Потоки Стіксу переплив,
В Аїд Орфей спустився з неба
І вимолив, сльозами злив
Він Еврідіку в світло Феба

Торкнулась хвиль космічних струн
Тонкими пальцями Евтерпа
Гримів Перун зі звоєм рун,
Від звуків тих душа затерпла

Прийшов і ти в мої світи,
Злетів з орбіти мов комета
Яскравим шлейфом засвітив
Весь простір, що є квазі-, ме́та -

реальність – царина чуття.
Це храм, де ніжність розквітає
Лиши сміття, зніми взуття
в притворі. І мандруй до таїн!

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

Прийди до мене на пуантах,
А зверху ще - у білих бантах,
Яви красу єства хмільного...
І більше з одягу - нічого!

грудень ?525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

На обличчя душі натягну забуття арафатку
Власяницею тіло бажань огорну, хай пече!
Випікає все те, що хибує з самого початку
А торбину думок перекину за голе плече

На фантазії - кукіль, на пристрасті - мідні вериги
Одягну і піду, відшукаю собі іншу путь
Доки можна втекти, доки повінь твоєї відлиги
Не збурила льодів, підіймаючи спогадів муть

Хай всихають озера, спокута випарює воду
Залишає сліди на глевких берегах біла сіль
Спокусився на юної німфи нефритову вроду
Розгадав просто неба у шалі пташиних весіль

Хай не грають оркестри, хай стихнуть пісні солов'їні!
Хо́ри наших чуттів не триматимуть ніжності стрій
Не давай ауфтакт! Горло стисли обійми зміїні
Де померли метелики - рине кажановий рій

Битим шляхом піду, забувай таємничу мольфарку!
Що писала вірші, обертала в саке прісний рис
У будиночку чайному з сузір’їв трусила заварку
Розливала розваги на будь-який смак і каприз

Галактичне морозиво клала в озерну креманку
Найсолоніші з тез вистеляла Чумацьким шляхом
Та із рози вітрів спромоглася зробити шарманку
Ну а ти,… чоловіком не став, і не був женихом.

Наче коней гнідих запрягаю хмаринок отарку
І проїду повз тебе, молодик мені за ландо
Вітражами промінь намалюю веселкову арку
Перетну рубікон, розмежуюсь на «після» і «до»

Не шукай! Не розпитуй! На наших лазурних дорогах
Непролазними хащами бігають хижі вовки
Не полюю уже, не танцюю на чортових рогах
Не окутую мрії в небесно-прозорі шовки

Не вдягаю фати, не побачиш північну Аврору
Іншим світлом засвічена, хоч темний уже мій хітон
Я сповідала гріх «Адвокату», а не «Прокурору»
Наречена Христова. Йому віддала камертон.

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Сумно
коли капітан навігував з вітром не заодно
склавши вітрила вітрильник пішов на дно
коли музикант ненароком порвав струну
надсадно вібрує дека шторм віддає луну

Все одно
нехай в океані буде холодно й голодно
єством своїм огорну капітана лагідно
скерую потік Гольфстріму до нас в западину
в розколі магмою засмажу гідру-гадину

Вип’ємо
солону воду обернену на п’янке вино
сади коралів постелимо мов м’яке руно
стихія тиском задемпферить луни пелену
я натягну на скрипку свою нову струну

Елізіум
плани фортуни на залишок днів зірвано
симфонію духу нехай і на дні зіграно
має скрипаль чи капітан німфу віддану
дав океан йому в подарунок підданку

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

То що - писати про кохання
І шепіт "я тебе люблю"?
Гаразд. Почнемо. Я у ванні,
А вухо чує "хлюп" та "хлюп".

Кохана шкрябає по спинці -
Тримає мужа в чистоті!
Стоїть без ліфа та спідниці...
Та мова не про це утім.

Тепер намилює маківку,
Бубнявіє могутня брость.
Ходім, орати буду нивку:
В перину обидва "шубовсть".

Пахкий, неначе матіола,
Статура - кремез! Аполон!
Упала в ліжко правда гола,
Заграв чуттів акордеон.

А далі, друзі, майте совість -
Табу, інтимна таїна.
Пора закінчувати повість,
Бо ще розсердиться жона.

А щастя кличе: - Котик! Милий!
Ходи сюди! Бери мене!
Любіть, допоки є ще сили.
Читати годі - то дурне.

26.12.2017р.

Розбудили сон литаври мідні,
Світ пахкоче запахом айви.
Словом доторкнулися охвітнім
І сказали: - Птахо! Оживи!

Он, маестро вишива на скрипці,
Пацюків зриває у танок.
А її поези - білі птиці,
Книга - перламутровий вінок.

Кожен твір - осонцена мережка,
Кожне слово - ребус-філігрань.
Глипа бевзь, не зна - орел чи решка:
Для утіхи недостатньо знань.

Нині пташенятко жовтороте,
Ледь навчився слухати порад.
А у неї меду - повні соти!
І плодами виповнений сад!

Час іде. Сніжок фарбує коси,
Вчуся нить сплітати золоту.
Вірю, що колись мене запросить
Вити гнізда у її саду.

02.12.2017р.

Чую сморід з люципера пащі,
Звуки єрихонської труби.
Баглося змінити світ на краще -
Гримав словом у пласкі лоби.

Думав, що достукаюсь до неба
Та не знав потрібних молитов.
Люд жує. Земні його потреби,
Байдуже - чи сі бемоль, чи до.

Я тону, знесилений, ламаюсь,
В океані бруду - все чуже.
Щогли впали, розірвався парус,
В серце розпач штрикає ножем.

Стигла мудрість зовсім ні до чого,
Бо в отари безліч пастухів.
Я шукав гармонію та Логос,
А знайшов словес пусті міхи.

Під ногами чую тихий шерех
І хлюпоче тихо водолій:
Вірні музи винесли на берег
В світ краси, незайманий, новий...

27.11.2017р.

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

колись-то я навчуся суахілі й
почну писати мовою віршата
з такою швидкістю, що нас не наздогнати
аж поки витворю нарешті любо-мило

аж поки справді витворю нарешті
важезний корпус творів геніальних
аж поки всі свої страждання та печалі
змішаю з медом у коштовній креші

моє писання галасу наробить
серед людей ув Африці далекій
і причаровані вкраїнським діалектом
мене тоді запросять у Найробі

де на летовищі сувора стріне варта
Феліпе Ньюсі, ЙОвері МуСЕвен
and virgins: beautiful: 137
і сам Ухуру Муігай Кем'ята

і пам'ятник на острові Мфангано
мені поставлять щоби там стовбичив
екватор споглядаючи навічно
із ранку в ніч і з вечора до рана

засіявши вокабулами ниву
і премію отримавши багату
я поверну до рідної до хати
вже класиком, а не байстрюк лінивий

тоді напевне на бібліотеці
що хвалиться безплатним інтернетом
таблицю вивісять на зібрану монету:
"Тут вештав він kiedy był małym dzieckiem".

а школа №2 на Копиловській
нарешті зміне свій паскудний профіль
але мені тоді вже буде пофіг
бо я пірну до вічності назовсім

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

Зелених слів зелене море,
зелених струн зелений ліс,
зелена віхола просторів,
зелений доторк теплих сліз.
Зелені очі – проти ночі,
зелено свічечка димить,
зелено листя затріпоче,
зелено вітер прошумить.
Зелена вулиця Зелена,
зелено вип'явся бузок,
і щось нашіптує зеленим
мені розгорнутий листок.
Зелених ласк зелена згуба,
зелені пригорщі весни.
Зелено пахне слово „люба” –
зелених зваб зелені сни.
Зелено дихають діброви,
зелено трави зайнялись.
Зелене мрево – чорноброве:
„... бо я любив тебе колись!”
Зелений сміх, зелена втіха,
зелена м'якість теплих губ –
і серед цих зелених віхол:
„... тобі я люб?.. тобі я люб!..”

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Трояндові кущі – в розмаї,
Птахи принишкли у гіллі.
Плакучі верби завмирають,
Спустивши коси до землі.

І понад висохлим ставочком
Кружляють легко голуби,
На романтичному місточку
Зітхає легіт голубий.

Лишив хмарин білявих смужки…
На лавці – ковані витки.
Казкова пані в капелюшку
Там вишиває подушки,

Немовби доленосні узи…
Я, ними зв`язаний, піду.
Здалось мені – поета Муза
Сховалась в райському саду.

6.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад імені М.Гришка
Сад троянд

Сонце не пекти уже, а гріти,
Пестить починає наяву.
В розкошах закоханого літа,
Як в обіймах Лелі я пливу.

Хвилі ледь помітне колихання –
Ласка чарівлива від Богів.
Моя душе, змучена коханням,
Опочинь між ніжних берегів.

Літепло мене оповиває
І гойдає ледь – туди-сюди,
Наче ми з коханою – в розмаю…
І не хочу вийти із води.

Я тебе, а ти мене – лелієм.
Відчуттям і досі тим живу.
Так немов моя солодка мрія
Втілилась, нарешті, наяву.

5.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Солнце-форму, как рифму,
я возьму без огня,
мандарином невинно
смотрит даль на меня

От воздушного эго
онемела земля.
Голубое пространство
и зеленая явь.

Озаренная небом,
Я спущуся, как в дар,
В белоствольное лето,
В белый день, в пенный рай.

От всего, что не бело,
я к реке убегу -
смою маску на небе:
там меня ведь поймут.

Солнца контур – о, диво! -
золотой, без огня,
мандаринно невинный
убежал от меня

Убежал, чтобы небо.
Белой дымкой чудес
Удивляло медведем,
Что внезапно воскрес.

Удивляло фазаном,
Что с медведя пророс,
Человек это знает,
Если светел и прост!

На кінчику пера - тремтить отрута.
Ще мить - і скрапне, наче кислота.
Добряче заробив колись Іуда,
Коли узяв срібляник за Христа.

На кінчику пера - дитяча казка.
Мелодія глибока і щемка.
Ще книжні (не живі!) добро і ласка
У розум уростають юнака.

На кінчику пера - жадання крові
Та заклики до лютої війни.
Гримлять залізних лошаків підкови,
Чуби холопів смикають пани.

На кінчику пера - слова присяги,
Яку дає країні кожен з нас.
Аби священні синьо-жовті стяги
Вернулись у Тавриду і Донбас.

На кінчику пера - жага наживи,
Дратує зір сусідові земля.
Феміда присуд надсилає мстивий:
Була - моя. Тепер уже - твоя.

На кінчику пера - слова любові,
Букет пахкий півоній і жоржин.
Пташиний спів, і зорі вечорові,
Квітучий сад щасливої душі.

Коли в житті настане кепсько дуже,
Проблем на плечі вляжеться гора -
Ходи на вогник слова, милий друже,
Тебе зігрію кінчиком пера.

04.07.2017 р.

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Як пам'ятаю мить чудову,
Коли в басейн пірнула ти -
Ледь не осліп я, чесне слово,
Від сяйва юної краси.

Тоді ковзнула біля мене -
Й перехопило подих враз...
"Тобі б на подіум чи сцену," -
Подумав, - "чистій, як алмаз".

У вічі глянув - і:
- Excuse me!
What is your name?..

Всміхнулась ти...

- Замовлю "Секс на пляжі"?..
- Smoothie!
- А на десерт?..
- Сoffee latte.


10.03.2017

І мелодії-хвилі ваби
перено́сили знов до книги -
до подушки найкраще книга
на продавленім ліжка дні,
і нехай там про вищі сили,
та ніхто не цурався втіхи -
у любовних обіймах краще,
ніж у Ветхій повік порі.

І у чарах не потонути,
хоч і сім раз по сім на тиждень,
або раз, та ніхто не зможе,
то Ніхто і не супив брів.
та чи Він лаштував усе те,
і земних не минав наближень,
тільки ангели Божі знали,
але хто би їх розумів?

Тож не каюсь, тому й не каюсь,
бо, і зрештою, скільки можна?!
Хто й для чого тоді ту книгу
про одне й те саме писав,
не сказавши ні разу фразу:
«тільки жінка безмежна, кожна.
І коли ти вже в ній і з нею -
це найвище з духовних справ!»?

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

Я покинула себе і у тобі заблукала,
А твоя мені країна вдвоє краща, ніж моя.
Я б в ній гралась, як дитина, і днювала б в ній, і спала,
Все в ній —любо, все —новіше, лиш хазяйка в ній -- не я.

Знаю, скоро доведеться покидати мені казку,
Доки нам обом не стало вкрай незручно, на біду,
Та до того, як прощатись, ти розрадь мене, будь ласка:
Що, якщо назад дороги я до себе не знайду?

2015

Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе — гостя дорогого на цей вечір,—
і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую награну упевненість у речі.


Бачиш — кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю, знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші.


Тут, у ці години вечорові я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає.


Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти — потай мені вдячна і щаслива.


Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,позови мене — я зачекаю.

2015

Хай все менше жінок, за якими нутром тремчу,
і бентежать діоптрії досвіду ті ще речі
на поличках тонких і крилатих колись плечей -
що й не хочеться далі, аніж за одеж парчу,
тільки хмелю в крові, і усохлого глузду течі, -
знаю, глибше, у кожної світиться Божий слід,
і, буває, у блиску Його ані попіл не чутний,
ні лід...

Жене хмарин рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч іноді на копію бліду
Скидаються. Уява так шаліє:

І каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.

Але коли буремна непроглядь
Їх перетворює на темні тіні,
Вони – мов чорні лебеді ячать –

Краси мов крила у сумнім видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легкий у чарівливім плині.

24.12.7522 р. (ВІд Трипілля) (2014)

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.

Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
І ніжних поцілунків урожаї
Вирощує в ласкавих небесах.

Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі й дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –

Ураз розвіє видива сумні.
Нам полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.

12.09.7523 р. (2015) Конча Озерна

Лежали, кинуті долів,
Як Дон Кіхотом Дульсинея,
Зів’ялі квіти на столі -
Рельєфні з каменю камеї.

І оберемки шелюги
Висіли, кинуті на реї,
Купці збирались на торги,
Пашіло сонце в апогеї.

І, поки день свого добіг,
З ковадла іскор гасло світло
І снопом падало до ніг -
Вона то плакала, то блідла...


02.09.15

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Гойдає муз на гіллі верболіз,
У такт заграли духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Танцює з дамою у темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Ще й лебеді на озері чудеснім.
Над ним самозакоханий Нарцис
На власну вроду задививсь небесну.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому.
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи і танцюють гноми.

11.08.7523 р. (2015)

Неначе наливні жита,
У запашнім буянні літа,
Чарівна врода розквіта,
Аж блідне осінь золота,
Бо так не здатна пломеніти.

Немовби в неї слів нема -
Окрилено шепоче вітер,
Бо це - поезія сама,
Любов"ю й ніжністю зігріта!!!)))

8.08.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

О ця хода із легкістю харити!
В очей розумних сяйві розчинивсь.
Я можу з Вами лиш поговорити,
Ну ще у щічку цьомнути колись.

І почуття, як стиснута пружина –
Табу на нас накладено навік.
Бо Ваша подруга – моя дружина
І Ваш чекає вдома чоловік.

В одному колективі - ми та свято
Тримаємось в напрузі віддалік.
Я можу з Вами лиш потанцювати,
Як є корпоратив під Новий рік.

На вулиці зустрінемось, яка ти
У нас печальна доленька лиха!
Не будемо там довго розмовляти,
Тікаємо – подалі від гріха.

Женем думки про зустріч, як не в тему,
Як мухи, змахуєм і так і сяк.
Та раптом в коридорі перетнемось
І Ви мені засвітитеся вся.

І я назустріч рвуся, мов до раю,
Рожевий очі застеля туман…
Та у житті продовження не має
Нездійснений службовий цей роман.

Туман розвіється, немов у гаю,
До праці бігти кожен з нас готов.
Лиш в гамівній сорочці знемагає
У закутку залишена любов.

18.07.7523 р. (2015)

Лише в уяві цю ношу ідею
Мов статую – із голови до ніг –
Вирізьблюю наснагою всією –
Твій поступ, жест – до рисочок малих.

Ліплю Кассандру віщу, не Цірцею.
І настрій радісний мене обліг.
Ти – ніби справжня донька Прометея,
Несеш добро для земляків своїх.

Чатує зло на тебе та ніколи
Не піддаєшся. Біс – де сів, там зліз,
Бо мужністю всі підступи зборола…

Дорогоцінний людству мій сюрприз –
Це завдяки тобі, о ясночола,
Живу у світі, де немає сліз.

3.07.7523 р. (2015)

гаплик

Минає час. Тече потік
у марева, у сни.
І настає година пік
у маєві весни.

Буяє сонячне зело
у місті, у селі.
І має клопоти село
великі і малі.

Ідуть подвір'ями дощі
і бульбашки пливуть.
А як немає, то «хрущі
над вишнями гудуть».

Усе таке як сотні літ
було ще і до нас.
Але не мислять у селі
як научав Тарас.

Орють лани плугатарі,
і падає зоря,
але вчорашні школярі
тікають за моря.

А що, закінчується сіль?
А що, коли не буде сіл,
не стане і панів?

Побила доленька гірка
і повінь часу, як ріка,
виходить з берегів.

                              05.2015

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

кінець

жаскі бажання божеволіють поволі
зникаючи у вібрах мікрофонів
писк пищиком по тілу шкряботиння
татуювання кігтенігтями тобі я
сочиться стрижнем стукає стіною
стікають нектарини сококров’ю
смолою липи позлипались губи
мої твої долонінавстіжгруди
нектару повні мікрофібри плоті
іразураз сильніше ти ж не проти
в перетинку пробарабанить меццостогін
клейкі тіла розверзнуться фоловінг
пульсує пульс по метроному тихо
кицюню не кричи спокійно дихай
2015

нічого

31-03-15

Дівоча доля - пісня нова
Вінок гербарій по воді
Дівоча врода волошкова
Цвіте весною - на землі

Пливе вона святкова , пишна
Навколо ніжить бірюза
Букетом - кольорова стрічка
Сапфіру квітка польова

Ще не поранена шипами
На білім - витканий бутон
Ще не засліплена сльозами
Її майбутнє віщий сон

Чекай , надійся , я з тобою
Оберігаю від негод
Тебе надійною ходою
Я приведу - у світ пригод...
2010р.