Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Минає час і день за днем
не додає мені до стажу.
А я ще граюся з вогнем,
чого нікому не пораджу.

Є недосяжні міражі,
куди не долітає скерцо.
Літами виметене серце
стоїть на варті у душі.

А я усе у неофітах.
Не надокучили мені:
і якорі на мілині,
і незнайома Афродіта,
і ненав’язливий оброк,
і у пісочниці пісок.

                              08.2014

Стернею серпня музика тече,
Стіною слова постає молитва.
Все меншає прив’язаність речей
До пам’яті. Уже не ріже бритва

Ні вен, ні волосків, а ні ниток,
Що крила пришивають до домівки.
Земля минає ще один виток
Довкола серця. Паморозь кінцівки

Життю лоскоче нерви і роса
Так щедро розсипається по полю.
Здається, я про це уже писав,
Дивився в око чорному пістолю…

Та крізь театру дощову завісу
Виходила ти Мавкою із лісу…

10.08.14

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Понад все величаво-земне,
Гори Альпи, хмільні хмарочоси
Підіймає натхнення мене,
Де не був ще я віршами досі.

Тільки там серце сіє і жне,
І кладе славні думи в покоси,
І життя веселіє сумне,
І до літа вертається осінь.

На всі груди вдихаю ефір
Божих див, що заховані в слові,
І ладнаю рядки кольорові
Як співці срібні струни до лір…

- Вам незнана ця радість? – Ну що ви, -
Прошу вас у поезії двір.

12.07.14.

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Журба зелена, як з тобою жити
і як без тебе вижити ці дні,
коли не можна ворога любити
за те, що ближні наші – на війні?

Веселе літо, як тобі радіти
увечері і рано на зорі,
коли за волю гинуть наші діти
і сльози витирають матері?

О люди добрі, де мої надії?
Для чого умирає юний цвіт
за кращу долю у юдолі літ?

Чого я вас навчити не умію?
Чому моя душа не розуміє,
чим завинив у Бога білий світ?

                              06.2014

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

І знов перо умочене у кров,
і знову у жалобі аж до краю
перелітає неземна любов
за житіями мучеників раю.

І скільки на арені боротьби
потрібно ще покласти одеситів,
аби були до Перемоги ситі
міста герої і міста ганьби?

Убивці і посібники убивць,
гидує вами навіть прах ординця.
Ми знаємо мерзенні ваші лиця.

Не затіняйте волелюбних лиць,
що на землі сьогодні горілиць
дають нам знати, ким земля святиться.

03.05.14

Обвуглена печаль багать сердечних.
Крізь порох залп салютів трав’яних .
Пом’якнув час, що у душі застиг.
Погожий день розправив теплі плечі.

Кудлату пам'ять вересень підстриг,
До золотої вирядившись втечі,
Хоча усім закоханим перечив,
Мовляв, теплом ряснітиме для них.

Хто молодий, - журби не осягне,
Не притаманне юності сумне, -
Веселощі, закоханість безкрая…

А той, хто постриг зрілості прийняв
І увійшов до завтрашнього дня,
За щастя спогад радості приймає.

02.04.14

Твій сон, оголений і чистий,
Окутує спокуса-ніч.
Зірок окрилене намисто
Тобі так личить. У сторіч

Такий же спокій. Незбагненно
Твої висвічує вуста
Яскравий місяць. Гобелени
Вдягають місто. Неспроста

Тремтять повіки безголосо
Спивають збудження тепло.
Художник юну, злотокосу
Поклав тебе на м’яте тло...

Це сюр. Гармонія Далі…
… і пара яблук на столі…

02.04.14

Писати, - йти дібровами, ланами,
Де тьохкає розвеснено любов,
Де із джерел її п"янких основ
Снагу барвисту хлепчуть до безтями.

О, як би кожен з нас туди пішов
У листі книг знайти коштовний камінь,
Який вбирався в мох рядків віками,
І в гранях рим вікам бентежив кров!

Весна поезій вкотре хай поможе
Здолати мряки сонмище вороже,
Аби повіяв телий вітер фраз

Пянкіше вересневих ароматів,
Щоб вірити, надіятись , кохати
Моглося всім, хто Словом душу спас.

31.03.14

Поміж галактик Інернету,
Здійснивши вильотів зо три,
Я Вас - осонцену планету -
В сузір"ї радості відкрив.

Хоча і сам собі кажу: старий,
Збагни - но, - де вона, а, де ти!,
Усе ж творю усякої пори
Жаги і щему зоряні сюжети.

Вбрід перейшовши прози мілину,
В ліричні води радо упірну
І в глибині душі знайду катрени.

Хоч їх візьме собі без вороття
Реальність віртуального життя,
Вернеться лайк палкий від Вас до мене.

26.03.14.

Поспадали пуп’янки зі стебел,
Одлунали співи у гаях.
Загубивши шлях п"янкий до тебе,
Дух мій одиноко в марах чах.

Зойкнуло кохання в серці: Ах! -
Мов душі осонцена потреба,
Зацвіли в зажурених очах
Пелюстки розхмареного неба.

Веснонька баритись не могла,
Хоч морозно мліла мильна мла, -
Одягла блакить ясну на крила

І, розбивши вщент лютневий глек
Об клинопис зморених лелек,
Нас коханням літеплим обвила.

23.03.14.

І днесь трива епоха Кобзаря,
Бо ж генії народжені для світу.
Його коріння десь від неоліту,
Тому і слово світить, як зоря.

Художник більше він, а чи поет.
У вічнім слові вся його великість.
Ідуть за обрій менші і великі,
Шукать Вкраїну десь поміж планет.

Тарас її шукав й на Кос-Аралі,
Лиш муштра в нагороду – не медалі,
Не зрікся слова! Слово – молоде!

У котре обійшов столиці світу
Із невмирущим словом Заповіту,
Іде Кобзар, до Ужгорода йде!

6.03.2014.

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

А мій ровесник нині вже герой…
Хоча ішов на барикади весело
Без автомата. Крізь його шолом
У лісі проросте тонке зело

І зацвіте весною. У жалобі
Свічки схиляють полум’я. Тремтить
У Бога голос. Недосяжний обрій
У чорній стрічці. Молоді хрести

Стають за ним у ряд. Застряв у горлі
Клубок повітря. А кати живуть…
А на Майдані душі й нерви голі
Майбутнє виколисують. У путь

Рушають мрії і його і наші.
Хтось їм отруту подає у чаші…

23.02.14

Проганяє неба срібну мряку
Жмутиком веселих промінців,
Їдучи на Осло через Краків,
Юна панна з квітами в руці.

Їй перечать холоду жреці,
Льодяних епох сакральні знаки,
Та вона в душі плекає ціль,
Щоб мороз у кулаки заплакав.

На комоні сонячних відлиг
Березень - вояк її комбриг
Погляда на Арктику, як бранку,

Та володар граду і порош
Каже: панно, сильно не полош,
Не ввійти тобі увік до мого замку.

07.02.14

Я гаєм защебечу стоголосим,
Аби уздріти ніжний усміх твій,
Зігрію сонцем тихі трави вій,
І витрушу з очей печальні роси.

Я хочу знову чути : "Любий мій..."
У співі вітру між столітніх сосен,
І бачити, як хмари вдаль відносять
Свипцеві жала розлучальних змій.

Але зима забрала світ в полон,
Стежки до неба снігом замело,
А там, де хмари - німота глибока,

І замість пісні вітру мла гуде,
І виходу невидно аніде
Для, спраглого краси твоєї, ока.

31.01.14.

Сніг укриває кров
На барикадах січня.
Крізь перемерзле скло
В дім заглядає вічність.

Крихти біди-війни
Вгризлись у білу скатерть.
Гуму сідлає дим,
Кулі стоять на старті.

З гамором неземним
Шапку знімає хата.
Хтось на землі лежить…
Жаль, не остання втрата.

Сніг одягає смерть
В білі холодні шати…

28.01.14

Кровохреща нашої свободи…
Певно, нас благословляє Бог,
Щоби ми, немов господні води,
Змили ніч недолі та тривог.

Щоби ми, немов потоп всесвітній,
Чи цунамі совісті та честі
Витіснили нечисть із орбіти,
Захистили від лавин суґестій

Совість і свідомість. На морозі
Твердне наша віра в перемогу.
Зло і смерть постали на порозі –
В повний зріст помолимося Богу.

Вистоїмо в чорному двобої –
Янголи нам подають набої!

20.01.14

У підхмар’ї відлунює свято,
Та все важчає серця політ.
Притрусила зима п’ятдесята
Душу сріблом досвідчених літ.

Вроди тіла галузка підтята,
А душа - сонця вигрітий плід.
Добре бути і дідом, і татом,
Не лишивши позаду сиріт.

Та було б набагато славніше
Хоч одним залишитися віршем
У розбитім печаллю єстві,

Оновити відрадне бажання,
Щоб не вмерла надія остання
На хиткій житія тятиві .

15.01.14

(Патріотичний сонет)

Країна олігархів і рабів,
Країна бездоріжжя і обману,
З очільників шанують лиш Обаму,
І всюди лайка, бо бракує слів.

У партії не кличуть, а женуть,
Неначе бидло – у тюрму-кошару,
Де влада хоче мати все «на шару»
І леніни показують їй путь.

Де відстають годинники на час
І нікому піднятися на чати,
Де вже готові мову проміняти
На царську милість – чорний нафто-газ…

Де посилають підданих… на труд!
… Це, певно, десь у Африці – не тут.

19.09.13

Пензель малює спогад. Спогад малює пензлем
Контури твого тіла, літо твого тепла.
Врубель а чи да Вінчі? Може великий Пінзель
Бачив тебе у мріях марячи в небесах.

Вигини ліній… Грація. Раціо тут немає –
Лиш ідеал емоцій скрипкою плоті снить.
Моцарт лягає спати. Я називаю раєм
Сутність твого кохання у мережі століть.

Спогад пустив коріння. Рінь відчуваю. Коні
Прагнуть вдихнути повно. Повня осяє ніч.
Я простягну долоні сонцю у ніжнім лоні
І пригублю шедевру – меду твого. До пліч

Буду тулити ніжність леготом слів казкових
І романтичних віршів – вибери кращі з них!

13.11.13

Років моїх пісочне печиво
Кладу в торбину дум бліду,
І, ще ходою не старечою,
В зимівлю пристрастей іду.

Душа себе не чує хворою,
А тіло, - так, нормальний тлін.
Не сипте вслід мені докорами,
Мовляв, зарано здався він,

Бо почуваюсь не приреченим,
А вільним птахом вишини.
Років людських пісочне печиво
Найкраще саме восени.

І хто збагне цей дивний смак
Мене підтримає відтак.

31.10.13

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

З надійних слів плету осінню косу,
В яку вплете листочки листопад.
Він покладе ранкову срібну росу,
Яка вразить мільйонами зернят.

Осінній стяг пестить краплину кожну,
Яка сидить на листях, на траві...
Бачить у світ спішаться журавлі...
А я в край рідний летіти не можу.

Так хочеться почути рідну осінь.
І бути там, де кругом все своє.
Де спить в землі закопане колосся...
Де прадіди молитву в мене просять...
Хоч нині там церковний дзвін не б’є,
Думки мої осінню пам’ять носять.
17.10.2013р.

Місто п’є нічної тиші чар,
Ирій рим очікує на диво,
Хризантеми барвоуродливі
Аж тремтять : мав рацію звіздар! -
Йоту щастя виплеснула в дар
Ласка Неба. І емоцій зливу:
Ич, яка вродилася красива, -
Краля-осінь вилила руда.

Готувався жовтень до Покрови,
А маляти викричане слово
Лунко ознайомилося в «У-а!».
Инші наразí не знали рими…
Найкоротше і найперше «Ма…»
Іскрою яріло вже незримо…

13.10.2013

Відриваються ґудзики ночі,
Сукню неба заповнює сумнів.
Ранок рану на серці пророчить.
Від очей відлипають красуні.

Холодніє підсвічник. Пегаса
Зводить ревність. Остання надія
На скоринку шаленого часу,
Що усім по два метри наділить.

І тоді принесуть нам багато
Гарних слів, обіцянок, свічок…
Тінь від юності зважує втрати,
Ніби жменю погнилих дичок…

Тільки молодість може бездумно
Власній скрипці підрізати струни.

08.10.13

Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

29.09.13

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

Повзе по лезу ночі лінь,
Ховає тінь свою під липи,
Вихлюпує бажання жити
В калюжу втомлених видінь.

Вповзає в осінь… Далечінь
Туманом до тривоги липне,
Тремке прощання ненаситне
Тче музику із голосінь,

У серці голосом холоне…
А невагомість сновидінь
Окутує і по воді
Веде крізь марево солоне.

Слонів рахує… Від і до.
Напевно завтра буде дощ.

18.09.13

Направду, - доброго нема багато.
Воно, - немов у страві солі вміст,
Що смак дає усякому, хто їсть,
І то не кожен день, а лиш у свято.
Пройдуся подумки між сіл і міст,
Немов недоля владарює клята…
Та є батьки, діди і онучата.
Хіба не в цім добра земного зміст?
Хіба для нас оце навдивовижу,
Що лихо страву нам готує свіжу,
Та ще й підступні солодощі ллє?
Не звикли ми, аби ішло все гладко,
Тому і знаємо: усе в порядку,
Допоки сіль у цьому світі є…

08.09.13

Екзистенційний настрій вересня.
Повітря, повне смутку й колючок.
У тінь густу сховався хижий шок
І юність залишилась без коня.

Хоча… Кому потрібно швидко йти
Чи їхати? Летіти? При дорозі
Лежать роки, що йти уже не в змозі,
На шибеницях пам’яті хвости

Гріхів минулих… Відчайдушні весни
Втомили спрагу швидкості в полях,
Що колються і втомлюють. Змія
Приносить жало мудрості. Процеси

Старіння, проминання… Та не згіркла
Моєї Музи недосяжна зірка.

01.09.13

Магістрал (акросонет)

У правіки сягаєш неспроста,
Сліди минулого утаєні нащадкам.
Тайнописом курганів поросла,
Автоніму не видавши спочатку.
Вояцького не бракло ремесла,
Абетку мужності засвоювала гладко,
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Упавши, не показувала п’яток.
Крамольний дух нескорених голів
Румовищем спадав на ворогів,
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!»…
Їдкий сопух новітнього ярма
Набридливо вповзає, як чума…
О, засвітися мудрістю, благаю!

1.
У правіки сягаєш неспроста,
праматінко трипільської культури,
і леза часового гостра сталь
розорює твоїх начал підмури.
Тисячолітня пам’ять пророста
з розкопок: теракотові фігури¹
історії озвучили уста,
безпам’яті не давши на тортури.
Колись на благодатній цій землі
зродилось плем’я, у прадавній млі
посіявши могутності зачатки.
Та жорна часу перетерли геть
цю аксіому в історичну дерть -
сліди минулого утаєні нащадкам.

2.
Сліди минулого утаєні нащадкам
у твердь праукраїнську степову,
та давнини відсунута шухлядка -
до істини наблизитись впритул.
Тисячолітні загадки-нотатки
провозвіщали еру золоту.
Ти ще тоді , сповите немовлятко,
про роль свою й не снила світову.
Душа твоя, оздоблена красою
у скіфській пекторалі, і канвою
гармонії просякнута до тла.
Твоя земля – це плодовите лоно
і артефактів віковічні схрони,
тайнописом курганів поросла.

3.
Тайнописом курганів поросла …
Чи ж до джерел його розшифрувати?
Для ойкумени – густиться імла:
ти – посестра Шумеру і Аратти?
На зламі ер, коли доба нова
свій лік взяла від Божого дитяти,
правиця Первозваного посла³
простерлася твій лик благословляти.
Колись він заіскрить у златі бань
(не скутий ще гримасами страждань)
для світу - у заможності і статку.
І у віки́ вкарбуєш імено,
й воздвигнеш праслов’янське знамено,
автоніму не видавши спочатку.

4.
Автоніму не видавши спочатку,
озвешся в літописнім сповитку,
і згодом, утвердившись у нащадках,
заблиснеш світові у гордому: «Я – У-
країна! У моєму спадку
куточок райський на землі, яку
Господь так щедро, без остатку,
у благодаті дарував вінку!»
А на семи горбах засяє град
і Кий у нім наводитиме лад.
Бо ж як без князя? – Човен без весла.
Й для відсічі навалам кочівним
полянам русочолим і ставним
вояцького не бракло ремесла.

5.
Вояцького не бракло ремесла
звитяжити за честь землі-Вітчизни.
Було всього в борні добра і зла:
побідні учти і жалобні тризни.
Ти світ середньовічний потрясла
своєю міццю-спадком від дідизни
і осипàлись мури, як зола,
під княжою дружиною. Харизми
Аскольдової стачило на всіх:
могутність греків⁴ кинути до ніг -
а Візантія ще про те не мала й гадки.
Безстрашшям кожен русич-відчайдух
утверджував твій переможний дух -
абетка мужності тобі давалась гладко.

6.
Абетка мужності тобі давалась гладко.
Обороняла край від зазіхань,
чужинців-зайд уклавши на лопатки,
аби нових позбутися страждань.
Олег, у владолюбстві не ягнятко,
на каганат простяг правиці длань
й хозарам повелів - ще у зачатку
довіку позабуть про руську дань.
Гартований в походах бойових,
на брамі Цареграда щит воздвиг⁵…
Ти гордо знамено побід несла,
змагаючи за честь впродовж віків,
і переможний дух твій не зотлів,
й звитяги славні… Їм нема числа.


7.
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Давала раду ти із ворогами.
Коли ж на княжий трон жона зійшла –
прославилась у світі ще й жінками.
Княгиня Ольга. Грішна і свята.
Було - жорстока в помсті до нестями⁶…
З любов’ю в серце прийняла Христа,
у мудрості рівнялася з мужами.
Жона-окраса княжої доби -
прави́ло історичної гарби,
у сонмі праведних завірила печатку…
Не битим шляхом твій котився віз:
зривавсь у прірву, пнувся на узвіз.
Упавши, не показувала п’яток.

8.
Упавши, не показувала п’яток ,
шматована, плюндрована не раз.
Упертості тобі стачало, матко,
являтись знов, і полиск твій не гас.
А літописні пера, для порядку,
великокняжі імена для нас:
Великий, Мудрий, Мономах–на згадку
у невблаганний вкарбували час.
Та не легка історії хода –
і ятагани висталить Орда,
укриє попіл безмір городíв.
І на століття іго татарви
уярмить в сіті стріл і тятиви
крамольний дух нескорених голів.

9.
Крамольний дух нескорених голів,
укоськаний, здавалось, на віки,
ніколи не скорявся. Поготів -
запрагнув королівської руки:
у ній він перемоги знак узрів.
Данилові⁷ не зрадили зірки
(вони – зірки – шанують королів):
схилив коліно темник Куремса⁸,
і переможна линула яса
у стольний Холм і княжий город Львів.
І русичів ставав за валом вал,
і помсти справедливої запал
румовищем спадав на ворогів.

10.
Румовищем спадав на ворогів
той волелюбний, одчайдушний клич
відважних воїв. Слава прабатьків
із мужніх променилася облич.
Як боронили землі литвинів⁹
і власні - українські споконвіч,
на вольну широчінь твоїх степів
вже чатувала Посполита Річ.
Ти проти ляха стала без принуки,
а не дрімала, смирно склавши руки,
і не мовчала: «Мòя хата скраю…».
Під бойову збирала корогву,
і за гетьманську бралась булаву,
а в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»

11.
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»
І розпинала ворога на п’яльцях
своїх звитяг. А хто не пам’ятає
і Жовтих Вод, і Корсуня й Пилявців?..
А далі що, Царице Всеблагая?! -
З Москвою ти зійшлась у п’янім танці
(історія ж помилки не прощає
й для виправлень не залишає шансів).
Та, руку простягнувши москалю
й підступному довірившись царю,
на волю сподівалася дарма:
ще не обсох угоди атрамент,
як вольності твої скував ущент
їдкий сопух новітнього ярма.

12.
Їдкий сопух новітнього ярма
тебе на триста літ заполонив:
невже ж то від московського клейма
незгойний слід до скону? Без вини?
Надії на спасіння вже нема?..
Та просвітління кануло згори:
імперська розвалилася тюрма -
усе, по волі Божій, до пори…
Здавалося, навіки відтепер
зріднилися під стягом УНР
Схід, Південь, Північ і Галичина,
і «свободо́ньки сонічко» 10 зійшло.
Та ба… Потвора з молотом й серпом
набридливо вповзає, як чума…

13.
Набридливо вповзає, як чума,
тебе у «братні» загріба обійми.
Ось воля... з-під партійного керма.
І доля – та, що не об’їдеш кіньми…
Голодомори і колгоспний «рай»,
НКВД, ГУЛАГівські катівні…
Живого місця на тобі нема!
О Господи! Чи встанемо з колін ми?!
А орди «старшобратніх» зайд-заброд,
перетворили націю у зброд,
господарем вляглись у ріднім краю...
А смертоносний зблиск зорі Полин…
Між Сходом-Заходом убитий клин…
О, засвітися мудрістю, благаю!

14.
О, засвітися мудрістю, благаю!
Бо ж можеш… Пригадай лише Майдан!..
Не дай посадовить себе на палю,
а чи до скронь приставити наган.
Тебе поміж собою розпинають
Манкурт_слуга_народу і пахан .
Ти ж корчишся в лещатах чвар: «Конаю!»,
щотретій бо зі слуг твоїх – гетьма́н.
Ще від начал життєпису – в борні,
чи не пора вже знищити на пні
і згадку про двоглавого орла?!
Устань, Вкраїно! Наче моноліт!
Як нація! Хай усвідомить світ -
у правіки сягаєш неспроста!

Серпень 2013

Цей вітер грається вогнями,
Запалює між нами міражі.
Снують по тілу холоду вужі,
Вповзає ніч під пологи піжами.

А вітер пестить літо на межі.
Вже спас осінній зазирнув у прірву,
Зірвавши виграш на останню чирву –
Та це не порятує… Рубежі

Долає зрілість. Непідкупний вітер
Грайливо так ступає по стерні,
Проходить полем – полохкі вогні,
Мов краплі поту із обличчя витер.

А ми удвох обнялися вогнями
І ночі не існує поміж нами.

18.08.13

Тримаючи в обіймах насолоду
І колючки відчувши на вустах
Вхоплю за хвіст непереборний страх
І подихом дістану нагороду.

Зірки обтрусить ніч із небозводу.
Твій крик з балкону – первозданний клич!
Просвітлення торкнеться до облич,
Що випадково втратили свободу.

Твою красу, колючу, мов троянду
Із пелюстками мокрими з дощу,
Я медом орхідейним пригощу
Отим, що приберіг, мов контрабанду.

В твою любов – у річку повноводу
Ступаючи, я не питаю броду.

17.08.13

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Гіркий полин, колосся в хлібнім полі
І ластівки зажурений політ…
Це – витоки поетової долі
З нелегкого дитинства грізних літ.

Ця доля й привела в широкий світ –
Статті газетні, виступи у школі…
Душевних сил не вичерпавсь ліміт –
До слова кличуть України болі.

Чудесні, дивовижні таємниці
Минулого, що мчить у майбуття, –
В шухляді репортерського стола.

Дала снаги й любові до життя
Блакитна незамулена криниця
Край шляху до батьківського села.



1997 - 2013

Пародія

Моя кохана, я не лось, це точно.
Нема у мене й натяків на те,
Що на макітрі щось, окрім волосся,
Тверде і розгалужене росте.

Хоч сумніви мені вже серце точать,
І ще язик невпевнено плете…
Невже я справді схожий так на лося,
Що навіть ти смієшся? А проте

І сам я, коли стану біля люстра
І подивлюсь закохано туди
Засумніваюсь… Чи продукт я людства?

Чи генетичних вибриків плоди
Осіли у мені і у колисці?
Подай-но прохолодної води…

18.07.13

Оце дитя кохання – Вам скажу я!
І груди є – і поміж ніг стирчить…
Ростуть мені в очах і груші й туї,
Хоч сядь і плач, як тітка на печі.

Із муз уже любив і не одну я,
Були солодкі, ніби калачі,
Тепер сиджу і вірші компоную…
Аж мац… Щось голова моя свербить.

Ой, лишенько, це ж роги, як у лося!
Забув я те, що ти – із Афродит!
І пестив, ніжив так твоє волосся…

А ти, а ти – в спідниці ти – бандит!
У кого немовля оце вдалося?
Середнє щось, ти бач - гермафродит!

17.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ти прокинешся нині щасливою,
Бо у сні обіймала коханого,
Усміхалася сонному синові…
Пробіжаться стежиною тайною

Теплі спомини тихими ласками.
Почуття, вже навчені ховатися
За красивими стінами-масками,
Стрепенуться зім’ятими крилами

І – у небо… Присутність жаданого
Доторкнеться вологими пальцями
До пульсуючих істин. Стожарами
Обпечуть поцілунки… Між нами

Білі лебеді чистого смутку
День фарбують у сонячні гами.

10.07.13

Є в світі віща магія Числа.
Вона – одна із іпостасей Бога.
Зі Словом береже Його чертога
Й очей цікавих не впуска. Імла

Усе накрила, в саван сповила.
Тож ти, людино, стій біля порога.
І тривіальна у душі тривога
Пронизує тебе хай від Числа,

В якім прийдешнє спить, як в сповитку.
Так любо нам удвох. Але яку
Болючу нам життя готує рану?

І долю закликаю я: не смій!
Мені встромляй ніж в серце, а не їй.
Плачу життям. Лиш збережи кохану.

10 листопада 2011 року

Він скульптор, але глини не любив,
Бо розм’якала, зразу на все згодна.
Твердь каменю в цнотливості холодній
Оголеністю серця він різьбив.

Збив пальці в кров, скривавив серце в біль,
З невдач росла в душі страшна безодня…
Було в його житті все, що завгодно,
Та він не відступав у боротьбі,

Й, розкривши суть приховану свою,
Воскресла брила в нього під руками.
Так і моя любов – не утаю, –

Вже стільки часу стукаю в нестямі…
Чи серце о байдужість розіб’ю,
Чи в ніжність оберну холодний камінь?

15-16 серпня 1981 року