Село поснуло в ковдрі снігу.
І люди сплять. Зимовий сон.
Тріщить під мріями, мов крига,
пустий застиглий пантеон.
Джерел шукає для натхнення
і снить окриллям, розпина,
нічна пора в попереддення,
і смутком поїть тишина.
Шепоче полум’я і сипло
в каміні гомонять тріски…
Я відчуваю суть охриплу,
що шлють з небес мої зірки,
що кида сонце квантом світла,
що яв народжує, не сон,
і проникає… вже проникла,
до мого серця крізь аксон.
І вже з’явились на престолі
шляхи для зречень і прощань,
лише думки, ще голі-голі,
пірнають в океани знань,
де зрозуміло - суть не схопиш,
дилема вічна – ти – дитя!
І як знайти потрібні тропи
у хащах світосприйняття?
А світу спати, скільки, зимо?
Із душ не вирвеш віршем зла…
Хоч серпантиново й незримо
світ Божий ллється до чола.

7.02.2012

Зимо-ворожко, покинь свої чари!
Довго ти вчилась свого ремесла?
Як же вітрів розпустила отари,
нащо ти стільки снігів принесла?
З жмутків-мішечків добувши чаклунство,
зимо-чарівко, ти сієш навкруг
біле чар-зілля. І без опікунства
кинула десь аквілонових слуг.
Зимонько-акко! Хурделиці люті
не випускай, не лякай, не морозь!
Стогнуть річки, що тобою закуті,
навіть хмереччя від страху сплелось.
Змерзли, застигли у білім полоні
ліс і поля. В кучугурах міста.
В шапках авто – схарапуджені коні,
ледве повзуть, хоч і траса пуста.
Сумно зміїне насупивши гілля,
свідки Перуна – прадавні дуби,
грузнуть в снігах, у судомах. Розкрилля
згадують літнє й зелені чуби…
Зимо-мольфарко, спини чарівництво!
Йди відпочинь, королево-печаль.
Доста! Дістало твоє ремісництво.
Стрітення нині. Збирайся у даль.

7.02.2012

Вони падали,
як падають важкі камені
з пліч або душі.
Як падають і просять: "не душіть"
надламані крила, як падають,
коли вже стояти несила...
Як падають промені краплями миро,
як падають, щоби здійнятися вгору
з темної, ніби коси, дороги.
Вони падали...
І омили Йому ноги.

Регоче пращур -- щулиться душа.
Ти й сам смієшся, як і всі подібні...
Вставай вже! Умивайся, поспішай!
Питай, хто крайній в черзі до обідні...

Все швидко пролітає. Миті!
У стінах діри, проломані чолом.
В них зяє місто, часом вбите,
Загублене, як істина, десь між

Добром і злом.

Все швидко набридає.
Квапливість,
Успіх – добре замасковані тенета.
Класичний труп у тісній ванній.
Життя людей ламкіше очерету!

Нас зустрічає перевертень-місто!
Немає сенсу шукати початок,
Але він був
В обіцянках, у правді і піснях,
В шляхетних девізах, печатках!

Університети, занепале “cogito ergo”,
Крамниці, салони, кімнати кави і діла,
Маршрутки, заводи, агро, енерго,
В’язниці для духу, вязниці для тіла...

У плямах хмар, промінням змитих,
В кістках, хрящах, у мозку бубонить,
У сірих днях, ночами зшитих,
Щоденне їсти, пити, “не болить”…

Йде сніг, скрегоче крига, -
Це рік тому? –
По вулицям слизьким,
Надломаний, розчеплений шаленим бігом,
І якщо п’яний – нема різниці,

Де і з ким.

Сьогодні вранці було зимно
Зимова зимна заметіль
Заколобродила повільно,
Вилизуючи весь свій біль

Біля вікна, надворі, в хаті
Один лише єдиний сніг
Лиш двірники такому раді
Тепер робота є для них.

І на душі аналогічно –
Десь мінус двадцять, аж десь так
Холодний сірий ранок звичний
Ламається об дня кістяк…

Льодяно струменить до серця
Усе несказане й старе
і світлі крижані озерця
сліди лишають де-не-де.


21.01.2011

Ти обіцяв не танути весною.
У мінус двадцять крига, як із криці.
Ця заметіль із запахом кориці
Голубить небо хворою рукою.

Хвилює сон мережаний укотре.
На рану ранок дихає морозом.
Ти обіцяв не гніватись. Прогнози
Ще не такі безвихідні і мокрі.

На крок позаду біль. Ця біла вата
Не залетить в зачинені віконця.
Ти обіцяв не танути від сонця.
Суворих зим попереду багато.
6.02.2012

худ.Я Саландяк

Якби я маску зняв з лиця,
то я би плакав без кінця,
пресвітла сталась би година
любові Сина
і Отця.

Пресвітла сталась би година!
Єдино - наслідки й причина...
Єдино - смерті і життя
найвірогідніша личина
відкрилась би для сприйняття.

Єдино - смерті і життя
хвилюючі й невпинні
летючі відчуття
й віддання голубине -
якби я маску зняв з лиця....

Якби я маску зняв з лиця,
то я би плакав, плакав, плакав. ....без кінця!
до 2000

Знов твоє нове фото
на ві кей ком
а у мене лиш чашка зі сніговиком,
що про тебе нагадує,
згадую...
Ту безмежно чарівну райдугу
твоїх посмішок, поглядів, слів,
які пропустив...
Навічно?
Достатньо трагічно.
Ставлю лайки до втрати свідомості,
в тупій невагомовсті
цього сайту...
І крізь важкість опущених рук
сподіваюсь на звук.
Тук-тук...

Я все віддам, щоб знов тебе побачить.
Щоб знов зустрітись поглядами очі в очі...
Щоб знову пестити твій ніжний стан дівочий.
Для мене досі це аж забагато значить.

Я все віддам, щоб знов тебе почути.
Як ти шуткуєш, як смієшся, як співаєш...
І розповісти щось нове, чого не знаєш.
Тобі потрібним бути, це відчути.

Я все віддам, аби з тобою знов зустрітись.
Щоб ти сховала носик у моє плече...
Відчути жар від губ твоїх, що так пече.
В твоєму теплому промінні розчинитись.

що розказати тобі, подруго давня Лиско
як ми пливемо дружно наче німі кораблі
приходжу додому як із прийому дантиста
заварюю чорний чай –чорний як Сомалі

цей чоловік як куля –дихає поряд –палить
сумує за братом - не мерзне і не кричить
буває бере на борт і вчить мої пальці плавати
і вії мої засинають коли йому не дощить

вже звикла що маю раніше вставати
зовсім уже не спиться в хвилини його повстань
прилизувати волосся щоб не здаватись патлатою
вміти ловити подивом мову його і дах

і не морочити голову з ким він навіщо і де
голими грітися коло каміну й кіношних драм
удвох любили з дитинства абрикосовий клей
я його ще і не знала а він на мене чекав

Заперты окна и двери.
В доме не видно огня.
Я в расставанье не верю.
Не уходи от меня.
Не оставляй мне надежду
В худеньком теле письма,
в росчерке строчек и между,
в чувстве, что сходишь с ума,
в знании, что на закате
сердцу не место в груди...

Всех нерасставшихся ради,
В прошлое не уходи.

Люблю широкі я простори
Могутню велич наших гір
Ясну блакить, що бачать очі моря
Лани безкраї, радують нам зір
Люблю я дощ в осінню пору
І парасолі наче в ряд
Куди не глянь, вирує все довкола
Дерева в лісі, аж горять
Коли у літню теплу днину
почую пісню солов'їну
У мить її я полюблю, в душі ту пісню притаю
ЇЇ я гімном заспіваю, у полі серед колосків
Для мене краю кращого немає,
як край життя моїх батьків.
Люблю зефір пухких хмарин, без винятку люблю тварин
Це все, як можна не любити?!
без цього, як на світі жити?
Це все є наша Батьківщина
Чарівна, люба Україна.

Ох, морози, так морози,
а сніги які в зими !
Світового потепління
щось не бачу я...
А ви ?

Мо’ й глобальні перспективи,
як відверто, казочки.
Я так думаю, панове.
А які у вас
думки ?

А стандарти міжнародні,
хіба з Божої руки ?
Зовні ніби благородно...
Ближче бачили
чиє ?


Не мовчіть.
Назвіть – нікчема.
Можна – антиглобаліст.
Та чи зникне суть проблеми,
як дух злоби нині скрізь ?

06.02.12

Судини днини стискають скроні,
величний вечір пантрує сильних;
мов серце, церква; до Паски – сто днів;
зірок сплеск; місяць, немов косинець;

ромашки марші – гримлять медвяно;
червоні коні в яру ржуть ницьма;
горить скажено фортепіано;
спинися, Йсусе, дасть жаба цицьки!

Сховалось літо снігам за щоки;
лід крутить небом, мов циган сонцем;
усе минеться, крім Слова; що ти
про день цей знаєш, годину? оцтом

втамовуй спрагу; Ілля все бачить…
Кривавить «Сад Гедсиманський»! Вирок:
любов: «лама савахтАні»; краще
змасти на похорон тіло миром…

з вуст меч виходить, на стегнах ймення:
«Царів Цар». Пий молитов здоїння,
тіла їж тисячників; явлЕна
земля і виголос «Україна!»

1.
біс
на біс
на босу ногу
з пекла вибіг
на гопак
гупу-тупу
головою
мов орда
пройшла
тобою
аж зачавкало
опак
що зліпався
із душею
від замісу
Божих спроб
постарів
позабивався
трохи небом
більше склом
звуком оммм
надій розбитих
не опак
а в серце тромб
вічні я
добро
зі злом
сперечаються
як жити
доки
тромб
в дорозі
до
там де є
чому боліти
там де
мітлам
не летіти
повторятись
ноті
до
де вагітне
світом
слово

2.
басом затягнув
розмову
не дихнути
зайвий раз
демоне
ніде мене
ти не зрушиш
без образ
в мене
серце
в образах
в мене
людно
і краса
відбивається
небесна
відбувається
чудесне
я
ще сто разів
воскресну
поки ти
зготуєш
квас
на вороже
ворожіння
на ножі
розбудиш
тлінність
втнеш
душі
земне
коріння
я розсіюся
зерном
надархангельским
і сном
першим
про людину
з глини

3.
хай у пеклі
стане синьо
ти важкий
на слово
нині
я його
за бари
я йому
мольфаре
раз важкий
то плюнь
в графу
кинув біс
мов ніж
у спину
вогнепальне
тьфу
і вона
затліла
і віршем
згоріла
залишився
яв
я
у небо
фур
і скидаю
синь і
квартирую
в свинях
нагле
бісовиння
хай пече
чортині
ратичне
ходіння
до води
до згуби
біса
доведу

6 Лютого 2012

Пливуть рядки у димі сигарет,
І присмак ностальгії в чорній каві…
В дуеті з ніччю пише він куплет,
І ноти ллються світлі, нелукаві.

Романтик сивий – серцем молодий,
Поезії своєї вірний лицар,
Без віршів він, як спраглий, без води,
І знову в зорепад йому не спиться.

Капризні рими, титри без кінця…
Зірок безодня, як відкрита рана
Болить у серці. Дивна мука ця,
Як гостя та зваблива, хоч неждана…

Сумні рядки і тютюновий дим,
І мрії, що не вилити словами…
Я посумую в унісон із ним,
І залишу три крапки між рядками…

Не наступай, селезнику, уточці на крильця
П. Чубинський

Качку і селезня гойда Ізар бурхливий.
«У путь яку несеться пара ця надвечір?» –
Питаю в прибережних верболозів.
Лиш «котиками» знизують:
«Спитай у сосон. Зі схилів їм видніш».
А сосни засніжені шапки скидають
І, нахилившись, самі вдивляються в потік.
...Отак би ми ще довго зачудовані стояли,
Якби на повороті(принаймні так мені здалося),
Селезень не обізвався на прощання:
«Зумисне лишили ми і харч й качине товариство,
Аби нарешті побуть удвох насамоті.
І байдуже, куди нас занесе потік.
Хай і на край світу».
...І я благословив закоханих в дорогу.

Когда я снова стану собой
Чернил достану, не буду плакать,
Корда прольется струей косой
Вдруг серебро на глухую слякоть

И озарит глубину души
Таким неверным, но теплым светом
Тогда вдруг я наконец пойму
Зачем мне и для чего все это.



2010 рік.

Січневе небо дивиться в вікно,
Та зір не видно, і в душі - смеркання.
Не знаю, чи нарешті це воно,
Велике, світле - може, це кохання?

Багато у цього чуття епітетів
І прославляють всі його без меж
У темній я кімнаті – шибки вибиті
І тіні обступають – не дихнеш

Чому гидке протиставляють гарному?
За лебедя не гірший ворон..
І корячись фатуму нездоланному,
Жахаюсь, опиняючися поряд.

2003 рік, січень

Нас підганяють ті, що йдуть слідом за нами,
Туди, де хижо ремиґає паща ями.
На цій путі коханих лагідні цілунки
Від приступів журби приводять нас до тями.


06.02.12.

На їх обличчях – туга, мов печать…
Вони не плачуть – звиклися й самі з цим…
Жінки, які все терплять і мовчать…
Чи хтось в раю поступиться їм місцем?..

Зірки у небі неозорім
Так схожі формою і змістом…
Вони – як розсипи історій,
Що вкотре мусиш оповісти.
І навіть пам.яті не досить
Згадати вкрадені сюжети…
Дитинство зріле тільки й просить --
Щоб залишатися ПОЕТОМ...

ТИ ЗНАЄШ... ТИ КОХАЄШ...

Ти знаєш
душі моєї всі джерела і глиби́ни.
Ти граєш
на струнах серця і вночі, і в днини
Й танцюєш
на ві́стрі леза гострого життя.


Здіймаєш
між тихих вод ти водограїв спі́ви
Й палаєш
вогню багаттям і в потоках зли́ви
Пустуєш
ніжністю, пірнувши в забуття.


Кохаєш…
ти любиш так, ніби шукаєш віри.
Пливеш-втопаєш
в обіймах, що не знають міри
Й даруєш
мені п’янки́й смак сво́го почуття.


Павло Гай-Нижник
6 лютого 2012 р.

Дідусь низенький, кволий, щуплий,
Ліс озираючи навкіл,
Казав мені: - "…отут у дуплах
Знаходив мед я диких бджіл.
Могли б засвідчити гіллясті,
Якби уміли це, дуби,
Що на іглиці попелястій
Колись тіснилися гриби.
Суниці влітку червоніли,
Між різнотрав’ям рясно скрізь,
А нині ліс закіптявілий
Мене доводить аж до сліз.
Не чути як довбає дятел
Сосну безвинну цілий день,
Зате сміття кругом загати…” -
Казав дідусь без теревень…

02.02.12

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

У бабусиній хатині –
дві кімнати, кухня й сіни,
тепла грубка, стіл широкий,
і... легенькі чути кроки.
Це бабуся встала рано:
будуть пироги рум’яні!
Із картоплею з грибами
пахне в хаті пирогами...
...Вчора ми ходили з татом
у сосну гриби збирати.
У хатинці з голочок
заховавсь боровичок!
Он сосна стоїть низенька –
там маслят блискучих жменька.
А із цими – справжнє горе:
ну й красиві ж мухомори!
Тільки їсти їх не можна –
це у лісі знає кожний:
білка, заєць і їжак,
навіть муха і слимак.
– Ці гриби – лиш для краси,
їх до столу не неси!..
Стежка-стежечка мала
нас додому привела.
Наша хата – майже в лісі,
заблудився мох у стрісі...
Сонечко вже за селом,
пахне затишно димком.
Борщ бабусин – смакота!
покладу під бік кота,
щоб тихенько муркотів...
Будем ждати пирогів.

2005

…ми неприкаяні з тобою,
моя самóто-сумотó.

Побудь сьогодні саме_тою:
мов ти – не ти, і я – ніхто.
Побудь подобою Бермудів:
мов я – не тут, і ти – ніде.

…згуби мене у велелюдді,
душа – сама тебе знайде.

2012

Забреду в осіннє листя по коліна,
Десь давно і щемно грає мандоліна,
Так далеко, що між тим не дні - роки,
Опадають, опадають пелюстки.

Музикальна і гірка моя родина,
Білі пальчики малесенького сина,
Мчать хвилини безупину, навпрошки,
Опадають, опадають пелюстки.

Ой життя мого розчахнутого рана, -
Поля золото, безодня океану,
Ігри щастя, бризи втрат і помилки...
Опадають, опадають пелюстки.



2008

яким би шлях не був а є моїм
іти мені ним довго і натхненно
і на вікні розгорнутий щоденник
плив по зимі як барвні килими

і я пливла по ситцевих квітках
і по руках твоїх до трему диких
я кращого й не хочу чоловіка
який не геній зовсім і не птах

солоний піт збирав з мого чола
цілунком пестив наче грів дитину
я павіддю лилась на сильну спину
тобі немов би першою була

і ти мене звалив ярким стегном
з під нього вже не віднайдеш свободи
пастельних звуків писані полотна
пливли із нами разом заодно

а завтра буде новий снігопад
мороз колючий що лютує здуру
я поночі крадусь в літературу
а ти за двох у снах саджаєш сад

А ти народився...
Просився! Просився!
У животі безсловесно
молився.
Збагнув,
що зустрівся
з можливістю буть, -
з клітиною злився.
І ти
НАРОДИВСЯ!


Зеленої парти майбутнє твоє
тебе зарахує до списку журналу.
Навчить, що знання тепер - понад усе,
що люблять за цифру високого бала.

Навчить...

Дівчатка у розвитку "швидші" своїх
за віком ровесників (всіх і одразу).
Навчить це, що згодом ти - тінь серед них,
що люблять "героїв" із старшого класу.

Навчить...

Майбутнє твоє нагадає про зле
"звання" бобиля українських традицій.
Навчить, що колодиця - жарти, але
любов - це царина сімейних традицій!

Навчить...

І ось "через шлунок" котрась із дівчат
запевнить, що ти їй єдиний потрібен.
Навчить, що коханий за світ у стократ,
що любить таким - не обтяженим хлібом.

Навчить...

Веселих обов'язків посаг тобі
тут перепаде з усього її роду.
Навчить, що є речі важливі в житті,
яких не любити - це зрадити вроду!

Навчить...

Напишеться раптом в одній із аорт
сумної статистики поклик уяви -
заявиться вперто і вчинить аборт.
Навчить, що і тут ти якийсь... кучерявий.


А ти народився.
А ти народився...
Навіщо
так гірко
молився?


06.02.2012

Світ поділився
На долі і касти:
На тих, хто краде...
І хто хоче украсти.

А хто вже накрав,
Що нема де дівати,
Іде в президенти,
Або в депутати.

У цьому немає
Ні краю, ні спину.
Вже скоро вкрадемо
І матір єдину,

І землю, і небо,
І блискавку з громом...
Вкрадемо для чого?
Аж нам не відомо.

Якось не важливо
Хто з заходу й сходу:
Свобода нам треба,
Щоб вкрасти свободу!

А потім сусідам
Плести вихвалясти
Про те, як зуміли
І горе украсти!

А хто як украв:
Як москаль чи як турка,
Як вуйко, як лях -
Одинаково - вурка!

Це ймення на шиї
Несемо без спасу.
Накрали без міри
І поступи часу.

А в новому світлі,
На новому місті
Показуєм руки,
Які ж вони чисті...

Свою клептоманість,
Яка ні від чого,
У себе не бачим,
А бачим у "нього".

То перш ніж когось
Крадієм називати,
Поглянь у люстерко...
Й учися брехати!

Святим прикидатись
Наука, що треба...
Якщо іще совість
Не вкрав сам у себе.

ні болю, ні щирості, ні каяття
просто дорога, тільки іти, тінь невідкупна
по білому снігу пише похмурі листи

може, жорстокість - віддати останнє
і так безслізно далі іти,
думка знесилена, погляд упалий
як не згубити себе, віднайти

холод рятує остиглі сліди
крок від біди, ... у біду, як в зорю
тихо порипує сніг під ногами
і не оскаржує долю свою

біль відболілий, зневірена щирість,
а каяття оминає зорю.
може, молитва - назустрічне слово,
може, ітиму, може... знайду

Бачиш кульку скляну, бачиш?
То, моя люба, січень.
Місяць наших з тобою побачень,
Місяць перших освідчень.
Все у кульці прозорій дивне,
Вигадано-казкове:
Затишна хатка і нічка зимна,
Місяцева підкова.
Кульку в руки візьмем обоє,
Струсимо ненароком.
Бачиш - сніжить, а наш з тобою
Січень триває роки.
2012

осень никогда не дышит водиночку.
она дышит насквозь.
через сердце. через лёгкие. через людей.
дышит сыростью и тоскою,
серым холодом, одиночеством
и рыданием головетвенным,
и туманами пеннодымными.
осень выжила. осень дышит,
разрывая сердца художникам
совершенством деревьев маслянных,
болью, трепетом солнца ясного
на рассвете и на закате.
криком птиц разрезает синее
половинами, четвертинами.
и людьми она забавляется,
вертит-балует лицоспинами.
разлучает одних на вечности,
а других пришивает нитями
губы в губы, и в пальцеслитные
заплетает людей объятия.
осень плачет слезами гордыми,
жалко падает на колени.
так бывает. пора болезненных
колебательных преступлений.

25.10.2011

А Вона малювала все фарбами
День у день жартуючи з межами
Кольоровими, свіжими барвами
Серед міста, бавилась з вежами.

А дощі, проливали сльози
були мокрими навіть спогади.
Вечорами гриміли грози
Парасольки ховали погляди.

А години летіли невпинно
Їй би встигнути все донести
по-дитячому й так невинно
Прокладає шлях до мети.

твои деревья – они живые
корнями сшиты с телами предков
а на страстную стволы бьют кровью
выходят лики

твои деревья – они живые
в их кронах птицы как инструменты
без дирижера на скрипке иволг
играет липа

твои деревья – они живые
окошкам в лица скрипеть готовы
кусают локти ломают руки
детей теряют

твои деревья – они живые
внезапно стукнут в пустые двери
и на пороге воды попросят
попросят душу

 
в суворий час не вартий дивозвуків
сердечні сестри браття винарі
на присний зустріч вищої зорі
вас поведуть не сльози не розлуки

вас не пойматимуть осяйливі жалі
на вірній сцені де ніщо не успіх
де вічна мить не важить & не мусить
& коні циркові лукаві та не злі

вас коливатимуть не танґо і не буґі
на хвилі хтивості & щиро простоти
& незбагненно безпонтовий стиль
палатиме пітьмі & звісне буде

вас береже александрійський герувим
& химеричний щем ранкової приблуди
карається крізь облуд & огуди
крізь величі мерців і неживих

в обітну путь о зброярі славенні
куди мовчать ліси де золоті джмелі
хмеліють в пелюстках сріблистих літ
святково неосяжному блаженстві




 

Будь-яке слово, вимовлене українською,
вже само по собі є молитвою за Україну.
Хлепчуть дощі чорноземну кров; Стуса місія:
щоб струмки пересохлі коню цілували знов гриву;

щоб кульбабу роса окульбачила й коників,
зачитавсь місяць «Виром» й згорів, як талант від горілки;
де мантачка й коса в конюшині потоплені,
і калюжа пасує ріллі, як нова сукня жінці….

Де співа’ пісню з вітром під храмом обідранка,
в словнику набрав слів, як бджола пилку в луці з ромашки;
хіть росте під коромислом з повними відрами,
булькотять вірші змістом крутим, як у глечику каша;

де по чорній воді місяць плига’ вивіркою,
кротовиння хова’ скупі сльози від посмішок щастя,
ґрунт на три метри вглиб коло хріну прогірклий.
Ти читав, Старий світе, «Марусю Чурай»? Начувайся!

золотого солнышка коронка,
дворовая девочка-дворянка,
за тебя, коленка-да-зеленка,
с небом воевала вся землянка

а теперь у маленького трупа
армия, нажравшаяся граппы,
смотрится необычайно глупо -
как король на именинах папы

что же, был же порох, был же вроде,
был запал и встали все к орудью -
даже ты, дитя, - не по погоде
наизнанку вывернутой грудью

но не стал последний довод веским:
огонечек захлебнулся воском;
гордости продрогшей больше не с кем,
не к кому - на поезде каносском

*

так не слышно плач в победном гимне,
так любовь неощутимо гибнет,
так, обняв, потом опустят руки -
не от ран сердечных, а от скуки.

тренос дедовой хаты

случилось: пусто всё со стен иконы сняты
с портретов прародня невидимо ушла
болит – и бьёт душа в тот колокол крылатый
что в храме на горе похожей на вола

случилось: бог поник в печной уткнувшись кафель
и плачет как дитя а изразцы горят
и плачет сквозь дождей туберкулёзный кашель
а изразцы вот-вот нутро испепелят

ведь хата словно бомж окошками беззуба
никто и не войдёт здесь не живут уже
и души прочь ушли деревьями из сруба
упал последний дуб – назад нельзя душе

на крыше полдождя – чтоб влажно стало венам
другие полдождя разматывают нить
но что-то голосит глухим вселиким треном
сидит на лавке бог не хочет уходить

Зима все така ж пихата,
Розпатлана й недоречна,
Як та міська божевільна -
До неї всі звикли, та…
Її би не помічати -
Оті загребущі клешні,
Незрячі очині більма,
Слизькі крижані вуста.

До неї би не ходити,
Порогів не оббивати,
Триває прозорий смуток.
То я? Та то все вона
Питає тебе – куди ти?
Святкує порожні дати,
Твої кільцеві маршрути
Обценьками розгина.

На неї би не зважати,
Та тільки вона повсюди,
У темряві запах миті,
Несказаності, безтям…
Як хоч – не тримайся хати.
Хто винен, коли ти взутий
У латане, зовсім літнє,
В таке незручне життя.

05.02.2012

На нитку вічності силяє час роки,
Збирає їх в намисто кольорове,
І діти виростають у батьки –
Оновлюється плем’я чорноброве.

На нитці часу сушиться журба,
Всихає біль, тьмяніє розпач й горе,
Ясніє сонцем далеч голуба
І урожай леліє вкотре поле.

Цю нитку дивну в руки не візьмеш,
Вона відрізком перейде крізь серце,
Майне у вічність, що немає меж,
Комусь відлунням з пам’яті озветься.

Я не знаю чим зайнятись..?
Я не знаю, що робить,-
За думками лінь ганятись,
Пропускаючи цю мить...

Я не знаю де подітись,-
І де в світі справжній Я?
Я зумів тут загубитись,
Серед "своєго" життя...

Я зумів тут заблукати,-
Й позабути де я йду,-
А потрібно йти до хати,-
І знайти свою Весну.

І знайти тут власний Вітер,-
Щоби хмари розігнав,
Щоб я зміг побачить квіти, -
Ті, які шепочуть в снах...

Щоб я зміг тут пробудитись,-
І до себе знов прийти,-
У рядках би залишитись,-
І дістатись до Мети.

Дякую. 29.01.2012р.

Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?

Осип Мандельштам

Безсонниця. Гомер. Ряди тугих вітрил.
Я судна полічить спромігсь до середини.
Цей довгий виводок. Цей поїзд журавлиний,
Що над Елладою піднявсь було колись.

Як журавлиний клин у рубежі чужі.
На головах царів божественная піна.
Куди ви пливете? Коли б то не царівна,
Що Троя вам одна, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – усе з любові діє.
Кого ж бо слухати? І ось Гомер мовчить,
І море чорнеє витійствує- шумить
І з гуркотом важким сягає узголів’я.

Осип Мандельштам

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

це спасіння мені –
зізнаватися серцю у холоді,
застилають сніжинки
прозорих річок голоси,
помовчи...
я втомилась
співати у білому золоті,
але ці кілька нот
не забудь,
до кінця допиши.

у пташиній природі –
ховати жалі під заметами,
на морозі не плачуть, –
нещадна зима до невдах,
тільки там, в небесах,
білий млин
розпорошує плетиво –
накриває крилатих від стужі…
а я ж то не птах…

кілька нот у чернетку
з моїми убогими римами,
у обценьках із льоду
холоне, німіє рука.
ти пробач, що живу
нескінченними,
довгими зимами, –
по-пташиному сильна,
та тільки
по-людськи – слабка.

Під склепінням любові, зневіри і мрій,
Під клепсидрами зрад, покаянь і дурману,
Всі потуги земні віддаєм боротьбі,
А для чого, для кого живем і вмираєм?

Якщо ціль не ясна і сумління мутує ночами,
Якщо п’ється той яд без вагань і прозрінь,
Як щоденно очей, тих що поряд, ми не помічаєм,
То де ж міра щоденних Творцевих терпінь?

Плинно котяться дні і згортаються ери,
Б’ють дошкульні дощі і засліплює сніг,
Ти достукайся серця сусіднього, більше не треба
І проститься задавнений, перший той гріх.

2011, грудень

Ще небо – віщий дивоптах,
ще безневинна Лета...
Моя любов – на трьох китах
одній тобі планета.
Давно сокиру кам’яну
в дорозі ми згубили.
Віддав я мідну далину
за алфавіт і крила.
Миттєво в Лету ширми код,
остання тайна – гола.
О як тоді крізь сон висот
світились небом чола!
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

перелицювати любов
не можна
клітка у тілі кожна
квіткою сохне
може
можна
насіння із цвіту
давнього
розвіяти серцем
щоби любов вродилась
перелицювати стару ж не можна