Половіють житА, а над ними сивіють тумани,
Повний колос вклонився в подяці землі.
Чи візьмуть до себе туман цей Карпатські Горгани?
Й заколишеться колос на своєму тонкому стеблі.

Половіють житА, жайвір пісню співає ранкову,
А проміння на житнюю ниву лягло,
Колосся проснулось й між собою веде знов розмову,
І колінці свої позгинало високе стебло.

Половіють житА, вітер котить колосяні хвилі,
Та й співають із вітром вони в унісон,
Не встиг озирнутись, а сонце вже знову на схилі.
Ця краса незрівнянна непомітно бере у полон.

18.01.2020 р.

Зимовий день
гілляччям голим
бродить:
хтось голосний
розбурхує
вітри,
жбурля в обличчя
чи сніги,
чи воду.
Чи бруд нестримний…
«Чуєш,
обітри
свій двір зелений,
тихо,
у покуті…»
Зима дрижить —
затишшя
ні рубця.
…Промерзлу душу
прагнуть
одягнути,
та хто спитав,
чи це їй
до лиця?

2020

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?

Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!

Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, "якого правди сила..."
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.

Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!

А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех...
і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.

Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках...

Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.

1 березня 1995 р., Київ

Якщо меча перекуєш на рало
Не матимеш ні волі, ні держави
Лише один плужок і той іржавий,
А ще ярмо, ніяк не кусень сала.
Не пахне батракові чорнозем!
На панщині горбаться хоч до згину,
Гни до землі свою покірну спину.
Плуж на того, хто у руці з мечем!
26.01.20р.

Г. С…

Час не спиниш і не перебореш

Страху німоти від самоти, –

Дякую тобі за те, що поруч

Є зі мною найвірніша ти.

Кращої не стріну і не хочу

Нині більше радощів і втіх, –

Дякую тобі за дні та ночі,

У обіймах жадібних моїх.

Лиш до тебе прагну звідусюди,

Щоби від самотності звільнить, –

Дякую за те, що, наче чуду,

Я тобі молюся кожну мить.

І в соку, і в цвіті безпреміннім

Вмієш бути завше тільки ти, –

Дякую за віру і терпіння,

І уміння щастя берегти.

29.01.20

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

Не уявляю, що у світі буде
через якихось дев'яносто літ,
але гадаю, будуть інші люди
описувати невідомий світ.

Мюнхаузени-німці окаянні
освоять на Венері океан
і запанує плем’я могікан
на Місяці, Юпітері й Урані.

І фенімори купери тоді,
гойдаючись у зонді на воді,
не відаючи, що таке ординці
і викопні гурони-москалі,
повідають поетам на Землі,
що ми були останні українці.

01/20

Я спішу на поріг
й відчиняю розмашисто двері,
Що, мов мур кам’яний,
розділяють тебе і мене.
І співучим пташам,
де всміхаються зорі завмерлі,
На крилах легких
мене щастя несе неземне.

Я спішу на поріг
й зупиняюсь застигло з розпуки,
А в обличчя шмагає
краплинами злого дощу.
І тремтять неслухняно
й безсило розкрилені руки,
А роз’ятрений вітер
кричить: “Не пущу! Не пущу!...”

2002

Рукави циганки
як ворота вшир,
доломан у неї –
дорогий убір.
А в тім доломані
пісня до людей,
наче із неволі
рветься із грудей.
А пісні у неї –
як весною квіт.
Розійдеться злато
у широкий світ!

2020

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіються й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри́, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?
Дякую Богу й за те,

Що незнайомим не тикаю,
Грань не руйную тонку,
І що з природою дикою
Поводжусь не як «дикун».

За щастя формулу знайдену
«Дякую!» Богу скажу,
Бо не розгублюю райдугу
І в найгучнішу грозу.

Що впорався із недугою,
Взявши наснагу у трав,
І що веселкою другою
Райдужну подругу дав.

Дякую ще й за поезії
Зрілі яскраві рядки.
Рівень її не понижую.
Бо їй дзвінкій завдяки

Пишною, віщою піснею
Богу подяка зліта
За мрію, що нині здійснюю
З вами. А річка життя

Рідним і друзям утіхою
Тепла і тиха тече.
Дякую Богу, що дихаю,
Й хочеться дихати ще.

2017

На високій кручі, що біля ставочка
Виріс дуб могутній, йому років зо сто.
В верховітті вітер знай собі гуляє,
Співає і свище, віти нахиляє.

Та сили такої у вітру немає,
Щоби із дубочком взяти позмагатись,
Бо міцний та дужий дуб отой столітній,
З високої кручі бачить увесь світ він.

2020 р.

Не змінити нічого. Шлях обрано.
Невідоме з іксакми сокрите ще.
Та уже розплавляється оливо
І запалюють культове вогнище.

Язиками спокусливо полум’я
Непокірних до віри облизує,
Сонце палить страшніше до полудня
І зректися путі ще миттєвість є.

Та чи варто назад обертатися?
Самоцілі, здається, досягнуто.
На стезі відкривається матриця,
Але нерви струною натягнуті.

Не рви на собі непокірне волосся,
Шлях пройдено, друже, тобі це вдалося!
25.01.20р.

Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.
Хмаринок похмурих бескиди,
Упоперек неба і вдовж, –
Лякаючи зовнішнім видом,
Зісподу народжують дощ.
Ніхто пояснити не може
Сьогодні нікому ніде, –
За що нам покара ця Божа
І що нас узавтра ще жде?
Та тим перейматися годі
І ждати з небес благодать,
Якщо ця сльотава погода
Мені до вподоби й під стать.
Тиняючись днями по двору,
Що вже від вологи розкис, –
Дивлюся зажурено вгору
І зиркаю радісно вниз...
27.01.20

Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,
діють снайпери, тривають обстріли…

Сергій Лойко.
Відео інтерв’ю

***


Не Марс і не Місяць,

Хоч грунт – неживий,

Це – рідна, печальна Земля,

Калічить сталевий її «градобій»,

Пекельний вогонь спопеля…


Аеропорт…

Оминають його літаки,

Аеропорт…

Марсіанський у нього ландшафт,

Аеропорт…

Бойовики - вороги

П’ють із Смертю на брудершафт,

Кружляють blutigschaft.*


Аеропорт

смертельно застуджений,

Багаторазово

Розбитий, контужений…


А чи може бути

Контуженим

Той, хто вбитий,

Чи може він,

хоч трішечки,

Жити?


Може, мабуть,

Якщо

На плечах тримає

Його

Еліта!


Реальна Еліта,

Не в брендових шатах,

Кравцями пошитих,

Справжня Еліта –

Сіль Землі:

Батьки і діти,

Літні, малі…


Від згару, пилюки -

Чорні руки,

Чорне лице…

Довкола -

Катів-людожерів

Кільце.


Професійні убивці, Зла коловерть:

Порожні зіниці, подих – смерть!


Злива снарядів,

Вогонь потойбіччя -

Аеропорт

Непоборний

Навічно!


Клацають іклами вороги:

Кіборги!

Кіборги!

Кі –

бор –

ги!


Кіборги – хто такі? -

Мозок людини,

Броньоване тіло…

Зневажають вони

Буревій вогняний,

І що б там іще

До них

Прилетіло…


Наші Герої –

Хлопці звичайні,

Живі, гарячі тіла,

Воля – Сталева.

Душі – Козачі,

Тремтить перед ними

Імла!


Душі полеглих

У Вись не злітають,

Із Живими

Утворюють

Мужності Форт.

І вдень і вночі

Вони захищають

Нескорений Аеропорт!


……….

Кривавий брудершафт


2019 рік

Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
Облуда підла - в золотистих шатах,
А правда - гола, без гарячих барв.

Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
Паяц-очільник не дійшов до фронту,
"Не знав" що у країні йде війна.

Тепер генералісимус геройський,
Не лох, а супер-бупер командир.
Народ і вірить, смокче пахітоски
І спльовує на камінь-Алатир.

- Живемо,- скиглить дурень,- непогано.
А я кажу: - Поспільство на межі!
Та грузне ґлузд в чаду самообману,
Брехня брехню втопила ув олжі.

P.S:

В окопі мертві, смертю пахне криця,
За правду кров'ю платиться оброк.
А Київ спить. Люблю тебе, столице...
Бодай ти провалилась у Дніпро.

28.01.2020р.

В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець
Про Козодуб, де козам правлять роги.

Не робіть з мене ворога.
Ваша хитрість - потала.
І розвіється соромом,
І це буде замало…
Протилежного берега
Не дістатись без весел.
І згадайте про Терен...
Тридцять третю із Весен…
28.01.2020.

Наші зустрічі ― в небі клин.
Серед гілля бринить
пташа.
Гей, пташино! Куди ж ти, га? —
Попід ноги сухий
полин…

Ми підсніжника цвіт ― зима
і зелений мотив
межі…
Ви стежиною пнів не біжіть,
бо за вами ― мохів
права.

Наші схо́дини ― вир та міт:
деренчить переспів —
прошак!
І бувалим світає всяк…
Ми ― неспокій, що сни
роїть.

2017

Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш,
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою,
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

13–14 лютого 1992, Київ

А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,
і мислями у щирій простоті.

Узявсь за гуж, тягни з всієї сили.
І піт важкий хай скрапує з чола.
Тебе обрали – й на краю могили
це пам'ятай… усе своє життя.

Солодкі люди ставлять вподобайки.
То все пусте, розтане, наче дим.
І вітер часу підмете лушпайки,
та змиє із душі масковий грим.

Тебе згадають, добре чи погано –
таке життя (не станеш в ласку всім),
але не будь позірним і лукавим,
а ще хрестись, а не чекай на грім…

21.01.2020

У слави є гидка, вельбучна тінь,
Немов собачий хвіст плететься ззаду.
Не віддереш. Та я від неї втік
І на пиху вдягнув смирення каптур.

А дехто із Полтави не такий -
І сам не гам, і світу - дуля з маком.
Людську хвалу трамбує у мішки,
А посміхнешся - затіває сварку.

Захланне і спесиве казна що
Гребе увагу лапою до себе.
Спесивиця лишилася без щогл,
Розбіглись епігони, плаче небо.

Весь мир про фанаберію забув,
Бо часу жаль на кляузи та скарги.
Сьогодні - тут, а завтра - у гробу,
І плани творчі миттю підуть прахом.

Весніє, час іти рясним дощам,
Радіє світ, а чорт скрипить зубами.
Димить в колеги творчості свіча,
Чорніють его цяточки на кармі.

28.01.2019 р.

Набундючився Нарцис
І згори дивився вниз
На всі квіти, що на грядці
Почали вже розквітати.
-Найвродливіший, найкращий, -
Він отак пихато каже, -
Бо немає з поміж квітів
Мені рівний на цім світі.
Я, мовляв найрозумніший
І плювать мені на інших.
Так Нарцис отой зазнався,
Що ні з ким вже не вітався,
Зневажав він кожну квітку,
Що росла з ним по сусідству.

Й між людей таке буває:
Богом хтось себе вважає.
Хто літає так високо,
Може впасти ненароком,
Біль фізичний та душевний
Відчуватиме, напевне,
Як і ті, з кого сміявся
І собою хизувався.

2019 р.

Коники стрибають по траві,
У калюжі сонечка заграва…
Що в поетки хворій голові?
І антипку навіть не цікаво.

Нині мода – натягла штани
І гайда гамселити мужчину.
Він у неї винен без вини.
Стерпиш, то налигача накине.

А коли наступиш на хвоста,
У кущі біжить кобіта стрімко
Істина у цьому геть проста:
Як мужичка, не кричи, що жінка!
28.01.20р.

Чом не спиться?  Свинцеві повіки
не стуляє роз'ятрений біль.
Світе Божий, знайди мені ліки
від страждань і тривких божевіль.

Загортаю у смуток рамена,
колисаю сльозу в сповитках.
В оксамитовім небі щоденно
губить пір'я вороняче  птах.

Ніч зализує кішкою рани,
наодинці в імлі мовчазній.
Хто не падав у прірву снігами
той не знає, як грузнути в ній.

Час настане збирати каміння,
сповідати гріхи вочевидь.
За межею мого розуміння
світлі душі сортує блакить.
27.01.2020р.

Я знов очей своїх не стулю
В нічку кохання цю чудову,
Тебе до себе я притулю
І заспіваю колискову.

ПРИСПІВ

Моя єдина, люба і кохана,
За тебе долі дякую завжди.
Краса твоя ні з чим є незрівнянна,
Свій вогник щастя у мені знайди.
Моя Богине ніжна і жадана,
Краса твоя в полон мене взяла,
Ти долею і Богом мені дана,
Й вуаль кохання ти вже одягла.

До вуст медових доторкнуся,
Я в ту мить чомусь зніяковів.
До тебе люба притулюся,
Ніжно обійняти захотів.

ПРИСПІВ

А очі твої – намистини,
Наче діаманти два блищать,
Нам солов’їна пісня лине,
Хочу тебе ніжно цілувать.

ПРИСПІВ

10.12.2019 р.

Льодяник, цукерки, медяничок

Затьмарили неба блакить …

Ошатний будиночок-пряничок,

На жаль, в ньому відьма сидить!


А замок – новенький, свіжесенький,

По небу, як човник, пливе,

Мов тортик, цей замок смачнесенький,

Хто, хто в цьому замку живе?


Тут відьми, мабуть, не володарі,

На клумбах волошки ростуть,

Зустрінуть люб’язні господарі,

І тістечок з чаєм дадуть!


В лакеїв бурштинові ґудзики,

Музики заграли «віват»,

Чай, кава, компотик і пундики,

А відьма, це - неадкват!

Напевно не поет.
Що навіть гірше –
Не критик, і не про заїк.
Все це – не вірші.

Мій біль і розпач,
Сміх і гріх,
Нагода вивищитись,
Тим, кому видніше,
Як вигіднíш.
Не думати про них!

На сході сонце,
У його промінні міль
Осяйлива, коштовна,
Золотиста...
Все визнання,
Уся увага їй, –
Міль поетична,
Втілення всіх істин!

Нажерся, виспався
В належний час – лети.
Перфекція,
Зневага до безвісних,
Божиста мить
І захват глядачів.

За сніг зелений і червоний дощ
Плачу сльозами навпіл з самотою,
Що не стікає разом із водою,
А дихає за спиною: „Помовч!”.

Я подумки кажу їй: „Подивись,
Як біля тебе сіро, ніби в осінь”.
Димами затягло яскраву просинь
Вже відбулося все. Давно. Колись.

Які важкі кайдани самоти,
Невидимі, але відчутні серцем.
А очі, наче кинули в них перцем,
Не відають, куди тепер іти.

Що співчуття – віднині вже вдова,
Боюсь згадати, як колись у парі
Злітали в небо і гойдали хмари...
Німа віднині... Хай мовчать слова.

По мокрім щебеню, і що ж,
ніч на пуантах йде незграбно.
Та цебенить в бляшанці дощ,
танцює у степовках* танго
із кастаньєтами в руках
на оцинкованій покрівлі,
так патетично, з серцем в такт.
Паливода в пелюстях лілій
шепоче мантри , світе, цить...
то скрапує сльоза на віях -
не все те срібло, що блищить,
не всяка пісня душу гріє.

*Степовки - взуття для танців.

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

***
Якщо свічу апологету
запалює Аполлінер,
це у поезії – мінер.
Свідоме збочення поета
не попадає у етер.

***
Я іще чалапаю по плаю.
І удача є, і фея є,
а копійки зайвої немає.
Що у підсвідомості дрімає,
те купує нас і продає.

***
Ей ви, заочні дуелянти,
кому усе іще охота
щаблі і сідала зайняти –
і курка може заспівати
як піє сокористий кочет.

***
І липові, і любі друзі,
не переймайтеся за мене,
що бачу небо у калюжі.
Якщо усе пасує Музі,
то і прозоре – нотабене.

***
Мої таємні візаві,
якщо моє надокучає,
то ви в єдиному праві,
що це моя хатина скраю
на бойовій передовій.

***
Дем’яни бєдні і бездомні
і нині не перевелись,
але на те вони й відомі,
аби не чули їх колись.

                            01/20

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо.
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш –
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі,
ото душа!
Ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і по фарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
якому все рівно...

Я розумію,
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, –
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація.

15 травня 1995 р., Київ

Митці розумують про вічне, аж морщать лоби,
Безділля рождає облудливе слово пророче.
Кому ти потрібен: державі? Родині? Собі?
Заробиш - процвиндриш, в окопах лежати не хочеш.

Я кликав до бою, до совісті й честі гукав,
А ти, мовби черв, заховався у буквицях-титлах.
Насправді, ти - мертвий. Живі тільки права рука
І шлунок - цінитель ковбас, перетравлювач їдла.

Утретє за рік у раю неземнім гостював
Із кулею в грудях. Та знов повертався до пекла.
А тут - у окопах - уяви не стачить і барв,
Аби описати побачений морок Ереба.

Згорьовані ангели друзям копають рови,
Примчали по душі пекельники з-за порубіжжя.
- Мої побратими не мертві, а вічно живі! -
Кричу до людей і до Бога. У відповідь - тиша...

27.01.2020 р.

У Грузії і в нашій Україні
Пісню й свободу всім любить дано,
Дівчат тут називають ім"ям Ніна,
Грузини кажуть лагідно Ніно.

Тебе так нарекли матуся й тато,
Просили доленьки привітної тобі.
Будь на здоров"я й друзів ти багата,
Фортуна усміхається в житті.

Енергії тобі, миру й завзяття,
Кохання лебідь обніма крильми,
А радість хвилею хай б"є у береги
І птахом прилітає нехай щастя.

2020 р.

Що хазяїн сайту обіцяє,
те і забуває на ходу.
У стакані буря затихає,
і нема ніякого роздраю.
Байки анонсує какаду.

До одного місця, що піїти
віршами оплачують оброк.
Крадії нікому не помітні...
Головне – уміти оніміти,
голову ховаючи в пісок.

Експериментує як владика
мужня реформатора рука...
І на сайті іноді базіка-
є інкогніто відома трійка,
ніби за вказівкою ЦеКа.

То ніяке не совєцьке диво,
що якусь шістьору б'ють тузи –
лагідно, і щиро, і правдиво
у своєму стилі – косо-криво
сіє безнадію Лао-цзи.

Мекають не Сидорові кози
про високу місію свою,
смикаючи сіно з того воза,
де нові латунські й берліози
обрізають пісню солов’ю.

************************
Каюся, що хочеться признатись
мовою культурного села, –
ех, якби отут поматюкатись,
як би грішну душу відвела.

2020

Прокинутись хочеться завтра маленьким,
З роботи чекати на тата з гостинцем,
Який передав мені зайчик сіренький,
Сховавшись у тінь кучугур за віконцем,
Довкола будинки до свята готові,
Потріскують дрова тихенько у грубці,
У маминій хочу купатись любові…
Та час не дає у цій казці проснутись.
20.01.20р.

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Замело снігами край Карпатський,
Різдвяна нічка білою була.
Пригадую я вік свій же юнацький
Й стежину, що до хати пролягла.
Замело снігами всі дороги,
Біла ковдра знов прикрила все .
Та заметіль забрала всі тривоги
І зустріч із батьками нам несе.

ПРИСПІВ

Заметіль Різдвяна, заметіль,
Замела усі стежки й дороги,
Линуть діти до своїх батьків,
Їх вітають ріднії пороги.
Заметіль Різдвяна, заметіль,
Одягла усе в казкові шати.
Святковую відкрила нам артіль,
А вдома нас чекають батько й мати.

Замело снігами, закурило,
Родини хата у вуаль вдяглась.
А серцю все так любо тут і мило -
Батьківськая святиня збереглась.
Замело снігами всі стежини,
В дитинство повернула заметіль.
Та пісня від батьків і до дитини,
Знайомі звуки линуть звідусіль.

ПРИСПІВ
22.11.2019 р.

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

Навколíшки хлопчак
Протирає портрети Героїв,
Час минулий ще ран не загоїв
Пам'ятає ще битву брущак.

Тут хтось рідний тобі?
-Ні. Тут рідних нікого не маю,
Просто хусткою сніг відгортаю.
Щоб дивились на небо в журбі.

Враз я погляд відвів,
Щоб не бачив юнак мої сльози.
І застиг в ті найперші морози
Теплий шепіт молитвенних слів.

За гіркі мої сльози оці
Ви пробачте, Небесні Герої,
Що скупими словами вдостоїв,
Лиш добавив на серці рубці.
26.01.2020

«Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
отак позицію свою декларував Онисько.
Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
«Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
***************************************
Коли твою країну ворог силкується загризти -
лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.

Не кохаються бевзі ледачі,
А розумні - удень і вночі.
Кум сьогодні мій - загнана кляча,
З ніг збиває легесенький чмих.

Може трішечки лиш нетверезий,
Бо хитає, троїться в очах.
Екологія, їжа та стреси -
Кара Божа! Тому він зачах.

Він у жіночки - той ще мазунчик.
Та охляв. Аж добу ні гу-гу.
Ще і теща, крикливо-кусюча,
Висисає останню снагу.

Та й у мене ласкавиця - кобра,
Як підбити таку на любов?
Бодню чачі із кумом учора
Заковтнули, голівка бо-бо.

Від Венери сьогодні догана,
Як підходжу - лютує як звір.
Залицятися, каятись - марно:
До Рябка виганяє надвір.

Без кохання спливе місяць лютий,
Може й березень теж - ні гу-гу ..
Буду лежнем лежати у буді,
Буду сиднем сидіти в льоху.

26.01.2020 р.

ХатИ сопуть теплом у димарі.
До неба простягаються хиткими
До віку мріями. А там,десь у горІ,
Так свято пахне молоком і тмином.
І солодко січневим небесам,
І солоно,і гірко,і прозоро
Від видива,що гасне й воскреса
У будь-яку людську життєву пору.

Нарцис, який кається
Про свою ненависть до себе
Навіть квіткою називається
Лиш би дістати до неба!

Нарцис, що сповідує ідею любові
Із шипами-обіймами, БДСМ і кігтями з кров'ю
Один раз його скинули
І він став сволоччю

Нарцис, повторяється
Ку-ку-кає навколо
Земля й німб обертаються
Несіть йому паперову корону

Нарцис був простою хорошою людиною
Наївним хлопчиком, умною дитиною
Він не вважає себе жертвою
Просто в нього специфічні потреби є

Нарцисична травма, естетичний психоаналіз
Єство його забрали, віддали в пекло-шпиталь
Лікування відсутнє, прогноз беззаперечний
Виключити із суспільства, пацієнт небезпечний!

Нарцис поглядав спершу на відображення
Того, хто стояв позаду
Однак сталося преображення
І божевілля верх взяло!..

2020

В кохання осені нема
І зим у нього не буває,
Хоч і на скронях сивина,
Та серце щиро все кохає.
В кохання осені нема,
Його в багрянець не фарбує,
Й не підкрадається зима,
І візерунків не гаптує.

ПРИСПІВ

Нема в кохання лютих зим,
Йому вітри не дошкуляють.
В житті так дуже легко з ним,
Якщо обоє так кохають.
Нема в кохання холодів,
Нема у нього і морозів.
Є струн душевний переспів,
Неначе пісня верболозів.

В коханні весни і літа,
П’янкий дурман і насолода.
Тепло в кохання лиш впліта.
Цього коханню їм не шкода.
В коханні весни і літа,
Воно у зими не прямує.
І осінь в нім не золота…
З весни у літо лиш мандрує.

ПРИСПІВ

30.10.2019 р.

На обличчя накладаєш
грим старий
і навіки покидаєш
хутір мій.

Чи тебе чи цілувати
чи клясти́,
чи себе опанувати
й провести?..

Сядьмо з білої карети
в чорну знов.
День обожнює секрети,
ніч – любов.

Чи тебе чи цілувати
чи прокля́сти,
чи себе опанувати
чи пропасти?..

Сядьмо з чорної карети
в білу знов.
Ніч обожнює секрети,
день – любов.

Біля дзеркала розколото
стоїш.
Забираєш кожне золото,
облиш.

8 грудня 1995 р., Київ

Потяг тихо вистукує ритм.
У запиленій шибі вікна
Ніч біжить, доганяючи дня,
День щодуху махнув і за мить
Залосніла за ним колія.
Потяг тихо вистукує ритм...
І біжать часоносці невлад,
Застогнав і погас циферблат,
Розтоптавши крихкий манускрипт,
Й спопеліла сліпуча зоря.

...Потяг знову вистукує ритм,
Тільки ніч не женеться за днем,
День не гонить хвилини конем.
Просто ми тут уже не живем.
Просто ми тут уже не живем...

2003

1.

Він - мовчазний, надійний, наче скеля,
Вона – пуста, неначе мильна булька.
У нього справ щоденно – аж до стелі,
А їй – масаж, і сауна, і гульки.

Він – все у дім, вона – завжди із дому.
Для діток – няня, робітниця в хаті.
І для рідні і для усіх знайомих –
Вони щасливі, бо вони багаті.

Він вечорами пропадає в клубі,
Вона вино потягує охоче.
Спитайте в нього – чи щасливий в шлюбі,
Він відведе убік вразливі очі.

2.

Колись його навчали батько й мати,
Що хліб ростити тяжко на землі.
І син навчився добре працювати,
А вже зростають паростки малі.

Він одружився на великих грошах,
Розумний – зять, нікчемний – чоловік.
І заздрить друзям, де жінки хороші,
Бо сам себе на нелюбов прирік.

Життя промчало нібито година,
Він відростив округле черевце.
Чиюсь любов купує на хвилини,
Де совість відверта своє лице.

Дружина теж в коханні многолика,
Для нього – лиш об’їдки на столі.
Він річ її, його противна пика
У неї викликає думи злі.

Отак і проживають в нелюбові,
Із ненавистю хліб для діток теж.
І він колись для доньки в чорній змові
Прикупить зятя без любовних меж.