(усмішка)

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.


…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

Тебе чекала все життя.
Зачахла, всохла і зів’яла…
І на порозі небуття
В реанімацію попала.

Черговий лікар позіхнув,
Налапав пульс, послухав серце
І на сестринський пост гукнув:
«Оця до восьмої загнеться!»

Штативи крапельниць… Дроти,
Прозорі трубки, монітори…
А на сусіднім ліжку… ТИ!!!
Такий же безнадійно хворий

О пів на восьму?! Все, кранти,
Лишилось жити півгодини!
Зриваймо трубки і дроти,
Бери мене, о мій єдиний!

Зіллються душі не тепер -
Спочатку з тілом поєднайся…
То байдуже, що ти вже вмер -
Кохай мене, не зупиняйся!

«Оце так смерть! Собі б таку…» -
У морзі вражено шептали.
…А несолодку і слизьку
З нас санітари позмивали.

24.02.2010 р.

День просыпался несмело пурпурной зарей на востоке.
Вот и край солнца явился, прохладу полей освещая.
Дивный Амур златоглазый летел, в этом свете купаясь,
То ли с любовной охоты, а может опять на охоту…

Он горделиво окинул всю землю блистающим взором,
Дабы пронзить свою жертву стрелою Амура.
Вперил он зорче свой взгляд, и дыханье его участилось,
Ибо узрел сластолюбец объект вожделенья и страсти.

Шла она легкой походкой всходящему солнцу навстречу,
Полураскрыв свои алые губы в нежнейшей улыбке.
Ласковый утренний бриз развевал ее белые кудри…
Как ее звать, мы не знаем, но вправду – прелестна.

Жизнь без сией чудной дамы была бы ошибкой –
Томно подумал Амур, и спикировал наземь.
Тут же в нагого прекрасного юношу вмиг обратился,
Фиговым листиком скромно прикрывшись, (верней, лопуховым).

И преклонившись пред нею, колени ее обнимая, -
О, несравненная! – вскликнул. – Так стань же скорее моею!
Я хоть и Ангел, вестимо, ничто мне людское не чуждо.
Видишь, как смертный, от страсти к тебе умираю!

Ну не томи же, прекрасная ликом Венера!
Только коснусь твоих губ я, и станешь ты девственно юной.
Хочешь, мой свет, подарю тебе Рог Изобилья?
По четвергам выдает он духи, шоколад и тушонку.

- Ах, не смущайте меня, соблазнитель коварный!
Если согласье я дам, вы помнете мне платье.
Шеф моей фирмы, помятое платье узревши,
Гневно вещая, укажет перстом мне на двери.

Рог Изобилья… возьму. Вещь хорошая, видно.
Вы ж приходите, ничуть не сумняшеся, в гости.
Трапезу я приготовлю, а муж вас попотчует лепо.
«Талер» он любит, а я обожаю «Текилу».

-Аз говорю, значит есть еще женщины, чистые нравом! –
Благоговейно изрек наш Амур, почесавши затылок. –
Ежели я, с моей внешностью, опытом, шармом
Так и лечу восвояси ни с чем, несолено хлебавши.
.

Ще сипле сніг, ще віє хуртовина
І голоси знадвору звуть мене
До жінки, яку вчора лиш покинув,
Де світиться її лице сумне.

В Різдвяний вечір, тишу полохливу
Вона до мене прийде і змовчить
Про те, що вчора ще була щаслива,
а нині тільки згадує цю мить.

Коли ми йшли стежиною вночі,
І ти стискала мою мужню руку,
Здавалося, знайшов крихкі ключі
До твого серця, до своєї муки.

Немов пташа налякане була,
І про дівочі мрії розповіла.
Ти – дівчина з сусіднього села,
Ти – жінка, що забрала мою силу.

Я знав її найбільшу таємницю –
Я впізнавав її хитку ходу,
Коли вино у келихах іскриться,
Ще мить і до грудей я припаду…

Сп’янілий від терпкого її дива,
Торкнувши її лоно язиком,
Ця жінка така бажана й вродлива,
Ця жінка, наче речення без ком –

Її я не збагну, не зрозумію,
Хоч у які б дивився словники…
Ця жінка неймовірна, хоч повія,
І я таки допрошуся руки!

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

Делись со мною тем, что знаешь;
И благодарен буду я.
Но ты мне душу предлагаешь:
На кой мне чорт душа твоя!...

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Одержав від товариша листа.
З міста, де я жив недавно.
Пише, що Наталя вже не та.
Ах, се не гарно.

Грав на віоліні їй так красно.
Кохав поезно так її пурпуруста.
І кинув її я, кинув я так вчасно…
Вона ж не та!

Дідько, се ти послав мені листа!
Я так кохав її недавно…
Вона все та – послухай! – та, все та…
…А може марно?
Київ. 1914.

Ти сьогодні така красива –
Афродіта кусає губи –
Ніжний погляд – хіба не диво?
Граціозна – невже не люба?

Зашарілись рум’янцем щоки,
Опустилися очі долу,
А від тебе за кілька кроків
Пропливає фрегат танцполу.

Зупинився – якраз напроти,
Посміхаючись очі в очі:
„Ви дозволите?”
– Я...
Не проти.
А сердечко тремтить, тріпоче.

Ти кладеш свої теплі руки
На широкі, м’язисті плечі.
Вас підхоплюють дивні звуки
І кружляє казковий вечір.

В нього – розум і добра сила,
А тебе прикрашають чари.
– Купідони, лаштуйте стріли!
Подивіться – яка
Пара!
24.09.09р.

Тішуся лимонним смаком в роті
Допоки місяць видно, допоки зорі сяють.
Читаючи штрих-коди назвороті,
Їм чіпси, які приємно в роті тають.
Допоки стопи не горять, п"ю чай,
Червоні яблука фотографую,
Й стою я там, де напис "Не влізай!"
З куща ожинового ягоди рахую.
Останнім сонячним проміням я радію,
Шукаю тріщини на прозорому склі,
Й допоки очі не зачервоніють,
Шукаю ще зупинку у бутті.

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка.
А друга - ліжко
і менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти, і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
твердив поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Золота Жінка

Хотіла в Тадж-Махал? А це куди?
А де воно на глобусі, Чорнява?
Чому твоя нескорена уява
Далеко так побігла? Там сади?
Там пави з отакенними хвостами?
Там фініки? Ну чим там краще, чим,
Ніж просто в ліжко? Тадж-Махал – то дим…
То дивна мрія трепетної дами…
Тому, Чорнявко, вибрики облиш…
І ще – між нами! – краще у Париж…

Чорнява Жінка

А що в Парижі, сестро Золота,
яке ще диво являть нам французи,
коли чарівні і капризні музи
зненацька розімкнуть іхні вуста?

Ну, що ти там не бачила? Монмартр?
Чи Пляс Пігаль, чи древнє кладовище,
де над могилами зловісний вітер свище,
бажаєш, щоб до тебе вийшов Сартр?

А Тадж-Махал... там пави, там сади,
там фініки (а звідки ти узнала?),
там нас з тобою ще не вистачало,
давай, сестричко, їдемо туди!

Золота Жінка

Да ну їх…пав із павичами – фе!
Ти чула, серце, як вони співають?
Це наче цвяшок в тім’я забивають,
Чи як прилюдне аутодафе,
Чи як…ну словом, ні і ще раз ні!
А фініки!!! Це ж кара для фігури!
Це ж будемо дві дури як бандури
Між їхніх пав…
…А Франції вогні
Мінливі, і манливі…Мало сплять
Французи – все їм любощі ласкаві
При коньяку, при свічці і при каві
У хмарі аромату номер п’ять…

Чорнява Жінка

Зате які на Сході тім шатри,
а в тих шатрах які бувають співи,
аж серце тьохкає! І ми з тобою - діви -
а не якісь там пави, що на "три"
біжать задовольняти чоловіка,
нас на руках носитимуть (потіха!),
а потім євнухи великим опахалом
нам подарують сни над Тадж-Махалом...
...А тим французам все давно набридло,
ну, спробуй ти щодня одне повидло...

Золота Жінка

Про євнухів з великим опахалом
Що подарують сни над Тадж-Махалом
Детальніше будь ласка…Щось мені
Не до вподоби, мила, ця масовка
У мейд ін чайна сходжених красовках –
Ще протягу нароблять…Вкотре – НІ
Моє тобі (ще й тупцяю ногою,
Ще й правою…я хочу де вогні,
Де Ейфель вабить, де авто і сквери,
Де тінь імлава, де лавина зваб…
А в Тадж-Махалі лиш один Зухраб
А там Махмуд – ну словом – «уно штуке».
Це ж як візьме він нас удвох на руки?!
Ой шкода, сестро, горе-кавалєра -
Ще надірветься, бідний, до холєри…

Чорнява Жінка

Щось балувана ти, неначе Галя!
То євнухів тобі, а то лавину зваб,
Чи не однаково: Мішель або Зухраб
тобі казатиме: "Моя чарівна краля"?

А Ейфель вже не вабить, бо помер,
Залишивши одну фалічну вежу,
Та що Париж! Якийсь там кут ведмежий...
Тоді - до Греції! Там жив сліпий Гомер,

Там боги бігали у шкіряних сандалях,
коли їм набридали небеса,
жінок земних небачена краса
ставала бризками на неземних коралях.

Тож, руку, сестро! Спершу - до Афін!
Позаздрять нам і швед, і гунн, і фін!
Галантному лишаємо на згадку
Хустинку вишиту, дві квітки і печатку...

Літо 2009

із циклу "У всесвіті серця"

Коли даруєш жінці квіти -
Іскриться день тоді новий,
Тремтять як душі, спраглі віти,
Дощі приносить суховій -
Коли даруєш жінці квіти.

Коли даруєш жінці квіти -
Несеш букет найкращих слів,
Щоб місяць починав повніти,
Щоб хмарний вечір заяснів -
Коли даруєш жінці квіти.

Коли даруєш жінці квіти -
Немов прекрасне немовля -
Приходить сонце на орбіту
І вся світлішає земля -
Коли даруєш жінці квіти.

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовно уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Галантному Маньєристу

Все традиційно: квіти і вино,
і пачка гумок з правої кишені,
а я, дурепа, мріяла давно,
що прийде уночі кохання геній.

І ти прийшов, галантний, як марал,
парфумів аромат тягнувся поспіль,
я шепотіла щось про Тадж-Махал,
а ти сказав: «Побігли краще в постіль».

І ми побігли... Господи, прости!
як бігли ми! які долали ями!
як мури брали – раз, і два, і три,
вже чутно було співи Далай-лами...

На ранок знов одне й те кіно:
вино допите, квіти повсихали,
порожня пачка гумок і – вікно
відчинене…
Які ж козли марали!..
:)

- Зажди!..
                        Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а кру́гом – килими,

а пругом – божі птахи співають у саду,
і юнолике літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, а опліч тебе я!
О зможе так не кожна, і то лише своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!


2009

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Готуй рискаль. Ідем на бараболю…
Вона з пивниці проситься на волю,
Вона любити хоче, тягне ввись
Пророслі руки-пагони…Хутенько
Бери її в долоні…Серце тенькне…
Така бліда…заморена…маленька…
А жити хоче! Але просить – кинь
Із рук коханих! З торби, із відерця
Цю сінєглазку… (очі як озерця
Твої, Степане). Не кидай у рінь
Колгоспний фетиш зморених молінь!

Її, одвічну, як людські дилеми,
Жбурни щосили в тлусті чорноземи,
Хай зріє там. Хай плодиться, росте,
На те вона й картопля, і на те
Весна квітує! І на те молюся
На другий хліб слов»янський! Хай впаде
На неї, рідну, дощик де-не-де,
Хай жук не з»їсть… Селянське па-де-де
Триває на полях…
Нехай діждуся
Плодів солодких, що дає земля….
І ти береш у руки рискаля…

Земелька - млосна, ніжна, молода,
Копати легко – мов тече вода –
Сама лягає під іскристе лезо…
Бери її, удобрюй – буде плід
Уже на осінь, милий… На обід
Вона прийде до тебе….Нетверезий,
Ну, значить, в бейті, ти її візьмеш…
І насолоді тій не буде меж –

Уперше!
Юну!
Молоду!
В сметані!
Із кропиком…
З грибочками…
У ній
Твоя душа і тіло, як сувій,
Розстеляться…Світлані або Тані
Аж завидки буде до простоти
Того єднання – лиш вона і ти...

Гармонія! Довічне інь та янь…
Душею, шлунком, серденьком відтань,
Відчуй її – солодкі! – аромати….
…пізнай її – на зуб, на смак, на зір…
Знайди її, найпершу поміж зір,
Скуштуй її, м»якеньку, наче вата,
Пізніше, Серце…
Неозорий лан….
Селянські па-де-де…
довічний тан
(і у хустинках – містечкові феї)

…Ну, з Богом, милий, …нагостри рискаль…
Іди поміж Мар»янок і Наталь
До ідеалу вічного…до неї….

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Він писав на серветках: «Анна»,
бо коротше було, ніж «кохана»,

до готелю ішов о шостій
і одягнений лягав у постіль,

і краватку – червону з чорним –
рвав, як зуб безнадійний,– з коренем

та чекав, що зламає грати
повнолиций мовчун Місяць-братик,

відтіняла смак вакханалій
лиш незаймана свіжість конвалій,

ніч ховала сліди секвенцій
найцинічнішої з індульгенцій…

а ранком він знову старанно
на серветках виписував: «Анна».

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари відкрили для тебе правдиву Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, не знає яку й Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

Усміхаюся усіма зорями нічного неба –
Для тебе
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою ніжності і поцілунків –
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, та й ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.

* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
а чи крилаті, чи ж бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!

* * *
Старе, як світ, - «зачарувати, залюбити,
І покоряти, дивоспраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…» -
забути начисто про ключик вічний - «квіти»…

* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я зберігаю досі! Чи й
не думали, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть, лечу, мовчіть!..

* * *
Завесняніти, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Ставати актором - іти на мистецьке дно!
Це кара поету, що п'є неземне вино!


* * *
Краса завжди спадатиме до зваби!
Дароване рясне цвітіння їй,
аби занурена в кохання габи,
вбирала вічний любощів напій,
і от завжди із "ти - моя, ти - мій!"

Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

Зі столу сміється скляна карафа.
Я хочу звідтоді, як тільки звидів,
Звалити тебе – отак Голіафа
Звалила б сотня Давидів.

Сьогодні страстям одпускаю віжки.
В нетямі я мудрий, немов Соломон.
Я хочу тебе на столі і під ліжком –
Чи на ліжку і під столом.

Написано на "Страстях за Іоанном" )

***
а метелики певне теж не святі
я лечу до твоїх дверей
тисну кнопку дзвінка ти ж цього хотів
мій сумний капітане Грей
четвертована тиша двері мовчать
твій пильнуючи целібат
а на дверях вічко чи то печать
шах в три поверхи й врешті пат
я в очах твоїх бачила тет-а-тет
справжній блюз а не ша-ла-ла
що ж на думці тепер якщо не секрет
бо у мене - одна зола
по перилах образи з’їжджаю вниз
на підборах 12 семе
манікюр шалений - ліки від криз
щастя йшло до тебе саме
мій старий іноходець чекає вмить
натискаю на газ: пора
а за мною Грей сиворакшею мчить:
Магомет...чи моя гора?

Примарні силуети кращих днів -
минулі, й ті, які переді мною,
так схожі - тим усім, чого хотів,
і що в кінці дісталося герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою.

Та прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко в’яже не лише з фатою.

Я помилявся. Думав – ось-де світ,
моєї волі викликаний грою.
А виявилось – вже усе, як слід,
описано жіночою рукою.

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо тоді паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як то колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
й над нашими чуттями владні люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви, і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Це трохи грішно? Чи таки дрібниця?
Життя - за ніч кохання! Та цариця
наслідувала нам. Хоча мовчіть:
мовчання золото, і ми його скарбниця -
з ладів, нікому не цікавих, кліть.

2009

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.