Не клявся Тобі у безмежнім коханні,
Що зорі всі з неба до ніг прихилю,
Та вдень і вночі, в надвечір'ї й світанні
Я знав, що Тебе щохвилини люблю.

Ти стала моєю клітиною тіла:
Я не алергії набрався прикмет,
А сила духовна із нею зміцніла -
До зради посилила імунітет.

Це все так якось дивно на душі,
І я навіть не знаю
Куди змістились різні полюси,
І хто це небо крає.

Я цілу вічність вірила у лід,
А жила з водограєм,
Веселка падала зі мною вниз,
А я й не відчувала.

Почуй мене мій сумнів навесні –
Зимою я мовчала,
Лиш той кришталь, що впав мені до ніг,
Уламками збирала.

Не ті слова, не ті сніги прийшли –
Зима все марнувала,
Я ж не чекала ранні вечори,
Та кожен зустрічала.

2011р.

Несбыточный апофеоз твоих зеркал
Стеной дождя стекающих тех слез,
Неужто этот дикий урожай –
Лишь то, что только уважать ты смог.

Ты лист кленовый, падающий вниз,
Ты боль, что пробирает до костей,
Неизлечимую тобою высь,
Забытую тобою лень.

Твой мир, и мир кривых зеркал,
Наверно, я от моды отстаю,
Как тот серьезный серый кардинал,
Как птица, что убита на лету.

2011р.

Яке ж то глупство покохать вас , пані!
Блискучу пустку почуття лоскоче.
Зручненько примостившись на дивані,
Ви загадку в свої пустили очі.
Але нема для мене таємниці
Ні в погляді, ні в дотику, ні в слові.
Байдужі ви, крижинки волошкові
Підкреслюють пронизливі зіниці.
Не вміючи зігріти промінцями,
Ви сонечко сприймаєте рослино.
Не жагу і не гордість, а людину
Я зичу вам кохати до нестями.
Я зичу вам все те, що сам відчув,
Та схоже, що таки я марне зичу,
І геть іду, і серед ночі кличу,
І уявляю, ніби вас забув.

***
сьогодні вечір належить тобі
сиджу за столом
відклавши папери
дивлюсь у вікно
і думаю про тебе
*

Пародія

Чомусь медами пахнуть грози,
Іскра, вогонь, на серці щем…
Нас в ліжку двоє - цього досить!
(Бо ми не в Швеції живем)


30.09.2011

Під небом чорним
холодних крипт
тамує горло
прощальний хрип.

В тупому лезі
прозрінь і більм
моїх поезій
вмирає біль.

В серцевих гротах
ще б’ється крик -
надривний протяг
підземних рік.

По їх коритах
несеться вчвал
назустріч бритві
кривавий вал...


лютий 2010

звичайно ж,
повірю словам
про звиклу приреченість листя,
що літо ввижалося нам.
і осінь – пора,
а не шрам.

а вигад розвіється.
там,
де хмари минають перисті.
і тільки зостанеться чиста
сторінка небес.
і на грам
полегшає пафосність
драм.

У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ОК !
Ви від заздрощів хоч лусніть,
в хлопа – біла полоса.
Його посмішку лукаву,
хтивий погляд з-під чола
випромінюють екрани,
моніторять всі ПК.
Ним розвалюють держави,
села зводять і міста.
Глянь, вінок правічний слави
його носить голова.
Ви ж – не пийте ці коктейлі,
на ці здибанки – не йдіть,
щоб в оселях Божих двері
не закрились вам навік.
У мамони нині успіх :
стовідсоткове – ура !
Ну а завтра... все це лусне,
злетить з трону майстер зла.

Согрішив. І живу нерозкаяним.
Впало листя із яворин.
Повернувся, а ворони зграями
Посідали на татів тин.
Чорні всі як один. Пір’я торгають, -
Не ознака, що піде сніг.
Повернувся неначе із моргу я,
Гострим лезом немов пробіг.
От би прудко зима біле кинула
На облізлий у млі моріг,
Бо у цій чорноті так і гину я,
Мов розбитий об лід горіх.
Хоч Різдво не так скоро і виникне ,
У надію я душу впріг,
Аби в день той неначе віником
Каяттям вимітати гріх…

14.10.11.

пришел сезон замерзших пальцев,
рассветов поздних, мокрых кед
и желтых листьев, писем вкратце,
чужих вопросов на ответ.

пришла пора запоминаний,
учений и высоких фраз,
одежды теплой, ночи ранней,
невыспанных и красных глаз.

пришли те дни, когда по лужам,
забив на кашель и шнурки.
потом на батарее сушим,
и лечим сопли-ручейки.

пришло то время, что в покое
не оставляет ни на час.
меняет все твои настрои,
а метко же - не в бровь, а в глаз.

пришел сезон замерзших пальцев
и вдохновений по ночам.
и с ним не хочется прощаться.
дарю его своим стихам.

2011

Ножем у боці
Застрягла осінь,
Розбила небо
Чорнилом хмар!
Мов кров'ю, листям,
Стекла додолу,
Струмить із вени
Вогненний дар!
Не треба жалю!
Закрию очі!
Віддам я душу
Тобі свою!
Кохай до крику!
Кохай до болю!
Порви на клапті
Любов мою!
Жорстока осінь,
Холодна осінь,
Дісталась серця,
Торкнулась дна!
Застигла осінь,
Лишилась осінь,
В пустому серці
Навік одна.

Ледь замовчав...
і кроки вітру по траві
я на години перевів
ковткі, мов чай.

Себе привчав –
не опускати голови,
не відпускати – що зловив
в тенетах трав.

А там – тепло
так невибагливо стекло.
А завагітніло стебло –
то привело

воно мені
росу у сонячнім вогні.
Прозоре – висохне на ніч,
а світ – на ґніт.

Вогонь завмре
строфою – гідною цвісти.
Де крок за вітром не остиг –
шафранний трем...

ледь замовчав...

14 Жовтня 2011

Чотиривірші


Гарна дівка-молодиця
Стоїть нібито цариця.
Серце з перцем аж горить,
У роботі вся кипить.

***
Вертають сірі журавлі
Додому все, до хати,
Летять до рідної землі,
Вона їм рідна мати.


***
Десь над морем, там, далеко,
Куди чайки летять спочить,
І де кружля сумний лелека-
Маяк забутий височить.

***
Із казкового із краю
Дочекались Миколая.
На човні до нас він лине
З подарунками своїми.


***
Я Акація струнка,
Я висока, показна.
Своїм віттям вкриваю всіх
І дорослих, і малих.

вона просто любить, маскуючи сум під утому.
про це говорити не прийнято в певному колі,
в її тимчасовому...піде, зронивши «доволі» -
себе переконує завжди невдало у цьому.

нікуди не піде, воно, наче плющ, тимчасове,
давно запустило в аорту постійну отруту:
не так і кохає, не так і смертельно, по суті,
раз-два і забути, здмухнувши кришталики солі.

не сміти бездумно кохати і винятків жодних,
така її правда ( чи кривда) неписана гола.
а коло стискається навколо срібного горла,
як шанс пересилити звичку. ні-ні, не сьогодні...

мріяти - море…
міст із монет
місяць-Моне
вимельхіорив

мружитись – море…
музика мев
між млявих мрев
мерхне в мінорі

марити морем -
мушлі малі
на мілині,
муркіт моторок

мліти у морі -
мовби малюк
в мамі, до мук,
молиться в морок…

2011

Умбра.
Земля на загибель приречена.
Все переповнено серцебиттям.
Кожне навзаєм римоване речення –
самодостатнє свідоцтво життя.

Вохра.
Повітря, окроплене ладаном,
перед дорогою трохи хмільне.
У словоплетиві, нами розкраденім,
запам'ятай не поетом мене.

Кобальт.
Цей берег під небом знеболеним
вже не розгледіти із корабля.
Я почуваюсь покинутим Ґолемом,
що забуває для чого земля.

Кадмій.
Без чого я тільки не житиму,
тільки – мій Господи! – не забирай,
в місті, небесним по золоту шитому,
жінки, яка проведе мене в рай.

Властивість є в стріли: коли летить,
то перед ціллю завмира в повітрі.
Дає останню спробу утекти
від небезпеки, що таїть у вістрі?..

А, може, просто випити ковток -
іще один - терпкої dolce vita…
Чи ж кожному обіцяний місток
між осінню і згарищами літа?

Моя - дзвенить напругою гюрзи,
що за секунду допадеться жертви.
І вже немає часу на "Спа-си..." –
одна лиш мить
на збори
в царство
мерт...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

56

“Як ненависть прикрита оманою, –
її зло відкривається в зборі.”

І неправда була полум’яною,
а майдан вирував, наче море.

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

 
 [брама]
 
входитимеш, забудь про те
як промовляли хвилі млисті
у сніжно-пінному намисті
тебе вважаючи мерцем
на перепутті снив священних
уліссові дзвінкі сирени
вогневим вабили ключем
& сяюче врочисте літо
свій проповідувало дзен
до королівен & нікчем
для митаря чи содоміта
на вквітчаній епічній сцені
за маривом страстних воріт
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
допоки потолоч на чорній площі
святкує оргії & відправляє страти
твій невермор у тишині кімнати
чатує вісті незбагненні & пророчі
 
між зблисками в пітьмі люстер глибоких
блідий сатир несе довічну варту
& в черепі на старовинному ін кварто
відлунням тануть опівнічних тіней кроки
обер-тони прозорих перехожих
 
у пантомімі масок із del arto
твій арлекін з устами коломбіни
аматор & насмішник безневинний
галерник слів безславно переможних
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
кинь своє таро сестро небога
вічі з кришталю нестями
у срібні мусліни повита еклога
дорога шита хрестами
 
на обрії місяця сонячна повінь
нещадна прозорість лиха
пожадливий смолоскиповий пломінь
у прокажених ликах
 
сірчані хмари з вогнями-круками
домініканська дхарма
безмовний ерот із мечем ритуальним
& наречений танат
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
ці дні понад інші у простір прочинені
чуттів без причини їдуча смарагдовість
ці вогкі міста з ліхтарями нуарними
& вовчії танці & витівки гицелів
 
цей присмак ефіру & спрага до хрипкості
у мідному золоті скрізь тротуарами
щезають химерно кружляючи ангели
спивають життя понівечені кілери
 
утомою всіх мертвороджених пристрастей
всечадно кипить некромантська алхімія
& серце жорстке без потреби вампірові
 
безвинно ведеться розчулено зяючи
сумління шукати під мурами райськими
резони кохання в сезоння ненависті
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Не нарікай на мене, рідний краю,
Що я до тебе, наче у відрядження.
Не садови на покуті, мов гостя.
Бодай узбіччями дитинства проведи...
...Де горлиці печаль війни гули,
Змагаються зозулі з солов’ями.
І я не відаю, чи то літам непевний лік вести,
Чи в хор пташиний голос долучити.
...Комусь судилось землю цю квітчать,
Комусь – до неї по ночах кричать.

Твои мысли-гимны заглушают мои стоны…
Молчаливым скрипом выхожу (из себя) – тенью…
Ты не раз видел контур улицы обнаженной.
Я уже раньше ощущала себя «не в теме»…

Раздавал листья пересохший (солёный) вечер…
Унисекс-город. Разделил бы - не его вкусы…
Ты войдешь - прошлым. Только вряд ли опять замечу,
Что ты вновь грубый и по-прежнему светло-русый.

Что мои линзы очерняют не твои луны…
Остриями света не белеют они (ватно)…
Там зима-гордость. Я когда-то не была юной.
Раздевало утро... Стало скучно. С меня хватит…
2011 год

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

І як уберегтися від облуди
її красивих і холодних фраз,
коли так щиро мерехтіти буде
у діадемі слів фальшивий страз?

В душі уже нема живого місця,
а я - до неї, наче - на меди.
Невже ізнов, мов голий серед міста,
стояти буду посеред біди?

На що надіюсь і чого шукаю
в її світах, закованих у лід?
Йду над проваллям по самому краю
і вже передчуваю свій політ...

осінь 2009

Я випав з вузлика доріг
На твій поріг,
Кохана,
Немов дитини щирий сміх
Чи перший сніг
Зарана.
Ти ключ просунула в замок
І я примовк
В чеканні,
Твого обличчя ніжний шовк
Губами товк,
Мов п’яний .
Пробач за гіркість самоти,
Бо знаєш ти,
Як в ділі
Напроти всім вітрам іти
Через мости
Горілі.
Віддай мені любов свою,
Мов у раю
Адаму.
Я ляжу плугом у ріллю,
А ні - в петлю
І - в яму…

13.10.11.

Посеред панічної напруги
публіка стривожено чека…
Раптом у дверях – високі груди,
і хода – упевнена й легка.

Хтось згадав приречено про “ кризу ”,
хтось зітхнув, що зарплатні не жди…
Плід же пишний взяв собі і визрів –
що йому плітки про холоди,

на тепло голодні батареї,
що ребряться, мов охлялий кіт;
про дешевий газ – як панацею,
та про збанкрутілий цілий світ…

Груди рвались світ цей обігріти -
вродою ударить по зимі…
В нас іще аґукатимуть діти,
ми ще повеселимось самі!

Бо коли такі є поруч вишні -
хай їй грець, тій “ кризі ” - лиш кохай!
Думаю, милується Всевишній:
бачить, як заткнувся штучний “ рай ”.

То Памела Андерсон торкнула
пазухи принадний силікон,
і пігулку подиву ковтнула:
«Ви погляньте на ту жінку, он!..

Що то за коріння, що за гілля?!»
Ах, Памело, “ еталон краси ”…
Атомом обпльоване довкілля,
не знайти в нас чистої роси,

не ковтнуть нам справжнього озону,
замість нього – харкотиння труб…
Є радіаційна мертва зона,
але й там – живі ялини й дуб.

Коні здичавілі розплодились,
Риби, птахи, квіти, бур’яни…
Заздрити Памела притомилась:
Справжні груди – нереальні сни!..

Заспіваймо ж величальну грудям,
поглядом простелемось услід:
годувальницею є, була і буде –
винянькує жінка цілий світ!
15.12. 2008 р.

Долоні мужа пестять не мене –
Химерну жрицю з присмаком шафранним,
Одвічну діву, відьму безталанну.
Хто клятву зрушив – кари не мине:
Зело зміїлось-лащилось сичанням.
Колхіди ніч бездонна і туманна –
Тоді в мені ярів чудним вогнем…

Каміння плит заковтує сліди,
Кривавить лоно, з горя спорожніле.
Ставрована, відторгнена, безсила,
Безумна я. Бездомна я. І ди-
ригує інша, ледве-що-дозріла
Так хижо білоперсо-стегнобіло,
Твоїм недбало мовленим: Іди!

Феміна, зранена в самиці шал,
Беззвучний рик судомно корчить тіло, –
Суцільний біль болючий. Обважніли
Камінно руки, серце і душа.
Фантомно вільна, сплакано-безкрила,
Підбитим птахом терпла і німіла…
А ти цього не бачив. Ти мовчав…

Я сонце світу виліплю навспак,
Злечу драконно-жаскою зорею,
І знищу всесвіт, створений тією, –
Не мною. І тобі помщуся так!
Коханки попіл інкрустуй в камею…

Фатальна дівчинка.
Ошукана Медея.
Отрута – лік. Вінчальне віно. Знак.
13.10.11

Веселе писати хочеться!!!
Привіти ж я чую від неї:
сумна дебошира осінь-ця
вплітає свій подих хореям.

Про хмари писати змушує.
І серце поета не в лад
турбує густим неспокоєм

наразі ж мене і душу всю
у кокон плете-замотує
осінній павук-шовкопряд.


13.10.2011

це місце тебе не тримає, іди -
без ноток надриву і зайвих істерик
тебе підштовхнули відчинені двері
кінця лабіринту серцевих судин.

дивитись під ноги не треба – лети,
хіба не цього ти так прагнув, хіба ти
не чуєш, як солод цукрової вати
латає обгризені сірі кути

сумління. ховаєш ерзац-почуття
чи пристрасті-горе, тепер без різниці,
у торбу шкода~викидати~згодиться,
як ще не потоплених зайвих котят.

не варто - шукатимеш чорних котів
у замкненій темній порожній кімнаті.
і, згодом, собі доведеться сказати
про те, в чім зізнатись ніяк не хотів.

Храм повстав нерукотворний.
Чарівним засяяв блиском.
Позбігались люди сонні
Перелякані із криком.

Німі погляди усюди
Споглядають чари храму.
Повні їхні очі бруду ―
Не цінують свого дару.

Співи чути невимовні,
Які линуть із споруди.
Все дрижить споруди зовні,
І число зростає люду.

Живі ріки тут навколо
Серед всіх людей розлились.
І їх очі бачать знову,
І життя тепер із ними.

Це святиня, храм поета,
Вежа мудрості без міри!
В ній немає місця Леті,
В ній живе безсмертна віра!

(02.07.11)

Плач
Заплітала косу жінка
Та дивилася крізь ніч.
На очах її сльозинки,
Коси падали із пліч.

Цілувала незабудки,
Розмовляла в тишині.
І сльозини, як ті грудки,
Розбивались на землі.

Запалало сонце в небі,
Жінка все сидить і жде
Свою доню, яка більше
Вже ніколи не прийде.

На могилі дві троянди,
Вітер стиха повіва,
Вже нічого не повернеш,
Жінка все сидить одна...
2009

Відокремивсь од гурту й крізь просинь
Полетів до землі сторчака -
Це для птаха остання вже осінь,
А для мене - не знаю яка?
Вітер з яблуні полум'я креше -
Під ногами багряний вогонь
Хтось уранці побачить уперше,
А я завтра побачу його?
Чи зігрію зневірену душу
Коли-небудь іще я в житті,
Адже осінь вбиває і душить
Наодинці мене і в гурті?..

22.09.10.

– Куме, чули – новина:
таку норму вводять,
що не треба з цього дня
стрілки переводить?

– Щира вам моя подяка
за цю файну звістку!
А то в нас провину всяку
валять на «невістку»;

кожен уряд власний гріх,
значить, відтепер вже
не скидатиме на тих,
хто був в кріслах перше;

не шукатимуть одвічних
цапів-відбувайлів,
щоб «одмазувать од кічі»
справжніх криміналів.

Колись били і мене
за чужі помилки…
Врешті мода ця мине –
переводить стрілки!..

– Куме, тішитесь завчасно,
не за те йде мова:
про сезонну зміну часу –
їхня постанова!

За Москвою навздогінці
так спішили, бідні,
що зимовий час (хоч смійся!)
сплутали із літнім;

ще на аркушах тих змін
не застиг атрамент,
та вже перевів Кабмін
стрілки на парламент!..

2011

Любовь была до музыки и света,
до благости, до всех земных основ.
Лишь ею жизнь, как нить в иглу, продета,
и ею время изобретено.

Она – пастух, ревнитель и предтеча.
Сперва зачатье, а затем – причал
всех равновесий и противоречий,
и высшей соразмерности начал.

2009 год. Москва.

Облепило стекла каплями дождя,
Солнце охладело ко всему живому.
Никому не скажет ветер, уходя,
О тоске по дому…

На озябших стенах стерлись имена,
Память врет, что раньше было по-другому.
Воет ветер в поле, словно сатана –
Он не помнит «Кто мы»?

Ищет он у солнца на вопрос ответ,
Пляшет в диком танце, испуская стоны.
«Подскажи, родное, и пролей мне свет:
Где дорога к дому?»

Северные звезды сверлят пустоту,
Дремлет ветер-странник на руинах дома…
Выбирал дороги, да нашел не ту,
И не вспомнил «Кто мы...»

Христос - Единая Любовь,
Мы верим, любовью живем.
Осень дыханьем листву золотит,
А время-времячко летит...
Каштаны листьями, ветвями
Пылают играя дивными цветами...
Городские парки покрыты с головой
Золотой осенней парчой.
Ожидаю встречи - с меткой вороньего крыла,
Стучат колеса, туман, бегут поезда.
3вездочка моя, лебединая краса!
Я Вами покорен, о небеса...
Серце львиное Вам, любовь - рассветной розы цвет,
Прощения прошу, руки и сердца - дайте ответ.
Я рабом девяток обладаю. Зовут его Страсть.
Крепнет в сердце моем над служителем власть.
2011г.

Все змінилось коли ця осінь.
Перестала ходити боса
Перестала ходити гола
Стоп, гола я не ходила ніколи,
Хіба що вдома.

Все змінилось, коли ця втома
Вже сто сьомий блін комом
Що за межами цих стін
Я поняття не маю, блін.

Залишається лиш чекати
Поки увімкнуть опалення
Залишається лиш писати
Ідіотські тексти
З ідіотськими римами
Не чекаючи чийогось схвалення

Просто коли щось пишеш
Стає трішечки тепліше

жжжовтень 2011

Ми – Кумедні Вибрики! Шу-шу -
Закортіло трохи постібатись.
Вам на вуха вішаєм лапшу,
А тоді ідемо … ати-бати.

Дорогих ми знаємо повій -
І п'ємо́ лиш whiskey, а не Burn-и.
А штани украли в нас нові
Золоті повії - хитрі шльондри.

Ми писали достобіса слів -
І за нами смердь прийшла ужасна!
Що вам хтось про нас не те наплів?
З нами відтепер і так все ясно.


13.10.2011

Потанцюймо?

Іще гастролююють у місті
Осінні музики троїсті:
Каштани вистукують ритми,
Вітри підбирають їм рими...

А вже завтра заплаче скрипка
І тепла обірветься нитка,
І шукатимеш залишки літа
Між пожовклих мелодій Ліста.

Тож допоки серце гаряче,
Доки чорний ворон не кряче -
Поведи мене за собою
І не дай упитись журбою,

Запроси-но мене до танцю,
Пишний Жовтню, палкий коханцю!

Потанцюймо...

2011

Оця краплина роси
Учора була сльозою.
Премудрість найвищих сил:
Зі смутку - стати красою.

Коли роздирає біль
І розум, і душу, і тіло -
Красу народити посмій,
Не бійся, ти ж того хотіла!

У фарбах, у нотах, в словах
Чи просто у рідній дитині...
Злетить в небеса синій птах
Й пребудеш - і прісно, і нині.

2011

Я вас любил: любовь еще, поверьте,
в душе моей угасла не совсем -
всего на две слегка печальных трети
иль на процентов девяносто семь.

Я - каждый пятый, посему - умчался
на коренной и двойке пристяжных -
на три четвертых - в темпо-ритме вальса,
и в pas мазурки - на trois восьмых.

Слуге ль цифири возжелать надгробий? -
не суждено пиитом умереть...
Дуэль? Стреляться?! Непременно – дробью!
Тогда умру, быть может, лишь на треть…

13.10.2011

Нашпигую надіями серце:
Ще далеко мені до зими.
Відіп’ю оковитої з перцем –
І почну віршувати за мить.

Що поробиш, така необхідність.
Увійшовши з реальності в транс,
Розкладу свої помисли спідні
На папері, неначе пасьянс.

Потасую слова неквапливо, –
Може, випаде бажана масть.
Непросіяне звечора мливо
Аж до ранку заснути не дасть!

1994

Учеплюсь Пегасу в гриву
І без сумніву – вперед!
Божевільний чи щасливий –
Цього й біс недобере.

То вже потім розберемось,
Як настане супокій,
Тоскно буде від гарему
Власних дум і мімікрій,

Де суціль одна рахуба,
Дурисвітство і брехня.
Віддаюсь чуттям до згуби
Та підхльостую коня!

Ще хутчій, прудкіше, нумо!
Чом спіткаєшся? Вставай...
Запеклося
                серце сумом, –
Хоч до столу подавай.

1993


____________

Рахуба (розм.) – неприємний клопіт із чим-небудь.

Тікати важко,чекати страшно

заздалегідь.

Мовчати мусим,занадто дусить

тягар лахміть.

Країна пилом летить щосили.

Та от куди?

Учора знову хотіли слова,

взяли борги.

Ми- іпотека і недалеко

наш апогей,

А хтось озвучив: "Жить стало лутше,

жить веселей".


27.03.11

Вода ельфійських володінь
Ембріональні холоди
Ранкових тиш влила у тінь
Ескізів осені - ходи
Стежками світлих павутин
Елегій спокою й чуттів,
Неначе вічний часу плин
сЬогодні стишитись хотів.

Розчинитися
Як крапля в океані.
І бути всюди.
І по спіралі втілень
Летіти у безмежність.
Крізь дзеркало небес,
Що у тумані днів
Шука свої долоні
Зупинитись.
І зупинити.
Стати прозоріше сліз.
І знову збентежити спокій
Своїх сподівань.

Стрілки годинника
Котяться все дедалі швидше.
Наздоганяють одна одну.
Ставлять зморшки
На свіжих обличчях.
Знущаються.
А я витираю цифри.
І забуваю про час…

Твої роки посивіли на скронях,
Юнацькі мрії тихо розійшлись...
І доленоснi зморшки на долонях
Тебе вже не цікавлять, як колись.
До кілометра зменшились маршрути,
І погляд став приречено нiмим.
Життя давно примусило роздути
Надій на зустрічі солодкий дим...
Ти став на себе вже давно не схожим,
Колишні друзі тихо розійшлись...
І тільки випадковим перехожим
Ти можеш посміхатись, як колись...
2011

Зім'яв долонями обличчя
у ялинкову шишку.
Не мода, а закон! Утричі -
товарів, послуг знижка.

До смерті вітром віє
економічна фішка...
Життя достойний рівень -
закон епохи: знижка.


12.10.2011