Ти сам від себе відректися здатний,
Душа відсіє помисел булатний...
Стягнувши з себе ковдру серед ночі,
Укрити милу, що не завжди поруч, хочеш.

2011 рік

Побитий, рубцями посічений
опіків маєш вдосталь.
Отже, тепер ти досвідчений,
маєш великий досвід.

Він не мине, він вічний.
Ще маєш корисні здібності.
Те, що минуле трагічне -
Буде тобі для солідності.

Радо життя зустрічає
І майорить афішами:
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей сильнішими".

"Ні", - тихо досвід зітхає
І запиває ліками, -
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей каліками"

Там злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Там в каменях стогне поразка,
Там в небо кричить перемога.

І ми тягнулись до вершини,
Демонстрували своє вміння
еквілібриста, балерини,
балансували на камінні.

І крок за кроком так уперто
Ми витрачали свої сили,
І лідоруб кололи в ребра
Байдужих нечуттєвих схилів.

А потім крались як грабіжник:
Каміння все живе смертельно.
І кожен крок був дуже ніжний,
дуже продуманий ретельно.

Хапали вітер під футболку,
Хапали в очі краєвиди.
А де сміливість? Це ж не голка,
Її не можна загубити!

Нам треба вверх, нам треба вгору
Там наші янголи на хмарі
сидять і курять так нервово
на весь загін одну сигару

Клянуть неспокій наш чортихами,
І розганяють вирій лих,
Шепочуть в вухо нам задиханио:
"Немає безстрашних живих!"

Вони дивуються і мліють
Від ризикованих маршрутів
І направляють як уміють,
І затуляють нам бергшрунди,

І камнепади зупиняють,
І засипають нам ранклюфти,
І карабіни закривають
Нам необачним на всі муфти.

А коли ми, авантюристи,
Холодну вхопимо ночівлю -
Стеліть нам небо чисте-чисте
І Шлях Чумацький на покрівлі,

І зорі жменями жбурляйте,
Ми кожній будемо бажати,
Нам треба вниз обов'язково
На землю тверду знову стати,

Залишити цей простір-час,
Гірську величність і красу.
Бо там внизу чекають нас,
Ми обіцяли там внизу.

І там у затишній оселі
До ранку не підемо спати,
Ми будем збуджено-веселі
Наперебій розповідати

Як злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Як в каменях стогне поразка,
Як в небо кричить перемога!

2011

Візьми моє життя -
воно гроша не варте,
воно як той лишай
на тілі світовім,
розвій немов сміття,
чи просади у карти -
бо так болить душа
що вже й не оповім.


Хай одлунає біль,
немов заключна кода,
хай одпалає стос
моїх останніх зим! -
щоби уже й тобі
було свого не шкОда,
коли назавтра хтось
учинить так із ним...


Ховається межа
за мури і за стіни,
і стежить Бог нехай
за спілкуванням душ -
однОго тільки жаль,
що так і не оцінить
ніколи мій стенд-бай,
ані твою бай-дужість...

осінь 2009

О.М…
Жовтнева заметіль
Приваблива напрочуд.
Твоя печаль звідкіль,
Скажи, якщо захочеш?
І очі, і чоло
У кучерях волосся.
Те, що в житті було
В них золотом вплелося.
Не треба сумно йти
У пошуках удачі.
Якщо смієшся ти –
Од радості я плачу.
Сльозу зітруть вітри,
Коли весна настане.
Ти тільки не гори
У полум’ї багрянім.
Узавтра віднесе
Час настрій твій удовин.
Помріємо про все
У Вишгороді й Львові.
Адже багато див
На нас чекає в світі.
Тебе я полюбив
В осіннім розмаїті.
08.10.11

Звідки ці світлячки на рудому волоссі осик?
Осінь пристрастю злив саксофонно повітря бентежить…
Світ давно вже осмислив і навіть по-своєму звик,
Що в зітханнях її і в сльозах кольорових – пожежа…

Урочистих світил мерехтлива скорбота колось…
В шепотінні осіннім, обіймах і звабленій змові…
Вище небо – її. А над вищістю – стриманий хтось
Пильно дивиться в очі – розгублені і вечорові…

В них – найглибша печаль надземних сонцесяйних вогнів.
Їх ранкова зоря на побачення вже не запросить…
А за пагорбом весен повільно іде по стерні
На високих підборах розчулена втомлена Осінь…
2011 рік

Сьогодні осінь, явно, справжня-

дощами зранку місто дражнить.

А лист, на краплю сонця схожий

пронісся стрімко в далину.

За ним услід двірник з мітлою

хтось збоку трусить парасолю,

а хмари чубляться, чи може

вершки збивають. (А кому?)



Сьогодні осінь ох мінлива

от-от почне наступну зливу.

Лиш я нестримно й невблаганно

іду до паркових алей.

Там кіт із листя дикий хижий

вершки хапливо з неба лиже.

А поруч нього дивна панна

і кілька золотавих фей.

09.10.2011

Откровенно
открывая вены
у деревьев в парке на руках
входит осень и
обыкновенно
сеет разоренье
скоро крах-

мал продрогший ясень
в серой рясе
гаснущего ливня
разведет
чтобы в снежном замерли окрасе
все мосты
над зеркалами вод

холод
грубый
ветер дышит в трубы
поднимаясь над распадом
пар
свод небесный в облачные шубы
облачает
словно в дым сигар

выкурен октябрь
абракадабра
мертвых несгораемых листов
на гробы
гербарий ли
так храбро
отдается рукопись лесов

стынет осень
для неё несносен
старый ясень
к свадьбе золотой
накрахмаливший
себя до дёсен
точно как зеленый
молодой

и она бросает
в эту замять
своего любовника
за грань
горизонта
отступая в память
оставляет
надрывать гортань

загибаться
на ветру
сквозь пальцы
кольцами наращивать кастет
до тех пор
пока не треснет панцырь
туч
и с высоты не хлынет свет

разум прояснится
поясница
разогнется после злой зимы
и душа ещё воспламенится
только почему
не можем
мы

временами
ясеню внимая
чтобы до конца простить
суметь
выкорчевать боль воспоминаний
лишь на миг
приняв на сердце
смерть.

Пародія

Від талії – і нижче! Далі… далі…
Мурашки вже внизу, а руки – ні!
Холодні кахлі, плющ – такі деталі,
Що в світі знаєм тільки ми одні.
Зомліле тіло, поцілунки плинні,
Так солодко, хоч колеться квітник…
Ті айстри були Богу душу винні.
Дивись – будяк! (Хоч потяг би не зник)
Бо в вас, мужчин, буває збій в програмі…
Ти, милий, Майстер, та, благаю, все ж
Як буде хвиля стогону-цунамі ,
Ти не лякайся – відпочинь, полеж…
Не треба стрімко – не забракло б хисту,
Короткий щем… і вибухи… без слів…

Ого – квітник, мов скошений… начисто,
Але будяк… на диво… уцілів!

8.10.2011

***
на Паперті Всесвітній стоїмо
іще не жебраки
але готові
просить уклінно...

а чи то Ми чи то Держава
яка є нині ніби-то у нас
яка рабів інтронізує
і творить свій іконостас...

на Паперті Всесвітній стоїмо
невже забули хто Ми
звідки
і куди йдемо...
*

Вогонь над багаттям, як звільнені душі дерев –
Злітають у рай, на прощання махнувши димками,
І здалеку чутно, як озеро тишу пере
Об камінь.

Занурення в спокій. Приблудний вечірній вітрець.
Навпотемки яблуні бóмблять некошені трави.
Калина об явора хтиво листочками треться.
Шалава…

30.08.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

12

“Вино – це насмішник, напій п’янкий –
галасун,
і кожен, хто блудить у ньому, немудрий.”

А слово недобре із уст, як гарпун,
у душу невинну летить привселюдно.

Не хочу я торкати холодні руки твої
й реагувати на залицяння кволі…
Радію вже, що хоч не сам…
Хай і байдуже дуже,
та й навіть більше, ніж байдуже
нам –
ще ж не танцюєм голі!

Депресіє! Ма-да-м-м-м!
О! Як обожнюю я Вас,
коли Ви в ролі
діви-меланхолії–
цей колір личить Вам…
А профіль? А анфас?
Бо-же-во-лі-ю!
2011

симфонія дощу крізь музику любові,
розстелена в зневірі й раптових перемог
крізь простори часів, де мрії волошкові,
до голосу в собі як чистий епілог.

Крізь місто парасоль, до подиху у вірності
Ще крок один лишився і йдемо ми у бій,
Лиш Ти і я з мечами за крахом нерозбірності
До самого вершка від наших світлих мрій.

Вітер осінній густий, як вода.
Яблука – коні...
Кров'ю століть черепичний дах
Блискає, мов ікони.

Синя дорога моя у ніч
Диха, як окунь.
По золотій, мов сльоза, струні
Страшно високо.

Ніжно виводжу печаль, як жовч,
З пісні про волю.

Я зостаюся,
А ти як хоч,
В цій ласці болю...

8 жовт. 11.

Вертаюся із ярмарку, мов з лісу -
скрипить душі моєї колісниця.
Вже, може, завтра піднесе завісу
мого життя найбільша таємниця.

Життя смішного - ні олив, ні терну,
не вартого ні пекла, ані раю -
куди на роздоріжжі тім заверну?
І все собі частіше уявляю,

як полечу я чорною трубою
останнього з моїх атракціонів
і стріне Хтось мене із бородою,
з букетом білих лілій чи півоній.

І ще дванадцять - всі знайомі лиця,
аплодисменти, музика духовна...
І скаже Перший: "Сину, усміхнися,
тебе знімала камера прихована..."

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

28

“Стежку ніг своїх вирівняй,
і стануть міцні всі дороги твої.”

І назавжди повернуться з вирію
невгамовні в твій сад солов’ї.

Коли місяць повний освітить сади
Поїду в Сантьяго де Куба,
Поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води,
Поїду в Сантьяго.

Співають стріхи на дахах.
Поїду в Сантьяго,
коли пальма захоче злетіти як білий птах,
поїду в Сантьяго.
І коли медуза бачить бананом себе у снах,
поїду в Сантьяго.
Поїду в Сантьяго
з Фонсекою рудим.
З трояндою Ромео і Джульєтти, примарною ніби дим,
Поїду в Сантьяго.
О Кубо! Ритми зерен сухих !
Поїду в Сантьяго.
О пристрасть зі смаком трунків п’янких !
Поїду в Сантьяго.
Тростини живі рани, аромат тютюну, каймани!
Поїду в Сантьяго.
Колись казав, що поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води
Поїду в Сантьяго.
Бриз й алкоголь в колесах її завжди,
Поїду в Сантьяго.
Мій корал тьмяніє, зажди.
Поїду в Сантьяго.
Море пісок вкриває,
поїду в Сантьяго.
Мертві фрукти, жар білий палає,
поїду в Сантьяго.
О свіжість того, що вмирає !
О Кубо! Глина в руках міцних, згинається і зітхає !
Поїду в Сантьяго.

SON DE NEGROS EN CUBA
Cuando llegue la luna llena
iré a Santiago de Cuba,
iré a Santiago,
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Cantarán los techos de palmera.
Iré a Santiago.
Cuando la palma quiere ser cigüefla,
iré a Santiago.
Y cuando quiere ser medusa el plátano,
iré a Santiago.
Iré a Santiago
con la rubia cabeza de Fonseca.
Iré a Santiago.
Y con la rosa de Romeo y Julieta
iré a Santiago.¡Oh Cuba! ¡Oh ritmo de semillas secas!
Iré a Santiago.
¡Oh cintura caliente y gota de madera!
Iré a Santiago.
¡Arpa de troncos vivos, caimán, flor de tabaco!
Iré a Santiago.
Siempre he dicho que yo iría a Santiago
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Brisa y alcohol en las ruedas,
iré a Santiago.
Mi coral en la tiniebla,
iré a Santiago.
El mar ahogado en la arena,
iré a Santiago,
calor blanco, fruta muerta,
iré a Santiago.
¡Oh bovino frescor de calaveras!
¡Oh Cuba! ¡Oh curva de suspiro y barro!
Iré a Santiago.

У ночі безсонні вигулюю душу мою,
Припливши до неї горілкою, гнаною дідом,
Яку я із другом стаканом надщербленим п'ю
У лісі волинськім осіннім за тайним обідом.

А потім нам хочеться предків і Бога згадать,
Майбутнє й минуле у ніжну печаль охрестивши.
Як «візьмем на душу» – здається, що світ цей – вода:
То лід, а то пара... і ти в нім безсмертний, і ти вже
Вертаєшся вічно льодами, туманом, слізьми,
«Водою вогненною», що індіанців губила.
І так мені зоряно, так на душі моїй мир,
Що корінь – мов крила.

Самотнього вітру фольгована радісна тінь
Надію вселяє, що там, за межею, не гірше.
Що буде й тілесне тепло після слова «Амінь»...
І Там я складатиму вірші.

А поки що, братци, люблю вас, як здатен любить.
Нема ні поранень, а ні нагороди... лиш воля.
І пахне вітчизна мені так, як пахнуть гриби.
І правда, як жінка, сміється, безсовісно гола.

Поезія справжня, як мова богів, ожива.
Під ранок підранком тріпоче небачене серце.

У ночі безсонні мовчать несказанні слова,
І кров золотиться від них – як горілка із перцем.

6 верес. 11.

Я бабусю люблю до безтями .
Вона їсти дає кілограми
І торти , і цукерки , бісквіти .
Що ще можна у світі хотіти ?!
Безкінечно цікаві мультфільми
проглядаємо до схочу ми .
Ось ми двоє звитяжні герої .
Ворогів ми здолали у бою .
Ось малюємо разом шедеври .
Тут проводим учбові маневри .
Тому моя бабуся найкраща !
Я її не покину нізащо .

***
Все перекидом - долі та справи.
Мотлох нас, мов ланцюг, пасе.
І тьмяніють нестямно яскраві,
тьмяним світло див - над усе.
Чи освітяться? Чи зігріються?
Чи втечуть у високу тінь?..
День останній прахом розвіявся
від химерних їх голосінь.
Що їм зболеним? Маска радості
в маскараді лихих годин,
аж допоки збагнуть: без тьмяності
світ залишиться без світлин.
2010р.

по роду і крові зрадники,
немилосердні вчинки…
щастя гріхом жебрАне; кинь,
життя це нізчимне…

світ неможливо виправить,
все іде до загибелі,
брехень й лукавства випари
стоять над церквами; виболів

Україною… Жить – безвихідно:
це не люди – якесь гадовИще…
Гоголь вчасно з відси виїхав,
бо його прокляли б тут і знищили…

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Невже не буде більш нагоди
Пірнути в пахощі весни,
Відчути вітру теплий подих
Із голубої далини,
Обняти поглядом у травні
В саду зеленім сніговій, -
Чому хвороба непоправно
Мене лишає без надій?
Душа наповнена журбою
Серед осінніх полинів, -
Чи переможу у двобої
Недугу я на схилі днів?..
08.10.11

***
Слово, що Божим ставало тілом
на перехресті гріховних веж,
і поночіло, і полотніло,
і одягалося в тайни одеж,
бо за очима, геть за очима
в полум'ї крові, кровних образ
Божа стежа, мов печаль невтолима
в оці свічада, що зрадило нас
пізнім прозрінням, раннім блуканням,
де між Різдвом і дзвоном обнови
не звеселилась любов остання
в Божому тілі - поступі слова.
2007р.

Дорога час нанизує...
Під мірний шум коліс
уява виколисує
густий прадавній ліс...

..із під копит буланого
вибризкує земля,
а у сідлі коханого
прапращурка моя.
Коса - плетіння колосу,
а м"ята - цвіт очей,
дзвінке джерельце голосу,
неквапний зміст речей,
і личко квітне ружею,
що кров із молоком...
в обіймах сили мужньої,
із любим козаком.
Над головами юними
небесна гладь ясна,
в серцях вібрує струнами
прадавняя весна...

2011

Пародія

Яке нечасто – хочу кожен день!
А ще буває – звечора і зрана…
Розряди б’ють – справжнісінька мішень.
Рятує діелектрик – порцеляна!
Не поспішаєш – схоже, справжній ас…
Чуттєвість – Еверест (а то немало!)
Дивись, іскрить – заземлимось ще раз!
Я… коло тебе… надпровідна стала.

8.10.2011

Де ти, слово пробачне? Згубилось?
Чи між себе затуркали дні?
Я шукала тебе, прогортала
Пріле листя посеред снігів.
І весна не змогла проростити,
Ані літо не вгріло теплом,
Так чому ж я сьогодні блукаю
Між осінніх туманів ізнов?
Як дощі кам'яніють зимою,
Непочуте заходить у сіль,
Незворушене слово з тобою
Хай іде безпричасно у тлінь...
Я ж із миру по нитці, по слову,
Витчу чистий для долі рушник
І стібки, знову вірячи в Бога,
першокроки здолають на нім.
07.10.2011

Нехай помру – в тім горя мало,
Одне лякає розум мій:
Щоб на могилі смерть не грала,
Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом
Не пролилось гарячих сліз,
Щоб хтось мені в старанні глупім
Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею
Не чув освідчення чудові,
Щоби не став я під землею
Предметом шани і любові.

Щоб те, чого бажав так марно
І жадібно, як був живий,
Не посміхнулося відрадно
Могилі – матінці моїй.


2003

такий, як інші. ти – такий, як всі.
як прикро опинитися у жовтні,
коли похмуро, і дощі косі
ілюзіям не скинуть
шансів. жодних.

ну що ж - це осінь, вірний час хандри.
і я не виняток – хандрю. хандрю багато.
хоч так і колеться зірватися в надрив,
я вчусь миритися,
звикаю відпускати.

у домику із пластику живуть
слова твої, без номера і дати.
їх небагато. вишукана муть.
я їх люблю.
я хочу їх читати.

ні, не прошу вернутися тебе.
лиш вижебраю милості від вітру,
щоб він не простягав своїх лабет:
цей порох в оці – мій.
заколе – витру.

Мости, як намиста, щодня електричка нанизує,
Заплющивши очі, безтямно гасає тунелями.
Хронічної кризи давно не лікують стриптизами.
Як файно – на шиї камея, в волоссі – камелія…
Стираються обриси і обертаються глобуси,
І вже гладіолуси стрілок не тягнуть до сонечка,
І вже нецікаво казати відвертості в лоба всім,
І вже не бонтонно ганяти стежками босоніж так,
Як місяць тому зачудовано «Ось вона, ось вона»,
Як нині відверто байдуже «Іди собі, йди собі»,
Як той пошматований лист від пихатої осені
Такому ж рудому, як жовтень, і хитрому лисові…

07.10.2011

Влови мій настрій. Прагну день у день.

Таке буває з жінкою нечасто.

Крізь тіло філігранно струм пройде

І заіскрить у схрещених зап’ястях.

Моя чуттєвість – порцеляна ваз.

Не поспішай їх стеблами зайняти.

Надихатись, натішитись ще раз.

Кохатись…

2011

Невже забуду той холодний день,
коли на пошту ніс тобі посилку,
самотність у мережі двох сердець
і поміж них в одному пульсі жилку,

відкритий сміх твій, паузи і схлип,
і гостре "Фу!" твоїй смішній собачці?..
Якби не холод, ми іще були б -
такі самотні, і такі обачні...

Ми вже не граєм у вчорашню гру -
згубилась десь твоя дитяча книжка,
відбилась геть од рук старенька мишка
і у долівці вигризла діру...

осінь 2009

Привіт тобі, монаше мандрівний.
І звідки ти з’явився в злому світі:
Чи преподобний, що устав з труни,
Чи про старців майбутнього сновиддя?

Від міста до села і далі в степ
Старечі ноги торсають пилюку.
Безмежжя болю, цілий віз халеп,
П’яниці злі, голодні пси та круки.

Куди ти йдеш? А чи не все одно,
Де він за цю сліпоту молить Бога?
Скажи, монаше, скоро вже воно –
Закінчення одвічної дороги?

Всміхається та йде за небосхил,
Щезає там, лишає щем, надію.
Дивлюся вслід, колишеться ковил
І бджоли так гудуть, неначе мріють.

…І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ганку… До чистого ганку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще, по-осінньому, тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
«…та як же без тебе..?»
Без тебе…
…Не віриться ще...

8.10.2011

Злетіли дні, як птиці. Вже й не видно.
А ми з тобою поруч стоїмо.
Нам так нема про що поговорити,
Ми стільки часу мовчки мовчимо.

Напевно, я вже не така цікава.
Напевно, ти дратуєшся частіш.
Романтика стосунків – в ліжко кава.
Розмови? А з розмовами облиш.

В яких туманах ти мене посіяв?
Коли забув, для чого ми разом?
Одноманітна слів чергових сірість
Мене, мов дощ, затягує рядном.

Я хочу те, що не візьмеш у руки.
Я хочу так, як тільки між двома.
Так лаконічно, легко і без звуку
Ти щось отим мовчанням надламав.

Вже кутик вуст не так біжить угору,
Вже струмом дотик мій тебе не б’є.
Ми прісно про ніщо тепер говорим
І горнемося…кожен у своє.

Самотність разом. Хочеться не вірити.
Свобода рішень. Як болючий нерв.
Скажи, ми так самі собі відміряли,
Чи це звичайний давності маневр?
2011

Сказати як? Не уявляю…
Я прокрутила в голові
Сто раз…сто фраз. Я навіть знаю,
Що б ти на все це відповів.

Я знаю погляд. Знаю рухи.
Про подив знаю і про біль.
Завмри! Тримай цю непорушність.
Дві літери – один пробіл.

Я вже жалкую. Не сказавши.
Хоч не сказати – теж провал.
Чому у нас з тобою завше
Війна за внутрішні права?

Кажу наввипередки: винна.
Спонтанно, тупо ниє біль.
Провина, знов моя провина.
Я так дозволила тобі.
28.01.11

Волосся море – до плеча,
а неба видихи – в очах.
Нечуване пливе по шиї.

Півпоцілунку пережив,
та застигаю на межі,
стихаю, ніби я – стихія.

Розкапілярилось вино,
прогнало звідусіль мінор
і ноти – з дотику – вологі.

Бракує слову – півковтка,
бо тане опір у руках,
переростаючи в дорогу.

Цим пальцям – по росі іти
і переходити на ти
сліпма, вбираючи тремтіння.

І осягаючи в ходьбі
єство нестримне по тобі,
здуваю ніжністю сумління.

І ти – відкрита, наче квіт,
де ненароджений ще світ
чекає на пором бджолиний.

Ще раз по хвилі промайну,
що лодь розхитує нічну,
проймусь і загадаю... сина.

7 Жовтня 2007 (edited 2011)

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

В твоїх руках відсутня шпага,
а "честь мундира" - й поготів.
Накульгує з-за спин увага,
як Мельниченко в свідки "слів".

Веб-камера "малює" намір...
Міледі - хтось із учениць.
Утихомирюй наш ти гамір,
настав в журналі одиниць.

А згодом факт: у інтернеті
учитель - дурник і тиран.
Міледі - леді в кабінеті,
тому й карта дівочий стан.

Не видно, правда, режисера,
що кардинал йому - як тесть.
Та знаєш ти: для мушкетера
є "честь мундира" - власна честь.

Береш терпляче в руки крейду
і йдеш до дошки працювать.
Ти не проводиш в класі рейду
з метою виявити тать.

Оцінку "сім" в журналі пишеш
в графі "Міледі. Восьмий клас".
І дивно: ти усе ще дишеш...
Бо не несеш в душі образ.

7.10.2011

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь...
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих не вернути вороних...
Їх іншим і сідлати, і гнуздати,
І відчайдушно мчатися на них.

...Моя рука
Твою ніжніш тримає,
І слово,
Ніби яблуко в садах,
Повите осінню, поволі доспіває
І тихо завмирає на вустах...


1976

3
Від цих листів не те щоб дуже зле,
а просто з ними мало в грудях місця
для кровословоплетива. Але
стає на краще кожен другий місяць.

А кожен третій – п’яний рецидив,
Коли між ребер блюзово й мінорно,
коли боїшся заживо врости
в мовчання між рядками – межи жорна.

У всього є артикул і ціна.
У наших почуттів вона захмарна.
Та менше з тим – для чогось я пізнав,
що є стосунки, складені намарно.

Оці листи, поділені на двох,
як не дивися, не рівновеликі.
Між нами знову давній status quo,
та це не я на нас його накликав.


4
В моєму світі все іде на лад:
взаємних слів не так уже і шкода.
Єршалаїм покинула імла,
і в небесах дзвенить мажором кода.

Це божевілля – вірити в листи,
яким до нас нема насправді діла.
Я їх писав для серця. Разом з тим,
хотів, щоб ти повірила у тіло.

Я пропагую схиму і письмо.
Я знаю те, що все не випадково.
Я вірю в ніч – без текстів і розмов,
І в небеса, де світиться підкова.

Чекай на мене там, де нас нема,
Бо саме там зустрітися на краще.
Усі слова, що я для тебе мав,
я написав. А решту не накрав ще.

***
Я до неї з миром, посмішкою свята.
Мчить душа вітрилом - ну, збагни хутчіш!
А вона назустріч - і з мечем, і в латах,
ще й сховала спритно за халяву ніж.
На тобі, шалена, мудрості перлини,
чесності зернятко, цвіт натхнення - на!
А вона убивчим поглядом невпинно
підніма вулкани з ненависті дна.
Маю почуватись завше винуватим,
хоч вразливу душу рани вже ятрять,
бо вона... Згадали?! - зала біснувата,
що зжерає люто слово бунтаря.
2010р.

***
-Зорі рідшають, - промовив Сірий Брат, нюхаючи передсвітанкове повітря.
– Де буде наше лігво сьогодні? Адже тепер ми підемо новими слідами.
Р. Кіплінг «Мауглі».

Твій слід загубиться в ночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза:
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть, -
Одні слова.

Звёзды уходят в даль
Никому не мешая мечтать
Забирают с собою печаль
Разрешая душе полетать.
И пускаются счастьем в сердца
Отпуская обиды, печали...
И во тьме два прелестных лица
Перед ними любовь познавали.
Ветер дул в такт движения тел
Охлаждая горячее сердце
И никто не узнает их дел
Просто он помогал ей согреться...



2009

Не глузуй із приходу жовтня.
Незворотна ця жовта туга.
Сорок дев’ять листів від друга
У шухляді лежать. Сьогодні
Хворий вітер відкриє хвіртку
У минуле. Знайде на скронях
Сивину. Випадково зронить
Дві сльози. І брунатну квітку
Не зірве. Білоока старість
Непомітно іде навшпиньках.
Кажуть, осінь – це літня жінка,
У якої відняли радість.
7.10.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

25

“Не сварися з людиною дармо,
якщо злого вона не вчинила тобі.”

Відпусти почуттів своїх армію,
Бо потоне у річці злоби.

Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.
І всі його жінки народили й пустили корені.
Його адвокат перебрався до Штатів, прокурор – до Турції.
І лише він сидів собі, як на вахті – пійманий, але не скорений.

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.
Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.
Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,
З пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.
Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.
Аби не думав, що ми забули про нього за нашими війнами,
аби знав, що ми пам’ятали про нього за нашими травмами.

«Тебе там усі чекають, малий, - говорили схвильовано, -
Всі наші, малий, сперечаються, яким ти приїдеш потягом».
Говорили й дивились, що там було намальовано
на його пожованій шкірі, що світилась під одягом.

А там були намальовані пальми під церковними банями,
і тяжкі якорі, з якими він схожий був на капітана без кітеля,
і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,
і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя.

І коли ми вже під’їжджали до міста, яке нас завжди єднатиме,
і яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,
він попросив зупинитись і розглядав дими над комбінатами,
ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.

Там, на в’їзді, на нього чекали боржники з кредиторами,
з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,
з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,
з циганами й растаманами, татарами і чеченами.

Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,
діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.
Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,
що коли б не сморід, ніхто б і не знав, що має справу з померлими.

Щойно він рушив до них, як вони озвалися,
вітаючи його співами, вигуками і танцями,
і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,
це ж малий повертається, малий повертається.

Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.
Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.
Зцілить усіх тритонів у наших водоймах, що помирають, плаваючи,
підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.

Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.
Стелімо дорогу йому пальмовим гіллям і своєю одежею.
Малюймо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.
Ділімося з ним своєю радістю світлою та безмежною!»

І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного -
демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.
Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.
Обіймав і обмивав своє довге волосся червоним кріпленим.

Обіймав їх, звертаючись до них піснями та віршами,
і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?
Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,
оскільки відповідати завжди буде той, кого вони всі тут славили.

Оскільки в наших містах, з нашим везінням і вдачею,
нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,
коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими,
й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

Тому вони і шикують довкола мене свій святковий паноптикум,
тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.
Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.
Вони навіть Царство Боже вважають окупованою територією.

Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.
Бояться свого азарту і власного зцілення.
Бояться мого слова, бояться мого імені.
Й боятимуться його до смерті. Навіть довше –
боятимуться до воскресіння.

Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,
мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.
Тому де вони – мої сльози, де моя чорна п’ятниця,
де сліди на моїй розмальованій шкірі від палиць і ременів?»

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,
і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,
і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами
від трамвайної лінії
до сортувальної станції.

В.К...

Посиділи трохи, політали в мріях,
Доторкали крильми глибини небес!
А у мить прощальну затремтіли в віях
Дві сльози маленькі - серця смуток весь.

Ми мовчали довго, красномовно тільки,
Так, що всі навколо чули думки плин.
Як би ж люди знали - в серці сяйва скільки!
Розставання наше - мов гіркий полин...

Час було вставати, свято завершилось,
Люди, милі серцю, йшли від мене знов.
Я ж тепло у грудях, мов найбільшу милість,
Бережу донині, це - ТВОЯ ЛЮБОВ!