро?"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Благодатна Еродія
2024.06.11

Самослав Желіба
2024.05.20

Людмила Кибалка
2024.05.17

Ігор Прозорий
2024.05.17

Іма Квітень
2024.04.30

Ілахім Поет
2024.04.15

Лайоль Босота
2024.04.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Олена Балера - [ 2016.11.10 07:43 ]
    Еварра та його боги (переклад з Джозефа Ред’ярда Кіплінґа)
    Читайте тут:
    Це казка про Еварру, що колись
    В заморських землях створював богів.
    Давало місто золото йому
    І каравани бірюзу везли,
    Наближеним він був до короля
    І кривдити його ніхто не смів
    Або займати словом голосним.
    Втомившись прикидатися, з нудьги
    Зробив зі злота й перлів бога він
    В коштовній діадемі з бірюзи,
    В якого очі сяяли людські.
    І він од слави й гордощів сп’янів,
    Бо всі, як Богу, кланялись йому,
    І написав: «Творіть Богів ось так,
    Хто зробить їх інакше, той помре.»
    Він був шанованим… А згодом вмер.

    Читайте про Еварру, що колись
    В заморських землях створював богів.
    Еварра в місті без достатку жив,
    Що каравани втратило усі.
    І майстра переслідував король,
    І городяни зневажали теж.
    І він, пошарпаний від поту й сліз,
    Назустріч сонцю бога змайстрував,
    А блиск од нього сіяв жах довкруг.
    Король і місто визнали його
    І він од слави й гордощів сп’янів
    І написав: «Творіть Богів ось так,
    Хто зробить їх інакше, той помре.»
    Він був шанованим… А згодом вмер.

    Читайте про Еварру, що колись
    В заморських землях створював богів.
    Еварра із людьми простими жив,
    В селі, що загубилося між гір,
    І вирізав із впалої сосни
    Він бога і наніс на щоки кров
    Овечу, очі з ракушок зробив,
    Взамін волосся дикий мох поклав,
    Корону богу із соломи сплів.
    Його майстерність славило село,
    Несли йому мед, молоко і сир.
    Еварра збожеволів од похвал
    І написав: «Творіть Богів ось так,
    Хто зробить їх інакше, той помре.»
    Він був шанованим… А згодом вмер.

    Читайте про Еварру, що колись
    В заморських землях створював богів.
    Не сповна розуму Еварра був,
    У нього в мозку вирувала кров,
    Тому він жив самітником завжди
    З худобою, обгорнутий рядном,
    На пальцях рахував і розмовляв
    З деревами, з туману кепкував.
    Коли ж звелів до праці стати Бог,
    Він ідола зліпив з багна й рогів,
    Огидного, в короні із трави.
    І рев худоби у вечірній час
    Йому здавався схваленням юрби,
    Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
    Хто зробить їх інакше, той помре.»
    Ревла худоба… Згодом він помер.

    Душа його потрапила у рай
    І він побачив чьотирьох богів
    І надписи, і подив огорнув
    Еварру, що він дурно працював.
    Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
    «Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
    Якби ти щось інакше написав,
    Залишились би каменем боги,
    І не довідався б ніколи я
    Про дивний твій вражаючий закон,
    Залежний від хвали юрби й корів.»
    Еварра засміявся зі слізьми
    І викинув богів із раю геть.

    Це казка про Еварру, що колись
    В заморських землях створював богів.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (3)


  2. Лариса Пугачук - [ 2016.11.08 16:51 ]
    Інше
    Що сталося? Навіщо, мов пуста,
    Вже цілий рік не можу і не вмію
    Складати вірші, тільки німота
    Важезна на вустах все зріє, зріє.

    Ви скажете – ну от уже строфа.
    Рядків чотири в ній, вона готова.
    Я не про те. Це звичка видиха
    Уміння слово ставити за словом.

    Порядок цей настроює рука.
    Я не про те. Як це було раніше?
    Коли приходило – і не в рядках –
    А іншим чимсь. – Не пам’ятаю більше.

    Те, інше, то чи відало про страх,
    Коли буяло голосом так сміло,
    Саме, як сміх, сміялось на вустах
    І плакало, мов плач, якщо хотіло?


    08.11.2016


    ДРУГОЕ

    Что сделалось? Зачем я не могу,
    уж целый год не знаю, не умею
    слагать стихи и только немоту
    тяжелую в моих губах имею?

    Вы скажете - но вот уже строфа,
    четыре строчки в ней, она готова.
    Я не о том. Во мне уже стара
    привычка ставить слово после слова.

    Порядок этот ведает рука.
    Я не о том. Как это прежде было?
    Когда происходило - не строка -
    другое что-то. Только что?- забыла.

    Да, то, другое, разве знало страх,
    когда шалило голосом так смело,
    само, как смех, смеялось на устах
    и плакало, как плач, если хотело?
    1966


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (2)


  3. Володимир Бойко - [ 2016.11.07 13:59 ]
    Незнайомка (переклад з О. Блока)
    По вечорах над ресторанами
    Розгульний шал іще не вщух,
    І править вигуками п'яними
    Весняний і розтлінний дух.

    Удалині, над пилом вуличним,
    Над сумотою сонних дач,
    Видніє крендель десь на булочній,
    І чується дитячий плач.

    Щовечора поза шлагбаумами.
    Заламуючи котелки,
    Поміж канав гуляють з дамами
    Досвідчені жартівники.

    На озері хлюпочуть веслами
    І чується жіночий виск,
    А в небі кривиться невесело
    До усього байдужий диск.

    Щовечір образ друга кревного
    Відбитий в келиху моїм,
    З терпкого трунку потаємного
    Він, як і я, стає хмільним.

    А поряд, біля ближніх столиків
    Лакеї заспані стирчать,
    І пияки з очима кроликів
    «In vino veritas!» кричать.

    І кожен вечір в час призначений
    (Чи то ввижається мені),
    Дівочий стан в шовках небачених
    Пливе в туманному вікні.

    Пройшовши звільна поміж п'яними,
    Все без супутників, одна,
    Духами віючи й туманами,
    Вона сідає край вікна.

    Проймають давніми повір'ями
    Її замріяні щовки,
    І капелюшок із пір'їнами,
    І персні ніжної руки.

    У дивній близькості закований
    Вглядаюсь за її вуаль,
    І бачу берег зачарований
    І зачарованую даль.

    Мені доручено потаєне,
    Чийогось сонця зблиск дано.
    І враз всю душу неприкаяну
    Терпке пронизало вино.

    Гойдають страуси пірїнами
    У голові моїй хмільній,
    І береги очима синіми
    Цвітуть у дальній стороні.

    В моїй дущі скарби заховані,
    І ключ доручений мені!
    І ти праве, хмільне чудовисько,
    Я знаю: істина в вині.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.53) | "Майстерень" 0 (5.68)
    Коментарі: (6)


  4. Петро Скоропис - [ 2016.11.05 10:05 ]
    З Іосіфа Бродського. Литовський дивертисмент. Томасу Венцлова
    Непоказна, одна з морських країн.
    Свій сніг, аеропорт і телефони,
    свої євреї. Бурий особняк
    диктатора. І статуя співця,
    що з подругою порівняв отчизну,

    і, буцім, як на витончений смак,
    географ був не кепський: півдняки
    тут їдуть щосубот до північан,
    і, пішими вертаючи, хмільні,
    трапляють часом і на Захід – тема
    для скетчу. Словом, відстані в собі.
    Осібні, як життя гермафродитів.

    Розвеснення. Хмарки та калюжки,
    і незліченні янголи на крівлях
    не лічених ніким костелів; люд,
    як не чманіє від стовпотворінь,
    усотує удоста рис бароко.

    2. Леіклос
    Родитися б тому сто лят
    і обсихати верх перини,
    задивленим з вікна на сад,
    хрести двоїсті Катарини;
    стидитись матері, ікать
    перед наведеним лорнетом,
    штовхати з мотлохом візка
    жовтіючим провулком гетто;
    зітхать, під ковдрою до вух,
    за ляських панночок у міру;
    і стріти Першу Світову
    в Галіції, і смерть – за Віру,
    Царя з Отчизною, – і квит.
    А ні, – утяти пейсів бáчки
    і у Новий дістатись Світ,
    в Атлантиці не раз зблювавши.

    3. Кафе "Нерінга"
    Час покидає Вільнюс у цім кафе,
    повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
    вічі мружачи, простір в нім, підшофе,
    бачить, як той стає далеким.

    Черепиці покрівель багряний круг
    одіяння скидає укотре поспіль,
    і кадик загострився, немов на пруг
    від обличчя вгадуєш тільки профіль.

    І веління щупачого вчувши річ,
    подавальниця в кофточці зі батисту
    перебирає ногами, знятими з пліч
    місцевого футболіста.


    4. Герб
    За змієборствами Георгій
    списа в горнилі алегорій
    не уберіг, та годі сил
    у верхівця з мечем і моці
    по всій Литві ганяти досі
    не видиму нікому ціль.

    Кого він, стисши у долоні
    меча, здогнав? Предмет погоні
    давно за ободом герба.
    Кого? Гяура? Поганина?
    Кінь здибився, така невситна
    була у Вітовта губа.

    5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
    Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
    у гадді, буцім вилізлім на сушу.
    Безглуздя дня по мозочку стекло
    до карку, де утворює калюжу.
    Поворухнись – і мліє все нутро,
    мов у її остудженій рідоті
    мочає хто заточене перо
    і зціджує "ненавиджу" в гризоті
    по розпису, де завсіди крива,
    що звивина. І частка у помаді,
    пуска до вух зуживані слова,
    як у вошиві пасма довгі п’ясті.
    І ти нагий у млі і одинак
    на простині, мов Зодіаку знак.

    6. Palangen
    Тільки море не сліпне перед лицем
    неба; і зайда, засілий в дюнах,
    долі кида позір і цідить винце,
    як вигнанець-цар без утіх у струнних.
    Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
    Його сина пастух прихистить од звіра.
    І допіру він сам на краю землі,
    і піти по водах бракує віри.

    7. Dominikanaj
    Скеруй з проїжджої на розі
    углиб заулку, увійди
    в костел безлюдний, у порозі
    посидь, оговтайсь, і тоді
    вже до вушної мушлі Бога,
    скоріше чулої, чим ні,
    шепни тихіше якомога:
    – Прости мені.
    (1971)
    * «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (3)


  5. Лариса Пугачук - [ 2016.11.03 20:31 ]
    Моя
    Моя в тобі чаїться геніальність,
    Моя в тобі провина вирина.
    В тобі моя сполохана тональність
    В тобі моя натягнута струна.

    Моя в тобі передранкова ніжність,
    Моя в тобі шаленість золота,
    В тобі моя приреченість безгрішна,
    В тобі моєї владності вуста.

    Моя в тобі надумана вагомість,
    Моя в тобі беззахисність свята.
    В тобі моя скипає невгамовність,
    В тобі моєї мрії висота.

    Моє у тебе наскрізь проростання,
    Моє в тобі навшпиньочках «ледь-ледь…»
    В тобі мойого серця калатання,
    В тобі мого бажання круговерть.

    Моє в тобі невимовлене слово,
    Моя в тобі негадана печаль.
    В тобі мій еліксир всього святого,
    В тобі моїх гріхів непевний жаль.

    Моя в тобі зірниця понад шляхом,
    Моя в тобі відрада і мій біль.
    В тобі мої слова злітають птахом,
    В тобі, кохана, я живу в тобі.

    01.03.2016


    Вячеслав Куприенко "Моя"

    Моя в тебе таится гениальность,
    Моя в тебе пульсирует вина.
    В тебе моя ранимая тональность,
    В тебе моя натянута струна.

    Моя в тебе предутренняя нежность,
    Моя в тебе мальчишеская страсть.
    В тебе моя почти - что неизбежность,
    В тебе моя пленительная власть.

    Моя в тебе надуманная сложность,
    Моя в тебе святая простота.
    В тебе моя кипит неугомонность,
    В тебе моя сакральная мечта.

    Моё в тебе насквозь проникновенье,
    Моё в тебе на цыпочках «чуть-чуть…»
    В тебе моё сердечное биенье,
    В тебе моё банальное «хочу».

    Моё в тебе несказанное слово,
    Моя в тебе нечаянная грусть.
    В тебе мой эликсир всего святого,
    В тебе моих грехов невнятный вкус.

    Моя в тебе нежданная зарница,
    Моя в тебе отрада, боль моя.
    В тебе мой стих парит свободной птицей,
    В тебе, моя любимая, весь я.




    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати:


  6. Игілік Корабаі - [ 2016.11.01 10:10 ]
    Новорічне віншування
    Віддаю новорічного добридня
    Тобі цього сонячного дня!
    Нех сніжечки пухнастого снігу
    Поцілують тя за мя.
    Нех Св. Микола до узголів’я
    Покладе торбу здоров’я.
    Нех на ввесь пријдешніј рік
    Намете багато щастя.
    Нех удачі, мов яглиць,
    Тобі насипе Новиј рік.
    І на свято багато сміху
    На ґарі привезе.

              10.10.2000


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  7. Ярослав Чорногуз - [ 2016.10.27 01:00 ]
    Сергій Єсенін Відгомоніла золота діброва (переклад)
    * * *
    Відгомоніла золота діброва,
    Одвеселила мовою беріз.
    І журавлі летять печально знову,
    Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

    Кого жаліти? Той, хто любить мандри
    Прийде і стане знов мандрівником.
    Про всіх одійшлих конопляник марить
    З широким місяцем над голубим ставком.

    Самую серед голої рівнини,
    Зникають журавлі у далині.
    І дум веселих сповнений я нині,
    Та не шкода минулого мені.

    Не шкода літ, розтрачених намарне,
    Хай обліта душі бузковий цвіт.
    Вогонь палає горобини гарно,
    Та не зігріє ні людей, ні віт.

    Ні, не зотліють горобини грона,
    Не спалахне від жовтизни трава.
    Як тихо дерево листочки ронить,
    Так я зроняю ці сумні слова.

    І якщо час їх вітром розметає
    Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
    Скажіть отак: діброва золотая
    Відлебеділа мовою беріз.

    30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

    * * *
    Отговорила роща золотая
    Березовым, веселым языком,
    И журавли, печально пролетая,
    Уж не жалеют больше ни о ком.

    Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
    Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
    О всех ушедших грезит конопляник
    С широким месяцем над голубым прудом.

    Стою один среди равнины голой.
    А журавлей относит ветер вдаль.
    Я полон дум о юности веселой.
    Но ничего в прошедшем мне не жаль.

    Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
    Не жаль души сиреневую цветь.
    В саду горит костер рябины красной,
    Но никого не может он согреть.

    Не обгорят рябиновые кисти,
    От желтизны не пропадет трава.
    Как дерево роняет тихо листья,
    Так я роняю грустные слова.

    И если время, ветром разметая,
    Сгребет их все в один ненужный ком...
    Скажите так... что роща золотая
    Отговорила милым языком.

    1924





    Рейтинги: Народний -- (6.99) | "Майстерень" -- (7)
    Коментарі: (4)


  8. Козак Дума - [ 2016.10.26 13:40 ]
    Мір́ило*
    Коли зустрічаю я в людях дурне,
    не вірити довго у це ще стараюсь.
    Скоріше всього то лиш все напускн́е,
    або випадќовість. Та все ж помиляюсь…

    Шуќаючи думам подібним підґрунтя,
    я прагну повірить, забувши про докір:
    Брехун відчуває фантазій відлуння,
    а хам випадково складає свій покер.

    Пліткар, що сьогодні прийшов у мій дім,
    можливо здорового ґлузду лишився.
    А друг, що залишив мене у біді,
    не зрадив, а просто тоді розгубився.

    Від бід не ховаюся я під крило,
    належно другими тут мірками м́ірять.
    Страшенно не хочеться вірити в зло
    і в підлість до болю не хочеться в́ірить!

    Тому, як зустрінеш нечесних і злих,
    частенько стараєшся всупереч волі
    в душі своїй буцім-то виправить їх,
    спрямити кути у трикутному колі.

    Ті факти болючі – зовсім не дурн́иці,
    та як не силкуйся не витруїш зла.
    Бо гниль все одно лізе підло в світл́ицю,
    сховати не можна, як вуха осла.

    А злого, зізнаюсь, в своєму житті
    не так вже і мало стрічать довелося.
    Доволі крилатих надій не збулося,
    і друзів втрачав, і тонув в каятті.

    Та вірити все ж я ніколи не ќину,
    щоб в світі буремнім шалених ідей
    у кожній особі не бачить скот́ину,
    а з міркою доброю йти до людей!

    Хай будуть пом́илки, бо все не так просто,
    та як же ти будеш безмірно радіти,
    коли ота мірка прийдеться по зросту!
    То щастя з таким все життя ще й дружити.

    Хай циніки жалко бубнять, ніби діти,
    що все ж ненадійна то штука – серця…
    Не вірю! Живуть же, існують у світі
    і дружба навіки, й любов до кінця!

    Підказує серце – не бійся шукати,
    але пам‘ятай лиш одне напер́ед:
    Себе не забудь з тим мірилом рівняти,
    а решта завжди неодмінно прийд́е!

    08.09.2016

    * Cпроба перекладу чи за мотивами твору Едуарда Асадова „Когда мне встречается в людях дурное“.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  9. Петро Скоропис - [ 2016.10.25 11:11 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
    міді у швах кишень, заскоченої на бриньчанні;
    хвиль північних річок, що, заціплі в усті,
    пригадують витоки, гребні – гінкі, розкуті,
    і на мить зігріваються. Час ніби впалих в кому
    діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
    шлунку від вареної жовтої брукви;
    дужого вітру, що витіпає хоругви
    листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
    дні одноликі, як ті Іванови-браття,
    і кору задирає жадібний, стидкий трепет
    пальців. І що більш пальців, то благіш плаття.



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (3)


  10. Володимир Бойко - [ 2016.10.22 21:34 ]
    Не криви усмішки, не заламуй рук (переклад з Сергія Єсеніна)
    Не криви усмішки, не заламуй рук,
    Я направду іншу, не тебе люблю.

    Ти ж бо добре знаєш, знаєш все без слів,
    Не тебе я бачу, не тобою снив.

    Ось проходив мимо, серцю все одно –
    Просто задивився у твоє вікно.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.68)
    Прокоментувати:


  11. Володимир Бойко - [ 2016.10.19 21:49 ]
    Вечір згадався – місячний, синій (Переклад з Сергія Єсеніна)
    Вечір згадався – місячний, синій.
    Був я тоді молодим і красивим.

    Як неповторно, як же нестримно
    Все пролетіло... далеко... мимо...

    Вигасло серце, і вицвіли очі...
    Синяве щастя! Місячні ночі!



    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.68)
    Коментарі: (4)


  12. Володимир Бойко - [ 2016.10.13 14:40 ]
    Клене мій опалий (переклад з С. Єсеніна)
    Клене мій опалий, клене зледенілий,
    Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій.

    Щось почув нового? Щось угледів раптом?
    Край села неначе вийшов погуляти.

    І, мов п'яний сторож, вибрів на дорогу
    Вгрузнув у заметі, приморозив ногу.

    Я і сам щось нині рівновагу втратив,
    З дружнього застілля не дійду до хати.

    Там вербу уздрів я, там сосну примітив,
    В сніговій завії заспівав про літо.

    Сам собі здавався я таким же кленом,
    Але не опалим, а буйнозеленим.

    Втративши пристойність – море по коліна,
    Обіймав берізку, як чужу дружину.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.68)
    Коментарі: (4)


  13. Петро Скоропис - [ 2016.10.11 10:04 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Відмовою в ліку скорботному – жест
    щедрот – скупієві на ролю! –
    стискаючи простір в подобу розхресть,
    де сіпався плазом од болю,
    що смертно упитий кравець, у чаду,
    як латку на пірване плаття,
    зі спудів твоїх горизонтів кладу
    на відрух лукавий закляття!

    Провулки, задвірки – числом без кінця,
    баюри, пустир, палісадник, –
    любові твоєї майбутні місця,
    давно, як трагедії задник,
    омешкав я так, що бодай тобі з ким
    не випало зводити ложе,
    все вийде, як храму на крові взнаки,
    безплідністю спільною схоже.

    Прийми безвідсотковий мій чистоган
    розлуки на шлюбних голубок!
    За кращі часи піднімаю стакан,
    як п’є інвалід за обрубок.
    Життю попускаючи узи-вузли,
    лишися і з ним солідарна:
    не м’якше собі в поголосках стели,
    як листя мені календарне.

    І мертвим я буду нагальнішим для
    тебе, чим свічадо озерне:
    не діжде чистішої правди земля,
    за ту, яка зір і наверне!
    І виб’ється в колос утоптаний злак,
    і когут запіє послідній,
    і ширші зіниці круги позаяк,
    підуть по тобі, здаленілій.

    Як глушена риба, не чуючи дна,
    таким собі привидом требним,
    як тіло, зотліле раніше рядна,
    як тінь моя, дражнячись з небом,
    згукнеться у казна-якій стороні
    тобі, як бувалий месія,
    і корчитись будуть на кожній стіні
    у домі, де дахом Росія.
    Червень 1967


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  14. Володимир Бойко - [ 2016.10.10 10:01 ]
    А квіти мовлять – прощавай (переклад з Сергія Єсеніна)
    А квіти мовлять – прощавай,
    Голівками схилившись долу,
    Що не побачу я ніколи
    Її лице і отчий край.

    Кохана, ну то що ж! То що ж!
    Я бачив їх і бачив землю,
    І я оцей могильний дрож
    Прийму, як ласку потаємну.

    Я повз життя отак пройшов,
    Та встиг чимало зрозуміти,
    І промовляю знов і знов,
    Що все повторюється в світі.

    Не все одно – прийде новий,
    Колишній з туги не зів'яне.
    Залишеній і дорогій
    Складе пісні новий коханий.

    І, наслухаючи пісень,
    Кохана іншого пригорне,
    Згадавши, може, і мене,
    Неначе квітку неповторну.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.68)
    Коментарі: (6)


  15. Петро Скоропис - [ 2016.09.30 09:45 ]
    З Іосіфа Бродського. Листівка з міста К
    Руїна є неспішна учта кисню
    і часу. А новітній Архімед
    додати б міг до чинного закону,
    що тіло, поринаючи у простір,
    тим простором тісниться геть.
    Вода
    дробить в свічаді тьмавому руїни
    Двірця Курфюрста; далебі, тепер
    з пророцтвами ріки і він обачніш,
    аніж у ті, зарозумілі дні,
    коли курфюрст його відгрохав.
    Хтось там
    розвалинами вештає, листву
    позáторішню горнучи. Це вітер,
    як блудний син, одвідав отчий дім,
    і всі листи ураз отримав.



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  16. Петро Скоропис - [ 2016.09.28 11:23 ]
    З Іосіфа Бродського. Уривок
    Уосени, коли не боязкі
    на вітровії лиш нагі дерева,
    а все, не так оголене, тремтить,
    неспішно оминаю колонаду
    двірця з захíдним сонцем у шибках
    і голубів, чиї рої обсіли
    недопалки у чашах терезів
    незрячої богині.
    Плинний час
    не нарікає на старий годинник.
    Вода бурлить, і хмари понад парком
    нездалі до якогось рішенця,
    і помилково пропускають сонце.

    1967


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  17. Володимир Бойко - [ 2016.09.25 22:22 ]
    А ніч яка! Ну як заснеш (преклад з Сергія Єсеніна)
    А ніч яка! Ну як заснеш,
    Коли так місячно довкола.
    В душі неначе бережеш
    Те, що не вернеться ніколи.

    Осіння подруго моя,
    Не називай цю гру любов’ю,
    Хай краще місяць нам сія,
    Освітлюючи узголов’я.

    Гримаси змучених облич
    Нехай окреслює він сміло.
    Ти вже не зможеш розлюбить,
    Як полюбити не зуміла.

    Любити можна тільки раз,
    І ти чужа мені назавше,
    Даремно липи манять нас,
    В заметах ноги заховавши.

    Бо знаю я і знаєш ти,
    В цей посвіт місячний і синій
    На липах цих вже не квітки –
    На липах тільки сніг та іній.

    Що відлюбились ми давно,
    Ти з іншими, я – не з тобою,
    І нам обом усе одно
    Любов’ю гратися пустою.

    То ж обіймай і пригортай.
    Коли ти пристрасно цілуєш,
    То вічно серцю сниться май
    І та, що назавжди люблю я.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.68)
    Коментарі: (4)


  18. Володимир Бойко - [ 2016.09.20 11:01 ]
    Не дивися на мене докірно (переклад з Сергія Єсеніна)
    Не дивися на мене докірно.
    Я зневагу свою не втаїв,
    Та люблю я лукаву покірність,
    Затуманені очі твої.

    Ти здаєшся мені розпростертою,
    І, напевно, я бачити рад,
    Як лисиця, прикинувшись мертвою,
    Ловить воронів і воронят.

    Що ж лови мене, я не боюся.
    Але як би твій запал не згас?
    На мою холодіючу душу
    Наражались такі вже не раз.

    Не тебе я люблю, моя мила,
    Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
    В твоїм образі інша наснилась,
    У якої – очей голубінь.

    Хоч вона і не надто ласкава,
    Видається холодна вона,
    Та постава її величава
    Сколихнула всю душу до дна.

    Отакої вже не отуманиш,
    Проти волі підеш за межу,
    Ну, а ти навіть в серце не враниш
    Підсолоджену ласкою лжу.

    Хоч в душі я тебе зневажаю,
    Та відкриюсь тобі тайкома:
    Як немає ні пекла ні раю,
    Їх сотворить людина сама.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.68)
    Коментарі: (4)


  19. Олена Балера - [ 2016.09.06 13:35 ]
    Троє маленьких поросят (переклад з Роалда Дала)
    Поміж усіх малих звірят
    Люблю найбільше поросят.
    Вони розумні і меткі,
    Проте не всі вони такі.
    Мені зустрілось не одне,
    На превеликий жаль, дурне.
    Що би сказали ви, коли б
    У лісі неквапливо йшли
    Й узріли на шляху своїм:
    В пацятка із соломи дім?
    Дізнався вовк про новину
    І навіть губи облизнув.
    «Виходь, мале паця, надвір!»
    «Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
    «Тоді знесу будинок твій!»
    Малюк заплакав при вікні,
    А вовк його будинок зніс,
    Кричав: «Бекон і свіжина!
    Якого щастя я зазнав!»
    Він швидко з’їв паця смачне,
    Лишивши хвостик на кінець.
    А потім далі вовк побрів
    І бачить на одній з доріг
    Також свинячий дім, було
    Його збудовано з гілок.
    «Виходь, мале паця, надвір!»
    «Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
    «Тоді знесу будинок твій!»
    Будівля затряслась ота
    І вовк ламати стіни став.
    Паця вищати почало:
    «Ти, вовче, мав уже їдло!
    Чому б нам не забути зло?»
    А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
    Гам! І паця в його утробі.
    Поївши двох малих пацят,
    Вовк не наївся до кінця.
    Сказав: «Хай черево набите,
    Люблю йому я догодити.»
    І тихо повзучи, як миша,
    Побачив дім, але міцніший.
    Це був також маленький дім,
    Паця ховалося в котрім.
    Але пацятко номер три
    Було розумним до пори,
    Зробило цегляне житло,
    А не із хмизу чи гілок.
    Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
    А вовк щосили грюкотить.
    «Знесу будинок, далебі!»
    «Забракне, вовче, сил тобі.»
    Гатив у стіни вовк і вив, –
    Стояв будинок як новий.
    Промовив: «Просто не знести,
    Дійду інакше до мети.
    Вночі прийду здійснити ціль
    Із динамітом у руці.»
    Паця скажено верещить,
    Хапає телефон мерщій.
    Зринали цифри в голові,
    Червону Капелюшку він
    Швидесенько набрав, як міг.
    «Привіт, Пацюне, друже мій!»
    «Міс Капелюшко, поможіть!
    Без вас мені тепер не жить!»
    «Я спробую допомогти.
    Чому так налякався ти?»
    «Тут вовк! Ви знали вже вовків,
    Вони бездушні і жорсткі.»
    «Мій милий, дороге паця!
    До мене дійсно справа ця.
    Я ж мию голову свою,
    Як висохне, то вовка вб’ю.»
    Минає невеликий час
    І вовк дівчатко поміча, –
    З очей палання вогняне
    І жовте, ніби майонез,
    Усмішка хижа, лють сліпа,
    І слина з рота накрапа.
    Дівча, як бачить це шалення,
    Виймає пістолет з кишені.
    Уміло вдарила вона
    І вовк без пострілу сконав.
    Паця з віконця визира:
    «Міс, не забуду я добра!»
    Паця, не вірити звикай
    Із вищих прошарків жінкам.
    У дівчини, як бачив хтось,
    Не тільки з вовка два пальто.
    У подорож на вихідні
    Бере валізу зі свині.






    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (6)


  20. Олена Балера - [ 2016.09.06 13:20 ]
    Маленька Червона Капелюшка та вовк (переклад з Роалда Дала)
    Як тільки вовк в один із днів
    Відчув, що дуже зголоднів,
    До бабиних дверей прийшов.
    Пережила бабуся шок,
    Оскільки вийшовши надвір,
    Узріла – перед нею звір
    І усвідомила жахне:
    «Цей вовк напевно з’їсть мене!»
    У тім була права цілком,
    Він з’їв її одним шматком.
    Була вона худа й мала.
    «Цього не досить!» – вовк волав, –
    «Я не позбувся відчуттів
    Того, що дуже зголоднів!»
    По колу кухню він оббіг,
    Їства шукаючи собі,
    А потім, скалячись, додав:
    «Ось прийде ще мені їда.
    Червоній Капелюшці час
    Додому, йде уже дівча.»
    Одяг бабусин одяг він
    (Не видно кігті з рукавів),
    Швиденько натягнув пальто,
    Взуття, щоб не впізнав ніхто.
    Він хутро навіть розчесав
    І схожим на бабусю став.
    Дівча в червоному прийшло,
    А вовк зайняв її житло.
    «Які великі в тебе вуха, Ба.»
    «Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
    «Які великі в тебе очі, Ба», –
    сказала дівчинка мала.
    «Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
    А сам у мріях промовля:
    «Охоче з’їм оце маля.
    Була бабуся застара,
    Внуча – смачненьке, мов ікра.»
    Дівча спитало: «Звідки це
    Пухнасте вовче пальтеце?»
    «Невірно!» – сірий заревів, –
    «Ти не помітила зубів!
    Та все одно, що скажеж ти.
    Я з’їм тебе, як не крути.»
    Всміхнулося дівча мале,
    Дістало хутко пістолет,
    Натиснуло гачок: піф-паф!
    І вовк поцілений упав.
    А згодом я ішов крізь ліс,
    Де мешкає маленька міс.
    Кмітлива дівчинка мала
    Червоний капелюх зняла.
    Сказала: «Гляньте на оце
    Пухнасте вовче пальтеце.»



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (6)


  21. Олена Балера - [ 2016.09.05 13:47 ]
    Золотоволоска і три ведмеді (переклад з Роалда Дала)
    Відома казочка мала
    Даремно в продажу була.
    Дивуюсь, дорогі батьки,
    Що вам і досі невтямки:
    У ній закладено знаття,
    Що злодійкою є дитя.
    Якби почули голос мій,
    Вона б сиділа у тюрмі.
    Ви спробуйте лиш уявить:
    Старанно готували ви
    Смачнющу кашу і парку
    Та каву, свіжу і гірку,
    Можливо, тости й мармелад.
    Тож на столі чудовий лад.
    Для вас, для тата є стілець,
    А поруч і хлоп’я мале.
    Та раптом тато зблід з лиця:
    «Яка ж гаряча каша ця!
    То треба погуляти нам,
    Щоб охолонула вона.
    Такі прогулянки малі
    Корисні людям взагалі.
    Це вам покращить апетит,
    То варто нам усе ж піти.»
    Не заперечила дружина,
    Що мужа слухатись повинна,
    Яка лише в обідній час
    Увесь порядок визнача.
    Як тільки вийшли ви з будинку,
    Дівча здійснило злецькі вчинки,
    Маленька гадина нечемна
    В оселю увійшла таємно.
    Як озирнулася навколо,
    Побачила накритий столик,
    Схопила ложку зі стола
    І швидко їсти почала.
    Як вам таке, я запитав,
    Коли чудова їжа та,
    Що готувалась до пуття,
    Нахабно з’їдена дитям?
    Та це іще не все, заждіть!
    Не гірша то з дитячих дій.
    Ви – господиня хоч куди,
    І протягом життя завжди
    Збирали речі, любі вам,
    Створивши затишку дива.
    Всі меблі рококо доби
    Відомий Чіппендейл зробив.
    А ваша гордість безупинна –
    Маленький стільчик для дитини,
    Що хтось із пращурів придбав
    (Єлизаветинська доба).
    Стілець той, наче річ свята,
    Бо спадком від бабусі став.
    Невігласу – усе одно
    Це зрозуміти не дано.
    Байдужа Златі ця деталь,
    Дівчиська не проймає жаль,
    Коли сідає на стілець:
    Він хрусь – і цінність нанівець.
    Та їй не прикро, бо вона
    Ні крихти сорому не зна.
    Вона ревла: «Хай спалить грець
    Гидкий і капосний стілець!»,
    Промовила таке слівце,
    Що краще промовчу про це.
    (Я пропустив її слова,
    Бо їх ніхто б не друкував).
    Майнула здогадка проста:
    Втече негідниця ота?
    Та зовсім ні, мені шкода,
    Ще не завершилась біда.
    Аж ось і спати їй кортить,
    Шукає місце прилягти,
    Стрибає в ліжка на льоту –
    Наступна катастрофа тут.
    Культурні люди загалом
    Взуття знімають перед сном.
    А Злата, вибравши постіль,
    Лягла до ліжка у взутті.
    А черевики ті брудні
    В липкому чорному багні.
    Також один із каблуків
    Лайно собаче зачепив.
    Питаю ще, як вам оце,
    Коли б таке брудне дільце
    Із вашим ліжком хтось вчинив,
    Не відчуваючи вини?
    У казці – висновку нема,
    Аби малюк взуття знімав,
    Натомість – кілька карних справ,
    Порахувати їх пора.
    Найперший злочин був у тім,
    Щоб увійти в приватний дім.
    По-друге, прокурор писав:
    Украла кашу із вівса.
    По-третє, дорогий стілець
    Зламала й ведмежаті зле.
    Білизну ж чисту, наче сніг,
    Замазала багном із ніг.
    Суддя зазначив: «Взагалі,
    Важкої праці десять літ!»
    У книзі же все навпаки,
    Радіють щиро малюки:
    Дівча ніхто не покарав, –
    Вигукують: «Ура! Ура!
    О, Злато! Господу хвала!
    Як добре, що ти утекла!»
    Як обирав би я фінал,
    Була би кара їй страшна.
    «О, татку!» – плаче ведмежа, –
    Пропала каша! Просто жах!»
    Ведмідь же відповів умить:
    «На ліжку каша он лежить.
    Як їжа в животі у міс,
    Нехай її ведмедик з’їсть.»



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (5)


  22. Володимир Бойко - [ 2016.09.04 21:43 ]
    Гори, зоря моя, не падай (переклад з Сергія Єсеніна)
    Гори, зоря моя, не падай,
    Холодним променем світи,
    Бо на кладовищі розради
    Живому серцю не знайти.

    Ти світиш серпнем і житами
    Понад просторами полів,
    Бриниш ридальними піснями
    Невідлетілих журавлів.

    Вдивляючись у небокраї,
    Десь, за переліском близьким,
    Я чую, хтось пісень співає
    Про отчий край і отчий дім.

    Прощальне золото осіннє
    Зліта з березових гілок,
    За всіх, кого любив і кинув
    Мов сльози, падає в пісок.

    Я знаю, знаю. Незабаром
    Без нічиєї в тім вини
    Під траурним низьким парканом
    Лягти судилося мені.

    Погасне полум'я ласкаве,
    Зотліє серце на віки,
    Поставлять друзі сірий камінь
    З веселим віршем в два рядки.

    В передчутті близької тризни
    Скажу про себе я отак:
    Любив він землю і вітчизну,
    Немов шинок гіркий пияк.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.68)
    Коментарі: (9)


  23. Вікторія Торон - [ 2016.08.30 08:46 ]
    Куди зникли всі квіти? (переклад)
    Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
    Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
    Куди зникли всі квіти?
    Дівчатами зірвані – всі як одна.
    Тож коли вони помудрішають? (2)

    Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
    Куди зникли дівчата? Зникли давно.
    Куди зникли дівчата?
    До хлопців полинули – всі як одна.
    Тож коли вони помудрішають? (2)

    Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
    Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
    Куди зникли всі хлопці?
    В одностроях військових – всі як один.
    Тож коли вони помудрішають? (2)

    Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
    Куди зникли солдати? Зникли давно.
    Куди зникли солдати?
    Лежать у могилах -- усі як один.
    Тож коли вони помудрішають? (2)

    Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
    Куди зникли могили? Зникли давно.
    Куди зникли могили?
    Укрилися квітами -- всі як одна.
    Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)

    Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
    Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
    Куди зникли всі квіти?
    Дівчатами зірвані – всі як одна.
    Тож коли вони помудрішають? (2)

    2016






    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (5)


  24. Петро Скоропис - [ 2016.08.22 12:54 ]
    І. Бродський. Примітки для енциклопедії. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    І чарівна, і вбога сторона.
    На Заході, як і на Сході – пляжі
    двох океанів. Межи ними – гори,
    ліси, вапнисті пагори, рівнини
    і хижини селян. На Півдні – джунглі
    з руїнами величних пирамід.
    На Півночі – плантації, ковбої,
    що мимохідь змістились у США.
    Що понукає братись до торгівлі.

    Предмети вивозу – маріхуана,
    руда, метали, посредня кава,
    тютюн, сигари з назвою "Корона"
    і, традиційно, всячина майстрів.
    (Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
    всього потрохи і, як завше, зброя.
    Котрою обзавівшись, якось легше
    поклопотатись за державний устрій.

    Історія країв сумна; щоправда,
    не вельми щоб і унікальна. Лихом
    вважається загарбання іспанців
    і варварська руйнація колиски
    цивілізації ацтеків. Власне,
    це є місцевим комплексом Орди.
    З ‘днією, втім, відміною: іспанці
    тут золотцем суттєво розжилися.

    Наразі це республіка. Трицвітний
    стяг лопотить над президентським
    палаццо. Конституція чудова.
    Текст зі слідами правок від руки
    диктаторів лежить в Національній
    Бібліотеці під зеленым, куле-
    стійким і непроникним склом –
    міцним, як у автівці президента.

    Що понукає озирати даль
    за обрієм. Залюдненість країни,
    беззаперечно, виросте. Пеон
    удоста намахається сапою
    під ярим сонцем. Чоловік в літах
    гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
    І ящірці, що на валуні зведе
    голівку в небо, упаде до віч

    політ позаземного апарату.
    1975

    ---------------------------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  25. Любов СЕРДУНИЧ - [ 2016.08.18 15:21 ]
    ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
    Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
    * * *
    Не дивно те, що похоронним дзвоном
    Звучить, бува, мій непокірний вірш.
    І що сумую. Вже за Флегетоном
    Три чверті читачів усіх моїх.
    О друзі! Залишилось вас так мало, –
    Мені від того ви щодень миліш…
    Короткою дорога надто стала,
    Що довшою здавалась всіх доріг.

    * * *
    Приваблюють дороги Підмосков’я,
    Неначе скарб я закопала там,
    І скарб той називається любов’ю,
    Його тобі я зараз і віддам.
    Столітня у коронах лип дрімота
    І Пушкін, Герцен. Що за імена!
    Ми вже близькі від того повороту,
    Де видно окіл весь навіки нам.
    А та дорога, де Донський увічнивсь,
    Коли в похід немислимий вів рать,
    Клич супостата пам’ятає вітер,
    В нім заклик перемоги на крилàх.

    * * *
    Я грядки буду пестити чорні,
    Джерелицею поливати;
    Польові квіточки на волі,
    Їх не треба чіпати й рвати.
    Хай їх більше, ніж зір понад хмар
    Має біло-молочний шлях,
    Для дітей, для закоханих пар
    Виростають вони на полях.
    А мої – то святій Софії
    В ту єдину пресвітлу мить,
    В котрій окрики літургії
    Піднімуться під дивну блакить.
    І, як хвилі приносять на сушу
    Що самі на смерть прирекли,
    Принесу покаянну я душу
    І квіток із Росії-землі.

    * * *
    Моліться на ніч, раптом вам
    Щоб не прокинутись славетним.

    * * *
    Дрібних на шиї чоток ряд,
    У муфті руки, їх не бачать,
    Дивлюся неуважно я
    І більш ніколи вже не плачу.
    Лице здається ще блідніш,
    Аніж шовковий запіл юбчин.
    До брів торкається мені
    Некучерявлений мій чубчик.
    І так не схожа на політ
    Моя хода нежвавометна,
    Неначе під ногами пліт,
    А не квадратики паркетні.
    Блідий рот ледь розтиснутий,
    І дихаю нерівно, важко,
    На грудях в мене так тремтить
    Квіт небувалого з побачень.

    * * *
    Я давно не вірю в телефони,
    В радіо не вірю, в телеграф.
    Маю я на все свої закони,
    Здичавілий норов – мабуть, яв.
    Можу я зате усім наснитись,
    Навіть не летітиму на «ТУ»,
    Щоб аби-де легко опинитись,
    Будь-яку скорити висоту.

    * * *
    Недуг томить – три місяці в постелі.
    І смерті я неначе й не боюсь.
    І гостею в страшному цьому тілі,
    Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

    * * *
    Не будеш серед живих.
    Зі снігів не встати.
    Двадцять вісім штикових,
    Вогнепальна п’ята.
    Другові обновочку
    Тужну шила я.
    Любить крівцю-кровочку
    Рόсійська земля.
    (Переклад з московинської - Любови Сердунич).

    * * *
    Я усміхатись перестала,
    Морозний вітер губи студить,
    І на надію менше стало,
    Але на пісню більше буде.
    І пісню цю я мимоволі
    Віддам за сміх і зневажання.
    Бо нестерпуче аж до болю
    Душі любовне це мовчання.

    * * *
    Тече ріка неквапно у долині,
    Багатоокий на горбочку дім.
    А живемо ми як при Катерині.
    Ждемо врожаю, правим молебні.
    Дводенку перенісши як розлуку,
    Вздовж лану їде гість до нас у дім.
    В вітальні він цілує бабці руку,
    На сходах гаряче – вуста мені.

    * * *
    Прокидатись на світанку
    Через те, що радість тисне.
    Видивлятися в каюті
    У віконці хвилі вод,
    Чи на палубі в негоду,
    Вкутавшись в хутро пухнасте,
    Слухати, як б’є машина,
    Не гадати ні про що,
    Та, побачення відчувши
    З тим, хто став мені зорею,
    Від солоних бризків вітру
    Молодіти повсякчас.

    * * *
    Нам абияк вдалось розлучитись,
    Осоружний вогонь загасити.
    Вічний вороже, треба навчитись
    Вам когось і насправді любити.
    Я-то вільна. Мені – все б забави, –
    Муза на ніч летить розважати,
    А над ранок притьопає слава
    Калатàльцем над вухом тріщати.
    А про мене й молитись не варто
    І, йдучи, озирнутись назад.
    Чорний вітер у мене на варті,
    Веселить золотий листопад.
    Як дарунок, прийму я розлуку,
    І буде забуття благодаттю.
    Та скажи, чи на хресну ту муку
    Ти наважишся іншу послати.

    * * *
    В. Г.
    З небокраю очей не звожу,
    Де завії танцюють чардаш…
    Поміж нас три фронти, мій друже:
    Наш, ворожий і знову наш.
    Я боялась такої розлуки
    Більше сорому, смерті, тюрми.
    Я молилась, щоб смертної муки
    Удостоєними стали ми.

    * * *
    На порозі білім раю
    Озирнувся, крикнув: «Жду!»
    Заповів мені, вмираючи,
    Убогість й доброту.
    І коли прозірне небо,
    Бачить, крилами бринить,
    Як ділю шкуринки хліба
    З тим, хто просить в мене їх.
    А коли, як після битви,
    Хмари плинуть у крові,
    Чує всі мої молитви
    І слова любові він.

    * * *
    Ось і береги Північномор’я,
    Ось межа між наших бід і слав, –
    Не збагну, від щастя чи від горя
    Плачеш ти, до ніг моїх припав.
    Більше вже приречених не хочу:
    Бранців і заручників, рабів,
    Тільки з тим, що наймиліші очі,
    Розділю я хліб, оселю, біль.

    ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
    14. І слава лебедем пливла
    Крізь золотистий дим.
    Любове, завше ти була
    Лиш відчаєм моїм.

    16. І клялись вони Серпом і Молотом
    Перед страдницьким твоїм кінцем.
    «Ми за зраду платимо лиш золотом,
    За пісні заплатимо свинцем».
    (© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

    Когда внезапная тоска
    Мне тайно в душу проберется,
    Я вглядываюсь в облака
    Пока душа не улыбнется.
    (© Николай Гумилев).

    Коли раптова туга
    Мені таємно в душу пробереться,
    Я вдивляюся в хмари
    Поки душа не посміхнеться.
    (© Микола Гумільов).
    (Google translate)

    Як тінь нежданої нудьги
    Таємно в душу пробереться,
    Вдивляюсь в неба береги
    Поки душа не усміхнеться.
    (© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (3)


  26. Петро Скоропис - [ 2016.08.12 16:26 ]
    І. Бродський.До Євгенія. Із циклу " Мексиканський дивертисмент"
    Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
    Бездоганні за геометрією громади
    розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
    Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
    бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
    І перешийок усіяний кам’яними грибами.

    Глиняні божки, легковажні до витівок копій
    і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
    Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
    зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
    мови, що слову "або" не дібрала брили.
    А чим би вони здивували, щойно заговорили?

    Анічим. Ба, пихатістю у могутті
    над сусіднім плем’ям, жагою тнути
    голови. Чи тим, що зіллята в миску
    Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
    що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
    зумовлює схід світила надійніше за будильник.

    Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
    єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
    Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
    легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
    легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
    Далебі, без испанців хто-зна, чи б їм піткалось
    те осягнуть, що урешті сталось.

    Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
    всюди жорстокість і тупість волять явитись:
    "Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
    Як мовлено у поета, " на всіх стихіях…"
    Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
    Від себе доповню: на всіх широтах.
    1975


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (4)


  27. Петро Скоропис - [ 2016.08.02 11:41 ]
    І. Бродський. В отелі "Континенталь" . З циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Звитяга Мондріана. Скло. Бетон.
    Кубізму учта. Є резон і привід
    етеру спити під прямим кутом,
    і вщерть залляти в паралелепіпед.
    В віконну пройму вписане, стегно
    красуні – неабияка потуга:
    полі халату витнути дано
    коли не круг, нехай частину круга,
    та сектор циферблата.
    До слівця,
    і календар ацтеків, слава гожим
    червоній шкірі рисам, обіця
    мінусувати дні, коли "не можем"
    в платоновій печері, де на брата
    припало по шматку піерквадрата.
    1975


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (3)


  28. Петро Скоропис - [ 2016.07.25 17:37 ]
    І. Бродський. Мексиканський романсеро. Із циклу
    Кактус, пальма, агава.
    Сонце встає зі Сходу,
    світить, буцім лукаво,
    а лютує достоту.

    В попіл зотлілі скали,
    ґрунт у мертвій корості.
    Череп в його оскалі,
    в променях його кості!

    Гаком на шиї голій
    хилить стовп на розхресті
    стерв’ятник, як ієрогліф
    падалі в бурім тексті

    автостради. Направо
    підеш – постає агава.
    Ліворуч – вона ж. А прямо –
    брухту пляма іржава.
    -------------
    Вечірній Мехіко-Сіті.
    Лінь і сліпа в нім сила
    мішма, що в тому тиглі.
    І час тече, мов текіла.

    Вулиці, лиця, фари.
    Кожен другий – вусатий.
    На Авеніді Реформи –
    товпи бронзових статуй.

    Обіч усіх, на плитці
    тротуарній, з рукою
    простертою – молодиці
    зі дітлахами. Такою

    фігурою – плачем всохлим –
    у змозі єднати стилі
    пам’ятник Мексиці. Колом,
    геж, і її б обсіли.
    -------------
    Шати, що сад зімкнув і
    нас рятує собою.
    (Я не знав, що існую,
    покú ти була зо мною.)

    Площа. Фонтан з рябою
    німфою. Гір акрополь.
    (Допоки я був з тобою
    я бачив всі речі в профіль.)

    Райські зела зі пеклом
    голосів за спиною.
    (Хто чаївся за зелом
    покú ти була зо мною?)

    Місяць кровить зі млою,
    мов сургуч на конверті.
    (покú ти була зо мною,
    я не боявся смерті.)
    -------------
    Вечірній Мехіко-Сіті.
    Палка жага до вокалу.
    Оркестр кочовий в бесідці
    горлає "Гвадалахару".

    Веселий Мехіко-Сіті.
    Ніби картина в рамі,
    і овиди знакомиті.
    Оточений він горами.

    Вечірній Мехіко-Сіті.
    Літери-танцівниці
    кока-коли. В зеніті
    лине ангел-хранитель.

    Він завідує ризиком
    брати у кулі згоду
    звестися обеліском
    і вітати Свободу.
    -------------
    Щось біля серця, схоже,
    зірвалось і розкололось.
    Зголосившись "О, Боже",
    сам і почую голос.

    Так сторінку мараєш
    для мізерії дива.
    Так себе озираєш
    нівідкіля, властиво.

    Се, Отче, передержки
    жанру(а радше – жару).
    Лептою міді з решки
    неоплатного дару.

    Як несхоже с мольбою!
    Риба так риболова
    пірваною губою
    сіпає, просить слова.
    -------------
    Веселий Мехіко-Сіті.
    Час тече, як текіла.
    Ви в харчівні самітні.
    Офіціантці несила

    вами і вашим омлетом
    переривати миті
    теревенів з брюнетом.
    Принаймні, на цьому світі.

    В нім, окрім смерті, сливе
    все, у чого є діло
    до простору, – все зрадливе.
    І особливо тіло.

    Такий уже випав, словом,
    жереб, як м’ясо з кров’ю.
    В біднім краю ніхто вам
    вслід не гляне з любов’ю.
    -------------
    Вистелена полого
    глиноземом дорога
    окурює так, що ледве
    в’їдете до Ларедо.

    Кров’ю вмиє судина
    око, і на коліна
    ви осунетесь в кремній,
    буцім бик на арені.

    В сенсах зужитих настіж
    сходить життя. Ще жвавіш
    спір мішковин і шила
    гожі рішити числа

    в календарі настіннім.
    В чім полегша рослинам,
    брилам, світилам. Многим
    предметам. Та не двоногим.

    -----------
    1975


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (5)


  29. Петро Скоропис - [ 2016.07.16 17:38 ]
    І. Бродський. Мерида. Із циклу "Мексиканський дивертисмент"
    Коричневе місто, з вежі –
    пальми і черепиця
    старобудов долі.
    З кав’ярні почавши, вечір
    в неї ввійшов. Усівся
    за незайманий столик.

    У докипілім чані
    сині й промíнь голосить
    дзвін, мов затято
    бренькає хто ключами:
    звук височіє, млосний
    для бездомного. Цята

    загоряється поряд
    з силуетом собору.
    Звісно, це Веспер.
    Мляво зводячи погляд,
    хай не докору, вгору,
    але сумніву, вечір

    сьорбає свою каву,
    барвлячи нею скули.
    Кладе монету.
    Взір із-під брів хова у
    крисах, встає зі стули,
    відкладає газету

    і виходить. За рогом
    витрішки не діймають
    довгої, в темнім
    строї, фігури. Роєм
    тіні лишень чигають.
    Під навісом – нікчемний

    набрід: кепські манери,
    пірвані петлі, плями.
    Він гамує утому:
    "Час настав. Офіцери,
    час, панове. Рушаймо.
    Час – і по тому.

    І – урозсип, якмога.
    Що, полковнику, наче
    припах цибулі значить?"
    Він одв’язує вороного
    свого. І скаче
    далі на захід.

    1975


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  30. Тетяна Роджерс - [ 2016.07.12 00:56 ]
    Заколиш мене
    (переклад пісні "Sway", Dean Martin, 1954)

    Коли почується маримби ритм,
    Потанцюй зі мною, заколиш,
    Наче море берег, обійми,
    Ближче притулись, більше колиши.

    І мов квітка, яку вітер гне,
    Гнись зі мною, легко колишись.
    З тобою в танці добре так мені,
    Будь зі мною, мене колиши.

    Може інші танцюють навкруг,
    Мила, бачу я тільки тебе.
    Тільки ти маєш чару таку,
    В танці слабким робити мене.

    Можу я почути скрипалів,
    Навіть ще вони не гра.
    І тремчу, бо знаю тільки ти
    Можеш так мене заколихать.

    Може інші танцюють навкруг,
    Мила, бачу я тільки тебе.
    Тільки ти маєш чару таку,
    В танці слабким робити мене.

    Можу я почути скрипалів,
    Навіть ще вони не гра.
    І тремчу, бо знаю тільки ти
    Можеш так мене заколихать.

    Тільки ти можеш так мене заколихать...

    2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  31. Петро Скоропис - [ 2016.07.11 12:57 ]
    І. Бродський. 1867. З циклу "Мексиканський дивертисмент"
    В нічнім саду, де поспівають грона манго,
    Максимільян танцює те, що стане танго.
    Тінь па вертається точніше бумеранга,
    температура, як у пахві, тридцять шість.

    Майне жилета біла атласна підкладка.
    У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
    в обіймах мужеських посапує мулатка.
    Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

    У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
    Хуарес, діючи попихачем прогресу,
    на руки, байдужі й монеті зо два песо,
    пеонам по гвинтівці видава.

    Затвори ляскають; у списку під лінійку
    веде Хуарес лік і ставить мітку.
    А рай-тропічних кольорів папуга гілку
    облюбував, і так співа:

    Зневага ближнім в усолоді трунком рози
    хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
    І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
    Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

    умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
    або кав’ярнею словечком неумовкним,
    і де, що череп у кущах, то з третім оком.
    І в кожнім пишний пучок трави.

    1975


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  32. Тетяна Роджерс - [ 2016.07.10 05:08 ]
    Вчора
    (переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

    Вчора ще всі турботи були далекі,
    Та вже здається не підуть вони.
    О, вірю я у вчорашні дні.

    Раптом так половина вже не та в мені,
    Наді мною нависає тінь,
    Яка прийшла у вчорашні дні.

    Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
    Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

    Вчора ще любов’ю просто грались ми,
    А вже нема де дітися мені.
    О, вірю я у вчорашні дні.

    Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
    Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

    Вчора ще любов’ю просто грались ми,
    А вже нема де дітися мені.
    О, вірю я у вчорашні дні.

    2016



    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  33. Петро Скоропис - [ 2016.07.09 11:43 ]
    І. Бродський.Гуернавака. Із циклу
    В саду, де М., французький протеже,
    палку красуню індіанської мав крови,
    сидить співець, задивлений у даль.
    Сад гусне, що петит у букві "Ж".
    Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
    Етер вечірній чистий, мов кришталь.

    Кришталь допіру вряд чи уцілів.
    М. троє літ ловив свої синиці.
    Увів шампанське, кришталí, бали.
    Чим побут розмаїтив поготів.
    Затим республіканські піхотинці
    М. розстріляли. Жалісні курли

    пом’якшують стужавілу блакить.
    Кий селянина оббиває груші.
    В ставу три білі качі на плаву.
    Слух пізнає у лопотінні листь
    арго, що чують витончені душі
    у пеклі, у тісному колі вух.
    -------------
    Облишмо пальми. Уявім платан,
    депеші М., коли простоволосий,
    в халаті, він сідлає свій гамак
    і думає за брата, – як ся там
    (ба, також імператор) Франц-Іосиф,
    мугикаючи сумно "Мій бабак".

    "Вітаю Вас із Мексики. Мої
    недужають в Парижі. За стіною
    палацу бій, огняні півні круг.
    Столицю, брат, оточують рої
    пеонів. Але мій бабак зі мною.
    І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

    І, далебі, третинні вапняки
    вивітрюються, буцім навіжені.
    Плюс екваторіальні небеса.
    А після кулі протяги стійкі.
    Так і нирки вважають, і легені.
    Пітнію, ластовиння обліза.

    Пріч усього, знеміг од веремій.
    Алеї Відня згадую зі щемом.
    Дішліть ще альманахів і поем.
    Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
    бабак зі мною, братику. А ще Вам
    моя мулатка кланяєтся. М".
    -------------
    І решта липня никне у дощі,
    як співбесідник, сам собі на думці.
    Що вас чіпає мало в стороні,
    де все в минулім, розвій, діячі.
    Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
    Прохожий тоне в жовтій пелені.

    Навколо ставу густо заросло.
    Кишать вужі і ящірки. У кроні
    сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
    І гибель для династії – число
    наслідників, коли бракує тронів.
    І наступають вибори і ліс.

    М. був би не впізнав палацу. З ніш
    почезли бюсти, портики – пожухлі,
    стіна осіла яснами в байрак.
    Ясніє зір, а далі не видніш.
    Сади і парки переходять в джунглі.
    І мимоволі з губ зринає: рак.
    1975
    * "гочкіс" – марка кулемету



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  34. Лариса Пугачук - [ 2016.06.24 23:30 ]
    Нести життя у два крила...
    … Кохання хочу літепла,
    Від пристрастей тонкого болю.
    Щоб ми сплелись, мов ковила,
    Десь у степу, у дикім полі.

    … Щоб вітер вив, імла повзла,
    А ми - стояли нерушимо,
    І душі наші до вершини
    Життя несли у два крила.

    … Щоб зорі обрієм пливли,
    А потім - в ніч сльозами впали.
    Я знаю, що давно колись -
    Всі так жили. І так кохали.

    02.10.2015


    Оригинал
    Светлана Мамрега (г. Белгород)

    … И нежной хочется любви,
    Животной страсти, чуткой боли –
    Чтоб мы срослись, как ковыли, –
    В степи глухой, в пустынном поле.

    … Чтоб ветер выл, мела пурга,
    А мы стояли – корень в корень –
    Душой и сердцем – небу вровень,
    Слагая жизнь свою в стога!

    … Чтоб плакал звёздами закат –
    А звёзды плыли… плыли… плыли…
    Я знаю – много лет назад –
    Так люди жили. И любили.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (4)


  35. Петро Скоропис - [ 2016.06.23 12:24 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Під розлогим в’язом зі шептами "че-ша-ща",
    завсідник тієї кав’ярні, що означа
    місце – позаяк є дерево, хай то в’яз
    або вільха – адже зелень переживе і вас,

    я, себто – аніхто, уселюдин, один
    зі, підсохлий мазок д’нієї з живих картин
    малева пензля часу, який дібрав
    зі збідненої палітри дещиці жизних барв,

    сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
    натурі усе це писано? які такі
    неназвані, безпритульні контури небуття
    ми відтворим у літніх сутінках – в’яз та я?
    1988


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  36. Олена Балера - [ 2016.06.13 09:03 ]
    Amoretti. Сонет XL (переклад з Едмунда Спенсера)
    Коли цвіте ласкавий усміх, він
    Навіює мені дива такі:
    Немов під кожною з її повік
    Сто грацій, як у затінку хиткім.
    Мій розум бачить промені легкі
    Ясним, прозорим світлом в літній день:
    І бурю зупиняє на віки
    Проміння чистого сяйний едем.
    Пташа сполохане, що чулось десь,
    І звіра, що таївся у норі,
    Те сяйво знов зі схованок веде,
    Вони до світла тягнуться скоріш.
    І я, що серце натомив од бур,
    З тим променем про хмари позабув.





    Рейтинги: Народний 6 (5.68) | "Майстерень" 6 (5.84)
    Коментарі: (16)


  37. Юрій Кисельов - [ 2016.05.17 00:46 ]
    Вітрило
    Вітрило маячить самотнє
    В тумані моря голубім -
    Чого шукає у безодні,
    Що кинуло в краю своїм?!

    Шмагає вітер, стогнуть хвилі
    І щогла гнеться на човні...
    Але воно все лічить милі
    Від батьківщини вдалині.

    Під ним - блакить прозора й ніжна,
    Проміння золоте - над ним...
    Але воно - о дивовижне! -
    Чекає, поки гряне грім.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (4)


  38. Олена Балера - [ 2016.05.16 16:44 ]
    Amoretti. Сонет XXXIX (переклад з Едмунда Спенсера)
    Венери дочко, усміх твій сп’яня,
    Могутнім хистом володієш ти,
    Що лютого Юпітера спиняв,
    Який грозив богам стрілою мсти.
    Твоя небесна цнота – дар святий –
    Мені світила, як я був сумним, –
    І дух мій ніжну радість умістив,
    У серці справжня втіха струменить.
    Захоплена блаженством неземним,
    Моя душа впадала у екстаз,
    Її навік від прикрощів звільнив
    Твій блиск безжурний, що промінням став.
    І це для мене найцінніший дар,
    Солодший за амброзію й нектар.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (5)


  39. Анатолій Криловець - [ 2016.04.28 23:38 ]
    ***
        Федорові Сологубу

    Теменну тьму в століттях
    Пробувши в небутті,
    Пізнавши все на світі,
    Знайшов свої путі.

    По них я волочився
    У пристрастях земних
    І прахом днів живився –
    Пороків огняних.

    Та дух повстав мій нагло –
    Бездушна ж плоті кліть!
    Він прагнув, прагнув, прагнув,
    Щоб чудо сотворить.

    Мене безперестанно
    Разив жадань порив.
    Я розсипався, танув
    І в пристрастях горів.

    І знову повернувся
    Я у чертог небес.
    Дух в пару обернувся,
    І долішній світ щез.

    І мило знов блукаю,
    Де зір й небес краса,
    Й минуле споминаю,
    Яке придумав сам.

    28 червня 2015 р.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1) | "http://poezia.org/ua/id/42170/personnels"


  40. Анатолій Криловець - [ 2016.04.24 20:02 ]
    Весняні привітання

    Сонце рида між ялин.
    Співи сопілки.
    Вітер заплівсь між хвоїн
    Сонної гілки.

    Березню мій, добрий день!
    Й вам, хуртовини.
    Свято: весна ж бо іде,
    Скрапує-плине.

    В березні сонце й капіж
    Розхвилювались,
    Квітня стрічаючи спиж –
    Сяйва навалу!

    Квітню-владико, привіт,
    Мій чародію!
    Чистих чуттів сонцесвіт,
    Вісник надії.

    22 червня 2015 р.




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1) | "http://poezia.org/ua/id/42147/personnels"


  41. Анатолій Криловець - [ 2016.04.24 20:55 ]
    Аксіома смеркання

    Аксіома смеркання легка й нескладна,
    Густо пише її сонця промінь
    В час осінній на жовтих полях полотна,
    Але темно й печально при цьому.

    Теорема світання складніша мені,
    І накреслена лиш половина
    На високих шпилях кочівних моїх днів,
    Де гуркочуть події-лавини.

    Між учора і завтра там січень згоря,
    Неможливе здається можливим –
    Розкладе у суцвіття сузір’їв зоря
    Чисте світло оце неквапливо.

    Злого щастя єлей світ освітлює скрізь,
    Але пахне в нім туги отрута.
    Допиши теорему світання – і вчись
    Аксіому смеркання забути.

    27 червня 2015 р.




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати: | "http://poezia.org/ua/id/42166/personnels"


  42. Анатолій Криловець - [ 2016.04.23 18:25 ]
    Дитинство

    У калюжу з неба
    Місяць впав. Вам треба?
    Сонце на тарелі, може, треба, ну?
    Хто, скажіть, під трелі
    Майбуттям застрелив
    Мій колишній світик?
    Де ти? – не збагну.

    …Сон простий і ясний
    Бачу я прекрасно:
    Бредемо лугами поміж літніх плес –
    Я із вірним другом.
    Над вечірнім пругом
    Сонце. І злітає
    Щастя із небес…

    День рудий – потіха.
    З ластівками стріха.
    В пам’яті, як в краплі, дні встають і дні
    Випукло і строго.
    Правда ж, вік недовгий?..
    Теж мовчиш, мій друже?
    Бачиш їх у сні?

    28 червня 2015 р.







    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (5) | "http://poezia.org/ua/id/42171/personnels"


  43. Анатолій Криловець - [ 2016.04.23 18:38 ]
    Сузір’я забутих імен
    Я брів по галактиці давніх часів,
    Осяянням бачив простори,
    В сузір’ї забутих імен так хотів
    Тебе знайти – пристрасть в покорі.

    Натягнуті струни чекання ячать,
    В печалі зітхаючи гінко
    З розлуки з тобою, що наче печать
    У цім іншомірнім затінку,
    Де тиша плакуча мені загляда
    Ув очі, де час затонулий,
    Який всі творіння земні, як вода,
    Навіки скриває в намулі.

    Я знаю, що, зблиснувши у небутті,
    Буття твоє все ж не померкне, –
    І ти в незвичайності чистій, святій
    Воскреснеш, красива й безсмертна,
    Від злої непам’яті в інших світах,
    Де сплутані дії й події,
    Де сплять знов повергнуті в попіл і прах
    Причини, і мрії, й надії.

    Дивлюсь на грядущі склепіння часів,
    Де, знаю, в нещасть наших свято, –
    В сузір’я забутих імен, як і всім,
    Пора мені також вертати!

    24 червня 2015 р.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2) | "http://poezia.org/ua/id/42156/personnels"


  44. Петро Скоропис - [ 2016.04.19 16:26 ]
    З Іосіфа Бродського. Римські елегії
    І
    Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
    Під стелею пил і кришталю острів.
    Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
    сполосованій на луску і остов.
    Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
    тіло руша у будучину – вдягтися.
    Крикни мені "замри" – я б заціп, як гамір
    міста в часи дитинства, з лицем щасливця.
    Світ постає зі наготи і складок.
    Більш у них і любови, аніж у лицях.
    Як і тенор у опері наостанок
    тим і солодкий, що зник в кулісах.
    Проти ночі, синє око полоще
    свій кришталик сльозою, напучує у сіянні.
    Місяць у головах, буцім порожня площа:
    без фонтану. Та кам’яний, принаймні.

    ІІ
    Місяць тиші у маятників (в серпні метка і жвава
    тільки муха в гортані висохлого графина).
    Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
    прожекторів ППО у пошуках серафима.
    Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
    пітного двійника зі дзеркала над комодом,
    пчіл, до моря роями і минув улій,
    щоби медом покритися сутозлотим.
    Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним
    м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
    Безпритульному торсу і обом граблинам
    особливо приязний вид розвалин.
    Та і ті в євреєвім "р" відразу
    упізнають себе; тільки траченим формам
    слинний розчин у поміч, допоки Часу
    варварське око обводить форум.

    ІІІ
    Черепиця горбів у пекельнім опівдні літнім.
    Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні.
    Так булизі за щастя гріх зі блакитним спіднім
    довгоногої феї. Я, співець нісенітні,
    зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
    в надрах вічного міста – дражню світило,
    що послало цезарям їх незрячість,
    (заочі б стільки промінь сліпило
    і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
    сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
    Я, рукою за груди, де похололо,
    пошуму літ облікую здачу.
    І, мов книга яка, листя аркушами – оливі
    лавр шелестить на витлілій балюстраді.
    І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
    і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

    ІV
    Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
    тої, що чарівніша. Два молоді овали
    зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
    пояснює Долі те, що надиктувала.
    Шелестіння паперу, червені крепдешину,
    етер відгонить лавандою, цикламеном.
    Перейначений зачіс; і лікоть – на мить – в вершину,
    готову віддатись вітрам натхненним.
    О, коричневе око всотує без зусилля
    ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
    І пильніш воно, і ніжніш за синє.
    Та синьому – і того занадто!
    Синє, власнику в поміч, напоготові
    суть речей порізнити і сутню решту
    (тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
    Так орел розгледіти прагне решку.

    V
    Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
    Тиша поснулого в ній провулка
    виграє у бемолях, як у лусці рибина;
    сепії пріллю і штукатурка
    схлипне, зяброю буцім в ріні,
    віддихом серпня, і, у гарячій
    горла холонучи порожнині,
    перлом розкочується Горацій.
    Горі не звів я на горе хмарам
    річ кам’яну, аби їх жахати.
    За своє, чи ще чиє – "незабаром"
    взнав я у букв, у чорнила фарби.
    Так задрімують у обнимку
    з "лейкою", вкоськувати мінливі
    сни і бачитись щоб у знимку
    згодом, оговтавшись в перспективі.

    VI
    Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
    у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
    Та сизіють у хмарах і пера сині,
    і ніяк не боги ми в мініатюрі.
    І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі,
    висі тощо плоті недоторканні.
    Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
    і ні краю-кінця у цім безталанні.
    Притулись-бо до портику, скинь бахили,
    передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
    і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
    як вода, наставниця красного слова,
    в свердловині іржавіє й тхне юрою,
    вторячи німфі, що дме собі в окарину,
    цівка у цівку: що є сирою
    і обіцяє лицю руїну.

    VІІ
    У вузеньких вулицях, де нівроку
    торопіють думки, в звивині вікопомній
    підупалого в розмислі світу мозку,
    де, то рвійні, то півпритомні,
    ледь волочачи з площ свої черевики,
    повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
    – буцім голка шаркає край платівки,
    уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
    тішмось якмога з мізерій дробів
    неспростовно конечного, безутішні
    в жазі довершености, подоби
    цілого. В човганні по булижні
    підошов і відлунює невмируща
    серенада, якою година она
    зазиває будучину. Ніби який Карузо
    кличе пса, що тікає від грамофона.

    VIII
    Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
    тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
    світись – друже аркуша! – над чередою
    літер чорних, напучуй їх черги смислом.
    Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
    – більше поверхонь, аніж покриє почерк!
    Он цівки твого кіптю витають, вищі
    задуму автора цих торочок.
    Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
    вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
    пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
    я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
    і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
    (Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
    О, скільки світла щоніч і сяєв
    в цій настоянці мороку і чорнила!

    IX
    Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
    Колонади в прямих колінах млість полуднева.
    Яструб у головах, що квадратний корінь
    зі бездонного, як до молитви, неба.
    Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
    тіло ще найде сховок, а тінь – пропаща.
    Річ у широтах, де вікна усі на Північ,
    де більше п’єш, що тихіша вдача.
    Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
    мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
    немічна дати ради поглядові рівнина,
    десять грайливих пальців милого Ашкеназі.
    Годі туди виставитись кордону.
    Тільки перо в когорти букви шикує руба.
    І брова позолотою, буцім обрій, на заборону
    заломила дугу, і темніє очима люба.

    Х
    Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
    Ватяне одіяло безформніше, ніж Європа.
    М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
    щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
    Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
    Простір обклався стінами, як оброком.
    Сойки спурхнуть і покинуть купи
    піній, – від кинутого ненароком
    погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
    буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
    Так речі вільні канути у перспективі – паки,
    тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
    пропадаючи з виду, тремтячи тілом,
    сушеним лавром над чіл, по насту
    бредуть за межі, поза наділом
    всякій великій державі, часу.

    ХІ
    Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
    Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
    Опечена небом, податлива в пальцях глина –
    плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
    Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
    згодом стають катулом, статуями, трояном,
    августом й таким іншим. Лічених днів богині!
    Вам охочіше віриш, ніже яким днедавнім.
    Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
    Білий на білім, візія перецвіту
    Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
    серед ночі й руїн – ребер білого світу,
    нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
    неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
    і куполи догори, як соски вовчиці,
    що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

    ХІІ
    Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
    щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
    і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
    пустки мені, бо вона – Твоя.
    Не біда, що чорна, не біда, що в ній
    ні руки, ні лиця, ні його овалу.
    Як незриміш річ, то куди ясніш,
    що вона давно уже існувала
    на землі, і, певно що – наверху.
    А були і більш мого Тобі завдячні?
    Тільки те тримається на цвяху,
    що навпіл не ділиться без остачі.
    Був у Римі я. Світло лилося – так,
    як і не марилося обломку!
    На сітківці моїй – золотий п’ятак.
    З ним і матиме мла мороку!







    --------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  45. Олена Балера - [ 2016.04.09 19:18 ]
    Amoretti. Сонет XXXVIII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Міфічний Аріон, як шторм ревів,
    Був кинутий в безодню хвиль колись.
    Заграв уміло на кіфарі він –
    Дельфін, аби його спасти, приплив.
    Але мій спів, наївний і незлий,
    Що слух тонкий чарує, поміж тим,
    Її душі від гніву не зцілив,
    Дельфіна – в морі люті не знайти.
    Вона воліє, щоб мій спів затих
    Й навік загасло жевріння сумне,
    Хоча і словом здатна зберегти
    Мені життя чи знищити мене.
    Відчути краще шану за добро,
    Аніж пролити безневинну кров.



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (5)


  46. Володимир Бойко - [ 2016.03.24 22:22 ]
    Відгомонів у золотому гаї (переклад з С. Єсеніна)
    Відгомонів у золотому гаї
    Беріз веселих шелест гомінкий,
    І журавлі печально пролітають,
    І не жаліють більше ні за ким.

    За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
    Пройде, зайде, і знов залишить дім
    За усіма сумує подорожник
    З широким місяцем над ставом голубим.

    Стою самотній на рівнині голій,
    А журавлів відносить вітер вдаль,
    Весела юність вже за видноколом
    Але мені минулого не жаль.

    Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
    Ні весен молодих бузковий цвіт.
    В саду горить багаття горобини.
    Та тим вогнем нікого не зігріть.

    Не обгорять у горобини грона
    Від жовтизни не пропаде трава.
    Як дерево на землю листя ронить,
    Так я печальні зронюю слова

    І коли час їх вітром позмітає,
    У далечінь відносячи кудись.
    Скажіть тоді, що золотому гаю
    Відгомонілось мовою беріз.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.68)
    Коментарі: (11)


  47. Олена Балера - [ 2016.03.22 23:55 ]
    Amoretti. Сонет XXXVII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Яка підступність: пасма золотаві
    Убрала в сітки покрив золотий
    Вона і вже нема різниці навіть
    Поміж волоссям і вбранням отим.
    Могло очам усе це приверзтись,
    Бо в золоті утрапили тенета,
    Чи неспроможне жодне утекти
    Вразливе й легкодухе серце, де там?
    Зазначте, очі, небезпеку плетив
    І не дивіться на звабливу сіть,
    Потрапивши у пастку із секретом,
    В полоні залишаються усі.
    Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
    Жадати змусить золочених пут.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (5)


  48. Ігор Шоха - [ 2016.03.22 17:15 ]
    Білі акації
    Вітер із юності чари навіює,
    ніби блукає алеями час,
    де аромати акації білої
    аж до світанку дурманили нас.

    Я пам’ятаю і ночі зі зливами,
    і силуети у темній воді.
    Боже, якими були ми наївними!
    Як ми ще вірили щастю тоді.

    Скроні мої укриваються інеєм –
    квітом акації весен ясних.
    Тільки зимової віхоли білої
    щось нагадає сьогодні про них.

    Поки ще вітер минуле навіює,
    знову і знову пригадую я
    ті аромати акації білої,
    ще не забуті як юність моя…

    …кетяги пишні акації білої
    неповторимі як юність моя.


    1999


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  49. Дмитро Куренівець - [ 2016.02.28 11:28 ]
    Михайло Матусовський: Хвилини тиші
    Так буває: в дні війни
    Є хвилини тишини,
    Коли бій пригасає, й розриви
    Долинають ледь-ледь з далини.
    І від тиші в дні війни
    Стоїмо оглухлі ми.

    Так буває в дні війни:
    Нам на фронті сняться сни,
    Сняться нам довоєнні домівки,
    Де горять у віконцях вогні…
    І в землянках на війні
    Віють миром наші сни.

    Наперед дізнатись як
    Про важкий солдатський шлях –
    Хто до дня переможного дійде,
    А хто ляже в сусідніх полях?
    Наперед дізнатись як,
    З чим зустрінеться вояк?

    Так буває: в дні війни
    Є хвилини тишини,
    Коли бій пригасає, й розриви
    Долинають ледь-ледь з далини.
    І від тиші в дні війни
    Стоїмо оглухлі ми…

    02.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (1)


  50. Олена Балера - [ 2016.02.28 09:05 ]
    Amoretti. Сонет XXXVI (переклад з Едмунда Спенсера)
    Чи промине біда, скажіть мені,
    Чи не уникну мук і суєти?
    Я у знемозі проживаю дні,
    Полегшити страждання не щастить.
    Чи є шляхи, щоб миру досягти,
    З її очима склавши договір,
    Щоб їх огуду стишити затим,
    Коли нещастя множаться нові.
    Як злі думки тримати в голові,
    То слави ти не знатимеш тоді:
    Убивши і зневаживши навік
    Того, хто так твоїй красі радів.
    За смерть його, учинену дарма,
    Засуджена ти будеш багатьма.



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.84)
    Коментарі: (9)



  51. Сторінки: 1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37