Де ті хлопці з сорокових,
В штанях драних, пречудових?
Зараз хіпстер - це мажор,
Має "тачку" він й Айфон.

2011

***
яка сила
згортає наші світи
у тугий сувій
і потім
із невловимою швидкістю
розгортає їх
щоб існували окремо
освітлені ізсередини
доброзичливим світлом
торкаючись краями
чуттєвих полів
позбавлені опору
їх незбагненному ритмові
*

***

Ось так ускочиш аж на дно, буває, кратера -
ще й іжицю майстри пропишуть там для автора.

***

Рятує ріст піїтики
тверда солома критики.

***

Невдячних тем ще пошукати треба,
хіба що є на те чиясь потреба.

***

Пародія на текст - еквівалент тротилу.
Питання тільки в тім, в чию це вводять жилу.

***

Буває й так, що іноді читач
у текст уп'ється краще, аніж драч.


10.11.2011 :)))

я так люблю прокинутись рано,
запорпатись носом в тепло подушки
і заплітати в свої буденні плани
твої надії і твоїх очей волошки.
я люблю дивитись як прокидається місто
і втомлені двірники розганяють проспектами осінь.
як гасне неонових реклам намисто,
яке моя вулиця так по-модному носить.
а ще я шалено люблю повертатись додому
і всі мої подорожі зводяться лише до того,
щоб, долаючи відстані і переступаючи втому,
вертатись до рідних вікон і підвіконня старого.
до неметених сходів з сусідами занудними.
на балкон,де я годую ангелів і пташок.
розкидати нові враження закутками безлюдними
і збирати нові маршрути в потріпаний речмішок.
2011.

плакати.цілуватися.
обіймати.вибачатися.
забувати.сміятися.
любити. кохатися.
сьогодні. завтра.
то лід.то ватра.
сонцем. хмарами.
вірою.чарами.
горами. пляжем.
твоїм. нашим.
серцем. душею.
я буду твоєю.
ефіром. склом.
світлом. теплом.
берегом. дном.
привидом.сном.
шкірою. кров'ю
брехнею. журбою.
піском.травою.
я буду з тобою.
сльозами.радістю.
пам'яттю. гордістю.
казкою. сповіддю.
стежкою. долею.
бігти. ховатися.
крити. прощатися.
водою. небом.
я буду за тебе.
2011

Пильнує місяць незворушно
твої крихкі затишшя снів,
та ще дзиґар так наче скрушно
вицокує: хто-смів? хто-смів?!

Ти усміхаєшся в безжурі,
у сни задивлена свої,
та зранку — обрії похмурі
залишать риски на чолі.

Але ти вмієш не стогнати
над тим, що збудеться... Облиш,
бо вже зима у чисті шати
вдягає листопадну тиш.

(11.2011)

Досвітніх півнів голоси намерзлі
прозоро-сині аж до хрипоти.
Уже зима. Таки зима. Тремтить
заклякла річка під холодним лезом
цього світанку – і поволі
козацькі чайки півпрозорі
із чорториїв німоти
крізь дамб намулені хребти
несуть тіла свої до моря.

Пливуть у тиші. Тіні тіней
услід закляттям шурхотять.
І рвуть соми рибалкам снасть,
і, підкоряючись велінню
нечутного серцебиття,
за ними линуть. Мерехтять
у сірім світлі їхні спини.
І час, подрібнений хвилинно,
перстом лягає на уста.

Стихають спорожнілі хори.
Ніч закриває свій псалтир.
По омофорах золотих
човни пливуть. І гаснуть зорі.
І їхнім хтось молитвам вторить
з-за обрію серпом вузьким.
Так світло бризкає нізвідки,
зникає темінь нікуди.
Човни стлівають непомітно.
Лиш сонячні горять позлітки
на фресках чорної води.

Насолоджуюся: душу дУшу. Здвиження.
вечір зцілює дощами щем; відчуй
порожнечу в тінях; як цибуля скришена,
місяць виболілий; Біблію віщун

перечитує, звіряє роси з травами,
вовком конюшина дивиться на сніг;
і розкОші захлинаються коралами;
попід тином подорожник всівся; гріх

під повіками гойдає чорні проліски;
крук у колі небокраю; хрест навскіс;
проповідувати думав, а натомість
треті півні не співали – тричі зріксь…

Відречися від мене сьогодні.
Прокажи три рази"Відрікаюсь!"
Загуби мене тихо в безодні,
Мов у снах потонувший Ікарус.

Мов Ікарус, що їде в минуле...
У минулім я краще залишусь.
Хай ти скажеш, що я колись "була",
Та пішла без повернення... в тишу.

Відречися від мене сьогодні,
Бо якщо я до завтра залишусь -
Не поїду ніколи в безодню,
щоби там закохатися в тишу.

10.11.2011р.

Коні крешуть іскри, коні
Рвуть обмеження повіддь.
Їм би в небо: хмарам сонним
Дерти бурихату сіть,

Визволяти сонця сваргу
На усеньку синь доріг.
Коні впились степом спраглим,
Що до грив покірно ліг.

Цей закутий в темінь стогін,
Як доземне каяття.
Коні небом яро-довго
Борознили вісь життя.

Мчали чвалом буйні коні
Блискавицями крізь час.
Німбом гаснув сонця сонях,
Плавився зорі екстаз.

Коні небом і Вираєм
Розгубили дзвін підків.
Ці – не вернуться до стаєн:
Дух покори перетлів!

10.11.2011

Нема гіпотез, подано лиш факти.
Не супереч, завчи собі і тям:
Старих богів намарне шанувати,
Вони давно позбавлені життя.

Навік вони поховані в легендах,
Як під землею втрачені скарби.
Та щось таки ворушиться у генах
І в закапелках пам’яті свербить,

Де хтось в мені ще молиться Дажбогу,
І блискавиці вергає Перун,
Де мудрі очі древнього Сварога
Сміються з мене спогадами лун.

1999

Купол Благовіщенського собору –
Правильне коло,
Де чергуються вітражі:
Жовтий, зелений, синій,
Жовтий зелений, синій,
А вже над ними –
Постать Бога із розкинутими руками.

Його обличчя стерто роками,
Або режимами, яка різниця.
Видно лиш те, що розмито лиця
І янголів, і самого Бога,
І тому невідомо, яке лице у нього –
Жорстоке і мстиве
Чи добродушне і милостиве.

Обличчя Бога стерто режимами,
Воно незриме,
Тому все, що лишається людям
Зі мною поруч, –
Домалювати його власноруч.

19.09.2009 р.

Вона….

Передчуття висить полону,
Йде-холодить думки Вона…
Несе бурульок стигле гроно
Й глінтвейну ,теплого вина…
Тепло у келиху міліє -
За мить зима його доп’є..
Спогади літа ще хмеліють..
Та вже ніяково стає..
В скоринку заховалось тіло,
Зі словом пара лине з уст..
Та як лице би не німіло,
Змінам в природі усміхнусь..
В вікні пейзаж був різнобарвним
Пензик відкладено, на жаль…
Все золотаво-пломенисте
У сивий вдягнено кришталь..
Все менше Львовом перехожих
У тіні тьмяних вечорів…
Та втриматись ніяк не можу -
Іду до світла ліхтарів….

Нас, міських, не навчено про осінь.
Не буває осені в містах!
В міжсезоння ходимо, як гості.
Крякне ворон – нам уже і птах.

А за містом осінь павичева.
Шарудять, мов крила, кольори.
А у місті це хіба дерева?
Все якісь сутулі стовбури.

І зметуть – хай упаде листочок.
І гербарій коштує старань!
Порпається бабця, наче квочка:
Ще б каштанів їй для натирань.

Я по справжнє виберусь за місто.
Там цікаво. Там пожежі листя.

Клапті диму падають навзнак.
Палять осінь, наче Жанну д’Арк.

2011

Усе життя – це мертва п»єса!
І не акторка в ній я – тільки поетеса..
І зайвими є в ній моїх поезій рими,
Бо все це інша гра, в ній тільки прози ритми…

На сцені тій всі дні виконують безликі ролі,
Своєї ж партії не знаю я – я мріями говорю…
Зітхаю між всіх реплік посміхом й зітханням,
Ламаю той сценарій я то щастям, то стражданням…

Цю гру створив жорстокий геній – не поети!!!
В ній вже немає місця почуттям Ромео і Джульєтти!
Й якщо б залежало все від мого пера,
Фіналом було б лиш ЖИТТЯ, а не бездарна гра…

2009 р.

нитка до нитки не рветься дрібна суєта
є лише час і залишений човен з пін –кодом
синя пантера осені вірність її руда
швидко захоплює погляди котить багряний мідяк
поміж долоні вичахлі втомленого народу

світлом прийдешнім на березі у дитинства
мама гортає зошит і ставить оцінку сім
срібло її волосся в місячнім світлі зими
діти по видноколу тисячі їх вітрил
лунко сміються і школа безсоння її барбарисове

квіти довіри тремтять на дубовім столі
ще іще трошки і пурхає модний зошит
сутінь ковтає Мавку і сукню її в горошок
сутність її ненажерлива хвилини рахує на гроші
на стінах сміються світлини приголосні й голосні

випуск за випуском повість шкільної форми
крильця метеликів фартуха та на голівці банти
краща її учениця була безумовно не ти
йшли кораблі великі крізь тони важкої води
море науки влягалося в звилини годні

стажу того п»ятьдесят років якихось і все
ти була просто донька варила за неї обіди
потім пішла далеко залишивши німб повітря
юнацького анабіозу і може іще півсвіту
де були знижки сезонні та стук кастаньєт

відчуває вона я знаю білі мої жоржини
світле зерно матіоли сиплеться в горщик неба
мама іде до школи і не збавляючи темпу
б»ються у рідному серці учні і діти і треми
а у полоні долі вчительська первісна глина

Всё, как всегда: бушуют войны где-то,
не утихает спор о божестве,
а межсезонье целится в поэтов
и норовит попасть по голове.

2011

Додому в думках і на шпильках і голос болить,
Дівчатка в дворі то у класики, інколи в салки.
А небо прогнулось, а небо над нами тремтить,
Бабусі вирішують долю держави на лавках.

У мене ж проблеми, бо ти у моїй голові,
Ти там оселився, ти винен мені за квартплату.
Про тебе курю і пишу, і ридаю...Лови
мої поцілунки, обійми і завтрашню дату.

Ти поруч із чайками, дихаєш Ялтою, вітром.
Стоїш на балконі із чашкою кави в руках,
А я обіймаю тебе - горизонтом, дощем і повітрям,
І все, що навколо - це я.Те, що поруч і в снах.

І все що навколо - це ти, навіть сходинки, небо.
Тебе на сніданок...Ти зовсім не маєш меж.
З тобою спокійно, з тобою нічого не треба.
...Коли ти залишиш мене, ти зостанешся все ж.

Спасибо, милая, за нежность,
За ласки теплые твои,
За ясный взгляд, ласкающий и милый,
Что сердце согревает мне.
Так счастлив быть с тобою рядом,
Пусть даже в те, увы, недолгие часы,
Когда так чувственно, безбрежно
свою любовь мне даришь ты.
Прости за горечь расставаний
И боль печальную прости,
Ведь для меня на всей большой планете,
Нет девушки прекрасней и желаннее чем ты.

2.12.2010

Гаталá промчало буйне літо
І, зігрівшись дрібкою тепла,
Босака пошвендяло пристріте
Старцювать од міста до села,
Неудатне в осені просватать
Кілька днин погожих...
                             Берести
Поставали думно коло хати,
Як бувалі й мудрі старости.
Рушники мережані зі скрині
Чи на згад опасистий гарбуз, –
Щó подасть поштива господиня?
По талан прийшли
                       чи по ганьбу?
У святочне вдягнена калина,
Старостів загледівши увіч,
Зашарілась кетягами чинно, –
Колупає тин, як дівка піч...

Чарівливі óбрази провінцій,
Поспішаю виповісти вам,
Як любов наповнює по вінця
Незглибиму суть мого єства!

2010

Осінь зітхає в спокої передчуття...
Листя кидає ніби-то у небуття...
Листя літає, наче лохміття,
На протязі тисячіліття...

Я не дам виідати свій мозок!
І впускати туди тарганів!
Може й ти Нострадамус...або...приморозок-
Я залишу при собі цей сумнів.
А кохання не має сумнівних підстав!
Бо кохання- це дар, не залежний від вироку!
Бо кохання- це краща із будь-яких страв!
Бо кохання немає ні меж ані віку!

Хоч лиха пізнали чимало
І значно порідшав наш стрій –
Життя нам хребтів не зламало,
В серцях не убило надій.
Майбутньому є запорука,
Бо нині не ловимо гав –
Болять од безділля в нас руки,
А душі страждають без справ.
Усіх переповнюють сили
Не в очі пускати дими –
Багато добра вже зробили,
Ще більше зуміємо ми.
Одвічно уперте й сумлінне
Повсюди не вряди – годи, –
Лишає моє покоління
Про себе у світі сліди...

07.11.11

Мій сніг у червні зеленіє приморозком,
давкий дим кУжілем – ставок горить,
росту по зорях, йду по пісні; виразка
мовчання – вибухнула плАчем; скит

в молитві; Біблія росте пророцтвами,
гримить скорбОтами, сичить, сопе…
розлиті вибухи, стрімкі сни; Орця
став шлях щаблястий, змучений овес:

морока – збутися в житті людиною,
тримати ласощі; у джерело
хмільний, засліплений дивлЮсь: так дивно мені –
троянди плЮскаються і джміль жало

вштрикнув у сонце, що напухли промені,
пісок знесиливсь хвилі рахувать;
хоронять тАїни степи неврОнені,
цнотливі скелі, загнаний бахмАт,

червове сонце, наче сало з прорістю;
хрущі заїжджені на травах сплять,
кринИці Йсуса розпинають прохолоддю
й цією кров’ю поять небеса…

Жаріє ще краплиночка тепла –
Останній лист від сонячного літа.
Вохряне листя осінь намела
Тобі до ніг – плати щорічне мито,
Екстраполюючи жалі про часу плин
На дощ, гілля й терпкі осінні квіти,
лЬодяників смакуючи полин….

Голос золотий Росії,
Набундючене маля.
Ти - нарцис, що має довгі вії,
А душею геть не лебідь, каченя*.

2011

Матюки твої чудові,
Проза й лірика - казкові.
Ах, Сергійко, ах, Жадан,
Маєш справжній ти талан(т).

2011

Про траву ти пишеш файно,
Й тіло маєш ти охайне...
Та все інше - маячня,
Дійсно, що Евтерпа - не твоя.

2011

Хоч демони напівживі
покажуть лики нам чужі
у люстрі-денці,
відкриються світи нові,
бо є ще ангел у душі
та віра в серці.

2011 рік

твоя щедрість у сонця назичила те що не гріє
і під шум бутафорний іде твоя слава увись
та на сцені життя ти недопалок втоптаний в землю
реквізит у театрі ляльок хоч на мить озирнись
у той біль що своїми руками тебе возвеличив
у надірваний м'яз із коріння котрого ти зріс
і осліп поза шкірою власної ситної долі
призабувши що тіло не звільниш з-під часу коліс
що тобі сирота що тобі у світах чужих мати
і не глянеш на старість у дранті не твій це наділ
та повстане коса що заточена в битвах нерівних
і новий проросте на межі всіх терпінь чистотіл
2011

Закохався я в готесу,
Дивовижну поетесу...
Дупа ловить копняка,
От вам й казочка уся.

2011

Очі ваші, наче зорі,
Груди голі - то є зброя.
Все це - для Великої мети,
Тільки клепки щось бракує в голові...

2011

не ловляться зорі - криницю засипали снігом
твої рукавиці загрубі щоб чути ясу
та срібне чекання в зіницях ніяк не застигне
із сьомого неба душі обривається крига
тебе наче айсберг армовані риби несуть

глибока вода у глибоких зимових заметах
січневі русалки збирають із мушель слова
і світять свічки і ховаються тіні в портрети
а ти починаєш нове полотно - устотретє
і сипле сніжинками ніч у відкритий приват

Ці мрії, залишені в місті над зниклою Полтвою,
у місті примар і заручених пам'яттю змовклою

[...Воістину кажуть: чудні твої, Боже, діла!

О, друже, допоки нам жити примарними щастями?
Ця вкрадена річка щодня по шматку тебе крастиме,

й не клястиме дня, коли вперше закута була...]


Ці мрії, як погляди - з огляду серця у огляди,
по суті, до сутності течі від "я" аж до моря "ти" ...

[Наш пізній тандем міріади чуток нароїв…

Щомісяця вповні повік воскресати опівночі,
і мріяти, як наяву розквітатимуть півники

на урбаністичнім асфальті твоїх берегів ]


Умовити овиди долі - не марнословити?!

Карати, але не як Полтву віками поко́рити!
О лиш не займати - до скону - в зіницях огню,

допоки у їх глибині, наче зорі, не згасне «люблю».

2011

день сторожу відбув, долетів до межі і погас,
вечір, бліднучи, носить раменом тягар прохолоди
для сезону утрат, що давно не виходить із моди,
затуманений вік мандрагори полює на нас.

а еолові сходи спускаються вниз, і вітрів
предостатньо для серця, – не жаль, що немає попутних,
тільки нить аріадни, немовби сльоза невідчутна,
осипається в мох закошлачених сріблом лісів.

розтирає білила художник землі світляків,
він малює углиб, і проносить себе, як лампаду.
ти наважся – ступи крейдяною травою й не згадуй,
як тебе він беріг, а себе – не умів, не зумів…

Життя продовжує безжурне
Уміння бути мудрим дурнем,
Що знає - краще потішати,
Аніж ставати на котурни.

***
Людське суспільство - дзеркало криве.
Спотворюючи мудре та нове,
Все ж мудреця шанує й після смерті,
А бовдура - лишень поки живе.

***
О словоблуди вищого гатунку,
Обманюєте вічність, наче юнку,
Бо скільки б слів солодких не сказали,
У глек добра ви не наллєте трунку.

***
Вважають, що марную сьогодення:
Без золота й скарбів у мене скриня,
Але скажіть, хіба це не багатство -
Поезія - з душею одкровення.
2010р.

Така... На половину вуст у листі,
на половину у тремкій собі, -
щедрот чаклунка осені - весною,
і літа проповідниця - зимі,
акторка з глядачем єдиним – долі,
що усміхалася напів у сні
у сутінки чуттєвої неволі
мені...

2011

бути поряд з тобою - це, як веселку тримати в жменях,
або висівати квіти на засолених попелищах.
і я готова киснем розчинятись в твоїх легенях,
аби лише бути до тебе трішечки ближче.
2011

все зберу, що тобі належало,
поки ще не вросло корінням.
хай на іншу плететься мереживо
твоїми бісиками і розумінням.
2011

*
гриб народився
в шапці а не в сорочці
бо одноногий
*
славна галузка
гнізд тут не мостять птахи
оленю сумно(?)
*
дружно опеньки
взяли пень за боки
тішиться дідо

2011

Як прийде час - настане мить прозріння,
Напоять спраглу землю теплі зливи,
Росинки кришталевої тремтіння
Примусить нас повірити у диво,

У те, що ми дотулимось до щастя,
А птах, стрілою влучений на злеті,
Знайде у крилах сили не упасти -
Воскресне словом правди у поета.

Ну як здолати прірву, не зірвавшись,
Прогнати втому серця споконвічну,
Коли самому йти у безвість страшно,
Бо небезпеки дивляться у вічі?

Ти знаєш, зовсім поруч, надто близько
Є той, кому потрібна твоя поміч?
Самому манівцями - надто слизько
Іти вперед, до витоків, додому.

Ти тільки вір - розпустить осінь коси,
Твоя душа ось-ось знайде притулок,
І хтось в цей день у тебе щось попросить,
Аби журбу відправити в минуле,

І з тих джерел, цілющо-життєдайних,
В яких вливають сили Божі зливи,
Спивати суть, пізнавши усі тайни,
Аби душа повірила у диво.

Тож хай усі заповнить порожнечі
Твоя любов і світло, що не гасне,
Аби крізь терня й морок самозречень
Знайшла душа у Вічність двері власні!

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

У сутіні правічної прамуки,
Крізь терни пралюдської прабіди
Безцінний скарб нащадкам – з рук у руки –
Мої передавали прадіди.

Оберігали від хули і пилу,
Від кіптяви і зради – як могли.
Дідівський скарб до краю, до могили,
Немов зіницю ока берегли.

Той дивоскарб, збережений батьками,
Тримаю гордо вже в своїх руках –
Мов зірку, що не гасне між зірками,
Мов сонце, що за пругом не зника.

Коли ж доньки і сина рученята
Зміцніють для високого труда,
Хай справедлива жде мене розплата,
Якщо я скарбу їм не передам.

2001

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

Пародія

Ще б осінь якóсь пережити!
Лизнý – бо на віру не звик…
(Минулося літо – ми квúти)
Я осінь тепер – “на язик”.

Дістали ронделі і рими –
Кидають то в холод, то в жар…
Інтими, інтими, інтими –
Лібідо хіба Болівар?

Вже б зúму – бажання єдине…
Ну, валянки, звісно, кожух…
Та може язик відпочине,
Бо так вже… сезонно… розпух.


09.11.2011

Молився ранок дзвонами церков –
І благовістом повнились квартали.

...Ми не топтали божих корогов
І молитов ніколи не читали.
Ми йшли стезею вічних протиріч,
Мов неофіти вищого сумління,
По тій стезі, що в сутінках сторіч
Ще не одне вестиме покоління...

Прости нам, Боже, скоєні гріхи
І даждь нам днесь подвоєної міці.
По наші душі дибає лихий,
І дзвін блага: прийдіте поклоніться!

1996

А я до Тебе, Господи,
горнусь,
хоча гріхи смертельні
душу труять.
Якщо не вірю,
то кому молюсь?
А якщо вірю,
чом взиваю всує?

Надією
мій розум просвіти!
В затьмаренні думок своїх
конаю.
Вузьку стежину долі
освіти...
За крок до пекла.
Чи за мить до раю.

2009

Напевно споконвіку "оцінюють" поета
хто просто від нудьги, а хто - зі "співчуття".
Він - мовби наднова незвідана планета,
приваблює й ляка можливим відкриттям.

Тож кожен, хто себе вважає не останнім,
упевнений - судити ближнього не гріх.
Це ж треба! - не щастило, мабуть, у коханні,
якщо папір псує, - тому й цікавить всіх.

А чи пасує біль очам його натхненним?
І що хова поет у глибині душі?
...Слугує він тому Ерато й Мельпомені,
щоб хтось колись сказав: - Спасибі за вірші.

2004

Монетка впаде орлом чи лишкою,
поки ж вона у повітрі летить –
нехай засміється твоєю усмішкою
ця нескінченна мить.

Вигадниця-доля ховає майбутнє
у темній криниці, глибóко, на дні.
Ще прийде пора реготатись на кутні –
не знати,коли ті дні.

Монетка летить, і в криниці – ні просвіту.
Завтрашній день – то оманливий шанс.
І, згідно з умовами вічного досліду,
є тільки ти і Час.


Ступай у звабливо п’янку невідомість,
шукай навмання неіснуючу путь.
Там ні на що спертися, там – невагомість.
Розслабся – й собою будь.

2003

Коли трава на повні груди зеленіє,
а приморозок в полуницях ще ховається,
коли світанки, наче ямочки на щічках
коханої, і волошкові ніжні пальці

в твоє волосся небо запускає, пестить,
і ти радієш, що живеш, що світ всміхається;
коли у горобців дзьоби гарячі; нЕстям
всередині від щастя; як п’янка акація –

солодкі марення; потріскані і спраглі
вуста, зволожені дощами помаранчевого,
смачного травня: хіть і пристрасть, мов Австралія –
в мої зіниці влізла й смокче, смокче, наче

весь я, душа – все потонуло, розчинилось,
лише уява чинна, вірші теж причинні,
я відчуваю, що не відчуваю; милість
Господня – вибухнула слізьми: це отчИна.

Усе, щоб не робив – блаженне, навіть дурість;
і навіть смерть у травні нереальна, вигадана...
Усі засліплені, зі стрілами амура,
несправжні, пристрасні, розпусні, вірні, гарні, давні...

Допоки світ не розірвався від цієї
краси гнітючої, розгубленого шалу,
хиткої тиші неприборканої, зцілюй,
мене, о Весно, бий, роз’ятрюй, щоб безжалісно...