А день таки став особливим.
Троянда, метелик. І зорі.
А ще за вікном тополя.
І небо таке, хоч пливи...
Душа собі вірить у диво.
Скрегоче цвіркун надворі...
А може, це справді доля,
Що в мене з'явилися ВИ?

То щастя прийшло у гості!
Запахло грибами, літом.
І навіть шипшина стигла
На кухні! У Вас на столі!
І так було просто-просто
У цьому складному світі,
Коли павучки побігли
Кудись за балкон, малі..

Зірок було справді море.
А скільки душа раділа!
Словам. І теплу. І світлу!
Це сталося? Я не сплю?
Ви знаєте, з Вами добре.
І світ стає чисто-білим,
Душа, ніби айстра, квітне
Від того, що Вас люблю!

На вулицях міста ніч згорнула свої крила.
Рано-вранці сонечко лагідно постукало в віконечко.
Зашарілася горлиця зоряно - в променях тепла,
Колихнула грудки бурхлива радість
Торкнувшись пухнасто-ніжного цілунка...
2011р.

Жовтий листок, ніби в вальсі, закрутиться
І упаде в лісове джерело…
Диво, з казковою назвою Курчиця-
Тихе поліське село.

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.

В тісних містах моє серденько мучиться
І восени знову манить туди,
Де я почую над греблею в Курчиці
Пісню живої води.

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.

Все, що не збудеться – скоро забудеться
В день, коли знову приїду сюди…
Диво, з казковою назвою, Курчиця
В серці лишу назавжди!

Там, понад Случчю – рікою осінньою,
В золото вбрана й проста,
Ходить водою небесною синьою
Осінь - як Мати свята.


Цю пісню я присвячую селу Курчиця, Новоград-Волинського району, Житомирської області, та його жителям - працьовитим і щирим людям!
2011

Корилось полотно
навіюванню пензля -
у кожному мазку
сміялася весна!
А поряд - заодно
з перстами айстри мерзли
на білому листку
холодного вікна.

Ти хукала в долонь
напівостиглий човник -
ув’язнений вогонь
шукав забуту плоть…
Завія твій полон
відтінювала ззовні,
зсередини його
освітлював Господь.

І не вміщався цвіт
у полотнянім лоні,
ввижалась у вікні
весна - така близька…

Та замикався світ
в космічному полоні
ослуханості ніг
і спротиву візка…

зима 2011

У моїх грудях дивний щем
од руху ніжності, довершень
сьогодні бачив тебе вперше.
Ти танцювала із дощем.

А душу било наче світло,
уява черкала картину,
а ти нестримно,мов дитина
сміялася на пару з вітром.

Та нереальна ця омана,
дала й забрала водночас
у мене втіху, бо нараз
ти утікаєш до туману.

16.04.2011

Вона не замикає за собою двері,
І розчиняється разом з дощами,
Вона гуляє в осінньому сквері,
Вона приваблива – аж до нестями,

Вона гуляє осінніми стежками,
В її карманах – сигарети і музика,
Вона пишається своїми сережками,
Що більше схожі на ґудзики,

Вона живе на сусідній вулиці,
Трішечки ближче до сонця, ніж треба,
Промінчики сонця до неї туляться,
Цілуючи очі кольору неба,

Цілуючи зранку ліфти і сходинки,
Цілуючи землю, що вимокла за ніч,
Цілуючи руки, плечі і родимки,
Цілуючи груди (тільки віч-на-віч!),

І я так хотів би стати промінням,
Щоби так само тебе цілувати,
Бути волосся твого корінням,
Щоб знати тебе і твої аромати,

Бути для тебе дуже інтимним,
Бути твоїх почуттів запальничкою,
Літньою спекою, холодом зимним,
Бути єдиною згубною звичкою

«МНЕ ХОТЕЛОСЬ» (ОЛЕГ ДОЛЯ) Авторское право:
... 14.09.2011.
****

Опустели на свежесть слова,
Надоел похотливый тот вечер,
Как без горечи и без ума
Я искал себе новые встречи....

Мне хотелось любить без обмана,
Одолеть свои беды страх,
Свое счастье, храня у карманах,
Превращать то ли в пепел - то в прах.

Мне хотелось забыться с друзьями,
И напиться на личный манер,
И напиться надежды устами
Мне хотелось бы больше теперь.

Я хотел говорить о "не кстати",
Помолчать о громадном "любовь",
Вспоминать о чертях виноватых,
Полоскать им и кости и кровь.

Отравиться от тонкости правды,
Полюбить за испачканность глаз,
Где приют мой навеки не найден,
Мне хотелось пожить в этот раз.

А что так? Где неправильность?Тихо!
И не слова о личных грехах,
Ваше "тихо" похоже на крики,
Это русло моих черных благ.
***
И налились на свежесть слова,
И понравился мне горький вечер,
Но без горечи и без ума,
Все искал себе новые встречи....

Смотрю в небо:
Бог…уходит…
Мне тоскливо стало так!
Песню мне! Песню!…Не заводят!
Ах, какой же я дур-рак!

Небо, Бог.
И чернь земная!
И душа горит во мне,
Сам себя не понимаю
По испачканной вине.

Так всегда:
Вчера и завтра.
Я молитву…не спою.
И засмоленную ватру
Своих мыслей закурю!

Бог…уйди…!
Уйди, но громко,
Так, чтоб душу мне рвАло,
Мой почет к тебе искомкан,
И любовь рукой сняло…

Что за грубость?
Я неверный!
Кто я без любви такой?
К Богу? Нет! Ведь к Богу вера!
А любовь ко мне…с тоской!

Но пускай!!!
Егоистичен…
Я смирю себя, и вновь.
Так без принципов приличий
Проливаю свою кровь!

Я хочу любить тебя,
По-французски,
Стройным букетом,
Эйфеля башен,
Воды Ла-манша,
Мне не так стрАшны,
Сколько мне стрАшны,
Твои запреты,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Водами Сены,
Ароматом Шанеля,
Мне не так страшны,
Твои стены,
Сколько мне страшны,
Твои тоннели,
Я хочу любить тебя,
По-французски,
Мягкостью всех,
Твоих поцелуев,
Легкостью всех,
Твоих проблем,
Мне не так страшно,
Твое «Целую»,
Сколько мне страшно,
Твое «Je t`aime»

Перони,
Колії,
Вагони,
Що проливають світло на усі,
Життєві перепони,
І всі миттєві,
Забобони,
СВ, купе або плацкарта,
Що зігріває в спеку,
Охолоджує,
Коли не варто,
І таємниці всі,
Тримає у собі,
Кожна наступна,
Провідниця,
Поміж полиць,
Химерні танці,
Примарна тиша,
Нічних станцій,
І шлях колес,
Мов передзвони,
І знов,
Перони,
Колії,
Вагони...

Всі ці дороги,
Мости, вокзали,
Такі нескінченні,
В хвилі наших,
Перерв,
Коли поміж них,
Ми ночі не спали,
Коли у твоїх зап`ястях,
В скронях голих дерев,
Билося серце,
Музика щастя,
Мої вірші,
З подорожніх нотаток,
Що значно ширші,
За твої лопатки,
Все так просто,
Все так легко,
Навіть різниці в зрості,
Не видно
Крізь простір

***********

Коли з тобою,
Або коли,
У подорож далеку,
Їду,
Знаєш?
Ти мене надихаєш,
Усіма мовами світу..

2011

***
потаємним зором я бачу тебе на вулицях міста
і несвідомо обчислюю місце нашої зустрічі
ти розгублено тиснеш мою сполотнілу руку
я запізно вбираю промені спалахнулого серця
і гусну
зчорнілим маком
у скам’янілому просторі

*

Не кожен вчитель може бути Вчителем
Таким, щоби надовго, назавжди.
Таким, щоб називали не мучителем.
Щоби урок, немов життя, прожив.

Щоб згадували не лише із примусу,
Щоб пам’ять образ берегла, як скарб.
Щоби листи (хай навіть не написані!)
Хотілось надіслати хоч в думках.

Не кожен вчитель може бути Вчителем.
Дорога в серце – шлях не із легких.
Дитячі душі, вчасно не прочитані,
Як викинуті на смітник книжки.

Не кожен вчитель може бути Вчителем,
Бо різні нам Господь таланти дав.
Щоб Учень хоч би раз в житті молитвою
Про справжнього Учителя згадав.

…Але Ви є. Сьогодні. Завтра. Потім.
І ймення Вам довіку – Вчителі.
За те, що горите Ви на роботі,
Вклоняюся Вам низько, до землі.

2009

Іти безконечністю траси у дельту сталевих доріг,
читати чужі палімпсести, рентгени і криптограми,
щоб знову собі говорити, що все це боліло не нами,
щоб знову собі говорити, що все це, напевно б, не зміг
ніхто пережити, крім нас.
І плакати тихо з дощами.

Птахи загніздили мій рай. Птахи, що не знають про вирій.
У цій безконечності сірій, у цій водянистій імлі
старезним сліпим вітряком у забутому богом селі
стояти б наввимашки з вітром, спаливши самотні квартири,
до сходу застиглим обличчям
по пояс у чорній ріллі…

І міряти час на пісок, і вперто лічити піщинки,
в молекулі кожній води шукати легенду про дощ,
що йтиме дві тисячі днів і зникне у череві площ
без права лишити сліди на зморщеній шкірі зупинки,
якогось вагону метро,
що в небо злітає ось-ось.

УРОКИ СОЛОМОНА

29

"Не вступайся ні вправо, ні вліво, –
усунь свою ногу від зла!”
І ступай по землі королівною,
ніби зроду ти нею була.

очередная взрывная осень
пускает дым в глаза раскрытые.
мы никогда у корыта разбитого,
мы никогда не падем оземь.

такого рода сезон счастья
подарит столько воспоминаний,
что нам придется зимой ранней
еще недели две отсыпаться.

а после нового года вспышек
придет тоска с ее талым снегом.
тогда придется дожить до лета,
в котором снова мы сна ищем,

в котором снова мы ждем чуда,
осенней лунной ночной погоды,
когда изменится снова что-то,
и мы сбежим навсегда отсюда.

2011

мы делили с тобой одну полку в поезде
и бутылку вина с непонятным названием.
нам бы выспаться - нет же, мы ищем скорости,
не борясь с общественным непониманием.

мы искали причины остаться порознь,
но зачем-то пошли в одном направлении.
шли на дым, шли на запах, на взгляд, на голос
и бежали прочь от умиротворения.

мы настойчиво вяжем свои судьбы
из шерстянных ниток шарфом ярким.
и за то, что получится, нас обессудят,
но ведь нас не пугают в колесах палки.

так отчаянно схватывать солнца капельки,
и лучи дождя, да под звуки молнии.
не сидим на месте, не в себе заперты,
безнадежно яркостью и вином наполнены.

мы из песен слов никогда не выкинем.
мы нетрезво смотрим на мир осени.
и глазами сонными, руками липкими
мы так любим жить и курить толстые.

2011

1
Від цього листування пустота,
бо щось не так.
Та скільки б я не злився –
усе на краще: жовтень мною став.
І я тепер хазяїн всього листя!

Із нього будуть марки для листів,
плюс – по листочку в кожному конверті.
Пробач, бо це не те, що я хотів –
оці маляви, болісні і вперті.

Я крок за кроком прагну простоти:
між нами, у собі – мені однако.
І навіть в листуванні... Разом з тим,
оці листи – сакральні, наче знаки.

І в кожному – по клаптику небес,
навзаєм – запорукою офіри.
Бо в них щоразу меншає тебе,
і, відповідно, слів, яким я вірив.


2
Коханню передують голоси,
які підшкірно бродять, наче вина.
Ніхто нікому болю не просив,
тому ніхто нікому і не винен.

У цих взаємин стільки самоти,
що всі листи кінчаються вокзалом.
І що цікаво – знаєш, саме ти
про це безглуздя перша написала.

Колеса обертаються назад.
Неначе наші власні циферблати.
У цьому часі я маркіз Де Сад,
мене ведуть під руки у палати.

Де більше не чекати – відчекав.
Кому, як не мені це краще знати.
Останній лист від тебе – як чека,
що листоноша вирвав із гранати.


to be continued

Лиман казковий у тумані.
Нарешті вітряно, Кураж!
Осінні римо-переплети,
а моряки словесно п"яні.

У небо йде на абордаж
армада сонячних поетів.

04.10.2011

У позачассі -
так зло і голо,
в гіркім причасті -
досмертний голод.

Душа увіччю
із кров’ю приска.
За миттю - вічність,
між ними - риска.

Початок - чорний,
кінець - зловісний.
Чекає човник,
йде перевізник.

Спонука болю
чи охорона -
кружок оболу
в руці Харона?

Подушне мито -
дорожче сотні.
Невже за миттю
все та ж самотність?..

В криницях очних
німіє подив,
вже остаточно
гальмує подих.

В калейдоскопі
зворотніх видив,
неначе опій -
останній видих...

2010

Я готова быть просто энной
В твоих списках ночей бессонных,
И забытой тобой мгновенно
Быть согласна. Беспрекословно
За тобою иду по краю
И, отбросив мораль и робость,
Легкомысленно соглашаюсь,
Этой ночью сорваться в пропасть

Можешь думать - я столь наивна,
я влюбилась, попала в сети…
---------------------------------
Для меня ты всего лишь мужчина,
что под номером двадцать третьим

жовтень 2011

Ті генії, які вмирали в двірниках,
Що на світанках граються із листям
Шматки життя, не втримані в руках
І бог давно забув про наше місто

Цей вальс дощу – долоні і земля
Асфальт і сонце. В небо з головою.
Сьогодні, вчора – то була не я
Така чужа, щоб бути ще живою.

Відчуй цей рай. Він б'ється, ніби скло,
Яким ще зранку бавилися діти
Несправжні сни. І щастя не прийшло.
Усі колись ногами топчуть квіти.

Холодний вітер. І спаплюжені сліди.
Гарячий чай. І під ногами сповідь кішки.
Чекаю осінь. Рідна. Треба. Йди.
Нестерпна проза. І напівпорожнє ліжко.

12. 08. 11.

***
дивлюся на Фудзі
вона неосяжна
як Те що всередині нас
*

Заскрипіла стара кватирка,
захололи голівки свіч -
по балконних кривих одвірках
каламуттю стікає ніч.

Розтікається по квартирі,
заповзає в кожну діру -
наче хтось, хто спочив у мирі,
попереджує, що помру.

Може, я - Архімедів правнук,
а між родичами так є -
він готує мені пристанок,
то й вимірює мій об’єм...

осінь 2009

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому - ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

2009

Руїни… рубікони… рубежі…
Мікс апокаліпсису з апогеєм…

Чи то мені – ще близько до межі?
Чи то вже ти – далеко за межею
втомилась озиратися на світ,
своє минуле і моє майбутнє?

Пішла з життя, немов зняла пристріт…
Зустрінь мене зі смерті, якщо тут – ні.
Постоїмо край неба, в унісон
помріємо про віще і грядуще.

Чи ти – лиш недодивлений мій сон?
Чи я – вже не живу тобі, а снюсь ще?

2011

(жарт)

Ловлять ґав засніжені тополі
В небеса націленим гіллям.
Голі.
                   В полі.
Страм!

Далі йду і вперто «голосую»:
Підвезіть, бо падаю вже з ніг.
Всує.
                   Ну їх!
Всіх.

Сам дійду. Явлюсь нежданим гостем!
В любки піч, горілки сулія...
– Хто там
                   в чорта?
– Я.

1996

О, світла осені печале,
Торкнешся серця ще не раз.
Бо горобинові корали
Принадніші усіх прикрас.

Приспів.
Осінній смуток серце крає...
Ми -долі непростої бранці.
То не кохання догорає,
Це - осені протуберанці.

Складає вересень рядками
Осінніх дум бурхливий плин.
Земля ще пахне чебрецями,
Дивує стразами ожин.

Запалює свічки шипшина,
Де так ряснів рожевий цвіт.
Що безпорадно й долечинно
Тобою затулив весь світ.

(монолог адепта джайнізму*)

Я злочинцем став собі нівроку,
Як сьогодні вранці на ходу
Проковтнув комашку ненароком,
Ще й до того ж, мабуть, молоду.

Та чи вартий випадок уваги:
Що й казать, небіжчицю знайшов!
Але дав-таки я звідти тягу,
Осягнувши скоєний грішок.

Під ганьбу душевних пересудів,
Подолавши сумнівів змію,
Я б оддався в руки правосуддю,
Таж мене безтямно засміють.

1995


____________

* Джайнізм – одна з релігій Індії,
характерною особливістю якої є заборона вбивства
та заподіяння шкоди будь-якій живій істоті.

А ми гуляємо з тобою в ранках осені
пастельне диво
ти щаслива
постривай.
Можливо ключника гарнесенько попросимо
відкрити нишком
ту задвижку
що у рай.,
А ми літаємо з тобою в райській осені
сади Едема
та дилема
підожди.
Хіба не було нас давно уже попрошено
додолу пішки
в землі грішних
назавжди.

04.10.2011

Тебе вітає нині цілий світ
І бубонить щось про невтомну працю.
Поклав тобі до рук квітковий сніп
За всю твою жертовність і старанність.
Все, наче, правильно: ти – світоч, педагог,
Але чомусь смутні думки обсіли,
Що це суспільство завжди, бачить Бог,
Тебе сприймало залишково-сіро.
Знов вчителі? Ну що їм вже не так?
Працюй півдня, а потім – вільна птиця.
Відпустка влітку. Ось, тримай п’ятак
І на державу пальцями не тицяй.
Ти толерантно ждеш. Ти їм змовчиш.
Про те, що в школі лиш чотири учні,
Та ти їх вчиш, щодня терпляче вчиш,
Скидаючи невігластва онучі.
Змовчиш, що твій вгодований сусід
Тебе сприймає кимось неуспішним:
- Працюєш в школі? Звідти йдуть усі!
Ну й нетямуща, чесне слово, смішно!
Ти не згадаєш їм пліток сухар.
Що в колективі – люди випадкові,
Та й ті за трохи більший денний харч
Покинуть працю з радістю готові.
А діти? Як без тебе їм рости?
Вони в долонях Майстра – добра глина.
Коли ж збагнуть, що завтрашні мости
Державі зводять справжні сухомлинські?
2011

Поглядом - де друзі, мої дзівінкоголосі !?
Мрії кружляють. Хвилюють, як сині моря.
Бачу - хатина, край лісу,
А крізь віконце до мене,
Всміхнолось янголя - зоряна перлина неба.
Життя прекрасне, чарівні краєвиди.
Гармонію любові осягнути можливо стільки,
Скільки сам її носиш в собі.
2011р.

останнє мито
цей лист кленовий
такий кленовий
на склі спітнілім
ми полетіли
ми ж полетіли
долоні спогад
бароко пальців
кантат Йоганна
пливе глінтвейном
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
це ми із нею
це ми з тобою
а чи з тобою
це власне осінь
і врешті де ми
коханий де ми
за пелюстками ж
за пелюстками

(2008)2011

Шкафу шарф шию від шраму сам.
Мені нитки дітки від тітки дали.
Стільки усіляких тут різноманітних й різнокольорових гам,
Що вийде не шарф, а ляля.

Розлучене дівча по дорозі йти не в змозі - змучене.
Полущене насіння, забуте коріння, плаття без плям.
Я з пустого покоління і в мені нема терпіння.
Як пройде рифма осіння, то шарфа не дам.
03.10.2011

Сонце осіннє із подивом
Нам зазирає в лице.
Знаю, колись було холодно,
Нині ж - забули про це.

Спрагу душевну втамовано
Альту тремтливим плачем.
Щастя миттєвості ловимо,
Чуючи Друга плече.

В сни утікати приречено
Більше не хочу я.
Ти не рятуйся втечами,
Я - твій Надії маяк!

Вір лише - світ ми змінимо,
Аж потепліють дощі.
Мого крила обіймами
Зцілю всі рани душі...

Вчасно спинися над прірвою -
Щастя зорить здаля.
Разом зцілятись вірою
Будемо ти і я!

***
я вчуся у птахів літати
долати простір
збагачувать його
і не лишати сліду

межу
між небом і землею
ретельно і неквапно обробляю
і пильно стежу
щоби й тінь моя
не перетнула
Шляху
*

Певно, звик я до тебе, бо нині
Отієї любові нема,
Що за тебе, моя Україно,
Всюди звала, неначе сурма:
До страждання удосвіта в полі
За нестерпні твої трудодні, -
Ті, що змалку добавили болю
І затьмарили юність мені.
До роботи до сьомого поту
На будовах без сну і без книг
За знецінені з часом банкноти,
Які й досі вернути не зміг.
До мовчання заради надії,
Що минеться та мука колись,
Але де там – сльозинки на віях
До сьогодні, на жаль, збереглись.
Ходить слава про тебе у людях,
Що ти добра і щедра повік,
Що узавтра я бачить не буду
Всюди злиднів, нещасних, калік…
Тільки я вже не вірю у славу,
Україно, твою все одно,
Бо наліво йдучи – ти направо
Роздаєш наше спільне майно.
Усе те, що сама не зносила
І на чому немає іржі, -
Вберегти тобі, бачу, несила,
Чи дорожчими стали чужі?
Може, сонцем засліпленим зором,
Роздивитись не можеш як слід,
Що багатшими стали на горі
Твого сина вже Захід і Схід?
Може, бурям одвічно відкрита,
Ти не чуєш мій стогін – не крик,
І, навчаючи болями жити,
Укорочуєш синові вік?
Але я, Україно, терпляче
Ладен довго стояти в багні
Негараздів, щоб тільки побачить
Своє щастя нараз вдалині.
Все рятує надія на диво,
Коли віри немає у те,
Що з тобою я буду щасливий,
Чи онука, що поруч росте…
03.10.11

Смутку у вікнах холодно.
дощ перемив асфальт
В кризі душевного голоду
плаче тремтливий альт

Скільки ще снам наречено
Сонць у палкий зеніт?
Хочеш - рятуйся втечею,
але не зміниш світ

Коні летять над прірвою
мариться край здаля
Хочеш - рятуйся вірою
або зірвись, як я

Я б клубочком згорнулась і тихо-тихо
Завмирала б і слухала б, як ти дихав.
Але виплів неспокій діряву свитку.
Задихаюсь у ньому, в тісному звитку.
Всю розважливість клаптями з мене вистриг,
Я вже ниткою, я на тонкому вістрі.
Вже не йду, а спливаю, бо м’якнуть східці.
Мерехтіння в очах, мов дракони східні.
Опаную. Пройду. Тільки так буває.
Тільки так стрепенусь у собі нова я.
І почнеться тривоги зворотній відлік,
І від мене знесе її проти вітру.
Не сполохає більше нервово дзвін.
Я з тобою. Клубочком. Тихенько.
Інь.

2011

Треба ж буде побачитись.
Якось незграбно пробачити.
Треба ж дивитись в очі,
А не в уявну точку.
Стримано і спокійно
Треба забути війни,
Мудрість демонструвати.
Треба ночами спати,
А не трястись судомно
Ще кілька днів потому.
Як же це все пробачити?
Як же хоч раз побачитись?


2011

Доторкнись до моєї душі дуже ніжно,
Щоб не стало нам згодом ні гірко, ні смішно.
Як узимку незайманий сніг
Обережно торкається ніг.

Доторкнись до моєї долоні легенько.
Обійми, заколисуй мене потихеньку.
Так, як теплого променя блиск
Ледь помітно погойдує лист.

До волосся мого доторкнись, як до зливи.
До небесних очей, пелюстково – вразливих,
Як до мрії торкається день,
Що до мене тебе приведе.

Шепочи мені так, як шепочуться квіти,
Оксамитові трави і яблуні віти,
Як кришталь молодого струмка
Все питає, де річка стрімка.

Розбуди мене зранку, мій любий, цілунком
Вуст знайомих, жагучих і лагідних трунком.
Так, як будять світанки бузку
Солов’я у веснянім садку.

Неповторне кохання триватиме доти,
Доки ніжним душі до душі буде дотик.
Тож бери у жаданий полон,
Як росинку троянди бутон.
2006(7)

помаранчеве небо. теплі сліди.
телевізор душі, трохи слів і волосся
не смієшся - іди, не шукаєш - знайди,
і відбитками листя посипалась осінь

тихі кроки і дощ. світлі сльози і сни.
незакохані ночі. уже без нічого.
мабуть тільки святі не чекають весни
мабуть тільки весна не рахується з Богом

запізнілі слова - недопите вино
тільки тиша і тінь. і на клавішах пальці.
помаранчевий рай. один раз. всеодно.
трепанація душ - прокидатися вранці..

1.09.2010.

Нехай ці міста ще подихають казкою
Прокинувшись, вірити − більше не треба
Не падай, дитинко, це буде поразкою,
Тримайся за себе, так хочеться небу

Передчуття неотруєних атомів
Шкіриться сонце, в кишеню не проситься
В гості приходить весна з автоматами -
Армагедон ще на рік переноситься

Перше проміння, не час дивуватися
Запам’ятай – гуманізм це хвороба
Серце – і ним тут дозволено гратися
Лиш не звертай зі своєї дороги

Тихо. Послухай. Тебе проклинають.
Тебе і твоє непросте покоління
Дитинко, щасливий лиш той, хто не знає
Лови це прозоре ранкове проміння.

Не даруй троянди. Квіти-суки.
Ти хіба не янгол? Лицемір..
Саундтрек несправжньої розлуки
Вчи слова. Це наш прямий ефір

Посміхайся. Все заради фільму
Ця любов жорстокий режисер
Все за щастя. Я не меркантильна
Зайві сльози. Стомлений гример..

09. 06. 10

так спить дитинство. тягне рученята
до того неба, мудрого й старого
щаслива мрія так боїться впасти
а я ще тут, шукаю свого бога

все ніби просто. книги непрочитані
цей довгий шлях – реклама пацифізму
я все зроблю – сміятимусь, любитиму
підступний крах мого соціалізму

я йтиму тихо – дУрні не зупиняться
я буду далі. звична панорама
дитинство спить. воно вже не прокинеться
це все життя. це гра в дорослих, мамо

2010

Без тіні смутку, з скрипкою в руці
Ти видряпалось на вершечок ранку,
Змішавши темінь в сірім молоці,
Знімаючи свої з зап*ясть кайданки.

О, сонце-сон, нарешті вже прийшло!
Спадає легкість на важкі повіки
Й пунктиром вимальовується шов
На ночі ранах. Все відносять ріки...

2011

Моей надежды торжества
Пустынны этим летом.
Необъяснимые слова
За мною ходят следом.

Хлебами ломятся столы,
И слог, как пёс, послушен,
Когда наивны и светлы
Моих печалей души.

Когда парное молоко
Дымится на рассвете,
Стихи слагаются легко
На две печальных трети.

А на закате два окна
Горят через дорогу
И ждут, когда взойдёт луна,
Неся печали Богу.

Тогда и я иду во двор,
Где холодно и пусто,
Где зреет ночи разговор
И снов цветных капуста.

И там брожу, чего-то жду,
О чём-то смутно грежу
И слышу: яблони в саду
Вздыхают тише, реже...

Такие странные дела
Со мною этим летом:
Дорога из дому легла
И поманила следом.

И мне печально и легко
На этом белом свете.
И тот, кто машет мне рукой,
Меня уже не встретит.

Яр._Мідянкою з-під підошов
Вислизає і жалить дорога.
Йду. Терплю. Вже не скиглю: «За що?»
Та скажіть (чи збрешіть) - ради чого?!

Мов пси на місяць, виють по ночах
Булькатих жаб зелені легіони.
Либонь, їм теж чогось не вистача, –
Завжди в усьому є свої резони.

Торішнє сіно пахне полином,
І злий комар настирливо дзизкоче.
Я вгамував би дзюбрика давно,
Але нехай ще нерви полоскоче.

Його сопрано тішить самоту,
Без нього ніч позбавилася б змісту.
Він допоможе спекатися дум,
Що вже стомили пошуками істин.

До того ж говорив колись Платон:
Усі думки – лиш тіні та відлуння...
Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні.

1999

Сидить моє дитинство посивіле,
Плете вінки з голландської цибулі.
А Ви сьогодні ж, бабцю, ще й не їли,
А Ви ж, напевне, й спатоньки
                                                 забули.

Город навкруг великий, наче море,
І Ви здаля білієте, як острів,
Куди мій човен
                           – spéro melióra* –
Колись борвій ще викине у гості.

1999


____________

* Сподіваюсь на краще (лат.).