(стародавня язичницька легенда)
(за С.Плачиндою)*

Коли мій світ був юний, як весна,
Лиш темрява у ньому панувала,
Похмура і важка була вона,
Мов безконечне ночі покривало.

Нема тобі ні неба, ні землі,
Ні сонця, ні води – пітьма сувора,
І всесвіт потопав увесь в імлі,
Сповитий, мов дитя, в холодний морок.

Та світлий спис пронизав тьму, здалось,
Мов блискавка розбила сон глибокий,
Густющі пасма відьомських волось
Прорізало і висмикнуло око.

Питався хтось: звідкіль взялось воно
Й летить куди – з нізвідки і в нікуди?
- Справіку око нам було дано, -
Сказав так волхв. І зрозуміли люди, -

Із вічності у вічність стільки літ,
Летіло, мчало око те назустріч.
- З старих світів створити Новий світ, -
Вслід за волхвом промовив Заратустра.

Сльозу зронило око – й диво з див
Тут сталося. Йому мільйони років,
Тут першобог і першоптах родивсь,
Подвійну назву мав він: Род і Сокіл.

Розправив крила мудрий Сокіл-Род,
І колами кружляючи над оком,
Він золоту сльозу – (зачаття код!)
Пустив росою з верховин високих.

І ось раптово розрослось воно –
І острів серед мороку зринає,
Пустив і срібну слізку заодно –
Вже озеро Води живої сяє.

Й зелена впала слізонька-роса –
Зросли яскраві квіти величаві,
Й густі зелені і високі трави –
Життя нового врода і краса.

І сів зраділий Сокіл поміж трав
І нову думу думати почав.

20.11.7518 р. – 27.04.7519 рр. (Від Трипілля) (2010-2011)

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

На дворі березень, а Лада забарилась,
У Вирію ще вирував бенкет,
Весни богиня аж занадто веселилась,
Чуть не забула свій земний полет.

А люд чекає, і з дороги виглядає
На ту, що спушує родючий грунт,
Сніги лежать, а Лади все іще немає
Людська молитва зупиняла бунт.

Дажбог розгнівався, ще й притопнув ногою,
-Тепло даю, а ти гульню ведеш.
Люди в полях! Прощаються уже з зимою,
Тебе чекають. Чи ж весну несеш?

Зашарілась богиня й мов стріла летіла,
Через діброви, гори і поля,
Від дотику все квітнуло в красі й пашіло
Вже й змучилась. На хвильку прилягла.

Побачила її лукава чорна МАра,
Богиня зла і всіх нещасть землі,
До Лади сплячої підкралась ця примара
І навкруги посіяла терни.

Збудило Ладу голосні людей моління,
Густий ,колючий простелявся шлях,
Кололо ноги це насаджене драчіння,
Краплинки крови падали в полях.

І де виднілася червона стяжка крові,
На тій землі калина проросла,
В пучок в’язала Лада дар краси й любові,
Несла це людям і була весна!

Шелестить пора осіння,
Листя розкидає,
Мов Стрибог на колісниці,
Злісно наступає.

З давнини відкрив віконце
Дажбог всевидющий,
Він насупив хмурно брови,
Вже не всюдисущий.

Хоч проміння посилає
Та землю не гріє,
Сварожича сюди просить-
Хай вогонь леліє.

Пасе Велес худобоньку,
В кошару загонить,
Холодніє, вітер віє,
Бо зима надходить.

Отакі були боги
В нашій Україні,
Молилися до природи,
Іще до руїни.

Отець Бог їм помагав
Бо ще не відАли,
Про Христа і Божу Матір,
Й біблії не мали.

Тепер знають всі про Бога,
Себе богом ставлять,
Тому й тяжко на землі,
Атеїсти правлять.

Поки буде така влада
У нашій країні,
Буде лихо панувати,
Не встать Україні.

То ж пора піднять булАву,
За народнє право,
Кличте Бога в допомогу-
Він підніме славу.

Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі,
Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору.
Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони,
Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.

Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа.
Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин.
Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині,
В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.

На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно
Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто.
Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля
Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.

Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе…
Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу.
Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно.
На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно.
6.10.2010

Легенький вітер так незвично пролетів,
І таїною шелестіли понад вечір трави.
Ти таємничість світу зрозумій
В чарівну ніч, в ніч на Купала…
Ще з сивих літ язичницьких богів,
Коли волхви дива творити вміли,
Тоді ще люди говорили,
Що папороть вночі цвіте…
А той, хто цвіт небачений побачить,
Отримає скарби легенд й казок,
Та й щастя величезне у придачу,
Що сплетене із золотих ниток.
А тихий спалах зоряних світил,
Що виграють у небі, мов рубіни,
Стежину вірну допоможе віднайти
До скарбу золотого й до дівчини.

2008

Прилітав до мене Перелесник
І купав у місячнім промінні.
Темно було так, що його очі
Я ніколи, певно, не згадаю.
Тепло було так, що його руки
Я ніколи, певно, не забуду.
Ми тремтіли з ніжності й спокуси,
І тремтіли в зимнім небі зорі.
Часто билось виснажене серце,
Змовкли всі годинники у домі.
Тихо було так, що тільки шепіт
Розтинав між нами порожнечу.
Серед ночі зник мій чорний янгол,
І хоч я не присягла на вірність,
Та щоночі слухатиму тишу
І чекатиму, що залопочуть крила
Й прилетить до мене Перелесник.
2009р.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.
За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?
О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.
Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.
На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.
Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Ой, же ти Корівонько, Золоті твої роги,
Загубило Теля твоє додому дороги.
Ой, мабуть, що пастухи та не добре і дбали.
Не дай Боже, його вовки люті розірвали.
А вже нашій Корівоньці добре нагулялось,
А вже вим’я молоком добре наливалось.
Ой, нема кому те вим’я добре опростати.
Вертай, вертай, Корівонько, до своєї хати.
Ой, іде Золоторога, ступати їй важко.
Капле з вим’я біле, біле просто битим шляхом.
Для маленького теляти то є вірним знаком,
Аби йому вертатися до рідної хати.

А Небесна та Гадина до молока ласа,
До Корівки битим шляхом звивається плазом.
Ой, вже тягнеться до вим’я, ой, вже його смокче,
Аби черево набити, вже така охоча.
А вже молока білого стільки надурила,
Що собою вже світ білий, світ Божий закрила.

То все бачить Пастух та на вогненному коні:
«Ой, ти Гадино Небесна, вже лиха доволі.
Ти собою вже світ білий, світ Божий закрила,
Ти, несита, Божу землю в камінь посушила.
Тобі черево набити тільки для забави,
А що люди вже плачуть, нема тобі справи».
Сказав Пастух, на вогненному коні під’їхав
І топтав конем Гадину, наробив їй лиха.

Бачить Гадина: недобра для неї година:
«Ой, Пастуше, маєш серце, бо і так вже гину.
Пустиш мене, то пущу я молоко із себе.
Нехай мене не клянуть, а вся слава для тебе».
«Ой, ти Гадина Небесна, маєш допомогу:
Переїду конем ще раз, а Корова – рогом».
Ой, знову молить Гадина: «Маю ще провину,
Відпущу Теля мале я, бо вже зовсім гину».
Пустив Пастух вогненного, пустив ще утретє,
Бо ж він зовсім не абищо, завзятий, упертий.

А вже диво велике стало відбуватися,
Стала Гадина Небесна кільцями звиватися.
А від того на всі боки грім та блискавиця.
І пустила вже Гадина молоко-водицю.

Поклонились тоді люди, хвалу проспівали:
«Недаремно цього дива ми стільки чекали.
Хвала тобі, Корівонько та Золоті роги!
Хвала тобі, Теля мале, не губи дороги!
Хвала тобі, Пастуше на вогненному коні!
Вже не змочать Божу Землю сльози все солоні.
Хвала тобі Мати-Земле, що про всіх нас дбаєш.
Береш в себе золоте зерно, в стократ повертаєш.
Хвала тобі роде наш, хвала всім добрим людям.
Жили наші предки тут, і ми жити будемо!
Слава!
Слава!
Слава!»
7/ 01 – 2002 – 9/ 03 – 2009

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє -
тому краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Чуєш, як рівно, тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?


2006