Холодним сяйвом вічне сонце світить,
Думок відбитки губляться в снігу.
Загуслий час, у просторі пролитий,
Силкується приборкати пиху.

Оманливу зимову святодію
Розмитим блиском ілюструє день.
В довіру втершись, віхола-завія
Співає заспокійливих пісень.

А сни барвисті, як ведмідь в барлозі,
Безперестанно смокчуть лапи мрій.
Мороз тримає серце у облозі,

Мигоче у очах сніжинок рій...
Терпіти погляд сонця не у змозі,
Зима втече о весняній порі.

2015

І музику, де плаче глибина,
Писав би, як всесильнії Богове,
Дев`ятий вал там гребінь вигина
У океані, що коханням повен.

Неначе з мариніста полотна
Являється те видиво чудове –
Сімнадцята соната долина,
Яку безсмертний сотворив Бетховен.

Не місце мов тут пристрастям дрібним,
Та мстить красі раптовий нафти вилив,
З душевної він ллється мілини…

Любов, як і мелодія – мінлива:
То – миру флейтА, ТО – труба війни
Зривається акордами бурхливо.

4.01. 7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Як подивимось часу у вічі – не бачимо дна,
Та йому недоречно сказати про очі бездонні.
Від минулого нас відділяє прозора стіна,
А майбутнє відпустить на волю новітніх драконів.

І у вирі безвиході, втрат і моральних агоній
Переконлива мудрість байдужості прихисток дасть.
Освятили дорогу убивцям лунаючі дзвони
І ховають антихристи совість за іконостас.

В лабіринтах безчасся по колу події вертілись...
Винуватців шукають нащадки крізь марево літ,
Обирають кумирів собі з каяттям запізнілим.

Із віками призначення гублять фортеці-кремлі.
І на зламах епох – вже інакші прогресу мірила.
І поставить філософу Вічність печать на чолі...

2015

Коли у тебе є ще я,
то є й емоцій ціле море.
І тільки цим душа моя
зуміє зрушити і гори.

І поки є у мене ти,
то буде жити і надія,
що у юдолі самоти
не погасає світла мрія.

Зорею ранньою явись,
побудь ще інколи зі мною
туманом, білою габою.

Коли я полечу увись
не забувай, що ми колись
просне́мося озиминою.

                              2004

Сьогодні місяць – мов звізда
В руках у хлопця з Бетлегема.
І ніби, чути: Коляда
Звучить віддалено із неба.
Христос рождається і ми
Із ним рождаємося. Боже!
Зроби щасливими людьми
Закоханих. Най переможе
Любов і правда. Снігу кинь
За комір тим, хто продається,
Щоб їм кутя – гіркий полин,
А нам – ряди мажорних терцій.
Бо Ти – Любов. Бо в ніч Різдва
Бувають щедрими дива!

06.01.15

Моє «добраніч» зникло в темноті,
Упало в порожнечу недовіри.
Порфіри буре скло лишає діри
На небі почуття. А золоті

Слова, неначе птиці у руці
До тебе прагнуть вирватись, летіти…
Ми, інколи, такі, неначе діти
Рвемо роман на просто папірці…

Чужа печаль ятрить духовний світ,
Чужі ікони моляться і плачуть,
А ти стіну будуєш на додачу
І на стіні малюєш пустоцвіт.

Але я сію стільки спраглих літ –
Слова вростають кварцом у граніт.

02.01.15

У році синьої кози, щоб вам ні горя, ні сльози.
А ця коза ще й дерев’яна – щоб доля не бувала п’яна.
Щоб з кожним келихом вина в минуле йшла оця війна,
Що то гібридна, то АТО… – Нехай не гине вже ніхто!

Єдине побажання зле – нехай ху*ло оте помре!
Але, то там. Ну а у нас нехай все буде – вищий клас!
Хай буде все, як у раю. Кредити всі – щоб по нулю!
Нехай добром зігріє хата – красива, радісна, багата.

Щоби машина, дача, дім – щоб діти гралися у нім,
Щоби довкола дому – сад. Нехай у душах буде лад.
Нехай Вкраїна процвітає, ніхто із нас біди не знає,
І хай солдати, в решті-решт, візьмуть цю владу під арешт.

Щоб ми повірили у себе, щоб зрозуміли: що нам треба?
Щоб мудрості, любові, сили ми всі від Бога попросили.

31.12.14

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

1-й.

Мир засыпал...Я не нашёл слова.
В душе моей среди ночного бденья
Дрожала тонко ночи тетива,
Чтоб выстрелить стрелой забвенья.

Я шёл босой среди седых равнин.
Мой дух витал,желающий покоя,-
Он был до боли тягостно одним
В пространстве разноликом.Как изгоем,

Себя я чувствовал в глуши молчанья,
И будто кто-то,а не я – другой,
Глядит на мир с опущенной главой,

Рукой ловя немое ожиданье
Ответа на вопрос простой:
За грех какой несу я наказанье?

2-й.

За грех какой дано мне наказанье?
Слова мертвы,не оживая эхом.
И от бессилья я рыдаю смехом,
Похожим на шаманское камланье…

Мой крик тонул в реке оцепененья,
Не одолев течения свинцовых вод.
Смешались свет и мгла в водоворот,
Рождая хаос вечного сомненья.

Я знал, что это вовсе не спроста,-
Клубится зло коричневым туманом,
Скрывая раны Вечного Христа.

А я в ином ищу прозренья,
Тащась дорогой в никуда,
Пронзённый острым лезвием обмана…

3-й.

Пронзённый острым лезвием обмана,
Мне было ясно – суть обнажена,
Как солнца луч и полная луна,
Блестящие на водах океана.

Я не искал простого оправданья,
За грех невольный и за вольный грех,-
И разбивал себя о камни наказанья
В паденьях вниз, когда стремился вверх.

Мой дух парил, испив освобожденья,
Летя в просторах посреди равнин.
И мир другой без старого названья

Глядел глазами источая смех,
За тщету всех моих страданий,
В сетях которых был я не один…

Пустеля Сходу сипле камінці
На конус часу. Коромисло долі,
Мов терези Феміди… В молоці
Туману загубилися тополі.

Застуда ночі криє настом сніг,
Мов іскри звуків креше із ялини,
А ти вростаєш розумом у книг
Нечитано-неорані глибини.

Немов зерно – на камінь. Далебі,
Знання без віри марно здобувати,
Як марно йти богиням у солдати.

Але ж ідуть. Закони тут слабі:
Ті, що звання купили й ордени –
Не відчувають за війну вини…

11-12.12.14

На таці повні – келихи безсонь.
Сонати слів, сліпі котятка щастя…
Кохання неприборканий вогонь,
Колючі циферблати на зап’ястях

І тіні переораних осонь
Відсвічують опалим жовтолистом.
Цілунками торкаючись до скронь,
На шию дня обірваним намистом

Лягає вечір… Набряки повік
Нагадують: вже світу сниться літо,
Лякливий верес, теплий базилік
І серце, що приречене боліти…

Бо ти – не тут. І я – не там…
І оцет – висохлим вустам.

05-06.12.2014

Пускає грудень метастази
У вени рік, у м’язи гір…
Крихка наближеність поразок
Тамує води, гострить зір.

Дзвенить повітря кришталево,
Прозорішає повні край…
Зими і стужі королево,
Помилуй і не покарай

Цю заметіль, що заховалась,
Цей сніг, що випав десь не тут,
Ці грудня вимоклі підвали
І променів вологий жмут.

Невизначеність перспективи…
Кохатися нові мотиви.

04.12.14

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Ядуче світло крізь олжу
І маски, що вросли в обличчя…
Ці сльози, що ніяк не личать
І ці слова, що не скажу

Нікому більше… Ці обручки,
Що мов кайданки прикували
До батареї… Ці овали
Довкола осені… Повзуча

Зневіра, зболеність, зневага
До ненаситних зазіхань
На волю втомлену. Нехай
Із вени витече відвага

Й бажання жити… Купол віри
Не затуляє в небі діри.

17.11.14

Війна як дім. Жаскі реалії…
Вростає тіло у бетон
І сон у касці не вкладається
У голову. Лякливий сон.

А дух епічний. Жоден снайпер
Не може вцілити у дух.
Тіла убитих розкладаються,
Але нема щурів і мух…

Бо все згоріло і розплавилось,
Хоча за мурами – мороз.
Противник гріє нас напалмами,
Привчає до великих доз.

Ми живемо. Наш дім – війна.
Та кажуть: хтось його продав…

09.11.14

Так повно смутку у твоїх очах,
Неначе сліз у українських віршах.
Стікає з неба запізнілий час
І сам себе обіцянками тішить.

Така зневіра! Кутиками губ
Опущено донизу крила віри.
У гіркоту занурює вербу
Туман образи. Ніби чорні діри,

Притягують печаль твоїх зіниць
Невтішні думи. Відчай полохливий
Пустив коріння. Сльози, мов човни
У морі тонуть. Вересневі зливи

Ідуть до грудня. Подих мовчазний
Зім’яте серце тисне до стіни.

04.11.14

Не пишеться. Поранені слова
Висять, немов думки егоцентричні
У госпіталі древньому. Психея
Піклується про хлопців під замком.

Один лежить, задивлений у стелю,
І стелить дим, щоби закрити трупи,
А інший втупив погляд в порожнечу
І жне колосся помсти. Та кому?

Не видно ран. Вціліли руки й ноги…
Лише душа розірвана на клапті,
Прострелена навиліт з Калаша
І зорана, неначе Градом поле.

Можливо, мами залатали б діри,
Та санітар, як той циклоп – на вході.

02.11.14

Куди іду? Хіба я знаю,
куди недоля заведе.
Якщо і тут немає раю,
тоді нема його ніде.

Але звикаючи до пекла
у веремії суєти,
я оминаю літо тепле,
аби до осені іти.

А поки все ще проводжає
весна надії, а зима –
не обігріє, то чекає,
коли оказії нема,
що хтось таки поспівчуває,
як не освистує юрма.

                              10.2014

Старий водію, дякую тобі
за гравійоване дорожнє тло,
за чистий дим коліс і, далебі,
за нехитке октанове число,

за злагоджену ритміку поршнів
і за відмову кожному менту,
за друга, що позаду захропів
після важкої зміни на посту,

за руни, що ти на кермо набив,
за високо настроєний клаксон,
за мерехтіння митниць і портів
зі схлипуванням валу в унісон

і за навислу перед лобовим
пластмаску з намальованим святим.

28.10.14

У пелюстках ти – квіти, мов тотем
Тобі дають натхнення й низку тем,
Пришитих павутинням до листків,
Що облітають з дерева. Хотів

Тобі подарувати білих айстр
Букетик незабутній. Тільки Сартр
Трактує все не так. Це вибір твій:
Себе творити та іти у бій

За право бути Панною, а чи
Пливти за течією. Живучи,
Йдучи через нудоту до мети,
Я усвідомив, що майбутнє – ти.

В букеті сонць надихнено цвіте
Усміхнена Богиня хризантем.

27.10.14

Ну ось вона – народна перемога.
Тепер єднайтесь у одне ядро:
свобода, батьківщина й допомога
самим собі і людям на добро.

А як і не проходить правий сектор,
то голосуйте за його права –
направити електоральний вектор
туди, де б’є гетьманська булава.

Скасуйте гімняну́ недоторканість,
люструйте опозицію дурну,
щоб оновити Раду ще одну...
І не прогайте історичну даність:
без віче і черго́вого Майдану
очолити і виграти війну.

                              26.10.2014

Ця осінь схожа на жебрачку,
То злота просить, то тепла.
Знайшла цукерок мокру пачку,
Розсипала… Перетекла
Сльоза через межу надії.
Ніхто не втішить, тільки ніч
Від понеділка до неділі
У шибку стукає… На піч
У хату проситься зігрітись,
Одежу висушити і
Приготувати з листя ліки
І випити. Такі земні
Її потреби, тільки де
Притулок дервішка знайде?

23.10.14

Завантаження осені. Сорок відсотків.
Пожовтіли зіниці у старого крота.
Вже збирається листя на вечорниці
Під березами сірими. Ця простота

І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.

Скоро вже опаде ця одежа промокла,
Шелестливою ковдрою вкриє стежки.
Між лопатками щось чи пече, а чи смокче
І тягар навалився занадто важкий

На плечі нахилені. Зболені руки
Відчувають в’язку прохолоду розлуки.

19-20.10.14

Плетиво фарб і звуків.
Спалене в рудо літо.
З білих і жовтих літер
Добрим привітом вітер.

Шум. Каблучковий стукіт.
Те ледве чутне соло
Теплого дня і слово
Виписане прозоро.

Сонця шматочки виснуть
Поміж землею й небом.
Променями навмисно
Чисто прозоро й ніжно.
Променями, ну звісно,
Перелечу до тебе.

До 2005р.

Просвічують, немов Пулюй, слова осінні…
Ти, легковажачи усім, лежиш на сіні.
Повз тебе плине цілий світ і всі проблеми,
А ти, задивлена в любов, тасуєш теми.

Пасуться гуси край воріт, печаль ґелґоче,
Косе проміння на землі зігрітись хоче,
Прозоре сонце із-за хат волосся гладить.
Твоїх думок чорновики не мають влади.

Ти вся живеш у відчуттях – ніяких логік.
Усе, що збуджує тебе, втрачає облік.
А що дратує, бісить що, веде до стресів –
То, певно, знаю тільки я – то не для преси.

Але тепер це все пусте! Безпретензійно
У себе дивишся, бо є лиш ти і тіні!

13.10.14

Пуйло ваш хутін. Ясно і дитині,
Хто він такий і з чим його їдять,
І те, що п’яна промосковська рать
Витворює з народом нашим нині.

Задумайтесь, кацапи (суки, гадь!!!) –
Що ваші діти роблять в Україні.
Чи їм знамена наші жовто-сині
Поперек горла кісткою стоять?!

Чи ви придурки, чи звичайне чмо? –
А як іще вас називати? – Мо,
Вам невтямки, і хата ваша з краю?

У вибухах триклятої війни
Вкраїнці гинуть. Ваші теж сини,
Та тільки їм нема шляху до раю.

Кава з коханою – радість.
Радість з коханою – рай!
Вітер гойдає фіранку,
Син ухопився за край

Щастя, що мов скатертина
Ковзає з гладі стола…
Я доторкнувся до трему,
Ти за покірність взяла

І пригорнула до серця,
І повела до узвись
Духу, натхнення, прощення…
Долями ми обнялись.

Долі сплелися в косу.
…Витри з обличчя росу…

06.10.14

І все-таки – осінь. І ось таки знову
у колір веселки одягнений ліс,
і сонечко ллється крізь небо ранкове
у паморозь сиву прозорих беріз.

Як завше усміхнене бабине літо
снує павутинням декори свої,
і ловить у пелену жовте намисто,
розсипане вітром під ноги гаїв.

Із пагорбів змита художня палітра
гарячого миру суворого світу.
Небесне бюро прогнозує грозу.

Дугою блакитною річечка в’ється,
і сонце, здається, ось-ось усміхнеться,
змахнувши нарешті останню сльозу.

М.

Моя Королева світанків
У коконі сумніву тче
Малюнки, що медом розтануть,
Кохання, що Богом стає.

Столітні троянди гойдають
В пелюстках проміння святе.
Моя Королева до ранку
Без мене ніяк не засне.

Її золотаве волосся,
Шанелевий шлейф почуттів,
Її оксамитовий досвід
У серці любистком осів.

Вживаюся мовчки у роль,
Я тільки із нею – Король!

05.10.14

Огортає безглуздя знайому реальність,
Розтікаються контури звичних уявлень.
Ще і близько акордів не чути фінальних.
Тих, що марно загинули, звісно, прославлять.

Де немає пророків, потрібні герої,
Там, де мудрість відсутня, потрібна сміливість.
Непочуті охриплі Кассандри у Троях.
І до розуму безум завжди нечутливий.

Духи крові і смерті сліпі і жорстокі.
Накопичує сили хаос-ненажера
І назавжди тікає і губиться спокій.

Невимовно радіють свавільні химери.
Сумно тягнуться дні, не рахуючи кроків,
Ніби час провалився у втрачених ерах.

2014

У горобини листя золоте,
А ягоди – мов молоді рубіни…
Вже вересень акордами плете
Із павутиння небокраї сині.

А очі сиплють іскорки. Летить
Тонка дотичність до твоєї суті
По викрученій лінії століть
До мрії недосяжної. У сутінь

Схиляє сонце голову свою,
Вербові арки прихиляють вечір,
А я перед тобою не стою,
А крилами зігріти хочу плечі

І серце… І усю тебе, бо ти
Умієш по воді святій іти.

24.09.14

Десь горобина обпікає мрії
Торкаючись до пальців, мов до струн.
Крізь листя сонце поцілунки сіє,
Малює вечір білохмарну гру

Чуттями, перевтіленнями тіла
У янгольське окрилене єство…
…Твоя душа до щастя долетіла
І Богу поклонилася за двох…

Червоних ягід лагідне намисто
Лягло на шию, випустило сік
У кров кохання. Солов’їносвистом
Крізь груди погляд ніжністю протік…

Хотілося іти з тобою далі
І розчинятись в музиці печалі…

22.09.14

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

(Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за овид небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Бринить роса на павутинні літа,
Гойдає сонця зайчиків малих –
Лисиця осені примружилась на них
І синьо дзвонять піднебесні квіти.

Стебло зігнуло шию до землі,
На стежку вуж погрітися виходить,
Шукає ранок у калюжі броду,
А у повітрі паморозь стоїть…

А чи дзвінке її передчуття?
Проймає дрож – ніяковіє цнота,
Що вже її торкнулась позолота…

Під тиші мелодійне прикриття –
Вистава тіней, близькість таїни…
Неначе і нема у нас війни…

31.08.14

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Схили мені голівку на плече,
Відчути дай свою жіночу слабкість,
Розчулення у серце потече,
Але мої обійми не ослабнуть.

Ні, я не з тих, повір, не із нечем –
Від сили почуття стаю незграбний.
Знесу за тебе голови з плечей,
Загину – лиш за погляд твій привабний.

А що образив… Справді, це було
Од вищих сил тяжке випробування,
Помилка, на яку штовхає зло…

Над урвищем ловлю цей шанс останній!
О як же ти зміцніло і зросло
І всесвіт обняло – моє кохання!!!

17.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Минає час і день за днем
не додає мені до стажу.
А я ще граюся з вогнем,
чого нікому не пораджу.

Є недосяжні міражі,
куди не долітає скерцо.
Літами виметене серце
стоїть на варті у душі.

А я усе у неофітах.
Не надокучили мені:
і якорі на мілині,
і незнайома Афродіта,
і ненав’язливий оброк,
і у пісочниці пісок.

                              08.2014

Стернею серпня музика тече,
Стіною слова постає молитва.
Все меншає прив’язаність речей
До пам’яті. Уже не ріже бритва

Ні вен, ні волосків, а ні ниток,
Що крила пришивають до домівки.
Земля минає ще один виток
Довкола серця. Паморозь кінцівки

Життю лоскоче нерви і роса
Так щедро розсипається по полю.
Здається, я про це уже писав,
Дивився в око чорному пістолю…

Та крізь театру дощову завісу
Виходила ти Мавкою із лісу…

10.08.14

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Понад все величаво-земне,
Гори Альпи, хмільні хмарочоси
Підіймає натхнення мене,
Де не був ще я віршами досі.

Тільки там серце сіє і жне,
І кладе славні думи в покоси,
І життя веселіє сумне,
І до літа вертається осінь.

На всі груди вдихаю ефір
Божих див, що заховані в слові,
І ладнаю рядки кольорові
Як співці срібні струни до лір…

- Вам незнана ця радість? – Ну що ви, -
Прошу вас у поезії двір.

12.07.14.

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Журба зелена, як з тобою жити
і як без тебе вижити ці дні,
коли не можна ворога любити
за те, що ближні наші – на війні?

Веселе літо, як тобі радіти
увечері і рано на зорі,
коли за волю гинуть наші діти
і сльози витирають матері?

О люди добрі, де мої надії?
Для чого умирає юний цвіт
за кращу долю у юдолі літ?

Чого я вас навчити не умію?
Чому моя душа не розуміє,
чим завинив у Бога білий світ?

                              06.2014

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

І знов перо умочене у кров,
і знову у жалобі аж до краю
перелітає неземна любов
за житіями мучеників раю.

І скільки на арені боротьби
потрібно ще покласти одеситів,
аби були до Перемоги ситі
міста герої і міста ганьби?

Убивці і посібники убивць,
гидує вами навіть прах ординця.
Ми знаємо мерзенні ваші лиця.

Не затіняйте волелюбних лиць,
що на землі сьогодні горілиць
дають нам знати, ким земля святиться.

03.05.14