Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Яка дзвенить мелодія струнка!
Немов би ангелів святих капела
Шалений джаз на небі утина,
Й від музики дрижить зіркова стеля.
А може, то у полі, серед трав,
Гаряче сонце на пелюстках грає.
Немає промінцям других забав –
Лиш з музики вони утіху мають.
Чи то у лісі чутно тяжкий рок:
То дощ мотив собі нафантазує,
І чути лісом його мокрий крок,
Він барабни листяні цілує.
А поруч скрипка вітерця луна,
Смичком повітря він голубить ніжно.
І вмить натягнеться тонка струна –
І листя пари затанцюють грішно.
Усюди : на землі й на небесах,
В повітрі, в полі, у лісах безмежних, -
Лунають звуки музики в устах,
Прогонюючи тишу обережно.

2010

Слов*янського вітаю співака,
Що вславив "българско" по цілім світі гожім, -
Прозаїка, поета, вояка,
Нужденного бурлаку і вельможу.

З глибин віків, із праху лихоліть
Ти відродив народну честь і славу,
Щоб не згасали протягом століть
На вічну заздрість ворогам лукавим.

І де б не був - удома, в чужині, -
Чекає скрізь кипучая робота,
Одначе мрієш наяву й вві сні
Вернутися до рідного Сопота.

Припасти до малої, до землі,
Що стала більшою за цілий світ пригожий,
Забути всі нещастя і болі
Письменника, філософа, вельможі.

9 VII 2010

І сльози я чула, і бачила сміх,
Як літо кульгавило в осінь.
І серце котилося, наче горіх,
Немов по життю, по дорозі.

Цікаві стрічалися – хто на крилі,
Хто пішки, навпомацки, певно…
І ворони чорні – не сказано злі –
Дзьобили в горісі таємне.

І день, знемагаючи в сьомім поту,
Хилився до вечора скрушно.
Кому на ковадло, кому під п’яту,
Втрапляла горіхова мушля.

І кожному бракло чи духу, чи сил.
А може, забракло любові?
Горіх, подорожній ковтаючи пил,
Котивсь, нерозбитий надвоє.

Хтось лаявся, бо й на ковадлі не зміг,
А жили зірвав на зап’ясті.
А й добре, що серце тверде, мов горіх:
Розбити нікому не вдасться.
2009

*
Лиш на обрії ложа сердечні бої солодкі,
сяйно-радужні віхи - на втіхи проникнення час,
наче помисли наші про сенс усього – короткі,
наче та самота - ні на мить невгамовна у нас.
Ні, не так! Самота самотою, але, як діти,
ми жадаємо близькості далі, а далі - без меж,
тільки руни дитячі інакші, у них – любити,
а у нас володіти - душею, і тілом, але ж...
Дав Господь Вам для ніжності тіло, а ще бажання,
і те саме мені - це початки? на скільки раз?
Тільки жодного рішення, і відчуття питання -
в самоті лише цільність, якою горнуся до Вас.

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

Іди за мною… слід у слід… по пилу.
Пишу тобі тонку доріжку пряну
Медіною куркумового тіла,
Стежинами гарячого шафрану.

Читай мої таємні чари серцем:
Лише тобі розкрився ніжний лотос,
Лише тобі горить червоним перцем
Моїх цілунків полум’яний дотик.

Розплутуй в’язь… нехай письмо розкаже,
Як у вечірній розкоші пустелі,
На тканих шовком подушках оази
Скорю тебе легендами берберів.

Спою терпкúми пахощами шкіри,
Вже під чадрою не сховаю вроди,
І ти відчуєш в ароматах зíри
Як я всміхаюсь таїною сходу.

А вже як ніч проллє свої щедроти,
І сповістять про захід муедзини,
В собі не стримуй колір теракоту –
Нехай нуртує кров шаленим плином!

Тобі я стану пристрасті рікою.
Іди, коханий, слід у слід за мною.

[Пишу тобі магічні знаки... хною...]

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

Катон Молодший

О Рим! Гнилизна. Намісників глум.
Провінцій грязюка глевка.
Матрон і повій аж нудить з парфум,
Патриціїв від Спартака.

Свобода видовищ хлебче куліш,
Чужу паляницю їсть.
Сестерції – Красс, Катиліна – ніж,
Катон – випадковий гість.

Щезає підмурок прадавніх чеснот
У повені зрад і зваб.
Блазнює і повзає римський народ –
Понад рабами раб.

В руслі старому муляка лише.
Ріка свій змінила плин.
Справи загальної не збереже
Останній громадянин.

видатній піаністці Людмилі
Марцевич
Хто так розбурхав звуком зал?
О, це не ніжність серенади –
Тут вибухнув емоцій шквал,
Здійнявся музики торнадо.

Серця, як вихор, закрутив,
Усі поніс увись – до Бога.
Щоб кожен чув це диво з див,
Ці звуки щемної тривоги.

Коли закоханий летить
До милої крізь сутінь гаю…
Карета у нещастя мить
В болоті раптом застрягає.

…Борня, долання перешкод,
І коні знов летять все швидше,
Й здається, припаде от-от
Юнак до любої обличчя.

Та на порозі – німота,
І зяє пусткою кімната,
І розпач душу виверта…
Це все – Бетховена соната.

Як непідробний серця біль,
Страшне розчарування втрати
І музики високий стиль
Скажіть, змогли Ви передати?

Талант могутній, інтелект,
Хист перевтілення високий,
Явили нам натхнення злет,
Проникнення у твір глибоке.

А ще – самотності печать –
Трагедія сердець великих,
Що смутком на чолі лежать…
І тільки музика – як ліки.

Бо лиш душа, що вся – із ран,
Могуть вселенської любові,
Могли відкрить той океан,
Що зветься в музиці – Бетховен.

Хто ж виконавиця ота,
Де виростають з пальців крила?
Що в ній дух генія вита –
О так! Марцевич це Людмила!

12-13. 05. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

По шляху, що тече ковилою -
Срiблом-шовком степiв’я поли -
Йдуть без поспiху до водопою
Срiбло-сiрi поважнi воли.

Вiк по вiку (промовлю коротше)
Ця картина була за звичай.
Раптом – пустка намулює очi.
Де воли з ковилою? - Вiдчай!

Чи то вiтер штукарки-уяви?
Чи натура не з наших часiв?
Заспiв зроблено. З Нави чи Яви,
Але знайду зернятка на сiв!

14 грудня 2006

Самотина лірична.
Не хочу майже нічого.
Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
Вітер глибокий.
Хата крилата, їй-Богу.
Річка – як довгий осінній вечір.

Серце коханої – наче обличчя долі.
Яблука білі.
Небо – як хліб із сіллю.
І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
Пахне сушене зілля.

Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
Над лісом повітря синє, як очі.
Але душа по команді «Струнко!»
Уже нічого не хоче.

Крила від німба згоряють на білий попіл.
Так загоряються яблуні білим світом.

Уже немає для крові ні азії, ні європи,
Але літа є, літання, літо,
Море бездонно красиве,
Трава між могилами рідних…
Самотина лірична.
Худенькі стежки свічок.

Душа задивилась на тіло.
У небі – аж Бога видно,
Складеного зі світла
Падаючих
Зірок.

С. .
Оця цнотливість у сорок років,
Оцей цемент і цілина…
Отак ідеш сто тисяч кроків
А тут стіна!
Мороз і сніг, і вітер в очі,
І відблиск відчаю крізь сон.
Цей потяг, певно, з рейок скочив
Таки в полон.
Остання станція свободи,
Терпка залежність від тепла…
А пристрасть присмерками бродить
І серце спалює до тла.
Так не буває! Нота Бене!
Весь світ запитує: «Невже?!
Хтось пригортаючись до тебе
Для інших вірність береже?»
Таки буває.
Лютий з келії
Іде на світло, на тепло…
Та спробуй – поясни поезії,
Що так нічого й не було…

2010

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Ти сказала мені прощавай
а почулось, неначе «Реквієм»
і цілунки холодні мов чай
витікають устами теплими

ти сказала так принципово
я подумав, що всі зірки
позникають з твого виднокола
і залишать по со́бі дірки

всього-то-на́всього лишилося піти
і попрощатися навіки
deletом витерти рядки
прикрити стомлені повіки

всього-то-на́всього лишилося піти…
2010

Дідусь по стежці човгав чобітьми,
І ніжно до кирзи спориш торкався.
Коса ловила промені з пітьми.
Вздовж обрію світанок прокидався.
І роси рясно сипались до ніг,
а сонце округлялось, як мозолі.
Дідусь натхненно геть вигонив ніч.
Дідусь звільняв дорогу моїй долі.
Я мерзла від роси і від вітрів...
Стерня зелена — промені початку!
Дідусь багато укосити хтів,
щоб до життя ще доточити латку.
Коса упала. Небо зайнялось.
Вже ранок в день спішив перехилити
свій келих... Щось хіба ще не збулось?
Лише роси, лише стерні хотіли.

1992

Колихала груша
В зимньому безмежжі
Облетілу душу
На тоненькій вежі
Пагона річного
З бруньками надії…
Мерзла до знемоги.
Інеєві вії
Не давали кліпнуть
Проти блиску снігу.
Так далеко липень
Відійшов за кригу!
А душа бентежна
Вже дзвеніла тихо,
Що тоненька вежа —
Найсвітліша віха.
Що великі груші
Ляжуть у долоні,
В людські спраглі душі,
Такі ж медозвонні.

2008

Можна нічого не значити - ні для кого, ні перед ким,
заховатися за волоссям своїм рідким
і виписувати рядки.
І у кожному ти ховаєш, немов заначку,
думочку-єдиначку:
хай ці люди, які собачаться, і які собачать -
хай вони нічого мені не значать.

Одболи мені по-одному або разом:
хай вони починають завжди усе азом,
хай вони підіймають мертвих і б*ють у груди.
Тут на вулиці - грудень, подивишся - також грудень.
Все, що можна, то це всередині, наче руди.

Мавзолеї або споруди -
як бенкети на попелищі.
Хай вони ніколи не стануть до мене ближчі.

Вбережи мене від погромів і від погрудь:
що приходять у душу, ламають, або беруть.
Що шукають собі пророків і тчуть знамена -
ці знамення, яких ніколи не було в мене,
обертають собі на сиву солону гру.

Я лишаю собі це право: коли умру
замовчати уже навічно.
І якщо хоч би раз ви зумієте чоловічно
вшанувати чужих сконалих -
то і ви замовчіть: ви ніколи мене не знали.

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

Скляні куліси вікон повсякдення
Закрили стулки в райдужнім бутті.
Самотня осінь в золотім натхненні
Снує між листям в пошуках мети.
Левиця легко упіймала антилопу,
Брудну, одну, загнавши, наче тінь.
Ми вибралися! Пливемо в Європу!
Червоний якір піднято, з тих пір,
П’ємо вино в каютах. Позіхають
Бутони квітів імпортних крамниць.
Жовтіють прибрані з пюпітрів ноти
Широке люстерко чорніє горілиць.
І наш повзе по ньому, водоміром,
Місткий висококласний корабель.
В пальто з каракулю заховано папери,
Де відомості про значних людей.
Що знали ми і ким могли би бути
Понівечені спробами творити…
- Я поцілую вас, якщо не проти?
- Я спробую вас потай полюбити.
2009

Осіннє небо тисне ваготою,
Спресовує, ущільнює печаль.
І відчуваю - я під ним не встою
Без міцності твого плеча.

Вітрище стрепенувсь мерзлякувато,
Жбурнув під ноги пригорщу сльоти.
Мабуть, було на свята забагато...
Хоч ти мене від суму захисти!

І ти прийшов. Крізь хляпатоху й темінь,
Поміж дощем - і навіть не намок.
Приніс пахучі пізні хризантеми,
У спомин літа - радості ковток.

2005

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж до обрію круговерть юги.
Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не докінчити пісню ворожби.

Ах „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
Начаруєшся - не забутися!
Я кричу, але не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас.

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жало́ба ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, та п’янкі слова
про твої діла і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!”


2009

Я пепел посетил. Ну да, чужой.
Но родственное что-то в нем маячит,
хоть мы разделены такой межой...
Нет, никаких алмазов он не прячет.
Лишь сумерки ползли со всех сторон.
Гремел трамвай. А снег блестел в полете.
Но, падая на пепел, таял он,
как таял бы, моей коснувшись плоти.
Неужто что-то тлело там, внизу,
хотя дожди и ветер все сметали.
Но пепел замирает на весу,
но слишком далеко не улетает.
Ну да, в нем есть не то что связь, но нить,
какое-то неясное старанье
уже не суть, но признак сохранить.
И слышно то же самое желанье
в том крике инвалида "Эй, сынок". --
Среди развалин требуется помощь
увлекшемуся поисками ног,
не видящему снега. Полночь, полночь.
Вся эта масса, ночь -- теперь вдвойне
почувствовать, поверить заставляют:
иные не горят на том огне,
который от других не оставляет
не только половины существа,
другую подвергая страшным мукам,
но иногда со смертью естества
разделаться надеется и с духом.
Иные же сгорают. И в аду,
оставшемся с оставленною властью,
весь век сопротивляются дождю,
который все их смешивает с грязью.
Но пепел с пеплом многое роднит.
Роднит бугры блестящий снег над ними.
Увековечат мрамор и гранит
заметившего разницу меж ними.
Но правда в том, что если дождь идет,
нисходит ночь, потом заря бледнеет,
и свет дневной в развалинах встает,
а на бугре ничто не зеленеет,
-- то как же не подумать вдруг о том,
подумать вдруг, что если умирает,
подумать вдруг, что если гибнет дом,
вернее -- если человек сгорает,
и все уже пропало: грезы, сны,
и только на трамвайном повороте
стоит бугор -- и нет на нем весны --
то пепел возвышается до плоти.
Я пепел посетил. Бугор тепла
безжизненный. Иначе бы -- возникла...
Трамвай прогрохотал из-за угла.
Мелькнул огонь. И снова все затихло.
Да, здесь сгорело тело, существо.
Но только ночь угрюмо шепчет в ухо,
что этот пепел спрятал дух его,
а этот ужас -- форма жизни духа.

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Холодні вітри виносять із серця віру,
Виймають надію - несуть її до безодні,
Складають мов здобич усе на краєчку прірви,
Та не повертають ні завтра, ані сьогодні.
Спасибі, хоч осінь дала свою пятерицю,
Хоч звісно, вона від каліцтва не порятунок...
Застужене серце клякне. Камінь чи криця?
І хтось вже питає, який у нього гатунок,
Щоб взяти його як бут до своєї справи,
Зацементувати розчином із бетону,
Зробити собі місточок для переправи,
А решта усе – непотріб, нехай потоне...
Зав'яжу на шворку свою наболілу душу,
І стану німою, незрячою і глухою,
І серце стане байдуже і невидюще,
Та це все одно ніяк його не загоїть...
Обвітрені думи і шерхіт торішніх істин,
Підрізані крила, кольору теракоти
Зруйновані замки, десь у повітрі виснуть,
........................................................................
Гарячка країни, хворої на сухоти...

Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе ―
Руки завмерли…а потім засохли…і ―
кра! ―
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
― Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…

Дерево, дере ― і горлом подерта застуда,
Зимно у небі ― зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять ― який божевільний Майданек! ―
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все ― колообіг життя…
я не хочу ― по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» ―

Цей листопад…шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний ― не привід безуміти чи
Пробі кричати…торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання ― води і любові ― трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава…

Соки стікають до Стіксу ― струмують, течуть,
Чорне коріння змією звивається, плине,
Мокрими пальцями тицяє в камінь та глину,
Кості намацує ― наче намацує суть:
Сутність любові ― яка двоєдина, яка:
Біла ― небесна і чорна ― підземна ― ріка.


…Та, що небесна, спадає на тіло дощем…
…Та, що підземна, ворушиться хижо і ласо...
Шию охопить, неначе ласо, твоя ласка…
Губи загублені видихнуть, вимолять: ще!
Вимовлять ― біло і виплачуть ― чорно ― роки…
Небо ― то серце, а магма ― то пристрасть ріки…

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!

Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...


Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.


А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!


І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...

Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.

"осінь вечір пора вмирати"
Іван Андрусяк

Ти казав, головне почати,
Ти казав, то є справа звички –
Глухо стукнули об підлогу
Мої стоптані черевички.

А на бильці недбало – джинси,
У кутку – непотрібні крила,
Затісною одразу стала
Надто неактуальна шкіра.
Жарко, серденько, тане шибка
І стікає по підвіконню,
Веслувати сьогодні важко –
Онде сіль проступа на скроні.

Тільки чути: хитає човник,
Вітер виє, мов навіжений,
І гадати, хто ступить першим
На святі острови Блаженних…

Тільки дихати… Тане шибка…
Тане човник… Німіють пальці…
Вплав пускатися…
Ще не пізно…
Не згуби мене…
Не здавайся…
Так і треба… тримайся… хвилі…
Так і треба… земля… вже близько…
Так і… Господи… наче… берег…
Обережно… каміння… слизько…

Так і… Шкіру! Назад – у шкіру!
Твоя правда – лише почати…
Після – знаєш і сам, мій милий:
Осінь. Вечір. Пора вмирати.

Ось і вечір. Пора вмирати.
По таксівках, метро, вокзалах…
Непутяща донька у тата,
Та вона вже про це казала…

Це болючіше збитих ліктів,
Шкода, нікому дати здачі,
Хоч сльозинку б у ніч зронити,
Та великі
дівчатка
не
плачуть…

Пропускають дзвінки нечемно,
Удають, ніби ніц не бачать,
Обирають провулки темні,
Та не плачуть вони, не плачуть…

Так і… будуть тобі поясненням
Мої випиті небом очі.
Ні, я більше тебе не можу…
Ні, я більше тебе не хочу…

Твоя правда – лише почати…
А мені – замести сліди…
Осінь. Вечір. Пора вмирати.
Тіні крадуться до води…

Я чую
Коли падає сльоза
Чи затихає
Десь далеко серце
Коли на світ
З безвиході, здається,
Хустинкою хтось очі пов'язав
Я чую як в молитві стогне дзвін
Мале дитя
Приборканої плоті
І не важливо
Все, що буде потім
А вирішальний тільки зойк один
Я відчуваю
Як зникає тінь
І як душа
Відчувши прохолоду
Як від гріха
Від тебе не відходить
Лише благає:
Лишенько, покинь!
Одна є сила –
Тебé повернути
Знеболити цей біль розчарувань
Очиститися від нашарувань
Це Бог – Любов якого не збагнути

2008

Страницу и огонь, зерно и жернова,
секиры острие и усеченный волос -
Бог сохраняет все; особенно - слова
прощенья и любви, как собственный свой голос.

В них бьется рваный пульс, в них слышен костный хруст,
и заступ в них стучит; ровны и глуховаты,
затем что жизнь - одна, они из смертных уст
звучат отчетливей, чем из надмирной ваты.

Великая душа, поклон через моря
за то, что их нашла, - тебе и части тленной,
что спит в родной земле, тебе благодаря
обретшей речи дар в глухонемой Вселенной.

Кохати акторку? – голубити весни взимку,
шукати відлиги і розмаї на фотознімку -
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
як ті іще речі в найпублічнішому будинку.

Запасти на панну з життєвої мелодрами?
І мучитись нею, відірваною від мами.
Бо всі її думи, як меблювання і гамми,
однаковоликі, й доглянуті тільки місцями.

А стріти читачку поезій! - і серцю дзвінко!
І римно сусіди щоночі гатитимуть в стінку,
І ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі сну повертатиме знов у її хмаринку,

Щоб далі душею і тілом плести злиттями
мереживо не взаємин, а спільну природу тями,
аби і притихлі після наснаження вени
допомагали очам викладати „люблю” устами.


2008

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

Мій вірш - дірявий незатишний дім,
Відкритий всім вітрам людської долі,
Вітрам, що в серці, і вітрам, що в полі,
Вітрам, що свищуть над життям моїм.

Мені вітри приносять звіддаля
Минущий запах щастя, запах горя,
Солоний і стійкий, мов запах моря.
Я слухаю, як дихає земля.

Мій вірш відкритий птахам з верховіть,
Відкритий для знедолених, бездомних,
Для надто добрих і для надто скромних,
Він без замків. Заходьте і живіть.

Мені б міцніший дім побудувати
За стінами надійними й товстими,
За сімома засувами глухими,
Щось радісне й домашнє заспівати.

Але закриє затишна садиба
Людей і світ, вітри і ранні грози,
Забуду я, що хтось ковтає сльози
Частіше, як шматок черствого хліба.

Люди часто живуть після смерті:
Вріже дуба, а ходить і їсть,
Перепродує мислі підтерті
У завулках тісних передмість.

Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов,
Підмічає серйозні вади
У діяльності установ.

Не втомляється спати і жерти,
На милицях за часом біжить.
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблуня простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами.
Тільки на самім вершку золотавіє досі
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюсток білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче-ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахів розсимфонює ранок,
соло листочок веде в одинокості гордій,
це - фуете з усвідомленням самообману.

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі,
ніби ще трохи і з птахами разом у вирій,
крок в позачасся, в четвертий, омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго.
Стомлено схлипнув в пусте, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом -
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка байдужість,
мить боротьби суперечностей - "бути, не бути..."
переривається часу циклічна окружність.
Осінь із книги викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це - морозом ціловане ложе,
опіком перше торкання судини судомить,
погляд останній угору (чи хто допоможе?).
Марно.Над світом панує осіння утома.

Перевернувся,зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок!
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.

Колись ти намагався жити вищим,
хто в юності того не прагне? Інші
спинялися, а ти росточком віщим
тягнувся із трави, бентежні вірші
декламував над мовчазним покосом...
Та все змінилося, минуло, крутиш носом -
ані блакиті нині, ані тиші.

2007

І слава за життя. І сайт із Інтернету.
А тільки й слави – те, що ти поет...

У золотім паску
прощальну сигарету
Кидаєш із містка за парапет.
Століття вже нема. І скільки не повторюй,
Не повторити вік завбільшки за сльозу.

Літописна сльоза. Містерій і меморій
Горішній барельєф із пеклом унизу.
Цей імідж світовий. Таке це пабліситі.
На цім календарі – ні літо, ні зима...
Єдиної,
Найкращої у світі,
Невже тебе й на світі цім нема?
У балагані літ із музики й туманів
Я все таки витримую акцент.
І все мені болить прощальний хор циганів
І рідний український сентимент.
А що мені за тим?
Снігів клавіатура.
Зоря сльози спаде вночі на цей папір.
Зурочених снігів плитка архітектура –
Незрушна, ніби сталінський ампір.
Вампіри славу п'ють... Із мокрого граніту
Рукою захоплю сніжинку, хоч одну.
У віртуальний світ прийду із того світу.

І вас благословлю і проклену.

Сумний сувій снігів. Снігів самотнє соло.
Сумний акцент снігів. Сумний цей парапет...

Летить моя зоря, і креслить чорне коло,
Прощальне, як димок од сигарет.

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.

Скажи мені, чужинце ясноокий,
для чого нам від вічності тікати?
Невже моїм, таким шляхетним, предкам
нема про що з твоїми розмовляти.

Невже це тільки вигадки брутальні -
Кохання вічність, неможливість втрати,
невже для того нас з"єднала доля,
щоб про свою жорстокість нагадати.