Вже час
Метелику з жовтими крилами
Літати над чорними автомобілями
Міста під назвою Повернення
(Куди?)
Вже час
Пальцями перебирати струни
Зламаних скрипок Війона
(Отого – Франсуа),
Споглядаючи хвостатих котів
Дерев’яного селища бондарів.
Вже час
Жебракам співати псалми
Єретичної Біблії альбігойців,
А пасажирам повітряних куль
Кидати їм в капелюхи
Іграшкових синіх мишей.
Вже час
Жабам шукати шляхів
Від румовищ Гіппарха
До синьої орхідеї торішнього сну
Монаха кляштору згорілого наніц.
Вже час
Скіпетром цезаря писати лімерики
В книгу зшиту з дубового листя –
Сухого як погляд ящірки.
Вже час
Продавцям манускриптів
Грати сонати Боккаччо
На віолончелях нічних лускокрильців.
Вже час.

Місто, яке назвали Воротами Неба
Зачинило мальовану браму Інанни,
Щоб не пустити пророка овечого –
Бастарда вождя племені пастушуго,
Що вічно дивився в насмішкувате небо
І називав зле Сонце іменем Уту,
І думав, що воно добре,
Тільки чомусь люди й верблюди
Його колись – в епоху дощів – розгнівали,
І з того часу воно кожну билинку палить
І змушує людей шукати прихистку
І ховати тіло під шати.
Він заснув біля брами
Втомившись чекати світанку
І снились йому усміхнені Шеду,
Які сперечалися з Енкі,
Що не давав їм напитися –
Ні краплі води прозорої,
Хоч володів водами глибочезними.
А потім прокинувшись,
Коли зійшла на небі зоря Амаруту,
Літав над брамою, ширяв у повітрі
Окрилений чиєюсь нічною волею,
Чиїмось бажанням, що росло у пітьмі,
Що теж хотіло поринути в Небо, туди,
Де Небесна Ріка
Водоспадом тече в Нескінченність.

Це була воля людини,
Що сиділа на сходах храму
Богині війни та кохання
І чекала…

Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапив на течію.
Первернувсь зі спини на живіт і почав вигрібатись. І знесилів, бо не просунувсь ні на метр. І злякався, що не впорається самотужки. І почав лементувати, благаючи допомогти.
Тим паче, що якраз нагодився чоловік, котрий неспішно прогулювався берегом.
Але почувши одчайдушний крик і побачивши, як борсається хлопчисько, замість кинутись прожогом у воду, почав наставляти тонучого: без батьків у воду не заходити, триматися тільки берега, тим паче, як не вмієш до пуття плавати.
А потерпілець тим часом, мало не захлинаючись, кричав: «Допоможіть!»
Мораліст начебто й не чув і пpодовжував верзти свою нудоту...
...Хвалити Господа, нагодивсь юнак, котрий без зайвих слів кинувсь у воду і врятував одчайдуха.

Р.S.
Потік словесний без роботи

Запізно вже збирати ягоди в низинах -
сезон закінчився давно.
Стою вже довгий час на полонинах,
дуже голодний, спраглий,
трохи втомлений
та далі йду.

Уже не стати мені ультраправим,
щоб випускати ірраціонально гнів,
або не їздити на фестивалі неформалом
і як алхімік - трансмутувати те,
що залишилося з низів.
Не шаритись по клубам,
не пити рево після школи
Соромязливо, палко та природньо
не пізнавати аніму у комусь.

Вже не прийти по заспокоєння
від монстрів в шафі та в житті
Найближчі теж були без ягід
неначе десь далеко, одиноко,
в висоті.
Не встиг, не встиг, не встиг.

Може це й благо
Іти голодним та слабким,
сумним,
трохи поламаним,
трохи глухим.
Жива проекція життя -
постійна вимушена врата.
Трошки набуття
І трошки розпад,
самотності з дитинства був за брата.

По своєму радію й дякую цій долі,
яка від самого початку,
попри моє бажання
та без моєї волі
вчить не триматися.
Іду поволі.

06.04.2021

Схожий на мене червень-схолар
Тупотить серед пташиних ясенів,
Серед квітучих жасминів
(Автохтонів країни шовку) –
Він трохи паяц, трохи мисливець,
І трохи невіглас (ну, зовсім):
Мені презентує дощ
електричний,
А схожа на тебе півонія
Задивлена в Небо-дорогу:
Хмаровану білим і синім:
Воно нині небо Ноя
І трохи мрійника Яфета:
Яфетичні народи-номади
Виходять зі скрині Степу
І блукають старою Европою,
Яку колись викрав бик:
Білий як піна морська,
Рогатий, як Місяць,
Хвостатий як ти.
А дні, як намисто з перлів,
Які вухастий тубілець
Дістав з прозорого моря
І заплющивши очі
Мріяв про рибу крилату,
Про човен і весла, про зорі
І квіти на березі мрій.

Набачив кіт мишеня.На жертву кинувся прожогом,
Та кляте звіриня встигло сховатися у нірку.
Почухав кіт потилицю і рішенець почав шукати.
Надибав:і заліг неподалік. Спочатку тихо, а потім голосніш,
Удавши з себе пса, зачав гарчати, а потім як міг і загавкав.
«Оце так радість!-мишеня в нірці почало скакати.-
З’явився ворог і котові. Дременув нарешті з переляку.
Тепер можна безбоязно і на світ вилазить».
І вилізло. І тої ж миті потрапило в міцні лапи.
«Як гарно знати мови»,- промовив кіт, облизуючись ласо.

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – обізвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Нам стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Він звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Вона не дивувала, що так нескладно говорив.
Чекала терпеливо.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб не зникала.
Голосом бодай являлась».

P.S.
Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.

У краплю води
Наче в кавалок свічада
Зазирає нажаханий Місяць.
Щурі між собою шепочуться:
«Від молодик – цей свідок Каїна…»
І думають, що то козлоногий Пан
Блукає з восковою свічкою
Між зірок – вуглин тліючих.
А він просто дивиться на всіх нас
І не вірить: як вони отак ось
Вже тисячі літ,
Вже тисячі покалічених літ,
Вже скільки ночей – не злічити,
Вже стільки темряви –
Вистачить на всі чорнильниці:
Бо кожна чорнильниця – це колодязь:
Без журавля і без перехожого,
Без спраглих і без коромисел зігнутих:
Кожен з нього черпає:
Хто отруту, хто істину, а хто бруд,
Вже давно мали б висохнути,
А люди все варять чорну кров світу сього,
Варять з тьми ночей і бузинового соку:
Щоб вироки підписував пером вороновим
Черговий Тіберій чи новий Симон де Монфор,
Чи писав літанії про квіти злі
Парижанин Шарль.

Як змія було викинуто з раю,
Топтали всі його, хто тільки забажає.
«Ну, що робити, Боже? Підкажи!..
Така ж бо доля й у вужів...»
«Візьми та й укуси того, хто тебе топче.
Інший, повір, топтати вже не схоче».

Р.S.
Наруги нема на світі більшої,
Як б’ють тебе в щоку,
Tи ж мусиш підставляти іншу
Замість одвітить тим же.

я витратила себе на примус жити
у залишку чистої води — немає
навпроти мене святий Антоній співає
по праву руку Георгій
по ліву руку безсилля тих кому не вистачило часу
я більше не можу нести це тіло світом
я більше не донесу

а місто юрбиться кублиться шипить звивається
яке йому діло до храмів та до людей
у голові моїй лише пам’ять
перед очима сім‘я
та залишки вихолощених ідей —
не мрій!
«не мрій», — казали мені провидці нового
бо не збуваються мрії не вписані у ПеКаДе
якщо кошторис тебе кимось там не затверджений
то значить немає тебе
десять «не» на шість секунд тексту — заборонні знаки
конають під тином або на порожній парковці метафора та смисл
загнана у глухий кут скажена собака
кидається мов дикий лис — відчайдушно страшно
із розумінням що це останній бій
остання мить
заявити про себе голосно й неприкрашено —
так як болить

а суєта тим часом натягує ніч на старі дахи
простим рухом відверто й неприкрито
вспокоюючи містян у клітках квартир зганяючи до корит
даруючи вечір яко безкоштовний зефір
малим дітлахам з широкими горизонтами
— тикають аби вони помовчали позакривали роти
доки дорослі побудуть до них байдужими
в полоні власної беззмістовної суєти
з якою дорослі на «ти»

я думаю цілий день сьогодні про некрасивих людей Люсьєна Фрейда (чи Фройда)
про Лі Боуєрі, про С’ю, соціальну інспекторку та інших у яких імен немає
про королеву із підборіддям садиста-мужика
про Генрієтту — найвідомішу лондонську хвойду обіловану гостряком Люсьєнового мазка
та інших у яких імен немає — вони коштують тепер мільйони доларо-євро-фунтів
некрасиві люди Люсьєна Фрейда (чи Фройда) житимуть вічно
ніколи не повмирають — заручники та арештанти буття

я витратила себе на примус жити
ніби дурне дитя зефіром напхавши рота утративши надважливе —
правдиву
красу

я більше не можу нести цю душу світом
я більше не донесу

11.06.2021, (с) Тата Рівна

На пішохідній доріжці стрілись ми раннього ранку.
На прив’язі він біг попереду хазяїна.
І раптом, наче вкопаний, спинивсь переді мною
І пильно так, по-людськи начебто на мене глянув.
Хвилина, друга, а він усе дививсь.
Погляд карих очей його непросто витримать було.
«Ходімо!- сказав хазяїн і за пасок дьорнув.
Пес неохоче зробив крок, прощально на мене глянув,
На подив хазяїна заскавучав і знехотя подріботів.
Може, намірявсь сказать щось на прощання?..
... Про реінкарнацію подумав я тоді без скепсису.

Він теж був руфером –
Майстрував дах на семи вітрах
Між землею сірою і прозорим повітрям –
Холодним як ніч чужа,
Дивлячись в небо очима сірого птаха –
Коли Білі зорі ховались за хмари,
А кратер Плутарха нагадував око –
Селени-ворожки, володарки чорних псів,
Що зазирає в каламутні глибини
Озера Мічіган
І стає на мить скво із племені віннебаго.
Він теж майстрував:
Чи то плащ, чи то сховок,
Чи то світ у свічаді (там),
Чи може галеру, що пливе
Хвилями моря під назвою Час
Чи то пірогу, що пливе річкою,
Яку назвали Епоха:
З минулого – а куди невідомо,
Чи може ковчег-притулок,
З якого випускають голубку:
Пошукати останній кавалок Сарматії,
Останню жменьку чорної землі Скіфії.
Він теж літав:
На крилах із черепиці рудої
Як кров, в якій отрути жар палить
(І про це забуваючи) –
В небо – там де сузір’я Лева!


Примітка:
Ілюстрація – автопортрет художника Всеволода Максимовича.

Вона любила гуляти в дощ без парасолі.
Тоді на кінчиках її волосся розцвітали квіти, схожі на незабудки.
В іі очах давно купалося небо...Її вуста цілувало сонце...
Вона любила гуляти в дощ без парасолі
І милуватися крапелинами райдуги на долонці...

Йому подобалося ходити в дощ з оберемком соняхів.
І він вірив у те, що соняхом небо малює веселку...
А ще відчував дивні нотки запаху незабудок
І те, як у серці щезає нарешті смуток...

Вони завжди так чекали дощ і блукали без парасолі...

Бог помсти, Бог помсти з’явивсь.
Піднісся Суддя землі.
Віддай належне пихатим...
Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?
Як дає Господь людині знання,
То й думки її знає,
Бо суєта суєт вони.
Блаженний, кого Ти караєш, Боже,
І Тори Своєї навчаєш,
Аби був він спокійний в час лихоліття,
Допоки злочинець не потрапить в яму.
Адже не віддасть напризволяще
Господь Свій народ
І спадок Свій не покине,
Бо до правди повернеться суд
І до всіх, хто не покривив душею.
Хто стане за мене проти беззаконня?
Хто підтрима мене проти злочинців?
Якби не Твоя допомога, Господе,
В могилі була б душа моя.
Коли я сказав: «Заточилась нога моя»,
Милість Твоя мене підтримала.
У роздумах різних насамоті
Твоя підтримка розважа мою душу.
Чи ж стануть другом Тобі
Ті, хто сидить на престолі
І беззаконня робить своїм законом?
Звинувачують праведну душу
І кров безневинну осуджують.
Та став Господь мені за твердиню,
Скелею став моєю.
А тих,хто чинив беззаконня й зло,
Господь Бог винищив, винищив наш Господь.

Розруха плоті собі на дні,
голоси непочулих слів
або вереск листя,
зажовклого відсебе.
Відсебе земля заживає,
тому – це пояснення,
інше – труна.

Е. Зрозуміла.
Як музика?

26 травня 1993 р., Київ

Ми сіяли жито на полі глиняному
Нашого болю, а зійшов мох.
Намелемо з нього зеленого борошна,
Напечемо коржів гірких як дні суховію,
Будемо ними гостити
Злого божиська Сонце.
А тобі в кучері
Я вплітаю фіалки лісів ведмежих –
Лісів варварів-зайд:
Нехай на них глипає
Синє око шамана-травня
Чекаючи на сузір’я Лева,
Щоб воно знову на Небосхил вибігло
Риком захмарним
Нову звитягу віщуючи.
А ми все під Небом ходимо-колобродимо,
Все чогось шукаємо – чи то коней сірих,
Чи то днів минулих та в криниці втоплених,
Чи то журавля, що біду пророчить,
Чи то волі потворами вкраденої,
Замість ліхтарів собі блиском мечів
Дорогу присвічуємо:
Нас праліс ховає,
А ми зі схову вертаємось
До людей, що жнуть мох замість жита,
В ярмо вовків замість волів впрягаючи,
Одягають свиту на Сонце,
А на Місяць солом’яний плащ.

***
Всі ці світлини як довга розповідь про втрати
Про те, що є тільки на фото,
І чого насправді немає.

Розкажи.

Розкажи мені, хто ти:
розкажи, чого у тебе немає.
Радості?
Любові?
Спокою?
Чого?
Можливо у тебе немає тебе?

Всі ці завмерлі зліпки часу в стрічках новин.
І люди хмуряться строго, одягнені модно, і дивляться «модно».
Ще б пак: часи динозаврів минули,
Тож треба у ногу з часом.

Та хіба за часом встигнеш?
Хіба встигнеш за тим, чого більше немає?...


Втрачай більше і отримаєш більше

Твої втрати –
Сліди, які ти залишаєш по собі.
Немов луска риби,
Яка виблискує на жовтому піску,
Ти вичерпуєш втрати, а в тобі прибуває…
З кожним «у мене немає» - тебе все більше і більше

І так – до останньої лусочки,
Що теплим тривожним слідом
Ще довго тріпотітиме не піску

Маленькою рибкою….

Я драгоманом тепер
У війську зеленого лісу:
Перекладаю на мову шпачину
Шелест старих осокорів,
Людям-блукальцям тлумачу
Слова весняного вітру,
Які переказує ясен
Шарудінням своїх зелених рук,
Які записує жук-літописець
Знаками болотяних черепах –
Там – під корою ялин,
На брунатних стовбурах мертвих.
Листя достатньо –
Для сторінок палімпсесту,
Для апокрифу злого єретика –
Травневого вітру гір –
Весняного вітровію-бурлаки,
Що несе сірі хмари журби
В країну, що плаче за цвітом вишень
Тихо,
Без сліз.

А я знов занотовую,
Знову записую
Чорнилом кольору вохри
Все, що вітер шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий, шалений –
Гайдамака весни.

Весна для мене,
То святе
Її люблю, її плекаю
Сніги зимові ростають, як довго я цього чекала .
Весна для мене,
То святе
і цвіт її не можна не любити
Лише пишатись тим,
Шо це усе моє...
Весна для мене,
То святе
Любіть усю її!
Я закликаю!
Пишайтесь тим,що маємо ми це
І тим, що це все , в нашій Україні!!!
2021рік

11
далі – долі дулі

12
добути дебати, добити…

13
О слава – і слива, і злива

14
і Лесі, і Люсі у лісі лосі – і лисі, і ласі

15
а сила села – і сало, і Сула

24.05.2021

Вікторія Кольцева, поет, літературний критик, суддя всеукраїнського конкурсу “Поетична доба” 2021, зазначила, що ці вірші – одні з найкращих, вони набрали 29 балів із 30 можливих. Автор – Олександр Харчук.
Отож – читайте і «насолоджуйтеся»!

Оволодіння І

оволодівали мною
вони оволодівали мною по черзі
я не міг поворухнутися
вони
мама не зверталась в поліцію
не хотіла мене травмувати
мама хотіла як краще
у нас такого ніколи не траплялося
казали сусіди, сусіди сусідів, суки
боже боже яка трагедія може
він сам упав і напоровся
на якийсь штир
казала вчителька
а коли мама таки написала заяву
інші теж почали це повторювати
не хотіли мене травмувати,
не хотіли мені вірити
чекали на результати
експертизи
я вдягав той використаний презерватив
який вони надягали по черзі а потім
викинули в тій недобудові і намагався
оволодіти собою
повірити в те, що цього не було
але ніяк не міг як не старався

оволодіння ІІ

Що чи хто. Володіти собою
чи володіти кимось. Чимось. Оволодіти
кимось. Чимось.
Ти оволоділа мною посеред площі.
Я майже не пручався. Заскочений
Зненацька.
Ти оволоділа мною.
Чи кимось іншим.
Чимось.
Це єдине що мене турбувало потім.
Коли я намагався оволодіти собою.
Тобою.
Кимось.
Чимось.
Кажуть тобі мало би сподобатись.
Ти ж таке кажуть любиш.
Мало би тобі сподобатись.
Мало би й мені таке кажуть теж.

оволодіння ІІІ

назва батько це щось середнє між татом
та чужим, чоловіком чи жінкою, обома,
ніким
назва батько має безліч відтінків, слів,
що переливаючись на сонці, пронизують
шкіру й повітря сліпучими відблисками
примруживши очі я біжу
назва батько має безліч пустот, порожнин
наповнених брудною іржавою водою
та нечистотами
назва, яка має в собі стільки
всього різного, стільки всього
сподіваного та пронизливого
уявного та уявлюваного що
аж тіпає, коли щоночі лишаєшся з ним
наодинці.

Матеріали з сайту https://poetryage.com.ua/?p=2009
© Творчі лабораторії

1
плющ – площ плащ

2
сан сонь – синь

3
стріх струх страх

4
сум: сом – сам

5
ТРИ БАЖАННЯ
морс, мерс, Марс

6
як мак? – смак!

7
Світ спить мить

8
Жак – жах жаб

9
ріж руж раж

10
НА КАТКУ
Лід. Люд. Лад.

05.2021

У божевільному морі,
Яке я побачив там –
У глибинах твоїх очей
Плавають навіжені риби,
Що вміють літати на рифами,
Шалені блискучі почвари –
Вони полюбляють циклони,
Тайфуни з очима хижими –
Очима кагана орди.
Їх ловлять вдягнені в сіре
Бородаті старі рибалки,
Кидаючи конопляний невід
В прозору синю глибінь
І майструючи човни гостроносі
На березі Скель Сподівань.
В очах твоїх море
Неспокою вічного,
Де хвилі думок трощать барки,
А я флібуст’єр – шрам на шрамі
І пливу навмання,
Бо жодної зірки
І компас поцупила відьма,
І хронометр показує час
Короля Едуарда Сповідника,
А бом-клівер і фок
Зірвано шквалом істерик.
У морі твоїх очей –
Морі вікінгів, дочок Доріди
і синіх китів
На реї іспанської бригантини
Мене (як корсара) повісили
Якось уранці
Коли Сонце було голодним,
Коли сіль виїдала очі…

Моє життя недоречне –
Це дим легкий, що тане в синяві –
Дим сірий. Дим, що зникає
В синяві неба злого
Над конусом Фудзіями –
Потойбічної мрії айнів.
Моє життя випадкове –
Це сутінки над дірявим човном
Старого рибалки Аластара О’Коннора,
Що слухав щодня шепіт чи гуркіт хвиль,
Але так і не зміг навчитися віршувати
І заглядав в очі рибам шукаючи там Істину
Якої немає – вкрали. І повернути забули.
І тепер він слідкує за димом
Своєї старезної люльки
І шукає від отого диму слід –
Там, над горою Бін Гулбан.
А може моє життя безглузде –
Лише слід від диму вогнища,
Яке запалив дивакуватий Патрік
На зло королю, що боявся моря
І про який шепотіли друїди,
Що той дим лихий та недобрий.
Я зникну, бо кожен слід не вічний,
Особливо слід на воді Ірландського моря,
Чи слід на болоті Банші,
Який лишила чапля
Своєю лапою чалапатою…

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Я стою біля брами
Розчахнутої, як діжа
В якої відвалилося дно,
Я стою на межі
Між містом і пустелею степу
І бачу очима сірими
Як філософи несуть на продаж
На ринок світу сього
Свої бороди нестрижені, незачесані
Наче думки після сієсти в Мілеті.
Я бачу гетер корінфських,
Що несуть уламки мідного дзеркала,
Граючи веселу мелодію Аркадії
Срібними дзвониками Родосу,
Що причеплені до босих ніг
(Пилюка).
Зрадницький степ,
Якому паротяг заозерний
Будує майбутнє
З цеглинок пари та гуркоту,
Вабить дорогами-зміями
У Ніщо.
А я вірую в ковилу та Сонце
І досі лишаючись коло брами відчиненої:
Брами,
Яку ніхто і ніколи
Не зачинить руками мозолистими,
Не приколотить до воріт щита з драконом
Хвостатим, як все, що минає,
Не замкне їх списом гострим,
І не крикне голосно з мурів
За обрій втікаючим хмарам білим:
«Варвари!»

На скронях старого ідола
Кам’яного, як все минуле,
Гусне оксамит зеленого моху:
У кам’яного діда – сторожа льоху,
Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
Театру абсурду, де коні актори,
А трава – декорація, а сліди на піску –
Це лише літери абетки давно забутої –
Абетки тірсенів чи то пеласгів,
А вітер – це лише музика – музика забуття.
Над рівниною сліпого оракула
Авгуром чужим читаю книгу Неба,
Здивовано здоганяючи поглядом
Політ злиденного крука:
Вистежую чужинецьких варварів,
Випробовую гостроту стріли
Пальцями, що звикли до струн ліри,
Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
Що не згубив торбу залатану
З рукописами пеанів-віршів
Про бабака-провісника:
Насвистів він мені пісеньку –
Пісеньку про майбутнє розстріляне –
Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
Але не позичене, не загублене.
А на скронях чи то на кресах
Мох
В того самого дідугана кам’яного,
Що сторожить льох великий,
Що досі таки не розкопаний,
Не розкрадений, не розорений
Зайдами.

Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.
Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
дивоцвіти любові,
вимальовую райські пейзажі,
озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
добуваю із серця
вогонь пломенистий,
якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…

Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
тексти, народжені там,
у глибинах свідомості
про сутність людського життя.
Ви, мої добрі сивочолі чародії,
що топтали ряст у старезному лісі
і добували із пахучих смол
живицю Слова, натхненницю Духа –
не промине Ваша бутність
із вітром ненаситним, прощальним,
із датами,
викарбуваними на каменях,
із поверненнями Ваших тіл попеліючих
у землю-матінку…

Не проминає бо сила любові,
вінок з яскравої зелені розквітатиме
щоразу,
коли пам’ять світла, немеркнуча
торкатиме Ваших імен…

У весняних дощах
живодайні краплини безсмертя –
на могилах мужів-чародіїв
засіється свіжа трава…

19 квітня 2021

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.
0 коментарів
Напишіть коментар…

Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й пророки, що перейшли за сотню,
Були далекі од цієї схеми, і далі він вважав, що молодий.
Та ось, як на собаці, рани перестали заживати,
Болячки почали одвідувать частіше..
«Дістала все ж і мене триклята старість»,-
Скаржиться тепер тим, перед ким донедавна хвалився.
Став богомільним. І в молитвах благає Всевишнього
Здоров’ям наділити, а вже потім - віком.

«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Я стою серед селища,
Мурованого з кавалків білого неба,
З шматочків жовто-сірої тверді,
Яку придумав бородатий друїд,
Серед селища, яке пахне вересом та картоплею,
Я бачив:
В селищі Дромахар
Засмутилась людина, що продавала яблука –
Оті червоні яблука, які смакував Адам,
Які звисали гронами в саду предковічному,
Що посадив бородатий друїд
Вчора.
Я шукав руїни замку вождів клану О’Рурк,
Шукав, але не знаходив,
Дивився, але бачив лиш тіні –
Тіні, які зникали в синіх очах людини,
Яка продавала яблука,
Які смакував Адам:
Може він теж був ірландцем?
Бо хто може ще так здивуватись,
Так не повірити – очевидному,
Так захотіти заснути
Серед вітряних пагорбів,
Що назавжди поросли вересом,
На яких ніхто і ніколи
Не посадить
Сад.

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

По небу можна надивлять хіба що майбуття.
Отож, крізь морок вдивляюся в калюжі.
Уже зібравсь додризати до сховку,
Та бачу: птаство начебто не поміча дощу
І навіть не збирається до сховку.
Щоправда, кудись поділись горобці
(Ну, що з цих крихіток питати),
А от ворони, горлиці і голуби, й шпаки
Розгулюють, старанно, порпаючись в конюшині.
А, може, це один з дощів, коли, промокнувши,
Варт зрезигнувати і, неквапом далі йти,
Час од часу поглядаючи не на калюжі, а на птаство?
Воно мудріше, бо не відірвалося, як ми, од суті.
Господь же наказав Адамові дать імена усьому,
Чим Він так щедро наділив Природу.
Мабуть, за чварами сімейними наш праотець забув
Нащадкам передать прості її закони.

Ми танцювали
Ногами босими під музику вітру
По землі притрушеній попелом
Під жовтим Сонцем.
Ми говорили
Слова колючі наче плоди нетреби
Мовою темного лісу і порожнього поля
Під жовтим Сонцем.
Ми лічили
Білі каміння серед чорної гальки
На рінні ріки сподівань марних
Під жовтим Сонцем.
Ми ліпили
З липкої глини людей подоби
Чи то богів байдужих краю солом’яного
Під жовтим Сонцем,
Яке слухало крик людини,
Що знала коли впаде дощ
Мідними краплями на душу хліба
Під жовтим Сонцем.
Ми жили на попелищах,
На землі, що втомилась
Дарувати нам зерна кольору Сонця,
Ми жили ніби мріяли,
Ніби на щось сподіваючись
І приносили треби
У печері підземного мороку
Тій, що стала чужою.
Ми пішли, заховавши Істину
Десь там – у глибинах спогадів
Шляхом жовтого Сонця.

Я збираю в діряву торбу метафор
Тіні весни Петрарки –
Цегляної квітки Етрурії,
Хвилинами чужих анемон Тоскани –
Квітів холодного вітру
Босоногої Мнемозини –
Дочки Урану, сестри Океану,
Діви старої, очі якої стали прозорі
У відблисках Місяця – срібного флорина,
Що раптом викотився на стару скатертину Неба:
Він загубив. Хто ж іще. Більше нікому.
Хотів кинути – вічній жебрачці Ночі:
Ver cinereo tectum velamine
Nox rimosas mus. –
А ми це повторюємо,
Шепочемо наче молитву,
Наче закляття весталки,
І своїми очима – старими як світ –
Які вже все бачили –
Поспішаємо поглядом
За тінями березня – замерзлого зайця,
Що тікає назустріч колючому снігу:
Туди, де птахи дзьобами довгими
Пишуть в повітрі сонети
І трохи прози – бо березень, березоль –
Час, коли все тимчасове:
Навіть дерева плачуть,
Навіть квіти – шматочки блакиті,
Навіть срібний флорин Місяця
Не для нас. Для Атіса – царя Меонії,
Батька Тірсена.

А хто сказав, що я жива?
І хто сказав, що я не мертва?
Я впала на тебе.
За вікном засніжило.
Нитка реальності порвалась.
Реальність виявилась несправжньою.
...
Того міста вже не існує
Але вона все ще чує кавуновий запах
На засніжених піском руїнах
Запилені ноги в босоніжках кольору пісочного пилу
Реальність розпадається
...
На вулиці падав сніг
То був пил руїн того міста
Чистота і натхнення
Літній Київ після дощу
Синя сукня всіяна квітками
Можна почувати себе вільною
Йти по автобану
...
Чи всі вікна показують те ж?
Падаючі брили розваленого життя

2021

Останній патрицій осені,
Що мав колись тогу,
Та втратив –
З неї пошили прапор –
Останній прапор вовчиці
Ватаги пройдисвітів Ромула,
Горожанин останній журби
(Urbi et Orbi!),
Бо осінь: час бігти стежиною
За жовтим листочком ільму,
Що поволік вітер –
По землі, по землі, по землі –
По цій – потрісканій –
Бо осінь – час сивочолих
Центуріонів.
Він підіймався сходами:
Думав – ведуть вони в Небо –
Останній аристократ очерету –
Цар сутінок, князь вигадок,
Герцог білого моху:
Зійшовши на башту
Побачив – там осінь –
Там, де холодна синява,
До якої безодня
І годі долинути.
На башту зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг, як і всі, хто живе
В цій країні телят,
Хто марить і снить, бо життя то є сон,
Зійшов, а там осінь:
Куди не поглянь – всюди осінь:
В Італії хижій,
У Скитії дикій,
І навіть в Елладі –
Лиш осінь, і листя, і вітер.
І тога – подерта на прапор
Повстанців.

Сни, в яких достигає пшениця,
Жовтогарячі сни колеса Сонця –
Воза огненного, в яке повпрягав
Коней білих нестримних шалених
Час (а ми його бачимо).
Сни солом’яні літа довершеного
Вип’ємо замість меду п’янкого –
Бо Час (а ми йому треби вершили…)
Келих піднімемо снами наповнений –
Таки цими, серпневими, ковиловими:
Піднімемо келих за жорна:
Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
Все перемелюють – сиплеться борошно:
Біле розсипане борошно зір.
Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
В печі якій хліб нам спечуть
З тіста отого небесного?
Ми оремо землю – кожного разу
Як кусень щербатий Місяця-коржика
Травам накаже рости.
Оремо, в плуга впрягаючи
Білих коней світанку,
Чорних коней ночі,
Каурих коней вечора,
Чалих коней присмерку.
Оремо землю чорну
В яку колись ляжемо попелом
Наших домівок.
Ми – подорожні вічні
Кидаємо в праматір землю –
Ні, не зерна – зірки.

Виходьте зі свого сидячого будення, пані Шело.
Поминувши невгамовних голубів,
Потьопаєм туди, куди Ви мене якось позвали.
Недавно був я там. Бузок ще не зацвів.
Поведу і я Вас на єрусалимську вулицю Лілах,
Де тільки івритська назва бузку причаїлась в ній насправді.
Так що не гайтесь - збирайтесь якомога швидше.
Може, довідаємось вочевидь, що за рік настала зміна:
Вулиця відповідає своїй назві і вже не київським спогадом,-
Ароматом єрусалимського бузку пройметься серце.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

Йду я від заходу Сонця
На його горобиний схід –
Туди, де воно прокидається,
Де воно вмивається
І виглядає між пагорбами,
Де воно розтулює вогняні очі,
Щоб споглядати каміння:
Особливо оцей – Камінь Долі,
Я йду від заходу Місяця,
Де він ховається переляканий,
Подивившись на Ночі Зла,
Де Місяць знаходить спокій,
І виймає свої сни з торби,
До наступної тьми банші,
До наступних криків боліт,
До наступних сутінок Пака.
Я йду до сходу Місяця,
Туди, звідки він викочується,
Звідки його чекаємо:
Ми – сліпі у темряві,
Ми – жадаючі світла,
Нехай ось такого – холодного,
Нехай ось такого – підступного.
Я йду від берега моря,
Де хвилі співають реквієм
За старим рибалкою –
Пастухом оселедців.
Я йду до іншого берега
(Бо на острові куди не підеш –
Приходиш берега хвилями битого*),
До берега, де хвилі сині
Такі ж солоні, як сльози,
Де замість риб лускатих
Плавають срібні ножі**.
Я з клану блукальців –
Волоцюг рудочубих,
З клану каменярів вільних,
Що збудують вам башту,
Вам – вбраних в картаті кілти.

Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
* - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.

Малятко, ти намірилось будь-що
Спіймати голуба... Бодай одного...
Принаймні того, що накульгує на три лапки...
Та дозволь спитати: «Ти ж не кіт, що чуманіє од м’ясця
(І котрому, до речі, теж не вдаються лови)?
Хочеш притулитися до нього, погладити – тай годі?
Але ж про намір твій не знає голуб...
Байдуже йому, людина ти чи кіт. Він оберіга свободу.
Отож, переймись нарешті голубиною тривогою,
Збагни: інстинктом - ти не кіт: є вдома дещо попоїсти.

Серед полум’я
В якому тріскотить ялівець,
Яке розпалили кременем
Змість того, щоб чекати на блискавку,
Серед полум’я,
Яке одвічно горіло в Ірландії
На тій горі, де журилися люди в білому,
Що посадили на серед каменів ясен
І говорили, що то гора поганого диму
Тоді, коли зацвітали вишні –
Дикі,
Як і все на нашому острові смарагдовому,
Як і все – навіть полум’я
Посеред якого танцює Той,
Хто Володіє Світлом.
І в тому світлі полум’я –
Коли світом заволоділи сутінки,
Не весняні, ні, а ті, що одвічні,
Від яких не рятує свічадо,
Сутінки,
Що приходять до нас з того часу,
Як топтали білий цвіт залізними чоботами,
Люди, що припливли на човнах-вітрильниках
Здалеку – з того боку від ірландського моря.
Світиться досі отой вогонь серед темряви,
І танцює у його жовтих променях
Та, Що Приходить у Снах,
Приходить до мене тільки у снах,
У моїх снах кольорових,
Овечих, солоних і вересових,
Тільки у снах…

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани́

Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом, напевне, вслухаються в теревені любителів сваритись.

Якийсь дивак нетутешній
Малював на мої вікнах папороть –
На вікнах, що завжди люблять світло
І дарують промені необачним мешканцям
Дому, що стоїть на піску,
Що висипався з клепсидри Вічності:
Ним рахували епохи – так необачно,
А він висипався.
Добре, хоч ходить вулицями
Попід вікнами, попід тинами і парканами
Художник білих папоротей,
А не той, то зачиняє брами
І краде сірі очі людей тиші –
Щоб не бачили, щоб блукали в темряві:
Там, де потворки шукають тебе –
Необачного, недоречно, непотрібного.
Той, що зачиняє брами
Приходить, коли настає темрява,
Ховає вкрадені очі в скриньку
Зроблену в чорного дерева –
З тису старезного і отруйного,
Що ріс в забутій ущелині,
Проклятій шаманом-калікою
Народу довгих мечів і кудлатих коней
В ущелині сірих каменів і річки холодної,
Куди ніхто не ходить, не бродить,
Не колобродить, ніхто,
Навіть Мара оминає його.