Розчинилась брама. Сонця руки
Завдали невигойної муки,
І душа волала як дурна,
Що вона загине там одна.

Ні, загинуть їй іще не час,
Ще ж бо слугуватиме для вас,
В люди всіх (пробачте) повиводить.
Потім вже її вам можна спродать.

А тепер ще ні. Ще у вогні
Вам потрібні сили ці дурні,
Вам потрібні всі її знання,
А вже завтра, десь отам зрання

Можете і кулю їй у скроню.
Тільки ліпше буде, як у сонну,
Бо ще зрячій вдасться вам завадить.
В вас таке призначення, бач, - зрадить.

То вона, дурна, до болю чесна,
То вона всім добра, безсловесна,
То вона для всіх вас безвідмовна.
Тільки не загрожує безкровна.

Вбийте враз, не завдавайте муки.
Не схибнуться вдалі цьому руки.
Вже вона в цім світі настраждалась,
За своє добро сама зосталась.

То ж життя тепер то їй навіщо?
Начепіть її на гостре вістря
Й у степу на клапті розтерзайте,
І нову, подібну їй, шукайте.
2011

Є... Нема в мережі фази
на освітлення "під сніг"...
Не в заметах настрій м'язи
випробовує на сміх.

Розумію. Зачекались...
Бо й годинник дещо схуд
(стрілки потайки шептались,
що за гість з'явився тут?).

Так, це я. Майбутній... Новий...
З вами в спільному ключі
розділити вже готовий
радість зустрічі вночі.

Маю хист знайти я привід,
у шампанському здружить...
Ну, запрошуєте йти в хід
повним змісту "Хай щастить!"?


29.12.2011

Мотаю нитку радості і суму
І вишиваю будні та свята.
Свою невтішну зашиваю думу,
А час роки календарем перегорта.

Сріблиться й сивина уже в волоссі,
А я ж іще і днини не жила.
Чогось там налилося у колосся,
Якось там зіп'ялася ковила.

То вітер все спиняв, а потім бурі
Ламали крила, як злітала ввись.
Здається, що то я була в натурі,
То просто час в мені чомусь спинивсь.

Згасала свічка в протягах намарно,
І берегти її було дарма.
Я ж запевняла серце: все безхмарно,
А радощів і нині так й нема.

Згасає свічка, ледве-ледве тліє.
В долонях бережу її таки.
А Бог у інші руки щастя сіє,
І не мої квітують квітники.

Обвила серце гадиною туга,
І гостроту очей спиває час.
Я так й лишилась в світі цім без друга,
Бо друзів не втримати про запас.
2011

Остання надія, важко чекати.
Може забути з душі відірвати.
Цокіт годинника ріже у скроні
Чорним чорнилом попишу долоні.
Не позитивні рожеві шпалери,
Все ксерокопія, м'яті папери.
Вікна брудні і подерті фіранки
Знов по порядку ранки, світанки.
Килим білий, брудні черевики
Мене переслідують награні пики.
Ямби , хореї невмілі закони.
Ви нам створили одні перепони...

Секунди капають в долоні
А нам їх просто не спіймати
Як сльози гіркі та солоні
Комусь на них наплювати
І змусити мабуть не треба
Для когось щось показати
Живемо на землі ми для неба
Та можемо в пеклі страждати
Якщо подивитися в осінь
То там не лише листопад
Не можу збагнути і досі
Для чого був цей маскарад
Дивитися в спину
Буває
Та в цьому не моя вина
Мій погляд хтось відвертає
Перед мною суспільна стіна
Думки, як в розетку вмикаю
О тільки б не тиша німа
Її як тебе уникаю
Бо в ній залишаюсь сама


20.12.2010рік

Червоні нитки вишиванки, вперто зімну у кулак.
Забуду усі приспіванки, краще буде мені саме так.
Стягну в коробку всі речі, хай чекають свого часу.
Час теж зупиню до речі
Майбутнього я не впущу.
Ситом просію дурницю,
Там люди всі випадкові.
Наберу перлів на спицю.
Проблеми всі стануть зразкові.
Затулю фіранкою вікна,
Хай сонце поспить в насолоду;
Тільки так ми цінуємо світло,
Тільки так ми цінуємо свободу.
Божевільні, нікчемні поради
Залишіть для себе, благаю.
Я втомилась від фальшу і зради
І від цього банально тікаю.

11.06.2011

Намалюй хоч лівою рукою
Нашу зустріч, літо і зірки.
І щоб гомоніли за рікою
Бузьки... А у спокою дірки
Зваба пахла небом волошковим
І п’янким солодким молоком,
І щоб сіно лагідно кололо,
І щоб місяць шерхлим язиком
По твоєму тілу… Обігрію
Тінь твою оголену… Якби
Ти була далекою, чужою
Я б тебе так віддано любив…
Я уклав би молодість на спину
І кохав на сіні без упину.

2011

Чому так сумно, що аж вітер
зітхає тоскно коло вух,
холодний, легковажний друг?
Зсушив асфальт, а сліз не витер.

За склом вікна картина тьмяна...
А серце... Серце завмира...
Клітина кожна там сира:
повільно гояться в нім рани.

Чому так сумно? Був світанок
колись, а зараз - вечір, ніч
уже близька, з ним - пліч-о-плІч.
Життя не губить свОїх ланок...

(2011 р.)

Така хвороблива дійсність:
не буде дива.
Сьогодні
правдива буду.
Не вір.
Не смійся.

Христос народитись має.
Я ледве вірю.
А хочеш кефіру?
Сідай.
Сонце сідає.

А може давай какао?
Було, малою -
принцеси, герої…
Бабуся, дідусь…
Цікаво -

ще День Перемоги буде,
чи все пропало?
І ніч на Купала…
Лишень - пережити грудень...

29.12.2011

У темряві нічній літають мої мрії,
Отак кружляють не маючи мети.
Як їх спасти, куди їх понести,
Щоб не схопили їх не прохані злодії.

Чекатиму до ранку, на схід сонця,
Тоді схоплю її і дам їй сильні крила,
Щоб пташкою літала й вічно жила,
Я пригорну її і вилечу з віконця.

Таємна мрія понесе мене далеко,
Здолає гори, здолає всі моря,
У ясних променях побачу диво я,
Що крила приросли і я уже лелека.

Спущусь на дах, який давно лишила
І тут навіки відрубаю крила.

Приблизительно так. Самым ранним из утр,
где ни ми петушиного храпа, ни ме,
воплощается карма языческих сутр,
пробуждается будда в египетской тьме.

Всходит солнце и бьется изжогой в кадык.
И совсем непонятно, спросонья куда,
заплетаясь Днепром, затекает язык,
ибо черная выпита ночью вода.

Спутав карты в широком своем рукаве,
зная только один бесконечный маршрут,
ты плывешь мимо парка в горелой листве
и крестов на окошках, где помнят, не ждут.

Наши дни, индевея, не катятся вспять.
Но, всегда незаметно и будто бы вдруг,
всколыхнув над макушкою водную гладь,
замыкается поздний спасительный круг.

Настоящее пьешь, как настойку, дружок,
на безумии, вере, вранье и тоске.
Сердце нежностью топит снежок-порошок,
чтобы с болью занюханной плыть налегке.

И так хочется выждать подводку битлов
на большой остановке белесой зимы,
взять себя за рога, досказав пару слов,
и без лишнего ноя куда-нибудь смыть.

Но на каждый ковчег, как на кесаря Брут,
есть свой Стикс, перекрытый плотиной, и зрак,
сколько ты ни заплатишь седому бобру,
не шмыгнет по ту сторону вечного мрзла...

...Чей-то дом занимает в мозгу акростих,
магистраль поставляет венками сонет.
Еле слышно в глубоких морях городских
одинокая соль оседает на дне.

Я Львів люблю за те, що просто Львів,
За те, що місто брам таємне і привітне,
За те, що сонце тут вмивається дощем
І сходить, що аж в Києві нам видно.
Я Львів люблю, бо не любить не можу
Вузькі провулки, широту і щирість душ...
Закохана у Львів, – зізнатись мушу
Без доказів і зайвих пишних слів.
Так люблять просто так
Лиш друзів і життя.
Знак Лева – це мій знак.
Люблю наш рідний Львів.
Люблю не тільки я.

2009

Скажи, чому мовчать сніги,
Чому той день пройшов повз нас,
Скажи, чому сітки інтриг
Ніколи не втрачають шанс.

Скажу, чому твої пісні
Несуть тепло й сумну красу, –
Знаходиш ти слова такі,
Що не дають забуть весну.

2003

Хтось не має ніяких бажань, що ж,
Я дарую свої бажання весні:
Бачити, як плаче схвильований дощ,
Бачити, як гояться рани землі.
Я залишаю вам свою провину,
І у ній залишаю себе,
Вже ладнають постріл у спину,
Але смерть захистить мене…

2003

на полотне заиндевевшей кромки ночи,
в оконных рамах непрочитанных огней,
по запотевшим стеклам- снам рисуя строчки,
крылатым странникам, круговороту дней

у карусели танцы, в хороводе листья,
чудачит ветер дерзким тембром в ля-минор,
и память будто только вглядываясь в лица
присвистывает на ходу... еще... encore

а дни раскрошены каким-то поцелуям,
таким не звонким и потерянным рублям,
а где же истина? а где же... просто всуе...
ладонь пуста и силы где-то по углам

___
Lara Fabian - J'y Crois Encore

2011

Я- Дракон!Я из пепла воскреснуть смогу!
Проглочу в буйной ярости зло и коварство!
Я благое и доброе от сил Тьмы берегу,
Охраняю от внешних врагов свое Царство!
Я не сею разруху, не пугаю детей...
Я на крыльях своих благородство несу.
Я-Дракон, окрыливший миллионы людей,
А обидчиков слабых- вызываю на суд!
Своим пламенем мощным зажигаю сердца-
Я всегда и повсюду впереди эстакады!
Свой ваятельный путь я пройду до конца-
Пусть счастливый конец станет лучшей
наградой!!!

Нами прожит еще один год.
Он уходит, прощается с нами.
Разве нужен такой скурпулезный отсчет,
Чтобы жизнь измерялась годами?

Что ушло-то ушло:не воротишь назад...
Только где-то на проводе Времени
Зацепился за Память чудной эпизод
И невольно "ударил по темени"...

Отродясь мы привыкли считать,
Предки нас завели в заблужденье:
Для чего нашу жизнь коротать
И поденно делить на мгновенья?

Я в сердцах призываю, панове,
Упоительно жизнь полюбить,
И на этой эфирной основе
Каждый миг с наслажденьем прожить!

Коли Бога ще не було, а Ленін жив вічно,
коли комп'ютери були великими й нереальними,
як, приміром, слони,
а я була малою-дурною-зеленою,
то мріяла бути
Дідом Морозом!
Мене би усі любили й чекали – це раз,
із меркантильною, звісно, метою,
але ж таке життя, Анько…
Діти в садочках вивчали б для мене віршики
та одягали костюми зайців і сніжинок,
водили хороводи під ялинкою,
«У лісі-лісі темному» та інший репертуар,
а я би сиділа на великому стільчику,
замаскована у ватяну бороду,
супила брови білі – для ще більшого авторитету,
І роздавала пакуночки:
Три мандаринки, чотири «Ромашки» та жменька «Дюшесу».
… діти – немов ненароком! – тягнули б мене за бороду,
Але вона б не відвалювалася!
І тоді би вони заворожено шепотілися:
«Та він спрааааавжнііій, чесно-чесно,
ж-у-уба даю….»

Вокруг центра моей Вселенной
Закружились все фонари,
Мои мысли о жизни тленной,
Ветки, звезды и снег на брови.

Я сама как снежинка таю
Под лучами твоей доброты,
К твоей светлости подлетаю,
Мой творец неземной красоты.

Жизнь и руку тебе доверяю,
Проведи через парк и мечты.
Звезды с нежностью путь освящают
Новоявленной нашей четы.

Очень долго тебя я искала
И поверить пока не могу,
Что такой же реальностью стало
Наше счастье, как лист на снегу.

Переменчивы чувства, конечны,
Но гарантию дать я могу
(Пусть свидетелем будет путь Млечный):
Твою душу в душе сберегу.

9 февраля 2007

Родной брат милосердия, мой идол доброты,
Носитель и бессмертие душевной красоты,

Ни признака амбиции судьба Вам не дала -
По этому отличию в начальники взяла

Вас я. Моим желанием нет смысла управлять,
Коль я могу дыхание по вашему сверять.

И слов для понимания не нужно подбирать:
У вас же просто мания - моими отвечать.

Так нежно и заботливо мой разум охранять
Не мог никто. Охотно вам дарю его опять.

И до последней мысли я посмею не устать
О мудрости хранителя заботу проявлять,

Ведь солнечного света мне нужнее и тепла
Простое излучение светлейшего ума,

Что до самозабвения столь предан навсегда
Объекту поклонения (тому же, что и я) -
Структуре атомного ядра.

Вона казково з баби снігової
Крізь подих льодоставу перейшла
У світлу юнь шовкового зела,
Що вим’я хмар на оболонях доїть.

І поки не прокинеться бджола
І бруньку шишки зв’яжуть голки хвої,
Її душа не матиме покою
Ні день, ні ніч, аж до пори тепла.

І вітровій - небес хоробрий воїн -
Не в силі їй вчинити й крихти зла,
Вона його отим перемогла,
Що проти вроди світ не має зброї,

Хоча писання про її діла
На золотому сохнуть аналої.

29.12.11.

в очах золотяться бенгальські вогники,
хоча за вікном іще трохи й розквітне акація.
ну і Бог з тим! замість сніжок пускатимем човники
керує нашим настроєм мандаринізація

На горищі узимку гуляють навшпиньках миші,
у кишені пальтечка три молі поволі сплять,
там у ящику - лялька покоцана голомоза
і кунсткамера звірів - жирафа, ведмідь, бобер...
Беримор на болоті на верхній полиці забутого Конан-Дойля,
У висохлій криниці Гекльберрі Фінн,
по обидва боки паркану Беккі та Томас Сойєр,
на стіні рушниця чи то Чехова, чи Гемінґвея.
Отакий натюрморт, отакий кліп...
Кліпить очі дрімота полуденна,
ціпить вуста самодіяльний піст,
міст через Дунай твій
ще будують,
на нього ступати зарані,
поспи, мала,
а краще
полуничку з'їж!

Ма-ма-ма!!! Ба-ба-ба!
Неньо-неньо!
Га!?
Ганя гоне гулю
Петя дає дулю
Валя ліпить бабу
Катя в Абу-Дабу...

Мила мила Ліля милом милим спину
милому малому Леленьку старому
Ой, мій Леле-Лела, чи водиця тепла?
Чи м'якії руці у твоєї доці?
Чи тобі гарненько у цім домі теплім
Витрись рушниченьком, обгорнися пледом
та спочинь на хвилю на теплій лежанці

У полум"я спокус? Не проти.
Але тобі кажу: „Не смій!”.
Попід горіхами в суботу
Напнув шатро сердечний Змій.

...Якщо між хвої на горбочку
Не помічаєш віли,
Якщо на вредну чорну квочку
Ти скажеш „сніжно-біла” –
Зміюка точить кігті срібні
Й шепоче млосно, тихо:
– Заходь у рай – солодкий, хлібний…
Тут – прихисток від лиха...

Ніч. Сльози.
Рій ефемерид
Летить від Змія в хату...

Чи взяти глек – і рій ловить,
Чи знад не помічати?



2002-2011

Побережусь – і не влечу в цей зал,
Де ти чекаєш див.
Манто б – на плечі...
Ти дарував перлини, мушлі, шал,
Підводних рифів мерехткі вервечки…
Ти з лісу виманив, під клен подав «Рено»!
Мов талісман сяйливий, брав у море.
Тепер відвідуєш театри, казино...
Так прагну бути – безтілесна – поруч!

Рушаю... Відпустив на днину ад.
Я рік горіти, остигати вчилась.
Потайно,
скрадливо
пливу...
Твій ряд.
О, скільки тут біноклів, рук, потилиць!

Для мене є природнішим політ.
Згадай обійми,
крах човна,
рев шторму...

Я – над тобою...
Милий мій, поміть
Самотній промінь, що пропік дві штори!




2006-2011

*
Хризантеми цвіт
Розтелився звечора
Снігом на землі.

Ой ви, люлі, люлі, люлі, люленьки-люлята,

мої роки молодії, меліса та м'ята,

розмарини, васильочки, чебреці та жито

я ж над вами ворожила, збирала, сушила,

з вас гербати наварила, та Гриценька не труїла,

в ночвах Ніченьку купала, її тіло біле...

Місяць-ладо ліг на груди, ладно притулився,

як листочок із любистку... Любощів напився

Гриць-сердега...

Сережками, сріблом, дукачами

Ніч чарує,

І чарочку наливає, знає –

Як пригубить коханочок –

Все життя зітхає

За отою, за одною, відьмою малою,

Що у ночвах Місяць мила

Милом із любові...

Попелюшко,
дівчисько замріяне в лашках старих,
на худесенькій шийці - намисто з рябої квасолі,
вічна кухня твоя, молоко утікає з неволі
баняка...
Ох, ти мрійнице вічно-мала, чи ж не бачиш,
що роки покотилися, ніби горох із гори,
по тоненькому жолобочку?...
Скільки руцям порепаним ще перебрати їх треба,
щоб знайти золоту намистину?
А чи знайдеш її , Попелюшечко, люшко, дитино?
Чи знайде тебе Син Короля?
Чи прихильно всміхнеться тобі Син Людини,
коли стрінеш його у пітьмі,
несучи важелезну корзину
та вантаж синьо-бурих дум?
Туманіє від голоду в голові,
мрії мачуха витравляє із серця.
Не печалься, сердешна, поспи ще, мала!
Все владнається, Він озоветься...
Завтра вранці чекаймо на зміни
всередині та назовні -
ти в мені, а чи я в тобі,
в черевичках, а, може, босими
ми прийдемо в Палац Золотий,
щоб почути:
"Ласкаво Просимо!"

«Будь ду-у-у-у-уже обережною, коли загадуєш бажання, -
Казав десь-колись хтось вельми розумний, -
Бо воно може збутися»…
От прикинь, ніби в казці якійсь новорічній:
Де дванадцять ударів, балачка дурна президента,
Де, заплющивши очі,
Загадуєш щире бажання…
Проходить час, - voila! - отримайте та поставте підпис:
чоловік, діти, кухня, церква.
Додайте сюди сварливу свекруху, п'яничку-свекра,
купу нової рідні з передмістя і трохи - з села.
А хотілося принца-лебедя на гінкому коні чи хоча б на Renault...
Отаке кіно, отаке мило, отакий vaudeville
з купою брудного посуду на кухні та сценою ревнощів у фіналі...
А треба, коліжаночки мої, лише дещицю здорового глузду,
аби втямити просту річ та засунути її у роздовбану стріху:
бажати треба простих речей:
спокою для голови, любові для душі та втіхи для тіла.
Отож, дорогі мої, не парте мізки, вдягайте теплі колготи,
вовняні панчохи та светрики, щоби груди, спина та стегна не мерзли та не боліли,
читайте житіє Гаутами, медитуйте (але небагато) і буде вам щастя,
воно - з вами...

В "російську рулетку" зіграли з коханням,
у спробі найпершій шарахнув заряд.
Повільно втопаємо, наче Титанік
до царства міфічних ундино - наяд.

Побіжно ми грузним якраз серед ночі,
де вже не один корабель затонув.
Он Гера із Зевсом єхидно регочуть,
спіднизу глумливо сміється Нептун.

Наразі ж ректися запізно на зброю
- А того обрала? - Чи вибрав я ту?
Хіба ми не знали ще досі з тобою :
Амур, той ніколи не б"є в холосту.


29.12.2011р.

Господи що я зробила лихого скажи
виє саженним псом кожен прийдешній день
родженій відьмі ангел диктує режим
демон заскакує в дім мов козеня прудке

ось Новий рік без снігу кидається вітрами
ось твої діти кирпаті – Господи збережи
поки ще я живу поки ще щастям марю
на підвіконні снігом радощів залиши

втретє мені ліпити від вовка із цегли хату
втретє тікати світ заочі й мертво іти на меч
наче розкішна циганка торгую небесною ватою
чорне крило думок –біле волосся до плеч

крок від ріки любові до жала абхазького леза
хто ти мені -та хто ти хто- ти мені – скажи
голе сумління забуло під ліжком стару одежу
Алі-Баба рахує в серці дірки від ножів

ти розтеклася солоно в нетрях його полону
руки зривають пута – в дзеркалі ниє душа
все засинає спокоєм як зорепад пригорне
сплакані білі щоки втомленого пташа

Щастя в дірявім човні
хвилі солоні гойдають,
води безкраї,
звуки сумні.

Серце і нижче, і ще...
За тепловою шкалою.
І не до бою.
Шкрябає щем.

Вирине, може, колись
щастя з безодні лихої,
сите до болю
нею, що скрізь...

(2011 р.)

Герой, принадлежащий не моему времени,
Человек из двадцатого века,
С честью несущий свою часть бремени
С достоинством начинающего человека.

Тот, о котором и думать не стала бы,
Совсем другого состава вроде бы,
Тот, что уже вырос, когда начинали мы.
Мы, бывшие, в сущности, такими снобами.

Раздобревший от ласк и нег новый Печорин,
Еще один банальный оригинал,
Но, чёрт возьми! Никто не совершенен, мой Григорий,
О если бы ты знал, о, если б только знал.

Повна пазуха… віршів. Ти
не прогав поміж них свої.
Як уміє вона іти!
Як гойдає.. думки твої!
Не губи голови проте…
і щелепи. Пиши! Твори!
Восьму книгу пиши про те
і про інше – одну чи три…

По лабіринту йде Тезей
до злого Мінотавра
і каже:
- Не чіпай людей,
бо зіпсується аура.

Собі мугикає під ніс,
а наче б'є у ринду:
- Мовчи, допоки не розніс
тебе по лабіринту!

Байдýже, бик ти чи байстрюк -
цього не скаже й Мінос -
а ти не роздувай ніздрЮ,
бо злість - не плюс, а мінус.

Тобі б утіхи від родин,
кретине з виспи Крета,
незайві бета-каротин
і яблучна дієта.

Побільше світла і тепла,
а почуття грядущі? -
коли єднаються тіла -
окрилюються душі!

Мені дала в поводирі
клубочок Аріадна -
чого ховатися в норі,
хіба отак порядно?

Дедалі більше тираній
нуждається в Дедалі.
А ти мовчи, не сатаній!
Бо це лише деталі...

28.12.2011

Незаміжня, незаможна –
Їй поспівчувати можна.
Їй самотність б’є на нерви,
Їй не вистачає сперми…
Нездійсненні тиснуть мрії,
В них – фантазії повії.
А в очах – дотла – солома:
Від незвіданого втома…



22.05.1996.
 

Зачинені двері, неначе облиті
отрутою. Стерті долоні,
що маються марно при їхнім магниті,
втрачають заражену кров у безсонні.

Тріпочеться серце поціленим птахом
в агонії. Біль не вгаває.
Поволі чіткішають контури плахи
крізь сонцем осяяну синь небокраю.

Зачинені двері. Та стомлені руки
не впали без сил. На сторожі.
Змагаються ще попри скрегіт розпуки
у венах набряклих. А раптом... А, може...

(2011 р.)

У полум'ї любові світ не згас..
Його промінням вкрилась долі просинь.
Але життя, що розігрів нам час,
Сріблястим інеєм ховається в волосся...

В долоні струджені зберу вогню тепло,
Розсиплю світом, щоб любов зоріла..
Горять стожари за моїм вікном,
Я ж розгортаю для любові крила...

Хіба між нами спалено мости?
Хіба я йду до тебе по канату?
Чи я прирік кохання на розплату?
Чи я шукаю привід, а не ти

Для того, щоб сваритися щоднини,
Для того, щоб напруження росло,
Щоб кожне недовиказане сло-
Во вбивало нас?… Та лічені хвилини

Рятують нас від крапки. На межі
Ми сходимося часто. Але там
Незатишно і моторошно. Нам
Потрібні для розрядки муляжі,

Щоб ми їх били в пики кулаками –
Тоді б любов буяла поміж нами.


2011

мене нема ні в відстані, ні в часі,
я пролетіла крізь галактику свою...
не засумую, не зазлюсь -заплачу :
я просто так, між іншим тут живу.

… тут сонце світить,
може, і тепліше,
можливо, шурхіт трав -
солодший сну,
та ми живем лиш раз,
і я ціную,
свою дрібну й просту -
ГАЛАКТИКУ - свою

она сидела у окна,
и не мечтала, не рыдала
о том,что жизнь - уже зола,
так видно надо, Богу надо.

найти в минутах, что даны,
удела счастья - вот задача,
и даже созерцать рассвет,
и быть наполненым удачей!..

Любовь ли, память о любви,
Борьба...Но лишь не сожаленье!!!
Найти ! Свое во всем найти,
И искренне, и с вдохновеньем!

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

життя казкове,

навіть нуд

не позове

його на суд :

в вікно поглянь -

ти тут, ти є,

в цей день,сьогодні -

все твоє:

твій новий рік,

твій біль, твій сум,

і радість,

і казковість дум...

хапай хвилини,

спрагу погаси -

знайди у повсякденні

мить краси!!

Під Новий рік
Під Новий рік чекаєм чуда,
Вже вкотре сподіваємось і ждем,
Що рік новий напевно кращим буде,
Ялинка сяє скрізь чаруючим вогнем.

Як радісно, і як таємниче
У склянці з шампанським колишеться мрія.
Ця ніч поверта нас в щасливе дитинство,
І знову чекаєм, плекаєм надії…

Тому хай бажання всі ваші здійсняться,
І з вірою впевнено йдем в майбуття,
Хай доля нарешті всім нам посміхнеться,
І буде любов і гідне життя!

2000

Незнаний досі вірус у душі заповзає,
Він хоче знищить почуття
У тих, хто ще кохає,
У тих, хто вірить у добро,
Хто щастя й долю має...
Натомість сіє він у душах зло,
Лихі думки і заздрощів кубло.
І, щоб від нього захиститися,
Готова всім Богам молитися.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє “прощай”
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

2006

братик – Сонце …
сестричка – Місячинка-колиска…
я літаю у гості до святого Франциска...
вдень кружляємо голі – Бог вечерю готує –
голе небо із нами тарантелу танцює…
уночі на пісочку ми малюємо тишу,
дивне слово – «ніколи» – зачаровано пишем…
Бог над нами схилившись витирає те слово
і співає про – «зáвжди» – чарівну колискову…
море горнеться тілом до стигматного блиску…
я не хочу додому! мій безумний Франциску…
… де мій дім? де мій голос? де душа очманіла?...
я лечу до Франциска… Бог погойдує крила…

Чи ви чули весну, коли пісню співає,
Як бурлить попід кригою скута вода
І тріскоче й свистить все довкола ламає,
Об поверхню з розпуки все більше вдаряє,
Розриває ті пута якими зв’язала
Безпощадна , холодна і люта зима.

Вдарив грім водяний, відколов кусок криги,
Затремтіло довкола поле крижаних снів,
В глибинь глянуло сонце, зняло тьму поверхову
І пірнуло знайти ту весну пречудову,
Щоб на поклик проміння розбила застій
І ось вперше хлюпоче весняний прибій.