Вже боротись нема азарту,
І боюсь розімкнуть уста.
Це у тебе душа, як з Спарти,
А у мене, пробач, проста.
Це тобі завжди жарко й тісно
У саванах сердець чужих.
А мені забагато місця,
Та замало буденних втіх.
Мов гепард. Граціозно, спішно.
Жодних правил, умов і меж.
Я від тебе безмежно інша
І твоя я безмежно теж.

2009р.

Багато хто з моїх знайомих
Прибились західних земель.
Шпаркі, як кажуть, на підйомі
До кращих подались осель.

Були між ними патріоти.
Сказати-б, жадібні? Так ні.
Квартири мали і роботу,
Людей впливових між рідні.

Шуміли:"Ми міцного роду
І щиро віддані йому".
А тільки трапилась нагода,
Розвіялись по одному.

І я у Західну віконце
З гуцулом-тестем прорубав.
Хоч наше і не гірше сонце,
Гайнув, бо привід таки мав.

З чужих столів поїсть-попити,
Відчути радощів земних,
Побачити, щоб зрозуміти:
Ну чим намащено у них?

А ще довідатись кортіло,
Куди так щільно тисне люд?
Чому ніяка владна сили
Не в силі втримати їх тут?

На чужину погнути спину
Не раз щороку виїжджав,
З Німеччини на Україну
Хрусткі банкноти виряджав.

І все-одно не міг збагнути
Любов слов'ян до чужини:
Не встигли Грінвіч перетнути,
Американці вже вони.

Ніхто там нас не виглядає,
Грошей "за так" не роздає.
І в них буденність набридає,
І там рутина дістає.

Хоч, правда, побут там зручніший
І підлататись можна враз,
Так їдуть же не найбідніші,
А найкмітливіші від нас.

Не стану до уваги брати
Високий сервіс по містах.
За зручність треба там бабрАти
Не менш, ніж у своїх краях.

Там люди не такі сердечні,
Сухі та стримані, аж сміх.
На око вишукані, гречні,
Насправді, байдужі до всіх.

Тиняєшся між них, як привид,
Без центів не наллють води,
Тому заможність - ще не привід
Для переселення туди.

Можливо, жити я не вмію?
Втрачаю вигоду свою?
Я Україною хворію,
А світ - для інших віддаю.

20.08.2007

finita la commedia

Стежки, грунтівки, у асфальті траси -
Мої дороги - зашморги для часу.
Бруковані, бетонні, автобани,
Мої шляхи - для намірів колчани.
Пунктири просік крізь лісів безлюддя,
Гірські маршрути, сотані в облуді,
Звірині лази через гниловоддя,
На південь з півночі, із заходу до сходу,
На видолинках, у полях завиті,
Мов долі лінії в долонях світу.
Мої артерії принадливо-знайомі,
Достоту сповнені натхнення та утоми,
То навпростець, то знову манівцями
Моя стезя заплетена із вами.
З пів-ніч в пів-день, зі сходу до захОду,
В житті до смерть' я - вічний ваш заброда.

2010р

Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза *Марсіанське кохання*


Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

Мій милий чарівник, приземкуватий старець...
Бруківкою доріг співаєш з-під підків...
Уже не перший рік у пасмах твоїх стариць
Зимують ті птахи, хто зазвичай летів

На південь...У дворах, дитячим повних сміхом,
Заброда-листопад дерева оголив,
На совість, не за страх, укрив вершковим снігом
Десертниці антен, яскравий мікс ялин.

На кожному даху він розгорнув етюдник
Та не зробив, відтак, ні тіні, ні штриха...
Гостинний чепурун, зазимнений відлюдник −
Твій літній фестиваль з морозами стиха.

А Леся кам'яна з Тарасової "драми"
Виходить, як завжди, замислено мовчить
І площею вона немовби прагне храму,
Бо знає − має те, що буде вічно жить.

І бронзовий Тарас у Лесиних "обіймах":
Там − університет, а попереду − парк, −
Тужливо дума щось, і погляду не здійме −
Ні досі, ні тепер − в метал вкарбований кобзар...

Я не люблю міста брудні і велелюдні,
Де під емаллю слів лиш лицемірний фарс, −
Там ходить самота у натовпі облуднім...
Ти − неміський мій дім для нетипових нас.

Мій любий полішук, буянною весною
У рукавах твоїх провулків і доріг
Знов вітер заблука і звабить за собою...
Та в серці клином став твій сніжно-милий лик.

2010

Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.
Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер
Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове
І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.
Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.
Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,
І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…
Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.
І зриваю зі себе ту маску повторну, безлику –
Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.
Те повітря на каві настояне тут і віках.
Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,
Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,
Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,
І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,
І у душу так лагідно хиляться гілки верби.



2008

Якщо чогось не вивчу з географії,
Мені моє життя усе простить,
Бо я на карті, ще Бопланом графленій,
Знайду, де дім моїх батьків стоїть!

Туман холодний на плечі сяде,
Проїде верхи кварталів кілька.
Здригнеться птахом промоклим гілка,
(Їй, певно, сниться цвітіння саду).

Без парасольки іду проспектом.
Осіннє небо похмуро-сонне.
Вже вечір всівся на підвіконні,
А дощ незвично-привітно теплий.

І незрадливий мій ангел – віра,
Як завжди, поруч, мов тінь чи думка.
Промокле листя складаю в сумку,
Всміхаюсь людям байдуже-сірим.

Хтось оглянеться – я може хвора?
Махне рукою – дивачка, дійсно!
А все так просто, у рідне місто
Я повернутись змогла лиш вчора.

Маленька Умань! Чим прив’язати
Змогла ти душу мою так сильно?
У нас щось в долі занадто спільне.
Ти також жінка, тривожна мати,
Ти неповторна, жагуче-різна,
І непідвладна законам часу.
Дивись, півкроку лише до щастя –
Знов повернутись у рідне місто!
Хоч хмари часу з вітрами в змові,
Душа не мокне! Як воскресіння,
Маленька Умань, я в дощ осінній
Повернусь знову
На міст Кленовий.

Олександр Дяченко. Динне літо

Осінь миколаївська - жовта, довгождана.
Скільки б не зростало динь і кавунів,
За умов податків бідність - не омана.
Я й не багатішав. Кажете, змарнів?
Праця на державу - гірша, ніж на пана.

...Я останнє літо витратив на дині...


перегук

ти останнє літо витратив на дині,
переживши спокій, що в державу впер,
я про тебе думав кілька раз на днині,
чи буває спокій в тебе отепер?

на городах досі не росте прибуток,
бульба не вродила, лиш один пасльон.
і черкає мозок невловимий смуток,
мов останнє літо і останній сон.

я не багатію, гроші - то омана,
нині їх покажуть - завтра віддаси.
праця на державу гірша, як на пана,
там усі базіки з клаптем ковбаси.

вже мені не сняться дині на баштанах,
що стікають сонцем в золотий Інгул...
доля моя ходить в найбіліших штанях,
дожени попробуй, не черпнувши мул..

Де цегла жорстка, вузлувата
В пiску залишає слiди,
Поржавiли геть колiщата
Колись-то живої води.

Де Бусове поле, де чути,
Як дихає Лиса гора,
Де все навкруги водокрутом
Затягує в прiрву Днiпра,

Ти, Либiдь, – розрiджена криця –
Колектором пнешся глухим.
Сама собi скарб i скарбниця,
Сама собi втеча i дiм.

Не млосно душi давньоруськiй,
Без щему i зайвих розмов,
Об вiчнiсть розбитись на друзки,
В Славутич iти сторчголов.

2008

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли весна буяє цвітом,
Коли несуть пташині зграї
З чужих країв палкі привіти,
Як вітер жменями збирає
Акації солодкий подих,
Як вишня знову розцвітає
Та в білім мареві кружляє –
Весільні сукні вводить в моду.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли в гостях у тебе літо,
Коли навколо все співає
Про сонце, небо, степ і вітер,
Коли земля дощу чекає,
Коли від спраги в’януть квіти,
А хмара десь з-за небокраю
В твої простори поспішає
Стеблинку кожную умити.

Люблю тебе, Прибузький краю,
Коли осінній вітер в полі
Пожовклі сторінки гортає
На кленах, липах і тополях,
Коли щоденно мжичка сіє,
Дощі народжують тумани,
І сірий смуток безнадії
Тремтить на довгих сивих віях
Старого Бузького лиману.

Люблю тебе Прибузький краю,
Твої легкі зимові крила –
Це наче ангели із раю
На снігових летять вітрилах.
Люблю, коли зима мінливо
Всіх обведе навколо пальця:
Сьогодні завітає злива,
А завтра просто справжнє диво –
Сніжинки знов кружляють в вальсі.
2007р.

Lignano Sabbiadoro -
Адріатичне море.
Lignano Sabbiadoro -
І Альп високих гори.

Lignano Sabbiadoro -
Пісок такий гарячий.
Lignano Sabbiadoro -
З П'яченце хлопці-мачо.

Lignano Sabbiadoro -
Красуні із Ріміні.
Lignano Sabbiadoro -
І сhianti і мартіні.

Lignano Sabbiadoro -
І пристрасть, і amore.
Lignano Sabbiadoro,
Lignano Sabbiadoro…


22.07.2010

Гірські нескорені вершини,
Які занурились у хмари.
Ліси дрімучі, полонини,
Старі колиби і кошари.

Вітри ласкаві та сердиті,
Духмяні трави запашні.
Громи ревуть несамовиті,
Струмок дає води душі.

Стрімкі потоки, водоспади,
Могутні скелі, спів трембіти.
Я йду до Вас мої Карпати-
Одні такі на цілім світі.

20.07.2010р

Не був я в західних столицях,
Лиш раз - у місті Відень,
А там - із кожної крамниці
Приємний запах лине:

Тут пахне кави ароматом,
Тут - чаєм із жасмину,
З тієї - пряний запах м'яти,
А звідти мріє кмином.

З арабських чутно ресторанів
Легким димком кальяну,
З китайських із самого рання -
Для мене невпізнанні.

У центрі - запашним глювайном
І смаженим каштаном...
Гуляють тут дівчата файні
Й туристів каравани.

Як чарівниця мила, мимо
Пройшовши повз вітрини,
Жагучий погляд в тебе кине -
Пектиме і донині.

По тротуарах із бруківки
Ходив і милувався
На чепурні його будинки,
На вирізьблені лавки,

Алеї, парки та озерця,
В яких качки і ряска...
Лишився Відень в мене в серці,
Немов чудова казка.


17.06.2010

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м"яко кажучи.
А прогулянки Львовом - доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.



Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.



Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.



Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.



Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.



Місто Диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева - сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

Планета палаючих скал:
Розпечені плити базальту
І вітру скаженого шал,
І сполохи з-за горизонту.

Розлючені надра ревуть,
Уверх вивергають каміння,
І лава кипляча, як ртуть,
Пливе із жахливим шипінням.

День білий змінився на ніч:
Ні сонця, ні неба, ні барви…
І попіл летить зусібіч -
У сутінках все і у хмарах.

Оце так зустріла весна:
Вогонь - замість маю-розмаю...
Картина прекрасна й жахна -
Мо', й пекло отак виглядає?

Вулкану пекельного піч -
Як грішникам засторога:
Дивіться - і вже не грішіть!..
Ідіть - й пам'ятайте про Бога...


16.05.2010

Босі ноги, дорога спалена,
Груди оголені сонце пече.
Дитя за спиною, сном забавлене,
Схилило голову на чорне плече.
Глек з водою на чорних кучерях
Легко підтримує темна рука.
Довгі разки, у вузлики скручені,
Колише на собі шия тонка.
Посмішка біла злегка здригається,
Ручка дитяча намисто торка.
Спека в повітрі повільно гойдається,
Африка-жінка їй пісню співа.

I

Гріє у сангрії крапля Ра.
Що не день, то зливи променисті.
Ллється – ніби мало їм відра,
чи землі святої Реконкісті.

Гріє, мов довіра, і несе...
Занесе подалі – заночую.
У снігах фарбованих осель
каравани темряви кочують.

Гріє, наче виплакався Бог
і немає ради поминати...
Стрінь мене в невадному жабо,
Ірвінгом оспівана, Ґранадо.

II

У Ґранади серце поміж гір,
стиснуте Альгамброю за маврів.
Боабдиль живе тут до сих пір,
але він тепер – циганський Гаврош.

Неважливо, байдуже, що там,
де колись цвіли його хороми,
під стопою гнувся міста стан,
а Невада розбавляла втому.

У Куевос дім – печерний храм.
Рим його – сей Сакромонте-табір
в`ється в Альбайсин, де гул і крам,
арабеска вулиць, проща в паби.

III

Дон Хуан з гітари має куш,
аби впитись на сієсту пивом.
Тапас, пес, очей холодний душ,
та душа струни тривка, аж сива.

Дон Хуан без Донни, вже й забув –
як зайти в бездонні очі Донни.
Що йому до світу і табу?
Наокіл відлюдно і бездомно.

В шапці – крихти ласки – мідяки,
проблиски розхристаної вдачі.
То щораз продзвонюють роки
і поволі вигасає мачо.

IV

Сі фламенко пристрасті гітар,
сей підборний стук і кастаньєти –
бари-пасовища для отар
публіки, що бавиться в естетів.

Тут, при кожній ноті, токаор,
серце тче у рухах танцівниці.
У солодких ритмах, мов кагор,
стягнуте мантоном тіло птиці.

Віяла, як вигини крила,
пітос, пальмас і сапатеадо.
Опадає пристрасть. І зола –
ніби присмак на дощі помади.

V
Спрага смерті – се "оле" дзвінке.
Барвно бандерилей звисли пера,
біль та лють розписують. В піке –
вістря над мулетою тореро.

Нагорода за хоробрість всім.
Доннам насолода й кабальєро,
хвіст і вуха – матадорний кін,
"коло шани" і кінець кар`єри.

Оплески, розмазується кров,
тягнеться шлея життя за мулом.
Впийся смерте, вивертай нутро –
то нектар нудкий в поезій вулик...

16 Квітня 2010

я люблю землю цю
край сумирно-тривожний
де потоки гірські
розкладають пастки
де вросли по коліна дубові хрести
і кістки
упокоїлись предків набожних

я люблю тут весну відчувати на дотик
розімлівші від спеки збирати плоди
піднімати тумани ранкові з води
і вслухатись
як осінь наближує кроки

я люблю плин сумних мовчазних передмість
залізничні до блиску натерті колії
дощ
природню грози злість
і лоша що пасе своє щастя на волі

я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці
роси і руна
дух кринично-холодних карпатських ночей
що течуть полонинами в звори
і гуснуть
ледь торкнувшись сирого їх дна

чорну плоть цих долин
між готичних верхів
білозубі вогні каштанів
коли цвіт опадає з дерев і картин
і в душі моїй юній
не тане

3.01.2010

У Відні…
У Відні – красиві вітрини,
У Відні – шикарні машини,
У Відні – ошатні будинки,
У Відні – різдвяні ялинки…
У Відні…

У Відні…
У Відні – чарівні дівчата,
У Відні – стилю багато,
У Відні – запах глювайну,
У Відні – бал карнавальний…
У Відні…


07.12.2009

Я гордий з того, що живу у цій країні,
Тут люди добрі, щирі і талановиті
Душею вірні рідній Батьківщині,
Сяйвом добра й любові оповиті.
Земля ж родюча та багата,
Прекрасні ріки, гори та лани,
Ми пам‘ятаємо про траур та про свято,
Ми наче, всі тут сестри та брати.
Бувають звісно люди і не дуже,
Винити, боронити чи жаліти їх не буду я,
Але повір, їм тільки гірше, друже,
У них життя кусюче та отруйне, мов змія.
Пригадуючи діяння прадідів, надієшся,
Що правнуки та внуки їх не підведуть,
Над прикрощами, щиро та відверто ти смієшся,
Продовжуючи, вірний, гордий та правдивий путь.
І бачу, що таких як я все більше,
Таких, хто вишиванку на серця вдягнув.
І знаю жити вже не буде гірше,
Про біди та нещастя я давно забув.
Зупинюся на дорозі, озирнусь навколо
Побачу рідний дім у злагоді і мирі,
Розправлю плечі, наберу повітря,
Та Вільно крикну Слава Україні!!!

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

Чи згадаєш мене, Раставице,
Старесенька бабусю в хвилях-зморшках
І вічно-юна
Струнка русалко з синіми очима?

Та де тобі про всіх гадати,
Кого з долонь вмивала палко,
Стараючись хоч краплею попасти
У саме серце.
І попадала,
І обертала вербами,
Навік задивленими в неї.

В моїй душі не відцвіта
Той пагінець вербовий,
Що починав любов до краю рідного
Від рідного села.

Місту Лева

1
Побравшись із залізницею,
Залишаєш по собі місто –
Тісто,
З якого пам’ять твоя
Ліпитиме жайворонків,
Аби скуштувати весни
Із присмаком недограної увертюри.

2
І залишиться музика, застигла у камені.
Готичне одкровення довгих нот,
Вічним бранцем якого
Прямує до шпилів погляд.
І твій абсолютний слух -
Зір. Навиворіт.

3
Якщо вітер
Уперто куйовдить твоє волосся,
Прислухайся.
Зведи очі до неба.
Певно, він хоче,
Щоб ти почув
Кончерто гросо для флюгерів з оркестром.


4
Припасти до сонячного куманця.
Пити очами міцний світанок.
П’яніти швидко й надовго.
Набувати нових імен -
Соковитих,
Мов серпневі яблука.
Вологих і теплих,
Наче бруківка по зливі.
Блискучих, ніби люстерко роси,
В яке задивилась
Фігурка Діви Марії…
Пити.
Убирати у себе
Шепіт дерев, голубів
І каріатид.
Ще-е-е-е-е-е...
Спрага – єдина правда
Львівського всесвіту.

5
Шосте відчуття –
Відчуття сполучених посудин.
Чуєш, як в тобі переливаються вулиці?

6
Зоряне небо костельного світу –
Друшляк,
У якому Бог
Відкидає спагетті комет.
Деякі з них
Випорскують
На таріль старовинних дахів,
Зачинаючи Час бажань.
Обери свою хвилину.

7
Ввечері
Тобі усміхнувся кіт.
Перетворився на рибу.
Риба співала до півночі.
Доки не щезла.
(Чого тільки не побачиш
У вітражах людських облич).
А вранці ти впізнав її профіль
На кавовій філіжанці.

8
Одного маленького плацу
Достатньо,
Аби в центрі його
Відчути себе геніальною інсталяцією
Найвідомішого небесного Майстра.

9
Лікуючись залізницею,
Не можеш не повертатися.
Ще б пак!
Хіба можна уникнути
Долі,
Якщо доля – місто.
Якщо місто –
Нескінченний
25-й кадр
У стрічці твого життя…

2007

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованім у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Так, він звичайно не столиця, а по околицях – село,
яке у пору цю весняну вишневим цвітом замело.
Але які його каштани! До них і київським далеко.
Вони ревниво стережуть тінь на алеях в літню спеку.
Його Богдана сиві думи про славні й давні ті часи,
коли гули у цій місцині міцні козацькі голоси,
всотались в мене кольорами дитинства, юності і волі,
як шлях чумацький в небеса – слідами зоряної солі…
Його майдани не бурхливі, його життя спокійний плин,
його проблеми нескінченні течуть, неначе зерна в млин.
Його іще живі заводи здаються й досі ласим шматом
Рвачам високим, про яких згадати хочеться лиш матом.
Його важкі від праці руки самі вишукують роботу –
ці люди звикли виживати без ласки влади і турботи.
Його коріння в цій землі – міцне, бо він не кураїна,
і лиш для праці хилить він свою натрудженую спину.
Не заважають хмарочоси тут хмарам землю цілувати,
і носить місто гордовито своїх дерев зелені шати.
А водосховища хвилі тут лижуть спокій із каміння,
а на лимані в воду тихо дерева вмочують коріння…
Він споглядає підозріло Енергодару труби й блоки
і п’є не надто чисту воду, в Дніпро вмочивши вуса й щоки.
Не так давно північні гості хвалили нам місцеве літо:
мовляв, тут краще, ніж в Криму, бо тіло спекою не вбито.
Хоч то , звичайно, перехвал, та влітку в зоні відпочинку
під шелест листя й шепіт хвиль таки приємно смажить спинку.
Як планувалося колись, було б це місце літнім раєм,
та не збулось… А мало бути рибним щедрим краєм,
і помідорним, абрикосним, вишневим, навіть виноградним -
було б доречно й ненакладно
гостям би тут відпочивати, якби… Ох ті мені якби,
вони неначе голуби,
злітаються клювати мрії…

Дай до землі тобі вклонитись,
Мій рідний краю, Кривий Ріг!
Сталеве серце мусить битись!
Здійми чоло своє, Гірник!

Палкий вогонь твої ливарень
Романтикою полонить.
У глибині твоїх копалень
І день, і ніч життя кипить.

Веселий шум твоїх майданів,
Невпинний гуркіт заводський
І швидкісного гул трамваю, -
Як все це дорого мені!

В цій назві гордій все з'єдналось:
Гірке минуле бойове
І час теперішній. Здавалось,
Непростий час, але мине!

В цій назві скрита непокора,
В робоче вдягнена шмаття,
Душа, як синява, прозора
Й багате фарбами життя!

Не треба погляд свій ховати!
Честь і хвала тобі, Кривбас!
Вік буду я тобі вклонятись
За доньок і синів - за нас!

Де дві ріки в одну злилися,
Мов два життя злились в одне, -
Тут було варто народитись:
Десь інде небо не таке!

Не сперечаюсь, твоя доля
Не з всіх простих на цій землі,
Але на все те Божа воля,
І хрест твій і мені нести!

Харків – моє рідне місто.
Я так багато про тебе не знаю.
Так мало, що хочеться влізти
До твого безглуздого раю.

Я бачу історії безліч.
В твоїх вже не вічних спорудах,
І мене охоплює розпач,
Через те, що в них вже я не буду.

Ми блукаємо стежками міста,
Не зважаючи на перешкоди.
Ми шукаємо де нам присісти,
Не важлива нам харківська мода.

Харків до нас промовляє,
Тим, що в інших ти не побачиш.
І сльозами він нас омиває,
Я щаслива, що ти вже не плачеш.

Старовинні споруди, театри,.
Їх ніхто вже не памятає,
Семінари, музеї, контракти.
І багато чого ще не знає.

Тиша вечірня спадає.
Думки мої бешкетують.
Я ще багато не знаю
Що нам це місто дарує.

23.04.09

…Проскурів. Дев’ята ранку. Пробки. Смог…
Рідне місто, здається, все більше сходить з розуму…
Трьохвимірний простір маршрутки розхитує роздуми:
Хто і навіщо зірвав проржавілий замок,
З окутаної в невігластво Калі-Юги?...

Хто і навіщо випустив п’яного Джина?...
Автомашини. Люди. Автомашини…
Суржик і мат… Гума… Підошви і шини…
Біситься Янгола Чорного люта дружина…

Сонце у сірому, мов на Голгофі Христос…
Озонові діри… Тіло, немов решето…
Душа у петлі. Державу з’їдає стагнація…
Чекаєм Великдень, яка все ж живуча ми нація…

Кумпала Вір,
14.04.2009 року, м. Хмельницький

Затерті образи торбатої юрби,
обірваний літак із гілки злето-дрантя,
прощання вигарки та зустрічі пруги,
Шевченко гривниться між Лінкольном та Ґрантом.

І сухо в горлі, ніби рій у сто спокус
у яблуці адамовім, а пульс вітчизни
ілюмінаторно вщухає. Ллється з уст
гаряче серце променем у слово-призму.

Думки на смак приблизні, та пусті – на звук.
Повідпускав би грішно їх на всі чотири –
вони ж умільці відбиватися від рук,
блукати гаслами по нетному ефірі.

І видно, як змалів та колінкує край
отой, з котрого вигнав сам себе в дорогу.
Коли я зрадник – "Боже милий, покарай,
та не виймай з грудей повернення до нього!"

Тут вріс по саме серце, коли руку клав
на очі материнські, щоби їх закрити,
тут світ ловив на прю посеред бід та зла
і був тим світом приголомшений та ситий.

Сивіє пам`ять – споконвічна мита мить
заплачу-заплачу і так до з болем стрічі.
В мені двадцятилітній легінь як не спить,
то металевим птахом огортає відчай.

24 Лютого 2009

Чи тебе порятують гайдуцькі пісні*, країно?
Чи тебе порятують графіті на древніх стінах?
Бідний люд - галайда́, ти сама нічия дитина.
Не ґаздинею в домі, лиш скибочкою ріллі.
Розгубила усі свої ґудзики і каблучки,
Лиш очима-волошками в небі збираєш тучі,
Загрубіли у гаптуванні пальчиків пучки,
Вже зболілося серце й суглоби твоїх колін.

Хто тебе порятує: рільни́к*,звитяжець, оратор,
Білозубі вожді на бігбордах убитих трактів?
Чи озброєний Каїн прийде оживити брата,
Чи химери жбурнуть у торбину жебрацький гріш?
Стрепенися серцями, як в небо злітає стрепет,
Не чекай евтаназії- дро́мос веде до склепу,
Ти жива бо кипує тобою цвітіння степу,
Гір освячена синь, і прадавнього моря дріж.

Та німує Дніпро і не б’є у тулумбаси дорош*!
Ворогами не скорена, ти сама себе скориш,
Оріянська* первісна слава змелена в порош,
Там двосічні мечі й Золотий залишився Плуг.
А у генах нащадків зринатиме гордий – орій,
Гір нескорені спини, дух прадавнього моря,
Волелюбні степи, без лжі чужинських історій,
Доки пам’яті очі не виїсть нещадний луг*...


Гайдуцькі пісні*; тут: в значенні пафосних патріотичних пісень

ДОРОШ*- Козак, що бив у тулумбаси, подаючи сигнал збиратися усім у "коло" – на військову раду на Січі або у поході.

Їдкі́ луги́* —лужні хім. речовини, які мають їдку дію

ОРІЯНА* - "країна орачів". Її символом був Золотий Плуг. Основа трипільської культури (V-II тисячоліття до н.е.). Орії – першоорачі світу. Вони першими приручили коня, винайшли залізний плуг та колесо.

Булочки с тмином. Латышский язык.
Красные сосны. Воскресные радости.
Все, чем живу я, к чему я приник
в месяце августе, в месяце августе.

Не унижайся, видземский пастух,
пестуй осанку свою благородную,
дальней овчарни торжественный дух
пусть тебе будет звездой путеводною.

Не зарекайся, видземский король,
ни от обид, ни от бед, ни от хворости,
не обольщай себя волей, уволь:
вольному -- воля, а гордому -- горести.

Тот, кто блажен, не боится греха.
Бедность и праведность перемежаются.
Дочку отдай за того пастуха,
пусть два источника перемешаются.

Между удачей, с одной стороны,
и неудачею жизнь моя мечется
в сопровождении медной струны
августа месяца, августа месяца.

1989

Співучий очерет -і шелестливі трави,
Буяння кольорів- збентежені світи,
Ілюзія чи яв, цей соковитий травень,
Ця скраплена краса неписаних картин...
Кипує терноцвіт, тамує подих небо,
І бОрсається Буг, як риба у кімлі*
А я ковтаю тут повітря мов плацебо,
чи ліки від суєт- великих і малих.
Ці сірі валуни – закам’янілі звірі,
Ріку долають вплав, чи переходять вбрід,
І вперто ідучи, вони у чудо вірять,
Хоч стільки вже води спливло повз їхній рід.
А люди з давнини вважають їх камінням,
І пестить їх потік - тремтяча вогкість літ,
Вирує водоспад, шумує ряботиння,
Лиш не пливе здаля легкий козацький пліт.
Лиш не ячать човни згуртованого війська,
І вершник не промчить на доброму коні,
Забули острови сумну козацьку пісню,
І схоронив лозняк забуті курені..
Навіюють вітри цю дивну ностальгію,
Гірчить як сивий дим калинове вино...
А може то всього лиш магія Мигії-
Козацького села, що з Бугом заодно.

Кімля*- сіть
Плацебо*- препарат чи процедура, що не має прямої дії,
але прописується пацієнту для його заспокоєння.
Мигія*- старовинне козацьке село на скелястому березі ріки Південний Буг.

I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося у гіллЯх.
Чом притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За водою ясних джерел?
Чи ж такий тобі осоружний
Став по осені плавнів шепіт?
Занімів, ніби чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…

Я люблю своє місто: клубочок запилених вулиць,
Намистинки капличок, суцвіття околиць і площ.
Здичавілі алеї і парки недбало згорнулись
Під захмареним небом, яке випромінює дощ.

Тут натхнення вирує і музи гуляють за руки
І малюють художники сивий, обвітрений Стир.
Пам’ятає бруківка закоханих радість, розлуку,
Знаю, вірити важко, послухай мене і повір.

Стир - річка, що тече через місто.

Dominicana, Punta Cana.
Кінець дороги. Життя стоїть...
Тремтить мішок у пелікана,
лоскоче п`яти божа манна.
На пальмах, понад тінню слана,
дрімає їдь.

La vida en el paraiso -
змивай утому та піт з чола,
сплети з кокосового лісу
косу, де вітрові гульвісі
пристане висипати бісер
з піску й корал.

Este cielo es hermoso.
Вмирає сонце - та не біда.
Дощ пересохле перекосить,
він добре знає мірку - досить.
Щоб перейтися морем косо,
біжить вода.

Dios, bendiga este mundo.
Збідніли рими від рому й річ...
Від ритму - серце на секундах
розвісило чекання чуда,
мов прапор білий. Мов застуда,
tequila-ніч.

Hola amigos, Аleluya!
Ступаю з раю на саме дно -
там, де за долар сабантуї,
де Бог все бачить, та не чує -
як хлюпає та ллється всує
святе вино.

Мerengue, salsa y bachata.
Гарячі танці, голодні пси.
Бажання - чайкою кричати,
при зорях песос рахувати,
у ромі з пивом розбавляти
Ти же єси...
єси ж...
єси ...

25 Березня 2008

Dominicana, Punta Cana. - місто в Домініканській Республіці
La vida en el paraiso (ісп.)- Життя в раю
Este cielo es hermoso (ісп.)- Це небо чудове
Dios bendiga este mundo (ісп.)- Боже, освяти цей світ
Hola amigos, Аleluya (ісп.)- Вітаю, друзі, Алілуя
Мerengue, salsa y bachata (ісп.)- латино-американські танці

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Білопілля моє, синьоокий мій край
Із лісами, сокирками в житі.
Босоноге дитинство, над Виром розмай
Спілих вишень у теплому літі.

Білопілля моє, там солодка вода,
Білі хати, привітні садиби.
Давнина через товщі років прогляда
Із подвір’я Олеся Кандиби.

Ясноокий поет. В українській сім’ї
Вже ніколи його не забудуть.
І співають у віршах його солов’ї,
І піснями лоскочуть нам груди.

Тут квітує земля, вітерець повіва.
Сонце, літо, промите піснями.
Білопілля моє, в нім Олеся слова,
Що навіки залишаться з нами.

У Кременці, при місяці, вночі
скриплять ворота, брязкають ключі
в руїнах замку, у житті уявнім.
Регіни Бони фосфорична тінь,
і голос Ірви, шепіт поколінь,
і шум століть над городищем давнім.

Хоч з тих часів нікого там нема,
та місяць в небі круглий, мов чалма,
і на валах сліди старої злості.
В примарнім сяйві блисне ятаган,
і бризне кров на стіни з давніх ран,
і глухо задзвенять козацькі кості.

Так мало залишилось після них:
пил каменю, іржа мечів старих,
легенда з давнім, нечітким початком.
Та хтозна, як мине цей клятий час,
що після нас, мій брате, після нас,
що після нас залишиться нащадкам?

1986

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.
Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.
Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!
Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.
Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.
Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:
Дивіться, я сплю у неї!
Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.
Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.
Ти мусиш чужій сказати:
Дивися, я спав у них!

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005