Час вдягне перуку,
Замаскує жаль,
Втримає за руку
Зимну, мов кришталь,
Відстань розірветься,
Трісне, наче шкло...
В серці розіб ється
Сенсорне табло.
Відстані між нами
З´єднує фейсбук,
Відкриває брами
На межі розлук.
Наше небо просить
Плату за озон.
Час триває й досі
Дивлячись свій сон.

2011 р.

битися битись чолом до стіни
гучно горлати лякаючи сни -
досі про них ти не чув і не знав
мабуть весна

гризтися згризти простий олівець
ним проштрикнувши півкартки сердець -
вдача в амура твого навісна
мабуть весна

серед старих буркотливих руїн
раптом у ЖЕКу зустріти Її
не дивина - це планета тісна
мабуть весна

Моя ласкава чарівнице,

У цю студену зимню пору

Впусти мене зігріти порох,

Що, кажуть, є в порохівницях.

Я вже знімаю рукавиці,

Моя ласкава чарівнице.



Впусти, бо порох загориться,

І хай почервоніють лиця,

Натхненна любощів кринице,

Ти прагнеш дотику мого,

Ти хочеш, як і я, того ж…

Впусти, бо порох загориться.



Моя розпуснице свята,

Твоєї стиглої любові,

(Я це просив від мощів Йови)

Так прагне плоть моя, горить,

Тобою марить кожну мить,

Моя розпуснице свята.



Відкрий ворота насолоди,

Маленький вхід у вічний рай –

Ключі у тебе, не в Петра!

Давно мій кінь так не стояв –

Яка ж гаряча тінь твоя!

Відкрий ворота насолоди!



Ну дай мені пораювати,

Тебе піднести вище хмар,

Серед русалок і примар,

Серед реальних Муз і Мрій

Ти краща, сонячна – повір!

Ну дай мені пораювати.



Цілуй мене й мого коня,

Моя спокуснице щаслива,

Шаленства непоборна сила

Тепер мене тобі дала,

Мій кінь кусає вудила –

Цілуй мене й мого коня!



Моя розпуснице свята,

Моя ласкава чарівнице,

Впусти, бо порох загориться,

Відкрий ворота насолоди,

Цілуй мене й мого коня

І дай мені пораювати,

Моя розпуснице свята.


09.02.2012

Не витримує натиску протипожежний щит,
мережеві маркетинги б'ються за душі грішних.
Йде колона не в ногу, та чується, як тріщить
механічний ефір усіма іменами Крішни!

Той_що_в_райськім_саду - якщо є ти і є той сад! -
блудний батьку, явися у цих неземних екстазах -
чи ж не діти твої ми нещасні: Маркіз де Сад,
Енді Ворхол, Сафо і римуючий Захер-Мазох?

В петлі Мьоб'юса склеїш тернисті чиїсь путі,
щоб подвоїти кола, та тільки чи варто, Отче?
Розіпни мене краще на ліжку - не на хресті,
щоби я не дізнався - чи( )є відчуття солодше?..

2012

Багатству - зась, у шию спокій.
До світла мандрів і осонь!
Оса і небо карооке
у ніч, у сни з моїх долонь.
Я зблиск і темінь, дух і схима,
каркас вітрів, зорі рядно,
дрімота й муза невтолима,
давно пролита у вино.
У вільне братство - з головою,
в любов, пардон, - без голови...
Відкрився ширмою новою
і в хитрім конусі брови.
Не дЯкую і не дякУю,
прозорий, наче першожаль.
О так, вагант я... тільки всує...
а глуздом - в офісну мораль.
2012р.

Присвячується І.Стешенкові

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмір, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

Вчора грало-шуміло воно

При ясній, спокійній годині,

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

На побережне каміння,

Як тіні барвисті від хмарок злотистих

Проходять по площині срібно-блакитній

І раптом зникають,

Як білая піна рожевіє злегка,

Немов соромливе обличчя красуні,

Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

Вони так спокійно стоять,

Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

Поважних, високих…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я тільки що знов прочитала

Ваш дужий, неначе у крицю закований,

Міцно узброєний вірш.

Як же за нього я маю віддячити вам?

Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

Битим шляхом та крутим

Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

Ось уже й лаврів, поетами люблених,

Пишних магнолій не видко,

Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

Ані платанів розкішних наметів.

Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

Але й вони вже зостались далеко за нами,

Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

Потім не стало і їх.

Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

Наче льоди на північному морі.

Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

Наче довічна тюрма.

Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

Вітер здійма порохи,

Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

Країну всесильної смерті…

Аж ось на шпилі,

На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра.

1897, Ялта

Мій ангел
Із дерев'яним гребінцем у руках –
Розчісував мене щоранку,
Пальцями ніжними розплутував волосся моє нечемне,
Барвисті стрічки любові заплітав у миршаві кіски,
… Не бачила його, відчувала –
Пучки стікали ніжністю,
А потім
у тім'я поцілував:
«От і усе. Живи».

Плач-не-плач,
Озирайся-не озирайся –
Полетів уже:
Сонечок небесних цукерками годувати,
Людям заплаканим надію давати
На світле-щасливе-завтра.

… а гребінець - залишив…
Отже, колись повернеться.

Прокислі полуниці під вершками
пожбуриш разом з вазою у стелю,
і стішишся рожевими стежками,
Хай затирає сам в своїй оселі.

Від шоколад залежності тікати
лише сьогодні іншого не буде.
Вже й перша кров є, годі зволікати -
букет троянд сколов всі пальці й груди

Тріпочуть купідони на морозі.
Перекупку зігріють сало й гроші.
Три гривні - й щастя! Купиш по дорозі.
Шкода жорсткий папір, але хороший.

Студентик бідний купував кохання
у формі серця - срібне та розбите.
На той метал відав, що мав останнє
Отож ще є любов і будем жити.

Переписано 14 лютого 2012 року

Нема сто правд. Лише одна – єдина.
І хай у всіх людей вона своя.
Так, як за днів святого Августина
Й тепер отрую* порскає змія.
Невинний старець мав протиотруту, -
Багаттям віри спопеляв обман.
Чи й нам не варто нею ризикнути,
Щоб сил фальшивих не здійснився план.
Та гасне пломінь, а сирі поліна
Киями міжусобиць розтяглись.
І пасербами зраджена Вкраїна
Усе ще прагне правди. Як колись.

* отруя - отрута(діал)


14.02.12

Я люблю з тобою прокидатись,
відчувати кожен подих твій,
з усмішки ще сонної почати
ранок для нових солодких мрій.
Розчинятись росами і снами,
пити ніжність із твоїх зіниць,
щоб із першим, несміливим «мама»
ранок став солодшим від суниць…

Сонях небо накинув на плечі -
Прохолодою віє з ріки.
Намалюй мені летом лелечим
У повітрі цілунок легкий,
А коли опадатимуть зорі
З верховіть вересневих вночі,
Не загадуй ні щастя, ні горя,
Обійми мене і помовчи.

М.Лозинському

Вони летять, вони іще в дорозі,
Любові і визволення слова,
А я уже в передпісень тривозі,
І холодом уста мої звива.

Та скоро там, де підлітками груші
Припали до вікна і шелестять,-
Вінцем червленим заплетуться ружі,
І голоси незримих прозвучать.

А далі – невимовно щедре світло,
Немов червоний збурений напій...
Уже духмяним розпекучим вітром
Обпечено достоту мозок мій.
1916


Анна Ахматова

М. Лозинскому

Они летят, они еще в дороге,
Слова освобожденья и любви,
А я уже в предпесенной тревоге,
И холоднее льда уста мои.

Но скоро там, где жидкие березы,
Прильнувши к окнам, сухо шелестят, -
Венцом червонным заплетутся розы
И голоса незримых прозвучат.

А дальше - свет невыносимо щедрый,
Как красное горячее вино...
Уже душистым, раскаленным ветром
Сознание мое опалено.
1916

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, пробували у храмі з числа
людей, що були там постійно і здавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець дитину з Маріїних рук
прийняв, і всі троє стояли навкруг
малятка, зливаючись в маревну раму,
тим ранком, загублені в мороці храму.

Той храм, наче праліс, оточував їх;
схиливши верхівки, ховав від людських
зіниць і від зору небес, мовби в арці,
тим ранком Марію, пророчицю, старця.

Єдиний промінчик світив із вікна
на тім’я малому; та він ще не знав
нічого і тільки посапував сонно,
заснувши на дужих руках Симеона.

Було ж повідомлено старцю сьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не перше, ніж сина побачить Господня.
Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні,

вчиняючи слово Своє провісне,
Ти, Господи, з миром пускаєш мене,
тому що вже очі мої це уздріли
дитя; є Твоє він продовження й світла

лампада кумиропоклінним усім
народам, і слава Ізраїлю в нім».
І тиша запала, як старець умовкнув.
Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв,

вгорі, під склепінням самим куполів,
кружляла над ними луна його слів
із шелестом тихим, мов птаха незнана,
що здатна злетіти – й спуститись нездатна.

І дивно було їм. З почутим у такт
лунала ця тиша. Ніяково так
Марія мовчала. «Які тут слова всі…»
І ось Симеон до Марії озвався:

«У тім, хто лежить на раменах твоїх, –
знікчемнення цих і піднесення тих,
предмет суперечок і привід для воєн.
І зброєю тою ж, Маріє, якою

терзатимуть плоть його, буде тоді
й твоїй душі завдано рани, й тобі
ця рана дасть бачити ясно, мов оком,
все, сховане в серці людському глибоко».

Скінчив він і рушив до виходу. Вслід
Марія, сутулячись, і стосом літ
похилена Анна, немов занімілі,
дивились. Малів він у значенні й тілі

для двох цих жінок між рядами колон.
Під пильністю поглядів їх, Симеон
ішов мовчазний порожнечею храму
туди, де дверей світляну бачив пляму.

Й тверді по-старечому кроки були.
Лишень трохи стишив ходу він, коли
пророчиці голос почувсь позад нього,
але не його там гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І двері все ближчі були. До чола
та одягу вітер торкався вже. Й ззовні
вривався шум міста крізь стіни церковні.

Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми
ступив він за цими важкими дверми,
а в глухонімі території смерті.
Ішов він простором, позбавленим тверді,

він чув, що знезвучився час поза ним.
І образ Дитятка, із сяйвом ясним
круг тімені, смертною тою тропою
душа Симеонова перед собою

несла, мов світильник, у чорну ту ніч,
в якій ще нікому й ніколи раніш
дорогу собі осявать не траплялось.
Світильник світив, і тропа розширялась.

2011

Не в радість Антонію ні слава, ні багатство.
Нудьга прокралась в його душу.
Збилися з ніг і мудреці, й двірня,
Щоб напасть ту непрохану прогнати:
Стадо слонів танцює,
В ногах жираф, немов поміж дерев,
Перекидаються ведмеді клишоногі .
Жбурляють мавпочки банани в лицедіїв,
А ті їх ловлять відкритими ротами...
Ніщо Антонію не в радість...
І от котрийсь з придворних
Радить поїхати в Юдею,
До раббі Єгуди Ганасі ,
З котрим приятелює імператор.
Мовляв, він мудрець із мудреців
І зна напевне, як здолать нудьгу.
Із почетом добувсь Антоній в Ціпорі.
Та що це? На подвір’ ї в раббі – ані душі.
А в господі – горять свічки... Люди за столом...
В шабатній вечір імператор нагодився.
Нарешті вибігло дівча і мало не зомліло
Од золота й срібла незнайомців.
В світлицю імператор увіходить.
«Сідай! Скуштуй із нами, що Господь,
Благословен Він будь, послав!»-
Припрошує до столу раббі Єгуда.
А там – чого тільки нема!..
«Що за дивний смак! .. Зроду не знав такого!»-
Не втримався Антоній після супу.
І те ж – після котлет, і після смаженої риби,
І після напоїв, яких не бракувало...
«Зроби мені таке ж і посеред тижня!»-
Звеселів нарешті імператор.
І ось у середу, як і обіцяв, знов заявився.
Куштує - страви ті ж, а радості нема.
«Що сталось, раббі?»
«Бачиш, нема шабатніх спецій».
«Ти не спромігсь дістать для мене?
Чому ж не попередив?
Із-під землі слуги дістали б».
«Ні, владарю півсвіта...»
«Мені не віриш?»- спохмурнів Антоній.
«Не сердься. А послухай краще.
Коли того вечора стрічали ми шабат,
Відбився він на всьому –
На тиші, що запанувала в краї,
На незвичайнім світлі,
На трепеті перед Всевишнім...
Ото й були ті спеції,
Що в будень дістать ніхто не в змозі».
...З нудьгою повернувсь Антоній в Рим.
---------
Антоній Пій (86-161) римський імператор.
Раббі Єгуда Ганасі (135-220) підтримував приятельські стосунки з імператором Антонієм.
Великий мудрець і один з найбільших учителів юдеїв, pаббі зібрав в одну книгу всі усні традиції, що випливали з Тори (П’ятикнижжя) і стосувалися правил юдейського співжиття. Завдяки цьому юдеї, розсіяні по всьому світу, зуміли зберегтися як єдиний народ.

День Святого Валентина - свято для всіх!
Поцілунки Божим подарунком вищього гатунку,
Щоб розквітав садочок мрій закоханих.
Нехай в серцях бринять полум*яні пісні,
І ясніють радістью ніжних почуттів самоцвіти.
Щастя в купілі Любові - бажаємо тричі!!!
2012р.

Из каких измерений
Я сейчас состою,
Намотавшая время
На кулак, как змею?

Кольца скользкие шепчут
Про испытанный яд –
Без досадных осечек,
Без дороги назад…

Сторожам глуповатым
Не поверить вовек,
Что из их каземата
Был так легок побег:

Улыбаясь блаженно,
Извиваюсь, струясь…
Тихо рушатся стены.
…Как блестит чешуя!

Щиро вітаю зі святом закоханих і дарую “міфічну троянду”

У вазі остання троянда
осіннього саду.
Вона
не дочекала б світанку -
ніч обіймає мороз...
Пелюстки в долоньці бутону
шепочуть молитву Зорі.
Блукає повітрям жадання
згоріти свічею в імлі
і кинути виклик негоді...
...Напередодні снігів
тендітна троянда зуміла
зцілити на декілька днів,
заковану холодом осінь
і радість моєї душі...
Забудь про свою одинокість
і міцність мурованих стін
знайди чародійну троянду
вона ж обігріє твій дім,
засяє теплом на морозі
в безрадісній прозі життя...
2012р.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Опустися на ніжнії плечі,
Зацілуй за турботи лелечі,
Закружляй у щемливім бажанні,
Обійми, ніби це вже в останнє.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Щоб відчула вона: її тіло
Над печалями світу злетіло,
Розлилося смарагдами неба
І спустилось в обійми до мене.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Не згубися у нетрях інету,
Розбуди своїм сміхом планету
І зіграй на чарівній сопілці
Гімн коханню моїй милій жінці.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.

2012р.

Неначе світло у затіння
Листви пожовклої в саду -
Воно приходить неодмінно
У кожну душу молоду.
І цілоденно захмелілий
Не від вина без тями ти,
Коли воно в твоєму тілі
Не може спокою знайти.
І сам воюючи з собою,
Гадаєш марно до сивин –
Чому поділено надвоє
Життя ізнов чуттям одним?..
14.02.12

Люби не весну, не казку,
і не цвіт, що лише п'янкий.
Подивись, ти ж у мене, сину,
на весь світ лиш один такий.

І про літо забудь, не зігріє,
як вода у ріці втече.
Відвернись, не дивись, бо сонце
все гуляє вночі одне.

Скоро осінь, не вір їй, сину,
хоч багата, але в росі.
Навесні знову буде боса,
чоловік - він завжди в ціні.

Не біда, що зима настала -
добре видно чужі сліди.
Не спіши, придивися, сину,-
не одного жінки звели...

Знову лихо весну збудило.
Сину, де ти ідеш, спинись!
Я ж в літах уже, повільніше,
серце коле. З косою, брись!

Ой хвилююсь я все сильніше
(ти у мене такий простак).
Я не здамся, кістлявій, сину,
і тебе не віддам за "так".
14.02.2012.

А як у спогади нарине самота,
не мчи до дзеркала - чи ти і нині та,
і не суди свої дороги надто строго –
бо щастю правосуддя ні до чого,
була би неосудна теплота…
Жива жагою віку золотого?
Як свято стрінь тоді, що не свята...

2012

Я... дещо маю.
Поруч! Дещо.
Себе втішаю
тим усе ще.
Себе втішаю
прямо... криво,
неначе знаю
дещо дивом.
Бо то так дещо
легше знати...
Бо маю все ще
дещо мати.


12.02.2012

Розкішно вабив спокусою
цей вишуканий Париж,
загадкові нічні ліхтарі
кожну мить загорялися нам.
І здавалось, що більше ніхто
не посміє порушити тишу,
тільки десь шепотіли вуста
солодким "cherchez la famme".
Бульваром ховалось натхнення:
художник змальовував Сену,
ніжно розгойдував вітер
бентежні, розпатлані сни.
Це вони провели назавжди,
це вони так дивились на мене –
Твої очі, сумні і красиві
посеред Champs Elissee.

І знову питатиму
(наче уперше!)-
скажи, чи настала
нарешті полегша
тепер,
як не зводиш докупи
оті
мільйони обставин:

щоб син без дзвінка не приїхав,

щоб друзі твої зоставили
тобі пильнувати хату,

спокійно
вела себе мати
(безумна і хвора)

І щоби на ТОЙ МОМЕНТ
в гараж не припхався
упертий клієнт
(вступився б ти, діду,
бо дрантя твоє ще латати
до рання,
як не до обіду)
І мусиш йому доробити
діряву машину...

І вмитися не встигаєш,
зголити колючу щетину...

А я уже їду
у ніч - як до раю!
Бентежиться
серце,
і руки
і сяйво
з очей, що навпроти...

В старому кіно
все було наївно
давно. Так давно.
У кінотеатрі
закінчились фільми,
вже крісла спустіли,
посліплено більма
екрану.
І світла
занадто
багато...

Навіщо ж питати?
Навіщо питати
тебе - як уперше:
чи краще,
чи легше,
коли - ні мене,
ні обставин
не стало?

Дурна-а-а-а.....
Бо усе ж - запитала!

почему так далеко вдруг разъехались
части сердца, а легко... вру: немыслимо...
фейерверком вспыхнет ночь странно-светлая,
запятых немой вопрос где-то слышится

у курсора не растает проталина,
ярким небом не светить мониторчику,
минус двадцать - это Яндекс сознания,
колыбельных нерешительно-творческих

а замёрзшие кварталы под сотенный
трубочистов дымоход и Kunst кители,
виртуозно прошагают по городу,
в нарисованных узорах прочитанных

вот, февраль, такой щипательно-солнечный,
проигрался в пух и прах окончательно!
абрикосовым вареньем, без косточек,
с карандашного эскиза подхваченный

без-адресна допомога – ніби нікóму
скласти подяку у відповідь начебто нíкому
тихо скресає крига – морем зникомим
тисне в серце невиліковними ліками

димарями націлене місто чуже зужите
гасне в повітрі здогадка – очі мружите
злагода передбачлива… вижене з жител
кожного другого – згасле напруження

ким вам обіцяно – ніби із вами нікóли
і нічого не станеться – ні страшнóго ні прикрого
доле де ти?! – докором чи уколом
смертний вирок ув очах її вихолов…

А у скронях тисне. Но-шпи або кави.
І пейзаж у вікні звичний, а там вона –
Кілька літ уже тиняється смітниками,
В марних прагненнях повітряного човна.

Непотрібні клапті збирає, до серця тулить,
Колекціонує тріщини від корит...
Горобці навісні й ненависні лементують,
А сусіди згори нав"язують темпоритм.

Розгубили персні роззявоньки-нібелунги,
Грошенята в море кидали – на розрив,
На повернення. В кризі свердлили ніби лунки,
Ніби нори для смішних волелюбних риб.

А вона тинялася – з першого і по п"ятий,
Обирала поверх, щоб оптимальним був
Для прицілу оптичного. Серце її – в п"ятах,
І важезний такий хрест і по фазі зсув.

І така недолуга, і рукава до ліктя,
Як на Савці свитка, скроєна уподовж…
Вже у пресі писали про ті квазіделікти,
А читати ніколи. В мене живе Любомж.

13.02.2012

За бурульками і заметами
сосон пальцями небо сколоте.
В цій вітальні - тепло поетове,
дотик променя в лютім холоді.

До дівчатка із серцем чулим
і душею, як щедре свято,
стільки друзів-поетів прибуло
у морозний Ірпінь вітати!

Ще ж такий молодий пагінчик,
а розквітнув крізь лютий холод
поетичний ясний промінчик -
Богом даний весняний голос!

А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!

Тобой, с зари и до темна
любуюсь восхищаясь!
чему еще ты хочешь научить?
Как дивно лепа ты, красотами нежна.
Очарована я тобою, - наша Матушка-Природа.
2012г.

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

... калини грона, мов перса України,
цілую глибоко, до кісточок, мну так...
Дніпро тече кривавий, ковилою гіркну
на сторінках Євангелія, слів гущовина

летить, мов кінська піна; виснажені трави
у дощове харчання вглибились; грушки
боками в землю б’ються, мов шукають правди,
між сторінками „Кобзаря” я слово засушив...

об твої крики позбивав коліна,
в сльозах біду, щоб не псувалась, замочив;
на вівтарі твоє ім’я нетлінне, Україно,
а поряд серце й вірші, як мог’рич…

мої суглоби світяться у темряві –
болить весна - ще довго до весни
і тільки сни неспокоєм протремлені
а чаклуни і ґобліни і ґремліни
до ранку доїдають весь часник

і знов зітхаю крізь бурульку дивлячись
як чеше ранок свій інистий чуб
і сиплеться не сніг а луска риб'яча
і світ - цей арештант - завмер над дибою
а я ж у ньому на тепло лечу

Небо виблисне синехмарно,
зарегочуть старі страхи.
Я боюся грози (ой мамо!)
дужче власних (і ні) гріхів.
Перекотиться грім по вікнах,
по дахах і прорве дощем.
Притулюся до чоловіка
(то пусте, що малий іще).
Я до ранку з дощем проплачу
і завию в таку грозу.
Ніби просто злякалась. Наче
тільки грому страхи несу.

Я не контролюю цей прекрасний світ,-
Осінь розмалює і прикрасить цвіт...

Осінь позбирає
Листячко з гіллі,-
Все пообпадає,-
Тут на Світі цім.

Все отут проходить,
Й пролітає вдаль,-
Жаль, що кожен бродить,-
Носячи печаль...

Жаль, що залишають,-
По собі лиш крам,
Листям опадають,-
Між сухим гіллям.


P.S.
Треба залишити:
Світло по собі.-
В радості прожити,-
Поки маєш цвіт!

Поки ти ще бачиш,-
Як летить життя,-
Починай шукати,-
Свій щасливий Шлях.

Дякую:-) 31.01.2011р.

Кричать і корчаться слова,
спливає дим надій і мрій,
і пам’ять вироста нова
на зміну спаленій старій.
Ти вже не той. Ти весь пропах
солодким димом забуття.
Ти був у спалених словах –
тепер нема. Вони летять…
Той лет повільний не спинить,
не повернуть вчорашній день.
Тягуче-гірко-щемна мить –
це час для сліз чи для пісень?..
Слова згоріли. Попіл зчах.
І ти забувся. Чи забув?
В губах, в очах і на плечах –
якийсь безвірний злам чи зсув…
Мій homo novus, де твій шлях
після очищення вогнем?
В яких дорогах і полях
ти знайдеш найновішу з тем?
Ідеш назустріч новизні,
не липне пил до підошов…
Але здається щось мені –
ти втратив більше, ніж знайшов.

2003

Не заглядай: в чужій душі так темно,
що моторошно стане, і тоді
боятимешся ти людей даремно:
обпікшись молоком – не віриш і воді…
Не відкривай душі своєї перед кожним,
не вір казкам про щирість і любов.
Наївність – гріх, такою буть не можна –
хай скаже той, хто це переборов.

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.
Недоторканна будь, а не вразлива, ні!
Себе любить і гартувати треба –
у крижаній воді і у вогні.

2003

А тому, що каблук полишає сліди – зима.
У речах дерев’яних заціплий в полі,
дім потуплений взір силоміць трима.
Що сказати за тиш вечорову долі
звільна, як спомини уночі,
про тепло твоїх – пропуск – коли заснула,
тіло миттю кидає від душі
до стіни, ніби свічки чула
опостін тінь стільця тремка,
і під неба у скатерку бганим німбом –
ген за силосну башту, терте крилом грака
не обілиш повітря колючим снігом.

сьогодні можна продати все, починаючи від цноти
і завершуючи нирками свого родича хворого.
сьогодні можна будь-шо, якщо маєш банкноти,
а ще зв'язки і бажання ходити по головах.
сьогодні долі вершить не Бог, не диявол і не атланти,
які щодня тримають всесвіт на власних плечах,
а люди, що не мають совісті, зате мають яхти і гранти
і п'ють скотч, який вдвічі старший за їхніх дівчат.
cьогодні, поки ти рахуєш лайки під несвоїми словами,
вони розривають твоє майбутнє на клапті дешевих акцій.
їх ніщо не зупинить, поки тобі не набридне жити між снами,
доки ти не візьмешся за голову, не вирвешся з їхніх локацій.
сьогодні саме той день, коли вже почати думати варто,
знайти того, хто б'ється за вас обох із останніх сил
підставити йому плече і разом творити завтра.
тож давай прокидайся і шукай підзарядку для крил.
якщо ти чекав на якийсь знак від долі - ось він.
якщо ти не віриш в долю, то просто мозок вмикай.
досить втрачати час, досить чекати на дозвіл
всі зміни цього світу залежать від тебе. вважай.
2012

У моїй голові
Темне поле битви,
Але то не
Друга Світова,
То свідома війна
Кожної людини
У мріях, у снах
Веде блокаду життя.

Для усіх вороги
Німці та фашисти,
Але ж тоді йшли
Кроваві роки.
У річці віків
Згубили поле чисте.
Ворогами собі
Сьогодні є ми...

Кожен вибирає
Свій шлях, антидорогу,
Потопивши сенс
Вічного Дня.
Совість запанує,
Сподіваюсь, згодом,
Або ж ми поринемо
У небуття...
(с)2011рік

Північ кришить метал, та прощає скло.
Учить гортань вимовити "впусти".
Холод мене напучав і уклав перо
в пальці пучкою – вберегти.

Замерзаючи, бачу, як за моря
сонце сідає, і порожню з льодком.
Чи то ковза у ній каблук, чи то сама земля
округляється під каблуком.

І в гортані моїй, де належні сміх,
мови оривки, гарячий чай,
все чіткішим тлом проступає сніг,
і чорніє, ніби Сєдов, "прощай".



* гідрограф, полярний дослідник, помер серед льодів біля острова Рудольфа.

1975 - 1976

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
І прийде той, чий образ я носила
З піснями вкупі в серденьку свому.
«Вона для тебе сей вогонь лишила»,
Його пізнавши, скажуть всі йому.
Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,
І гордо піде геть, не глянувши назад.
Як перше не приймав, так і тепер не прийме
Ласкаво-прикрих жалів і порад.
Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
За ним услід, мов іскорки, летіть,
Побудьте з ним в його самотній хаті,
Верніться і мені про нього розкажіть.
Коли коханий мій і там у самотині
Так само гордо відречеться нас,
Тоді, мої пісні нехай у домовині
Край мого серця поховають вас.
Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
Згадає втрачену, зневажену любов,
Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.
28 грудня 1896 р.

Жінка, котра чекає
(щомиті - віки чи години),
в неї очі - погляньте -
дві сріблясті рибини.
Чекають води живої
зустрічного погляду,
чекає свого чоловіка,
який - поруч буде:
і не просто сусідом,
і не просто -
щоби_ йому_ готувати_обіди,
і не ПРОСТО
зайдою-гостем...
Очі
катастрофічно
гаснуть, тьмяніють
від безводності,
від безповітряного простору -
порожнечі Торічеллієвої,
від твого холодного космосу,
від байдужої
паралельності.


Риба сріблястого погляду
помирає -
надто довго чекала жінка
любові,
якої у тебе
немає...

її трусики пахнули ліліями
він чавив лимон у чашці
недофруктом і недоквіткою
потонули в апельсиновій казці...

ніби солодко, ніби яскраво
і кислинка зберігала цікавість
але подумки чекали фіналу
і, врешті-решт, дочекались.

зблід апельсиновий потяг
розчинились казкові протони...
її трусики дихають ліліями
а він усе марить лимоном.

Сигару ув операційній,
Де трепанацію робив,
Він елегантно і граційно
Тримав у кутику губи...

Палив її - і довго й смачно,
На мозок попіл – раз у раз...
Інтернам поряд стало лячно:
А чи з хірургом все гаразд?..

Але кінець таки буває:
Як happy end цього кіна -
Останні чули ми трамваї
З операційної вікна…


13.02.2012

Муку на ситі сію.
А пісок
Між пальців ллється ,
Ніби час у вічність.
Думки пересіваю. Де ти є?

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Коли повзтимеш в третю зміну на завод,
ітимеш так, як не ідуть до святих місць прочани,
щоб винести мішок фарфору – для омани,
на хліб, на сіль, на куций, пісний бутерброд,
коли перед тобою буде Jo McLane з телеекрану
( Він скаже: хай, чувак, в USA також заковують
в кайдани),

коли не в западло drop пероральних насолод,
в сім’ї з грошима буде – мінімум – погано,
не буде копійок, що ти знайшов на дні фонтану,
ти йдеш, як ніґер, до своїх простих свобод,
як на стіну збираються братва і хулігани
( Повір, що кров робочих – то є
діючі вулкани),

коли ти певен, що не уникнути невзгод,
що на вертушці можуть перти стусанами,
і пофіг те, що це in fact твої односільчани
( Таких тут валом вишкрибків, козлів, сволот,
вони живуть з приходом ночі, як таргани),
не фраєруй, коли вповзатимеш у ті
ліани,

коли ти знатимеш, що це одна з усіх нагод,
іди як дим, в'їдайся, як нектар каштанів,
пливи, як тихо дрейфлять дельтаплани,
пе твій long and lonesome road,
і, хай в житті тобі не бути Магелланом,
сьогодні це твій шлях
( Сміливих капітанів)!

2000

Струною між твоїх пальців
бриніти…
Кавою на твоїх вустах
гірчити…
Еротикою твоїх снів
будити…
Силою твоєї волі
рани латати...
Берегинею твого життя…

Берегинею
не твого
життя
стати!


2000

Як тануть крига і сніги,
по тілу потеплілої землі
тече життя. Стрімкий порив.
Буває, сльози теж - відлиги плід.

А, часом, як оснінній дощ,
блищать вони в засмучених очах
і смугами жури уздовж
вкривають щоки та про біль кричать.

Нерідко ж сльози, мов роса,
що в розкошах весни чи літа є.
Зволожують квітучий сад,
що в серці молодім горить вогнем.

(2012 р.)