Прекрасна ви немов лісна богиня,
А чи існує така взагалі, не знаю.
А ваші очі ніжні немов у оленя,
І губи ще гірким полином називають.

Волосся - плавні хвилі в океані,
Руки - святе творіння Бога.
Дивлюсь на вас і помираю,
Бо не знайти мені дороги

До серця вашого, а, може, до душі,
Що сховані за десятьма мурами.
І де ж ця путь, скажіть мені,
І я прийду до вас зі світлими зірками.

Знайду я їх на небі, і принесу всі вам,
До ніг поставлю і буду молитись
На недосяжну пташку, що десь там
Мене й мої дари хоче спалити.

Чому спалити? Та не знаю,
Ця пташка мабуть божевільна.
А ви прийміть мене, благаю,
Моє минуле - це ніяке не свавілля.

Були жінки, а хто ж не мав їх?
Не слухайте ту пташку, це брехня.
Я вже не той, я вже мов ангел,
Я тут, я з вами, а пташка - чортеня.

Я ж вас кохаю до безтями,
Чи то кохав, ні-ні, кохаю.
Не покидайте ви мене з кістками,
Які мене з середини зжимають.

Та й не любив я тих жінок, повірте,
А вас люблю, і вас кохаю.
Не вірите? Ну і летіть собі по вітру,
Мене ви більше не чіпайте.

І всі слова ті про кохання - це брехня,
Не діва ніжності ви зовсім.
І не любив я вас насправді, це все гра.
Забуду вас, забув і поперередніх сім.

І не потрібні ви мені,
Я зараз же нову знайду,
А ти, як ті дурні жінки,
Будеш сама, як тільки я піду.

Не згадуй ти про мене і не плач.
Такого чоловіка не знайдеш ніколи,
Я - висота, і що, що в дірках плащ.
А ти так і залишишся одною.

Вишгород. Березень. Висне
Сіре мереживо хмар, –
Дощ обмиває навмисно
Прибраний вітром бульвар.
Зночі дощить донезмоги,
Зранку гнітить напівтьма, –
Переступати порога
В мене бажання нема.
Видався день прохолодним,
Стишеним, тьмяним, сумним, –
Ще й утомився сьогодні
В пошуках ритмів і рим.
25.03.25

Сліди гріха Адама,
не пізно і не рано,
ведуть сюди нас прямо:
відчуй Христові рани…

Лиш потім стає ясно –
за нас страждав Він страсно,
для нас приносить власно
свою офіру вчасно.

Віслюк* несе Офірне,
таке тендітне, мирне,
Пославшому покірне,
на вчинки неймовірне.

Тут й Матінки офіра –
також небесна міра –
в майбутнє, в Бога віра
та Батьківська довіра…

Христос всю має владу –
й земне бо Бога чадо –
нас, як овече стадо,
веде взірцем Він радо!


* ослиця (осел) за Зах. 9:9 є символом скромності царя і його ненасильницької влади.
Вікіпедія Вхід Господній у Єрусалим
Ісус же, знайшовши осля, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому!
Ів. 12:14,15
Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці.
Зах. 9:9

25.03.2025р.

Поле вісім на вісім чорних і білих клітин,
Тут вона королева. Тільки безсонних годин
Порахувати не в силі навіть мудрець – звіздар,
Бо за монаршим правом сон королеві – дар.

Серце жіноче самотнє, ложе холодне її,
Тихо вікно прочинить – слухає солов’їв.
А після сліз гарячих трохи забудеться сном,
В сонне обличчя вдивляється місяць за темним вікном.

Вранці у порцеляні – кава, пухкий омлет,
Срібним ножем столовим ріже хрумкий багет.
Далі доріжка з дому. Має бо свій маршрут,
І не важливі зовсім ті, хто за нею йдуть.

Схоче, іде наліво, направо чи уперед,
Різні бувають бажання, хто їх усі розбере…
Робить, що зажадає і куди хоче іде,
Їй не зустрінеш подібних, в цім королівстві, людей.

Шепчуть за спиною різне, шлейфом повзуть плітки,
Та королев не цікавлять слуги і пішаки.
Харизматична, горда, впевнена, потайна,
Із супротивником в герці участь бере одна.

Мури на флангах тримають її бойові слони,
Стяги золотом вишиті: « Боже, охорони!».
Військо своє, як хочеш, противнику, так боронь –
Зможе її зацікавити тільки могутній король.

Нескінченна зима, ніби поле безкрає.
Нескінченне страждання, невидимий дим.
З незбагненного пекла дістатись до раю
Неможливо незміненим і молодим.

Нескінченна зима обпікає снігами,
Обпікає минулим і світом химер.
Доля світить розпеченими берегами,
Де ти глянув на море і тихо завмер.

Нескінченне страждання, як згусток мелодій,
Що злилися в потік нищівний небуття.
Ти у ватрі побачиш лиш попіл апорій,
Як підґрунтя для роздумів і каяття.

12 лютого 2022

У стисках темряви і тиші,
В підвалі блимає свіча,
А мати піснею колише
Своє безсонне дитинча.
Гойдає, милує, голубить
І обціловує тільце, -
Принишклим поруч неї любо
І чути, й бачити все це.
Аж ось тремтять лякливо руки
І жінка губить пісні суть,
Бо знову дронів клятих звуки
Дедалі ближчими стають.
24.03.25

Рахує утрати земля,
розстрілює зло — небосхил.
Немає душі в москаля,
і місць для новітніх могил.

Америка грає з вогнем —
Трамп косить під дурника. Світ
збиває шахеди мечем,
героїв карбує в граніт.

Господь відвернувся від нас,
тікають від смерті чудні.
Можливо, настав судний час
розбити кайдани міцні?

Європа очікує змін,
нагострює вбивця ножі,
і б'є Україна у дзвін:
«Хоч хто-небудь допоможіть!»

Нас хочуть втоптати в багно,
та під балалайку чужу
не будемо ми все одно
співати ворожу олжу.


19.03.2025р.

Березневий день став сльози лити,
Незатишно і сиро було скрізь.
Але дощу раділи первоцвіти,
Їх запахом наповнювався ліс.

Уже й травички голочки зелені
Тягнулися до сонця з-під землі,
Підсніжники, медунки й ряст рожевий
Як вишиванки килимом лягли.

Скажу вам: незалежно від погоди
У цей весняний неповторний час
Оте пробудження матусеньки-природи
Не перестане дивувати нас.

2020 р.

Комусь тринадцятий минало,
когось три літа не було,
дев’ятий день... не забуваю –
минуле терням поросло.

Одній земля пером і пухом,
одному – небо голубе.
Аби не плакати даремно,
жаліємо самі себе.

Не уповаю на майбутнє,
його вже майже-що нема,
а як немає, то й не буде,
ані на мить, ані катма.

Не розтікаюся по древу
думками, висохло гілля,
опало листя, в’яне крона,
коріння всотує земля.

Минаю перекотиполе
аж поки сонце не зайде
за обрії, де по дорозі
немає путнього ніде.

Розвіяні вітрами долі
ще намагаються іти
до неосяжної мети
поводирі по волі неба,
які ідуть, кудою треба,
але розведені мости.

03.2025

Не поляже України
ні слава, ні воля!
Захистити Батьківщину –
то найкраща доля!
Буде жити рідна Ненька
у віках під сонцем,
запорукою у цьому –
славні оборонці!

Честь і совість не померкне,
братство не загине,
в свої руки ми візьме́мо
долю України.
Збереже́мо душу й тіло
та нашу свободу,
і докажем, що ми, браття,
козацького роду!

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

А чи маю бути я сумною?
А чи знаю, що я хочу взагалі?
Все життя мов із струною
Граю зламані пісні.

Ніби сонечко так сяє,
Зірочки на небі чарівні.
Але мене завжди лякає
Те, що десь є глибоко в мені.

І я кажу собі: "Та будь щаслива".
А вірю я у це чи ні?
Я мов потрапила під зливу,
Але чи висохне душа мені?

Психічний стан? Він на нулі.
Нема вже сил на плач і на страждання.
Повторюю собі: "Шукай нові",
Та де знайду я серце, душу та кохання?

Їх вкрали, вигризли і розтоптали,
А я дивилась збоку, тихо озиралась.
Чекала на спасіння? Не сказала б.
Чекала я на смерть, вона давно добралась.

Фізично хоч не вбила,
Зате душевно зґвалтувала.
Так зникло все, що я любила,
А, може, по заслугах я дістала?

Чи тою я себе вважала?
Чи сумувала я в житті чи ні?
Питань все більше й більше стало,
Та не знайшла я й відповіді на старі...

 
ось пігулка ~ карлик
ось інша ~ гулівер
а в матусиних подібних
чомусь не такий ефект
до аліси
десять метрів уверх
 
на кролячім полюванні
ти впадеш хоч знав мабуть
синя гусінь смокче з кальяну
зве в невідому путь
бо аліса
тепер ліліпут
 
& шахові фігури
зведуться & скажуть що куди
але ти закинувсь грибами
поки розум не спішить
до аліси
відомо їй
 
як логіка й пропорція
відмовлять просто ні
білий лицар навспак говорить
королева ~ з пліч зітни!
пригадуй що вовчок наплів
їжа все ~
голові
 
 
 
 
 
 
 
 

Втомились очі від руїн,
Що через вулицю напроти, -
Мені потрібен світ без війн
І повсякчасної скорботи.
Дивлюсь услід, або слідом
Іду, бува, за катафалком, -
Отець наспівує псалом,
Стає убитого більш жалко.
Щоб не роз'ятрювати ран
І вік закінчити зарані, -
Я хочу жити без страждань
Та скорбних маршів на майдані.
Набрид отруйний чад руїн
І повсякденний смерті дотик, -
Мені потрібен світ без війн
І скрипалів мажорні ноти.
23.03.25

А що, коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А голосом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати сльозою не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.

На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та усміхом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як утрати...
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!

Туман ранковий лився із словес вчорашніх,
сплітав стежки в торішнім тьмянім листі.
Весна у сподіваннях брунькувала краще,
але лукавість завдавала свисту.
Навколо пульсували скроні, сиві тіні.
Псалми в думках, і погляди у небо.
Бронежилети приросли якось... чи втішно,
не розтріпати б всі жалі і нерви.
Життя нове і смерть стара - уперемішку,
де правда та брехня течуть рікою,
а душам мокро - сліз стійких потоки містять.
Нелегко віднайти в тумані роки.

Ната Жижченко - духовний лідер і вокалістка культового гурту «Онука».
Це харизматична особистість. Чарівна жінка. Справжня патріотка - і не лише на словах.
«Онука», як сказав би класик, енгармонійно поєднує українську етнічну
музику й сучасний електронний саунд.
Сьогодні композиції Нати та її однодумців можна почути в багатьох куточках світу…


Ната - онука Олени Пчілки.
Ната - дочка Міхая КретУ.
Це водночас нью-ейдж і сопілка -
на поміж ними мостУ.

2025 рік

Жовтими нарцисами березень прощався,
Брата-квітня зустрічав білими також.
Хоч ще морозець бере невеличкий зрання,
Не бояться аніскільки квітоньки його.

Бо стійкі і витривалі, ще кажуть - пихаті,
Лиш себе вони і люблять і нікого більш.
Ними ми милуємось у будні і свята,
Бо приносять світлу втіху зболеній душі.

2020 р.

Час життя безнастанно
У минуле біжить.
Кожен день, як останній,
Як одна лише мить.
Утікає й зникає,
Мов за обрієм даль –
Без кінця і без краю
Сіє смуток і жаль…
22.03.25

Вогонь пекельний ранньої весни...
Ми всі його відчули вже вчетверте.
Серця і душі в кров у нас роздерті -
Національність є у сатани!

Закрийте рота про свою любов!
Не треба тут солодких маніфестів!
Немає в нього воїнської честі,
Зате є паспорт. Прізвище на "-ов".

Національність є у сатани!
Вгатив "шахедом" по сусідній хаті.
Сміються всі товариші рогаті -
Це більше ста мільйонів. Для війни.

Із рота - перегар. Щі на столі.
Дітей вбиває, ріже полонених.
А на доладних європейських сценах
Ніхто не вірить в пекло на землі.

В усіх довкола радісно плює.
Добро замовкло. Зло стоїть на варті.
Всім пропонує сморід, кров та лапті.
У сатани - національність? Є!

Питає мама донечку Христину:
- Чому була у школі ти нечемна?
Зітхає тихо враз мала дитина:
- То, мамо, через мій язик, напевно.
З- під лоба глянула на маму ясно:
- А можна я про щось тебе спитаю?
Дай відповідь мені, та тільки чесно,
Скажи, для чого язика я маю?
Багато говорити нам не можна.
Хвалитись чи жалітись – то ще гірше.
Брехати, пліткувати я не годна,
Бо сваряться за це у нас тим більше.
Казати правду, мамо, трохи страшно,
Нащо ж мені язик? Ти не підкажеш?
Єдине, що виходить в мене класно,
То я хоч язика усім покажу!

14.03.2025

Вийди, друже, в час весняний
В світ безмежної краси, –
Подивись, як поять зрана
Роси котиків лози.
Помилуйся первоцвітом
І, втомившись од ходи, –
Ти черемховою віттю
Сонну тишу розбуди.
І озвуться чистим співом
Зграї білих журавлів, –
Скрізь весна – природна діва, –
Кличе в царство милих див.
21.03.25

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у непроглядну глуш,
у пошуках невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!

Сьогодні йому було сумно,
Завтра - вже не цікавить.
Він як хлопчик маленький, бездумний,
Майбутнім давно вже не марить.

Сьогодні зламалась машинка,
Завтра нова не приїде.
Він плаче ніби маленька дитинка,
Бо колесо зламане вже не знайде.

Бо зникло воно, як і сенс, і буття.
І сльози висохли недавно.
Він так і не знайшов своє життя
Серед великих мрій безхмарних.

І загубилось серце,
Вже не б'ється.
Там виникло малесеньке озерце,
Де страх чимдуж у клубочок в'ється.

Там біль, печаль, безсонні ночі,
Бо "завтра" зникло вже давно,
З'явились лиш нещасні очі,
В яких "сьогодні" ніби снігом замело.

І хлопчик вже не плаче, сил нема,
Пітьма сховала всі страждання,
І машинку навіть віддала.
Та в озера з'явилося нове бажання,

Таємне, тихе та страшне,
Наповнене жагою до карання,
Хоч ніби й не настільки боязке,
Як всі думки, що мов розірване кохання,

З'їдають хлопчика, хоч без мети.
Та враз затихло все, немає суєти,
Спинився час, замовкли вуличні коти.
І на секундочку здалось, що хлопчик той - був ти...

(Все)прощення: Диптих


1

часто ми йдемо
не дочекавшись правди
мовчки
з каменюкою на серці
а буває що і з галасом —
такі ми!
от повернемося —
додамо вам перцю...
чи то міф
а чи лише для рими
після битви всі хоробрі завжди

а якщо реваншу не настане
тяглість часу месника розчавлює
і бринить у скривдженому серці ляпас
той що не вмістився в хронотопі

годі!
вовка-месника як не годуйте —
нашорошений лише на поклик крови
і летить крізь час
в уяві
вишкір безголовий
і зловтішне марення спокути


2

не для тебе вовкуляче капище
чи коли воно розрадження приносило
тиша з тиш лише тихіша за саму себе
лиш до тиші маєш хист незайманий

і бринить укотре блюз неповертальности
у повітряному просторі галактики
там де ти... — нема і натяку на темряву
білим вишиваємо по-білому


© Вікторія ОСТАШ, із майбутньої книжки #Блюз_неповертальности, 2025

Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на плечі.
Малеча ту дрімоту проганя,
Бо ж дід Боян розповідати взявся.
А він, здавалось, на усьому знався.
Тож слухала завмерши дітлашня.
- Ви, дітки, мабуть чули казочки
Про лютого Безсмертного Кощія,
Який десь цілим царством володіє?!
Його цікавлять, перш за все, жінки.
На села він зненацька наліта,
Жінок, дівчат найкращих вибирає
Й до себе в своє царство забирає.
І дозволу ні в кого не пита.
Хто чинить опір – того убива.
А його вбити – то ніхто не в змозі.
Як той Кощій з‘явився на порозі,
Тремтить душа усяка ледь жива.
Так то, скажу, не казочки зовсім.
Не вигадки, яке дехто уважає.
Кощія, звісно, вже тепер немає,
Бо наші предки покінчили з ним
Уже давно. Все ж спосіб віднайшли,
Як його вбити. Вже віки промчали.
До правди люди вигадок додали,
Перетворити в казочку змогли.
А було все те так уже давно,
Що сонце в небі сходити втомилось,
І, мабуть, сотні поколінь змінились.
І рід слов‘янський – плем’я був одно.
І звалися венедами вони.
Жили тоді на північ за Карпати,
Де були землі на ліси багаті.
Ще даки з однієї сторони
Туди на південь, ближче до Дунаю.
На схід в степах сарматський жив народ,
Бастарни, гети. Від земних щедрот,
Народ той кожен свою частку має.
Орали землю предки й в ті часи.
В лісах собі ділянки розчищали,
Ячмінь, овес і жито засівали.
Богам молились, щоб зійшов посів.
Ще пасли скот, гончарили потроху.
Були у них і ковалі свої.
Стояли села понад річку їх.
І люду чималенько, як гороху.
З сусідами мирилися якось,
Вели торгівлю та допомагали,
Як часом якісь злидні нападали.
Тож досить непогано їм жилось.
Та скоро даки з Римом завелись
І Рим прийшов у дакський край війною.
Хоч предків обійшло то стороною,
Карпати ворогам не піддались.
Як горді даки скорені були,
То римляни нам посланців прислали,
Домовились, щоб ми не нападали.
Та предки мирно у лісах жили,
Тож воювати зовсім не збирались.
Усе, що треба для життя – в них є.
Земля достатньо усього дає.
Чого б вони у землі чужі пхались?
Тож закінчилась з даками війна
І знову мирно у всім краї стало.
Хіба, що які таті зазирали,
Щоб предки надавали їм сповна.
І так було. Жив мирно наш народ.
Не відчував біди, що насувалась.
Десь у степах на схід орда збиралась,
Щоб з наших поживитися щедрот.
Орду ту люди звали костобоки
Чи кощебоки. А вся справа в тім,
Що панцирі майстри робили їм
З копит конячих. Звісно, що морока.
Бо ж ті копита треба розпилять
В тонкі пластини, діри просвердлити,
У розчині якомусь проварити,
Докупи міцно жилами зв’язать.
Вдягаєш панцир, наче із луски.
А він на сонці, видається, сяє.
Тож сяючими ще їх називають –
Отих ординців – дикунів таких.
І панцир той настільки був міцний,
Що стріли його геть не пробивали,
Мечі, мов від заліза відлітали.
З такими стати спробуйте на бій?
Спочатку лиш чутки по світу йшли
Про ту орду. А далі вони стали –
На гетів із бастарнами напали
І в січі лютій їх перемогли.
Язигам теж дісталося від них.
У землях предків втікачі з‘явились,
В страху розповідати заходились
Їм про жорстокість «сяючих» отих.
За втікачами і орда прийшла.
Там, де пройшлася, згарища лишила,
Чоловіків, старих людей побила,
Дівчат гарненьких у полон взяла.
Хоч бились мужньо предки та вони
Не мали змоги ту орду здолати.
Не мали чим той панцир пробивати.
Тож билися, немов проти стіни.
Скоривши край, ординці розбрелись,
Взялись роди сусідні покоряти,
Полон у Рим у рабство продавати.
У краї, як господарі велись.
Хоч предки піднімалися й не раз,
Та кощебоки завжди їх долали
І кров‘ю край венедський заливали,
Руїни залишаючи щораз.
Минуло так з півсотні, мабуть, літ.
Здалось, напевно, кощебокам мало
Того, що із підкорених збирали.
Рішили римський покорити світ.
Зібралася ледь не уся орда
І подалася в землі за Дунаєм.
Як там у них все склалося – не знаю.
Та край наш не полишила біда.
Бо ж за Дунай той подались не всі.
Ще деякі ординці залишились
І здобиччю малою вдовольнились.
А самий лютий у горах засів.
Кощій – його Безсмертним називали,
Уже старий аж сива борода.
Він зі своїм загоном нападав,
А предки відбиватись сил не мали.
Бо ж за оті півсотні літ, мабуть,
Чоловіків дорослих мало стало,
Ординці їх безжально убивали.
А малі діти, тільки підростуть,
Як знову насувається орда
І всіх дорослих нищить, убиває.
То хто ж мечі у руки брати має?
Куди не кинь – кругом одна біда.
Отож, отой унадився Кощій
Палити села та жінок хапати,
Аби рабами в чужий край продати.
Його здолати не було надій.
Ні меч його, ні списи не беруть.
І стріли, як від стінки відлітають.
А він одно шаблюкою махає,
Його ординці люті слідом йдуть.
Хто заховався – залишивсь живий.
Хто не устиг – тоді пропав навіки.
Не було серед роду чоловіка,
Щоб із Кощієм став на рівний бій.
Аж доки один парубок з‘явивсь.
Іще з малого був він сиротою.
Осиротився клятою ордою.
Так між чужого люду і приживсь.
З малого вчився битись на мечах.
Та розумів, що меч тут – не підмога.
Пробити панцир ним немає змоги.
Тож він потроху думати почав.
А потім підійшов до коваля
І голку попросив йому скувати.
Та не просту, а довгу схотів мати.
Коваль подумав: дурня той валя.
Але скував, як той і попросив.
Міцну та довгу. Часу проминуло.
І знов в село ординці завернули.
Знов здобичі Кощій той захотів.
Влетів в село, ординці ті за ним.
Аж тут хлопчина вийшов на дорогу.
Кощій конем накинувся на нього.
А той знаряддям дивним тим своїм
Ударив знизу. Голка та пройшла
Поміж пластин і в серце устромилась.
І та потвора із коня звалилась.
Виходить, не безсмертною була.
А таті, що слідом Кощія йшли,
Спинились та на місці тупцювались.
На страх перед Кощієм сподівались.
Тепер самі налякані були.
Коли ж із лісу вибіг раптом люд,
Хто з чим, вони одразу розвернулись.
Кощія, навіть прихопить забулись.
Не до Кощія, видно було тут.
Здиміли, наче їх і не було.
Відтоді більше в селах не з‘являлись.
В краї, напевно у другі пода́лись.
Життя спокійне у цей край прийшло.
Та пам‘ятають люди ще таки
І про Кощія, про смертельні битви,
Про голку, що Кощія може вбити…
Такі от воно, дітки, казочки.

Приросла до жаги душею,
а до неба бентежним серцем.
Стань зорею на мить моєю.
щоб яса втамувала щем цей.
Думка птахою ріже простір —
і немає кінця ні краю.
В сни лаврові до тебе в гості
несподівано завітаю.
Буде свічка пахтіти тьмяно...
на столі Каберне червоне...
захмелію обітовано,
й ти мене до грудей пригорнеш.
Розіллєш раювання ніжне
поміж тіл безсоромно голих.
Тільки згодом блаженство втішне
одізветься пекучим болем.
Тільки потім нуга медова
загірчить на вустах полином.
А допоки жадаю знову
у обійми кохання лину
скуштувати щербет любові,
до краплини себе віддати!
Небеса у сади казкові
кличуть тих, хто світити здатен!
Поцілунком зворушиш губи,
розіпнеш на шовковім ложі.
І тоді зрозумію, любий, —
за що стратили душі Божі!

20.03.2025р.

 
на високій кручі хмар
циркова душе кружляй сама
зебри та метелики
місяць & казки
усе що дме в її думках
ирійський вітровій
 
стало зле несе тобі
сотні усмішок не здайся журбі
добрий час каже добрий час
якщо просив бери собі
що просив
 
крилоньку лети
 
 
 
 
 
 
 
 

Глибокий березень, а за вікном сніжить.
І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.

Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,
якому не під силу стати вдалим.

Можливо, з снігом холоди найдуть
і вчепляться в уже розкриті брості.
Це неприємно, та їх дійна суть
стимулювати в розпочатім зрості.

Зіштовхуються сили в боротьбі.
Весна вже навчена, терпляче почекає.
Глибоким березнем коли ідуть сніги,
це значить, що зима іще страждає.

19.03.25

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Крутосхил, Дніпра рівнина гола,
Чортів ріг* над нею височить,
повня червоніє, як ніко́ли,
лісовик свій покидає скит,
він іде трусити стиглі зорі,
їх сьогодні буде ого-го,
листопадить жовтня ніч надворі,
люди сплять усі до одного…

Не шукай поради чи розради,
як простуєш крізь Поповий яр*,
сиплються на плечі зорепади
з посірілих, відсирілих хмар…
Та хіба сьогодні це важливо?
Тільки крок лишився до мети.
Не дивися у зіниці хтиво,
чуєш, щезник, дай мені пройти.
20.03.25р.

Біжить-хлюпоче річечка,
Співають її хвилечки
Пісні одвічні ті,
Що слухають вербиченьки
І бачать свої личенька
В люстерочку-воді.

Неначе ясні зіроньки
Латаття білі квітоньки
На кухликах-листках
Посеред плеса чистого
Манять красою дивною,
Таке бува в казках.

А запашними травами
І м"ятою духмяною
Порослі береги
Ромашками квітчалися,
Там стежечка звивалася,
Мов змійка до води.

То вирине, то згубиться
Між квіток-незабудочок
І далі поспіша.
Як добіжить до річеньки,
До чистої водиченьки,
Тоді співа душа.

2020 р.

Поставна, міцна, красива
Церква, наче схов,
Причаїлась сиротливо
Між новобудов.
Будівельники насилу
Їх звели там-сям,
Бо висотки затіснили
Естетичний храм.
Архітекторська цидула
Зникнула хутчіш,
А творіння надихнуло
На печальний вірш.
20.03.25

Її прізвища можна й не називати, досить одного імені…
Сьогодні, 19 березня, видатна українська поетеса зустрічає свій 95-й День народження.
Вітаємо!

Час такий швидкоплинний -
рік впаде і розтане…
А поза часом - Ліна,
як духовна константа.

2025 рік

Чом ви, бабцю, зажурились
Й обливаєтесь слізьми?
Бо до Бога у немилість
Потрапляєм вічно ми.
Чом ви, діду, сумувати
Трохи більше почали?
Не беруть мене в солдати
В час неправедний і злий.
Чом ти, жінко бідолашна,
Полишаєш рідний дім?
В Україні дуже страшно
Від жахіть біди усім.
Чом ти, хлопче, невеселий
І сестра твоя сумна?
Залишила без оселі
Нас безжалісна війна...
Щодоби болючі втрати,
Кожен день сумніш стає, –
Чом так довго час відплати
За біду не настає?
19.03.25

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Сам собі вкорочую тривалість
Вкрай скороминущого життя, –
П’ю, курю, безклопітно валяюсь,
Тішачись незношеним взуттям.
Гав ловлю, плюю, буває, в стелю, –
Можу дулю ткнути горобцям,
Чуючи за стінами оселі
Їхній щасний і нестримний гам.
Через це своє ледарювання,
Зовсім не читаю, не пишу, –
Лиш у грудях стогне невблаганно
Від солодких запахів борщу.
Розповнів, що аж лице набрякло
Й стало тісно в отворі дверей,
Де тупцюю кволо, ніби чапля,
Іноді стрічаючи гостей.
Дуже важко друзів узнавати,
Називати вірно імена,
Сидячи постійно в пильній хаті,
Біля непомитого вікна.
18.03.25

Біжать бруньки у небо сонні, мляві.
Сорочить люд, плете думки ліниві.
Бентежить вітер сни беріз біляві,
А дітки гублять сміх ясний щасливі.

Мудрує день, тепла хильнувши трохи,
Бо хитрий марець дурить, наче циган.
Танцюють голуби, як скоморохи.
Збігає час шалений, наче дзиґа.

В задумі сонце, не цвіте янтарно.
Його гніздечко давнє, та схололе.
Бо сірими нитками суму тайно
Павук дощу сплітає небо кволе.

14.03.2025
марець - березень

Не читайте мене по складах —
ще торую стежину до раю.
Недолугі роки́ зносять дах? —
В темні жмурки* з Альцгеймером** граю.

А можливо, мудріша за тих,
хто плюндрує життя ненароком?
За грудиною видих і вдих,
і душа, наче прірва глибока!

У очах віддзеркалюю світ
і кохаю найкращого в світі.
Зрію в небі — ясний самоцвіт,
у маляточку — сонце в зеніті.

У мурасі вбачаю — слона,
В білім лебеді янгола бачу.
І радію, що юна весна
уквітчає галузку тремтячу.

Хоч сьогодні нелегко мені
подолати бар'єри високі,
все одно я біжу по стерні
наздогнати літа синьоокі.

Жмурки* — дитяча гра у схованки.
Альцгеймер** — німецький психіатр.

18.03.2025р.

Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Писати не стану, не хочу, не здужаю,
В манері поетів Озерної школи.
Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.
Не чули про нього? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
Що в образі Вашім віднайшов призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.
Ви не повірите, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.
Для чого? Хтозна. А ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк
Не наважусь зізнатись у власній поразці, що
Моє протиставлення в оцих листах,
Давно, як згубило своє призначення,
Зійшло у самотність,
Не те, що у Вас:
Від міста до міста.
До нового моря
Веде за собою незвіданість долі.
Де пишеться книга,
Іще невідома
Де пишеться казка, роман, не сповідь...
Але зі словами:
Опівніч! (О, боже, як скоро!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра, кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
Або до колись.

29.02.2020

Французька історична драма «Фаворитка» із Джонні Деппом у ролі Людовіка XV відкрила 76-й Каннський кінофестиваль.
До речі, славетний голлівудський актор та музикант потужно підтримує Україну. Так, під час концерту гурту, з яким він виступає, на великому екрані транслювалися синьо-жовті кольори…

У Каннах овація:
Джонні Депп - король
Людовік П‘ятнадцятий…
Королівська роль!

2025 рік

А жлвті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Будь меткий, не дуже п’яний,
стримуй звісний потяг,
й не плети дарма романи
в мазаних чоботях.

Не шукай дружину в хату
гарну та кмітливу,
а знайди дурну й багату
(звісно, не сварливу).

Як зібрався на зальоти
до краси-дівулі,
всі напруж свої чесноти –
і не їж цибулі.

Ві́но все отримай з тестя
бу́дь-що до весілля
(бо забуде благочестя,
перебравши зілля).

Щоб не скоїти дурницю,
пильний будь спочатку,
не кохай одну дівицю,
а кохай громадку.

Як цілуєш дерзновенно
наймичку удалу,
позирай, щоб наречена
раптом не застала.

Не бери в дружини жінку,
що від тебе дужча,
бо інакше – битий дзвінко
будеш неминуще.

Не журись, що наречену
незугарну маєш,
обійматимеш щоденно –
то і покохаєш.

Перед шлюбом, козачино,
май аероплана,
щоб втекти, якщо дружина
випаде погана.

Не бери довготелесу,
бо в таких стосунках
є ускладненість процессу
ба й при поцілунках.


(2025)

 
Хтось казав що
все нагадує зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Є легка стрімка дорога
Від Істсайду через парк
Щоб чарівно прогулятися
Напряму
Або сідай оце в автобус
Як дощі, чи холоди
І звірята порадіють
Тобі, ну
 
Щось говорить
Всюди начебто зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Де мавпи є правдивий люд
Жирафи не прості
І слони, хоча мовчать
Йдуть із добром
Орангутанг скептичний
Щодо перемін у клітці
А сторожі все б у чай додати ром
 
Зебри – реакціонери
Антилопи – місьйонери
У голубів секретний план
У хом’яків конфліктний стан
Чи не фарс?
 
Завітай-но колись
В зоопарк . . . 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дорогі друзі!
Цей вірш написано 1998 року. Трохи редагував Павличко. Я співав сам цю пісню, бо і музика моя. Але нині переозвучив.Яка ваша думка?
https://youtu.be/gLMGkDrnh4s
Є ще інший варіант. У роковому стилі.

У трясовинні ханжеських боліт
Куди не йди – етичні перешкоди.
А тяга до найвищої свободи
Мене веде за мріями услід
У той нецензурований політ,
Де я прославлю плотські насолоди,
А не земний сезонний пустоцвіт –
Про літо і літа́ щемливі оди.

Це саме те, що нас не обмине.
Та краще є, що здібне схвилювати –
Балади про тілесне та хмільне,
Коханню безсоромному присвяти...
З болота догукалися мене –
– Ти збитий льотчик, варто не літати.

abba abab cdc dcd

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї