Метро- мчит поезд в бесконечность...
А прошлого совсем не жаль.
В тоннеле поселилась вечность-
Нетленной жизни магистраль.
Закрыв глаза, вростая в кресло-
Вмиг попадаешь в коридор:
Летишь в пространстве, мысль повисла,
И кто-то выключил "мотор"...
Вот остановка- дух выходит,
А тело...остается там...
Оно пристанище находит:
Спешит в "круиз" к иным мирам!
Душа согласна возродиться,
Но где найти себе покой?
Взлететь иль снова поселиться?
Или прикинуться слепой?

Я буду твоим голосом, Сердце, —
Скрипкой нагой,
Нотной рекой.
Я стану твоим лучиком, в танце —
Первой грозой,
Далью седьмой.
Капелькой Рая, в цветущей пурге,
Звонкой зурной,
Гордой волной.
Мудрой совой, в снов тайной тайге,
Дымкой седой,
Томной игрой.
Духом полыни, в истоме дорог
Тенью хмельной,
Робкой весной.
Ранью летуньи — стрелой на Восток,
Птицей шальной,
Вешей звездой.

"Він повернувся" –
на цьому кадрі стихає музика, тло темніє,
світло прожектора вихоплює – «хап!» – тіло у натовпі,
веде його,
ніби по місячній доріжці,
по цій осінній_аж_нереальній алеї –
до неї;

вона
плете із кленового листя віночки – пливуть за водою,
мовчить недоречно (неґречно), вчиться бути нарешті собою,
сни пригадує – як у них_золотих – півжиття блукала,
ткала і розпускала,
ткала і розпускала,
тка
ла,
ех, чернетка життя покреслена...
літер причинна кар-діо-гра-ма....

вона –
біжить, як ріка, до нього,
а донька – навперейми –
за поли ловить зі сну – "мама...",

маківка голосить,
горить
у її нічному волоссі,
а вона говорить до нього,
до себе говорить
досі:
«Досить».

Режисер-оператор, художник і каскадери відводять очі, курять, тягнуть резину…
Вже пополуднє,
Алея довга, як невідомо що,
Він пройшов лише половину,
Глядачі позіхають,
тиша, як миша, летить безголово у шпарку –
Шусть! –
шпарко.

Світло згасає, зачиняються двері –
І –
Химерний твій світ, Господи, із усіма ділами…
"Він повернувся" – вуаля, кінець першої серії…
А другу – «Вона упізнала» – дивіться опісля реклами.

Життя твоє завзяте триває пів століття...
Всіляких барв було в поемі існування:
Тріпав вітрець буття твоє "зелене віття",
Не оминув ні біль,ні гріх і ні страждання.

Всього було за цей невиправданий час!..

Роки летіли в вимір, де їм не відновитись,
Де не існує "меньш", і не долає "більш"-
Вони не намагались негайно зупинитись-
Вони злітали швидко, як правило,"хутчіш".

Ти мріяв бути гідом в приватному житті,
Опанувати слабкі риси святого неумільця,
Кохатися і бавитись в п"янкому забутті
І радістю пахтіть,мершій,по "самі вінця".

Але життя незграбно прероготиви внесло:
Руйнівні дикі засоби,всілякі перешкоди...
Ти мріяв, щоб душа твоя воістину воскресла-
І ти,таки, дістався з мінливим Небом згоди!

Одні горлають про любов
(не приймаки - сини і дочки!),
а при нагоді ладні знов
лишити Неньку без сорочки.

Для інших - сало й ковбаса -
мірила справжньої любові,
навіщо їм душі краса,
що розквітає в рідній мові?

А ті, собою горді, теж
Вкраїни "славні патріоти",
в любові вже не знають меж,
відкрили злу усі ворота.

Любов до Матінки - он ті -
на щиру нЕнависть міняють
до всіх без винятку братів,
що не "по-наськи" розмовляють.

А де ж та істинна любов,
якої Україна варта?
Та, що основа всіх основ,
палких сердець незгасна ватра.

Та, що очищення несе,
добра і правди зерна сіє.
Та, що Вкраїну вознесе.
Чи так любити ми не вмієм?

У скруті стежок необачно ми
Сьогодні зустрілися знов,
І стріча оця чи побачення
Неждано розбурхала кров.

Розсипано зілля, розгублено
У зелені трав і доріг,
І хтось посміхався розгублено,
І парк таємниці беріг.

Вдивлялися олені злякано
Каштанами мудрих очей,
І сосни про щось терпко плакали
Зіркам бурштинових ночей.

...Як білим навіється світові,
Замерзнуть дерева нагі,
Згадаю цей парк малахітовий
І губ твоїх вишні тугі.




2007. 2012.

Тихо-тихо сніжить,
       чи у пам’яті трунку,
Чи у континентальнім помірнім краю.
Я у купі конвертів, реклам і рахунків
Раптом почерк
       готично-стрімкий впізнаю...

І - ламаються руки,
       і - губляться рими,
І... замерзли давно в синьо-снах
       солов’ї.

Неприкаяну душу
       зціляє незримо
Те, що десь у снігах
               пам’ятаєш її...




12/28/2004

Дощ. Рядки снуються мляво,
Мокро сніг вчорашній тане,
Шепче квітень шепеляво,
Що терпіти вже не стане,
Що зима його паплюжить
І закони-бо ламає, -
Попусти їй, то недужо
Порошитиме до маю,

Онде вишні розцвітають,
І нарциски лебедіють...

    Весно, я тебе вітаю,
І спасибі за надію,
За дрібнeнькі білі квіти,
За рясні великі мрії,

Зацвітай, весна привітна,
і твоя присутність гріє,
Вже сніжок смішний вчорашній
Скімлить, як щеня забуте,

Дощ черемхою і рястом
Проростає в дні майбутні.




2001

плыву в сплетении мыслей реки
я всегда в Твоей жизни
предутренний стелится пар
и душистый предвиденья сладостный дар...
эта встреча была не случайной
в груди истомлено запел встречи паром
обнимает волною нежности ком..
в сердце радость
наша Любовь - твердыня, вовеки веков.
2012г.

ночі продовжили день робочий
дню скоротили робочий день
і ватнопадно душа сніготочить
з наповнених жмень до порожніх кишень

холод має ордер на дотик
сни ледь помітні, глухі й голубі
носіння під джинсами теплих колготок
вже встигло набриднути мені і тобі

період міграції мрій в нездійснення
період зітхання в відсутності слів
у мене ще є десь суничне варення
колись ти його скуштувати хотів

Не верте мне - смотри!
Наслаждаясь рекламой продуктов декольте, шепчите: возьми...
Признаний хотите, хмельного дурмана?ъ
Обещаний отрада и смешная цена - жизни ...
2012г.

Травестія пейзажу… Принишкли сонця
В рудих калюжах із завіконня.
Весна травніє своє законне,
Квітками мічене тче суконце.
Ми теж запгрейдились у декорі:
Змінили ролі, костюми, п’єсу,
Зійшли з акустики знов на п’єзо,
Змочились подумки в ситці моря…
Ми теж степліли і стали кращі
За нас вчорашніх: все менш публічні,
Все більш спрямовані по зустрічній,
Стійкі, терплячі…

…аж трохи лячно.

Але на правду, без травестії –
мій добрий внутрішній перфоратор
завзято свердлить дрібним стакато
цей стосунковий апгрейд стихії:
на вату ролі, костюми, п’єсу,
знімання звуків із деки моря
і на зустрічній крихке Amore,
яке у ребра нерівно б’ється…

Якщо приймаєш мене, як є –
приймай ударами…
Натщесерце…

Cонце встало над Україною


Сонце встало над Україною
розступились хмари
розвіялися по вітру
колоніальні чари

висохли уже сльози,
які лилися з народу
були ми безбатченки
були і без роду.

Колись давно мали ми
свою державу,
свою батьківщину,
навіщо Юрій заснував
о, ту Московчину?

Чи буває так у світі,
хтось може сказати,
щоби дочка стала старшою
і гнобила мати?

Пробудилась Україна
зраділи люди
відокремились уже
від старшої Юди

Не сядемо вже ніколи
з гнобителями на лаву
побудуємо в Україні,
ми свою державу.

Загубили державний досвід
люди - сараки
керують тепер державою
різні посіпаки

Владу від народу
украли юди,
Україна в колоні
ніколи не буде.

Підуть дощі весняні
змиють всі бруди.
загріє сонце над Україною
звеселяться люди!

Цей смак легенди - неповторне диво.
Це - таємниця з глибини віків.
З ним розумієш, що в житті важливо:
підтримка друзів і любов батьків,
а ще - кохання, що дарує крила!
Цей смак легенди - наше "Львівське пиво",
це - свято, що тобі дарує Львів!

Річка - до річки,
струмок - до струмка :
Так чоловік
задає хропака!
Чую, як жили
його стугонять,
я - притулилась
скрутилася в "ять".

Руку до мене
свою простягнув:

-Спи, мій котусю!
Ще не заснув?

Може, почнеться
кохання шалене?

- Пива принесла би
краще для мене!

Життя - це тільки переходи
на вищі рівні болю.
Як досягаєш, врешті, згоди
і з болем, і з собою...
так прошу - маєш новий ступінь
пронизливо-нестерпний!
Але живе, цвіте і любить
крізь біль - це серце вперте!

Міні-псевдоказки
волочу юрбі.
Маски, маски, маски
вигадав собі.

Господи! Зморився...
Ноша ж на руках...
"Черепу" навчився
не від черепах.


22.04.2012

Ви, пані, незвичайні,
Так чи ні?
Незвичні у стрімкім коханні,
І «так», і «ні».

І я в нестямі еротичній
За слідом слід.
Ви сексуально патетичні!
Під нами лід...

О, безперечна змова тіла!
Тілесна хіть?
На ранок, пані, Ви зомліли,-
Прекрасна мить!

трудно выразить словами тебе
что у меня сейчас на душе...
длинная дорога у нас впереди
как молю я Бога о встрече...
2012г.

я покажу тебе, красивая, рассвет…
плененный ароматом туи…
пусть тройка вороных
уносит «нет» -
какая мелочь,
нежным
поцелуем
я покажу тебе, красивая, закат…
влюбленных суету –
молитвы…
и музыку,
представь,
в три мега - ватт!!
и этот стих
вне берега
и ритма…
я покажу тебе, красивая, вигвам
домашнего уюта
прерий…
святая цель
космических программ --
тот Аист, что прилег
за дверью...
я покажу тебе, красивая, …
2011.

Я долго и бережно буду хранить
картины счастливого детства
и буду пожизненно нежно любить
тебя, уголок совершенства.

Куда б ни забросила эта судьба,
ведь ты все равно не отпустишь
плененное сердце тобой навсегда,
омытое трепетной грустью.

Роскошны сады, плодородны поля,
а ветры твои как летучи,
несясь и любуясь, ласкают, скользя
вдоль озера, стан твой могучий.

И словно висит над степной тишиной
лучистое колкое солнце,
своими концами играясь волной,
чарует и радует молча.

Моя дорогая святая земля,
губами к тебе припадаю
и скромно прошу, чтоб меня приняла,
когда я себя исчерпаю.

с. Криничное

Август 1978

(Збірник танка)

* * *
Граки лишились
У цьому місті сумному.
Будемо з ними
Зимою холодною
Мовчати…

* * *
Можливо тільки він –
Старий їжак колючий
Все зрозуміє
Коли не буде
Нікого з нас…

* * *
Все це - химерний сон.
Не справжнє все –
Тіні людей,
Ілюзія смерті.
Білий сніг…

* * *
Наші душі свічками
В темряву ночі
Очами повними сліз.
Він побачить -
Він зрозуміє нас...

* * *
Піду в білий світ!
Сірість світу пилюки
Остогидла мені…
Які стежини там
Сніги назавжди сховали?

* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…

* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…

* * *
Є люди які
Досі мріють
Про "досвітні вогні"!
В цій темряві
Хворого часопростору....

* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!

* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.

(Це не канонічні танка. Канонічні танка повинні мати розмір 5-7-5-7-7. Даруйте...)

Достойніші вмирають також...
Ісуса ж розп’яли -
За "гріх" до страти повели!
А ти за паном плачеш -
Пролетарем, вождем, святим?
Не тим, о, схаменись, не тим!

Утри сльозу, змахни печалі!
Чи варте тлінне сліз?
Навіщо пнути знов на біс
І лобизати палі -
Невтримної брехні фрагмент?
То - камінь, ме́ртвий постамент!

Хіба ж так мало в тобі Бога,
Що ідола жага?
Ілюзія - чужа, нага,
Скровавлена дорога...
О, схаменися, поготів,
Вже натерпілися вождів!
(21.04.12)

Несхильний до нудьги,
втікаєш від буденного.
До списку поіменного
"Моєї тут ноги..."
ти втечу занесеш.

Несхильний до нудьги,
ти - в пошуках прекрасного.
Об'ємом тільки вчасного
виводиш сам круги
безкомпромісних меж.

Несхильний до нудьги,
картаєш брак відсутності.
"На всю котушку" скутості
вдаєшся до снаги
своїх наступних спроб.

Від образу нудьги
не бачиш очевидного:
у скибі хліба житнього,
що надає ваги
твоїм численним "Щоб", -

прихильний хлібороб.



22.04.2012

Нет ничего вечного на Земле, кроме Любви и Мира.
Жизнь без Любви - эта сила греховна.
Поройся, народ, в своих лахмотьях,
Белая одежда всем готова.
2012г.

Зустрілись випадково. Розминулись...
Здалось на мить: уста твої здригнулись -
щось мовити... Та ні, таки здалось.
Все - як колись. І все ж, змінилось щось...
У почуттів незмірній глибині
вже не клекочуть магмою на дні:
ні розпач, ні розпука, ані жаль.
Лиш пам'яті хитнулася вуаль,
війнуло прохолодним вітерцем,
я істині поглянула в лице -
судилося коханню догоріти.
Не знаю: сумувати чи радіти?
Стримить в душі, мов брила кам'яна, -
вина...
Нараз думки на здогаді спіткнулись.
Спинилась я. І ти сповільнив крок
тоді, як здогад втілився в рядок:
"Ми в просторі і в часі розминулись..."

Безвісти, нарізно в терпінні,
Чекати, сидіти і сивіти? - Ні.
Ти, гори і море, хлюпають хвилі.
Дива трапляються в житті,
Воно вносить корективи свої.
Намагаюсь бути готова до всього, завжди.
Іду по гірній духовній стежині.
Ця кам'яниста стежина веде
Крізь чудесні квітучі луги.
Вона стала для мене
Найпрекраснішою дорогою Землі,
Найсвітліші серцю досягаю вершини.
Щира дяка за все,
Що даєш чи забираєш Ти,
Слава Тобі, Господи!
2012г.

Загубилася між вітрів,
між стихій небезпеки жити...
Запал юних років зотлів,
спопелів стиглим жнивом ситий.

Полонянка чужих світів,
бранка волі комусь годити,
у душевну тремку наготу
запеленана, оповита.

2012

Мой друг не связан с гонораром
Слушок…
Слушки, мы знаем, точно – даром…
Урок –
Не надо тратить умо-нюни…
Он не Есенин и не
Бунин...
Но
есть еще к другим
вопросы…
оклеветали ведь?
найдем и спросим...
2000.

Якби це був ти! Якби це був ти! Ти...
Так солодко зорям дрімати на віях неба.
Не спати. Місити терни і солоні світи
на довгій
на вічній дорозі
до себе.

Горбатий годинник скидає часУ машкару,
крізь кірку снігів проходить зелений подих.
Прийди... Я для тебе червоні сонця зберу,
розсипані рясно, мов ряска, по темних водах.

2012

Зайшов на серця головне меню,
Аби довідатися про платню
Небес, які не раз мене корили
За недохват душевного вогню.

21.04.12

Життя - то сонця оксамит,
Тепло долонь, твоє кохання,
Це стук пегасових копит,
Голодний потяг до пізнАння,
Клубок непройдених доріг,
Вокзал надій і сподівання.
Життя - то Божий оберіг,
котрий виповнює бажанням,
Ріка непізнаних глибин,
де кожен раз - палке змагання.
Нам не спинити часу плин,
Відкиньмо геть усі вагання.

…он памятник себе
как атеиcту
из бронзы…
какое дело вам!?
та боже упаси!
а уж когда
там певчие
и… риза
вот – вот…
вот с этой буковки:
иже еси…
2003.

Любе серденько жіноче, ніжн0єдине,
Не гадай, - знай : Я кохаю тебе.
Й дуже-дуже сильно.
Але всеж плазувати не вмію.
Зрозумій же мене, зрозумій.
2012р

Система робила нас слухняними,
Та є в нас Божі непослухи...
Україні ж не личить бути заржавленій...
І нашим дітям не ходити старцями системи.
2012р.

Положення у просторі – міражне,
вагоме у конструкціях біди.
Деталі, наче зайди епатажні,
і контур – самогубцем золотим.
Обличчя вмиті пензлями утоми.
Мов карма, перехрестя штрихувань.
О жах, о жаль – ми правильні заломи,
де світле й темне – врубелівська грань.
І так очам далеко до картини –
ескізні вимір, поклик і виток,
і ще любові оклики не гинуть
у чарівному розсипі крапок...

2012р.

Художник Ярослав Саландяк

ДАР

Свою руку тобі без вагання подам
Щоб не зміг ти зі шля́ху звернути.
І плече своє в поміч для тебе надам
Щоб ти встиг в далечінь зазирнути.

Свою спину підставлю я тво́їм ногам
Щоб зумів ти вершин досягнути.
А ще серце своє у пожертву віддам,
Щоб навчився ти Тайну збагнути,

І любов в подарунок без жа́лю додам,
Аби Вічність ти взнав, яку годі забути.
Я життя без останку тобі передам,
Щоб ти спробував смерть оминути.

Павло Гай-Нижник
21 квітня 2012 р.

Каждый день Моисей разбивает скрижали Завета.
От бессилия слаб, он не может понять и принять
То, что варится в нас, переварит в табу и вето.
А скрижали Завета превратились давно уже в кнас.
-----------
кнас (иврит) - штраф.

Схоро́нена од відчаю невміло...
Круки голодні , плутання небес...
Сережка болю роздирає тіло -
Відмовчаний у паморозь ідеш.

Останній погляд - скорене свічадо.
І дим осінній чи гірка вуаль...
Розірвана міжструнно серенада
Відхлипує, мов тріснутий кришталь.

Не повернути, вічне не допити!
Провалля істин – тіні невидінь...
Од відчаю не вміла вборонити
Очей небесних… Гасне голубінь.
(20.04.12)

Я в тебе - мы всегда вдвоем.
Ты и я - в одном,
Это магический ритуал -
Ты во мне, Живой Воды родником...
2012г.

Не зовеш, ачей забула:
Дні минулись весняні.
І надієчка сутула
Вже давно не на коні.

І тривожить ока просинь
То волога, то туман.
Дуже жаль, що пізня осінь -
Найпечальніша з оман.

Правда, сонечко ще гріє
І душа зліта увись,
І не стерлись крила в мрії...
Все, як в юності, колись...

20.04.2012

Твоя любов оживляє мене в душі,
Вона - Джерело Живої Води.
Трагічна доля чекає тих,
Хто зраджує чистоту святості її.
2012р.

было фото у меня,
а теперь их - два.
не остепенюсь, не смогу просто жить...
я не могу не мечтать -люблю тебя.
2012г.

Утомлений день
Під серпанком ховає обличчя,
А десь, поміж шОвкових штор,
Народжує сутінки вечір,
Між ними блукають фантоми бажань,
Зустрічей, сподівань.
Витанцьовують танго пальці,
Вимальовують па у танці,
І летять в електронні скриньки
Поцілунки, серця, картинки.
Заблукає в сутінках втома,
- Ти вдома?
- Так, вдома...
- Я чекала...
- Я теж...
- Кохаєш?
- Без меж!
Замріяно вечір
Сховає у сутінках знайдену тайну,
Два серця,
Що б'ються в режимі онлайну.

як дощова краплина плину я плину плину
перетікаю межі там де зійшлося клином
змилуйся ані руш
небо темніє синьо вирва у серцевині
сходяться трясовини
хто сказав що повинні
і не жона й не муж

в передсвітанні світу вітер вологий вітер
сміє зухвало сміти бути несамовитим
мяко тремтить імла
сон_це у верховітті сходить гарячим квітом
золотом шкіру шито
плутано свідчить літо
поки згорить до тла

Я під впливом твоєї любові,
Можу бачити інші світи...
У приватній душевній розмові
Розкувати мене маєш ти...

Я,забувши свою вихованість,
"Несенітниці" буду "морозить".
Відчуваючи серцем обраність,
Римувати вірші,навіть, прозу.

Зазираючі в сяючі магієй очі,
Я напрочуд буду здивована,
Бо освідчення млявить до ночі
Дуже вмілими стислопромовами.

І вуста твої, медом намащені,
Прикували мене своїй ніжністю.
Я фіксую в душі всі ці враження,
Насолоджуюсь твоїй пристрастю!

Цілковита симфонія Всесвіту-
Неосяжна безумна рапсодія!
Блискавичне свідомлення льоту-
На зухвалу вечірку пародія!

Мозок наче куди завалився...
В голові захмілілі прозріння-
Ти на мене з любов'ю дивився,
Як на небіжне миле творіння!

Казка ця не здається оманою:
Бо при всьому упадку свідомості,
Я себе відчуваю тобою обраною-
Королевою дивною білої масті.

Дождь взмылит краски и распенит лужи,
Отбарабанит четко сумрачную дробь,
Нагонит в наш уютный домик стужу...
А нас согреет вера в извечную любовь.

Она,посапывая носиком в кроватке,
Спокойно спит: то вдоль, то поперёк -
Сынишка маленький, комочек сладкий,
Такой прикольный, славный паренёк!

Твоя улыбка и мои пытливые глазёнки -
Всё в нём соединилось нами навсегда:
Взгляд хитрый из-под длинной чёлки
(В его-то небывалые счастливые года).

Всего-то и забавы пока чудик мал-
Прижмусь к его румяненьким щекам,
А то взмахнёт "крылами" - и пропал...
И будет лишь являться к старикам.

Став люльку річки на світанку смокче,
Туманом сизим пахкає у лози .
День тре рожеве видноколу очко.
Вітрець за гонами таїться зозла.
Квача в зелене умокає квітень,
Мете з лугів журбу осінню трухлу,
Щоби стеблом небавом тріпотіти,
Метеликом злетіти легкодухим .
Землиці лоно, спрагле насінини,
Чекає, перелоги розпростерши .
Озимині волошки сняться сині,
Плодами марять за селом черешні.

21.04.12

…І до чого тут – «щось..?»
Ви по суті питання
задавайте. Про все!
Я на всі відповім!
Тільки друзів – не зраджу.
Себе ж – як завгодно…
Приготуйтесь до бою –
на справжній слем.
…Поцікавитись? Можна!
Відкрита тема:
бо – не вірю, не знаю,
живу та й квит!
Вам потрібні слова,
чи мої тотеми?!
Чи таємні розмови
у світ..?
Я – щаслива! Не знали..?
Спитайтеся в люду:
чи когось я образила..?
Ні!
Бо – не мертва – жива
і живу –
без концепцій, прелюдій…
Як і варто –
з молитвою
на вустах!

В майбутнє йду з оглядкою в минуле.
За мною йдуть натомлені роки,
тривожать серце, зболене і чуле
до зла й добра. Відверті ці рядки
добром і злом наповнені до краю,
одначе зло йде осадом на дно,
а те добро, що мав колись і маю
в цю мить, сплива до світла все одно.
Добровода змиває всі злобруди:
сумління чисте, совість – мов роса
пречиста. Тож прошу вас, добрі люди,
творіть добро і вірте в чудеса!

2010