Заблукаю у лісі-трилісі в ніч під Духів-день,
що вже мені втрачати – я і так, вся зіткана
з павутиння м’яких оксамитових барв
літечка красного, убрана
в багатозвуччя пташок на вікових деревах –
здорові були-и-и, дуби, діди велемудрі,
як ся маєте?!
Чи вже пригледіли місцину для нічних
летів-забав духів зеленотілих, веселунів вигадливих –
для людини зайшлої дивовижних потворних примар–
перелесників звабних лісу божого, дому Семиярового…
Сім сонць-побратимів живуть у ньому,
Сім Ярил, Сім Велесичів – заспіваймо хвалу
світлу юному, войську ратньому,
Духу братньому, незрадливому…

…Посідають опівночі всі, хто промовить
з віт спадаючі шерехом-шелестом
заповітні слова єднання – і палитимуть
вогнище, жар невгасимий,
із жертовного тіла Красних Дерев –
і радитимуть раду,
як то боронити святі дуби від чужинців…
…Коли помітять мене біля вогнища –
лише глянуть цікавим поглядом і запитають звичне:
З ЧИМ ПРИЙШЛА?
Відповім: - Із МИРОМ…

…Підійду до багаття, промовлю півподихом
ті завітні слова єднання – жаром-птахою
серце займеться… ласкою-вивільгою
озоветься… терен-ружею
розів’ється… вербовою смутою
та липовим солодом заколише…

…А на ранок
на рожевій жарівні Неба,
що звістить світу про Духів-день,
засвітиться людям як знак
миру і згоди великої, незламної
семицвітно тліюча Золота Головня*…

*головня – архаїчне: тліючий або обвуглений шмат старої деревини, який, за повір'ям, в ніч під Духів день перетворюється на золото.

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !

... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...

... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)

Ця землянисто-смарагдова змійка
з короною, окресленою на голові,
що завилася клубочком у припічку
трипільської хати– не така вже й дивовижа…

Хоч і не з казки Гофмана, вона оселилася
поміж мирних людей-орачів наче Домаха,
оберігати їх тихе житло –
зась чужинцю… нога твоя не переступить
заповітної межі, бо Змія-Цариця
обів’є стрімголов
землянисто-смарагдовим окриком-смерчем
і налякає до смерті…
Непідкупне досконале створіння –
призвичаєне до запаху молока
і людського духу – невпізнаний вартовий
дитячих невинних утіх…

…Цур Вам, пек – лиходії,
непрохані злидні убогі,
зайди вікові на дідівських порогах
пращурних осель землі моєї,
обжитої кровію і потом,
і вогнем святих дерев обкуреної…
Цур Вам, Пек!.. Домця поруч і Домин муж
при порозі… і численні Домцині діти,
з коронами, окресленими на голові –
святе сімейство божої благодаті
в старій українській хаті –
із лелеками, козами, овечками та коровами,
із теплим кухлем свіжого молока…

Прокукуріч мені, Півню Червоний,
третє тисячоліття до… і третє тисячоліття після…
Я народжусь із колоскової пісні-туги
Рожаниць довгокосих
у весільнім танку нареченої –
Діжі Коровайної
і променя Світла Прийдешності,
аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…

…і вустами – розквітлими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
та Духових Криниць, з зір утканих,
назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
така метаморфоза Часу мене не дивує…

Душі пращурів наших тут світять нам зорями
з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
холодним потоком сліз кришталевих, уста
отверзенні промовляють молитву прощення
і покони любові –
мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
і конвалій трепетливо-ніжних дарують
на втіху прийдешнім
дотик Волі безмежної
і блаженне відчуття спокою –

Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
Тричі зозуля прокує
ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.

Прийдіте, хто залишився,
на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у»…
Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у»…
Сльози очищення
потечуть між берегів-оберегів
до Мармореї в гості – «ку-ку-у»…

Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
в них Душі пращурів наших блукають
Єдинорогами, гляньте –
Їхні образи досконалі
свідчать про божу присутність –
дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
ДИМ СОЛОДКИЙ…

Возрадуйтесь, хто залишився –
заспівайте піснь переможну,
на жалійках веснянку заграйте,
благовонні дими воскуріть,
хоровод ритуальний почніте -
Долина Храмів оживе,
розсрібляться озерні дзвони…

Долину Храмів поети прийдешні колись
наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.

…Тричі зозуля прокує, (а горличка прогуркоче)
Тризну
Пам’яті…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

– ОБРИ ЙДУТЬ!
Хто се шепоче слова прокляття, накликає переляк
на усміхнене царство земної гармонії,
хто се?!
Копошиться в гнилизні тліючих торішніх трав
сум’яття, народжене з болю і заздрості людської,
маленьке, мізерне, підленьке сум’яття
розростається як гриб-боровик
у небачені розміри лиха, нашестя, біди непоправної,
зливи стріл отруйних, зойків люті оскаженілої,
облич перекошених відчуттям поживи близької…
Люди, людоньки, сха-ме-ніть-ся! – чи ж ви не звірі
у нетрях непролазних свого голодного єства,
офіри шукаючі…
Не чують!.. Лють оглушила їх нутро
бажанням крові, запах її такий манливо-привабливий,
такий зворушливо хмільний,
що покриває всі доводи розуму правди всебожої –
ХТО МЕЧ ДЛЯ ВІЙНИ ПІДНЕСЕ, ВІД МЕЧА І ЗАГИНЕ!!

Обри йдуть!.. Множаться їхні лави, затуляють собою
Сонце ласкаве, снують тенета Смерті…
Піднімайтеся всі, хто покликаний до Життя –
Вишень гряде на марицях, бути бою великому!
Ми в задзеркальному просторі, наче в «Хроніках Нарнії»,
приймаємо нерівний бій запалом серця палаючого –
і хай поможуть нам дерева столітні, ріки
з розкутими берегами, поля волошкові
та скелі непорушні… Птахи, плазуни
та істоти – земні і небесні…

…Ми – діти прадавньої терри-матері Ойкумени,
земля наша обітованна,
крівцею дідів, як згірклим медом, зрошена –
НАЛЕЖИТЬ НАМ І НІКОЛИ ІНШИМ…

Чуєте голоси відлунь жальників смерекових,
з веремії бою одержимого
до потомків зголошені:
«… А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і на нас стараються,
і старання їхні м а р н і будуть,
як вони були і в старі часи
отців наших»*…

*За дощечками літопомної "Велес-книги".

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів: Сполом,2017)

…ой, мой-мой потічку, ти втомився голосити з надтуги
за оскверненим раєм на землі,
а сміятися так і не навчився…
- Ти, Євина донько, чом тішишся?
Чи тебе торкнулися крила херувимів,
що чорноти світу не помічаєш?..
Чи тобі заговорено, а чи нашептàно…

- Ані заговорено, ані нашептано,
а лиш золотим пір’ячком жар-птиці Матиреслави
м’яку ложницю устелено,
та піснеспіви звитяги зголошено, -
то я й радію…

- Ти, о плоде плодів пізнання, хіба не знаєш
закону землі обітованної –
допоки звитяга в дорозі
радіти завчасно не варто…
Бо Діва-Обида прокинеться!..

- …а й що з того, що прокинеться – вона ж і не спала,
тільки біле тіло синів адамових –
по дорогах Ойкумени розвіяла,
євшан-зіллям убрала…

- Ти, Євина паросте, що з євшан-зілля постала –
промов слово завітне євітру –
хай він степом-пристепом промчиться…
Імена всіх полеглих прикличе,
проти темряви Ночі обстане…

- Ой, вітречку-братіку, сколихни
води сиві озерця старого,
чей, в глибинах ховає від світу
біле тіло тремкого латаття,
що лякливе і чисте, мов ланя –
бо ж воно яскравіє надміру
у тенетах темнóти марнóї..

- … що йому, воно спить… і не бачить…
а побачить… ще дужче збіліє –
бо в латаття є сила всебожа,
Сонцю, Світлу і Дню на потіху…

… Сонце-яр глупу ніч переможе –
дух яріє – світає…
світає…
…світе, я…
донька Євина, чую –
там, на обрах займається р а н о к!..

… Я… як і сотні тисяч дітей
первозданної землі
Ойкумени…

2016 р.

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Юний пролісок
Відкрив блакитні очі.
Завмерло серце…

2017

У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:

Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»

Ви чуєте? Люди!
Сонце померло
Цього шовкового вечора.
Сонце – живе око нашої круговерті,
Риба луската моря Ніщо спокійного –
Сонце померло.
Завішуйте більма-фіранки
Ваших будинків – їжаків клишоногих,
Забороніть їм блукати шляхом
Босоногих аристократів Неаполя:
Карбонарі барокових п’ятниць.
Навіщо Петрарка Людину оспівував?
Сонце померло!
Цього плаксивого вечора:
Кантати Верони меланхолійної.
Данте. Навіть він уявити не міг
У тій круговерті підземних інферно, що:
Сонце померло!
Поховайте його в кораблі вікінгів
Космічного пилу чорного.
Сонце померло!
Серед тьми я кличу людей,
Приходять на крик мій самотній
Юрби сліпців – як звично їм в темряві
Такій бавовняній і тихій блукати
Без костура (бо навіщо?)
Сповідайтесь мені – тільки чесно –
Це ви його вбили?
І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
Бо Сонце було так само блукальцем –
Мандрівцем безпритульним,
Як ті – жителі Оркні –
Будівничі Кола Бродгара.

У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»

У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:

Річка Авока водяною дорогою –
Ні, перехрестям снів:
Щоденники днів-крапок
Писані на вапнякових каменях
(О тверді сторінки,
Які важкі твої книги –
Королівство Ві Енехглайсс*,
Які важкі…)
А в стінах глухих
Чужих замків
Окупантів-ведмедів
Звучать замуровані барабани,
І хлопчик білками очей
Замість очей синіх
Ночами літніми
В душу блукальцям марноти –
Не зазирай,
Стукай алярм, стукай,
Ти так і лишився серед середньовіччя
Серед середи часу,
Серед середини острова,
Серед землі опосередкованої,
Яку назвали Землею вікінгів**,
А вона просто наша,
А вона просто Ві Енехглайсс,
Просто.
(Стукай в барабан, стукай,
Ми всі там – у середньовіччі,
Кожен із нас Дойл*** –
Хоча б на крихітку.
А ви кажете «окупанти»,
А ви кажете «заброди»,
А ви кажете «Дубгалл».
Ми просто шукаємо
Крихи своєї історії
В чужих книгах,
Серед замків чужинців.
……………………………
Ми всі тіні ночей місячних,
Як і той замурований хлопчик.

Примітки:
* - у мене був друг з клану О’Тул.
** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
*** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…

В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:

Не лишаю слідів,
Коли йду з темряви в темряву
У володіння цього волохатого.
А на болотах Ірландії крик
Журавлів і того кулика біснуватого,
В якого тричі стріляли мисливці –
І все мимо, все коло серця, коло душі,
І все кулями з чорної криці – залізними,
І все в душу.
А над болотами-моховищами
Крила – птахів, що летять у ніщо
І з собою не кличуть,
А на тофовищі-сумовищі журавлина:
Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
І не вернуться в пустку страшну,
Яку ти - сивочолий книжник
Чомусь називаєш Вітчизною.
Колись це мурували чужинці –
Проти нас – «дикунів» рудочубих,
Тепер живе Пак –
Той що дарує волинки злі,
Що грають мелодії смерті.
Той, що заносить тіло на місяць,
А душу у пустище – де блукати одвічно
Судилось.
Я би сказав йому,
Пояснив би, що то все намарно,
Безглуздо, як і все на землі оцій,
Якби цей волохатець-дивак
Не ховався від мене
У своє потойбіччя незриме:
Від мене – відлюдника,
Що свої чорні книги гортає
Вечорами ірландськими темними
Біля свічки, що блимає оком
Жовтим.

У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього звичаю вшанувати леді Евлін О’Брінн. Я посидів з ними біля вогню, послухав розповіді старих людей про клан О’Брінн, що колись панував у цих землях, про сумну історію леді Евлін та поспівав разом з ними старих ірландських пісень. Розмова точилась англійською, звісно. І пісні так само лунали мовою чужинців. Нащадки колись гордих і незламних кланів О’Тул та О’Брінн забули ірландські мову давно. І навіть старожили не пам’ятають коли. Погрівшись біля вогню, я знову пішов до руїн, які так багато пам’ятають. І раптом помітив серед туману каменів жіночу постать у білій сорочці з льону. Вона йшла босоніж по холодній землі зі свічкою в руках, яка чомусь не гасла, не дивлячись на пориви вітру і співала ірландською мовою:

«Мій дух не знає спокою,
Ось я блукаю щороку
Навколо цього сумного замку,
Це покута моя сумна,
Але незабаром я спочину,
Розчинюсь в радості незримого.»

Я покликав дівчину: «Леді Евлін!» Але вона раптом зникла, ніби розчинившись в тумані. Я зажурений побрів полями до дороги щоб повернутись назад в Дублін до жаркого вогню мого каміну і згадував сумну історію, що трапилась біля цього замку. Колись, у XVI столітті володарем замку Кастлкнок був Х’ю Тіррел – останній шляхтич, що носив це ім’я, нащадок англо-норманських завойовників Ірландії. Він поїхав у мандри, а замком заволодів його брат Роджер Тіррел, що перетворив замок Кастлкнок в кубло розбійників і почав грабувати місцеве населення. Недалеко від замку були володіння ірландського клану О’Брінн, що так і не був підкорений Англією і був незалежним ірландським королівством. Дочку вождя клану звали Евлін О’Брінн. Серед ночі Роджер Тіррел напав на замок клану О’Брінн. Щоб не потрапити в полон Евлін перерізала собі горло. Цей факт викликав обурення в Ірландії. У цей час королівським притулком і шпиталем Кілмайнгам володіли лицарі ордену Святого Іоанна. Лицарі вирішили, що цей злочин не повинен пройти безкарно. Вони обложили замок Кастлкнок. Роджер Тіррел зробив вилазку з замку і почав битву у відкритому полі і був убитий. Ірландці довго тужили за дочкою вождя клану О’Брінн Евлін. У давні часи вважалося, що самогубство тяжкий гріх, і люди які вчинили самогубство не можуть потрапити до раю. Тому дух леді Евлін О’Брінн досі блукає зимовими вечорами навколо замку Кастлкнок. І згадуючи про той зимовий вечір я написав таке:

Леді туману
Блукає у пошукав вічного спокою,
Леді зимового вітру
І дощу холодних ірландських сутінків –
Леді Евлін О’Брінн –
Холодна тінь холодного замку
Погрійтесь біля вогню нашого
Вогню гелів,
Що палять свої ватри-світильники
Століттями –
Цими ночами темними і зимовими
Чи то на щось сподіваючись,
Чи то просто згадуючи
Як можна будувати собі житло не з каменю,
А просто з туману,
І жити в цьому білому домі
Чи то бути, чи то плаваючи
У ріці часу: потоці, річищі,
Що як вир нас тягне засмоктує,
Нагадує: «Ви жили».
Запаліть хоча б одне вогнище
У цьому домі холодному,
У цьому домі туману,
Що зветься Ірландія,
Зігрійте хоча б одну душу,
З тих неполічених, незліченних
Забутих, незвіданих,
Що блукають стежками мороку
Нашого сумного острова…

26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:

Докторе Колвілле!
Ви даремно блукаєте
Темними коридорами ночі,
Краще б ковтали зоряний пил
Вічної порожнечі Неба –
Літнього і бездонного,
Осіннього і холодного,
Весняного і вогкого,
Зимового і мертвого.
Докторе Колвілле!
Загублений сучасниками волоцюга-книжник
Серед білої лілії і червоного лева,
Дарма Ви шукаєте метал Сонця
У сутінках парку свідомості темної,
Дарма бавились ртуттю часу
Протягом свого віку жорстокого:
А може Ви десь сховали Істину?
Оту, сокровенну, що вічністю куплена
Під гуркіт гармат століття буремного?
Бо метал Сонця – для чого Вам
У країні вічних сутінок,
І камінь філософа чи потрібен
Там – де всі тільки тіні?
Чи може Ірландія здалась Вам
Такою потойбічною, такою нетутешньою,
Що Ви ховались від неї
В кімнатах тісних свого замку понурого?
Докторе Колвілле! Сер!
Лорде ясновельможний,
Не хочете зі мною
Перекинутись навіть фразою?
Надто цінуєте свою Істину?
Нехай малу і надщерблену?
Докторе, докторе…
Палітурки Ваших книжок
Чорними воротами – в безодню розчахнуті.
Навіщо блукаєте досі
Замком своїм вічно осіннім?
Сутінковим і потойбічним?
Навіщо стережете досі
Портрет свій?
Що ж Ви уникаєте розмови
Навіть зі мною?

(На світлині – замок Галгорм. Фото 1992 року.)

Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»

P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.

Сколоти женуть коней
До мідної річки Калай,
Воїни лат лускатих
Кметі трави запашної
Женуть комоней чорних
На пагорб шаленого вітру,
Женуть на офіру Сонця,
Офіру Мечу і Небу:
Арею - нестримному вершнику,
Папаю - вершителю грому.
Пахне гіркий полин,
Скриплять ясеневі вози,
Ступають важкі копита
Чорних коней степу,
Луною на цей стукіт
Кричить у блакиті сокіл
Знаком святим Папая,
Словом Закону Степу.
Праматір людей Апі -
Жінка-змія мудра
Кличе сколотів за обрій -
На схили священних пагорбів,
І кожен воїн сонце
Несе віковічним знаком
Золотом на сагайдаку.
Час довгих мечів і заліза
Дзвенить у прозорих хмарах,
Скіфи женуть комоней
До пагорбу треби і тризни,
Йдуть до кургану офіри.
Солодка вода Борисфену
Сповнює їх жили.
«Ми йдемо до тебе, Сонце!» -
Співають патлаті сколоти,
Їхню звитяжну пісню
Повторює в небі вітер.

Над степовою Елладою хмари
Важкі, як Сізіфа камені,
Недоречні, як пальці Мідаса,
Нависають над нашою легкістю
Чебрецевою і суничною
Громовицею фатуму.
Над степовими Атенами,
Яруговим Пелопонесом
Хмари тверді - і то гранітові
Висять дощем кам’яним.
Хмари блукають по землі тінями,
Таки по нашій - по Борисфеновій -
Загірній і замріяній,
Ковиловій-заколисаній.
Може тому що літо -
Час громовиць і злив -
Літо світу сього нервового,
Час днів жарких і спекотних,
Час ночей подухи тлінної
Час
Йти по траві
Назустріч світанку
Час
Дивитися в дзеркало рік
І бачити там -
Темряву.

Пам’яті захисників замку Дунбой

Онуки темноокого -
Люди клану О’Салліван
Чайками над морем скорботи -
Вони теж темноокі -
Ці птахи вітру і хвиль,
Теж як ми безпритульні,
Безхатьки скелястих урвищ
Сумного часоміру Ерінн.
Наші картаті тартани
Кольору моря і неба:
Навіть вони зелені,
Бо звикли нам шепотіти:
«За цю смарагдову Ерінн
Вмійте померти, гели,
Горді, як сірі скелі,
Воїни темноокі
Серцем своїм гарячим
Затулили згорьовану землю
Від куль знавіснілих зайд.
Літайте над морем чайками,
Душі наших героїв -
Оборонців замку Дунбой,
Бо доти стоїть Ірландія
В пересмугах кружини моря,
Доки звучати буде
Над цвіточашею Корк:
Тан, тартан, таністрі...

Примітки:

Назва клану О’Салліван можна перекласти з ірландської як «онуки темноокого», або «онуки темно очки».
Твір присвячений битві за замок Дунбой у 1602 році під час чергового повстання за свободу Ірландії, так званої Дев’ятирічної війни. Замок Дунбой - це був останній оплот ірландських повстанців на півдні Ірландії. Англійська армія на чолі з лордом Карью чисельністю 4000 солдат з гарматами обложила замок Дунбой в якому тримали оборону 143 ірландці з клану О’Салліван. Гармати нещадно бомбардували замок, майже зрівняли його з землею, але захисники билися до останнього. Останні захисники замку потрапили в полон до англійців. Всі вони були повішені наступного дня, за винятком священика Коллінса, якого відвезли у його рідне селище Югал і повісили привселюдно там два дні по тому. Священик Коллінс не був солдатом, не був комбатантом, не брав до рук зброї, він був лише посередником на переговорах, але він був ірландцем і був серед захисників замку Дунбой - цього загарбникам вже було достатньо.

На світлині - все, що лишилося нині від замку Дунбой.

Я знаю одного поета,
який цю історію
описав би краще, аніж я.
Але його проникливі очі
дають мені знати, –
напиши її сам.

У глибині часу
на острові дитинства
я пам'ятаю,
за нашою хатою, за дорогою,
на болоті під лісом
зеленіла мохом стріха моторошної садиби,
яку на той час наймав один бідака
по імені Афанасій
у родичів самогубця,
якому те подвір'я
перепало від інтернованої сім'ї
(казали люди) людоїдів
темної доби великої голодовки,
якої(казали деякі вчителі у школі)
в Україні не було.
(І оповідали мені невіруючому
моя мама,
як її запрошувала Маройка Косогориха
провідати хоруючу доню,
і як вона «давала драпака»,
коли побачила у дзеркалі
відображення німого Косогора
із сокирою в руці).

І казали сусіда Афанасій татові, –
ти пройшов три війни,
тричі тікав із полону,
і тричі тебе розстрілювали
і німота і сталінські трибунали,
і лише один раз був поранений,
і ніякої бісоти ніколи не боявся.
Якщо ти такий герой,
то переночуй у моїй хаті
бодай одну ніч.
Може і Маройки не побоїшся?

Натопили ми лежанку у чужій хаті
тай лягли на ній переночувати.
Ніч темна, непроглядна.
Тато дрімають,
а я бісоту слухаю.
А може то вітер
на горищі зубами клацає?
А може то коти у комині шарудять?
Я умію хреститись,
для зручності піднімаю голову,
а у вікні – дідо косматий
дивиться пильно,
палець до уст приклав
і наче чую, – мовчи.
Киваю головою, – згода.
Не чую, а відчуваю, –
іди до мене.
Ні, – мотаю енергійно
запамороченою головою,
– не можу. Ноги не ідуть.
Усміхається, – спи…
Наразі крізь чорне хмаровиння
чи то блискавка оперізує нічне небо,
чи то проливається марево місяця
і вихоплює у пітьмі силует у накидці
із торбою через плече,
із костуром у руці,
і пильним поглядом зірких очей
із-під косматих брів.
Бачу його блідо-воскове обличчя,
обрамлене білими пасмами до плечей
і бородою зеленавого відтінку.
Ще раз прикладає палець до рота
і зникає у згасаючому мороці ночі..
Я ще пам'ятаю,
що це був дуже і дуже хороший
дідо Вій,
якого боїться і слухається
усяка нечиста сила.

Уранці мене – ніякого
тато принесли додому.
А наступного дня,
коли дорослі пили могорич,
і коли хмільні сусіди прощаючись,
погодились, що немає чого боятися,
окрім однієї людини-нелюда,
мій тато тверезо уточнили:
– як переживемо генералісимуса,
то й дідька переживемо.
Я хотів і свій п'ятак додати
про волохатого, але не злого дідо.
Але тато заперечили мені:
– це тобі наснилось.

Може так і є,
що нічого цього не було,
як і великої голодовки,
за яку мене(надто допитливого)
учителі ставили у куток…
Але запитую і донині із року в рік,
із дня на день, поки минає час,
поки триває і досі те,
що не може бути,
тому що такого не буває, –
куди щезає наша пам’ять?
То пощезали – і хата у чортополосі,
і дурна її слава
за дорогою на болоті
із безоднею-трясовиною,
по якій ночами
блукають вогниками
убієнні душі.

Я багато чого не знаю
і не все умію пояснити,
і я не знаю чому,
коли одного разу
я побачив Аватар із ніком –
Шон Маклех,
я по-новому вірую у цю історію
і у те, що точно знаю того казкового дідо,
який описав би її краще,
аніж я.

01.2015

Годую з руки залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання, тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни, полюємо
За дикунами з племені людожерів.
Нині ми месники:
Мисливці з прирученими динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині – сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
Що ми лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.

Навіть квіти здійняли бунт
Супроти хана Батия,
Навіть троянди шипами
Проти наруги орди.
Наша земля світла
Квітуча земля горицвіту
Нині іде війною
На зграю чорних
Песигологвців.
Нині земля квітів
Стогне під їх копитами,
Нині зайди зі сходу
Нищать мої храми,
Нині зграя чужинців
Нищить мою землю
Мою шипшинову долю.
Та нині кожна пелюстка
Кожна стеблина й квітка
Чинить запеклий супротив
Зграї східних вандалів.
Бо це земля квітів!
Бо це земля нездоланна!

Після синяви неба і моря,
Після сталевих вечорів півночі
І сірих хмар вітряного неба,
Після темного дерева весел
І чорного кольору одягу
Старих волоцюг, вбраних
В шкіру биків та плащі,
Що нагадуюсь ряси монахів –
Ягоди – великі червоні ягоди
На острові , що загубився
Серед пустелі солоних хвиль.
Після холодного розуму
Північного суворого вітру,
Після солоного присмаку
Бризок нескінченного Океану –
Напою вічних номадів
Пустелі води кольору криці –
П’янкі солодкі ягоди.
Їх густий сік розтікається
Зашкарублими пальцями,
Він так болісно нагадує
Нашу ірландську кров,
Що так само хмільна і весела,
Яку ми так проливали легко
У тій війні нескінченній,
Що зветься «Буття Ірландії»,
Як і цей сік п’янкий черлений
З водою його розмішуючи…

У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:

Белтайн.
Свято вогнів і Сонця,
Свято віщих каменів
І зеленої трави Дандальон,
Священного дерева Карханн.
У сей день трава
Прощається зі світом небуття,
Проростає з глибин темряви.
Вогонь світлим вісником
Відносить наші бажання
У світ таємного,
У світ ясного Бела –
Прабатька сущого Гріан.
У сей день і сю ніч
Предки говорять нам
Про тайн таїну життя,
Земля зеленим трилисником
Кличе нас гнати
Худобу на пагорби марева.
Белтайн – свято двох кольорів:
Сильного і зеленого,
Свято, коли вогонь
Відчиняє ворота
Між світом наших снів
І безоднями сіду –
Світу дітей Богині Дану.
Ніч, коли королі давнини
Приходять тінями снів
У життя пастухів Фаль.
Ніч, коли Банба
Слухає голос зірки –
Пісню Вічного Неба.
День, коли Дагда щедрий,
День, коли Епона
Кличе коней світанку,
День, коли квітка Еррах
Дарує надію Ерінн…

Імболк.
День провісник.
Свято, яке відкриває очі,
Яке сумним пророком розказує
Чи то про весну чи то просто про наше буття.
Про дні рудих пастухів отари років,
Про орачів поля пісень
Про нас – ірландців.
Імболк.
День, коли хмари
А може не хмари, а просто думки
Цього кудлатого світу-дитини якому Бог
Дарував трохи радості у мішку дірявої сирої зими.
Ці шматки пряжі, що пливуть небом
Стають такими близькими
Як дитинство дерева.
Імболк.
Грію руки біля вогню -
Не тому, що холодно і вітер-єретик
Забирає в спогадів останню одежину тепла.
У такий день не личить згадувати і зазирати в минуле
А лише у майбутнє. Але я зазирнув.
Чому – бо білі птахи
Дня вогнів.
Імболк.

Примітки:

Я раніше цей день відзначав як день святої Бригіти, але на старості літ згадав, Що предки 1 лютого відзначали Імболк – ворожили в цей день про майбутнє… От і я ворожу…

Хтось кілька тисяч літ назад
у тиху гладь погідної водиці
жбурнув запекло камінь що є сили.
Діяння те словами супроводив,
якими ганив яро всіх і все,
бажаючи погибелі живому.
Донині плинуть чорні ті круги,
торкаючись і серця, і душі,
та збурюють на зло людей безумних.
А інший хтось у ті ж самі часи
нужденному віддав останній одяг свій
і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
Нікого не судив, бо щиро вірив:
люди – браття
і не годиться брата у нужді кидати.
Жага діяння просто не зникає.
Тож кожен атом доброти чи люті,
посіяний у натовпі життя,
колись увійде в сущі почуття,
щоб запалити в серці
Божий дух любові
чи нечистю ожити
у лихому слові.

2008-2014

Стихи 26 ноября 2013 01:02:50


Старі ліхтарі



Вітер і дощ, ніч...

Старих ліхтарів гойдаюче світло

Нових постраждалих промоклі сліди

І ти,

Що усім цим відповідаєш

На недосконалість і смертні гріхи

І наш океан безмежної спроби

Заснути раніше, прокинутися вчасно

Долати голод, страх і хвороби

Тримати вогонь, тих людей котрі поряд, як власний

Ні вітер не шкода, ні дощ ції ночі...

Старі ліхтарі надійніші ніж мерехтіння нових

Вони собі сяють, сяють бо хочуть... і приклад нам взяти варто з їх.

Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:

Той, що називає
Їжачків зайчиками,
А зайчиків їжачками,
Той, що шматки гнилого дерева
Несе як ліхтарики
У пітьму свого «Я»,
Той, що безногим чаклуном
Кам’яніє серед тверді неба,
Той, що збирає свої думки
Наче кислі ягоди
У дірявий кошик Сенеки,
Прийшов серед липня дощів
До мого багаття,
Що нагодоване
Сухими гілками
Отруйних дерев,
Приніс свою голову
У подарунок
Тліну…

Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

На дні тріасової ущелини,
Серед скель,
Де спить споконвічне,
Спить небудиме й невисловлене,
Мислю про паростки,
Що завжди проростуть,
Як тільки зерно –
Не мертве і не живе
Впаде в цей ґрунт
Вічної вологості.
Щось більш давнє
Ніж папороть,
Щось більш невловиме
Ніж думка
Зазирає у моє глибинне єство,
Нагадує, що все тимчасове,
Крім нього – оцього темного
І зловісного,
Якого друїди звали Кром Кройх,
Що ховається
В густій,
Як молоко сліпої вівці темряві
Старої кинутої копальні,
Наодинці з прокляттям,
Яке тяжіє перестиглим яблуком
Над моєю землею
Тужливих журавлів
Та бородатих шаманів.
Віддаю свою плоть
Крижаному водоспаду часу,
Віддаю свій дух
Старому дереву споглядання.

А я тебе сьогодні бачив!
Де?
Запитаєш
Ти…
І
Скажеш,-
Ти
Кумедний
Як
Торішній сніг
Той,-
Що
По
Коліна,
Під ногами…
Ти
І
Є
Той
Сніг…
Він білий,
Скорше
Біло-жовтий,
І схожий
Він
На той,
Що
Сьогодні
Випав
Із кишені
Твого
Потоптаного життя
Слонами
Із трибуни
Тії гангрени
Із
Арени
Акробатів
У смокінгах
Й
Потертих
Джинсах
Із
Дірками
В
Голові…
Бо
Влада
Завжди
Мізки
Нам
Кує,
Жує,
Дратує
І
В
Натурі
Пальці
В
Двері
Щоб
Мовчали
Жувавали
Сіно
і
Спали…
На колінах
На
Привокзальнім
Тім
Ві-Сі
Де
Бібісі
Тарахкотить
Побитими
Киями
Киянами
Із
Гауптвахти
Ось там
Тебе
Я
Й
Бачив
Чи
Не
Так?...
Чи може
Пальці
В
Двері
Тим
Що
На арені?...
Щоб
Стали
Проводити
Теледебати
На вокзалі
Разом
Із
Бібісі
Щоб
Аж
Прозріли
І
Так
Зраділи
Щоб
Аж
Зомліли…

Вепр
Дикий
Степ
Дволикий
Доля
Воля
Бій, бої
Шабля, ятагани
Козаки і яничари
Татарва, ясир
Кайдани
Трава, шия, зашморг
Гарем, галери
Постріл, ядра
Кулачний бій за виживання
Море Чорне
Головою в береги
Б’є
Втікач гандола
Хмарка тегів
Розриває
Бетонні стіни
Най
Не буде
Перепона
Дике поле
Степ, гонитва
Пазурі, невільник
Дикі звірі
Кримчаки, коні
Голі
Стоять
Тополі
Понад усе тієї волі
Вишневий сад
Мазанка за край села
Сусідка,
Коса чорнява
Очі, стан дівочий
Лелека
Опіка
Буденна радість
Діти
Бій, бої
За виживання
Кагала
Шайтана
Для султана
Твоя чорнява
Діти
Яничари
Знов ясир
Галери
І кайдани
Знов руїна
Та
Настала
Україна…

Существуют мириады миров,
Все они исходят из одного мышления
Его творения свободны в своем выборе.
Лишь они способны создавать беспорядок,
который сам по себе есть страдание и горе,
ненависть и страх.
Лиш его творения способны их порождать.
Важно знать следущее: ваше мышление
едино с тем мышлением,
которое породило целые миры.
2012г.

До Тебе підношу я,
Господи, душу свою.
До оази щастя мрій з піснею
Будую Світ на власну глибину.
Господь — мій Пастир,
Тому в недостатку не буду.
2012р.

велики и прекрасны милости Божьи!
Он заботливо предусмотрел
для человека дар свободной воли
чтобы
делая правильный выбор
человек мог найти свой путь
к престолу благодати
и там получить подтверждение
своей собственной Богом данной власти:
Ты Сын Мой
Я ныне родил Тебя.

Солнца лучи,
Они прекрасны!
Радужно резвятся поутру,
Словно боги–дельфины!
А мы?..
Дельфины поют,
Поют песню любви,
Весело, просто, легко!
Они — нежные и бестрашные...
А мы, люди,
Какие — мы???
2012г.

День гарним був.
Минув.
Що він залишив?
Кожному своє —
...Ніч рядном вкриває...
Здобутки, у кожного, які?
— Лише ті, ті, і тільки ті,
Що власним шляхом...
Які?
Запитай себе,
Ти знайдеш час,
Адже розумний — це Ти...
І правити свій шлях
Повір
І, довірся собі,
Це лишень твое —
Тобі...
2012р.

огнем любви сияет сердце скрипача
пылают звуки словно эльфы танцующие струнами
из сердца льется любви мелодия
воспламеняя серца людей Планеты Терри
2012г.

Поднявшись в заоблачные вершины Духа,
Он был объят Любовью,
Как любимая невеста,
Которую обнимает ее жених.
Он видел, Кто Бог
И какова Его Воля.
2012г.

Узнавать «лицо» — это просто...
Друг сказал: Стоит только хорошо выстрадаться самому,
как все страдающие становятся тебе понятными.
Согласен, правду он молвил.
Спасибо ему, и Слава Богу.
2012г.

Достоинство жизни — не в принудительной святости,
А в искренней, невинной чистоте,
Как у детей, по образу Его,
Для которых целомудрие — естественно.
2012г.

Господь — Володар людської душі.
Для іспиту душ на вірність Собі
Господь у світ послав сатану,
І він підкоряється Його Святій Волі.
2012р.

Сияет в небесах Господень свет,
И ярче ничего на свете нет.
Приветствую Владыку эпохи Водолея:
Сен–Жармен, старинный друг,
Ты почтил меня своим присутствием!
Позволь мне познать пламя космической чести,
Пронизанное золотыми и фиолетовыми нитями,
В то время как элементалы
Сплетают венок Рыцарю–Командору моего сердца.
2012г.

помни
кем бы ни был ты
что Матерью рожден
и теплым молоком груди
был в детстве напоен
разложи ковром славу и почет
той дорогою что Она идет
Путь всегда благословляй
ноги любовью омывай
они ведут дорогой в Рай!
2012г.

Я ЕСМЬ свет сердца,
Сияющий во тьме существа
И превращающий все
В золотую сокровищницу
Разума Христа.
***
Я ЕСМЬ излучающий любовь в мир,
Чтоб стереть все ошибки
И сломать все преграды.
***
Я ЕСМЬ мощь Беспредельной Любви,
Умножающейся,
Чтоб стать победной,
Миром бесконечным.
2012г.

В изумрудной глубине
виден кораловый лес,
между ветками которого
пробираются донные струи,
тревожа множество разноцветных раковин.
На ясном небе вдали
виден парус
остроконечной формы.
На его светло–оранжевом фоне
под светлыми лучами солнца
ясно вырисовываются разноцветные пятна,
от светло–желтых до кроваво–красных.
Меня обнимают бесконечность,
Всеобщность и вечность.
2012г.

клечальне щастя
перевеслами у брід
спускає пліт туману

манить
прозірним павутинням
у плескіт ночі на річці Раставиці

— о-о-о чому тобі не спиться
мій спогаде
— погадай
на тінях поміж хмар
де місяць-паламар
видзвонює серцями

чебрецями встеля дивИну*

прилину
подихом ясмину
у храмину фіміамну лебединну
зівсечар нектар зберу у жбанок

під ранок у вітри його роздмухаю
рути завірюхою
сріблястою
спокусою
уплутаю
у місячні думки

тих-тихо потайкИ
раєптахою
ввірвуся
пригорнуся
таїною
і струною
стрепенуся
розіллюся
в тремних гаммах
і з’єднає мить вустами
первозданне
безборонне
нездоланне

сколихнеться море медянИми пелюстками
з нами

Когда человек вступает на путь,
Кладет он свое сердце на крест...
Конечная цель его путишествия —
Это смерть всего того,
Что имеет лишь относительное бытие:
Все ценности должны быть обесценены,
Все идеалы уничтожены,
Все кумиры свержены!
Когда сердце и крест сольются в одно,
Тогда он достиг своей цели...
2012г.

Ювелирная рапсодия
Природы ее желания —
Быть настоящей богиней,
Женщиной СЧАСТЬЯ!
2012г.

Мага чарівні очі —Вогнянні,
Зростають трояндово в красі...
Любов моя, мов велична перлина,
Ти завжди зі мною — в душі...
2012р.

Дух Святой живет в сердцах.
Можно получить все —
творя в мечтах.
Помнишь ли ты— человек,
что Сердце Его в твоих руках?!
2012г.

милі неню — дякую.
вибачення прошу.
вам,.щира шана моя,
вас, як рідну, ніжно люблю.
2012р.