Всерйоз сприймаю міфи:
Наче замріяний Телемах
На своєму острові козопасів:
Загубити, а потім шукати
І не знайти…
Пам’ятаю серпневу ніч,
Коли зажурений Місяць
Вавилонськими піснями
Оповідав мені, книжнику,
Що серце стає квітучим деревом
Через тисячу літ одкровень,
Через тисячу овечих снів,
Через тисячу сторінок апокрифів,
Через тисячу весел варварів.
Птаха синьокрилого нетутешнього
Називаю Гомером солоних квітів,
Наче не птах це, а фіалковий сон.
Флорентійські плямисті бажання
Єдинорогами невагомими
Прозорими наче око сови
Прямують левадою присмерків
У краї, де померла зима.
Гніздо змайстрував собі крук
На ймення Корнелій Сулла,
Бо гадав, що не вишня це,
А зруйнований човен весталок.
Минає ще одна весна масок,
Розчинився в минулому
Прозорий квітень одвічної подорожі,
Хотілось вічності квітучих вишень,
Але на конях прийдешніх снів
Чорніє тавро.

Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчанням.
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного,
Інфанти мандрують в інферно,
Гомер мандрує в Едем (наосліп),
Портрети мандрують за мури,
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**,
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники.
Дні вислизають наче вужі смарагдові,
Наче не весна це, а верболозів річка,
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла.

Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.

Птица крыльями взмахнула, полетела, закружила!
Тихо, легко парит, всю Землю разглядеть доступно ей!
Идиллия гармонии и совершенства , в полете два крыла !
Цвет оперенья птиц - многообразен колорит!
Арена для полетов – воздушное пространство, Небеса!
1.04.24 Щвец Т.

Птах крилами змахнув, полетів, закружляв!
Тихо, легко літає, всю Землю розглянути доступно йому !
Ідилія гармонії та досконалості, у польоті два крила!
Колір оперення птахів - різноманітний колорит!
Арена для польотів – повітряний простір, Небеса!
1.04.24 Щвець Т.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Автор - кожна людина, свою життеву книгу пише.
Важлива справа – керувати собою, діями, настроєм та вчинками.
Тепло, любов, усмішку дарувати – гармонія, позитив.
Оточуючих поважати, підтримувати в добрих справах.
Радіти успіхам інших - головне для мирного, щасливого життя! 15.03.24

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

У порожнечі липкій міжзоряній
Марево синіх ялинових мрій
Схоже на заморожені айстри.
Зелений олень і прозора троянда
І серце схоже на жмуток трави.
Плутана стежка в інферно задимлене,
Бита дорога в холодне чистилище:
Кіпріда стала пастушкою босоногою –
Йдемо так довго дорогою битою,
Вівці танцюють танго – під хмарами,
А Сонце – мій брат чи то побратим,
Говорить про вічність:
Цитатами. З мітів недобрих.
Квітку незнану назву Левкотоя,
Припильную світанок кентавра
Над джерелом, що назву Бористен.
Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
Країна Загірна видається Гранадою,
Хоч зовсім не схоже:
Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
Не дозріває інжир, божевільний гідальго
Навіть не мріє про подорож.
З мороку плащ мені шиє печаль,
Радить сховатись від крапель
Дощу, що накликав олень,
Дощу, що зволожив троянду,
Яку досі ніхто не бачив.
Ніхто. Навіть вісник мовчання
У своєму прихистку-пустищі,
Де повітря важкою ковдрою
Огортає самотність.
Помираючий вечір!

Стукає в дерев’яні двері
Епоха полум’яних птахів
(Відчиніть!)
Епоха, що замість мантії
Огорне тебе мереживом снігу,
Перетворить притулок на капище
Твоїх уривчастих журавлиних снів,
Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
А твої пасма думок незачесаних
На завірюху спіральних галактик.
Срібна мотузка-змія –
Це дорога, якою твої коні нестямні
Женуть навіжено
У царство чистих озер,
Де вітер пише крилами чайок
Сонети журби очерету.
А ті, що лишились на березі
(Рибалки поранених слів)
Біліють самотніми постатями
Серед сухих чорнокорих дерев,
Які втомилась рубати
Щербата сокира варварів.
Ми рушаєм на Південь:
У країну квітучого лавру,
Що цвіте, коли сходить Сонце,
Де на скелях малюють човни,
Темну арфу ховають в печері,
Вірші декламують пошепки,
А море вважають могилою
Мрій.

Медон-оповісник
Такий же пастух як і всі
Жителі приблуди-острова
(Приблуди в легенду)
Збудував мені сховок,
Мені – рибалці мрій-втікачів,
Що схожі на пстругів прудких –
Схожі. Направду.
Називають мене Триптолемом
Всі хто йдуть по дорозі в гори
Снів нездари сови.
А я лишень під час тесмофорій
Дарував усім колосків жменю
Пшениці перестиглої солодкавої
І славив байдуже Сонце –
Прабатька кружляння одвічного.
Лишень.
Слухав пісні Демодока –
Такі ж темні і запізнілі
Як світанок на цьому острові,
Як дика троянда –
Квітка собак і людей весла
(Повертайтесь. Хоч інколи.)
Падає сніг
На море кольору мандрів.
На журбу кольору попелу.
На птаха кольору ночі.
Падає.

Безбарвні сліпі телефони
Наче кавалки віконного скла
Хати, де жив синій кудлатий пес –
Замість людей-димарів,
Замість круків-нездар,
Що плутають гілку ясена
(На якій так зручно старіти,
На якій так зручно бути самотнім)
З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
Де вікна вибили ще вовкулаки
За часів сумного Трояна –
Князя ілюзій та мрій сорочиних,
Батька синів зими Бористена.
Де вікна зірвали з петель
Ще печеніги-зайди: заброди трави.
Телефони як зайці – скачуть у сни,
Вистрибують з темних шаф –
Лабіринтів залізних комах:
Все безбарвно – навіть зимовий сад,
Де Афродита з Конфуцієм
Садила колись черлені бегонії
В торф. Добутий з болота венедів:
Було де ховати мечі і перстені:
Треба. Ті – непомітні треби жадали,
Офіри – меду й вина. І вохри.
Якої в нас вдосталь.
Над димарем безбарвним
Апостоли снігу.

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

Під небом крихким наче скло
Ми ловимо місячних зайчиків,
Наче вони не гризуни вухаті,
А птахи кольору Сіріуса.
Отож одягаймо тоги сенаторів –
Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
Відчиняємо брами – як очі,
Відчиняємо вікна – подиху ночі.
Стіл бенкетовий сколочено з дощок
Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
Чи біловбраного пастуха Заратустри.
Що пити нам, як не трунок,
Чим дихати нам, як не вітром –
Буревієм, що обриває квіти,
Пелюстки, якими встеляють світ.
День – це океан ніжного світла
До хвиль якого дослухаємось
Прикладаючи мушлі вічності
Тримаючи їх пошерхлими долонями
Ми – нащадки орачів-сколотів.
Під небом-тканиною озеро:
Там ловити нам рибу пророцтв –
Форель мудрості.
Доки вода в прозора.
Сім ночей як сім одкровень.
І сім вершників.

Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.

Запросив тебе – астролога та алхіміка
Втомленого манускриптами та мінералами
На полювання на синіх мамонтів,
Що затоптали всі квіти вересу,
Взяв крем’яну рушницю дідівську,
Якій ще не придумав ім’я,
Хоч воно і було записане
Пером сріблястим зоряним
У безодні порожнього Неба
Ще до створення світу вусатих метеликів.
(А Небо – воно теж пергамент –
Шкіра навіженого козлотура)
Але замість довгозубів-великоногів
Почали полювати на троглодитів –
Дикунів з цегляних печер.
Знову вигадую гончарне колесо,
Бо без нього в долині квітів порожньо,
Знову глину замішую наче тісто
І бачу в ньому людину ще ненароджену.
Одягав ніч як чужу сорочку
Заплямовану ягодами аґрусу,
Що бояться достигнути:
Бо надто голосно стукає бубон –
Серце старого лісу:
Сьогодні вівторок зітхань,
День шаманів та лебедів,
День несподіваного одкровення
Посеред червоної спеки,
Яку годі сховати в торбу.

Жовтокрилі піфії
Співають мені пісню-пророцтво:
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави
Слимаків опівнічного марення.
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію –
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість.
І трохи роси надвечір’я (даруйте).
Еолія – острів, де не було інквізиції,
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними –
Слухати й мріяти
Про. І крапка.
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом –
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті,
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.

Ми тужимо,
Бо майбутнє здається вигадкою:
А там тиша – довершена й повна
Як чаша після дощу
В хащах папороті:
Не журись, синьоока Кассандро!
Стокриле мовчання
Ще запанує у місті трави і весни,
Де тільки шелест і тріпотіння крил
Метеликів:
Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
Флоренцію згадую як жовту троянду
Над якою гусне оксамитове небо:
Дихати липневими сутінками.
Коли припиняється дощ
Припиняють ловити краплі в пригоршні
Діти жовтих кульбаб –
Тоді тиша стає музикою –
Піснеспівом глибокого сну.
Передчуваю тишу в місті камінному,
Пророкую шелест трави
І шепотіння квітів вероніки.
Бог наказав нам випити чашу –
Літній дощ і вино – для будівничих Трої.

На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

Буття – це прядиво сну,
Який бачив колись Оріон
На березі захланного Стіксу
Зазираючи в його темні води
Смаку гіркого мигдалю.
Сон – це прядиво синього льону,
Що ростили колись лотофаги
В часи гончарів пеласгів:
Прядиво снів:
Тільки там і лишається мріяти,
Тільки там і лишається
Торкатися ногами босими
Мокрого піску сподівань,
Тільки там і лишається згадувати
Про серпанок епохи зерна,
Про вовну овець золотого руна,
Про дерева тюльпанові оксамитові,
Що зросли з насіння колючого –
Насіння сутінкової віри друїдів
У затінку. Поклик чи може крик
Під небом оливних книг –
Недобрих, як клекіт алхіміка:
Ходімо зі мною в зелений морок
Лісу духмяних папоротей:
Чи можна ще спати-снити-блукати,
Коли омелюх провістив пришестя
Того, хто малює скалічені тіні
Довші за посох прочанина-чорнокнижника
Серед червня духмяних суниць:
Не плач, моя сестро Кліо!

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.

Темні спогади Сонця
Про віки невблаганної тьми,
Коли світло було далеким
І світ не пізнав себе.
Світлі спогади Сонця
Про почвар, що вовтузились
У намулі теплому
Часів папороті,
Про людей, що ліпили глеки,
Шанували коней і світло,
І мислили зорями.
Коли світ ще був молодим,
Коли простір міряли кроками,
А час – летом стріли,
Коли ножі були кольору тіла,
А тіла кольору глеків,
А глеки кольору Сонця,
Тоді жили люди,
Які заперечили тьму.
Мандруючи шляхом зірок-звірів,
Відчуваючи Порожнечу
Як Першопочаток,
Відчуваючи себе смолоскипом,
Відчуваючи в собі Вічність,
Сонце згадує нас.
Несемо йому медову офіру –
Требу кольору Сонця –
Ми – нащадки гелонів
Сонцепоклонників.

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Остання нитка чужої самотності,
Ночі Одкровення та Істини
В’ється з веретена Галактики
Між двома вогнями галявини тьми:
Коли відчиняться брами,
Коли прокричить сова запахів осені
Стиглі ягоди горобини ночей
Таких же червоних (заграва)
Впадуть у долоні Часу:
Епона жене потойбічних коней
На шалене гульбище Дагди:
Цей Всесвіт казан вирування життя
В якому варяться зорі й планети,
Туманності й чорні діри –
Готується страва для богів і людей,
Для бенкету шаленого:
Самайн. Ніч на вершині осені мрій.
Ніч початку й кінця.
Я жив і любив, страждав і радів,
Блукав стежою людей та собак,
Майже знайшов просвітлення –
Ненароком. Доречно. Але… Айстри…
Вогонь як і перше гріє
і спалює зло.
Ми були і будем. Ми вічні. Ми пастухи.
Отари зірок, що час заганяти до стійбища.
Зимового.
Всі ми вічні.
Як ніч. Як Самайн – між світами.
З гілок горобини – дерева таємниць
Я запалюю ватру – освітлюю Всесвіт
Цим квітучим вогнем-келихом.


Написано в ніч Самайну в 2022 році. Хоча, звісно, правильно вимовляти не Самайн, а Савінь…

Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Срібне дійство Lunaria –
Ми п’ємо його в жовтні,
Коли Небо прозоре як час,
А хмара нагадує дім –
Наш холодний притулок.
Сім останніх троянд –
Чорних квітів колючих осені
Свідчать хоралом про те,
Що джерела шумлять все тихіше –
Німіють,
Бо Темний блукає дібровами –
Лісами багряних сутінок.
Келих повний вина:
Це шукає нічийна втома
Тінь свого прихистку –
Замку ґотичних ілюзій,
Шукає цю гру: забаву прощання.
Крук – щонайбільший
Ширяє над дюнами –
Їх породило море Таласса –
Те, що воліє співати, кричати, шуміти
Коли все засинає,
Коли навіть серце
Спить.
Срібна вистава Гекати Сотерії,
Коли Калліопі требу –
Плодами дозрілими.
Тиша навколо.
Над пустищем жовтого листя,
Над мідними кленами
Свідок німий –
Lunaria.

Я потрапив під дощ
І то під рясний –
Той, що падає в прірву з Неба,
В безодню Землі, яму тверді.
Тоді,
Коли холодне «вчора»
Танцювало заморське танго
Журавлем чубатим,
Золотим листям горіховим
З тінями Одіссея.
Тоді.
Цю осінь звати Каллісто,
Вітер Аркад говіркою
Вівчарів всетуману
Перед хаосом папороті,
Додонським оракулом
Віщує прозорість
Вітру Борея – нездари полів.
Жриця кабірів стежою камінною
Веде мою тінь – за обрій,
Туди, де не мрій, не сни і не сподівайся,
А тільки читай таємницю,
Незнані слова – писані чорним по жовтому
Письмом копача Кадма.
Шурхіт листя священного дубу
(Не облетів, не втратив багряні помисли)
Дерева Девкаліона
(Кидай каміння, кидай…)
Вітер осінній гуде
В залізному дзвоні.
Вітер мудрості.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

О-пальна жінка з дитиною любить вашого сина, мамо!
К-олосочки пригнулись доземно приглушені градом.
С-овина темно́та самотньо пугукає в шиби…
А-а-а… Злоті Устонька в снах поринають у гори
Н-а райдужних хмаринках, де я́нголи ладять у згоді
І виводять на гусельках бабцину ще колискову.

Д-о порога нам лячно – русалки вінці походили.
М-олоду – не обвіяну зерням – покрили в намітку.
И-рій тужно курличе на стріхи ключем журавлиним.
Т-аті бранку ведуть у ясир, у турецьку неволю…
Р-аю втрачений… Ирію, де твої луки пригожі?
І ласкава рідня, що вимолює божу премилість…
В-ідлітають ключі… А чи чуєте, мамо, співають! Гой-й…
Н-евольничі співи, ви озвіться про долі жіночі
І все сповна про любощі… втечі… і все про опалу…

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

А до мене прийшов кінь сивий –
Дивиться своїми очима синіми
У моє минуле темне і зранене,
У моє майбутнє сумне і готичне:
Коні скачуть з туману зимового
У густий туман мого майбутнього:
Кому білого коня та стріли,
Кому червоного коня та меча,
Кому вороного коня й терези,
Кому чалого коня та косу,
А мені – коня сивого зажуреного,
А мені шлях без кінця і без краю
Назустріч огненній кулі,
Що з зі степового видноколу
викочується
І руків’я шаблі долонею
відчувати
У поході козацькому вічному,
І час світанками міряти,
І тужити у снах кольорових
За квіткою сон-трави,
За чорним камінням
Зі знаком папороті,
За стиглими вишнями,
За гомінкими бджолами
І коню сивому
Шепотіти на вухо
Казку.

мавко-мавко
стань мені дівчиною
хоча б сьогодні
хоча б на трішки

хлопче-хлопче
дарма мене просиш
не пара я тобі
не тебе обійматиму

бо як почує батечко
як відчує матінка
не пустять мене
наступного року
на свято
хороводи водити
трави гладити
людей розглядати

то ходи-но зі мною мавко
хоча б «гречаники» танцювати
хороводи водити
пісень слухати
вогню вклонятися

гур-гур юначе
ми це щодня робимо
танці завжди водимо
колись цьому й людей навчили
щоб у розвазі
тяжкість душі
вони віддавали стихіям

сьогодні я маю берегти
ліс і воду
щоб люди силу знаходили
душу оновлювали
тіло зцілювали
але не шкодили живому
не рвали
квіти папороті

але ж хіба папороть квітне?
це ж лише легенда?

юначе-юначе
ти навіть не уявляєш
стільки папороті квітне
в купальську ніч
але люди
не бачать квітів
і ти будь обережним
ступай м’яко сьогодні на трави
вже дві квітки папороті
ти сьогодні зім’яв
сам того не знаючи
тому тобі й легко зараз
тому тобі й радісно нині
тому ти бачиш мене

гур-гур юначе
гур-гур юначе
й полопотіла

приходили сьогодні майстри
домовлялися про ціну
обговорювали з Господарем
термін та обсяг роботи

реставруватимуть моє обличчя
трохи хвилююся
адже це перша реставрація
з часу його створення
на стіні цього храму

чоловіки приємно пахнуть
радію що ніхто з них не курить
з самого ранку
прочитавши молитву
обережно збивають дошки
й роблять риштування
аби зручно
працювати на висоті

я не знаю коли
та хто
написав у цій церкві мій портрет
та коли майстер його завершив
а храм освятили
моє обличчя почало дихати

воно дивилося на кожного
хто сюди приходив
відчувало навіть помисли людей
не кажучи про їхні душі

з часом обличчя старіло
час бере своє
навіть якщо мова йде
про живопис на стінах

за кілька століть
якийсь молодий іконописець
тоненьким шаром фарби
замалював моє обличчя
повністю
залишив від справжнього
тільки ніс та очі
все інше
новими фарбами
перемалював
та «омолодив»

завтра розпочнеться реставрація
я хвилююся
не стільки від того
щоб нові майстри
не перемалювали мене знову
як через те
щоб вони
не відлущили стару фарбу
й не побачили
хто я насправді

один із них
як тільки сонце встало
навіть не снідавши
почав обережно зчищати
фарбу з моєї щоки

занадто зацікавлено
він вдивляється
в мої очі

невже впізнає?

Я повернусь
У край наш овечий
На черленім щиті,
Що триматимуть міцно
Втомлені руки моїх побратимів,
Я повернусь,
Коли вогняний світанок
Торкнеться пальцями променів
Білого марева вишень
На щиті, що створив Гефест –
Син Гери, вихованець Фетіди
(Заграва –
Там тужавіє серце Неба,
Там тамтами Галактики –
Ритм Гелонів).
Згадайте:
Стежинами пролісків
Йшли ми на Схід
Дорогами мідними, дорогами номадів
Сірооких сколотів.
На прощання коваль
Трьома чорними смугами
Плямував і мені сагайдак.
Як колись за Сулою
Коні били копитом,
Чорне Сонце пророчило битву,
Сокіл кричав – там, де блакить.
І не знав кожен з нас,
Що холодна вода чаші снів
Бузиною забарвлена, що
Час, наче пес, ковтає хвилини
З руки. Із долоні.
Хвилини, які віднайшли
Ми.

Найтемніший час буття: на межі:
Між епохами листя і снігу: темрява.
Між світами тіні і плоті: спалах зірок.
Я запалюю вогнище – горобини.
На горі, де колись росло дерево – ясен –
Дерево палімпсестових мрій
Літописів болісних абатства Келлс.
Ніч на Самайн – сопілка малює стежу:
Піснями бруслини черленої та отруйної –
Ядучої, наче втрачені дні дощів.
По тріщинах черепа оленя ірландського
Читаю майбутнє – відкрите, як плями на Місяці –
Розчахнуті
У безодню часів залізних коваля Гоббана –
Віків ножів, мечів та іржі кораблів.
Книга тріщин на черепі в ніч на Самайн
Читаю написане – Хтось Невідомий
Надсилає нам знаки літопису Вічності.
Танцюйте, співайте, вожді призабутих кланів,
Завжди між вогнів, між язиками полум’я
В пошуках чистоти, Істини слів заборонених,
Діти квітучого вересу – діти осені кельтів.
Ідіть між вогнів…

Море,
Яке існує тільки в минулому
Таласса солона,
Що вирує у моїй свідомості
А ще в сумній казці,
Яку розповів сліпий лірник.
Море темних часів
Посріблене вітрилами аргонавтів
Тонкого прозорого льону –
Безпритульних прочан –
Шукачів металу сонця,
Всюди чужих, навіть на Острові Мрій.
Після мідних мечів,
Після бронзи ножів,
Що барвились вохрою,
Люди країни скель, що тратили твердь
Під сандалями і босими п’ятками-бджолами
Жадають срібного дня:
Поцятково:
Шматочками хмар, що впали в море,
Шматочками піни – Афродіти колиски.
Вони лишень зрозуміли,
Що вітрила – це теж хмари,
Що життя – це вітер випадку,
Лишень стрибнули з одного моря до іншого,
З берегів рибалок долі
До земель негостинних овечих і сопілкових,
Як зуби дракона лускатого
Проросли із землі війною. Страшною.
А потім –
З металом сонячним
Тікати у світ білих скель –
Посріблених світлом
І подихом злого Борея –
Варвара.

А Ясон
Кинув свій срібний перстень
У глибокий колодязь Атени,
Що вирив Кекропс.
Ясон – взутий в одну сандалю
Не знав,
Що епоха сонячних глечиків
Довершилась**.

Примітки:
* - «Над хвилями – срібне вітрило…» (Джованні Донателло) (іт.)
** - Бронзова доба справді давно довершилась – ще три тисячі років тому. Ми живемо в епоху заліза…

Міста мов човни кам’яні
Дрейфують у бік Вавилону.
Минуле нагадує: бриз небокараю
Вітрила наповнював важкістю
І гнав кораблі кам’яні до заграв,
Де скрипки зі снігу (зі сміху)
Співали про келих важкий золотий:
Отой,
Що все мимо, все мимо (обабіч)
Проносив Господь
До пори і до часу (бо сам же просив).
А нині громадище (ні, корабель)
Чи може то хмара цеглин,
Чи то лабіринт – печерок з жарівками,
Що на вітрилах (таких же камінних)
Несуть сині хвилі (як небо)
Прямісінько в гавань Мардука –
До воріт Вавилону, де жреці навісні
Торгують майбутнім: покрадений час
На терези. І за безцінь.
А від ока до ока хмари пливуть:
Теж кам’яні, бо забракло води
Навіть в уяві. Лишається мармур
Для хмар і богині Іштар:
Ідола з брили звільнити
І розтрощити чоло на дорозі –
На бруківці зачовганій
Міста п’яного. Не мрій.
Просто не мрій. Бо вже досить.
Мрій.

Руде і чуже Сонце
Зазирає крізь краплі дощу –
Ми ковтаємо їх як вино –
Хмільний трунок острова лаврів,
Черлений, наче остання заграва,
Густий, як епоха мальованих глеків.
Це вино дарують нам хмари –
Нетутешні білі прибульці
Народжені кам’яними глеками –
Чашами гір Неповернення –
Montibus Excelsis de Non-reditus
(Бо навіщо?)
А Сонце чуже
Намагається збудувати веселку
Між солодкими краплями,
Змурувати її зі струн-променів –
Посмішку Іриди-вісниці:
Дочки Тавманта, сестри Гарпії.
Під тою веселкою
Збудують собі домівку
Рудоволосі перевертні –
Жінки хвостаті,
Що необачним мрійникам вкорочують віку.
Якщо, звісно, Сонце створить веселку:
Бо краплі надто солодкі,
Надто п’янкі і надто чужі –
Для країв то наших – полинових,
Де все гірке споконвіку. Все.
Життя навіть…

У затінку лавра – дерева Дафни
Між двома струмками солодкими
Торба Сивіли
Забута загублена непотрібна,
Хоча з якимись папірусами
Чи то пергаментами
(Вишкрябаними палімпсестами),
А кому нині ті пророцтва потрібні?
Сурмачі ж бо в Колізеї виключно,
А питво хмільне прогіркло отрутою,
Весталки стали вакханками,
Волоцюги називають себе філософами,
А митники громадянами,
А тирани й деспоти благодійниками,
А грабіжники легіонерами,
А повії жрицями Еросу.
Забагато містерій у місті сови,
Фессалійці, метеки юрбою
По дорозі з Колону в Атени
І з Атенів в Колон – колись там Едіп блукав,
Нині дорога на торжище,
Де продають рабів
З клеймом замість гідності.
А десь на острові
ще правлять віче Кабіри
На мові пелазгів плетуть візерунок слів
Про човен Дардана, про солодке вино,
Яке в кратері чорному
Колись давно піднесли аргонавтам.
Вони.

Невже хтось вчитається,
Розбере по літерах ті пророцтва писані
Мовою давно забутою?
Може комусь потрібно воно?
Та кому? Кому?

У кузні, де підковують Фавна,
У темній кам’яниці Аркадії,
Де не запалюють свічок – зроду,
І тільки горно дає неситим очам харч,
Де кують кулі зірок замість ножів,
Майструють чорних карликів
Замість кайданів
на душу Ріки Небесної.
Колір роздумів синій.
Колір смутку смарагдовий.
Тільки там – у кам’яницях Гефеста,
Малиновий колір зусиль,
Дзвін металу і запах диму,
Майструють егіду для Еріхтонія,
І вогняні квіти
Цвітуть в безнадійній тьмі:
Кривоногий вершитель майбутнього:
Епохи заліза.
Колір надії бузковий.
Шкода, що вона досі схована
В отому ящику –
Один раз прочинили без дозволу,
Невчасно (чи може вчасно) стулили.
Місто на межі свідомості –
Його будували вночі
З каміння, яке шукали навпомацки
Хіба вони знали, що мури і храми
Можна створити з зірок?

Ми сіяли жито на полі глиняному
Нашого болю, а зійшов мох.
Намелемо з нього зеленого борошна,
Напечемо коржів гірких як дні суховію,
Будемо ними гостити
Злого божиська Сонце.
А тобі в кучері
Я вплітаю фіалки лісів ведмежих –
Лісів варварів-зайд:
Нехай на них глипає
Синє око шамана-травня
Чекаючи на сузір’я Лева,
Щоб воно знову на Небосхил вибігло
Риком захмарним
Нову звитягу віщуючи.
А ми все під Небом ходимо-колобродимо,
Все чогось шукаємо – чи то коней сірих,
Чи то днів минулих та в криниці втоплених,
Чи то журавля, що біду пророчить,
Чи то волі потворами вкраденої,
Замість ліхтарів собі блиском мечів
Дорогу присвічуємо:
Нас праліс ховає,
А ми зі схову вертаємось
До людей, що жнуть мох замість жита,
В ярмо вовків замість волів впрягаючи,
Одягають свиту на Сонце,
А на Місяць солом’яний плащ.

Я стою біля брами
Розчахнутої, як діжа
В якої відвалилося дно,
Я стою на межі
Між містом і пустелею степу
І бачу очима сірими
Як філософи несуть на продаж
На ринок світу сього
Свої бороди нестрижені, незачесані
Наче думки після сієсти в Мілеті.
Я бачу гетер корінфських,
Що несуть уламки мідного дзеркала,
Граючи веселу мелодію Аркадії
Срібними дзвониками Родосу,
Що причеплені до босих ніг
(Пилюка).
Зрадницький степ,
Якому паротяг заозерний
Будує майбутнє
З цеглинок пари та гуркоту,
Вабить дорогами-зміями
У Ніщо.
А я вірую в ковилу та Сонце
І досі лишаючись коло брами відчиненої:
Брами,
Яку ніхто і ніколи
Не зачинить руками мозолистими,
Не приколотить до воріт щита з драконом
Хвостатим, як все, що минає,
Не замкне їх списом гострим,
І не крикне голосно з мурів
За обрій втікаючим хмарам білим:
«Варвари!»

На скронях старого ідола
Кам’яного, як все минуле,
Гусне оксамит зеленого моху:
У кам’яного діда – сторожа льоху,
Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
Театру абсурду, де коні актори,
А трава – декорація, а сліди на піску –
Це лише літери абетки давно забутої –
Абетки тірсенів чи то пеласгів,
А вітер – це лише музика – музика забуття.
Над рівниною сліпого оракула
Авгуром чужим читаю книгу Неба,
Здивовано здоганяючи поглядом
Політ злиденного крука:
Вистежую чужинецьких варварів,
Випробовую гостроту стріли
Пальцями, що звикли до струн ліри,
Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
Що не згубив торбу залатану
З рукописами пеанів-віршів
Про бабака-провісника:
Насвистів він мені пісеньку –
Пісеньку про майбутнє розстріляне –
Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
Але не позичене, не загублене.
А на скронях чи то на кресах
Мох
В того самого дідугана кам’яного,
Що сторожить льох великий,
Що досі таки не розкопаний,
Не розкрадений, не розорений
Зайдами.

Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.
Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
дивоцвіти любові,
вимальовую райські пейзажі,
озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
добуваю із серця
вогонь пломенистий,
якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…

Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
тексти, народжені там,
у глибинах свідомості
про сутність людського життя.
Ви, мої добрі сивочолі чародії,
що топтали ряст у старезному лісі
і добували із пахучих смол
живицю Слова, натхненницю Духа –
не промине Ваша бутність
із вітром ненаситним, прощальним,
із датами,
викарбуваними на каменях,
із поверненнями Ваших тіл попеліючих
у землю-матінку…

Не проминає бо сила любові,
вінок з яскравої зелені розквітатиме
щоразу,
коли пам’ять світла, немеркнуча
торкатиме Ваших імен…

У весняних дощах
живодайні краплини безсмертя –
на могилах мужів-чародіїв
засіється свіжа трава…

19 квітня 2021

Ми танцювали
Ногами босими під музику вітру
По землі притрушеній попелом
Під жовтим Сонцем.
Ми говорили
Слова колючі наче плоди нетреби
Мовою темного лісу і порожнього поля
Під жовтим Сонцем.
Ми лічили
Білі каміння серед чорної гальки
На рінні ріки сподівань марних
Під жовтим Сонцем.
Ми ліпили
З липкої глини людей подоби
Чи то богів байдужих краю солом’яного
Під жовтим Сонцем,
Яке слухало крик людини,
Що знала коли впаде дощ
Мідними краплями на душу хліба
Під жовтим Сонцем.
Ми жили на попелищах,
На землі, що втомилась
Дарувати нам зерна кольору Сонця,
Ми жили ніби мріяли,
Ніби на щось сподіваючись
І приносили треби
У печері підземного мороку
Тій, що стала чужою.
Ми пішли, заховавши Істину
Десь там – у глибинах спогадів
Шляхом жовтого Сонця.

Сни, в яких достигає пшениця,
Жовтогарячі сни колеса Сонця –
Воза огненного, в яке повпрягав
Коней білих нестримних шалених
Час (а ми його бачимо).
Сни солом’яні літа довершеного
Вип’ємо замість меду п’янкого –
Бо Час (а ми йому треби вершили…)
Келих піднімемо снами наповнений –
Таки цими, серпневими, ковиловими:
Піднімемо келих за жорна:
Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
Все перемелюють – сиплеться борошно:
Біле розсипане борошно зір.
Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
В печі якій хліб нам спечуть
З тіста отого небесного?
Ми оремо землю – кожного разу
Як кусень щербатий Місяця-коржика
Травам накаже рости.
Оремо, в плуга впрягаючи
Білих коней світанку,
Чорних коней ночі,
Каурих коней вечора,
Чалих коней присмерку.
Оремо землю чорну
В яку колись ляжемо попелом
Наших домівок.
Ми – подорожні вічні
Кидаємо в праматір землю –
Ні, не зерна – зірки.

Йду я від заходу Сонця
На його горобиний схід –
Туди, де воно прокидається,
Де воно вмивається
І виглядає між пагорбами,
Де воно розтулює вогняні очі,
Щоб споглядати каміння:
Особливо оцей – Камінь Долі,
Я йду від заходу Місяця,
Де він ховається переляканий,
Подивившись на Ночі Зла,
Де Місяць знаходить спокій,
І виймає свої сни з торби,
До наступної тьми банші,
До наступних криків боліт,
До наступних сутінок Пака.
Я йду до сходу Місяця,
Туди, звідки він викочується,
Звідки його чекаємо:
Ми – сліпі у темряві,
Ми – жадаючі світла,
Нехай ось такого – холодного,
Нехай ось такого – підступного.
Я йду від берега моря,
Де хвилі співають реквієм
За старим рибалкою –
Пастухом оселедців.
Я йду до іншого берега
(Бо на острові куди не підеш –
Приходиш берега хвилями битого*),
До берега, де хвилі сині
Такі ж солоні, як сльози,
Де замість риб лускатих
Плавають срібні ножі**.
Я з клану блукальців –
Волоцюг рудочубих,
З клану каменярів вільних,
Що збудують вам башту,
Вам – вбраних в картаті кілти.

Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
* - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.

Винахіднику плуга – щиро.

Вік золотий зернами кольору Сонця
У землю чорну масну
Перший орач волів щойно приручених
У перше ярмо дерев’яне.
І перший плуг з рогу оленя і кореня дубу.
Перший орач ліпив глеки
З глини кольору золота
І малював чорним – кольору ночі і мудрості
Знаки закручені – втілення Вічності –
Знаки Галактики – сліди солі розсипаної
На долівці тьми.
Чи то молока розлитого корови одвічної.
Ще залізо не краяло
Перший хліб гарячої печі,
Ще меча ніхто не вигадав
І не тямив ним плоть шматувати,
І не гострив його біля кузні кіптяви:
Кузні лихих чаклунів руди болотяної.
Ще земля була щедрою, а поле неміряне,
Ще вершників степ не знав,
І земля не стогнала
Під копитами номадів довгих мечів,
Ще Сонце вмивалося – наче прокинулось
Водою світанків і рік
Незнаних, неназваних, ненаречених
Ще треби приносили
Тільки Землі-Праматері,
А не Арею – мечу двосічному,
Ще земля була щедрою,
А Місяць рогатий до худоби лагідним,
Ще до епохи сокир бронзових
Було тисячі літ…