Коси розплітала - по воді пускала
Руки омивала , ворожила ніч
Мавки шепотіли - очі мерехтіли
Вгледіти єдиного - прагнула вона

Слова заклинання , по поверхні хвиля
Палко цілувала - марева вуста
Собі нагадала , себе утішала
Вірила у диво - квітами душа

Бачила у сяйві , як скакав по полі
Вершник гнав галопом - місяця благав
Сили дати духу , подолати відстань
Покохати щиро - тонкий лади стан

Час біжить , крокує , ранок сонце чує
Чари помирали - заіскрився став
Мрію проводжала , коси заплітала
Відпускала грішна - непокірний дар.
2012р

Старенькій торгівці

На вулиці узбіччі, де покИ
Міліція ще не здирає мито,
Старенька бабця продає грушки.
Я підійшов і зажадав купити.

Купити?.. Ні... Я гроші всі віддам
В твої від старості і праці спраглі руки.
Стою і сили не даю сльозам,
Збагнувши, як в житті терпіла муки

Від влади, від жорстокості людей,
Як зрадила тебе твоя держава,
Як "мусор" гроші вимагав з тебе,
Забувши, що таке і честь і слава...

Старенька, дай тебе я обійму!
Ти- честь. Ти- слава. Незалежна. Сильна.
Ти як могла, все йшла скрізь цю пітьму,
Як Україна. Вільна. І- не вільна.

Дай Боже, щоб ти вдало продала
Нехитрий свій товар, дарунок літа,
Доїхала щасливо до села,
І мала вдома їсти що і пити.

Онучкам любим щоби ти змогла
За продане гостинців накупити,
Для діток тягарем щоб не була...
І- щоб ніхто не заважав дожити...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481974
рубрика: Лірика
дата поступления 26.02.2014
автор: Сокольник

Літні люди

Старенькі кволі люди
В немодній одежині,
Як згорблені верблюди,
Крокують по стежині...

Вона його тримає
Щоб він, бодай, не впав.
А серце пам"ятає,
Як він її тримав...

Кохання відлетіло
Невідомо куди...
Лиш вірність залишилась-
Минулого сліди.

Немов шепоче доля-
Мине усе, мине!..
І серце мимоволі
Схиля до них мене.

Старенький та старенька,
Ви листя золоте,
Мов таїнство натхнення-
Високе та просте...

Вони, старі, пізнали
Всі таїни буття.
Як час телеканалу
Кінчається життя...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473941
рубрика: Лірика
дата поступления 20.01.2014
автор: Сокольник

Я вернусь…

Я вернусь. Непременно вернусь.
В этот край. В это самое место,
Где когда-то рассыпал я грусть.
Где когда-то ушедшего детства

Память яркие краски берет,
Память бледные краски теряет,
Где надежда на встречу живет,
Где фантазия меры не знает...

Где горит, как фантомная боль,
Недопетая песня с тобою.
Улетевшая в память любовь,
Как простуженный нерв, беспокоит...

Не иссох этот светлый родник
С философской живою водой.
Я вернусь... Я вернулся... Приник...
Малой Родины голос родной,

Что живительной влагой поил,
В час нелегкий напомнит опять-
Кто воды этой в детстве испил,
Тот вернется сюда... Умирать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510496
рубрика: Лирика
дата поступления 10.07.2014
автор: Сокольник

Абсолютное зло

Это бремя страны. Долго нам не везло.
Но сегодня пришло АБСОЛЮТНОЕ ЗЛО.
Погляди в этот тупо-звериный оскал.
Это злоба и ложь. Это воет шакал
По тебе, по земле, по отчизне твоей.
Он вползает в твой дом. Он, гиены подлей,
Изнутри разрывает страну на куски.
Оглянись. Это злоба сжимает виски
За семью, за детей, за поруганный кров.
Оглянись. И услышь в тишине этот зов.
Это раненый крик Украины твоей.
Сохрани! Защити! Стань сильней и умней.
И уже никогда не позволь темной мгле
Править бал Сатаны на Родимой Земле!



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494289
рубрика: Гражданская лирика
дата поступления 22.04.2014
автор: Сокольник

Рабиня ( 16+ )

У залі, де віск, мов сльоза, омиває свічки,
Оголена вся, білотіла, цнотлива Рабиня,
Присвяту Господарю, ніжний танок, залюбки
Для мене ти з шалом коханки виконуєш нині.

Тобі ці жорстокі світи непотрібні були,
Навіщо холодна потреба буремної волі?
Кайдани, тоненькі і ніжні, намистом лягли
На шию, і тіло стікає бажаннями. Доля

Твоя не у тому, щоб шмата черствого шукать,
Втішаючись думкою, що от одірвешся, вскочиш,
Та підеш від мене... Як гарно в таночку кружлять
З таким відчуттям, що для мене ти створена. Ночі

Наповнені трунком п"янким поцілунків. Грудей
Тих подихів ніжних, і лона вологого шалу...
В неволі солодкій щасливіша серед людей-
Уява не висвітлить наших "Пирів Валтасара"...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476992
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 04.02.2014
автор: Сокольник

Вівця та Вовк. Прадавня дуже притча

В Прадавній Греції здавна
Філософи писали притчі.
Сподобалась мені одна...
Оця... Жіночо-чоловіча...

...Струнка Овечка молода
Раз Вовка хижого зустріла,
І ну тікати, бо шкода,
Як в пащі згине юне тіло.

Та все кричала на ходу-
Рятуйте! Ме... Рятуйте! Мамо!..
І от, на щастя чи біду,
Забігла в огорожу храму.

Спинився Вовк. В святі місця
Йому дорога перекрита.
Промовив він- Моя Вівця!
Одначе будеш ти убита.

Якщо не з"їм, то жрець тебе
Хоч як, та принесе у жертву!
Відповіла Вівця на те-
Усе одно мені, де вмерти!

Їй Вовк- Який меркантилізм!
Яка вузька в Вас точка зору!
Вам все одно, та не мені-
Я їсти хочу, як на горе!..





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497369
рубрика: Байка
дата поступления 07.05.2014
автор: Сокольник

Вуж та Чапель (Байка. Таке ви ще не читали)

Хитрющий- прехитрющий Вуж
Схотів, пролізши крізь болото,
Залізти в хату, та чимдуж
Затято взятись до роботи-

Перекусати хазяїв,
Наїстись сала у коморі,
Спалити наостанок хлів...
Коротше, наробити горя.

Та поки дурень радо ліз,
Від щастя закотивши очі,
Під"ївся Чапель- довгий ніс,
Його сковтнувши серед ночі.

Мабуть, прийшов мені гаплик-
Подумав Вуж, та все ж поліз
Поміж кишками до сідниць,
Щоб вилізти, неначе Глист.

Та файний Чапель- мудрагель
(як довгий ніс, то й довгий розум!)
Сідниці деревом підпер-
А ну, вилазь, якщо ти в змозі!

Так лазив Вуж, туди- сюди,
Аж поки весь перетравився.
І тільки бачили Глисти,
Як Вуж дурний занапастився.
....... ....... ....... .......
Побачить можем паралель-
Коли в чужу залазять хату,
То цих непроханих гостей
Назад не можна випускати!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494760
рубрика: Байка
дата поступления 24.04.2014
автор: Сокольник

Відьма. Спокута. Поміж часів.

Ти ходила нічними ярами
В Чарі Дійства прогоркло-солоній,
І нічні наполохані трави
Лоскотали оголене лоно...

Ти літала нічними містами
І кропила їх кров"ю сердець,
Щоб в пожежних вогнях вихорАми
Легковірність звести нанівець...

І у шалі пізнань ексцентричних
Ніч, торкнувши тебе, тріпотіла,
Наче подруга зваб еротичних,
Обійнявши оголене тіло...

Ці знання, що від Темряви Ночі,
Від закритої іншому Брами,
Жаром вогнища жалять охоче...
Закрутились на тілі цепами...

Час не той... І не та нині Ера,
Щоб у клубах гламурно "світитись"...
Середвіччя примхлива Химера-
Доведеться за все розплатитись...

І "бомонду" образи відчуєш...
І плебейське шипіння незгодних...
І Епоха Майбутня парує.
І "зіркове" те вогнище модне.

Тільки раз. За долоню узявшись,
Ту, що нею ти Коло обводиш,
Мов на подіум стрімко піднявшись,
Ти, як Зірка, на вогнище сходиш.

Ти вся гола стоїш перед ними...
Вже вогонь доторкнувся до тіла...
Тільки раз у житті є хвилини...
Це-твоє. Ти сама так схотіла.

Лине крик твій останній, мов пісня...
У Майбутнє Рука волохата
Душу тягне, в Минулім завислу...
Жменя попелу. Стомленість ката...





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525681
рубрика: Лірика
дата поступления 25.09.2014
автор: Сокольник

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

Примітки:

Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…

Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -
День давніх королів і Уснеха синів.
Вогонь Белтайну на вершині догорів,
Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
Як Улл плоди із білих-білих хмар
В долоні падають ласкаві літні дні,
Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
Ще жодну волохату не назвав Карах,
З чобіт дірявих не змивав росою прах,
Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
Ще не журився вихиливши кварту
Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
Іще не випитий п’янкий червневий ель,
Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.

Космічний автобан Чумацький Шлях
На зоряні парсеки шаль накинув, -
Туди, де астероїди шумлять,
Як серце дальнобійної машини.

Не спить і око пильного Тільця -
Прожектор над'ясний Альдебарану,
Комети у Юпітера в гостях -
Пустунки, що хвостами небо ранять.

Сидить на троні дригом догори
Любителька похвал, Кассіопея,
О, батьку Посейдоне, довго рив
Могилу темну підданим Кефея?

О, діти Зевса, - дика іпостась,
Праматір ви забули, сиву Гею,
Хулою запаскудили вуста,
І досі кирпи гнете, мудрагелі!

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

Небо дивовижні хмари малювало.
Білосніжні хмари хвилі забавляли.
І торкались ніжно їх пухнасті щічки,
кучеряві вуса до самої річки.
Річка - одаліска берегу крутого,
забажала мати рубля золотого.
Хмари розійшлися,стало видно сонце:
золота монета в річки на долонці.
Та не хочуть хмари такої любові,
миттю полетіли у гаї дубові.

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

О,як багато тих рибалок,
Що в пошуках нових пригод,
Пішли в країни до русалок
На саме дно річкових вод.
І чули вже легенд багато,
Та зачарована краса
Душі дарує пишне свято,
Під воду манить їх коса.
Вдивляючись у їхні очі,
Милуючись за щирий сміх,
Піддайся лиш чарам дівочим,
І кожен упаде із ніг.
І говорити вже не сила,
На темне дно йде Божий син.
Русалка очі опустила,
На жаль він в неї не один…
Не від нудьги вона блукає
Від поплавка до поплавка,
Коханнячко своє шукає
Серед людей цього ставка,
Але усяк , кого полюбить
Її покине у воді,
Клята вода їм душі губить,
Дівча лиша на самоті.
Ось так із року в рік снують
На дні її самотні очі,
І правди нам не видають:
Кого ще покохати хочуть?
2012 рік

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…

Там, де сонце спиняє рух,
Зачаїлась вчорашня казка.
Спис натхнення в очах потух,
Ставши місяцем не відразу.

Тут немає місця пісням
І брехливим словам ритора.
Клен схилився, немов відтяв
Хтось у нього правицю хвору.

Волошковими стали сни,
Недоречно змішавшись з небом.
Сонце. Попіл. Катма весни.
Власні крила не вірять в тебе.

Більше серця у кожнім русі,
Босі янголи вірять у щирість.
Не важливо на лаври пхнутись,
Вир – як вирій.

Більше серця у кожнім слові,
Щоб тремтіли світи і вії,
Щоб в сузі’я серця стали зорі,
Вище вирію.

Більше сонця у кожнім серці!
Відпусти непотрібні сни.
Ця планета не розіб’ється
Поки серце чекає весни.

Усміхнуло сонечко втому і печаль,
підхопив кораблики весняний ручай.
Я слова нанизую на нитки думок –
весняні коралики – чарівний разок!..

Пригорщами повними сію по рядках…
Покотилась повнею на Чумацький Шлях
весняної ніченьки врода молода…
Крицею свистітиме кована руда

і сімсот в’язальниць - на сімсот серпів,
перевеслом радості - копища снопів,
і зав’яжуть «бороду», і зов’ють вінок!
А на шиї в кожної – чарівний разок…

2000(2013)

- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

Час на місці не стоїть все постійно кудись біжить

Як за ним встигати і постійно наздоганяти

Все летить немов вода біжить

Та велить не забувати ні в якім разі не сумувати

За тим що там було і могло там бути

Тепер цього нажаль не осягнути

Нажаль а може й не нажаль ніхто цього не знає

Повір таке в житті буває

Буває, повір буває – музика’ в голові лунає

Лямінор і форсмажор по життю як той стажор

Все чогось шукає, блукає, гукає та волає

Думками камінь розсікає вогонь іскри все підливає

Щоб встигути зробити все на світі білім

Відпочивати будем не на білім світі

Розставити пріоритети всі до ла’ду

Розповім давайте вам баладу

Про козака молодого бравого і пробивного

Що пройшов від самої Січі узурпатором надавав на калачі

Порубав їх на капусту, засмальцював їх в бочці

Ще й невинному москалику надавав по почці

Натравив шляхту’на яничар, посполитих на татар

Обєднав ліву й праву в один куляк – неабиякий лобуряк

Підняв руїни з попелу і з глини - етнічний дух все жевріє донині

Так довгого жевріти проте не може - манливий час у цьому допоможе

І все ж давайте забувати життя даремно марнувати.

© 

Держава нарізала декілька "соток"
І нам від недавніх колгоспних ланів.
На землях колись панував Полуботок,
А дід на партійній роботі чманів
З тієї пори, як нагнали панів.

Усяке було. Не забулось би згодом,
Що божою ласкою вижили ми.
Яким не були б ми радянським народом,
Фактично ми всі залишались людьми
Від моря Балтійського до Колими.

Це й справді краса - буряки, помідори,
Люпин, кукурудза, картопля та хрін.
В обідню перерву втікав я з контори -
Побачити їх. Якнайближче - з колін.
О земле колгоспна, тобі мій уклін...

***
Я вже у столиці. У фермерів нині
Батьками й дідами зароблений пай.
Ні грошей нема, ні цієї твердині...
А бабця просила: "Землі не чіпай".

(2013)

У братньому колі радянських держав
І наша пішла від багатства до скрути -
Підйом до вершин комунізму лежав.
Його не хотілося нам оминути.

А Ленін показував нижче вершин.
Чому би правицю не вище задерти -
На декілька дюймів або на аршин?
Відчули б різницю не тільки експерти.

Яка не скульптура, яке не панно -
Занижують кут не картуз, то правиця.
Дістались би ми комунізму давно,
А нині таке вже й не кожному сниться.

2012

Життя прожив для плотських забаганок,
При пиві на тарані зуби з’їв,
Розтратив міць і гроші на коханок,
Зіпхнув усе на клятих москалів .

Прийшла пора до Бога йти зі звітом ,
Порожня папка - добрих діл катма:
- То знову ненависні московіти
Поцупили із течки том письма.

Високий градус в пеклі неймовірно,
Кипить душа в широкому чану:
- О, навіть тут якась тамбовська фірма
Дровами постачає сатану.

Отак і проситься сюди мораль:
Як винен сам , до чого тут москаль!

У ніч глуху розсипались стожари
І плай нестримно юнака веде –
Втекли думки вівчара від отари…
Кохання просить серце молоде…

Зухвало залицяються смерічки
Гірського подиху густий дурман
Бурлить життям поміж каміння річка
І що не крок – містерія оман…

Аж тут: на схилі берега дражливо
Вмостились діви згубної краси
І праліс в ревнощах ховає диво…
Ти що за вроду юнки віддаси?

Либонь старий мольфарище зурочив
Чи повний місяць зводить молодця
Та у видіння віриться охоче…
Примарилось, що стали до вінця...

«Захоче, то вітця забуду, неню», -
Схвильовано гарячкував вівчар.-
Вберу в намисто, чобітки червлені
Розділить хай мого кохання шал!»

В колибу біг – у грудях аж кипіло
Та побратим поважний раду дав:
«То повітрулі. Як поступиш вміло –
За жінку буде. Коби крила вкрав!»

А ще казав порадник їх спалити
Та слухати вже сили не було…
Перед очима – щічок оксамити
І повних благодаті хвиль тепло...

ІІ

І зажили вони з тих пір у парі
Сама прийшла – покорена, без крил…
Дзвеніли весни, листя опадало
Щоденності напучених вітрил

Зростав синок… Вона місила тісто,
Пісень співала, прала в потічку,
Літа минали тихо, урочисто…
Та враз найшлися крила у кутку…

Як мужа не було, пішла до льоху
До чого бралась – наводила лад.
І, глянь, пір’їна, друга… І потроху
Із почуттів забився водоспад!

Вернувсь вівчар додому – вітер свище,
Гойдає двері, що ведуть у льох…
Гукав, ридав і вив, як той вовчище,
А слід простиг від найрідніших двох.

Не день, не два блукав осиротіло
Тим лісом, що підступно так манив…
В печері горличка його сиділа
Угледів. І нестриманий порив...

«Іди, втікай», - упала йому в ноги
Кохана зблідло. - Вернуться мої
І пошматують. Та й пробився стогін.
«Втікати? Зараз? Змилуйся… О, ні!»

Коротка мить і тріскотіли крила
На хвої безтурботному вогні…
А жінча* як осика трепотіло
Курликали лелеки в вишині.

……………………………..
…………………………….

Колиба пахне хлібом і медами –
Не вітряна ґаздиня тут живе…
Гніздо родинне стало диво-храмом
Лиш зрідка вітер жалить за живе...

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

пересмаглі вуста пливуть долиною
по цнотливому ніжному плесу...
закоханий лад торкнув струну
оголив чоловічу таїну
все що бажаеш тобі
все найкраще завжди
адже ти — чарівниця!
обросилась Музи струна
і перелинула рясно роса
на скрушну парубочу струну:
любо дякую дякую дякую.

2012р.

обо всем забыв на свете, сама с собой наедине
к Тебе взывая, мечтаю в предрассветной тишине.
блаженство, как по струнам, мне по нервам провело,
и гортанно зазвучала я, уподобившись струне.
2012г.

То не хмари білі стрімко
Плинуть небом голубим, -
То чадять боги олімпу,
Із ротів пускають дим.
Байдикують до обіду,
Що їм труд, - вони боги!
Мають пійло, мають їдло,
Занепали й вороги.
П’ють нектар, мед поїдають,
Аж та темніє неба край,
На землі немає раю,
А у них – постійно рай.

Як димами оповило
Незахищену лазур,
Із небес тоді стосило
Обізвався Деміург.
Слів Його не розібрати,
Тільки грому грізний блиск,
А боги давай тікати,
Зойк лишаючи і писк.
Ой і бив їх непутящих,
Гнав за верби і стави,
Заховався хто у хащі,
Хто заліз до кропиви.
Я не знав їх поіменно
А що ліньки їхні - знав -
Є також у людських генах,
То собі науку взяв:


Як за лінь відповідати
Мають навіть і боги, -
Працювати треба, брате,
Не гамуючи снаги!

11.05.12

Розтинаю тепло на чотири повір’я мольби,
На зелені діброви де снігу не впасти;
Розпитаю вітрів про таємні тужіння верби,
Про сивини, у пісні, журні і завчасні.

Заплескаю долонями чорні зернини, в сніги;
Поміж нивами днів буду маки збирати,
І покотиться сонце зтрусивши цілющість перги,
Щоб молитвою, в серці, світились карати.

Розснуються туманища снів, в зграї, зніжених нот
На задвірках вечір’я заплетуться в ноктюрн,
І зомліє на мить, на розхрестищах Всесвіту, лорд —
Престарезний відун, мева торкаючись струн...

Доплетуть кураї свій розтеплений сон
З напівдикого шепоту трав й дідівських билин
І впаде, у росу, сум трипільським хрестом,
І здригнеться сова, в космічному вальсі хвилин.
----Розлетиться, над степом, скіфських дум сивина;
----Попіднеб’я обійме почерленний, правіщий орел,
----Розіллється Дoнець з райського меду вина
----І техесенько вітер підІйме майські мрії, з морель...
Та вже Лада, у ніч, співи дня сповиває:
У відлуння сердець, чар оману; в чал, ковилу;
Й торкає чебрець рунним обрію краєм...
Цвіркотіння балад зливА у Вселенську імлу.

Усі ми, любі друзі, українці!
Живемо в хаті з краю і любимо всі гроші!
Ми по за очі обісрать умільці,
А в очі завжди милі і хороші.

Шкода, що в нас такий менталітет:
Для друзів ставимо в колеса палки,
Начальству дружньо робимо мінєт,
А радитись біжим всі до гадалки.

Ми правду й справедливість маєм в сраці.
Й за шию душить жаба нас щоночі,
Коли плоди чужої бачим праці –
Бо від зусиль своїх постійно коле в боці.

Накапати, закласти ми умільці
І відкупитись можемо від всього,
Сам біс боїться бути з нами в спілці,
Бо крайнього ми завжди зробим його.

Усі ми, любі друзі, українці…..

Из цикла "Большой слэм"


Вчера я встал не с той руки,
Вчера я был никак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

Я помню разве что одно -
Был воздух свеж и чист,
Когда проник в моё окно
Сплошной неологист.

Он мне сказал: я ох, я ах,
Я ух, я о-го-го,
Я прихожу на всех парах
С изрядным ничего.

Он кленинист и неформал,
Во лбу - крутой экстрим,
И многих вдрызг очаровал
Он шлягрумом своим.

Ежевечерне на обед
Он жрёт по букварю.
А я ему, а я в ответ
"Спрячь шлягрум", говорю.

Вернись, откуда перелез,
И силы зря не трать,
Шоб шлягрумом наперевес,
Как языком, болтать.

Не то злокозненный кабир
Приснится и тебе!
А на трубе в глухой сортир
Сидели А и Б.

Коров пробило на хи-хи,
И колосился злак,
И хрюкотали селюки,
Как стая полежак.

2011

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

Самотній дім. І тиша віддзеркалень.
Холодний душ і холод голосів.
Іде доба крізь час із гострих марень.
Ричання днів, подібних до вовків.

Два нуль один. І ще один фінальний.
Кінець епохи, присмерк і етап.
Когось везуть за небокрай прощально.
Когось саджають. А комусь — і трап.

Хтось плаче в темінь. Хтось живе минулим.
Хтось тільки вчора друзів загубив.
Не все згадали, та про все забули
Під канонаду буревіїв-злив.

Але екран мигтить святково й гарно.
Вітають люди, впевнені й німі.
Тікає мить, немов ляклива сарна.
У цім абсурді винні ми самі.

Тікає кіт, летить дракон на зміну.
Все буде добре — впевнює екран.
Все буде добре — в матері без сина.
«Жить стало лучше» — мертвим, та без ран!

Баба – віхола ішла.
Велетенський міх несла.
Як махнула раз тим міхом –
Вся земля укрилась снігом.
Два – намети намела,
Три – гуляє дітвора.

2006 р.

На морі широкому, морі гіркому, солоному
достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
Бамбуково
стебла
дзвенять золотими колонами.
Здивовані рибки пронизують сонячний клин.

Пора жнивувати.
Виходжу з серпом рано-зоряно.
До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
Хлюпочеться море –
несіяне,
зроду неоране –
Шепоче-розказує засутінкові казки.

…І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
жар-серце своє –
розцвіла на спокусу юрмі.
Одна тільки ніч…
А Купайло сміялося, їдучи
верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.

Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
побачить крізь землю усі таємничі скарби.
Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
Ще крок – і настане.
Зроби його швидше.
Зроби!

Та знай, що навіки душа перестане молитися,
крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
праістинна Магія… барви терпкого вина.

Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.

Чи жив, чи не жив…
чи помер…
чи безсмертний?
Незнаємо.
Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
Те буде насправді. Але не тоді і не так.

І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
Протерта до дір, переживши всі біди, душа
злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
дорогу пряму під зорею малого Ковша.

І прийдеш до тями…
Свистітиме серп понад хвилями.
Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
Гіркий і солоний.
Отруйний.
Як дикий дурман.

Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
до праці тяжкої – без користі і без мети.
Довіку – без думки,
без слів,
переповнений мороком…
Розплата за диво. За прагнення в інші світи.

2010

Вечірнє крайнебо беззвучно розсвічують спалахи.
Все ближчі вони, і вже гуркіт лунає здаля:
зі сходу святого – на захід над нами, оспалими,
в гримучій квадризі по небу несеться Ілля.

Четвірка небачених коней б’є в хмари копитами,
викрешує іскри, і блискавки падають ниць.
Вогненною владою – спадком од Зевса-Юпітера –
чортів настромля він на вила своїх громовиць.

Природа слідкує за тими священними вловами
на силу нечисту. Відкрито мисливський сезон.
Ось блискавка – поряд! І реготами Перуновими
сміється все небо, і солодко пахне озон.

То над головою, а то вже – на західних обріях
Іллева погоня продовжує мчання своє.
І спалахи рідшають, мов пригаса хтось поволі їх,
і грім – що чимдалі, то більше – від них відстає.

На небі не видно ні колії сліду, ні борозен.
Які ж тут допіру були громовичні жнива!
А скоро вже Спаси, а потім – окропить нас вересень,
і небо оновиться, й буде земля в нас нова.

2008

Днем - кефир и беспорочье,
Днем гармония и мир.
Тяжело бывает ночью -
Ночью снится мне Кабир.

В пику стадным интересам,
Весь в засосах и в поту,
Чупокабрым мракобесам
Он грозит своим тату.

Он приходит, как цунами:
"Зарывая в перегной,
Ты последними червями
Проклял Вовочку со мной?"

Как Маоцзедун и Сталин,
Он грозится сотней клизм:
"Хорошо ль у вас поставлен
Эротический цинизм?"

Он клокочет, словно Этна,
Будто ерш в глухой трубе.
Говорю ему ответно:
"Сложим органы в борьбе!"

Только не было бы сжато
Все до нас в чужой карман.
Только дрых бы при деньжатах
Легендарный наркоман".

2010

В синьоокому Поліссі ,
там , де Тетерів-ріка,
на високому узліссі
в соснах хата лісника.

Тут стоїть вона й стояла
більше сотні довгих літ.
Як лісничиха казала -
не гнівила Божий світ.

На подвір’ї білки грались,
(як у Пушкінських казках).
Баба з дідом милувались,
поки не наснилось в снах,

ніби з неба зірка впала
Їм на ганок уночі,
й хата їхня запалала
від безжальної свічі.

Із спросоння дід до бабці:
- Горимо,- і ну, тікать.
Баба стрибнула у капці
Зі страхУ давай кричать.

Та цілісіньким був ганок-
над кущами вився дим,
все покрив легкий серпанок,
ворушилось щось під ним!

Баба з дідом заглянули,
і заклякли :” диво з див?”
у кущах дзвіночки грали.
Голос чийсь заговорив:

-Трохи холодно в болоті.
Не могли б мене зігріть?
Перед ними в сріблі-злоті
(Боже,можна й оніміть)

дивна дівчинка явилась
неймовірної краси.
Баба діда ущіпнула:
-Доторкнися до коси.

Може сон нам далі сниться,
може мариться у сні?
А дівча як засміється:
- Милі ви які й смішні.

Як зігрієте Зорянку,
за онучку буду Вам,
не захочете - до ранку
небу я тепло віддам.

Баба й дід помолоділи –
Ох, як мріяли про те...
Бог один знав , як хотіли
дитинчатко золоте.

Бач почув Отець молитви.
скрасить старість їм дитя,
є для кого тепер жити,
іншим стане в них життя.
А у небі над Поліссям
грають зорі молоді:
- Десь Зоряночка над лісом
пролетіла – буть біді!

Зірка- мама також плаче:
- Як я вгледіть не змогла?
Місяць крутиться аж скаче:
- Як же знати ти могла,

що у нашої дитини
мрія знову оживе
впасти з неба до людини.
- Що ж, тепер хай там живе.

лиш би нам подала звістку.
-Ой, Венера буде зла,
вже Зоряна за невістку
їй не буде ,хоч росла

наша донечка з Сатурном,
наче братик і сестра.
-Глянь, вже небо стає хмурим,
мабуть спати нам пора.

Зорі в синім небі згасли,
Місяць в хмарах теж заснув.
Сонце викотилось ясне,
Промінь хмарку проковтнув.

А поснідавши, враз боком
покотилось лісом вниз.
Оцінило пильним оком,
як зібрали в лісі хмиз,

як готуються до свята,
всі готуються ,чи ні,
через вогнище стрибати
і купальські піть пісні.

Задоволене гуляло
і світило з неба всім.
Ввечері за гору впало,
підстрибнувши разів сім.

Міцно Тетерівка спала,
притулившись до ріки.
Лиш Федора рано встала -
в ліс ходила залюбки.

Всі Федору в селі знали:
баба шустра , як гаплик.
То ж за милю обминали,
щоб не втрапить на язик.

Баба всунулась в калоші,
гострий серп й мішок взяла
(дні якраз були хороші)
то ж вона у ліс пішла.

Розумілася на травах,
знала де яка росте.
ТО ж пробіглась по канавах,
й знайшла місце там густе:

материнки, звіробою,
лопухів і череди.
Все оте взяла з собою
й низом вийшла до води.

Поверталася додому
повз хатину лісника,
а відчувши голод й втому
постелила рушника

на широкому пеньочку,
(в ліс вона й обід взяла)
то ж присівши на горбочку,
з’їла все і прилягла.

Раптом сміх вона почула
на подвір’ї лісника.
Баба в дірку заглянула,
ледь не впала із пенька.

На подвір’ї ж білки грають,
дівка з ними гомонить.
Білки їй пісні співають –
та у дзвоники дзвенить.

1-а білка:
Білий гриб дід Боровик
під пеньком сидіти звик,
став себе він вихваляти,
що уміє танцювати,

2-а білка:
Усміхнувся в вуса Пень:
-Ти базікаєш весь день,
а чи зможеш показати ,
як почну на дудці грати?

3-я білка:
ноти пень з дупла дістав
і на дудочці заграв.
ніжку гриб хотів підняти,
та упав, не може встати!

4-а білка:

І веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки
тай утнули гопака
раз оказія така.

5-а білка:
А Опеньки хоч маленькі
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок
заплели вінком пеньок.

6-а білка:
І Лисички невеличкі
повмивали свої щічки,
тай почали краков’як,
кажуть: ”Зможеш, діду ,так?

7-а білка:
А червоні Мухомори
піднімають ніжки вгору,
та приспівуючи в лад,
йдуть вперед, убік, назад.

Разом:
Хочемо тебе спитати :
- Хто ж з них вміє танцювати?

Оточили Білки дівку,
стали в очі заглядать,
перша сіла на голівку.
Зможеш, - каже, - відгадать?

Ох, - Федора з переляку
у село - мерщій тікать!
Зачепилась за гілляку,
впала і не може встать.

Все ж зібрала вкупу сили
( бабу вітром, як змело)
Марту ледь в селі не збила
-Ой, у лісі, що було!

Тут Федора прибрехала ,
що у лісі все гуло,
вило, ухкало, кричало.
Налякала все село.

Звістка мчить в селі швиденько -
попереду язика.
То ж дорослі і маленькі
теж летять до лісника,

щоб спитати вражу силу,
чом лякає він бабів.
Хтось схопив з собою вила,
хтось в кишені дулю сплів.

Бігли ,падали, вставали
всяк хотів перепочить.
В лісі аж, під дубом впали,
раптом піп, як закричить :

- Он , погляньте, хтось від річки
йде до хати лісників.
- То дівча йде невеличке ,-
так козак їм відповів.

Оточили всі хатину.
- Може є тут якийсь звір?
- В них немає навіть тину!
- Нумо ,хлопці, йдемо в двір.

У дворі щеня дрімало,
кіт на сонечку лежав,
баба Настя просо жала,
дід Панас пенька рубав.

Крик і гам усіх сполохав:
Дід на місці так і вкляк;
кіт лиш дременув до льоху.
Слово взяв нарешті дяк.

- Ми прийшли у вас спитати :
З ким ви дружбу завели,
про все хочемо ми знати.
Де дівчисько узяли?

Про що з білками говорить,
хто вона, звідкіль прийшла
і нарешті ,що тут робить?
Мову з вами як знайшла?

-Може в ній та вража сила,
що злякала все село ,-
виставив Михайло вила ,-
-чом у лісі так гуло?

Баба й дід перелякались
за коханеє дитя ,
Та відразу ж здогадались
хто приплів про те виття.

-Боже мій , та це ж Федора
днями спала у траві.
Де Федора там і горе ,
щось наснилось тій сові.

Потім баба до Михайла
-Слухай ,що скажу я вам,
цю дитину на Купайла
хтось підкинув в квіти нам.

То ж тепер нам за онуку
(років може так із п’ять)
відганяє нудьгу-злюку.
Дасть Бог ,буде колись й зять.

Тут і красная дівиця
вийшла наче із води –
чиста, свіжа, білолиця.
-Донечко, ходи сюди.

Дівчина ледь зашарілась,
оченята підняла,
всім низесенько вклонилась,
Настю за рукав взяла :

-Бачу гості дорогії
завітали із села ,-
опустила довгі вії ,-
- просимо всіх до стола.

- Ні ,вже вибачте на слові ,-
мовив в відповідь дячок ,-
залишайтеся здорові
смішно , всі ми на гачок

знов піймалися , як риби
А Федора ж з нами є ?
-Та немає її ніби !
-Баба втнула вже своє!

А дівчата до Зорянки,
як рій бджіл на стиглий плід
позлітались й кажуть :”Зранку
будем в лісі рвати цвіт .

То ж приходь, вниз на колоду,
навчимо вінки сплітать
ну а потім їх на воду
підем ввечері пускать.

Ще попросимо Михайла,
щоб нам вілечко зрубав.
він напевно до Купайла,
в лісі хмиз увесь зібрав.

Хлопці хмиз отой підпалять,
буде вогнище палать.
Ще Марену в ньому спалять.
а ми будемо стрибать.

Ох ,зраділа баба Настя ,
дивлячись на тих дівчат
І Зоряночка від щастя
аж сіяла, потім в сад

вийшла й довго проводжала
поглядом юрму людей
і неначе гостре жало
вирвав хтось з її грудей

В синім небі Сонце світить,
заглядає в кожен двір.
І пофарбувавши квіти,
попливло в зелений бір.

Квіти взявшись дружно в боки
і собі у ліс ідуть:
- Там дівчата синьоокі
нас напевно ,не знайдуть

не сплетуть із нас віночок
і не пустять по ріці ,-
мовив до квіток дзвіночок,
слізку втерши на щоці.

Лиш Ромашка посміхнулась
з себе здмухнувши росу :
- Щоб в болоті я зігнулась?
Хто оцінить там красу?

Як на мене, то я буду
мліть в віночку на ріці,
але в ліс з вами не піду,
тут лишу я корінці!

Поки квіти сперечались,
то і вечір наступив.
Зорі в небесах мовчали,
Місяць віз кудись котив.

Перекинув ненароком,
тай лишив молочний шлях.
Не встиг навіть кліпнуть оком,
як вже небо -у зірках.

А Венера як спросоння
стала Місяцю кричать :
-Он Зоряна, твоя доня
йде Купайла зустрічать.

Місяць з радості спіткнувся,
полетів аж до землі,
Зірці мамі усміхнувся ,
засвітивсь в небесній млі.

А на березі дівчата
враз пустилися в танок.
в вишиваночках, бо свято.
Кожна мала свій вінок.

А співали, аж лунала
пісня та у небесах.
І Зоряна в дзвоник грала ,
з усмішкою на вустах.

Зорі в небі засіяли
від радості всі в сльозах.
Сльози ті росою стали
й вкрили трави на лугах.

А Сатурн кружляв по колу,
поки друзів не зустрів :
блискавка летіла гола ,
а за нею грім гримів.

І Вітрисько ледь чалапав,
і спросоння позіхав.
Дощ сидів на хмарці й плакав -
між зірками заблукав.

- Ох ,ви друзі мої вірні ,-
враз Сатурн їм закричав ,-
в небесах ви непокірні ,
ні про що вас не прохав. ,

та насмілюсь порохати :
-У Полісся ви зайшли б ,
бо стомився я чекати
вже Зорянку ,ох коли б

міг зійти я з свого кола ,
вас не став би турбувать ,
та така вже видно доля
лиш крутитись і зітхать.

Тоді Вітер надув губи :
-Ось Сатурне ,що скажу,
навіть хай зламаю зуби,
а тобі допоможу.

А на березі гуляння.
Всі стрибають над вогнем.
Враз Мишкова сестра Ганя
до Зорянки каже : „Йдем! „

І Михайло її руку
взяв і міцно-міцно стис
і під тріск й шалені звуки
над вогнем її проніс.

І щось дивне з нею сталось –
запекло й горить в душі,
серце наче розіп’ялось ,
а в очах лишень кущі

у які із неба впала.
-Боже, як могла забуть ,
що із зірки дівчам стала ...
А подруги кличуть звуть.

Раптом в небі загриміло,
дощ полив немов з відра,
Вітер мчав .Оскаженіло
на деревах листя рвав.

Потім щось підкинув вгору,
аж до блискавки підняв,
тай поніс на чорну гору,
де Грім лемент враз здійняв.

-Гей, дівчата, до землянки!
про печеру хтось згадав
-Ти не бачила Зорянки ?-
Мишко Ганну запитав.

Потім стихло все раптово.
Мить й природа вже німа
Лиш в воді хустинка нова
і Зоряночки нема.

Всі куточки обдивились,
обшукали всі кущі,
поки бідні з ніг не збились
й не промокли на дощі.

Дід Панас і баба Настя
з того горя аж злягли,
та дізнавшись про нещастя
все ж надію берегли.

Якось вийшли на стежину,
що із лісу в місто йде,
а по ній якась дівчина
вся обшарпана бреде.

Не іде ,волочить ноги,
і обличчя все в сльозах..
Раптом впала край дороги
у пилюку, просто жах!

-Боже мій , та це ж Зоряна, -
в один голос прорекли ,-
глянь Панасе ,в неї рани
наче різками сікли.

Привели дитину в хату,
вже не дощ – себе кляли ,
що годиноньку ту кляту
передбачить не змогли.

Довго баба лікувала
хвору донечку свою.
І нарешті вона встала,
вже гуляла у гаю.

Та сумні в Зорянки очі –
все щось думає й мовчить
з ранку –раннього до ночі.
Серце в Насті аж кричить :

-Скажи, доню, що з тобою?
Чом завжди така сумна?
Он дівчата під вербою,
ти ж завжди чомусь одна.

Піди з білками пограєш,
де горішки – покажи.
-Ой, бабусю, серце краєш,
краще ось що розкажи :

-Правда, те ,що я упала
з неба зіркою до Вас?
-Це, питання хвилювало
завжди ,донечко і нас.

Пішли в хату, моя мила,
щось тобі я покажу, -
баба скриню враз відкрила, -
все докладно розкажу.

Якось з дідом нам наснилось,
Що із неба уночі
зірка в ганочок прибилась
й дім горів , як від свічі.

Коли вибігли на ганок,
над кущами вився дим ,
і легесенький серпанок
заховав дитя під ним.

Вийшла із кущів дівчина,
в злоті-сріблі, вся горить.
Ось, те плаття, глянь, дитино,
бачиш, в скрині, як блищить?

Настя вийняла із скрині
плаття срібно-золоте.
-Все, дитиночко, віднині
знаєш ти, але про те

ми нікому не казали
і здогадувались лиш,
що тебе з небес прислали
нам на землю. Чом, мовчиш?

-Так, бабусю, я мовчала
бо не сміла говорить.
У ту ніч мене на скалах,
Вітер здумав заморить.

На горі крутій високій
він мене крутив шмагав,
та ще зустріч в тьмі глибокій
із Сатурном обіцяв.

Потім стихло в небосхилі,
Вітер хмари розігнав
І Сатурн здолавши милі,
своє колесо пригнав.

І сказав :”Зорянко люба,
не людина ти, повір
і земне життя то згуба,
все одно веде до зір.

Хто з земних людей так зможе
Твою душу зрозуміть?
В них вважається негожим
В мріях в небеса летіть.

Поки ти була маленька ,
зігрівалася теплом
від бабусі, що, як ненька
світить світлим джерелом.

А не буде кому гріти,
згасне в холоді душа,
схочеш в небо полетіти.
-зась, з орбіти ти зійшла.

Лиш від мене допомогу
ти отримаєш в біді.
Як зберешся у дорогу
кликнеш тричі у воді.

А іще Сатурн , бабусю,
коли все оце сказав,
полетів, а потім з висі
крикнув, що мене кохав.

-Зіронько, моя ясненька
і нас манять небеса.
Та земля нам всім, як ненька.
де ще є така краса?

У Полісся прилітають
осінь, літо і зима,
і всі пори року знають
- краю кращого нема.

Осінь золотом покриє
всі садочки і ліси.
Одяг їм Зима пошиє,
діток чмокне у носи.

А коли Весна-Веснянка
до нас в гості прилетить,
то захочеться Зорянко
буть коханою й любить.

Все попереду у тебе
і кохання і життя,
та коли злетиш у небо,
вже не буде вороття.

-Ой, бабусю, веселіше
стало й серце не горить.
-Про це, дочко, вже раніше
було б нам поговорить.

Йди гуляти , моє серце,
думки й смуток не носи.
Краще он візьми відерце
та водички принеси.
* * *

Знову весело у хаті,
там звучать пісні дівчат,
що як пташечки крилаті
позлітались в хату й сад.

Тут і Осінь золотиста
- вкрила фарбами садок.
Із калиноньки намиста
нанизала їм разок.

А за нею хуртовина
принесла з собою в ліс
білосніжну і невинну
Зиму у якої з кіс

вилітали і кружляли
все сніжиноньки малі.
Всі вони гостей чекали,
приземлившись до землі.

За морозом Весна-красна
знов спустилася з небес,
засвітило сонце ясно
й лід на Тетереві скрес.

Зацвіла і забуяла
у зелені вся земля,
а Зорянка дивувалась
тій красі немов маля.

Коли подруги-дівчата
В хороводі попливли,
то Зорянку в руту-м’яту,
як Веснянку одягли.

У вбранні зелено-косім,
вся в квітках, як коровай,
синьоока а в волоссі
грає диво-водограй.

Хто не гляне, не відвести
погляд вже від тих очей,
а розмову з нею вести-
пити мед з її речей.

І Михайло теж піймався,
он сидить , як на голках.
У Зорянку закохався,
лиш одна вона в думках.

А як погляди зустрілись,
іскри бризкнули із них.
і серця затріпотіли.
Чим Михайло не жених?

Карі очі, чорні брови
тонкий і високий стан,
хоч охочий до розмови
-в почуттях не вітруган.

То ж Зорянка й закохалась.
Певно, діло молоде.
Потім довго зустрічались,
але час невпинно йде.

Десь під осінь і весілля
відгуляли всім селом.
Молодих квітчали гіллям,
обсипали їх зерном.

Дід Панас і баба Настя
приймака хотіли мать,
та хтось мовив на нещастя:
-В дім невістку треба брать!

То ж зібравши в вузлик посаг,
молодята побрели
до села, де в ранніх росах
мак й волошки зацвіли.
* * *

В синім небі зорі сяють,
Місяць світить угорі.
зорі в вікна заглядають:
хтось пряде о цій порі,

хтось, як Катря , вишиває,
хтось сидить вже на печі,
а Зоряночка співає
пісню діткам уночі.

Нахилилась до колиски
- тихо носики сопуть.
Перемила в кадці миски,
та слова з грудей пливуть.

Зорі й Місяць аж здригнулись,
так їх вразили слова.
До вікна знов повернулись,
а Зорянка все співа:

-Ой, туманоньку, тумане,
сизенький тумане,
візьми мої сумні думи,
бо серденько в’яне.

Поніс туман думи в поле
хотів в землю кинуть,
серце моє кричить з болю
-хай думи загинуть.

Політали думи в полі
й знов на серце сіли.
Без нас, -кажуть, - буде гірше, -
Тай в небо злетіли.

-Ой , туманоньку , тумане,
друже мій, тумане,
не повернеш назад думи,
серденько зів’яне.

Тут вже Катря не стерпіла:
- от невісточку Бог дав.
рвучко встала ,знову сіла
- краще б уже й не давав.

Лиш співати вона вміє,
щось зробити не мастак,
не так шиє, не так миє,
хоч би щось зробила так!

А вже виправши білизну,
знову ж, ти чіпляєш як?
Не тим боком, якось знизу.
А сполола в полі мак?

Он, Федора аж сміялась,
ти, Михайле, чом мовчиш?
-вже і сина діставала, -
свою жінку чом не вчиш?

І так звечора й до ранку,
кожен день одну і ту ж
„пісню” слухала Зорянка.
І вже в серці повзав вуж

і морозив її душу.
Лиш Михайло зігрівав...
- Скільки ж я терпіти мушу
ці образливі слова, -

отак думалось Зорянці.
Вкотре вже, прогнавши сон
з сонцем піднялася вранці
і побігла брати льон.

Так терпіла все Зорянка,
поки дітки підросли.
Донька Люба й син Іванко
вже гусят самі пасли.

Та свекруха , ні на хвилю,
не давала їй спочить.
Он Михайла аж за милю
вгледіла тай знов кричить:

Не хазяйка твоя жінка,
як ти можеш з нею жить.
Ой, болить уже печінка,
треба ж, мило так змилить!

А Михайлові теж тяжко –
наче серед двох вогнів.
Тож поплентав до Палажки,
щоб в корчмі залити гнів.

В хату всунувсь наче хмара.
Катря ж знову за своє:
-Дуже гарна із вас пара.
Он кохання йде твоє.

Глянь, сьогодні одягнулась,
як на свято й в місто йде,
ще й коханням присягнулась,
що для вас там дім знайде.

Бач змію яку пригріла
я на грудях. Як на гріх,
в хату взяла, обігріла,
а тепер вона на сміх

твою матір підіймає.
Як на людях я з’явлюсь?
І ти совісті не маєш,
все мовчиш, як я сварюсь.

Тут Михайло до Зорянки
сп’яну :” В місто не пущу!
Не край серце мамі зранку.
Як підеш то не прощу!”

А Зоряночка рішуче:
-Ні ,Михайле, ти все чув, -
тай побігла. Аж на кручі
наздогнав її й штовхнув.

Зачепилась за гілляку,
полетіла до води,
закричала з переляку:
-Геть Михайле, звідси йди!

Аж до вечора сиділа
скривджена в отій воді
(вже і зірка засвітилась)
-Як зарадити біді?

На Зорянку подивилось
небо прямо із води.
Мерехтіло, миготіло,
ніби кликало туди.

Тут з,явилась мама- зірка
-Доню, вже пора тобі.
-Як лишу дітей, так гірко!
-Діти хай живуть , собі!

Тричі кликнули Сатурна...
Вітер колесо пригнав,
Сатурн глянув небом хмурним:
-Довго ж я тебе чекав!
* * *

* * *
Над Поліссям Зірка сяє
в темнім небі аж горить,
грім у бубон глухо грає
і тим зірку трохи злить.

А у лісі біля річки
в старій хаті лісників
двоє діток біля пічки –
там їм вогник душі грів.

А коли зросли й по світу
розійшлися хто куди,
появились і в них діти –
прості люди, не зірки.

Тільки в мріях все літають.
Люблять землю й небеса.
Ті пісні й вірші складають,
тих хвилює так краса,

що все втілюють в полотнах.,
хтось -у дерево, у скло.
хтось в металах благородних
бачить творче джерело.

* * *

А якщо вже слів цих в’язка
засмутила до плачу,
не забудь, що це лиш казка.
Хочеш, іншу напишу.

Шостого липня, у ніч на Купала
Пів-України квітку шукала.
Кажуть, що якби її відшукать -
То жить можна було б і горя не знать.

Усе в нас тоді у країні було б,
Всі були б роботящі, не стало б нероб.
Кожен би мав би на хліб і до хліба,
Усі миздорові й щасливі були би.

Але підступні наші воріженьки
Все сплутали нам, і ми живем поганенько.
Бо папороть - каже нам істина древня-
Насправді цвіте двадцять другого червня.

Зеленії верби на став похилились,
свої довгі коси в воду опустили.
Місяць ясночолий по небі гуляє,
світить ясним зорям і у верб питає:
- Ой, чому , вербички, ви так зажурились,
невже срібні роси носить потомились?
Одна із вербичок гілля піднімає
і сумно Місяцю відповідає:
- Ой,Місяцю-брате, не про те питаєш,
не про те питаєш, бо видно не знаєш,
що в цім світі дивнім з кохання буває.
Ось тут у ставочку діточки купались
з року в рік і скоро всі попідростали.
Особливо гарні двоє були в парі,
мали чорні брови й оченята карі.
Василь й Василина давно покохались,
ось тут під цим гіллям вони й зустрічались.
Може пам,ятаєш, як роняв ти роси,
то одна росинка впала їм на коси.
Тією росою обоє погрались
і вперше під віттям, тут й поцілувались.
Місяць чоло хмурить- хоче пригадати:
- Це та Василинка, котру кличе мати?
- Так, Місяцю-брате,згадав ти дівчину,
та тільки пробач мені, трохи я спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а з води Русалка враз випливла й сіла.
Сіла та Русалка на вузький місточок,
на зелені коси одягла віночок.
Поблід в небі Місяць-вінок із калини!
такий же віночок був у Василини.
Русалка ж віночком, сміючись, погралась,
потім - шубовсть в воду! В зіллі заховалась.
Місяць вербу будить:"Проснися, сестричко!"
А верба ховає в ставку своє личко.
Місяць рогом віття верби піднімає,-
А що ж було далі?Розкажи,- прохає.
Верба все ж підняла з води своє гілля
і мовчки вказала тим гіллям на зілля:
- Ось там, у тім зіллі русалки гуляли,
Василь й Василинка ось тут розмовляли.
Одна із Русалок від подруг відстала,
бо ж про те кохання нічого не знала.
Хотіла кохання людськеє побачить,
підслухать й дізнатись,що все ото значить.
Василь Василинку ж за стан обнімав
розчісував коси,вуста цілував.
Русалка від подиву вся затремтіла,
ловила слова ті солодкі і мліла.
Василька вона у ту ніч покохала,
на себе кохання з тих пір приміряла.
Підгледить Василька,як трави той косить -
дівчиною стане і воду підносить.
Василь же гадає - кохана дівчина,
тому і голубить, немов Василину.
Та тільки, як місяць на небі гуляє
й Василь Василину у вербах чекає,
тоді вже Русалка у зіллі сидить,
лютує на дівчину, але мовчить.
Та згодом набридло Василька ділити,
рішила вона Василину втопити.
Ото якось мати дівчині сказала,
щоб ряски качатам малим назбирала.
Побігла до річки красуня-дівчина.
Русалка ж у зіллі вже жде Василину.
Дівчина в корзину все ряску збирає
і пісню веселу про Галю співає.
Аж раптом, здалося, у зіллі хтось плаче.
І так тихо хлипа, дитятко неначе.
Ступила у воду,до зілля нагнулась,
а звідти до неї рука простягнулась.
Схопила Русалка дівчину й сміється:
- Я знаю,твій милий Василем зоветься,
Та більше ніколи його не побачиш,
для нього ти більше нічого не значиш!
Мене лиш єдину Василько кохає,
щодня він у травах на мене чекає!,-
сказала й дівчину на дно потягнула,
зв,язала у водоростях, там й припнула.
- Так, Місяцю-брате, втопила дівчину,
та тільки пробач мені,ясний, спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а звідти Русалка вихлюпнула й сіла.
Сіла вона знову на вузький місточок,
одягла на себе з калини віночок.
Місяць роси сипле й зверху усе бачить-
йде до верб Василько і потиху плаче.
Підійшов до ставу, ступив на місточок.
Зирк,- а там Русалка, а на ній віночок.
- Русалонько люба, послухай хвилину,
може ти хоч знаєш,щось про Василину?
На тобі віночок із цвіту калини,
такий же віночок був і в Василини.
Русалка хвостом у воді помахала,
тріпнулась і враз Василинкою стала.
До себе Василька вона підкликає
лоскоче,шепоче,що любить,кохає.
Все манить у воду.Голубить,лякає...
все глибше, все глибше його закликає.
- Йди,любий, за мною - Василька прохає.
Та раптом він чує, хтось в зіллі співає:
- Васильку, коханий не йди ти у воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду!
Мене тут у зіллі вона прив,язала
й що ходить у трави до тебе,сказала.
Ти чуєш,коханий, не йди ж далі в воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду.
-Впізнала й Русалка вже голос дівчини,
зірвала із себе віночок з калини,
Русалкою стала і знов - шубовсть в воду!
Василько ж отямивсь і ну, шукать броду.
Пливе він до зілля, кохану шукає,
а Місяць стараєть допомагає.
Нарешті знайшов він кохану дівчину.
На берег виносить- обняв, мов дитину.
Русалка ж хвостом по воді повиляла
ще трохи погралась і окунем стала.
Василь й Василина побралися згодом.
І нині живуть вони в злагоді з родом.
Старенькі вербички уже їхнім дітям
дають погойдатись своїм гнучким віттям.
А врясці качата вже спостерігають,
як дітки в ставочку з вербичками грають.
Всі дітки за гілля вербичок хапались,
стрибали у воду, на ньому гойдались.
Увечері ж верби статечно стояли
і Ясного Місяця чемно вітали.

А можна, я вас делікатно вкушу?
Власне, я міг би і не питати,
Бачу, ви трохи займались у-шу,
Бо ж так пручаєтесь вельми завзято.

Можна за вушком? Отам, де пушок.
Там, де проходить одна із артерій.
Знаєте, дехто впадає у шок
Від дешевеньких оцих біжутерій.

А я люблю срібло. Воно додає
Такої пікантності і аромату...

Я подарую вам нове кольє,
Коли ми закінчимо о пів на п'яту...

Кожен хоче жити так,
Щоб все, як в людей.
А для цього треба мало:
Побільше грошей!

Щоб була квартира, дача,
Щоб авто було.
А для цього що потрібно?-
Щоб було бабло.

Добре, коли ти шахтар
Чи, там, президент:
Заробити ті мільйони
Можеш у момент!

Гарно й муляр заробляє:
Вранці ти ще - нуль.
А вкинув три піддони цегли,
Й надвечір - куркуль!

І дівчатоньки-путани,
Що на Окружній,
Заробляють непогано,
Їх там - цілий рій!

Прокурори і мєнти,
Продавці селери,
Комбайнери і доярки-
Всі справжні мільйонери!

Циган заробля, єврей,
Вірмени, грузини,
Найостанніший бомжара
Їздить в лімузині.

Лиш одних у цілім світі
Не люблять монети:
Це-над прірвою у житі-
Вкраїнські поети.

Бідаки і бідакині,
Ходять брудні, як ті свині,
А під шаром бруду голі, -
Отака в поетів доля!

Цілий день нема шо їсти,
Ані пити, ні присісти,
Всі женуть їх звідусіль,
Нема грошей і на сіль.

А комусь як для душі
Раптом схочеться віршів, -
То впіймають небораку
І поставлять його раком,

Щоби запобігти страті-
Змусять вірш здекламувати,
Потім -в дупу копняка
І зеленого Франка,
Плата, звісно, невисока,
Та, ніж ніяка - хоч така.

Отака в поетів карма,
Не життя - тюрма, казарма.
Ще й гряде Всесвітнє Зло:
Щодень гірше, ніж було!
Бо поету не годиться
Буть багатим на бабло!

ЧАСТИНА 2

Та прийшов до цих людей,
Якийсь дід, старий єврей.
Каже:
- Бідні! Бідолашні!!
Ви що, зовсім без грошей???

Вам же ж пачку цигарок
Треба в день! А краще - блок!
І горілки по пів-літри,
Я мовчу вже про дівок!

Ви ж - еліта! Ви- б-ги!
А всі ж навколо - вороги!
Вони ж вашого не варті
Тапка з лівої ноги!
Ви ж такі талановиті,
А вам - борги і батоги?

Я займуся цим негайно,
Обіцяю: буде файно.
Хто з поетів "за"? Хто "проти"?
Добре. Бачу - одностайно!

Значить, мій план - не секрет.
Ми тут створим Комітет,
Щоб рішать на Комітеті,
Хто найдостойніший поет.

Створимо таку табличку-
Кожен в ній получить стрічку.
І кожен буде мати бали,
Котрі решта йому дали.

Хто з вас кращі пише вірші-
Обжене того, хто гірші.
Ця табличка нескладна,
Зветься рейтингом вона!

Й тут поетство як зраділо!
А шапок вгору полетіло!
І на радощах поетки
Роздавати своє тіло

Почали по ходу п'янки,
Роздавали до світанку,
Потім до, під час і після
Ексклюзивного сніданку:

Дід-єврей зварив ні з чого
На воді, порожню манку,
То ж в поетів були сили
Знов продовжувать гулянку,

І поетки віддавались
Ще й другу половину ранку.
Ну а потім, до обіду,
Віддалися трохи й жиду.

І сказав старий єврей:
-Ну, тепер в нас все окей!

ЧАСТИНА 3

Зажили ж тепер поети!
І, хоч їздять не в кареті,
Гроші хоч якісь з'явились
На вино і сигарети.

А вже скоро буде краще
Кожному, хто не ледащий,
Обіцяв жид, що просуне
Кращого з поетів в Ящик.

Візьмуть в Ящик добрі дяді-
То, вважай, ти в шоколаді:
Буде в тебе море грошей,
Дім, машина, дача, бл*ді...

Одним словом, жизнь-маліна,
І це все - без клофеліна,
Без ножа, кастета, пушки, -
Е-ех, живем, Русь-Україна!

Залишилось небагато:
Тільки сісти і писати,
І таке щось сотворити,
Щоб рраз - і в лавреати!

А стати справжнім лавреатом-
Це ж як підкорити атом!
Чи Рокфеллеру самому
Виявитись рідним братом!

Це ж вам не хухри-мухри,
Це ж не гімн писать "Пори",
Чи рекламу для "Амвею"
Чи фальшивої ікри!

Лиш одна тепер проблема-
Розплодилась ця богема.
Плюнь чи кинь тупим предметом-
І потрапиш у поета,

Конкуренція, однако,
Тут сплела свої тенета.
Треба збільшити утричі
Кількість членів Комітету.


ЧАСТИНА 4

Якось вранці, по сніданку,
Вийшов Шеф на погулянку
І зустрів, геть випадково,
Молоду поетку Ксанку.

Ксанка, хоч і молода,
Але ж дівка - хоч куда!
Ще й, бува, утне як віршик -
То аж скипає враз вода!

Підбігає до єврея,
Каже: В мене є ідея!
Треба заснувати орден
Золотого Скарабея!

Ті ж всі інші-немовлята,
А переможу ж я, завзята.
І ти мені цю гарну штучку
Будеш до груді чіпляти!?

Так, - погодився дідусь,-
Переможеш ти, клянусь!
Хоча... знаєш, вчора Бацька
Натякав про Білорусь.

- Та яка там "Білорусь"???
Я ж з тобою, блін, ...люблюсь.
Якщо збрешеш - то кохати
Будеш виключно бабусь!

Розвернулась - і пішла,
Тільки бедрами хиля.
В рейтингу - одна із перших,
Хоч приїхала здаля!

Підбігає тут Іванко,
Гарний хлопець: вишиванка,
Пишні вуса, як в Тараса,
Пише українські танка.

Каже Йванко:
-Йой, біда!
Я скотився в нікуда!
Вчора був на першім місці,
А сьогодні, блін, пі*да!

Шеф йому відповіда:
-Так, це дійсно, блін, шкода!
Я не знаю, як це сталось?
Мабуть, це все Галайда?

Ти ж до тої Галайди
Якось тихо підійди,
Надавай їй тумаків,
Якщо шо - втечеш у Львів.

Бо тобі ця Галайдиха
Ще такого зчинить лиха!
Тільки дуже обережно
Треба діяти нам, тихо,

Щоб ніхто не здогадався,
Щоби рейтинг не зламався,
І, до речі, мій Іванку,
Галайда ця - лесбіянка!

... І пішов Іван понуро,
Дума, як провчити дуру,
Щоби більше не писала
Різну маячню і бздуру.
* * *
А до Діда на ковьор
Залетів, мов метеор,
Молодий поет з Франківська
Теодоров Теодор.

- Доки ждати з неба зірку?
Хочу видати я збірку!
У мене віршів вже з півсотні
Назбиралось на сьогодні!

Діду, я ж не просто так!
В мене ж в Києві свояк
При серйозних при ділах,
З Януковичем в кєнтах!

І якби я захотів,
То вже б давно забронзовів!
І уже б ліпили майстри
Мою морду з алєбайстри!

(стародавня язичницька легенда)
(за С.Плачиндою)*

Коли мій світ був юний, як весна,
Лиш темрява у ньому панувала,
Похмура і важка була вона,
Мов безконечне ночі покривало.

Нема тобі ні неба, ні землі,
Ні сонця, ні води – пітьма сувора,
І всесвіт потопав увесь в імлі,
Сповитий, мов дитя, в холодний морок.

Та світлий спис пронизав тьму, здалось,
Мов блискавка розбила сон глибокий,
Густющі пасма відьомських волось
Прорізало і висмикнуло око.

Питався хтось: звідкіль взялось воно
Й летить куди – з нізвідки і в нікуди?
- Справіку око нам було дано, -
Сказав так волхв. І зрозуміли люди, -

Із вічності у вічність стільки літ,
Летіло, мчало око те назустріч.
- З старих світів створити Новий світ, -
Вслід за волхвом промовив Заратустра.

Сльозу зронило око – й диво з див
Тут сталося. Йому мільйони років,
Тут першобог і першоптах родивсь,
Подвійну назву мав він: Род і Сокіл.

Розправив крила мудрий Сокіл-Род,
І колами кружляючи над оком,
Він золоту сльозу – (зачаття код!)
Пустив росою з верховин високих.

І ось раптово розрослось воно –
І острів серед мороку зринає,
Пустив і срібну слізку заодно –
Вже озеро Води живої сяє.

Й зелена впала слізонька-роса –
Зросли яскраві квіти величаві,
Й густі зелені і високі трави –
Життя нового врода і краса.

І сів зраділий Сокіл поміж трав
І нову думу думати почав.

20.11.7518 р. – 27.04.7519 рр. (Від Трипілля) (2010-2011)

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011