А нам би з тобою мовчати отак здивовано,
Адже за вікном пролітає махровий сніг.
По вінця січневе місто добром наповнене.
І щедрий ступає вечір на твій поріг.

Зоря оксамитова сяє блискучим полум’ям.
Сьогодні ми будемо міцно тримати сни.
Затримавши подих, мовчати отак здивовано.
Із вірою в диво шукати вогні ясні.
10.01.2020

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

15 грудня 2007 р., Київ

Г. С...
Головне – не думай про печалі,
Раз усім бажаєш добрих змін, –
Будемо любитися й надалі,
Без покровів створених таїн.
Головне – не впасти в надпориві
Розпачів, повинностей, завад, –
Об шипшину коляться щасливі
Ідучи й не дивлячись назад.
Головне – відринутим коханням
Весен лиш бажати щозими, –
І початки пізнього світання
Виникнуть із мороку пітьми.
Головне – віднині і до згуби,
Наяву чи в неспокійнім сні, –
Щоб могла завжди ти чути “люба”
Та щоб “любий” чулося мені…
09.01.20

Важку оздобу
втримує гілля:
підкрався сніг
учора
так неждано.
Відсутність Ваша
холодом недавнім
теребить спокій
з вітром
по краях.
І пише книгу
лютого сім’я.
Жагучий біль
солодить
цукром білим.
І як би там
ми грамот
не жаліли ―
вчорашнє право
всотує земля.
Важку оздобу
втримує гілля
і цвіт малий
у торбі гріє
стиха.
Сплітає сонце
золотаві лика,
та мерехтить
утіха не моя…
А навкруги ―
усніжені поля.
І міріади
склепаних сніжинок.
Зима дарує
людності ужинок
глибоким світом,
теплим
по краях.

2017

Змій плаче на горі високій
не помістити сліз в долонях, -

жертовно гинуть українці,
полум"яніє мак червоний
на крилах горе-колісниці,
на фоні неба голубого,

а світ, як завжди, стоїть збоку,
бо ні при чім... що їм... до цього.

Я зло запам’ятав! Це добре чи погано?
Учився в Гоголя, у нього взяв ….Отож
На Залізняччину не подивлюсь догану,
І не злякаюся свинячих огорож.

Сміялася кохана безневинно:
І нащо начиталася Сушка?
У Чорногуза – цілісна картина,
А в того – ніби пташка з неба «Ка!»

У Чорногуза там дівоче личко
Із гір, плато – туманна родить вись.
Воно постало сяєвом величним…
А у Сушка – мов пазли розповзлись.

Насмикав віхтів з сіна і соломи,
Залякує сузір`ям Гусака…
Чи в нього, ви скажіте, не всі дома?
Писунка нападає знов швидка.

Ну й маячня. Бери, зливай хоч воду.
А чи складай із вірша анекдот.
Пером у Чорногуза Велес водить,
Ну а Сушковим – то, напевне, чорт!

11 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Лишаю для гарного настрою. Слухайте.

Професійне озвучення мого перекладу, пісня з мюзиклу.

Бачу, є необхідність пояснити декому: серцевина, судячи зі змісту першотвору, не серце - а середина чогось, у низині, бо ЛГ жадає вершин.


исполняет Игорь ДЕМЕНЧУК.
автор музыки Тимур ПОЧАНОВ
автор русского текста Дина АЛДАБЕРГЕНОВА
автор перевода на украинский Світлана-Майя ЗАЛIЗНЯК

performed by Igor DEMENCHUK.
music author Timur POCHANOV
Russian author Dina ALDABERGENOVA
author of the translation into Ukrainian Svitlana-Maya ZALIZNYAK
lyrics
Вино із апельсинів

Вина із апельсинів наллє собі у снах...
Спитаєш: а чому вино із апельсинів?
Бо лиш таке смакує, фужер дзенькоче "ах...".
Їй нудно без вершин, печально в серцевині.

Для неї веселіше - плацкарта затісна -
З вагона вийти в яв... та не промчати мимо.

Блакитна птаха звабила, в політ пора, пора!
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара...
Та щастя забагато не буває...

У спеку на екваторі здіймає сніговій...
Спитаєш, як можливо? Екватор... і хуртеча.
А з нею все природне. Біжи у рань, жвавій...
Барвисто розмалює щоденні клопотнечі.
Вона давно відчула: добро - тугий сувій,
Важкого мудреці не завдають на плечі.

Блакитна птаха зваблює, в політ пора, пора...
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара...
Та щастя забагато не буває...

Вона торочить назви сузір'їв і планет...
Спитаєш: нащо їй пульсари і планети?
Але ж, якщо ні сліду від птахи - між тенет,
То можна хвіст піймати від синьої комети!
Якщо ні зорельотів не бачиш, ні ракет,
Вона мерщій вигадує чудні велосипеди.

Блакитна птаха зваблює, в політ пора, пора...
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара.
Та щастя забагато не буває...
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара.
Та щастя забагато не буває.

першотвір

Вино из апельсинов

Вино из апельсинов часто снится ей.
Ты спросишь, почему вино из апельсинов?
А просто потому, что так вино вкусней…
Ей скучно без вершин и грустно на глубинах!
Она давно решила, что в жизни веселей
Покинуть свой вагон, но не проехать мимо!
За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора ...!
Она опять спешит в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…

Метелью на экваторе укроется в жару…
Ты спросишь, как возможно? Экватор и … метели?
А с ней возможна даже… пробежка поутру,
Когда рожденный день раскрашен акварелью.
Она давно открыла: что свойственно добру,
То многие считают пустою канителью…

За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора...!
Она опять спешит в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…

Она твердит названия созвездий и планет…
Ты спросишь, для чего ей звезды и планеты?
Но если даже слЕда от Синей Птицы нет,
То можно хвост поймать от голубой кометы!
И если звездолетов нет, и не найти ракет,
Она начнет изобретать свои велосипеды!!

За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора...!
Она опять идет в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…


исполняет Тимур Почанов
автор слов Дина Алдабергенова
автор музыки Тимур Почанов
2014 год

....
27 березня 2018
credits
from Песни написанные в Содружестве. Songs written in the Commonwealth., released March 22, 2018

Я Чорногуза обчитався. Досить.
Лечу в Едем нірванний навпрошки.
Накрили ніч туману сиві коси,
В долоні тиші падають зірки.

Анічичирк. З Чумацької дороги
Сонливі чари сіються в траву.
О місяце, мій брате гостророгий!
Давай тобі поставлю тятиву.

Пограємося, нічка нині довга,
А стріл у мене повний сагайдак.
Вполюєм на сніданок Козерога,
А ні, то зійде Лебідь чи Гусак.

Бач - попід нами цілий гай калини?
Мольфарку цілував там у вуста...
І досі спить красуня на перині
З барвінку (ох і пишний в неї стан!).

Люблю її. Це почуття - не жарти!
А в тебе усміх над святим до вух!
Лети за обрій! Кепсько підглядати!
Грайливим хтивцям - пробі! Я не друг.

Прогнав блідавця зі свого алькову.
А знизу шепіт: - Милий мій, це ти?
Покликала облесниця казкова
В обійми щастя сяйвом золотим.

1.01.2020 р.

Протягом тижня дощ та ще й з вітрами не вгавав,
І схожий був Ізраїль на Скандинавію чи на Прибалтику.
Та ось у п’ятницю, перед Шабатом, перестав.
Іду собі звичним спортивним хідником,
Множачи на лічильнику метр за метром,
Минаю прибитий до землі обабіч виноградник
Із подивом (бо ж січень) надивляю... чорняві грона.
Зриваю, щоб віднести в неділю приятелю-лікарю.
Для нього це не десерт, а втіха неабияка –
Перенестись у дитинство в Могилів-Подільському.

Любов далека і незнана
Колише зорі над морями,
Запалює серця вогнями…
Довіку будеш ти – кохана.

І неважливо буря, легіт,
Чи завиває люто хуга
Не можуть жити друг без друга.
Закоханим маленький всесвіт.

Прислухайся! Це звук – орга́на –
Вальс Мендельсона. Красота!
І діадемою фата…
Це б не була – Fata Morgana.
07.01.20р.

На вулицях засніжених лишаю слід,
Ліхтар там при дорозі… Вже темнiє.
Зимовий вечір в сутінках німих,
А на долонях сніг поволі мліє…

Я залишаю в закутках душі
Несказані слова… Кружляє вітер.
Сніжинки тихо тануть на щоці,
А на снігу папір з рядком розмитих літер.

Серце поступово відхиляється від норми,
а з ним – і бажання.
Розгойдують Землю кліматичні шторми:
і в жилах – дрижання.

Це страшно, бо люди з’їжджають з розуму,
а "вумні" механізми
дорогою влади зчиняють розголос
про всякі "-ізми"!

Що ти зробиш тепер, паранормальна людино,
чоловічожіноча структуро!
Ти й не винна і нібито винна,
половинно чи вповні й здуру!

Цікаво, які ти ями копатимеш
дітям – своїм – роботам?
Якими цифрами називатимеш
їхні пики зі свинцевим хоботом?

І чи потрібна буде тобі ялинка
з новорічними іграшка́ми?,
якщо кожна твоя хвилинка
йде до вічної сміттєвої ями?!

23 січня 2010 р., Київ

Краса: гаї, степи, поля…
Ля-ля…
Раптово лемент. Звідкіля?
Та бля…
Вчепивсь реп’ях в чортополох.
Ох-ох…
У ворогів летить горох.
Рох-рох…
Тут світ звільняють від дурні!
О… ні…
І дохнуть му…зи на вікні…
В лайні…
А соловей хотів тьх-тьох…
Теж… здох.
Мабуть, зараза, пив за трьох.
Ох… ох.

Я можу розповісти за Різдво.
Щоб не казали – Лукас
Не ліричний.

Ось на містечка сходить вічність.
Ворони прилягають на крило.
Бомжі шукають радіодеталей.
Поліція лапає волоцюг.
Гряде імпічмент.
І закохані стрічаються без жалю.
Стара карга, коцюба із коцюб.

Колядників знімають на айфони.
Ліхтарики китайські ось летять.
Холодне пиво убиває.
Фури, повні вантажем,
Гарчать, тривожать бруд,
Руйнують душу, атрофують м’язи.
Пес завиває їм услід.

Моє чуття
Печальне і містичне.
Років сто тисяч
до Вселенського Різдва.

         І
Як не жаль, ми не будемо жити
на землі одночасно усі.
Умирають іще посполиті,
та колись як трава у росі
оживуть в українській Русі
наші мощі і дереворити.

          ІІ
Не зітліє Батурина жах
і віками нечувані саги,
що дописують в'язні Гулагу
і замучені на Соловках.

Оживає козаччина знову,
поки воля оновлює Січ
і появиться інший Зіновій.
Заяріє під Крутами ніч
молодої відваги й любові.

Пригадається і Конотоп,
і узятий за ніч Перекоп...
І усе це не виссане з пальця
як одурює нас остолоп
і його пацифічне нещастя.
Поки нація риє окоп,
у вогні затанцюють паяци,
за яких умирає укроп.

Нашу істину – ще донесе
буйний вітер історії, слави
і на мапі постане держава –
Україна, що понад усе!

          ІІІ
Божа кара у небі вже діє:
щезне юда і Каїн кремля,
на Месію чекає осля...
омофор одягає Марія
і до самих окраїн – Земля
прокляне і поглине Росію.

01/20

У всьому живому є зоряне світло,
Чи пломенить воно, чи ледь жевріє...
Як ллються у Небо Слова молитовні -
То зірка у серці ясніє...
І кожна душа, то є ціла Вселенна
Із власним Чумацьким шляхом,
Молитва зорює - звучить Одкровення
Під синім Небесним дахом..

Україна багата піснями
І кожен тут вміє співать,
Аще є такі вишиванки,
Словами і не передать.

І блузи, сорочки, серветки
Та скатерки й рушники.
Не є ні для кого секретом -
Українські найкращі майстри.

Земля - то найбільше багатство,
Такої у світі нема.
Нехай колоситься хлібами,
Її не плюндрує війна.

2020 р.

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Це все, що Ти приготував для мене, Боже, на землі?
Відразу,  залпом випила життя, не схаменулась.
Іржавіють у тихій бухті на причалі кораблі,
мовчать мотори, щогли, ринди*, зачохлили дула.

Довірилась Іуді, а солону кров пила з Христа.
Шукала щастя ластовиння у очах дитячих,
наздоганяла човен мрій, тікала хвилею мета
все далі у відкритий океан дельфіном наче.

Вітрила пурпурові час від часу нищить лютий шторм,
біль навантажень не витримують старі канати.
Зірвуся в синє море з якорів замулених опор,
чи смерть на дні знайти, чи свіжий вітер наздогнати!?

*ринда - корабельний дзвін
10.01.2020р.


 

Сухою травою згорає життя.
Ще вчора буяли отави
І сил набиралися буйні жита
Й волосся було кучеряве.

А нині морозом по спині пройшло
Та голову інеєм вкрило.
Чи може то сон, бо зів’яло зело
Й малеча стає вже на крила.

Самі вирушають у дальній політ
О, юнь, ти така швидкоплинна!
Хай старість дарує на грішній землі,
Останні допити хвилини.
05.01.20р.

Відспіваний зарані,
Похований всіма, –
Холону невблаганно
І гасну крадькома.
Стихаю, як відлуння
Та гіркну, мов сльоза,
Від змісту слів отруйних,
Які малий сказав.
Поділений надвоє
Ріднею наяву, –
Я з долею такою,
Всіх люблячи, живу…
07.01.20

Про що ти думаєш, жеброто,
Якщо в буденній самоті
Житла не маєш, а роботу
Не хочеш мати й поготів?
Живеш, завдячуючи гарту
І, зрідка, – милості людей, –
За неї дякуючи жартом
Про те, що ще від люду ждеш.
Не містить заздрості й скорботи
Душа спустошена твоя, –
Про що ти думаєш, жеброто,
Збагнуть ніяк не можу я?..
03.01.20

Час не лікує, лиш далі відносить -
Серце ж до висі пришпилене міцно.
Думи гудуть, мов сколошкані оси -
Хвиля логічно пульсує у вічне.
Голі дерева закутали плечі
Неба обрусом в зірчастому колі.
Котиться місяць, гойдаючи вечір
Тихим осердям загуслого болю.
Маківка муки у кожнім "осанна",
Але й потоптаним бути несила.
Падають зорі на стежку туманну,
Наче вуглини на спалені крила.
Чаша любові у пригорщах смутку
Не опустіє, та втримати важко.
Пера розп'яті в заквітчану хустку
Запеленаю. Лети, моя пташко!

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

10 листопада 2005 р., Богдани

Давида, як поета-меломана
в бою не подолає Голіаф.
Йому і камінець із пращі – кайф.
Запитую цибатого буяна, –
якщо ти у поезії не граф,
чого їси отого графомана?

Але одному «ґлею не хвата-
є», іншому, що розумом убоге,
не вистачає рога у Сварога,
Арею – обоюдного меча...
Ачей, кому чого не вистача-
є, те воно й вимолює у Бога.

Боги олімпу мають на таку
оказію реагувати гідно.
Отримаємо міру очевидну.

Усе було на нашому віку
та й буде ще – ку-ку й ку-ку-рі-ку,
і недалеке, і дурне, бо бідне.

Вирубуємо зайве у рядку.
Обрубки у сатирі є доцільні,
але не у сонетному вінку.

11/19

Музика, музика, музика
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.

Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,
Вселяє надію мені.

Долати хвороби та труднощі
Допомагає вона,
Співаю тоді, коли сум бере
І радісно - пісня луна.

Звучить вона, як усе ладиться
Й тоді, коли сльози в очах,
Бо пісня сестра і порадниця
Та подруга в будні й свята.

2019 р.

Жахливо навіть уявити:
для них цей рейс останній був.
Літак лиш тільки встиг злетіти,
ніхто, що сталось, не збагнув.

Ніхто, бо всіх забрало Небо.
На землю віддало тіла.
Якби ж хтось знав, що саме треба?
Чому ж їх доля завела

в смертельну пастку так раптово???
У вічності завмерла мить!!!
Не допоможе жодне слово,
бо серце зранене болить!

Болить нестерпно, надто в рідних:
їх відчайдушний чутно крик!
Скорбота… Виходу не видно,
Бо до таких подій не звик

ніхто… Лікує час один.
Чиясь там донька, батько, син….
Їм пам’ять світла!!! Співчуття,
терпіння рідним, сприйняття:
назад не буде вороття.
Сторінка це сумна життя.

08.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010904594

Як, душе ти моя, без мене, як?
Все добре, чи приймаєш депресанти?
Шампанське відкорковуй і коньяк,
загадуєм бажання... Б'ють куранти!

Все обновилося в казкову мить,
ми над лісами в білій колісниці.
Кінь в яблуках по небу риссю мчить,
із-під копит ясна зоря іскриться

деінде крізь розкришене безе
Чумацького шляху в сузір'ї Діви.
До світла долі жереб привезе...
Лети, Пегасе, тут немає прірви!

Які ж смішні бо дитинчата:
Удень не хочуть в ліжках спати.
Як змушують, то ридма плачуть.
Як ні , радіють і стрибають.
Шкода, що істину не знають просту:
Сон – це не вигадка дорослих,
А ліки - для здоров’я й зросту.

Тихо репнуло небо
надвоє,
снами білими
в двері стіка.
Заблудилося
сонце у хвої,
все лапає за хвіст
літака.
А зима,
посивіла й старенька,
перебренькує
всенький крок.
Мов клубочки –
хлоп’яток жменька –
покотилися
за горбок.

2013

Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.
Очей смарагди ніжністю заквітли,
Озера чар всміхалися мені.

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.

А попід нею – цілий гай калини –
Рубінові розтулені вуста.
У ямках вушок – наче дві перлини -
Нарцисів консистенція густа.

Аж занімів од щастя… Що це? Де я?
Невже то дивишся на мене ти?!
Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…

9 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Віршував я синім небесам
І деревам, що цвіли у квітні,
Людям не завжди мені привітним…
А для чого? Те не знав і сам.

Вогнище роздмухують боги.
Іскрами летять слова-лелітки,
Їх ловлю, не знаю навіть звідки,
Й роздаю нужденним од жаги.

Хай серця наповнюють теплом,
Що іде до них у кожнім слові,
Бо це частка Божої любові
Янгола огорнута крилом.
03.01.20р.

Не віршуй на теми недоречні,
Не здіймай словесну каламуть,
Бо тебе за вправи небезпечні
Кількаповерховим обкладуть.

І підеш туди, куди послали,
Бо у тебе вибору нема,
Бо життя таки недосконале,
Жереб твій – сума або тюрма.

Тож не смійся ти передостаннім,
Ліпше – не сміятись взагалі.
Погамуй невтолені бажання,
Аби довше жити на землі.

Стояла ніч.
І човен на воді
чекав тривожно на неспокій кроків.
Від весел кола злякані й широкі
Під місяцем то білі то бліді.

Стояла ніч.
І поквапом ріка
перегортала сторінками хвилі.
І човен плив кудись у ніч щасливу.
Стояла ніч...якась не говірка.

Ну от і все. Життя їх перервалось.
У небесах закінчився політ.
Безпомічні на чорну землю впали
Усі одразу. Весь аероліт.

Заплакало, заголосило небо,
Дощу сльозами, горем матерів...
Зібратися в усіх була потреба,
В душі майбутню зустріч кожен грів.

Та не збулось... Написано не нами,
Що долю ми отримуєм тоді,
Коли з’являємось на світ із лона мами,
Улітку, чи в зимовому грудді…

Земля живе поміж тяжких конвульсій,
У двері стука третя світова,
Тримає руку на вразливім пульсі.
О, люди, зупиніть, поки жива!
08.01.20

На перший сніг лягає світла тінь,
Холодний грудень вже почав забави.
І забіліла чорна далечінь,
Куди твій потяг рушив, до Варшави.

Вдивляюся услід йому. Тепер
Залишиться чекати повідомлень.
А світ неначе у мені завмер
І враз я стала нібито бездомна.

І сад без тебе мов осиротів,
Камін холодним визирає оком.
Не вистачає рук твоїх і слів.
Розлука хазяйнує скрізь жорстока.

І скільки днів чекати, може, літ,
До зустрічі, що повторитись може?
Твій потяг вже везе тебе у світ,
В невидиму від мене огорожу.

Але щоранку нагада тобі
Мене гаряча і пахуча кава.
До тебе я прийду не у журбі,
А в радості, щаслива і ласкава.
Туди, де потяг рушив. До Варшави.
03.12.19

Чому розлука приносить стільки болю,
Адже я так її хотіла,
Хотіла враз отримати жадану волю,
А зараз я така безсила.

І ось уже не радісно мені,
Що я тебе піти од себе попросила,
Й думки кружляють наче навісні
Про тебе, все про тебе милий.

Ти радість з іншою собі знайшов,
Хоча вона й не перша після мене,
У серці біль – від мене ти пішов,
Немилий світ мені ось цей зелений.

А я вважала легко буде позабуть,
Як ти кохаючи мене торкався,
Любов пішла – ось є у чому суть,
Ти в ній вже іншій вочевидь зізнався.

І ось пишу тобі свої вірші,
Можливо біль мій вони враз приглушать,
Про тебе думаю в нічній тиші,
І сльози горя мене сильно душать.

Нехай радіє інша із тобою,
До тебе я уже не повернусь,
Я вже іду, я покидаю поле бою,
Але думками з вами я чомусь.

Я думаю як вам напевно добре
У іншім місті, далеко від усіх,
А в мене біль, як від укусу кобри
І приводу нема для втіх.

«Та ж так не можна геть себе терзати!», -
Мій ангел-охоронець так мені шептав, -
«Умій забути, як уміла ти прогнати
І жди другого, час твій не настав!».
14.06.15.

Наздогін ні про що не жалійте ніколи,
якщо трапилось те і вже пізно змінити.
Як нотатку зім'яту кидають додолу,
так порвіть із минулим рішуче всі ниті.

Не шкодуйте даремно за тим, що вже сталось,
чи про те, що відбутись не може ніколи.
Лиш би чистими серце й душа залишались,
а надії птахами кружляли навколо.

Співчуття й доброти не жалійте нізащо,
хай вам навіть в обличчя усмішка як лід.
Хтось у генії вибився, хтось у начальство...
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.

Ні про що не жалкуйте нізащо, ніколи –
пізно, мо,** розпочав чи раніше пішов.
Хтось на флейті майстерно виконує соло,
але ноти в душі він у тебе знайшов.

Все одно не вернути минуле ніколи:
ні змарнованих днів, ні любовних невдач...
Геніально лунає нехай чиєсь соло,
але ще геніальніший ти як слухач!

21.09.2016

Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
Святині й руїни Твої, Боже, дай.
Дай з трьох джерел випити віри
іудеїв, християн і мусульман.
Поспитаюся в себе тоді я:
коли я тут жив?

Як міг Володимир Великий,
як міг Ясне Сонечко він,
язичницький Київ хрестити,
не бачивши Єрусалим?

Швидше б християнство йшло
у душі стрибогових русів,
якби кожне місто жило
не в злому – в Святому Дусі.

~ 1995 р.

На кінчику
дубового листка
вмістилось
серце
віхоли рясної.
Вчепився вітер
до руки
містка
у приступі недавнім
параної.
Зима тримала бісер
для запасу –
сорочку шили
древні повитухи…
Сховалось
небо
у підошву траси,
вушанку
натягаючи
на вуха.

2012

А вколо злостивці - обідрані, дляві,
Колеги - нездари! Труди їх безбарвні.
Невмійки! Нечеми! Нечесані бевзі!
Розумниця - я! А от дурників - безліч.

Усе в мене ловке! Й сама - пишна цяця!
Підрощую з сала хітиновий панцир.
Шліфую спесивій естетиці пазур,
От тільки сатира доводить до сказу.

Моє - геніальне! Достойне мелодій!
А музи незграби - одвік безпородні.
І де ваші оплески? Браво? Осанна?
Принишкли, плюгавці? Для вас надто гарна?

Мистецтво - для обраних, тобто - для мене.
Початок рядка - з вензельками займенник.
- Учіться,- волаю,- у мудрої пані!
Підсовую бевзям поези рахманні.

08.01.2020 р.

1

Усе врівноважиться: злети, падіння...
На пандусі ниций застиг - пожаліти?
Я вальс танцювала на мокрому сіні.
"Ти най..." - лоскотав необточений Літій.

Чудові дарунки лежать - необтяжно...
На випади - відсіч? страждання Клеопи?
Глухий не почув сутозлотого "я ж не...".
Для кого - мої вулканічні синкопи...

Злягання із музами... клоники-діти...
Під фалдами тоги - порфірові міти.

2

Стою на залитій промінням галяві.
А вколо злостивці - обідрані, дляві.
Сліпі заволали: "Оцю ми не хочем!".
Ой, сни мої зимні - хуртечної ночі.

3

Вкриваюся пледом. Кошиця на книзі.
По віхолах, торсанні бути відлизі.
Торсійні поля пірамід і містечок...
Душа - позитив - там рахманно, лелечо.


2020

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

На фейсбуці чимало сторінок, де поезія чи вірші. Є цікава група "Поезія щодня".
Там відбір, пильний модератор, не допускаються до публікацій пасквілі, образи.
Що ж на цьому давньому ресурсі? Він розрахований на... виживання? Хто тут має необмежені права? мстиві пасквілянти, вірші яких набили оскому не лише мені.

http://maysterni.com/publication.php?id=143519
Ось така публікація - назва "Полтавська заупокійна"... це чорна магія чи що? Так все ж погане, намислене, з дитинства знаємо, повертається до автора, персони... бумерангом. Чому полтавська - здогадуйтеся.
Пообіді переназвав текст автор Сушко: тепер "Кізка". Прочитав це. Злякався.
Закидання віршовими сухими буциками продовжується. Святкові дні, аура благоговіння (Христос народився!) - декого не стримують. Напише будь-що про будь-кого. Зачорнить, заляпає. Та писав би оди коханій чи про природу. Висміює авторів метеопоезій. Наділяє опонентів невластивими рисами - для легковірних. Гигоче... ганьбиться.
Авжеж, це - неосудний "сатирик". Хоче уваги і піару на чужому - бо своє не в тренді.
Скільки отаких графоманських пасквілів ще залле сайт? Гамівна сорочка спадає... і автор приносить на поетичний сайт чергову порцію зеленої маячні. То своєму друзяці лікує "пиху", то мене тролить. Амплітуда широка. Спробуй критикни, не відчепишся.
Зневага моя забезпечена. Та це лише заводить Сушка. Вампірить.
Саме ця персона писала: якщо ми підемо з ПМ, то сайт загибіє. То вирішив доконати? Мало на ФБ сторінок, де збирає вподобайки...
Знайшов на сайті прихисток. Пише такі вірші то про свого друзяку, то на когось іншого натякає. Ось недавно перекидалися Сушко і його друг-опонент глумливими дисками-віршами. Миру-злагоди не буде без взаємоповаги. Щирої чи хоча б позірної.
Сушка не приваблює висока поезія. Її майже не читають. О так!
Та й чи здатен він слугувати одній вимогливій музі? У нього їх повен альков - уявних. Лоскоче.
Ницість, всеїдність отаких типів очевидна. А ще коник - яро кпинить байдужих і... хоче бути "пришелепою", у вірші новому зізнався.
Та невже модератору байдуже - анонсування таких публікацій?
Якби я сприймала цей ресурс, як винятково чиюсь власність, давно б пішла.
Думалося, що сайт і автори потребують допомоги. Я ж радила ПМ новачкам.
Пане Ляшкевиче, Вам час озватися: навіщо ви пригріли тих, хто доконає ПМ?
Коли я звідси йду, настає гнітюча тиша... на головній переважно однотипні вірші, майже ніхто не коментує новачків. Я, щоразу зачиняючи браму, бачу, що там лишаються автори, які нікому не потрібні. Ні Вам, ні майстрам.
Є кілька групок, члени їх активно коментують один одного тексти, там звичне захвалювання-солодкоголосся. У ті світи-конгломерати я не вхожа, не прагну їх ворушити. Зрештою, мені це не потрібне: численні огріхи їхніх віршів задарма не виправиш. Допомогла декому - дякували. Приємно.
Цього разу Вікторія Торон розмістила вірш про тих, хто не повернеться на сайт. Він і про мене.
Я озвалася під її поезією. Бо справді не планувала повертатися. Пояснила, чому саме пішла. Вона написала, що Ви мали б захищати мене від наскоків нахаб, та цього не зробили. Вибір на користь любителів драчок. Перебувати тут без захисту модератора немає сенсу.
Лавина коментарів пана Гупала... назвиська.
Навіщо? де ми знаходимося? Це поетичний ресурс? Потім Ви переді мною вибачаєтеся за чоловіків, що так низько опускаються.
То наведіть на ПМ лад - нарешті. Забанюйте за образи - а не за те, що хтось зауважив росмову, як було колись зі мною.
Вибіркова прихильність Ваша і лояльність до бешкетників чи й бандитів сайту помітна.
Призначте редакторів, я на таку роль не погоджуся, чи модеруйте самі, навіщо ж обертати ПМ на майданчик для драчок? Я їх не ініціювала.
Не просто прикро, а бридко - на головній анонсується то про козу, то про відьму. Оці натяки параноїдальні.
Наша країна в мініатюрі - цей сайт.
Я тримала форпост, слугую Поезії.
Напади неадекватних, які, можливо, побоюються критичних зауважень, аматорів випади - допоки?
Колишні вороги дружать проти... все - як у реаліях. Жити непомітно - такий посил однієї з Ваших публікацій.
Цікавий. Та знайти апологетів не вдасться: якщо ПМ створений для самовдосконалення, медитацій, то всі мають бути ПРОСВІТЛЕНИМИ. Тоді відбір і модерація, а не вседозволеність та шабаші...
Поки що - прояви агресії віршоробів та закомплексованих аматорів. Відомі поети на ПМ довго не витримують.
І їхні сторінки можна обходити, замислюючись: чому ж вони пішли з цього сайту... чому холонуть брами.

Недомовки...напівнатяки...
Трохи глуму, бодня патоки.
У зневазі - усміх сонячний...
- Любі друзі! Годі! Боляче!

Хочу бути пришелепою:
Сни, уява - темні сепії.
Ані думки, ані здібностей.. .
Тільки маю міх нещирості.

А з-за Ворскли кізка бекає,
Всіх вважає недалекими.
Прагне слави, шануваннячка,
Дулю-ратицю - тиць з-під платтячка.

Похвалити б мару-вельбучницю -
Мед єлейний стократ окупиться...


2

Нехіть-похіть, віршатка з прозою,
Літо жебрає сонця в осені.
Сварка-бійка зим із веснами,
Штовханина носами, персами...

Похвалю! І перо піїтики
Умочу у бельмесну критику!
Відьма пальцем на мене свариться.
У правиці дубова палиця...

08.01.2019 р.

У срібному гамаку
Зимонька гойдається,
Гарну пісеньку дзвінку
Вітер їй присвячує.

Слухає його вона,
Мило усміхається,
Мабуть Зимонька-Зима
В нього закохалася.

Бо не злиться, не мете,
А сонечком радує
Та сніжинками цвіте
Так, наче трояндами.

2020 р.

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Свято Різдвяне заходить в домівки.
Вранішнє світло торкнеться вікна.
Дива чекаємо, може, вказівки
з Вищих Небес. Повноводна ріка

хвилею змиє усі негаразди:
смуток, хвороби, тривоги, печаль.
Зможуть позбутись залежної пастки
всі, бо лягла Благодаті печать.

Божої милості будем благати!
Ми у обіймах чудового свята!

07.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010710119

Ступаю по крАю, що крок, то помИлка,
Спинитися годі, туман в голові
І я розчиняюсь у темряві стрімко,
Самотньо спазмую у серці, в крові.

Ти можеш пробачить, чи схочеш спинити,
Забути провину і власний маршрут,
Минути цю зИму, дожити до літа,
Згорнути минуле, довіру вернуть?

І я на краЮ, а між нами та ж прірва,
Потворні слова із стотисяч «пробач»...
Сьогодні ж Різдво, а я вірю так в диво,
Ти ж пОдружка віддана серед невдач...

07.01.2020