Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі.
Заявившись у гості невчасно.

Я спитав: хто ти є ?
Може, сонце моє ?
Чи остання зоря непогасна ?

Може, промінь весни ?
Чи осіннє - «прости»,
Перед заходом мого чекання ?

Чи це порух душі ,
Чи спізнілі дощі –
Білим цвітом осипались зрання ?

Може, гість це з небес
В білих шатах увесь ?
Чи чужинка з далекого краю?

Лебедине крило,
Що торкнуло вікно ?
Чи мій ангел... Я й досі не знаю.

Був то сон, а чи птах ?
Чи мій зболений шлях ?
Чи незнайдене пізнє кохання ?

Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі...
Дві сльози залишивши прощання.

24.09.11

Будь впевнений
все під контролем.
Ми запаролим почуття,
ми запаролим
усеє те "між нами".
Ніхто не зрозуміє
чи ще буде,
чи вже було.
Надії,
сподівання,
жадання хтиві
видаляю
у корзину.
Все під контролем,
навіть коливання
усіх твоїх
примхливих
милих "хочу".
Я забуваю,
я вже тебе
не знаю.
Завершити?..
Ок.

2009 року

Так просто знову і знову
варити каву,
давати обіцянку
стати досконалішою
у всьому
за що б не бралася.
Так просто бути
модератором своїх бажань,
не допускати бруталу
у вчинках.
Бути відповідальною
за яскравий
насичений контент
у своїй душі.
Так просто
бути цікавою.
Клікни на мене ще раз.
можливо, я вже
напівроздягнена.

11.05.2009

В твоєму лоні я було зернятком,
Плодом любові двох безсмертних душ.
Як ти могла життя моє відняти?
Чом не сказав ніхто тобі «Не руш!»?

Єдиний шанс співпрацювати з Богом
В творінні дива ти не прийняла.
Тому така спустошена і вбога,
Тому під очі чорна тінь лягла.

Тепер ти плачеш, ломишся від болю.
Наступне ти б не стратила дитя.
Чи залишивсь хоча би той з тобою,
Через якого терпиш каяття?

І хто тобі сказав, що я – лиш згусток,
Який не зрозуміє, що і як?
Я – Всесвіт цілий, без якого пусто,
А все навколо – плісняви сіряк.

Тобі нестерпно. Та мені – не легше.
Бо я не народившись смерть прийняв.
Від тих, кому довірився уперше.
Тоді, коли ще слів не промовляв.

Маленьке я. Права мої мізерні.
Хто вступиться за мене, як не ти?
Нехай іще у тебе будуть зерна.
Прийми їх і дозволь їм підрости.
2009?

У настрої кволого очікування,
в економному сумно-сонному режимі,
не друкуються сонячні зайчики.
Заюзана втомлена клавіатура.
Солоне тепле кругле озеро
на клавіші з літерою „Р”.
Як важко її вимовити,
гукаючи тебе в безодні безнадії,
в безлюдді звичного оточення
Крик в кр-рай красивих мрій...

У кутку її світу в „не прийнятих”
маякнуло: знайома адреса, тема,
наведено курсив - „відкрити” душу.
Наелектризоване повітря,
перезавантаження, підзарядка.
Тисячі варіантів на заданий пошук,
знайдено,
але жодного потрібного.

28 декабря 2008

Шкаралупки поїджених днів
нагромадила гіркою втома,
безпритульна, без власного дому
зазирає вже навіть до снів...
Гризуном тишу ночі січе,
шарудить там в надії поживи,
ніч її оминає квапливо,
прихиливши мене на плече.
А на ранок із крапель дощу
осінь настрій мені виплітає...
Це минеться, усе бо минає... -
я заплаканій їй шепочу.

2011

***
після кількох днів
дивних роздумів
і написання
не менше дивних текстів
архітектурних і віршованих
я вийшла з дому

в прозорому
вже збляклому світі
відчула себе відчуженою
відстороненою нетутешньою
і зір охоплював здавалося
все видиме і невидиме
і мені вже не важили
нещирість і скнарість
які побачила під нашаруваннями
декларованої культури

пішов легкий дощ
і затужив вітер
розганяючи мої думки
*

"Ку-ку-рі-ку" увись бринить -
напивсь води в ранкову мить.
А той, хто й досі поруч спить,
уже не спить... Бажає жить.
(сніданок де?)

"Ку-ку-рі-ку! Ку-ку... Ку-ка..." -
він дзінко голосом гука.
"Ку-ку-рі-ку..." Яка струнка
біжить он курочка з кутка...
(догнати де?)

Червоний гребінь стояком!
Обійме впевнено крилом.
Гадають люди за столом -
і хто ж там перший загалом?
(а розум де?)

9.10.2011

Мені наснилось - я тебе забув
і уві сні твої побачив сльози.
Але в найбільшім із моїх табу
одразу ж гостро запручався розум.

Він віднайшов мене між сновидінь
і підштовхнув до їхньої поверхні,
а вже по ній у місячній ході
я довго йшов у спогади померклі.

І я згадав - ми зналися колись,
і навіть, я любив тебе, здається.
В руках тримав, та випустив. Не злись -
на світі ще і не таке стається.

Твоє ім'я лоскоче мій язик,
ще кінчиком його зубів торкаюсь...
Та не промовлю - до чужого звик.
Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь.

осінь 2009

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом...
Я по стерні жену свого коня -
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали полинами...
І ти - немолода.
І я - в літах.
І ціла вічність пролягла між нами

Не відболи, любове тиха,
Така осінньо-золота!
З-посеред лих
Одного лиха
Душа жадає в ці літа
Немолоді:
Щиролюбові,
Всерозуміння в суєті,
Цноти у вчинкові і слові,
Двоєдності насамоті.
Не відболи ж солодким болем,
Побудь хоч тінню при мені,
Допоки я пустельним полем
Кочуся перекотиполем
По неколючій вже стерні.


03.09.1997

Колінкую твоїми лінками,
Надсилаю молитви блогу,
Піксельованими сторінками
Огортаю свою тривогу.

Що шукаєш у нетрях байтових,
Хто цілує твої жипеги?
Задля чого на шлях он-лайновий
Ти кидаєш, мов крихти, теги?

Відчини-но вікно, не браузер,
Скільки лайків у неба сині.
І постав програвач на паузу,
Чуєш, падає лист осінній.

Віртуальна принадність зраджує -
Безтілесні печаль і втома...
Відчиняю, з порогу кажу:
Юсь, привіт! Я нарешті вдома!

2011 р.

Співчутливо колише вітер
Майже мертвий кленовий лист,
Що не хоче отак догоріти,
Та не може здійнятись ввись.

Відпускає і ледь колише,
Щоби лист помирав вві сні.
Щоб йому не боліло більше:
Щоби мрії накрила ніч.

Сильний вітер гуде і плаче,
І розноситься болю свист.
Бо кленова душа гаряча
То для нього не просто лист.

09.10.2011р.

Обіч турецької галери
Козацька чайка вирина
Човном підводним, як химера…
- Сірко, Сірко, урус-шайтан,

(Аж хвиля піднялась горою)
Це він таке нам виробля –
Волають турки і без бою
Здають свойого корабля…

Де чумаки в степу бурлацькім
Спалили свіжую траву,
Іван Сірко з кошем козацьким
Косив з мушкетів татарву.

Тоді шаблями причащали
Аж до ранкової зорі…
Про бій той славну пісню склали
Сліпі козацькі кобзарі.

3.10.7519 р. (Від Трипілля)

***
ти міцне
ти стоїш непорушно
Лицар мовчазний закутий у віття
Дерево Моєї Землі
свідок спокійний
ти бачиш усе і вдень і вночі
дай знак
чи ту дорогу обрала собі

злегка гойднулося гілля
і в хмарах зблиснуло сонце
*

Ти сам від себе відректися здатний,
Душа відсіє помисел булатний...
Стягнувши з себе ковдру серед ночі,
Укрити милу, що не завжди поруч, хочеш.

2011 рік

Побитий, рубцями посічений
опіків маєш вдосталь.
Отже, тепер ти досвідчений,
маєш великий досвід.

Він не мине, він вічний.
Ще маєш корисні здібності.
Те, що минуле трагічне -
Буде тобі для солідності.

Радо життя зустрічає
І майорить афішами:
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей сильнішими".

"Ні", - тихо досвід зітхає
І запиває ліками, -
"Все, що людей не вбиває -
Робить людей каліками"

Там злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Там в каменях стогне поразка,
Там в небо кричить перемога.

І ми тягнулись до вершини,
Демонстрували своє вміння
еквілібриста, балерини,
балансували на камінні.

І крок за кроком так уперто
Ми витрачали свої сили,
І лідоруб кололи в ребра
Байдужих нечуттєвих схилів.

А потім крались як грабіжник:
Каміння все живе смертельно.
І кожен крок був дуже ніжний,
дуже продуманий ретельно.

Хапали вітер під футболку,
Хапали в очі краєвиди.
А де сміливість? Це ж не голка,
Її не можна загубити!

Нам треба вверх, нам треба вгору
Там наші янголи на хмарі
сидять і курять так нервово
на весь загін одну сигару

Клянуть неспокій наш чортихами,
І розганяють вирій лих,
Шепочуть в вухо нам задиханио:
"Немає безстрашних живих!"

Вони дивуються і мліють
Від ризикованих маршрутів
І направляють як уміють,
І затуляють нам бергшрунди,

І камнепади зупиняють,
І засипають нам ранклюфти,
І карабіни закривають
Нам необачним на всі муфти.

А коли ми, авантюристи,
Холодну вхопимо ночівлю -
Стеліть нам небо чисте-чисте
І Шлях Чумацький на покрівлі,

І зорі жменями жбурляйте,
Ми кожній будемо бажати,
Нам треба вниз обов'язково
На землю тверду знову стати,

Залишити цей простір-час,
Гірську величність і красу.
Бо там внизу чекають нас,
Ми обіцяли там внизу.

І там у затишній оселі
До ранку не підемо спати,
Ми будем збуджено-веселі
Наперебій розповідати

Як злітають з обличчя маски,
Зупиняє крок осторога,
Як в каменях стогне поразка,
Як в небо кричить перемога!

2011

Візьми моє життя -
воно гроша не варте,
воно як той лишай
на тілі світовім,
розвій немов сміття,
чи просади у карти -
бо так болить душа
що вже й не оповім.


Хай одлунає біль,
немов заключна кода,
хай одпалає стос
моїх останніх зим! -
щоби уже й тобі
було свого не шкОда,
коли назавтра хтось
учинить так із ним...


Ховається межа
за мури і за стіни,
і стежить Бог нехай
за спілкуванням душ -
однОго тільки жаль,
що так і не оцінить
ніколи мій стенд-бай,
ані твою бай-дужість...

осінь 2009

О.М…
Жовтнева заметіль
Приваблива напрочуд.
Твоя печаль звідкіль,
Скажи, якщо захочеш?
І очі, і чоло
У кучерях волосся.
Те, що в житті було
В них золотом вплелося.
Не треба сумно йти
У пошуках удачі.
Якщо смієшся ти –
Од радості я плачу.
Сльозу зітруть вітри,
Коли весна настане.
Ти тільки не гори
У полум’ї багрянім.
Узавтра віднесе
Час настрій твій удовин.
Помріємо про все
У Вишгороді й Львові.
Адже багато див
На нас чекає в світі.
Тебе я полюбив
В осіннім розмаїті.
08.10.11

Звідки ці світлячки на рудому волоссі осик?
Осінь пристрастю злив саксофонно повітря бентежить…
Світ давно вже осмислив і навіть по-своєму звик,
Що в зітханнях її і в сльозах кольорових – пожежа…

Урочистих світил мерехтлива скорбота колось…
В шепотінні осіннім, обіймах і звабленій змові…
Вище небо – її. А над вищістю – стриманий хтось
Пильно дивиться в очі – розгублені і вечорові…

В них – найглибша печаль надземних сонцесяйних вогнів.
Їх ранкова зоря на побачення вже не запросить…
А за пагорбом весен повільно іде по стерні
На високих підборах розчулена втомлена Осінь…
2011 рік

Сьогодні осінь, явно, справжня-

дощами зранку місто дражнить.

А лист, на краплю сонця схожий

пронісся стрімко в далину.

За ним услід двірник з мітлою

хтось збоку трусить парасолю,

а хмари чубляться, чи може

вершки збивають. (А кому?)



Сьогодні осінь ох мінлива

от-от почне наступну зливу.

Лиш я нестримно й невблаганно

іду до паркових алей.

Там кіт із листя дикий хижий

вершки хапливо з неба лиже.

А поруч нього дивна панна

і кілька золотавих фей.

09.10.2011

Откровенно
открывая вены
у деревьев в парке на руках
входит осень и
обыкновенно
сеет разоренье
скоро крах-

мал продрогший ясень
в серой рясе
гаснущего ливня
разведет
чтобы в снежном замерли окрасе
все мосты
над зеркалами вод

холод
грубый
ветер дышит в трубы
поднимаясь над распадом
пар
свод небесный в облачные шубы
облачает
словно в дым сигар

выкурен октябрь
абракадабра
мертвых несгораемых листов
на гробы
гербарий ли
так храбро
отдается рукопись лесов

стынет осень
для неё несносен
старый ясень
к свадьбе золотой
накрахмаливший
себя до дёсен
точно как зеленый
молодой

и она бросает
в эту замять
своего любовника
за грань
горизонта
отступая в память
оставляет
надрывать гортань

загибаться
на ветру
сквозь пальцы
кольцами наращивать кастет
до тех пор
пока не треснет панцырь
туч
и с высоты не хлынет свет

разум прояснится
поясница
разогнется после злой зимы
и душа ещё воспламенится
только почему
не можем
мы

временами
ясеню внимая
чтобы до конца простить
суметь
выкорчевать боль воспоминаний
лишь на миг
приняв на сердце
смерть.

Пародія

Від талії – і нижче! Далі… далі…
Мурашки вже внизу, а руки – ні!
Холодні кахлі, плющ – такі деталі,
Що в світі знаєм тільки ми одні.
Зомліле тіло, поцілунки плинні,
Так солодко, хоч колеться квітник…
Ті айстри були Богу душу винні.
Дивись – будяк! (Хоч потяг би не зник)
Бо в вас, мужчин, буває збій в програмі…
Ти, милий, Майстер, та, благаю, все ж
Як буде хвиля стогону-цунамі ,
Ти не лякайся – відпочинь, полеж…
Не треба стрімко – не забракло б хисту,
Короткий щем… і вибухи… без слів…

Ого – квітник, мов скошений… начисто,
Але будяк… на диво… уцілів!

8.10.2011

***
на Паперті Всесвітній стоїмо
іще не жебраки
але готові
просить уклінно...

а чи то Ми чи то Держава
яка є нині ніби-то у нас
яка рабів інтронізує
і творить свій іконостас...

на Паперті Всесвітній стоїмо
невже забули хто Ми
звідки
і куди йдемо...
*

Вогонь над багаттям, як звільнені душі дерев –
Злітають у рай, на прощання махнувши димками,
І здалеку чутно, як озеро тишу пере
Об камінь.

Занурення в спокій. Приблудний вечірній вітрець.
Навпотемки яблуні бóмблять некошені трави.
Калина об явора хтиво листочками треться.
Шалава…

30.08.2011

УРОКИ СОЛОМОНА

12

“Вино – це насмішник, напій п’янкий –
галасун,
і кожен, хто блудить у ньому, немудрий.”

А слово недобре із уст, як гарпун,
у душу невинну летить привселюдно.

Не хочу я торкати холодні руки твої
й реагувати на залицяння кволі…
Радію вже, що хоч не сам…
Хай і байдуже дуже,
та й навіть більше, ніж байдуже
нам –
ще ж не танцюєм голі!

Депресіє! Ма-да-м-м-м!
О! Як обожнюю я Вас,
коли Ви в ролі
діви-меланхолії–
цей колір личить Вам…
А профіль? А анфас?
Бо-же-во-лі-ю!
2011

симфонія дощу крізь музику любові,
розстелена в зневірі й раптових перемог
крізь простори часів, де мрії волошкові,
до голосу в собі як чистий епілог.

Крізь місто парасоль, до подиху у вірності
Ще крок один лишився і йдемо ми у бій,
Лиш Ти і я з мечами за крахом нерозбірності
До самого вершка від наших світлих мрій.

Вітер осінній густий, як вода.
Яблука – коні...
Кров'ю століть черепичний дах
Блискає, мов ікони.

Синя дорога моя у ніч
Диха, як окунь.
По золотій, мов сльоза, струні
Страшно високо.

Ніжно виводжу печаль, як жовч,
З пісні про волю.

Я зостаюся,
А ти як хоч,
В цій ласці болю...

8 жовт. 11.

Вертаюся із ярмарку, мов з лісу -
скрипить душі моєї колісниця.
Вже, може, завтра піднесе завісу
мого життя найбільша таємниця.

Життя смішного - ні олив, ні терну,
не вартого ні пекла, ані раю -
куди на роздоріжжі тім заверну?
І все собі частіше уявляю,

як полечу я чорною трубою
останнього з моїх атракціонів
і стріне Хтось мене із бородою,
з букетом білих лілій чи півоній.

І ще дванадцять - всі знайомі лиця,
аплодисменти, музика духовна...
І скаже Перший: "Сину, усміхнися,
тебе знімала камера прихована..."

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

28

“Стежку ніг своїх вирівняй,
і стануть міцні всі дороги твої.”

І назавжди повернуться з вирію
невгамовні в твій сад солов’ї.

Коли місяць повний освітить сади
Поїду в Сантьяго де Куба,
Поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води,
Поїду в Сантьяго.

Співають стріхи на дахах.
Поїду в Сантьяго,
коли пальма захоче злетіти як білий птах,
поїду в Сантьяго.
І коли медуза бачить бананом себе у снах,
поїду в Сантьяго.
Поїду в Сантьяго
з Фонсекою рудим.
З трояндою Ромео і Джульєтти, примарною ніби дим,
Поїду в Сантьяго.
О Кубо! Ритми зерен сухих !
Поїду в Сантьяго.
О пристрасть зі смаком трунків п’янких !
Поїду в Сантьяго.
Тростини живі рани, аромат тютюну, каймани!
Поїду в Сантьяго.
Колись казав, що поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води
Поїду в Сантьяго.
Бриз й алкоголь в колесах її завжди,
Поїду в Сантьяго.
Мій корал тьмяніє, зажди.
Поїду в Сантьяго.
Море пісок вкриває,
поїду в Сантьяго.
Мертві фрукти, жар білий палає,
поїду в Сантьяго.
О свіжість того, що вмирає !
О Кубо! Глина в руках міцних, згинається і зітхає !
Поїду в Сантьяго.

SON DE NEGROS EN CUBA
Cuando llegue la luna llena
iré a Santiago de Cuba,
iré a Santiago,
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Cantarán los techos de palmera.
Iré a Santiago.
Cuando la palma quiere ser cigüefla,
iré a Santiago.
Y cuando quiere ser medusa el plátano,
iré a Santiago.
Iré a Santiago
con la rubia cabeza de Fonseca.
Iré a Santiago.
Y con la rosa de Romeo y Julieta
iré a Santiago.¡Oh Cuba! ¡Oh ritmo de semillas secas!
Iré a Santiago.
¡Oh cintura caliente y gota de madera!
Iré a Santiago.
¡Arpa de troncos vivos, caimán, flor de tabaco!
Iré a Santiago.
Siempre he dicho que yo iría a Santiago
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Brisa y alcohol en las ruedas,
iré a Santiago.
Mi coral en la tiniebla,
iré a Santiago.
El mar ahogado en la arena,
iré a Santiago,
calor blanco, fruta muerta,
iré a Santiago.
¡Oh bovino frescor de calaveras!
¡Oh Cuba! ¡Oh curva de suspiro y barro!
Iré a Santiago.

У ночі безсонні вигулюю душу мою,
Припливши до неї горілкою, гнаною дідом,
Яку я із другом стаканом надщербленим п'ю
У лісі волинськім осіннім за тайним обідом.

А потім нам хочеться предків і Бога згадать,
Майбутнє й минуле у ніжну печаль охрестивши.
Як «візьмем на душу» – здається, що світ цей – вода:
То лід, а то пара... і ти в нім безсмертний, і ти вже
Вертаєшся вічно льодами, туманом, слізьми,
«Водою вогненною», що індіанців губила.
І так мені зоряно, так на душі моїй мир,
Що корінь – мов крила.

Самотнього вітру фольгована радісна тінь
Надію вселяє, що там, за межею, не гірше.
Що буде й тілесне тепло після слова «Амінь»...
І Там я складатиму вірші.

А поки що, братци, люблю вас, як здатен любить.
Нема ні поранень, а ні нагороди... лиш воля.
І пахне вітчизна мені так, як пахнуть гриби.
І правда, як жінка, сміється, безсовісно гола.

Поезія справжня, як мова богів, ожива.
Під ранок підранком тріпоче небачене серце.

У ночі безсонні мовчать несказанні слова,
І кров золотиться від них – як горілка із перцем.

6 верес. 11.

Я бабусю люблю до безтями .
Вона їсти дає кілограми
І торти , і цукерки , бісквіти .
Що ще можна у світі хотіти ?!
Безкінечно цікаві мультфільми
проглядаємо до схочу ми .
Ось ми двоє звитяжні герої .
Ворогів ми здолали у бою .
Ось малюємо разом шедеври .
Тут проводим учбові маневри .
Тому моя бабуся найкраща !
Я її не покину нізащо .

***
Все перекидом - долі та справи.
Мотлох нас, мов ланцюг, пасе.
І тьмяніють нестямно яскраві,
тьмяним світло див - над усе.
Чи освітяться? Чи зігріються?
Чи втечуть у високу тінь?..
День останній прахом розвіявся
від химерних їх голосінь.
Що їм зболеним? Маска радості
в маскараді лихих годин,
аж допоки збагнуть: без тьмяності
світ залишиться без світлин.
2010р.

по роду і крові зрадники,
немилосердні вчинки…
щастя гріхом жебрАне; кинь,
життя це нізчимне…

світ неможливо виправить,
все іде до загибелі,
брехень й лукавства випари
стоять над церквами; виболів

Україною… Жить – безвихідно:
це не люди – якесь гадовИще…
Гоголь вчасно з відси виїхав,
бо його прокляли б тут і знищили…

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995

Відкорковане серце тобою,
Ледь надпите любові вино,
Ще учора іскрилось воно,
А сьогодні мутніє журою.

Випав осад досади на дно,
Тож хильнути щораз не настоюй,
Те, що стало уже гіркотою
Не захмелить душі все одно.

Раз явилась така перепона
Хай вона рос небесних поп’є
І зруйнує безсилля моє,

І грудей твоїх виспіють грона,
І в мені кров заграє червона,
І гірке безталання заллє.

08.10.11.

Невже не буде більш нагоди
Пірнути в пахощі весни,
Відчути вітру теплий подих
Із голубої далини,
Обняти поглядом у травні
В саду зеленім сніговій, -
Чому хвороба непоправно
Мене лишає без надій?
Душа наповнена журбою
Серед осінніх полинів, -
Чи переможу у двобої
Недугу я на схилі днів?..
08.10.11

***
Слово, що Божим ставало тілом
на перехресті гріховних веж,
і поночіло, і полотніло,
і одягалося в тайни одеж,
бо за очима, геть за очима
в полум'ї крові, кровних образ
Божа стежа, мов печаль невтолима
в оці свічада, що зрадило нас
пізнім прозрінням, раннім блуканням,
де між Різдвом і дзвоном обнови
не звеселилась любов остання
в Божому тілі - поступі слова.
2007р.

Дорога час нанизує...
Під мірний шум коліс
уява виколисує
густий прадавній ліс...

..із під копит буланого
вибризкує земля,
а у сідлі коханого
прапращурка моя.
Коса - плетіння колосу,
а м"ята - цвіт очей,
дзвінке джерельце голосу,
неквапний зміст речей,
і личко квітне ружею,
що кров із молоком...
в обіймах сили мужньої,
із любим козаком.
Над головами юними
небесна гладь ясна,
в серцях вібрує струнами
прадавняя весна...

2011

Пародія

Яке нечасто – хочу кожен день!
А ще буває – звечора і зрана…
Розряди б’ють – справжнісінька мішень.
Рятує діелектрик – порцеляна!
Не поспішаєш – схоже, справжній ас…
Чуттєвість – Еверест (а то немало!)
Дивись, іскрить – заземлимось ще раз!
Я… коло тебе… надпровідна стала.

8.10.2011

Де ти, слово пробачне? Згубилось?
Чи між себе затуркали дні?
Я шукала тебе, прогортала
Пріле листя посеред снігів.
І весна не змогла проростити,
Ані літо не вгріло теплом,
Так чому ж я сьогодні блукаю
Між осінніх туманів ізнов?
Як дощі кам'яніють зимою,
Непочуте заходить у сіль,
Незворушене слово з тобою
Хай іде безпричасно у тлінь...
Я ж із миру по нитці, по слову,
Витчу чистий для долі рушник
І стібки, знову вірячи в Бога,
першокроки здолають на нім.
07.10.2011

Нехай помру – в тім горя мало,
Одне лякає розум мій:
Щоб на могилі смерть не грала,
Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом
Не пролилось гарячих сліз,
Щоб хтось мені в старанні глупім
Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею
Не чув освідчення чудові,
Щоби не став я під землею
Предметом шани і любові.

Щоб те, чого бажав так марно
І жадібно, як був живий,
Не посміхнулося відрадно
Могилі – матінці моїй.


2003

такий, як інші. ти – такий, як всі.
як прикро опинитися у жовтні,
коли похмуро, і дощі косі
ілюзіям не скинуть
шансів. жодних.

ну що ж - це осінь, вірний час хандри.
і я не виняток – хандрю. хандрю багато.
хоч так і колеться зірватися в надрив,
я вчусь миритися,
звикаю відпускати.

у домику із пластику живуть
слова твої, без номера і дати.
їх небагато. вишукана муть.
я їх люблю.
я хочу їх читати.

ні, не прошу вернутися тебе.
лиш вижебраю милості від вітру,
щоб він не простягав своїх лабет:
цей порох в оці – мій.
заколе – витру.

Мости, як намиста, щодня електричка нанизує,
Заплющивши очі, безтямно гасає тунелями.
Хронічної кризи давно не лікують стриптизами.
Як файно – на шиї камея, в волоссі – камелія…
Стираються обриси і обертаються глобуси,
І вже гладіолуси стрілок не тягнуть до сонечка,
І вже нецікаво казати відвертості в лоба всім,
І вже не бонтонно ганяти стежками босоніж так,
Як місяць тому зачудовано «Ось вона, ось вона»,
Як нині відверто байдуже «Іди собі, йди собі»,
Як той пошматований лист від пихатої осені
Такому ж рудому, як жовтень, і хитрому лисові…

07.10.2011

Влови мій настрій. Прагну день у день.

Таке буває з жінкою нечасто.

Крізь тіло філігранно струм пройде

І заіскрить у схрещених зап’ястях.

Моя чуттєвість – порцеляна ваз.

Не поспішай їх стеблами зайняти.

Надихатись, натішитись ще раз.

Кохатись…

2011

Невже забуду той холодний день,
коли на пошту ніс тобі посилку,
самотність у мережі двох сердець
і поміж них в одному пульсі жилку,

відкритий сміх твій, паузи і схлип,
і гостре "Фу!" твоїй смішній собачці?..
Якби не холод, ми іще були б -
такі самотні, і такі обачні...

Ми вже не граєм у вчорашню гру -
згубилась десь твоя дитяча книжка,
відбилась геть од рук старенька мишка
і у долівці вигризла діру...

осінь 2009

Привіт тобі, монаше мандрівний.
І звідки ти з’явився в злому світі:
Чи преподобний, що устав з труни,
Чи про старців майбутнього сновиддя?

Від міста до села і далі в степ
Старечі ноги торсають пилюку.
Безмежжя болю, цілий віз халеп,
П’яниці злі, голодні пси та круки.

Куди ти йдеш? А чи не все одно,
Де він за цю сліпоту молить Бога?
Скажи, монаше, скоро вже воно –
Закінчення одвічної дороги?

Всміхається та йде за небосхил,
Щезає там, лишає щем, надію.
Дивлюся вслід, колишеться ковил
І бджоли так гудуть, неначе мріють.