Виціловує вітер осінній яблуням пучки,
Виграє золотим і червоним у нашім саду.
Дожилася Вкраїна до краю, до горя, до ручки,
Бо отримує тільки жалі і велику біду.

Все зламали у ній — і майбутнє, і душу, і вроду,
Розікрали ставки і до річки й на крок не дійти.
Закопали сокиру війни, а з нею й свободу.
Збайдужілий до всього живеш вже у безладі ти.

Хтось же править тобою і хтось той вирішує долі,
Як в майбутнє потрапиш, то це вже везіння, чиє?
І летить у світи цей нахабний хазяїн сваволі,
І в конвульсіях б’ється омріяне щастя твоє.

Хто очистить державу від погані, нам невідомо,
Спить народ очумілий, його стережуть вороги.
І привчають усіх, що ми гості у власному домі,
І заплющили очі на злочини, що навкруги.

Та не вічно зимовим вітрам у світах шаленіти,
Забиваючи снігом шпарини і кожен куток.
І народяться вільні від горя і сорому діти,
Бо єдина надія на цих ось майбутніх діток.

Молоко материнське уб’є знахабнілу отруту,
Ляже зернятко в свіжу і теплу весняну ріллю.
І розірве народ закривавлені болісні пута,
І Шевченкове слово ожиє: «Вкраїно, молю!»

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі окопи,
та й подався кудись
від нової біди,
сотворили яку остолопи…

А куди, куд-куди?.. Всі сліди –
перекопані Перекопи;
ні душі; Сиваші – без питної води…
«Пийте рідну горілку, холопи!»


2006

Спивайтесь, хто хоче і може,
Хто з ранку до вечора п’є,
А тим, хто не може,
Сусіда підможе,
На те ж він сусіда і є.
І чарку наллє, і намаже
Чим-небудь сякий бутерброд
Ще й дулю в кишені покаже
Й прикаже,
Що ми – найрідніший народ.
За це йому щира подяка
І слізно-соплива хвала!

Чого ж бо невдячно так гавка собака
На схід з-під хмільного стола?!

1995

Занехаявши рідну мову
І зневаживши власний рід,
Іншій мові,
Чужому слову
Не навчилися ви,
Як слід, –
Прісну суржикову полову
Перемелює ваш язик...
Кричите ж про двомовність
Знову
Так,
Що крик переходить в рик.

Лиш у свята іще
До чарки
Наш мугичите ви
Мотив,
Яничари і яничарки,
Блудні сестри й кати-брати.

1997

Война. Зачем? Кому же сколько крови?
Из-за кого страдает ся земля?
Когда тот наиграется уж вдоваль.
Погибнет Украина - мать моя.

Моя родная мамочка, угаснет,
В ее глазах такой наивный свет.
Что нынче происходит, то ужасно..
Запутались мы в браконьерску сеть

Мы выстоим, мы сможем. Не напрасно
Отдали жизнь свою, за честь, бойцы
Прекрасной Украине, руку к сердцу,
Когда сходились еле те концы.
Когда хотелось на душе согреться.

Ах, родина любимая моя,
Закончится, пройдет все безусловно,
Лишь в памяти рубцом будет война
И Украина будет нам иконой.

Ах, Украина, нам одна судьба.
Мы - твои дети, малыми шагами,
Идем в Европу? - Ты же не слепа.
Стоим, мы неподвижны, словна, камень.

А, кто тебя головушкою в грязь?
Примьеры и министры, презеденты?
А, кто кричал, в итоге, и не спас?
Прости же свой народ в разгар беседы.

Мы выбирая, кто нас поведет
По праведном пути, не долго тлели,
В раздумиях, сейчас, приходим в пот.
Никто дорожки красной не простелит.

Мой славный край, прошу тебя, крепись.
Пока живу я в сердце с Украиной
Не упадем себе мы в самый низ,
Мы любим Украину. Вместе. Сильно!

10.09.16.

Зі мною біль, зі мною біль густий,
Він смутком наганяє чорні хмари,
Як завжди відчайлушно день пустий,
Сполохую принад я добрі чвари;

Нема нічого - в мене відібрали
Єдине благо - неба звіток мій.
Сміливцями на просуд людям грали,
Вдоволених не відтворивши мрій;

Зі мною біль тонких теренів злості,
Зі мною біль захопленой землі,
Не прохані, ви, ворожнечі, гості,
Ні совісті у вас, ані жалі;

Я догодить звеличую душі,
Кайданами повівся по облогах,
Налізли в полерай собі кліщі,
Втіливши з себе бога в бичих рогах,
Поклони б'ючі п'яному паші.

16.03.16.

Дивним сном мені навіяв берег
Радощі, зненацька, так здалось,
Мерехтіння тополиних серег,
Раптом, підійшов до мене хтось..

Я сиділа, опустивши ноги,
У водойми старого Дніпра,
І, зійшов, з залізної дороги -
Дядько, шепотів: тобі пора.

Із моїм волоссям грався вітер,
Я його ловила, що є мить;
З камінців складала собі літер.
І мені хотілось дуже жить.

Я дивилась в небо: ані хмари
І на хвилях відблиск від тепла,
Сонця, я знайшла лише примари,
На такім безмежнім, небі тла.

28.08.16.

Невдовзі зашумить за містом ряст,
І сяде в ноги знову тихий вітер,
Як швидко йде, минає, плине час,
І як багато довелось зтерпіти

Щоби на весну холодом близьким,
До мене в купу закликали жарти,
І мені знов захочеться піти,
І мене буде часом не впізнати..

Мережевом розшиє рукава,
І жайворонок сяде у кімнаті,
Я за столом писатиму слова,
Що душу гріють, і які прокляті

І безліч там порожніх сторінок,
Не бачуть волі - в чашці аромату,
Я знову відступлюсь і зроблю крок,
Руками знову вчеплюся за ґрати!

Молю про себе ніч і слова досить,
Боліти буде досхочу мені,
І матері моєї ллються сльози,
Рідненької Вкраїни по землі..

Тремтить в долонях свічка, догоряє,
Подекуди ще чуються пісні,
Пісні в труну і на весілля, брате,
Щоправда вже не наші голоси.

Тонкі вуста у скривдженої долей,
І матір вона сотні матерям,
Ми - українці, і тому ми горді,
Бо ненечка - вкраїнськая земля!

07.02.17.

Давно забуте йде у небуття.
Не буде вже ніколи той країни,
Де плаче, мов сполохане, дитя.
Довкола, де лежать тепер руїни.

Дитинство нагадай мені казок.
Яких, однак, забулося колосся.
Обірваним десь мариться зв'язок,
Між квітами, що напують волосся.

Щемить у грудях вічна та блакить.
За небокраєм гра веселка в небі.
О, як мені у серденькі болить.
Лишу я почуття довічно в требі.

Моє дитинство линуло, як день.
Пройшов, що повз і поступився ніччю.
Споріднене у тому зірок жмень.
Спокусане занедбанною річчю.

Сумую по торішнім снігі я.
По осені, що дарувала радість.
У відчаї я мало не щодня.
Хай як, але моя це дужа слабість.

13.05.16.

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують червінці
В руках іуд-запроданців?!
Чаїно
При битому шляху кигиче мати,
А я, на перехрестях розіп’ятий,
Оглумлений забродою-чужинцем,
Дивлюся безпорадно на руїни
Святої прапрабатьківської хати.

2003

І
Буремний схід стужавів, посивів,
На териконах ранами садніє.
Нестерпний біль сльозами матерів
У чорних домовинах безнадії.
Де правда, де – олжа… Як розсудить?
Ти на чиєму боці, любий сину?
Чи поховатися у норах від біди,
Чи мужньо боронити Батьківщину?

Приспів
Молися за країну, сину!
Славетну, вільну, хлібосільну,
Миролюбиву, життєдайну,
За рідну землю Богом дану.
Своїх дітей, онуків, сину,
Навчи любити Батьківщину.
Хай буде шаною в родині
Одвічне: «Слава Україні!»

ІІ
Гуртуймося, брати, пліч-о-пліч ми,
Бо сила духу в єдності й любові.
Нам розбрату не треба ми за мир!
За чисте небо, зорі світанкові.
Збудуємо вселенський Божий храм
У кожнім домі, в кожнім серці, сину!
Ніколи не дозволим ворогам
Перетворити край наш на руїну!


2016р.

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

На вістрі часу і на вістрі дня
Опинишся ти раптом у негоду,
Де вже панує і живе брехня
І п’є твою святу джерельну воду.

Як мовить слово – в серце попада,
Підступна, хижа, а красою вмита.
І трутою стає свята вода,
Коли її із вуст злодійських пити.

Де ж порятунок, де ота межа,
Що може лжу відсіяти від правди?
Народ сліпий ні на що не зважа,
Бо дивиться у землю. Мріє завжди

Про сонце, але треба розігнуть
Горбату спину. Боляче й для чого.
Пивка попити і стрічать весну
Під телевізор, де немає Бога.

Де тільки зрада і свистіння куль
Для виродження повного народу.
І вже ніхто не посилає дуль
Тому, хто випив кров і взяв свободу.

Бо як їх розрізнити, всі вони
Клянуться тим, чого ніяк не мали.
І совісті не мають, з їх вини
Повсюди горе й смерть… Коли б устали

Козацькі кошові і повели
Осліплений народ за долю й волю.
Бо нинішні злочинно завели
Країну у тяжку й гірку неволю.

І продають державу і красу
За трон, за землю і озерну воду.
Розрізнені вкраїнські голоси
Уже не вийдуть на майдан свободи.

Бо їх пофарбували, як щурів,
На синіх, і на білих, на зелених.
І щоб не об’єдналися, не грів
Керманичевий погляд злий, чмалений.

Ось так і живемо, на цілий світ
Розкраяли державу, як хлібину.
Нема кому за це тримать одвіт...
Помолимося разом за Вкраїну.
02.10.09

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

І скільки нас розсипано в світах,
В яких краях з нас проростали зерна!
Історії безжальний хижий птах
До України всіх синів поверне.


І заживе моя стражденна Русь,
Її Дніпро в моря нестиме води...
У мові зберемо любов, журу,
Великого і мудрого народу.
02.01.17

Ось так, життя все в каламуті
Проходить під диктовку зла.
Країна ј люди, все забуто,
В пекельні кола владь звела.
У боротьбі, в смертельніј січі
Зіјшовсь ди*вол із добром,
Тримає б*с в ярмі одвічнім,
Позначив націю тавром?
Четвірка, з царського ось роду,
З одним рефлексом. Лиш бере.
Для себе лиш. Не для народу.
А нарід в муках стогне ј мре.

Така ось влади хижа сила.
Дикунства лють. Печерна мла.
Гидь вузьколоба. Боже Милиј,
За що, за що нам скільки зла?
За що караєш Україну,
За що немилосердно б’єш?
Ще ј насилаєш злу годину,
У душу горя додаєш.
Пошли Ти, Боже, долю людям,
А владцям розуму додај,
Врятуј монарха від безглуздя,
О, Господи, нам волю дај!

          10.10.2015

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,
Простягає;
Муля
Шлях на Штепівку і Суми
Мимо школи, мимо
Кладовища –
Невтолимо
Думи входять в тлуми,
В суми сиві та в печалі,
Та в плачі вдовині,
І Сула сумна в долині
Витікає в далі…
Верхосулля, Білопілля –
Живчик не затнеться
Коло скроні, коло серця
Близько, майже біля
Серцевини мого болю;
Не спіткнуться ноги
На нерівностях дороги,
Й перекотиполю
Під ногами,
Мов гранаті,
Вибухнути годі –
Розчинюся я в народі,
Сяду в рідній хаті
Біля покутя:
Згадаю прадіда і діда,
Батька,
Дядька,
Хто без сліду
Щез,
Кого не маю…
Путівцями, манівцями,
По розгрузлих межах
Добреду, впаду, полежу
В узголів’ї мами.
Під густими будяками,
В кропиві колючій
Всі жалі мої жалючі
Проростуть квітками…
Білопілля, Верхосулля
(Біля серця, біля…) –
На росу кує, на зілля
Не моя зозуля.


1997

Душа така як ниточка тоненька,
Лише торкнись – все відчуває вмить.
Сльозою плаче Україна – Ненька,
Душа в мені ридає і болить.

Та що з того що в нелегкий час нині,
Душа ридає та впадає в плач.
Що не з тобою нині - на чужині
сини твої – їх Матінко пробач.

Що не кажи – та ніде правди діти
Як є тепер, так було і колись.
Сини твої мов не путьові діти,
По всіх світах від тебе розбрелись.

Та лиш не треба їх за те винити,
Бо посварити б ворог нас хотів.
Бо твою волю Ненько боронити,
Ще всі вони повернуться з світів.

2014 р.

Вона народила сина,
Навчила його ходити.
Як виріс, казала:"Дитино,
Приходимо в світ, щоб любити!"

В очах його сині волошки,
А коси, мов стигле жито.
Він жити не вміє "потрошку"-
На краще все прагне змінити....

Молила, ридала гірко,
Свою підставляла спину:
Ловила кийка удари,
Яким не було упину.

І плакала, Боже, як гірко!!!
Від болю?- та ні...від безсилля:
Не може дітей захистити
Від грубої сили й свавілля.

Живцем виривали крила!
Обличчям у сіру багнюку!
Вона ж шепотіла все тихше:
Не бийте, тож ДІТИ, ОНУКИ...

Що вірять у милість Бога,
У щиру турботу держави,
У те, що в майбутнє дорога
Вкраїну веде до слави.

Принижень таких і болю
Ці жінки не відали зроду.
Пізнали Марії долю
Як били дітей за свободу...

Їду.., їду.., їду.., їду
Я по рiднiй по землi.
Хліб окрайцем на столі –
Час пiдходить до обiду.

Пропливають за вiконцем
То дерева, то хати,
То городи, то плоти
Упереміж з ясним сонцем.

Стугонить холодне шкло,
Здеренчалась шклянка чаю,
Я ж очима зачіпляюсь
Та за кожне за село.

Тiї хатки у очах
Будуть кожен день стояти,
Будуть тугу накликати
Та складати на плечах.

Поїзд мчить через мости,
А на серці порожнеча:
Вічно будеш ти, лелече,
По чужій землі брести.

Їде поїзд мiй з гори,
Поспіша до виднокраю,
Сонце голову схиляє
До вечiрньої пори.

СЛОВО
А першим було Слово. І Слово було Богом,
яке шанували і цінували,
аж до поклоніння, себто обожнювання.

Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!
(Любов СЕРДУНИЧ)

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Перемагає дієслово!
І знає не один поет,
що солов'їна наша мова
і Україна калинова –
неперевершений дует.

Одна будує, інша дбає
і дім, і націю свою.
Одній без одної немає
ані мети, яка єднає,
ані удачі у бою.

Одна за іншою ридає,
коли чужа біду несе.
А інша радує і знає,
що ні на що не проміняє
оте, що в неї – над усе.

І хай ікається на Раші,
коли доп'є чуже вино –
не вип'ємо з одної чаші
за убієнні душі наші,
якщо обоє – за одно.

Якщо обоє – мова тата
і Мати наша дорога
уміють душі лікувати,
і одна одній помагати,
коли роз’єднує яга.

Одна сіяє, інша – сяє
у низині, на висоті.
Навіщо гори золоті?

У світі кращої немає
од неї у моєму краї
і не буває – у житті.

11.2016

Допоки терпіти ще, сестри і браття,
Диктат паразитів у батьківській хаті –
Занепад, злидні, геноцид, їх сваволю?!
Невже ми нездатні мати кращу долю?!!!
* * *
Той, хто мову рідну забуде –
Найцінніше втратить: свободу,
Без духу – людини не буде,
Без мови – не буде народу!
* * *
Прокиньмося вже, українці,
Настав час себе запитати:
Допоки паскудам-чужинцям
Над нами іще панувати?!

Допоки нас зайди пихаті
Будуть грабувати, дурити?!
Допоки ще нам в нашій хаті
Вони не даватимуть жити?!

До славного нашого роду
Нечистих орда запосілась –
Кліщем паразитна порода
В добродушних русичів в’їлась!

Захопивши місце еліти,
Нахаби народ загнуздали,
Винищують, зводять зі світу –
До прірви вже нас підігнали.

Вдалось їхній бісовій владі
В брехню нас, в обман опустити,
В алко-нарко-тютюннім чаді,
В розпусті і матах втопити.

В зневазі цнотливість і чистість,
Кохання святе лебедине:
Тваринному віддано вищість,
Духовне ж – на корені гине.

Нас туплять, щоб ми вдовольняли
Лиш згубні тілесні потреби,
Вироджувались й вимирали –
Кому і навіщо це треба?!

Чужинці з століття в століття
Паплюжать культуру і мову,
В бійні і морів жахіття
Ввергають нас знову і знову.

Тримає нас нечисть в полоні,
Ллє кров нашу, ніби сказилась:
Із восьмидесяти мільйонів
Лиш з чверть, може, нас залишилась.

Стараннями вражої зграї
У нашому рідному краї
Війна братовбивча палає,
А нечисть капшук набиває!

В тім підлім «гібриднім» двобої,
Мруть ще ненароджені діти,
Мруть світочі наші, герої –
Там нищиться наша еліта.

Довірились ми, віддалися
Гарантам, а ті – обдурили:
Захищати нас поклялися,
Та в спину ножа нам встромили!

«Гарант»–«старший брат» нас вбиває,
А решта – миротворство корчить –
Не про нас оті «друзі» дбають:
В їх посмішках – оскали вовчі.

Підштовхують нас в домовину,
Дурили нас й будуть дурити,
Щоб дану нам Богом країну
У свої пащеки вхопити.

Сподіваймося ж лиш на себе,
І тільки собі довіряймо,
Задля щастя під мирним небом –
Патріотам владу надаймо!

Єднаймося, братні народи,
У дружну могутню родину,
Наповнімо духом Свободи
Всю нашу святу Батьківщину!

«Хати з краю» в собі спалімо,
Бо ж в наших руках – наші долі,
Та наших нащадків звільнімо
Від страждань і ганьби неволі!

Кровососам створімо негоду:
Втопімо їх, плюнувши разом,
Хай щезне з тіла народу
Навічно смертельна зараза!

Нас предки славетні знаснажать,
Прозріння вогонь запалає –
Спопелить він тих, котрі кажуть,
Що нас не було і немає!

Повстаньмо ж бо, люди співучі,
На зажерливу нечисть і зло –
На очищених нивах родючих
Засіваймо Любов і Добро!

Занепадний прапор змінімо:
Щоб сонячне було над синім,
А «Ще не вмерли України…» –
На: «Вкраїна квітуча, сильна…»!

Манкуртів і колони п'яті –
Змітаймо слуг вражих до ями!
Розвіймо ті сили прокляті,
Що нас зіцькували з братами!

Очистімо неньку-Вкраїну
Від зайд, паразитів, злодіїв,
Щоб лад настав в кожній родині
Й збувалися всі наші мрії.

Любов і правдивість щоб знову
У наших серцях панували,
Щоби рідні пісня і мова
Велично і гордо лунали!

Пощезли щоб ворога й тіні,
Й Весна українська настала!
Слава навіки Україні!!!
Героям її вічна слава!!!


Січень – травень 2016 року,
с. Зіньків Хмельницької обл., м. Вишневе Київської обл.

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р

Дослухайся до тиші, що співала
Тонкими рунами в моїх долонях ,
Коли тобі, мій друже, вишивала
На полотні теплом своїм сердечним
Оцю сорочку.
Одягни її.

Квітчастим дивом на твоєму стані
Засяє рідне вишиване поле –
То України нашої ікона.
Нехай не вицвіте вона ніколи.
Хай оберегом стане і заслоном
Тобі навіки!
Бережи її!
02.11.2016

Україно мила, моя Ненько,
ти в біді уся і у вогні.
Животієш, матінко рідненька,
у жахіттях, горі і борні.

В тридцять третім голодом морили
комуняки і кацапи нас.
Землю рідну всю могили вкрили,
Крим „брати“ украли і Донбас.

Та біда не ходить поодинці,
гниди усередині свої –
доморощені й чужі ординці
розривають нутрощі її.

Розкрадають рідну Україну
рвуть її сердешну на шмаття,
добивають мову солов‘їну,
позбавляють Неньку майбуття.

Та хіба ж ми, други, так і будем
тихо, мовчки осторонь стоять?
Чи минуле зовсім позабули
й на майбутнє також наплювать?!

Розтуліть нарешті свої очі,
пробудіться грішні віді сну.
Я побачити нарешті хочу
українську чарівну весну!

Чорнобривці щоб розквітли наші
біля хати, в рідному краю –
нам потрібно позбавлятись „Раші“
і не скніти в пеклі чи раю!

Та й з Європи нічого чекати,
тільки зиск їм з нашої пітьми…
Навести порядок в своїй хаті,
українці, зможемо лиш ми!

11.06.2016

Приходить те що неминуще,
Знов непокори дух росте.
Що ще не вмер, що я живу ще,
Лиш богу дякую за те.

Хай не до радості сьогодні,
Коли війни шалений гам.
Ти виповзаєш із безодні,
В якій так довго була там.

Твоє минуле як могила,
З того болота – трясини.
Встає до бою нова сила,
На бій стають твої сини.

У цей кровавий вік космічний,
Ти оживеш на тому тлі.
Будеш красива, сильна, вічна,
Щасливою на цій землі.

2014 р.

У погоди – одні чудеса
на порозі пори дощової.
І на плетиві урни живої,
мов у маках, яріє коса.
Осіняють її небеса
у молитві за душі героїв.

Буйний жовтень малює й собі
обереги багряного літа
і осінньої мли оксамити,
утираючи сльози вербі.
І берези стоять у журбі,
опустивши опалені віти.

Затуманені роси рясні
умивають своєю сльозою
самоцвіти трави лугової.
А яса укорочує дні
і лишає надії одні
у чеканні тривоги нічної.

Осипаються ризи краси.
І марніє опалове диво
на узорі очей бірюзи.
І дописує вітер курсивом, –
у шаленій атаці грози
ще гряде очищаюча злива.

10.2016

Пане Боже, помилуј нашу Вкраїну;
Даруј їј волі ј незалежноcті, культури ј заможноcті;
Захиcти її від внутрішніх і зовнішніх ворогів;
Позбав комуніcтів, реґіјоналів, Володимира ј Московії;
Віднови цілісність, зміни правопис, та українізуј її.

          10.10.2010

Хтось мріє ще про штат Огайо,
Я ж мов навіки прикипів
До цього затишного гаю –
Супутника щасливих днів.

Лікуй мене, мій любий друже,
Рятуй – сказати не боюсь –
Од ницих покидьків байдужих,
Од мертводухих черствих муз.

І од колег, що тільки б`ються
За премії і ордени.
Од сітей хижого падлюцтва,
Користолюбства борони.

Хай зле, лихе отут загине,
Даруй душевного тепла.
Щоби кохана Україна
Мов квітка у гаю, цвіла.

27.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Ще не вмерла Україна й житиме віками,
якщо ми не доконаєм власними руками!
Якщо той одвічний принцип „Моя хата скраю…“
ми не зміним кардинально – „Вмію, хочу, знаю!“

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла наша воля та вже меркне слава.
Не живе, а животіє вся наша держава.
Вороги самі не згинуть як роса на сонці
поки будем дожидатись, стоячи в сторонці.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла Україна і не вмре ніколи,
якщо ми усю гидоту виметем довкола!
Ворогів здолаєм разом, скинем кровососів,
гнид здолаємо своїх ми і всіляких …росів.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Не потрібно помирати ще й ложити душу,
ворогів трусити треба ніби дичку-грушу.
Треба битись, браття милі, за нашу свободу
й доказати: українці – козацького роду!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Загримить козацька слава від Карпат до Криму,
і часи настануть славні – четвертого Риму!
Тільки ми і наша праця звеличать країну,
бо ніхто крім нас не любить нашу Україну!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

січень 2016

Запалала зоряниця на сході країни,
котрий рік нога московська топче Україну.
Котре літо гинуть люди і палають хати,
котру осінь нас ґвалтують "брати"-супостати.

Все гримить, усе палає, рвуть землицю "гради"…
Час іде, а ноша тяжча – треба обирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.

Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
боронімо Україну, як завжди, собою.

Вип‘єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистімо рідну Матір і майбутнє наше.
Аби лиха не пізнали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.

Запалала зоряниця, сяйво на півнеба...
Знову, браття-козаченьки, вибирати треба!

Мені приснилась ніч, із зорями пів неба,
Осінній падолист, і десь далеко я.
Ти кликала мене, а я спішив до тебе.
До тебе я спішив, Україно моя.

До тебе я спішив, в обійми світанкові,
І серце розривали солодкі відчуття.
Колись ти серцю дала надії і любові,
Які несло воно через усе життя.

Від тебе я пішов, із тих садів квітучих,
І спомини про них, не зміг збороти час.
Зігрів мене в світах.вогонь твій неминучий,
Який в моєму серці, ні разу не погас.

Лунала ще з дитинства, твоя далека пісня,
Ним кликала мене знедолена земля.
Я повернусь тепер, я повернусь опісля,
Я так тебе люблю, Україно моя.

Львів.2014р.

Налетіла чорна хмара, затягла все небо,
знову військо запорізьке вже збирати треба.
Нашу матір Україну юди розпинають –
брешуть, крадуть оптом, вроздріб і міри не знають.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Ой, скоріш сурміте в труби та паліть багаття,
поспішіть на Запоріжжя, козаченьки-браття.
Бийте в дзвін мерщій на сполох і збирайте раду –
треба всім нам в круг ставати, щоб здолати зраду!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Били друзі москалів ми, били жидовинів,
ще й татар повоювали аж за морем синім.
Куштувала польська шляхта шабель наших гострих,
мандрували і в Європу ми не раз у гості.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


І летіла наша слава попереду коней.
Слава Ненці, слава Богу і святій іконі!
Ворогам давали раду, з чортом вже знайомі.
Чи ж ладу не наведемо ми у ріднім домі?!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
бо святі часи настали – Неньку захистіте!

2016

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Це коли небо зранку натрудженими руками тче густі тумани,
а потім у кирзових чоботях до темна оре втомлене поле.
І наповнені запахами комори зберігають теплі літні спомини
строкатими мішками — зернину до зернини.

Це коли птахи з усієї сили гартують свої крила
долетіти через бурхливі океани до нового теплого літа.
А гриби у лісі озираються на оголені дерева
і знову швидко ховаються з головою під тепле зопріле листя.

Плаче сива Україна
Гірко тужить Мати
Сини любі, сини милі
Пішли у солдати.
Пішли край свій боронити
Від лихої долі -
Нема щастя та радості
Дітям у неволі.
Не співає пташка в клітці
Плаче та сумує
Не весело в нашім краї
Доки "звір" лютує.
Вітер віє над полями
Віє, повіває
Наша славна Україна
Хай горя не знає.
Мати рідна, Україно,
Треба посміхнуться
Війни стихнуть - мир настане,
Сини повернуться.

18.06.2015.

…І знову мордва у нестямі
Розп’яла країну хрестами...
Немов пацюки зголоднілі
Злодюги гарцюють степами…
Сини настанов не чекали,
На захист бронею повстали…
Повітря просочене гнівом,
Кривава земля під ногами…

…Заради майбутнього щастя
Для відкоша зброю куємо...
Пролилася кров, як причастя,
За волю розірвані вени,
В боях полягли... Нас багато,
Душі ані тіла не шкода,
Пліч-о-пліч разом, брат за брата…
Катам не здолати свободу!

© 23.08.2016

Моя країно, зболена від ран,
Від зрадників і злодіїв у владі.
В День прапора радіємо – не раді,
Що так задовго тягнеться цей стан.

Невизначений владою ніяк –
Чи то війна, чи мир навпіл з бідою,
Де ми, прибиті вражою ордою,
Вичікуємо гибелі вояк.

У нас достатньо воїнів і сил,
І наш народ – немає більш такого:
Трудящого, розумного, не злого.
Та скільки ним заповнено могил!

І мовчазного, ніби справжній віл,
Якого запрягли тягнути воза,
Звільняється, коли якась загроза
В країну влізе здалеку й довкіл.

Тоді і піднімаємо свій стяг,
Відвоювати від полону землі.
Поставимо кордони скрізь недремні,
Нахрапом влізуть – сотні противаг.

Захистимо усе навкруг своє
І візьмуть владу, врешті, українці.
Щоб нехристи не правили й злочинці –
Є прапор, герб, народ великий є!
23.08.16

Ми уміємо співати
про війну і біди.
Запалили нашу хату
зелені сусіди.

Ой ударить їх блискавка
великої хмари.
Зачекались на опришка
вівці та отари.

Де ті байди, гамалії,
орлики, мазепи?
Буратіни і повії
лізуть у нардепи.

Об'єднали за і проти,
не бояться кари.
Позаймали всі висоти
віті яничара.

Заарканили Свободу
зграєю-ріднею.
І немає у народу
нації своєї.

Українці і кримчани,
ви собі до пари.
Не корітеся осману,
турки і татари.

Від гундяєвої схизми
вже немає спасу.
Не шукай путі до тризни,
сотовий Донбасе.

Де ти нині, орле сизий,
Де ви, соколята.
Наносили гості хмизу
і палає хата.

І, як чайка при дорозі,
б'ється сива мати.
Зачаїлись у облозі
її чаєнята.

Забирає по одному
із косою Раша,
і нікому невідомі
секунданти наші.

Оселили хату змії
лукаві, дволикі.
Окупація Росії –
трупи і каліки.

У бою за Україну
бурі неминучі.
Виряджає мати сина
у краї кипучі.

Є оперення орлине
і живі герої.
Об’єднаємо країну,
а тоді й – до бою.

07.2016

1

В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху воду-прохолоду:
Навіть Спас зачервонів,
Забринів серцями зерен
В яблуці і в кавуні,
В ягідках колючих тернів
І калин в бережині…

Бережімо ж мить спасенну
Спасорадісного дня
І країну цю пісенну,
Що вкраїнство осіня
Синьо-жовтим вічним стягом
(В світі ж іншого – нема),
І любімо до нестями
Почуттями усіма!


2

Людмилі Скопенко

Що за вечір, ні, не вечір –
Ве-чор-ни-ці!
Серед ночі в Гончарівці,
В Спасодень
Молодесенькі дівчата
Й захмелілі молодиці
Безоглядно запірнули
В море танців і пісень.

Вже й не літо,
Але й, видно, ще не осінь,
А така собі пора перехідна:
Закінчилась косовиця,
Почалась золотокосінь,
Листошерхітна багрянь
І жовтизна.

Мати знов помолоділа,
Ну, а донька
Подорослішала:
Де між ними грань?!
Безнадійно-мелодійно
Закрутилась голівонька
Тій – від спогадів,
А тій – від сподівань…


3

Молодичка з Богучара
(Мимоволі яничара,
Перебіжчика не з власної вини),
Ой, руда – мені не пара, –
Заміцна для мене чара
Не вина,
Що так дурманить, –
Таїни…

Заміни платівку, хлопче,
Бо руда мене затопче,
В цьому танці,
Де панує імпровіз, –
Хоч не пара (лиш за віком),
Вправно крутить чоловіком,
Що без візи необачно так поліз
В гречку іншої держави,
Щоб собі добути слави
Джигуна – не вайлуватого хохла,
А вона ж таки в ударі, –
Каже: «В нашім Богучарі
Я хохла не одного вже затовкла»…

В Богучарі ж, безумовно,
Автохтонів наших повно,
Бо відомо ж: український Богучар,
Він у нас – поза законом,
Бо ж «богує» за кордоном,
Бо ж він справді мимоволі –
Яничар.

А руда поводить бюстом
І своїм бентежить «чувством»
Нестійкі мої вкраїнські почуття…
Не старайся, богучарко:
Непитущий я –
Без чарки
Без пуття я вже не втрачу
Самостійного буття!

А вона собі сміється
Так, неначе віддається,
Так, немовби піддається
Вся – під мій протекторат,
І мені так жарко й жаско:
Що ж бо робить «Слобожанський
Спас» –
Медовий і бідовий сват?!

Богу – чарочка маленька,
Й знов моя Вкраїна-ненька
На цілісінькі століття
Підпаде під Богучар?!
Хоч спокусливі колінця
І бентежать українця,
Не надійся, богучарко,
На всевладну силу чар!


4

Зачервоніло й насправді плесо
Ріки Червоної –
Багрянець вод…
Народна Лілія Сандулеса
Зійшла зі сцени,
Пішла в народ,
Така всім рідна,
Близька, не панська,
Ледь-ледь циганиста, запальна,
Та не російська й не молдованська,
А українська ж таки вона!
Своєю визнали всі слобожани,
Всі сватівчани:
«Це ж наша стать!»
Всі загорілись одним бажанням
Леліять Лілію і обіймать…

Вона ж – народна,
Вона ж – нарядна,
Вона ж – всім рідна і дорога!..

Вирує радістю безоглядно
Ріка Червона в синь-берегах…


5

Цей медово-мелодійний
Слобожанський Спас
Обігрів і обнадіяв
Сьогоденно й про запас
Сподіваннями на краще
(Все найгірше – відійшло),
Не лишив напризволяще
Жодне сватівське село.
Прогулявся він полями,
Обійшов луги,
Й разом з ним пісні гуляли,
Аж дзвеніло навкруги!
І в Петрівці, і в Хомівці –
Небувалий злет:
Виявляли українці
Свій менталітет!
Дивувались росіяни:
«Де ж поділися хохли?!»

… Зорі щиро так сіяли,
Бджоли втішно так гули,
Так засватано-наївно
Усміхалась далина,
І ріднішала Вкраїна,
В світі цілому – одна.


6

Дві ночі Сватове не спало –
Від малюків до стариків
Старалося – пісні співало,
Стирало в танцях дзвін підків.

І спати зовсім не хотіло,
Хоч світ натомлено примерк:
Все леготіло, гоготіло,
Як в небо вдарив феєрверк!

Пливло над простором і часом
Чудове свято молоде,
Що звалось «Слобожанським Спасом»,
Таким спасенним для людей.

Хороше все – напередодні,
У щонайближчім майбутті,
І не порушать біди жодні
Народні звичаї святі!

2003

В лісі понад яром - гайдамацький хрест.
Звідти йшли повстанці боронити честь.
З ними дужий Гонта й бравий Залізняк
їхали громити панських посіпак.

Ватажки сказали: "Ідемо на ви!" -
бо повіддавали лихварям церкви
зловорожі діти, хай би їм і грець...
Мчали гайдамаки у кривавий герць.

Билися завзято хлопці-молодці
(ще їх оспівають у піснях митці),
та про підлу зраду знати не могли,
бо правдиві душі - лицарі-орли.

Гонту закували й віддали на смерть
москалі полякам. Крові всюди вщерть...
Та живуть герої в пам'яті століть -
монумент величний в Умані стоїть.




2016

Святою Хресною ходою,
Йдіть до Москви і охрестіть
Свого царя , його покої ,
Ненависть люту остудіть !

*******************************
А трохи згодом , пильно-пильно
В майбутнє гляньте ,
Й буде там ,
Квітуча Україна вільна
Єдиний Християнський храм.

*******************************
Не буде Патріарших джипів
Скінхедів схиблених в юрбі ,
Вірян , що назавжди засліпли
І що зневірились в собі.

***********************
Не буде на дніпровських схилах
І духу клятої орди ,
Бо дух Російський нам не милий ,
Й не буде хресної ходи ,
Під сірим батогом Кирила
Бо у дніпровської води
Єдина Християнська віра !!!


Олександр Квітень
30 липня 2016 року
смт. Городок

Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили
і чужим-найчужішим, взяли, продали –
провалились крізь землю козацькі могили,
бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

Вже на голому полі – агульні загули
новоявлених орд на ошматті знамен…
Ми завчасно впились… Караули поснули…
Ми забули про воронів і про гієн…

2006

Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.

Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у власній недолугості
в гомери вийти, в байрони –
немовби ми
й забули геть про комплекс
вічнодругості…

2006

Це коли засмагле небо жнивує золоте поле,
ходячи у солом’яному брилі по гарячій стерні.

І кавуни доповнюють строкаті базарні ікебани
по-циганськи босими замурзаними ногами.

Це коли пташенята вчаться тримати крила
у теплих потоках вітру з незбагненного божого дива.

І розімлілі квіти шукають спраглими очима
оаз з прохолодою, а навколо тільки пустельна спека.

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!

17.04.2006

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги –
електрошок всьому електорату
під ребра. Виціловують хохлюги
жирнющий зад своєму «старшобрату».
Пілавови, клінчаєви, зухбаї
посіли всі стільці в місцевій владі,
і лиш аборигени в ріднім краї
у зайвині – прибульцям на заваді.
Пейзаж в моїм вікні – сама сучасність:
щодень у ньому зміни й переміни –
присвоюють прибульці кровну власність
моєї-немоєї України!

23.07.2008