Там древні склепи, скошені хрести,
Там надписи короткі долю вмістять.
Однаково, коли чогось не встиг.
Минулося. Невчасно. Ненавмисно.
Каплицю вкрила патина мохів.
Порипують дверцята. Плющ повсюди.
Ростуть живі дерева з кістяків…
І де ті люди? Де тепер ті люди?
Реінкарнація. Поклацує замок.
Тут, за ворітьми, - давнє цього міста.
Не має значення - єдина між думок –
Чи жовніром хтось був, чи бургомістром.
Минув. Нема. Так я колись мину.
В нав’язливих обіймах у коріння
Мовчатиму. Не згадуйте мене.
Я з того ще, старого покоління.
Як я жила і що мене з’їдало,
Чим тішилась і де шукала сенс –
У цьому так фатально не відстала.
Поклацує замок. Вертає все.
І там не страшно. Там вже не болить
Оте життя живе щоденно в скронях.
Спить спокій порцелянових облич,
Осіла тиша у жовтневих кронах.
2011

***
Я вийду з осені у зжовклу
Схололу, вистиглу траву.
Я вийду з осені й замовкну...
Візьму у руки тятиву

І буду цілити в зневіру,
В брехню й омани пелену.
Я вийду з осені... й за віру
Оголошу свою війну.
2011.

А кругом тільки степ…І про що ж іще мріяти?
Змарнувати пасхальну посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць!
Занімієш – відчуєш: «Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють бики.
Тут і справді іти втричі ближче до місяця,
ніж до першого злого вікна-у-віки.
То навіщо тобі ті шибки і тривожити,
якщо вчора з «нізвідки», ой, ледве утік?
За биками, поволеньки гулькни у боже ти:
там ще – тьми дів тямущих та безліч утіх.
А кругом тільки степ…Звітував перед кими ти
там, де предки уже не виходять на лови?!
Є де кашу на віщий вогонь перекинути,
є на волі із ким перекинутись Словом:
ген по обрію плуг ще штовхає зхохлілий,
але вічний, як світ і як мир, Хлібороб –
оре скіфів стихію «направо й наліво»,
ще й без права помилки, без правил, без проб.
Ти не бійся – засни: дарма долі противишся.
Якби й досі не приндився, мав би усе б…
Ще не пізно, не рано. Спи. Завтра прокинешся,
а кругом тільки степ. А кругом тільки степ!

2009 р.

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні
*
грудень 2011

Присниться б адресантам, а пока
Наскресть морфем, поймать бы языка,
Найти бы ключ, спасти святое чтобы.
Мне говорили, мол, велик, могуч -
Ах, разогнать бы ширпотребобуч
И строй его расправить до амёбы.

Когда стиха всегда взведён курок,
Любая долька счастья - не порок
И пивом можно бавиться, как дети.
Но ты сантехник. Но родная речь
Не перестанет течь, и течь, и течь.
Но разводной не покладая меч,
Но перед речью - мы за всё в ответе.

В контексте судеб, словно конь тыгдым,
Мы новый код, вестимо, норовим, -
В контакте безопасный, кисло-сладкий,
Играющий слюною за щекой.
А рядом с ним, ещё и не такой,
Горяч язык в предверьи лихорадки.

Мой синтаксис, ты видел, как меня,
С танцульки на танцульку семеня,
Какая-то капустница мочила?
Но там уж кто к устам её приник,
Тому в гипоталамус золотник.
А нам - неколебим, могуч, велик
Родник, рудник, Аскольдова могила.

2011

Торкатися розпечених долонь
Не боляче , не страшно, не пече.
Розпалений на спогадах вогонь
Запахне попелом й від сліз води втече.

А потім знову спалахи в очах
Як мить прозріння , вдарять блискавично -
Молись до неба як простий монах
Відверто, щиро і систематично.

2009 р.

У розгорнутій книзі життя
Довгі ноти – цілі, половинні,
Всі насправді такі швидкоплинні…,
Дні за днями – швидка течія.
Кожен день як пульсуюча чверть,
Підганяє секунди і кварти,
а беззвуччя – нічого не варте,
Танець музики - лиш круговерть.
Переходять слова на папір,
А під ними – мелодій рисунок,
Пісня серця – найвищий ґатунок
Пісня долі – найкраща, повір!
Пауз тиша, лише обертон
Десь відлунює в закутках зали,
Хтось дарує гербери і кали
І на біс знов бери мікрофон .

Щире соло. А може дует
Пісня ллється бентежна, тривожна
І давно вже душа – не порожня
І слова вже складають куплет.
Найщиріші свої почуття
Розподілить чітке фразування,
лиш ад лібітум – пісня кохання
у розгорнутій книзі життя…

2008 р.

Напружено мовчу. Вокзальна тиша
Не дише, співчуваючи з пітьми...
Давай, хоч мить побудемо дітьми,
Скажи ще раз: "Не бійся! Не залишу".

Де наше завтра, хто навчить чекати?
Минеться час, не будемо на "ти",
Крізь дикий біль насмілилась піти,
Крізь щем душі навчилася мовчати.

Розлуки біль на Львівському пероні.
В міцних обіймах ніжності тону.
Я проклинаю,чуєш,цю весну,
Повільно відпускаючи долоні...

Подарую я щастя в чарівності дня,
І накрию тебе гарячим зізнанням,
Нехай оминає нас повсюди біда,
А доля залишить навіки кохання.

Я ж буду постійно вберігати тебе
І грітись від ніжності погляду твого,
Хай згода в домівку нашу ввійде
А сміх цей дитячий хай буде розлогий!

20.11.2011 року Львів

Напевно кінець нарешті настане,
Впокоїться дух на смертельнім одрі
І мрії навіки сиві розтануть,
Щось тенькне на спомин нарешті мені.

Недовго ще жити. Останні хвилини
Ще буду я з вами на цій Колимі.
Я хочу вже Там Його похвалити -
Прощайте, іду. Простіть же мені!

24.11.2011 Львів

хлопець походив із важкої сім’ї
він мав лише батька і птаха

йому завжди хотілося бути німим
бо в такій родині мовчання вважалось ознакою гарного тону

бог-отець і бог-син так за все життя не перекинулися і словом
то божевілля говорити з самим собою
а бог-святий дух той узагалі голуб

він і досі шкодує що одного дня промовив слово
яке стало твердю і плоттю
тіснота така ніде повернутися

із птахом він би вжився
але слово не горобець

і хто мене тягнув за язика
жалкує він вмощуючись на клаптику вільного простору

треба було тримати язик за зубами
думає він укриваючись від холоду
що був його словом

добре голубам вони не кидають слів на вітер

З давніх літ була в пошані
На андріївські свята
І пахуча і рум`яна
Символ щастя – Калита

В ніч Андріївську дівчата
Її випікали,
По ній суджених своїх
І долю гадали

Сонцелика і прекрасна,
Хоч немудра і порста,
Вірили ¬– приносить щастя
На Андрія Калита

А вона як сонце сяє,
Що дарує радість всім
Й кожну дівчину єднає
З милим, судженим своїм

І веселощі й забави
В ніч Андріїівську гули
А дівчата свої пари
У цю ніченьку знайшли

Калита їх поєднала
І пахуча і смачна
Нареченого вказала
Кожній дівчині вона

Всім в коханні побажає
Щастя й радості завжди
Й кожну мить оберігає
Своїм світлом від біди

У цю ніч коханих пари
До любові заверта
Та, що стала Божим даром,
Світлолика Калита

Хвала Тебе, Господь, хвала твоим созданьям,
Но прежде всех вославлю Брата Солнце,
Который день дает и Свет являет Твой.
Он так лучист в великом блеске,
И есть прообраз Твой, Всевышний.
Любви Идеалу хвала, хвала славянке,
возлюбленной Руси - ваятельнице мудрого народа.
2011г.

Сидим у камина вдвоем тепло
приятно почувствовать себя спокойно и расслабленно
просто тихо беседуем...
и этого вполне достаточно.
2011г.

Глибока осінь зрілості: поет
Здіймає списа - словом наперед!
Та тільки те, що знизу, не встигає,
Душа болить!
А в критика - співає!.. (

:)

Радію тобі, Україно моя,
У радості я і скорботі.
Струмує, як кров, заповітне ім’я
Твоє у живій моїй плоті.
Від тебе багатства та слави не жду
І долю не гнівлю примхливу, -
Коли та приводить у дім наш біду,
Як неня моя, таку сиву.
Страждати я мушу на отчій землі
Допоки тут прахом не стану.
Щоб горя не знали онуки малі –
Стояв ради них на Майдані.
Вплітав я надію у мрію твою
І щастю не заздрив чужому.
Багато терпів я, ще більше – стерплю
Без страху, спокою і втоми.
Без тебе я буду на світі оцім
Тремтіть, як чутлива мембрана.
Як зраджу тобі – то уб’є мене грім,
На серці відкриється рана,
В зажурі миттєво я спухну од сліз,
Без муки твоєї й скорботи, -
Пишаюся тим, що я гордо проніс
До скону ім’я твоє в плоті.
12.12.11

Дощик виводить соло.
Калюжно і парасольно.
По черепиці зранку
Краплями тарабанить.
Миє травнево-чисто
Синіх небес очиська.
Дощик чекає просто
Сонце до себе в гості.
2011

Треба посуд вимити -хочеться перебити.
Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
Як же це важко , Господи, - вічно любити.
Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
Тьмяним яблуком моченим манила зима.
Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
-Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




Молитва на кухне.
Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
Это отчаянье, Господи, а не лень.
Как это трудно, Господи, - век любить.
Каждое утро, Господи, каждый день.

Был сквозь окно замерзшее виден рай,
тусклым моченым яблоком манила зима.
Как я тогда просила: "Господи, дай!"
- На, - отвечал, - только будешь нести сама.

сива ніч... старенька... мовчазна...
лагідно присіла край вікна
зазирнула у безсонні очі:
«спи, дитинко... заспіваю, хочеш?»
«хочу, бабцю…»
тихо почина…
я сховав лице в її долоні
в прохолоду влив гарячі скроні
і заплакав в унісон з дощем…
ллється із душі правічний щем
ніжності закутої в полоні
кам’яного тіла... ллється біль
п’яних пристрастей... байдужості похміль…
невагоме серце знов готове
підібрати кожне вбите слово
позбирати смуток звідусіль
вібрувати самотою світу
Летою плисти назустріч літу…
…ніч цілує заяснілі очі
і стихає...
…сонце зір лоскоче
й наливає мовлення амріту…

Вибач.
У мене постійні перебої в серці,
Неполадки з нервами,
Проблеми з шкірою.
До ідеальної мені рости іще
Років з тисячу.
А то і більше.

Вибач.
Я не вмію бути другою,
Десятою,
Однією із сотні.
Тільки першою,
Тільки ближчою.
І всіх дорожче.

Вибач.
Я не курю.
А як і курю, то що тепер?
Я не стану кращою,
Не буду вищою.
І як гріхи, то їх незлічено.
Я занадто тиха,
І покалічена.

Вибач.
Для інших залишено місце,
Бо ти не кращий,
І не вищий.
Просто так,
на секунду став ближче
коханіше
і рідніше.

Вибач.

А вчера была просто осень,
Падал дождь и срывало крышу.
Я летела куда-то в пропасть
И молилась. Никто не слышал
Капель грохот холодный. Лужи
Выпивали меня глазами.
Я молилась, но только хуже
Становилось. А дни за днями
Все хлестали, сорвав одежды,
Растрепав...
....Это просто осень.
И не будет уже как прежде.
Я молилась, но было поздно.

Грудень 2011

бринить, бринить - не вибринить,
гуде, гуде - не вигуде,
не сніжиться, не пижиться,
бровою не веде.

середзимові вибрики -
не смішки і не вигадки.
чекають снігу лижники,
ну де він, де він, де?

коли нарешті рушиться,
доважиться, доміситься,
доліпиться, допіниться,
домерзне і впаде?

хоч трохи – півокрушини
із півперлини місяця
від славського до вінниці
для звірів і людей.

Рояль і скрипка своє зіграли,
Останні ноти і пустка в залі.
Мабуть, у чорнім, як ніч, роялі
Акорди людям про біль казали,
Невинним звуком ламали тишу
І десь під серцем кружляли віршем.

Блукали звуки, врізались в пам'ять,
Устами скрипки озвався спогад,
Розбиті мрії не грають більше,
Класична крапка і більш нічого.
Оркестр спинився. І чути тишу.

12.12.2011р.

Сформировавшийся поэт
неприкасаем, братцы.
Читать дозволено. И вcё.
Лежать. Молчать. Бояться.

2011

І так пусто на землі без тебе, одній -
Було завжди, мабуть від дня світлин.
Не було сенсу - марна трата сили й часу.
І всі досягнуті висоти - міліли, і втрачали суть.
Кохання неземне, і те не мало повноти.
Душа стомилась шукати сталість.
Знайшла - біля Голгофського хреста.


грудень 2011 рік

Ей, бармен, ще по сто, без змін...
В оффлайн безлім і димом білим
хай душу вкриє нікотин.
Бо спротив стін, бармен,
вбиває спроби перемін,
здоровя гроблячи в замін.

Рушив вітер ясенові віти,
Сколихнув шумку свою колиску.
А від сходу,
крізь запону листя, –
Повінь блиску.

Білі ружі тепло засіяли,
Розсвітився промінь на леваді.
Я не сам:
таємний дух зо мною
В давнім саді.

То сміється дзвінко за кущами,
То в алею за собою кличе;
Промайне і зникне десь обличчя
Таємниче.

І чого ти криєшся від мене?
Поєднаймо, мила, дружні руки
Та й біжімо разом на поплави
Та на луки.

Все поділим: золото полудня,
Коників чечекання томливе,
Пахощі рясної конюшини,
Вітру співи.

І поділим плюскіт вод прозорих
На піщаній замілі в затінні,
І піймаєм рибку тріпотливу
В баговинні.

Аж тоді, як місяцева дужка
Заясніє в небі голубому,
Ти повернеш в теплу сутінь саду.
Я – додому.

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

лодій долоні у лодіях –диво невидане
в Лорці забутися звуками білими винами
ніч як ворожка товчеться малою дитиною
спати – не спали дихали голими спинами

нерви натягнуто в струни гітари грайливої
пальці сплітаються - під громом і гримом ми
драм учорашніх де гриви розтерзані римами
в статусі міста лишатися світлими мімами

ранок на совість білилом від рани відбілимо
гріх мій солодкий неначе варення малинове
нижня білизна заплакана пробними війнами
в Лорці забутися звуками білими винами

огріх горіховий постріл каро-каштановий
будуть мені черевички музи криштальними
ще досипай поки яром зійде сповідальник -
будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник

Мала,забудь про нікотин-
Ти й так помреш від самогубства.
Для тебе завжди лишиться один,
Але повір - йому з тобою пусто.

Мала, повір, що алкоголь -
Тебе він просто не врятує....
Мала, ти не знайдеш пароль,
І проспівають "алілуя".

Мала, не виграєш без правил
У грі, де виграшу немає;
Твоє безумство Бог не правив,
Мовляв, колись вона сконає.

Мала, вбивай себе об лід,
І так лишилось небагато:
Тебе уб"є не грип, не СНІД -
Ти просто втомишся кохати.

Мала, будь ласка, зрозумій:
Ну не твоя він половила,
Бо ти помреш, а він(не твій)
Піде,і знай - сама ти винна.

Народження Спаса –
Не кульку сріблясту,
А Кулю Земну
В руки Божій Дитині
Небесний Отець
Віддає на спасіння.

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

День двадцять шостий. Вітер. Листопад.
Холодним снігом почуття не стерті:
Горять мільйони пам’ятних лампад
За зниклими в голодній круговерті…

Молімося - тепер вони святі.
Вшануймо їхню пам’ять нині, друже.
Розіпнуті на сталінськім хресті -
Не відболять у віковічній стужі!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

Забудь мене, як забувають дощ,
коли земля вкривається снігами.
Якщо в любов не віриш - не тривож,
не плюй у душу гарними словами.
Любов крихка, як березневий лід,
як ранній цвіт, вона така вразлива.
А я складаю свій розбитий світ,
прошу тебе вернути неможливе.

Поверни мені день, у якому весна.
Поверни мені день, у якому є дощ.
Забери собі ніч, у якій нас нема.
Забери собі ніч, будеш мати хоч щось.

Любові храм - це не вівтар для жертв.
Єдина жертва - мати вірне серце.
А ти згорів на полум'ї пожеж -
чужих вогнів. Не вибачайсь, не вперше.
Свої в руках тримаю почуття.
Ще не одна, ще дихаю любов'ю.
Учусь без тебе бачити життя.
Верни мені усе, крім цього болю...

Слова – то соняшники в полі, -
Являють людям сонця суть,
А вже як визріють доволі,
Під молотильний ціп ідуть.
Із них поезію янтарну
Римар видушує у чан
І розфасовує у тару
Бальзамом од сердечних ран.
А є ще праця легкодуха -
Дільце без правил і без норм,
Коли почавлена макуха
Іде худобі на покорм.

12.12.11.

Обминають мене заметілі,
Залишають мій край снігурі.
У чеканні снігів почорніли
Юні вишні й горіхи старі.
Вже ялини тремтять од застуди
Голочками своїми всіма, -
Скоро зникне за обрієм грудень,
А в повітрі сніжинок нема.
Меркнуть фарби зимової днини,
Гасне звуків холодних ланцюг.
Лише іній і заморозь синя
Надвечір’ям ясніють навкруг.

11.12.11.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

- Здраствуй! Я тебе звоню, звоню...
Знаєш! В моей спальне новые розовые шторы,
и розовые все уборы...
Жду вечером.Ню!? Ню!?
- Я не приїду!
- Чего ты? В чем же дело?
- А! Ти мене ніколи не розуміла...
Ти... Завжди зверху...
Навалишся...вагою свого тіла!
- Сегодня сверху будеш ты, мой котик,
как хочеш ты…мой милый ро-о-отик…
- Ти знаєш, що не в тому діло,
не зможу я... бо справа в тому...
Ти мене ніколи розуміти не хотіла!
- Да? Ну во-о-от!
- Сейчас я понимаю, в чем причина…
Фу! Да у тебя…мужчина!
- Ні! Просто склалися такі умови…
Ми розмовляємо на різних мовах.
Прощавай!
2002

Лягла Купальська ніч на світ.
У мить чарІвну свята
Вже тисячі мільйонів літ
Кохання звуть дівчата.

З пахучих квітів польових
Плетуть вінки барвисті,
Й святій воді кладуть до ніг,
Мов почуття те чистій.

Вогні свічок в нічній імлі
Немов зірки палають,
Лиш не на небі – на Землі,
Та плин ріки долають.

Щоб кожна дівчина змогла
Тепло тогО відчути,
З ким ніч-Купалонька звела,
З ким доля в парі бути.

Це душі, що кохання ждуть
В життя бурхливім морі,
І тим свічкам в цю мить, мабуть,
Небесні заздрять зорі.

Она мягка, уютна и прохладна,
Её душа всегда сродни твоей,
Когда по жизни «ОК» всё иль неладно
Ты высказать все мысли можешь ей.

И навострив свои четыре ушка
Всё выслушает, может быть поймет,
С ней не сравниться друг или подружка,
Ведь никогда ни в чём не упрекнет.

Не посмеётся над твоей бедою,
Ей душу можешь выплеснуть до дна.
Печальных мыслей свору чередою
Утопит в неподвижных водах сна.

Всегда в минуты горестные с нами
И провести приятно с нею ночь,
И ведает о том, что даже маме
Стесняется открыть порою дочь.

Так кто же эта милая подружка?
Читатель, смог ли ты найти ответ?
А это всего на всего ПОДУШКА
И лучшей утешительницы нет :)

У цьому світі є одне питання,
Воно складне водночас і просте.
Звучить воно: «А що таке КОХАННЯ?
Яке воно: чи грішне, чи святе?»

Я думаю: прекрасний дар кохання –
Це ніжність рук, обійми, почуття
У тихі ночі зоряні стрічання
І клятви бути разом все життя,

Коли за відстань чуєш серця стуки,
Тремтять в чеканні серце і душа,
Коли після тривалої розлуки
Коханий знов до тебе поспіша,

Коли ти бачиш його погляд ясний
І посмішку на лагідних вустах,
А серце, повне ніжності і щастя,
З грудей нестримно рветься, наче птах,

Це ніжні-ніжні теплі поцілунки,
Кохані руки у твоїх руках,
Прості дрібнички, милі подарунки,
Кохання – зірка, що освітить шлях.

Та є і без взаємності кохання,
Коли душа від холоду тремтить,
Коли не світиться в очах бажання,
Теплом коханий погляд не горить,

Коли тепло своє віддати хочеш,
Летиш, немов метелик на вогонь,
Слова любові лиш собі шепочеш,
ЙОМУ несеш тепло своїх долонь.

Та бачиш тільки лід у його серці,
Чужі для нього теплі почуття.
Крізь стінки льоду ніжність не проб’ється,
Зламається, мов гілочка, життя.

Тоді тьмяніє враз барвистий килим,
Що для кохання виткала весна,
Стає для тебе білий світ не милим
Й життя, немов, повз тебе промина.

І серце рветься, мучиться, страждає,
Томиться у печалі й самоті,
Та все одно – лише його кохає –
Єдиного й чужого у житті.

Кохання – дар небес, що дав Всевишній,
Його людині треба берегти.
Це світлий Янгол і Диявол грішний,
Що поруч йдуть одвічно у житті.

Взаємність завжди зігріває душу,
Тоді, неначе казка, кожна мить,
А невзаємність з ніжних хвиль на сушу
Кохання човен викинуть спішить.

Є ліки від нещасного кохання.
Хоч панацея, кажуть, тільки час.
Це – вірші – серця трепетні зізнання,
Вони душевний сум розвіють враз.

А коли щастя ти пізнав в коханні,
Які прекрасні пишуться вірші!
В них ніжні сни, надії, сподівання
І світле щастя й радість у душі.

Пливіть в житті на кораблі Кохання,
Лиш шторм на морі вашім хай буде.
І знайте: в мить розлуки, в мить стрічання
Лиш вірна Муза вас не підведе.

Сонце готувало чари-зілля
І планеті пестило боки,
А на сливі достигали білі
І солодкі наче мед сливки.

Під цією сливою зустрілись,
Тут вуста і погляди сплелись,
Тут кохання перше народилось
В день той незапам`ятний колись.

Запалало тут п’янке бажання,
Відчували душ і рук тепло.
І здавалось, що саме кохання
Зі сливовим присмаком було.

Пролітали літні дні щасливі,
Сонця факел в небі швидко гас,
Стало листя золотим на сливі
І прийшов гіркий розлуки час.

Загубилось літо веселкове
Між осінніх пожовтілих трав.
«Не забудь кохання це сливове» –
Він в останню зустріч Їй сказав.

Розпрощавшись з Нею біля сливи,
Відлетів у вирій наче птах,
Залишили слід холодні зливи
В серці й на згасаючих листках.

Згадкою про давні дні щасливі,
Що безслідно зникли у літах,
Стане їй весняний цвіт на сливі
І сливовий присмак на вустах.

"Renault", "Toyota", "Punto", "Cadillac"...
Яких ще слів не бачили ворота?
Вже й "Chery" тут вирулює, та так,
як сайлентблок свободи й насолоди.

Імобілайзер, диски, АВС...
Електропривід на кредит у песо...
Металік колір, нібито все це -
не агрегат, а танго на колесах.

А де ж, даруйте, власний "Chevrolet",
такий, що тут нажито інженером?
Не гума щоб "Rossava" чи сюжет
з корейським в Україні "піонером"...

І постає розбитих вщент доріг
великий гнів на ввезену "свободу".
Хоча... Краш-тести "BMW"-утіх
ще пам'ятають ретронасолоду...

Михайло Кошкін... Інженер-танкіст.
Концептуальний танк двадцятого сторіччя.
Свобода - це потреба, а не "хист".
От "кішка" "тигра" й стерла. На узбіччя!


12.12.2011

Минула осінь ця гірка й похмура,
І в Лету канула тяжка зажура…
Неждано на душі полегкість я відчув –
Із серця випала стріла Амура.

11.12. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Як через кальку - контур
рук на шибках віконних.
Слово скупе і кома –
скупість моя до скону.
Стукає грудень тихо –
не відчиню туманам.
Маю останню втіху –
квітне вазонно рама.

обом – найдорожчий…
його обіймаючи плечі,
я марила замки,
на стягах життя – далина!
княжна непідкупна –
зигзицею туга проклече!
… стелилася в ноги,
жаліла й прощала – вона…

я вміла втрачати,
палаючи відчаєм – мушу!
вкладаючи руки
в небесний псалтир,
п'ю до дна!
… усе облітає – і квіти,
й дерева, і душі,
одне зостається –
ледь чутно казала вона.

ми надто несхожі,
хоч плачем однаково,
й сльози
стирає відлуння
її золотих молитов…
я врешті й не знаю,
котра з нас тепер
переможе –
я ... чи любов.

могли прокидатись в одному ліжку
на вушко чашці всміхатися ніжно
торкати устами сніжинки пухнасті
колишня казка цікавих контрастів

фруктово-горіховим пахнути медом
хапати повітря і тиснути enter
а потім цілунки ховати під пледом
у вечір зимовий сріблясто-відвертий

бо запах волосся неначе в цитрини
ялинка-царівна у яблуках синіх
цитатами стелиш подушку із цини
на вушко повісивши сонце з ожини

могли би злітати як ельфи і феї
та навіть тоді не була б я твоєю
колишніх фантазії – скинуті перли
сховай мене голу - хай падає стеля

хай падає стеля і нерви ридають
три кроки до пекла ще менше до раю
нема тобі серце кінця ані краю
і на Оболоні дві мальви палають

Світку мій,
моя доленько,
білий день –
чорне горенько,
лютий дим
огортає вись -
сивим попелом
хижа ненависть…
Лепом клеїться,
пори стулює,
білим Ангелам
шлях замулює,
студить серденько
слова солодом,
душу сковує
диким холодом
незахищену…
зло намножене,
напророчене,
наворожене…

2011

«Ти завжди тримав при собі свою втому.
Давай, зупиняйся і засинай».
Вночі він виходив на берег з дому,
й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.
Іранські візи, мальтійські хрести.
І небо рухалось звідкись з Аравії
через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього мабуть,
перетікаючи між споруд.
Він знав, що тут його точно не знайдуть.
Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі
мову, дихання і сліди.
Але всі вони виморочені і нехитрі,
щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння
і прикладати собі до ран.
Буде збирати на пляжах каміння
і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,
і забувати усе, що вмів.
Буде рибалкам давати поради,
щоранку чіпляючись до їх човнів.

Любов формує маршрути наші.
Господь стоїть із нами на пляжі.
Стоїть між сухих, як пісок, арабів.
Виловлює з хвиль дітей і крабів.