Не вкидати б хоч раз до гіркого, як відповідь, чаю
Модний цитрус (насправді звичайний лимон).
Між солодким обманом буденних розмов
Гіркота затаїлася, пізно її помічаєш.

Пахне листям, коханням, весною, розмаєм!
Ну, чого ж ти про листя й двох слів не сказав?
На терезах, як завше, всі «проти» і «за»
А вуста проголошують вічне «не знаю».

16/11/2011

Веселімось, братчики,
поки молоді ми!
Після юності дзвінкої,
після старості тяжкої
земленька нас прийме!

Де ви всі, котрі жили
в світі перед нами?
В небеса злечу до раю
чи до пекла шлях здолаю –
тільки б поруч з вами!

А життя – коротка мить,
швидко проминає.
Смерть приходить із косою,
забирає нас з собою
і жалю не знає!

Слава академії!
Професурі слава!
Кожен хай студент живе!
Хай студентство світове
розквітає жваво!

Чорнобриві та стрункі,
хай живуть дівчата!
Хай весніють і меткі
молодиці-ластівки,
навчені кохати!

Хай живе Республіка
і хто в ній при владі!
Хай гаразд живе народ,
хай ріка пливе щедрот
наших меценатів!

Хай навік забудуться
смуток та страждання!
Згиньте, наші кривдники –
кляті супротивники
молоді й кохання!

1997

…я – язичницькі звуки давно здичавілої мови…
із заснулих сувоїв сотаю стагнацій слова…
на примови мої перекуплені вкотре права
і чигають за кожним стовпом лихварі-словолови…
словожери чатують над кожним роздертим рядком…
повивальним мовчання рядном перемотують рубані рими…
на аорті моїй виграють прудкошиї хвацькі херувими
з пілігримів колишніх – з відтятим за лжу язиком…

…я пробуджений голос безмовних сновид,
трубний глас у пустелі твого безголосся,
я усе, що з тобою, мій світе, збулося…
діє-слова сконалого я недоконаний вид…

Ліс, приховавши
тепла останній порух,
дрімоту дрімле

(11.2011)

А час незворушно:
по колу, по колу…
Є речі,
яких не змінити ніколи.
І хто б намагався?
Я – сильна.
Я звикла.
Знов сонце, як щастя,
за обрієм зникло.
Вечірнього неба
ряхтить позолота.
Погасло вікно
у будинку навпроти.
Повернеться щастя,
як ранок погожий.
…А син мій –
ні краплі
на тебе не схожий.

2002

море буває миром-
ладаном для невтішних
дискосом і потиром
для відчайдушно грішних
море буває – мертвим
море буває – чорним
вичерпаним і стертим
в штилі буває
в штормі
маревом
сновидінням
хаосом і бідою
болю оціпенінням
море буває – мною…

Пробігла по зубах моїх оскомина
Од яблук, що знадвору батько вніс,
І їхній дух таким щемливим спомином
Проник до мене потайки у ніс.

Чимало за роки майнулі бачено,
А тут усе, як завше, – до ладу.
Від чорнобривців, бджолами освячених,
Здалося, непритомним упаду!

На мене мама дивиться склопотано:
«Чи хочеш пиріжків яких? – спечу».
А я сміюсь, словами залоскотаний, –
Всього ж бо хочу, навіть не злічу:

І пиріжків, і яблук на ослоні,
І щирих слів, забутих за літа...
Цілую вдячно мамині долоні,
Де кожна зморшка – рідна і свята.

1990

Я не вірю собі, я не вірю тобі:
я – блаженний;
на асфальті сидів, під дощем на суді:
кажуть темний;

перерізана персть, Олександр Олесь,
дзвін церковний:
це душа плаче десь, це одне із чудес
молитовних;

Я повірив – пішов, взяв одну із книжок –
заповітну;
я заліз у мішок прямо в церкві; знайшов
мене вітер;

я за сонцем тужив, пережована жизнь:
«Трава Вам вся!»
Вітер каже: «Зажди, що ти робиш, скажи?»
«Заховався...»

Coпiлкa чacy
Валерiй Гребенюк
Oгортає самотніть сопілку,
Тихо спогад у мрії луна...
Ще пригадує давню Фолійку:
На свята у пригоді була...
.
Жоломийка казково не грає,
Окаринки в зажурі мовчать.
І весілля жалійку минає,
На козбасі не грають до свят...
.
І бандури не чутно на ґанку -
У знедолі порвалась струна...
Посиденьок недільних поранку
Не збирає поважно вона.
.
Італійка самотньо заплаче -
Вже на ній не загратє скрипаль.
Скрипка - мрійниця, дивної вдачі
Відіграти воліє печаль...
.
А маленькі дзвіночки яскраві -
У весільних, червоних стрічках!..
Не лунають їх дзвони ласкаві...
Не ховають вельóн при свічках...
.
Щиру пісню тепер не співають
Тай на прощі не втягнуть стихар...
Давні дзвони у душах лунають,
Та гріхів надто тяжкий тягар!
.
А сопілка все мріє заграти -
Крізь тягар підневільних віків!
Та свободи, ще довго не знати
У кайданах паральських катів!


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21106281136

рипить повітря від морозу,
зайчатко тулиться до ніг
а місяць в теплому барлозі
тачає хмари на пиріг

ковтком саке зігрівши подих,
зоря паде тобі до рук
а ти, засніжене в дорозі,
із губ добути хочеш звук

сова, уздрівши щось пророче,
поїла з ляку всі слова
вовчиця дихає у очі -
сестра прадавня лісова

а ніч підморгує щомиті
і тягне в танці все хутчіш
туди, де душ 12 варять
4-градусний куліш

.

кришилась ніч в імлі бездонній,
палав морозяний міраж
а дуб все марив у безсонні
і бубонів свій отченаш

нас удостоїли великої честі
приймати візит:
Пані в Чорному приїхала електричкою
і нам навіть не подала руки

Він сидів у старій шухляді
пив каву й палив цигарки
його зморщене підборіддя
викривало його смаки

він був лише старим затертим блокнотом
на якому валявся старий рудий кіт
і шкіра на ньому обдерлась
аж до рудизни

Він чекав на Золоту Пані
в рожевих хмарках, –
дим згущувався
у старому австрійському готелі
під сурдинку кавового дощу…
дим з ментоловими портьєрами
і консьєрж
із запахом старого таллінського коньяку…

Але приїхала Пані в Чорному
на вороному коні, –
консьєрж
подивував її звички
пити каву
після чорної ікри

Пані була, однак,
не туристкою
під Новий рік –
Вона відвідала наше місто
щоб щось доказати усім
щоб доказати
що не існує
Золотих і Рожевих Пань
вона була екстремісткою
і навіть трохи фаталісткою
і колабораціоністкою:
Вона приїхала, щоб убити це місто
кавовою мушлею

Вона приїхала
щоб любити це місто
і загинути
під його сферичною кулею

Незалишай мене..без тебе я ніхто..
дай повітря свіжого окутавшись в пальто..
не покидай мене будьласка..прошу,молю,благаю,
моє сердечко знову на частинки розриває,
не їдь без мене в ті края де холодно до болю,
твоя на віки залишусь ..подай мені спокою,
без тебе я загину у сірій масі людства,
незалишай мене одну...нехочу самолюбства.
Без тебе задихаюсь,повітря тут нема,
але твої ці очі,зовуть на небеса,
окрилена любов*ю і подихом твоїм,
невідпущу ніколи,назавжди ти весь мій,
але покинеш ти мене... хоч любиш так без тями,
неможем бути ми разом..так сказано богами!






14.11.2011р.

Проходити в спільній змові
Не в двері, через вікно.
Увесь час в новій обнові.
Щоб вас не впізнав чи що ?
Непрохані мої гості,
Прогнати би вас мені.
Та ви затаїлись, млосні,
У темних кутках душі.

Я выйду на сцену хмельной и красивой,
Но шумный прием невидимкой покину.
Я кошкой клубочек гоняю игриво.
Я львицей твою расцарапаю спину.

Я вижу себя одинокой и слабой.
Ты знаешь меня холодной и сильной.
Я кошка – и падаю только на лапы.
Я львица, да лапы уже «износились»

Мне вечер подарит лекарство от скуки.
А утро расскажет у зеркала правду.
Я кошка, но помню хозяина руки.
Я львица, которую гладить не надо!


14.11.2011 год

Знаєш: колись підійду я до тебе
(підбіжу, чи просто звалюся із ніг)
І поцілую так, щоб знало небо,
Щоб навіть Бог дивитися не міг.

Щоби чорти від немочі замліли,
А янголи схилились перед нами,
Аби відчув ти невагомість в тілі
І висоту небес попід ногами...

То"колись", друже мій, ну а нині
Підійду - з усмішкою вітаючись,
Покручусь, мов лялька у вітрині -
І назад, у мріях захлинаючись.

14.11.2011р.

У серці пристрасті ущухли.
Здалося, серцем все сказав.
Нараз — моя сльоза у кухлі.
І ти, мов зронена сльоза.

Удвох ми зрадили надію.
Тепер, безкрила, квилить лиш.
Я з тих, що плакати не вміють,
ти, наче сльози, одкричиш.

Не причарований тобою,
хоч припадав не раз до вуст.
Ні, над пролитою сльозою,
за серце й розум не візьмусь.

А, може, з волі високості
у цьому світі загадковім
сльоза, яку пізнав, не гостя —
стрімка провісниця любові.
2011р.

хрускає під колесами
ця зима
чорний квадрат закреслила
і нема
в неї ні грама совісті
ні тепла
чітко заадресована
біла мла
почерком рівновпевненим
безнадій
лист без права повернення
певно твій

Бейкер-стріт загубила сон
у її найпевнішім місці -
Ватсон, Холмс і мадам Гудзон -
насторожі четвертий місяць.

Цілонічно по черзі втрьох
у дверне заглядають вічко,
а уранці на дверях - ох!,
знов танцюючі чоловічки!

Їх уперто малює хтось
пальцем, вимащеним у ваксі -
і нервується Шерлок Холмс,
і дивується доктор Ватсон!

Хоч надія зламати шифр,
як і водиться, швидко вмерла,
та здаватися не спішив
наполегливий містер Шерлок.

Набивав у чубук гашиш
і смалив у тиші́ цвинтарній,
щось вигукував часом, лиш
не "Уотсон, елементарно!"

Прапорцями значи́в міста,
поруч дати писав на карті
із депеші чи із листа
від професора Моріарті.

Ще етюди з кількох октав
грав на вицвілій віоліні -
Ватсон чемно перегортав
ноти пальцем у гуталіні.

15.11.2011

У рівень брів, сурмлЕних в нить,
Арабська ніч до зір п’янить.

Чадри серпанок, вільгість віч,
Вага округла стегон. Клич-
ний дзвін сережок, вій пітьма, –
Спивай до дна бажань дурман.

Тягучий спів, щербету смак,
Небес розкритий зодіак.

Халвою вабить пругкість пліч,
Бурштин і мед – арабська ніч.
У слів тенета на вустах
Метеликом піймався шах.

Стріла мечеті, джин і сич,
На таці фінікова ніч.

Тонке зап’ястя, вуж-браслет,
Пантери вигнутий хребет
Кинджально тне ліниву ніч.
Граційне марево сторіч.

Навислих зір дозрілий сік,
Перебродивши, небом тік.

Зникома таїна облич
В шафранних бліках срібних свіч.
Пісок і млість, перлинний піт,
Окреслений в жагу живіт…

У вистук серця – над і пріч –
Шахерезади пряна ніч!

15.11.2011

Ласкаво просимо в реальність,
Де із собою сам на сам
І колосок, і колосальність,
Любов, банальність і банан.

Ласкаво просимо у правду –
В свою, сусідову, чужу…
Ми вже, здається, навіть раді
Віки сваритись за межу.

Ласкаво просимо у дійсність.
А з неї дітися – куди?
Нас до калини тягне й пісні,
Немов п’яницю до води.

Ласкаво просимо! Ласкаво…
Насправді – нікуди просить.
А колосок превеличаво
Над колосальним височить.

2011

Загальний вагон –
краща схованка від людей,
Калюжа пивна,
недопитий у склянці чай,
Чужа голова
на рівні моїх грудей,
Чужа голова
на рівні мого плеча.

Я бачу себе
у дзеркалі цих зіниць,
Я чую себе
у шепоті цих розмов,
І руки мої
звисають з бічних полиць,
І тіло моє –
не тіло моє, немов

Увесь цей вагон –
рельєфи мого лиця,
І лише на мить
почую крізь стогін рам,
Як тихо дзвенять
у грудях чужі серця,
Немов у сумках –
дешевий базарний крам.

20.06.2010

від пазурів рветься остання надія на денці
підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
не вгадана правда неначе покинута Герда
шляхами пустими простує а що як порветься
останнє терпіння знеструмлення десь на Грушевського

бо зради колишні ніщо як розхристана забавка
де рухів тремтіння було безпощадно ужалено
де клени й кленки давно як в опалі поржавіли
були криголамом що може всміхатись стознаково

це коло за колом не має чеснот і завершення
об заздрість ударено зразу чотири подушечки
котяче натхнення високого неба у смужечку
буває в клітинку тест- драйвами здуру застуджене
плітки- анекдоти на кшлат про поручика Ржевського

маразм сухотілий про вії повій пофарбованих
про гея і гейшу про зради чи перевантаження
примхливих очей що голі коліна розраджують
й « однаково» сходять до когось блакитними зорями

Пародія

Слів бракує… Потрібні вéрші!
Вже від рим в голові гуде.
На Парнас я поліз не перший…
Ну, вершина… А Музи де?

Де салюти? Шампанське? Свято?
То була все реклама – біс!
Тлом великих – не забагато?
Тут пустеля – навіщо ліз?

Що кричати? Спускаюсь. Темно.
Шкіру здер, бо стежки криві.
Але лазив я недаремно -
Залишилось щось... в голові.

15.11.2011

Вірші, віриш, ведуть у верші –
Ти не заздри. Знайшов чому…
Вірші, віриш, ведуть на верхи*.
Там самотньо - немає муз.

Той Парнас – скеляста пустеля.
Ти кричиш. Не чує ніхто.
Едельвейси?.. Ні, не стеляться.
А впадеш… Для великих – тло.

Вірші, віриш, ведуть у верші -
Шкіра злізе немов луска.
Вірші, віриш, ведуть на верхи –
Бог і ти. І тиша жаска.

2011
________________________________
верхи (діалект.) - вершини гір

Щодо мого хисту - визнаю несміло,
Натякнути ви все ж могли раніше
ще до дефіляди, бо врубало тіло
от і понесло на одні лиш вірші.
Кави філіжанку? То звичайно можна
-"Сходжу я по чайник"?,- Зупинили - "Ні" !
І хлебтав "Поляну" усю ніч, отож бо
Все ж не я, а ви грались в шпигунів.
Ну а вже сьогодні кличете до Львову:
-"Все буде в ажурі", радий до нестями.
-"Так, звичайно, пані, я давно готовий.
Але стоп!!! Даруйте, запитаю в мами"...
14.11.2011р

Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
Бо знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю,
але я знов лишаюся одна?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною - ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого немає, точно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…

Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…

Часом мовчання убиває теплі білі скроні.
Допити літній перемерзлий чай нема кому.
Солодка воля є лише в гранітному полоні,
А відповідь залишиться незмінною- «тому»!

Я так і не навчилась кататися на велосипеді,
Замало рівноваги в карих і заплаканих очах.
І десь на півночі давно вже сплять ведмеді,
А ми- герої, знов розбіглись по своїх кущах.

Від ядучого диму в долонях сльоза.
Довго блукав по роздоллях я,
Щоб долю збагнути й осягти.
Пильно вдивляюся -
В рідній пилюці бачу Христові сліди...
2011р.

Мій світ, моя любов, мої закони...
Мої думки про тебе і про нас.
І наше щастя, що у снах не тоне,
І тільки нам підкорюється час.


І тільки ми...але ми просто люди.
І тільки ми...на жаль, уже видніє,
А вдень любові й просто нас... не буде,
Бо це лише - моя шизофренія.

14.11.2011р.

Розбилось вщент. Поранило уламками.
Щось непотрібне в грудях пружно б'є.
За своїми повітряними замками
Не бачу я того, що справді Є!

Осіннє танго місяця й дощу,
Останній вальс плюща і довгобуду.
Осанна світу! Я курю й мовчу.
Я видихаю із грудей простуду.

Я йду кудись без певної мети,
Мені б лише куди-небудь іти.
Я дивлюсь невидючими очима
У непроглядну пітьму пустоти.

Зів'яли мої крила за плечима...
Мені б лише куди-небудь іти.

2011

Час сам собі відкриє двері,
коли прийде його пора,
розлиє душу на папері
відвертим доторком пера.
Так віддихне душа від втоми,
лиш в тиші сплутались думки,
я прекреслю зайві коми -
велика розкіш помилки.
Можливо, іншою я стану,
залишу на папері слід.
Час вилікує кожну рану,
бо так влаштований цей світ.

2003р.

Я згубила весь світ за твоїми плечима.
А душевні стежки відчай вкрив, наче мох.
Цю кімнату колись будували для двох,
а самотність, чомусь, лиш мене приручила.

На прощання коханню коханням пиши.
І не вір гороскопам, ворожкам, прикметам.
Кажуть, вік — не біда. То - уявні тенета.
Ти не бійся підніжжю всміхатись з вершин:
Усміхайся сміливо — немає мене там.


14.11.2011р.

Любов помирає з дощами
в яскині, вертепна, проціджена
крізь сито безсоння, міщанства;
шепоче: „Ніч лагідна”, Фіцджеральд;

любов помирає кущами,
відрубує руки сокирою,
безгубо цілує нащадків,
на серці рубець недотИркливий;

любов помирає не смертю,
гнітючі лишає новели,
найважче в коханні – остербати:
прощальним „прощай” молитвенно...

любов квітне соняхом, золотом,
джемів закликає духмяністю,
сичить, червоніє від сорому,
від радощів п’яна; ця ярість, лють

прикопана свіжим чорноземом,
освідчення – схована дарниця,
кохання минулого розсипи
тремтять, плачуть, схлипують, давляться...

Втер усе, що співає, нове, у порізи старі. Вже от-от заживуть.
Ті, що мохом, що тліють, які ледь молодші ніж я,
а тому добре знані, розвідані й, водночас,
рідкі, невловимі, невидимі.

Перевести б свідомість на витримку довгу
і щоб остаточно. Щоб стала чіткішою суть.
Невагоме і плинне - прозорим, в підсумку стертим.
Розсипано зайве минуле. Мить. Вже клюють.

11/11/11

Коли кохання відібрало голос ,
А все горить від почуття, яке збудив,
Десь лине пісня, достигає колос,
Та я не чую і не пригадаю днів.
Не треба слів. Тут все зникає в мряці.
Заснули зорі, місяць м'ячиком скотивсь.
Тремтять від дотику уста горячі.
Затихла пісня, а я в полоні часу.
У цю хвилину, ти час для нас спинив.

Подай мені, Боже, сім крилець
I Сім непоборних щитів!
Най буду я воїн-провидець,
ізрину в аорти світів.
Я сердечком перекачаю
Молитви незгасний огонь:
Сини- щоб не знали одчаю!
Зима- не торкнулася донь!
Подай же їм стежок правдивих
І світла в житейськім путі!
Кохання їм, сонця і милих,
І чисту сльозу в каятті!
Мені ж, Боже, віри такої,
Котра тільки є у дитинства!
Я -ангел любові палкої!
Мій знак на Землі-"Материнство"...!

Где ты сейчас?
Высоко,
так, что уж ниже некуда.

Страшно тебе?
Весело,
песни здесь – гости редкие.

Вечность она…?
Скользкая,
врала легенда старая.

Кто тебе друг?
Многие,
некого взять за руку.

Как оно там?
Солнечно,
дождь без конца хлюпает.

Можно к тебе?
Господи!
Нет, ты живи, глупая…


14.11.2011 год

нарешті дерева затихнуть
під гаснучу свічку костельну
читатимуть на ніч Ремарка
і кашлятимуть
під ранок

здиратиме вимерзлі віхті
із воза невиспаний стельмах
і через вузесенькі шпарки
і через розколини
дранок небесних

у сонному вихрі
полинуть пір’їни
застелять
забілять
осінню примарність
і тугу дерев безпорадних

Не бійся смерті. 
                          Це життя
Вбиває нас із кожним вдихом.
А смерть – вона лише сміттяр,
Що підбирає наше лихо.

Душа ж у засвітах знайде
Своє призначення і сутність, –
Де не зміняє ночі день,
Де час із простором відсутні.

2009

Раба любви... коснулось и меня.
Не знаю, где слова зачались эти.
Я замерзаю без любви огня-
На все вопросы лишь любовь ответит.

В лесу- роса, и травы пьют росу,
Листва трепещет в солнечных лучах.
И я сквозь годы бережно несу
Свою любовь и нежность на руках.

Мне улыбалось в жизни много губ,
И много ног шло по моим следам.
Но вряд ли кто-то был со мною груб.
И я гадать умею по глазам...

Твои глаза поблекли, потускнели.
И губы ссохлись:поцелуя ждут...
Я твердо верю: отпоют метели,
И ласточки любовь на крыльях принесут!

Обручальным колечком на пальце
Обернулась внезапно мечта....
А в объятьях не те, с кем мечталось -
Ты не мой, ну а я не твоя...

И любовь улетела куда-то -
Унесли за собою года.
Пусть все было давно и когда-то,
Для меня все равно ты - мечта.

Словно крик журавлей провожая,
Распрощалась с своею мечтой...
Я полжизни тобою дышала,
А теперь ты не мой, ты не мой....

Шоколадом у спеку танеш спокусливо,
Розливаєш по тілу солодкі краплини.
Запалити будинок сьогодні ми мусимо,
І спалити у ньому нестримну тварину.

Сонцем просочена, граєшся попелом.
Засмаглою шкірою зваблюєш небо,
Підриваєш серце поглядом й дотиком.
Спека… закоханий тану від тебе…

2011р.

Тихо-тихо... Місто спить...
Ніч пітьмою закрутила,
Сивим помахом умить
Кам'яний мурашник вкрила.

Тихо-тихо... Все мовчить...
Ніч тихенькою ходою
Між похмурих вулиць скрізь
Поливає сон-водою...

Тихо-тихо... Все спочило
Ніч-владарка виступає,
Легко-легко, наче диво,
Зорі в небі розсипає.

Тихо-тихо... Світить місяць
На вершках дерев сонн́их
Засинає свіжий вітер
У полоні ніжних мрій...

Тихо-тихо... Ніч-богиня
Світ казковий відкриває,
Легко-легко ніч-богиня
В кожне серце завітає.
2011р

З мільйонів слів одне-єдине,
Чудове й пристрасне воно.
З мільйонів слів знайти єдине.
О! Це не кожному дано.

Із фраз пустих і непотрібних,
Відкинувши усе сміття,
З яскравих слів, різноманітних,
Знайти, що дихає життям!

Я вірю, я його впізнаю,
Я роздивлюсь - між тих німих
Одне до мене промовляє
Тихіше й голосніше всіх!

Мовчати буде - я почую,
Сховається, а я знайду!
Те слово істину чатує,
А разом з нею і біду...

І ним усе сказати можна,
У ньому сльози, радість, гріх.
Воно святе, й воно безбожне,
Від нього плачуть й чують сміх.

З мільйонів слів одне-єдине,
Одне лиш має майбуття,
З мільйонів теплих, ніжних, щирих
Лише воно нам дасть життя!
2008р

Моє тіло мов мільйони сенсорних екранів
Відчуває кожен дотик твоїх майже рухів.
Ми померли й народилися на осаді туманів,
Ми сплелись із темних й світлих духів...

Проникали через очі в серце й мозок...
Виривали криком всі свої бажання...
І ловили у повітрі ніжно-палкий подих...
Десь на лезі насолоди і страждання.

Наші душі відлетіли в нічне небо,
Там кохалися в істериці та щасті,
А тіла сплелись неначе нерви,
Й захлиналися в судомах вже не власні...

2011р.

Хтось був... Пішов, та не минувсь
в очах пустелі.
Розсипався на пил спокус,
що сумнів стелить
для Сина Божого - ослаб
і може... може...
Не прихилився Син до зваб,
бо на сторожі
ватага друзів - сорок днів
молитви й посту.
...Хтось був... і довго даленів,
мов тиша зросту.
2007р.

Буде підказка: читайте в наступному номері.
Майже котяче: якщо проти шерсті – то пазурі.
Місце печатки. Два підписи – трохи розмазані…
Дев"ять тест-драйвів, а вже майже вісім гейм-оверів.
Як не прогавити передостаннього – восьмого?
Легко: «Натисніть на нуль. Оператори зайняті…»
Де вона - дефрагментована пам"ять без осені?
Де та навмисно знеструмлена осінь без пам"яті?

Мурр, - дуже дякую, - зірці не треба супутників.
Дев"ять. Не страшно. І все-таки трохи задушливо:
знов приземлитися на всі чотири подушечки
і шкодувати, що зір активується в сутінках.
Там одноокі ляльки і повії фарбовані,
Вії, розмазані чорним, за всіми ознаками –
перевантаження. Ентер. Сторінку поновлено.
Вибрати: «Так» або «Ні». Жаль, немає – «Однаково».

14.11.2011

Розрізали колії місто на двоє.
Снігом пакетів вкрились перони.
Люди літають розпатланим роєм,
Ховаючи крила в зелені вагони.

Моргають вогні ясним фіолетом.
Кричать електрички дратуючи вуха,
Прицілені в ніч немов пістолети,
Будять колесами сонного духа.

Спішить вдалині моя електричка.
Розжарені іскри горять за дротами.
Моя схвильована мріями звичка
Вертатись щодня до тебе думками.

2011р.

А тобі не до мене, мабуть.
Не тобі, а Тобі зовсім іншому.
Нетипово святому і грішному
Не до мене Тобі. Тож забудь.

А тобі не до мене, на жаль.
Не тобі, а Тобі дивовижному.
Не комічному - щирому й ніжному
Не до мене Тобі. Є межа.

А тобі не до мене - це факт.
Не тобі, а Тобі дійсно справжньому.
Тож слова тимчасово розважливі
Не мені адресуй. Я не та.


14.11.2011р.

Пусть ринутся с небес протуберанцы в сенцы.
Горят они одни - как эльмовы огни.
Добудем с матерком матёрых квинтэссенций.
Шутя, пережуём наплыв полифоний.

И Гаршин, и Ван Гог достойны медсанбата.
Земля не дорожит потоптанным быльём.
Любая медсестра - ни в чём не виновата.
Не оступаться здесь - мы далее пойдём.

Неприхотливым вам знаменья всех отличий
Бросаю невпопад - как кто меня поймёт.
Палата номер шесть.
И Фройд над нами кычет.
И бестолочь строчит, что верный пулемёт.

В каких-то пять минут себя переинача,
Почувствовать себя свободными от пут
Даровано живым. Дышать - уже удача!
Пусть мёртвые мелком балансы подведут.

2011