Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Художнику, який любив причуди,
Один парторг (коли ще то було)
Замовив Брєжнєва* портрет по груди
І розміром, щоб видно на село.

Художник справився і дуже постарався
Виводити медальки й ордена.
І так зробив, що Брежнєв посміхався,
Як вся щаслива й радісна «Страна».

У нього погляд точно Джеймса Бонда
З-під брів такий, що добрих дасть чортів.
А нижче носа - посмішка Джоконди…
(За це художник років п’ять сидів)

Тоді вперіщили за цей портрет мільйони.
(От люди вміли гроші викрадать)
Пройшли роки, змінилися закони.
Тай шкода стало «батю» викидать…

То Леніна в Шевченка можна вдати -
Лише борідку замалюй а чи зрубай…
Й ніхто не ув’язнить тебе за грати,
Хоча Кобзар на вигляд як бабай…

А чудо Брежнєва у що переробити?
Замислились теперішні митці:
В Петлюру чи Бендеру без трембіти,
З медалькою героя у руці?

Знайшли художника, старий вже став небога,
Трясуться руки, хоч давно не п’є.
Той згодився. Сказав за ради Бога,
Як породив паскуду, так і вб’є!

Спочатку з Брежнєва він утворив Чапая –
Шикарні вуса й шабля у руках…
А потім імператора Росії – Миколая.
А далі витворив із нього козака!

Це хто, Хмельницький? Глядачі питають.
Чи Тарас Бульба? А чи сам Сірко?
Ще й очі Джеймса Бонда виглядають,
З-під оселедця в стилі рококо…

Це наш козак, до болі, найрідніший.
У ньому всі епохи, як на гріх,
З’єдналися. Історія напише
Чи тугу про минуле, чи то сміх.

А у селі, залишиться портретом
Серед дерев і заростів стирчать -
Козак Веселий морда пістолетом!
(Джоконда з Леоніда Ілліча*).

*Брежнєв, український політичний діяч,
який правив Москвою у період застою.
*Леонід Ілліч Брежнєв - попередник Леоніда Макаровича
І Леоніда Даниловича, так звана
епоха Леонідів перед епохою Вікторів.

2013р.

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Моя усопша Україно,
Новопреставлена раба.
Червоні ягоди калини
Склювала воронів юрба.

Дітьми посаджена на палю
Гострошпичастого Кремля.
Хай вас, іуди, сором палить
І рідна проклина земля!

…Ми в чужинецьке підворіття
Втрьох матір пом’януть прийшли.
Прости, що не усі тут діти.
Ті сім – хохли… Ті – продали…

25 березня 1991 року

Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…

* * *
На вустах кислий смак радіації.
Зупинилось життя. Час прострації.
На зубах не пісок – скрегіт атомів,
А з екранів луна: вжито заходів!
Ми достойні сини медитації,
Тож боятись чогось нема рації.

* * *
Ніч спотворених реалій,
долі атомний розпад
у квітневі теплі далі
повертають зорепад.

Сивий порох, чорний попіл
над землею в ніч гріхів
понесе по світу сокіл
із чорнобильських лісів.

Понесе їх вітер часу,
всемогутній смертовій.
Задоволену гримасу
ізотопний скривить Вій:

- Підніміть мені повіки,
хай побачу чорний рай.
Додасть сили, додасть віку
цей колишній сад-розмай.

Над болотом морок ночі
відганяє світло дня.
В хащах млистих хтось регоче,
колом ходить чортівня.

Спалахнула та й не згасла
клітей атомних зоря,
розкидала чорні пасма
за поля і за моря...

* * *
Ще димить у пам'яті Чорнобиль,
дичавіють пусткою поля.
Ще чатують крУки мертву здобич,
променіє вражена земля.

На життєвих перехрестях долі,
наче пір'я з чорного крила,
осипає стільки літ поволі
ситий біль листки календаря.

На листках тих – імена і дати,
поміж дат – та пам'ятна весна.
Час нотує передчасні втрати
і карбує нові імена.

* * *
Жевріє пам'ять. Стихлий біль
судомою ще тліє.
Розносить вітер чорний хміль,
над попелищем віє.

Наїлись слави, а ганьби
лишили на солодке.
Зі смертю перейшли на „ти”,
однак життя коротке.

Кидали в пащу всіх підряд
без остраху й вагання.
І ненароджених малят
для їх же врятування.

Один по одному вожді
німіли в засторогах,
а люди падали в рови
обабіч від дороги.

І їх, слухняних та сліпих,
в герої охрестили
і плакав час, своїх святих
ховаючи в могили.

* * *
На небі іскрилися зорі ясні.
Вже ранок намріявся десь вдалині.
Вже ночі кінчався призначений строк.
Під кнопкою „ПУСК” затаївся курок.
Замкнулись контакти і хвиля вогню
ударила в серце квітневу весну.
Мов пекло зітхнуло і чорні дими,
зірвавши дахівку, над світом зійшли.

Пожежна частина. Тривоги гудок:
- Чергові на виїзд! Пришвидшити крок!
Туди, де скелетом горбатиться блок
з розверзнутим дахом, туди марш-кидок.
Туди, де сторука у тисячі рад
невидима смерть всіх вражає підряд.

Обов'язок мужніх – змагатись в бою
і поки сил, залишатись в строю.

Війна є війною і вже над плечем
загроза нависла вогненним мечем.
Вже чорная повінь торкнулась плеча,
у полум'ї дикім згасала свіча.
Ось перший спіткнувся та ледве не впав,
і другий зігнувся, навколішки став.
Незрима примара за горло стиска,
впивається в мозок і бліднуть вуста.
Скипає у венах іонами кров
і серце з надривом розносить ту кров.

- Товаришу, брате, за що нам таке...
Гримасою болю скривилось лице.

Із ряду тих мужніх відважних бійців,
із ряду тих перших ніхто не вцілів.
Лежать у могилах в обіймах весни
твої, Україно, жертовні сини.
Таке вже жорстоке це вічне життя –
рятуючи інших, ідеш в небуття.

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Ми пам’ятаємо, все пам’ятаємо.
Свічка не згасла на вістрі віків.
Тугу сердечну, журу коливаємо
з тих нещадимих тридцятих років.

Скільки їх страчено, голодом зморено...
Часу не стане злічити тих втрат!
Душу безсмертну усе ж не поборено.
Встань із колін, мій обдурений брат.

Тихше, мовчіть, трубадури минулого.
Вашої правди не гріють вогні.
Вийшли з гіпнозу, зі стану поснулого
наші святі та неправедні дні.

Псевдополітики, вождики нації,
чи вам болить закатованих плач?
Ваших промов відшліфовані грації
править доцільності ситий калач.

Червона ніч. Блукають тіні
поміж хатинами в селі.
Із тридцять третього й понині
вони все ходять по землі.

Вони все ходять очманілі
в своїх зруйнованих світах.
І роботящі, і умілі,
лиш присмерк голоду в очах.

І тепла запашна хлібина
до вузлуватих сильних рук
уже не ляже. Вся родина
не винесла голодних мук.

Пішли за батьком поодинці
в червону ніч, де ситий день
убили нелюди-злочинці
під марші пафосних пісень.

Наїлась смерть людської плоті
та, обважнівши, чорним сном
у наспіх вириті могили
лягла спочити за селом.

Лежить і досі правда віку
на нашій пам'яті кістьми,
а душі мертвих просять хліба
і тягнуть руки із пітьми.

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

Густі тумани, наче два струмки,
стікають під ногами у долину,
а стежка, пробиваючи шпарину,
веде нас за собою крізь роки…
Тут рідина повітря так п’янить
і д̕горі вітер майталає хмари,
і заблукалий промінь, мов стожари,
трембітно полониною дзвенить…

Спитав тоді я друга напрямки:
- Хіба йдемо ми перші до Говерли?
Чому ж сюди? Тут золото чи перли?
Чому вершина? – Іншим невтямки.
Він посміхнувся щиро і сказав,
поправивши рюкзак:
- Побачиш скоро!
Розмокла стежка рвалася у гору
крізь кам’яну навалу, пишність трав…

Прогнав хмарини вітер, мов експрес…
І ось вона – вершина. Тут чудово!
Здається, просто відбирає мову
від світла і покірності небес.
Тут відчуваєш – видно край землі.
Він близько зовсім – десь за Піп Іваном,
а мо̕ за Чорногори караваном,
ховається в туманнім киселі…
Кришталь повітря лине до легень,
тут відчуваєш Божі благодаті
і стрілка завмира на циферблаті,
коли ти вже чекаєш одкровень,
коли ти вже шугаєш угорі,
відчувши за спиною крила волі,
а над тобою, ген на видноколі,
зіркові десь палають ліхтарі…

Куди подіти спогадів синдром?
О, скільки ж знала юність та крилата
того, що є вагоміше від злата,
того, що не опишеш і пером…

9-10.04.2013.

Вирок смерті.

«Ісус засуджений на смерть. Твої дні, Господи, формували Тебе на землі впродовж 33-х років. Ти жив 33 роки, а моє життя почалося лише кілька днів тому. Я ще дуже безпомічний, але я вже є, я живу. Коли співав я пісню Творцеві: «Хвалю Тебе, що створив мене, діла Твої предивні», лікар сказав моїй мамі, що я живу під її серцем. Вона, певно, має бути щаслива. Мамо, чи ти дійсно щаслива? Але моя мама злякалася. Вона не хоче! Не хоче, але ж це не може бути правдою! Мамо!

Вона, моя мама, вирішила зробити щось дуже страшне, я це відчуваю. О, Ісусе, Ти сам добровільно приймаєш той вирок смерті. Ти дав згоду на смерть, бо знав, що веде вона до мети – до життя вічного. Мені теж присуджено вирок смерті, тільки він виданий без моєї згоди. Так вирішила моя мама, це вона сказала: «Розіпни». Вирішено викреслити моє безіменне життя з поверхні землі – без мене. Ісусе, оскаржений на ганебну смерть, змилосердися над тими, що видають смертні вироки.»



Ну от і почалось моє життя…
Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком у мами я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.

Я – щастя, я – надія, я – мета,
Я – радість і сльоза твоя, матусю.
Відійде біль, відступить самота,
Коли до тебе ніжно пригорнуся.

Ти бережи, ріднесенька, себе,
Бо я тебе люблю. Я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.

…Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш справді так зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р.     змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"     > наступної стації >>>

Задовго до народження Христа,
За п'ять тисячоліть старої ери
Вже українська велич проросла
І світу понесла свої поеми.

Ми від землі, орала, орача,
Жили без меж, кордонів, частоколів,
Для захисту виймали ми меча,
Дотримуючись лицарських устоїв.

І ми були завжди живим щитом,
Що захищав від знищення народи
І поле бою сіяли зерном
Як і на заході, так і на сході.

Цінуємо людей і вільний труд,
Саме життя і право на свободу,
А нас насильно заганяли в бруд,
Несли погибель нашому народу.

Та переважно у своїй судьбі
Злагоди всі ми шукали не завжди
І гинули в нерівній боротьбі
Під тяготою між владної вражди.

Минуло стільки цих тисячоліть,
Та залишився в степових просторах
Наш споконвічний хліборобський зміст
І наша віра у своїх соборах.

Ми тут з початку, ми широкий міст
На перехресті всіх цивілізацій
І піднімаємося в повний зріст
Об'єднуючи ці світи й нації.

І ми вбирали в себе краще все,
Що створювали люди цього світу,
Тож тільки вся громада збереже
Гуманність, справедливість і освіту.

Це наш політ в майбутнє, у нове
І наш взірець всій світовій спільноті:
Ми м'яко відторгаємо старе,
Як у житті, так і в своїй роботі.

2013

В шалі вітрів линуть знов у вікно
Промені,
Промені,
Промені…
В думці моїй про забуте давно
Спомини,
Спомини,
Спомини.

Кров’ю полеглих бійців-юнаків –
Їм не було й дев’ятнадцяти –
Мчить із глибин промайнулих років
Рік дев’ятсот вісімнадцятий.

Квітнуть, рясніють щоліта сади
Айстрами,
Маками,
Рутою…
В цвіті, потоках живої води –
Відблиски бою під Крутами.

Млява, буденна стояла пора,
Скривджував гніт непробудності.
Спокій цей миттю розвіяв у прах
Гук нездоланної мужності.

Не підкорити трьохсот вояків
В стО разів більшими силами.
Відгук лунає з безодні віків
Битвою під Термопілами.

Вкотре доба нам озветься вночі
Гомоном,
Гомоном,
Гомоном…
В герці життєвім схрестились мечі.
Спомини...
Спомини...
Спомини...

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посіву з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.


Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Ніяких не побачить див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Віддалених боїв заграви
Свавільна пам'ять не жене.
Вони спалили не мене -
Жалітися не маю права.
Вернувсь з руками - Богу слава,
Що не ускочив до тенет.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати - то не в силі нашій.
Він мав би те і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!

8 березня 2013 року

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло – на порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало, ніж ласки
На малому своєму віку.
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мав аж ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я й у світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло, –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Начеб рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс. І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.


1995

Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.

Привезли Михайлового сина
Здалеку, на крилах літака...
Впала на Михайла домовина –
Цинкова, запаяна, важка;
Вдарила по плечах і по серцю –
Аж Михайло у планету вгруз...
Плакали сусіди-односельці,
Траурно мовчав увесь Союз.
Побілів Михайло і зігнувся:
В сорок п'ять уже старезний дід...
Синовою смертю перетнувся
Віковий козацький родовід.
...Вісім років ще в Афганістані
Гинутимуть наші юнаки,
І Лещинський на телеекрані
Буде нам розказувать байки,
І густимуть рано на світанні
Домовиноносні літаки...


1990

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п'яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те...
(Сократ розплющив око...)
...що...
(Друге око знехотя розплющив...)
...не знаю...
(Позіхнув...)
...анічогісінько»?

Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали...
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око...)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге...)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком...)
А очі
Під повіками
Сміялись.

Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя...
Грім Балканських воєн...
Мертвотна квітка чорного фашизму...

Гуде майдан...
Руйнується Акрополь...
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші...
Гримлять
Теодоракіса мелодії...

Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..



1965

У всі часи бажали жити,
Плекати чад, ростити жито,
Та панував у різні доби
Свій ексклюзивний інквізитор.

Його свята прерогатива
Була у побудові дива,
А за основу людські кості
Тоді годились особливо.

Тепер, в епоху технологій,
Зразки тілесні надто вбогі,
Отож мучитель адекватні
Обрав для мет своїх дороги.

В інформаційній колотнечі
Впливати легше безперечно
На люд за поміччю ефіру,
Дозуючи потрібні речі.

Якщо пригледітися зблизька
На новочасного катиська, -
Він ошуканством благодушно
Переповняє телемиски.

Губити душі – миле діло!
А щоби їстоньки кортіло:
Розпусти перчик, хміль мамони, -
І ти уже його! Всеціло!

12.02.13

У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера важка і черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…

Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)

Лежить холодна тиша на гілках
Високих сосен, що торкають хмари.
У шахті фосфоритній затиха
Із вічності відлунням голос Сари.

***

- Моя кровинко, тихо! Спи, не плач, -
Згорьована вмовляє сина мати. -
За тебе я молилася, та бач...
Ніхто вже нас не прийде рятувати.

- Чому надсадно плачуть, мамо, всі.
Біди, немов, чекають, а чи страти?
- Ти не зважай на плач той, уві сні
Не страшно буде, сину, помирати.

- Скажи, матусю, нащо Авігаль
У воду кинула малу дитину,
Коли нас через міст вів поліцай?
- Вона її так рятувала, сину...

- Я їсти, мамо, хочу... Дай шматок
Тієї хали, що пекла ти в печі.
А ще води би випити ковток...
- Про це згадав ти, сину, не до речі.

- До хедеру я, мамо, дуже звик,
У мене друзів там було багато.
Освоювали Тору та іврит,
Щоби могти з раввіном розмовляти.

- Ти знаєш, сину, як молились ми, -
В її очах спалахує розпука. -
Смолу розпечену на тім'я налили,
І Ребе наш помер у лютих муках.

- Мені так важко дихати, чомусь...
Хтось у пітьмі там просить допомоги.
Ридає тяжко... Мамо, я боюсь...
- Ох, сину, сину... Не тримають ноги...

- А завтра, мамо, як настане день,
Чи будуть ще нас мучити прокляті?
- Не буде, сину, ворогам прощень! -
Сказала стиха і... замовкла мати.

Земля волала, клянучи війну!
Межи трьох тисяч знищених у шахті,
Маленький хлопчик з мамою заснув...
Завмерли сосни, стоячи на варті.

***

Лежить холодна тиша довкруги,
Деревами вдивляючись у вічність.
Звучать щороку в шахті молитви,
І люди палять поминальні свічі.

21-24.01.2013р.

Пісні допотопні чути
З копалень відкритих ран.
Мотив Червоної рути -
Архаїки дивна грань.

…Коханого серця стукіт
Упав під намулу низ,
Застиглу сльозу розлуки
У камінь пісок затис…


Давно, на землі русинів,
Окублювався орел,
Мелодію Черемшини
Виспівував хор джерел.
Крихтину його відлуння
Душею відчув пісняр,
І пісню створив – красуню,
Залишивши нам, як дар.


Ще дума твоя на волі
Гуляє, мов дикий звір,
А плинами рік бемолі
Вже линуть із синіх гір.
У гомоні нот первісних
Народиться осяйна
Твоя незабутня пісня,
І світ збагатить вона.

24.01.13

© 

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001

немає

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Ніби краль не бачили вони
В мінімальних дозах гардеробу, -
Поклонялись древні дикуни
Божествам звіриної подоби.

Мов забули про блаженний мир
З милими своїми на постелі, -
Йшли у люднім галасі юрми
Брати чужоземні цитаделі.

Мов ніхто краси не оцінив,
Що в собі несуть невинні очі...
Славу віддавали дикуни
Усьому, лиш не красі жіночій.

Винне в цім одне-єдине зло:
В ті часи поетів не було.

20.12.12

Ні, панове, це ми не в затоках Італії,
Тож більше світла, вогнів бенгальських!
Покладіть ваші руки дамам на талії,
А іншими – підтримуйте їхні пальці.

Ми заграємо Штрауса – "Кавалера троянди".
Штраус нині, це щось незрівнянне й нове.
Наче море й над ним – зірок міріади…
Чому ж ваші руки тремтять, панове?

Леді впала, забилася трохи? Ой лишенько!
Нині стане, як мовлено: тих до панського
Буде взято покою, а тих залишено.
Хіба ж це не привід на келих шампанського?

Хай пінує, не візьмуть за це з вас талера.
Хто не з нами – відчує той скільки втрачено!
Ще вина, почастуйте сердегу Лайталлера .
Цей бо ярмарок – славень щедрот небачених!

Друга скрипка: жвавіше – за віолончеллю!
Скрізь бо очі, і вуха – тут мовби на таці я.
Пересмокчуть, либонь кісточки за вечерею…
І куди тоді в біса моя репутація?

Тридцять три – не найгірша пора для підсумку,
Та й хреста не шукать – він в руках у кожного.
А шкода – не зіграв у театрі Віденському,
Й ще чогось не зробив: так, щоб аж, не порожнього…

Той хлопчак, що півпенні просив при трапові…
Я минув – з клопотнеч гамірни́х не виринув.
Боже милий, коби назад потрапити,
Все б віддав – не кишені, а душу вивернув!

А в нового століття повадки, що в злодія.
Ця біда, відчуваю, не є остання.
Та останньою стала наша рапсодія,
Тож хай чує її стара Британія!

Будьмо сильними друзі – тісніш круг мене.
Хай панянки плачуть, а нам не гоже.
Все, із другої цифри прошу, джентльмени.
Ми зіграємо: "Ближче до Тебе, Боже..."

гаплик

(2012)

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Отамани, сиві, мов тумани,
Кошові, заледве ще живі,
Вигрівають давні свої рани,
Лежачи на сонечку в траві.
Вже птахи збираються у вирій,
Стигне у Славутичі вода,
Порожніє шлях на Трахтемирів,
Осідає курява руда.
А в Халеп’ї – от яка халепа:
Ходить відьма згорблена, стара
І чутки розносить, що Мазепа
Замишляє зрадити Петра.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Схвалюють гетьманські тайні плани:
"Є ще голова при булаві!"
Та вже глухне Глухів,
А Полтава,
Потай від Московії,
Гада:
Що ж то буде –
Слава чи неслава?
Що ж то вродить – радість чи біда?
Котить Ворскла хвилю темно-сіру,
Сонце вже не гріє, не сія,
Вже везуть з холодного Сибіру
Згаслого для слави Палія.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Кутаються в зношені жупани,
Згадують тріумфи бойові.
Спить Батурин –
Гетьманська столиця.
Безпробудна й Запорозька Січ.
Молодик, яскравий, мов жар-птиця,
Стереже трагедії сторіч.

1997

«Козацькому роду нема переводу…»
Високі могили
степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста, –
Немає Мазепи,
Нема ж і Петра!
Історія наша правдива і чиста,
Й вовік незмілима,
Як води Дніпра.
Зруйновану Січ поминаймо не всує –
До неї з повагою ставився Маркс,
І слово Сірка повнокровно пульсує
У серці і в пам’яті кожного з нас.
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після в с ь о г о – ЖИВІ!

Моя свіча свій строк недовгий догоріла,
проте нехай не гасне в пам’яті свіча,
щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом,
ти шанобливо запах той до краплі відчував.

Знесеться вчора колосками й болем,
образою й безсилими сльозами.
На вулиці перед очима раптом стане поле,
і людство – сіро-чорні в ньому плями.

Статистика тому найліпша проза,
цифри - кращий дріб в рушниці ката.
Серед буденного зблисне секунда злості,
запалена холодним ходом фактів.

Моя свіча недовгий строк горіла,
маленьке слово довше прогорить, я сподіваюсь,
щоб жовтий хліб солодким золотом лежав на скатертині білій,
і лиця на старих світлинах усміхались.

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…

Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить, щоб вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.

(із реальних спогадів постраждалих від ЧАЕС)

Прекрасний ранок, тепленька весна,
Яка відгомін Пасхи принеслá,
так квітнуть радісно запилені сади,
і Жулька, і Матрос снують туди-сюди.
Білизна сохне здвору коло хатки,
вся праця в домі цім, усі манатки.
Ніщо й нічого не віщує нам біди....

Щось сталось. При дорозі сосни поруділи,
змінило колір небо, почорніло.
На станції дим і скрізь шматки графіту*,
радіаційна хмара розійшлась по світу...
Живемо ще: у школі діти, малюки на дворі,
новенька хата, статки всі в коморі...
Та не прийти на Прип’ять більше літу...

Майже 13 тисяч чоловік, автобусів колони,
висять над ліжком ще вінчальнії ікони...
Лиш особисті речі з собою...А як же все життя?
І чи від радіації десь буде укриття?
Так покалічить нас, так розіп’ять,
так все майбутнє штучно зруйнувать.
Не чую більше крику, лиш серця мого биття.

О, Жулька і Матрос, за мною не біжіть,
очима не благайте, душу не порвіть!
Вас заборонено з собою брати,
лишаю вас тут, бідні, помирати.
Скінчилася отак природи провокація,
Експеримент удався: нікого – лише станція.
Все місто вимерло ураз. А ми? Де будем доживати?

Чи буде ще життя для нас?!

04.10.2012

*Графі́т (від грец. γραφο — писати) — мінерал класу самородних напівметалів, найстійкіший у земній корі кристалічний різновид вуглецю. Темно-сіра непрозора речовина, алотропна форма вуглецю. На відміну від алмазу графіт добре проводить електричний струм і тепло та дуже м'який.

Хто відшукає
Старий колодязь,
Кине у нього
Діряве відро,
Щоб спіймати відображення
Хворого Місяця -
Цього старого меланхоліка
Блідого онука Космосу?
І буде слухати
Як скрипить дерев’яний журавель
Який пив щоночі росу,
І беріг чорну воду
З глибин землі,
Щоб втруїти нею
Вогненного вершника,
Що скаче на сліпому коні
По землі, що не бачила
Нічого крім пожеж та моровиць
І чобіт покидьків.
Хто відкопає
Іржаву шаблюку
Зариту старим отаманом
Під розтрісканим дубом
З якого стирчать ікла
Сивого вепра,
Якому блискавки подарували вічність?

(Світлина автора віршів)

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

гаплик цій порожній поезії
(2012)

Гидкі гріхи і непокора
Серця з’їдають, мов чума.
Росте Содом, цвіте Гоморра,
Про смерть і натяку нема.

А Лот же праведний раз – по – раз
То усерйоз, то жартома
Зверта увагу їх на сором,
Вони - висміюють сліпма.

І Авраам зійшов на гору,
І молитвами багатьма
Із Богом вів переговори

За люд правдивий зокрема,
Та ті міста смертельно хворі.
І дощ огненний впав сторчма.

2012

Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі.
Чудесно єднає вона,
Ця нитка червона міцна,
Оте, де кремлівська стіна
І те, де у нас любі друзі.
Ця нитка червона - міцна!
Ослаблена чи у напрузі…

26.06.12

нема

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не в тому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.


1968 – 1989

Ой, чому ж в Батурині
Явори зажурені,
Вікна всі зашторені,
Коні геть зашорені,
Ноги їм попутані,
Козирі поплутані,
Скопом перемішані,
А гравці – повішені?!

А тому в Батурині
Явори зажурені,
Що московські ратники
Й Кочубеї-зрадники
Не на побойовищі
Потопили в кровищі
Гетьманські пристойності
І козацькі вольності.

А тому зашторені
І тому зашорені,
Щоб вовік не бачили,
Що тут насобачили
Москалі зажерливі
Й Меншикови-жевжики
Волею Петровою
Психонездоровою.

А тому попутані
Й козирі поплутані,
Щоб майбутні Пушкіни
Пошкребли за вушками,
Заскрипівши перами,
Правду всю похерили
Й возвели до звершення
"Мідяного вершника".

А тому все змішано
Й скопом перевішано,
Щоб проклясти гетьмана,
Прогорлавши: "Геть, мано!"
В старожитнім Глухові,
Щоб глухими й струхлими
Ми вовік хохлячили
Й істини не бачили.

Й лиш тепер в Батурині,
Де курінь при корені,
Розправляє крилонька
Правда-українонька,
І Мазепи-воїна
Слава удостоєна
Величі... Козаччина
Знову розкріпачена!

2008