…корозія тіла –
молекули чорної осені
і – хмари
розбиті вітрами в абетку німу
і погляди-ножиці
навпіл розламані зопалу
на радощі
заздрощі
сльози
і сум.
…мені – не збагнуть.
Тебе не збагнути ніколи
твого божевілля, твоїх божевільних ідей
Я – спрагла в пустелі,
Я – прагнула! Прагнула… та…
Чи осінь завадила…
Осінь.
Твоя, нерозгадана.
Чи літо,
якого замало,
щоб спрагу мою
втамувать…

Їду додому – ледве землі торкаюся,
Фара погасла, колесо відвалилося...
Що на вечерю, що там, агов, на камбузі?
Змилуйся, змилуйся...
Змилуйся,
Тільки не плітку, цією рибою
Довго у світлі софітів іще смердітиме,
А он раніше ліпили людей із хліба ми -
Так і не стрітими РІздвами.
Діти ми.
Їду я ,
їду вже,
стосами, просами ситими,
Стоунхендж
чутиме стогони – блискає: близько,
Скоро вже, скоро сорочку твою носитиму.
Мізки
багріють роз"юшено – дай мені, дай ,
що там на камбузі – терції, унції, ком цу мір...
помсти? реваншу? Ай -
стронцію.

11.01.2012

Смерть ходить без свідків
Сама
забирає душі.
Тіла залишає тим
хто пестив і цілував
захоплювався і ненавидів
і зводив нанівець
у минулому житті
усе
Колись
як зима і осінь
весна і літо
початок і кінець
двоє перехожих
життя і смерть
ніколи не зустрінуться:
не глянуть у вічі
не перепросять
не співчуватимуть
не зрозуміють
подорожуючи
паралелями
пліч-о-пліч
так і ми –
не зустрінемося вже:
попрощатися…

Осінні настрої зими...
Невчасні сльози.
Померлий рік - у спогадах. І ми
вже вкотре - на новім порозі.

А скільки ще? Не знати нам.
Он - плач, скорбота,
від вітру гри сумний, похилий стан
тополі над намоклим дротом.

Та прийде час - і замете
м'яким, сріблястим...
Хоч у думках - рої печальних тем.
На диск жорсткий готові впасти...
Та знаю: буде ясно
якимсь простим зимовим днем.

(2012 р.)

б'є у бубон щедре небо
б’є щосили
відчайдушно
пританцьовують дерева -
топчуть пил поневірянь

а сніжинки чисті
гейби
щойно вибілені душі
присипляють світу мрево
у колисці ліхтаря

хто не спить -
зиму стрічайте
тепло дихайте на шибу
і заплющюйтесь блаженно
і летіть летіть летіть

в рай казковий незвичайний
де співає срібна риба
і усміхнені тюлені
розкидають конфеті




Вітаю з прийдешнім Новим роком (за старим стилем)!

Їмо, щоб мати силу працювати.
Працюємо, аби поживу мати.
А тут ще уряд не дає пропасти, -
У темпі вальсу збільшує зарплати.

13.01.12.

У світлі кохання
Квітує надія.
У світі кохання
Душища радіє.

І крила одраз
Виростають орлині,
Розгонисті, світлі,
Могучі, невпинні.

Розбурхане серце
На подвиг готове.
Заквітнуть луги,
Розростуться діброви.

До ніг миттю здатний
Ти всесвіт покласти...
Лише би об зраду, спіткнувшись,
Не впасти.

Лише б, засліпившись
І щастя роздувши,
В сльозах не втопитись,
Завчасно проснувшись.

Бо серце розбите
Життю на заваді...
Будова не встоє
На підленькій зраді.

Банальне сьогодні
Вбиває безсмертне,
Високе, прекрасне...
Без нього - все мертве.

У бруді й потопі
вмирає романтик.
А що зостається?
Дешевенький фантик.
2012

прохолода росте,
пам'ятаєш про сніг? – пам'ятаю…
це минеться… пусте,
тільки крок від зими – до розмаю,
пелюстками в золі –
сизим квітом землі
я тебе все життя облітаю,

осипаю плетінням води,
передзвоном легкої слюди, –
я тебе поміж тіней читаю…

не турбуйся за те,
що вогонь зацвіте,
у тепла – ні жалів, ні тривог,
ані вітру...

ти мій прощений бог,
келих ласки на двох,
заборони пітьма заповітна,

хай присвітить мені
чар низької землі

тятивою нахилених віт,
у стожарі проведений слід,

тихо-рунами,
тонко-струнами,

долунай, долети, дотремти –
туго-сном, сніго-розсипом … ти …

біла арфа майне
і відпустить мене...

(Пісня)

Підбираю для ноти стан,
ніби іскру з очей дитячих.
Живописні твої уста –
сьоме небо за ними плаче.

Образ Істини відтвори,
говори з Нею, наче янгол.
Затамовуй, співай, гори
серцем, подихом – вічним танго.

(Приспів)

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

Глянь – веселкою усміхнись,
відродися душею ліри.
Переможемо ми колись
даль безмірну і недовіру.

Ця краплинність і круговерть
відійде, як у серці трепіт.
Не ворон порахує Смерть,
не чекатиме на вертепи.


(Приспів)

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

13 Січня 2012

Иисус Христос
Отче наш, сущий на Небесах!
Да святится имя Твое, Я ЕСМЬ.
Я ЕСМЬ Царствие Твое пришедшее,
Я ЕСМЬ Воля Твоя исполненная,
Я ЕСМЬ на Земле, как Я ЕСМЬ на Небесах.
Я ЕСМЬ дающий сегодня хлеб насущий всем,
Я ЕСМЬ прощающий все Сущее сегодня, так же как
Я ЕСМЬ и все Сущее, прощающее меня,
Я ЕСМЬ уводящий всех людей от искушения,
Я ЕСМЬ избавляющий всех людей от всякого порочного состояния,
Я ЕСМЬ Царство,
Я ЕСМЬ Сила и
Я ЕСМЬ Слава Божья в вечном, бессмертном
проявлении -
Все это Я ЕСМЬ.
2012г.

Прочитавши від коханого листа
Ти притулилась до вікна.
Серце радісно затенькало.
Іскра в жар переросла...
Мелодія звучання ніжних слів,
Вона - багаттям почуттів любові,
що цінніше всіх скарбів...
2012р.

Его неистовой гордыне
стал тесен Музы ареал:
он сам себя на «Вы» отныне
самозабвенно величал.

Мої тебе шукають сновидіння
і, як сновида, все іду навстріч
у білий біль – зимове білопіння,
де місяць – віддзеркалення облич,
де тіні заблукали тугоплавкі,
де, мов тумани, туга струменить.
Вони тебе шукають. Роблю ставки
на те, що віднайдуть.
Мені б на мить,
лише на крапелиночку від часу,
узріти твої очі, їх глибінь…
А далі – в поміжзоряні тераси,
тебе кохати – пломінь сновидінь.
12.01.2012

РІЗДВЯНЕ
Стихає довкола. Ялинові смоли
уже відчуваю у хвіртці бажань.
Між суміш туманну ступає спроквола
дух світлого січня, різдвяних чекань.
О, місяце-друже! Вогнем срібнорогим
очисть край порогу стежки на руці.
Зоря Віфлеємська. На сході – тривоги
у діжки думок розкладуть камінці.
На вишивці неба вмикалися зорі,
гірлянди-сузір’я в Чумацькім шляху.
А мрії, мов спалах, здіймуться і д’горі
замерзнуть в сніжинку – кристально-стрімку.
Впокоєна ніч у покроях сріблястих
Зведе воєдино початки-кінці.
І тіні підуть. А сніги передчасно
у Альпах впадуть на чужі манівці.
Стихає довкола. Впокорені душі.
Колядники хором віншують Христа.
Десь трісне гілля від морозу на груші, -
А як цьогоріч? – Коляду запита.

6-12.01.2012.

Сумні думки навіює рояль
У цій кімнаті без дверей і вікон.
Ось у шпаринку зазирнуло літо,
А тут із павутиння вже вуаль.
Невчасний час, неначе той павук,
Так нудно, методично, вибірково
Веде війну: безглуздо і безкровно
Всіх позбавляє музики і мук.
А він стоїть із піднятим крилом,
Немов каліка, не летить нікуди –
Дивуються і павуки і люди,
Безсилі перед вічністю і злом.
Стають крихкими порухи душі
І зайвими стають усі букети,
Бо весь цей дім уже летить у Лету,
Бо для життя, здається, ми – чужі.
І ти, і я, і цей сумний рояль,
Що клавішами пестив пальці Музи…
А ці людці плодяться, як медузи
І обіцяють сонцесяйну даль.
І обіцяють… Шириться печаль,
Зникають Музи в нетрях павутиння.
Нема зерна – одне лише лушпиння…
Вмирає, та стоїть старий рояль.


2011

Ти той, що мандрує над Прірвою,
З чарівною срібною флейтою,
Немов намальований крейдою,
Немовби з мелодії вирваний.

На тлі захололого згарища
Моєї душі кольорової
Ти мовиш Первісною Мовою
До тіні жорстокого марища.

Життя мого скороминущого
У пеклі шматки загартовані.
Налий мені зілля Видющого,
Туманом у сни зачаровані.

Із ночі щоб вирвати частку
Давно готувала я пастку.

Крига плигАє, дубіє вода,
вишні заклякли за хатою,
мов Голіафу Давид відрубав
голову; віра – у знАдобі;

серце холоне, підступна яса́,
їхати слушна нагода в Рим;
гуркіт скажений, скажені слова:
«Сина […] Єдиноро́дного»;

бігли анцихристи; білі сніги;
ситий ступнИк – призвичАєний…
за́дувка тин заховала, логИн;
СИмон і я між причалами…

Сталось: блаженні неплідні, і ті
груди, що не́ годували ще,
лона, які не родили; затíр –
м’литва; хрести: Череп: звАлище.

стАркою тіло і далі томлю́,
сумніви ширші від повені…
Хочеш сьогодні з Христом буть в раю?
Тридцять монет – Юді, сто – мені…

губами зніми з мене льолю
з мереживом на стегні.
отак і дожили до снігу
і сніг у вікні й уві сні.
Бог вибрав усі голосні
і музика нам - безголоса.
загублені поміж людьми
цитуємо кепського Льосу
і непослідовності долі
стають послідовністю. ні?..

вигадай із мене собі ідеал.
виліпи образ із глини думок своїх.
випали емоціями і вистави на загал.
нехай ним милуються хворі та мокрий сніг.
потім можеш залити мене бетоном пустих слів,
або відмити від сонячних плям, співчуттів і болота.
знаєш, ідолів не можна торкатись, як би того не хотів,
бо на пальцях завше лишається отруєна позолота.
2012

Світлій пам’яті моєї матері Гафії Трайсти (Ретішки)


Бавовняну сорочку мати вишивала
Кольорами щастя мені, синові своєму.
Цілі ночі з голкою в руках не спала
Щоб вдягнув я сорочку в Неділю Святу.

Я вдягнув сорочку, як весну, зацвілу,
Мати посміхнулась радісно мені...
Я пішов до церкви на Святу Неділю,
Як весело і гарно було на душі.

Бавовняну сорочку – естафету долі –
Щороку вдягаю, бо мила ж вона,
Лиш кольори щастя чомусь сумно голі.
Йде свята неділя, а матері нема...

Відтоді я сорочку ту постійно ношу,
Бо вона – вічний скарб душі моєї.
Вдягайте сорочки, вишиті матерями.
Я вас прошу!
І будьте щасливі, наче Прометеї!

2001 p.

Митець сучасності - античний лицедій,
Що в розпромінених, як сонце, шатах
Потрапив у театр військових дій.
Тулився б до колон!
Йому б - мовчати!
А він коштовний щит несе в туман.
Закуті в лати варвари жорстокі.
"Роз...ве...се...лив..." - накотиться юрма.
Одвіку скеля не спинила рокіт.

Блукатиме проміння у юрмі...
Дарма шукати між багнетів милість.
На попелищах - вертели і сміх.
Крізь душу й серце - штик, підошви, стилос...

"На виступці! Він - сірий! Нам би - кіч..." -
Вищатиме найнижчий - невгамовно.
Хтось шати - сонцесяйні - кине в піч,
А дивака - на смугу лімітрофну.

Сандалі розшматує легіон.
Сяйливий щит лежатиме у цвілі.
Колись - у пошуках монет,
картин,
ікон -
Між мотлохом віднайдуть уцілілі.




2006-2012

Мороз меняет взгляд на жизнь,
Ведь все дано познать в контрастах -
Несчастье - счастье, холод - зной,
Труд - отдых, засуха - ненастье..

Не будь контрастов кто бы смог
Бороться за свою свободу,
Стремиться к истине, добру
Или к богатству год от года..

Открою маленький секрет..
Коль кто обидел - не печалься,
Пришла удача - улыбнись,
Держи себя невозмутимо!
Причем, естественно в душе,
Во вне напротив - оттянись..,
И беды все промчатся мимо!

Скільки казок ти знаєш, мій любий казкарю?
Чи вистачить їх для наших ночей тисячі та одної?
Де герої сміливі, але пустоголові, звитяги повні,
голови зміям рубають, аж тріски лісом!
Впала завіса - там замок стримить високий,
Діва солодка, трояндове ніжне тіло.
Такого хотіло серце твоє безголове?
Таким ти бачиш моє, осиротіле,
коли лишаєш мене в рідному місті,
яке вже давно чуже, бо без тебе?
яким йому бути? Де мені взяти тепла,
щоб відігріти пучки, якими пишу по замерзлій шибі:
«Коханий, в якій казці ти заблукав знову?»?

*
Крутяться думки.
Перестук коліс мені
спати не дає.

Вкусила бджола... Та цятка смажить шкіру.
Не медом єдиним вулик хтось болюче зве!
Прописуєш вірш - не вбий хорошу ліру:
не в скрині з харчами жало совісті живе.


12.01.2012

своїх думок таку нестримну перспективу
залиш у повені ранкових парадигм
ще ялинкових подарунків, як жарину,
нових акордів, ніжних фарб зими та сигм

у стратосферах хмарочосів трохи рими
шумлять, розхитують небачені шляхи
і по книжкових, непочутих і незримих
сюжетах впевненості, віри і жаги

за цими кроками, за па, у хвилях терцій,
в поривах вітру, розкуйовджених словах,
таке просте, таке чарівне твоє серце,
але найкраще... як буває вільний птах

Взяла до рук «Мадонну перехресть».
Душа святкує, плаче, їй не спиться.
Тут є порядність, мешкає тут честь.
Що не сторінка – вірш, як райська птиця.

Вона ж така: в неволі не живе.
Її плекає жінка, ймення – Ліна.
Тут кожне слово вмите, як нове,
Як навесні проросла насінина.

Тут благородство, ніжність і любов.
Тут казка, диво, що тепер не в моді.
Шукаємо екстриму і обнов…
Не бачим: диво – сонях у городі!

Шалений вік. Епоха потрясінь.
За вікнами – то феєрверк, то вибух…
Коли поет шанує власну тінь,
То з лав поетів, імовірно, вибув.

Але Вона… Спокійна, як колись,
До примхи слави, до недолі й долі.
Де чоловік, який не помиливсь?
Де є душа, що не була в неволі?

Даруйте, Ліно, що пишу про Вас.
Це не тому, що нічого писати.
А Ваші вірші гоять від образ.
А Ваші вірші помагають Знати.

Що ми шукаєм? Щастя? Суєти?
Уліво, вправо, знов нова дорога.
А що нам треба? Істину знайти.
А відповідь проста: вона у Бога.

10.12.2012.

Куди твій шлях, порожній і самотній
Тебе веде крізь пил міських доріг?
Чи бачиш ти попереду безодню -
Притулок для твоїх стражденних ніг?

Дорогою цинічної зневаги
Дістатися ти мрієш до мети?
Тебе замучить совість, біль і спрага,
І непомірна важкість самоти.

2011

Ми збудуєм невидимі стіни
Із безумства, що спить на печі,
Хоч довкола зриваються міни,
Обгорнувшися світлом свічі.

А в потоці нестримного Нині
Завмирає на гойдалці час,
Поїдаючи сили рабині,
Що втікає як Вчора від нас.

А Сьогодні-хоче лиш дихати,
Забавляти в клітинах думки,
Що розбіглися крихтами,
Заховавшися між сторінки.

Старий Новий рік - це другий шанс:

- для тих, хто не встиг сказати найголовніше -
прошепотіти нарешті
"кохаю", чи "вибач", чи "не можу жити без тебе"
(все залежно від ситуації);

- для тих, хто забув загадати бажання два тижні тому,
о дванадцятій, опісля бла-бла від гаранта - знову
примружити очі,
візуалізувавши (кажуть, це вельми помічна штука!)
те, чого хочеться понад усі шампани,
всі перепони, закони, замети тощо;

- те, що лишилось опісля Різдва,
д-о-ї-с-т-и,
сісти опісля на строгу, як пес, дієту,
схуднути врешті на кілька кг, і знову
третього празника ждати,
коли "в Йордані...."

На небі - негода,
сіра мрячка, дощі навскіс,
що господар й собаки не вижене!
От і сидять в чотирьох стінах
блюзних, нудн-и-их....

Він дістає велику коробку із пазлами,
висипає шість тисяч квадратиків на долівку -
і збирає Наш Світ...

Спершу небо, сузір'ями короноване,
Потім – різні моря (червоне, чорне та біле),
Океани з рибинами мовчазними,
Скелі з чайками-верещайками...

Чай холоне, і час витікає крізь пальці піском,
Він примружує очі сльозливі,
Злива товчеться у шибу чолом розбитим...

Не зважає –
докупоньки тулить тебе і мене,
і минають години, і ніжність цвіте поміж нами...
Божі пазли - як ковдра із клаптиків у бабуні –
Кожна часточка має місце у центрі світу,
Кожен клаптик такий важливий, такий барвистий,
Місяць світить над Божим світом,
Та ще не гріє...

Три мисливці,
що не вполювали ані дідька лисого,
бредуть, втомлені та голодні,
снігами середньовічної Голандії...
голі гілки чорні стримлять у небо,
розпорюють животи хмарам,
марять доми віковічні жахіттями ґерцоґа Альби
через димарі сочяться душі жерт аутодафе
час перетікає з колу в коло
а я перехожу зі школи в школу та нічому не вчуся
в численних метаморфозах та реєнкарнаціях
все ті ж помилки, крейдяні кола, намальовані самою
бо хто ще їх малюватиме по-старому,
коли всі вже мої однолітки
перейшли на новітні ґаджети щоб сидіти в FB
чи ще в якихось ерзац-соціумах...
а що мені? сидіти в дівках довіку
чи стати вдовою чоловіку якомусь похилому,
що тринькає силу життєву на те,
щоб здаватися, а не бути?
так чи ні?
я вибираю нуль:
ні так, ні ні
лишаюся на стороні тих,
що не вірять ні в самадхі, ні в смерть душі,
а хочуть просто вполювати білку,
сподіваюся ви здогадалися,
про що я.
далі не буде...

М. Лермонтов, "Выхожу один я на дорогу"

Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.

1841


Одинцем виходжу на дорогу;
Кременистий шлях ледь-ледь блищить;
Тиха ніч. Пустеля слуха бога,
І зоря з зорею гомонить.

В небесах і святочно, і дивно!
Спить земля під сяйвом голубим...
Чом же так на серці неспокійно?
Жду чогось? Шкодую бо за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені;
Супокою й волі я шукаю!
Я б хотів забутись у вісні!

Та не тим холодним сном могили…
Не були б навіки тії сни,
Щоб у грудях ще дрімали сили,
Щоб здіймались в подиху вони.

Щоб всю ніч і день увесь до мене
Про кохання линув милий спів,
Щоб своїм гіллям вічнозеленим
Темний дуб схилявсь і шепотів.

*
Ви іще спите.
Я до Львова знов прибув.
Потяг не спізнивсь.

Нещастя – щастя..
Радість – гнів..
Надія – розпач..
Сподівання змінити щось і радикально!
А потім тиша..
Щастя зникло,
Розтанув гнів,
І розпач нишком в надію переріс..
Герой наш скис..
Приміряй це кліше на себе,
І поміркуй..
А може треба не тільки но бажати змін,
А брати меч і розрубати гордіїв вузол!
Не кричати, а діяти, перемагати,
Твій ворог – лінь!

Злітає у повітря дим
з часу обвуглених шматків...
Мій вечір на руках зотлів,
а я ночую в серці з ним.

Потоки сліз стікають вниз
із гір спресованих жалів.
Шалений час їх розтроїв,
а дороге багаттям згриз...

А біля серця - любий лист
від пережитого. Мов спів...

(2012 р.)

Присвячується майстрові української вишивки Василю Канделі

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Пливе у тузі неугавній
у цегляній товпі надсаду
нічний кораблик непогасний
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик і відлюдник,
на ясно-жовту ружу схожий,
до узголів’їв своїх любих,
в ногах захожих.

Пливуть у тузі неугавній
сновид, п’яниць хори бджолині.
Суми незбувні, непроглядні
на іноземцевій світлині,
і завертає до Ординки
таксі, осідлане в знетямі,
і обстають мерці будинки
осмут ті самі.

Пливе у тузі неугавній
співець печальний по столиці,
лицем сумний на вітрюгані
двірник при гасовій крамниці,
спішить по вулиці безлюдній
коханець сивий і красивий,
і опівнічний поїзд шлюбний
пливе у ній, непояснимій.

Пливе у млі замоскворецькій
плавець в негадані знегоди,
сідає говірок єврейський
на сумовиті жовті сходи,
і у зажуру по радінню,
під рік новий у ніч недільну
мальована пливе красуля,
очей не кажучи від суму.

Пливе в очах студене мрево,
тремтять сніжинки на вагоні,
блідий, холодний вітер ревно
долоні обійма червоні,
і сяйва горі медом щедрі,
і пахне солодко халвою;
і небом святяться вечері
над головою.

І рік Новий у синій гамі
на хвилі марева міського
пливе у тузі неугавній,
немов життя нового змога,
і наче буде світло й слава,
і вдалий день, і доста хліба,
і мов життя гойдне направо,
гойднувши вліво.

чем крепче держится маяк
тем меньше шторм может повредить ему
для каждой материи вселенной
есть момент испытания ее прочности
простота красота и бесстрашие -
Христос и Будда ничего иного не говорили
2012г.

по битому склу твого болю
я дістанусь гіркої правди,
бо крім сліз і алкоголю
тобі немає чого ховати.
ти сіллю по моїй шкірі
гарцюєш в шаленому танці.
коли не лишиться місця зневірі
все розчиниться в нашій романтиці.
один для одного ми не створені,
але з цим ще можна боротися.
якщо правду ділити порівну
біль теж стане менше колотися.
2011

Під смерековим лісом стоїть стара хатина.
На призьбі мати кужіль свій пряде
Та з невідомих їй країв вона чекає сина,
Він обіцяв, що прийде, але не видно ще ніде...

Мати знов навиває кужіль і молиться за сина...
Писав в листі, що прийде на Різдво.
Тяжкою здається нічка, а ще довшою днина...
Минув уже Великдень, а все нема його.

Ніхто на цьому світі не вміє так чекати,
Не вміє так лічити довгі ночі і дні,
Як лічить і чекає свого сина мати,
Їй хочеться побачить його, бодай у сні!

«Прийди ти, мій голубе, ти, мій рідний сину,
З кожним днем боюся, що помру.
І хто мене, небіжку, покладе в домовину,
Убогу вдовицю, самітню і стару?»

Течуть дні під смерековим лісом,
Материнські молитви вітер у світ несе...
Хоч би він повернувся веселим та здоровим,
Бо їй пора в дорогу, а сина – чужина пасе.

Лиш кілька днів минуло й син додому повернувсь...
Його стрічає заплакана хатинонька стара.
Він матері гостинець із сумочки виймає...
Лежить на призьбі кужіль, а матері уже нема.

2001

З точністю до одиниці,
магічне, що аж занадто
маркером перекреслено
все, що було неплановим

все, що було означене -
незаперечні судження -
від поцілунків згарячу
до почуттів пробуджених

ти перекреслив буднями
впевнено до дитячості
наче немає вічності,
поглядів, рук і вдячності.

дивно, що я це бачила
квіти, цукерки, розміри
неба, що не розмічене -
нам його вже не вистачить

що на експромт розкроєне
вже не зіткати наново -
щогли, верхівки, темрява.
сонце дощем заплакане…

нем цикорий, мерцающе, редкостно нем
над пустым разнотравием поздним,

над сухим, фиолетовым басом шоссе,
потерявшим накал направлений,

остывает пространство, лишенное тем,
и цикорий - осенне белесый...

Шибку подиву в очах
розтрощив чи не зумисне.
Хай не скаче по жінках
поглядом, що в раму тисне.

Був би сотні ще разів
склом оточений звабливим,
я - одружений. Зомлів
бути більш, ніж є, щасливим...


12.01.2012

Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь…Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції –- поет…

Обрій блакитний на відстані кроку
був. Та далеко вже чар свій простер.
Квіттям, що кинуте в дикий костер,
сни переможені тануть нівроку.

Душе, чому ти не маєш свободи
вітром летіти в небесні поля?
Чом твої крила реальність пиля?
Мрії, чому, мов мара, ваша врода?

Хочеш вдихнути із сонця проміння,
та гайворонням звивається пил.
І не заснути, щоб силою крил
мчати туди, де краса живе синя.

(2011 р.)

Пада дощ на поріг.
Добрий вечір, Новий рік!

Снігу й досі ще нема.
Де ж ти, зимонько-зима?

Де снігами ти метеш,
Чом до Корсуня не йдеш?

Ось такі дива природи.
Скоро вже й орать городи,

Скоро квіти розцвітуть..
Зимо, вже збирайся в путь!

Завітай хоч після свят,
Снігом звесели малят!

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Я вірю в силу стиглих слив,
розіпнутих на деці…
тримає місяць, мов пасклИн,
глибоку ніч мертвецько;

ліщини щирі вина; сни,
розбуджені, марудні;
м’ясиста зірка мре; знатнИк,
спаситель чи орУдник?

Мерз ницелОз, родивсь Христос;
вівтар гріхом стринОжений,
залитий кров’ю білокОст
і пасока безбожна;

цвів місяць жовто, мов хробУст,
життям набухли груди;
в той день, коли родивсь Ісус,
зачатий був Іуда…

У сумі днів я одиноко
Про тебе думаю завжди...
Хоч інколи, про людське око,
Тебе так хочу проклясти,
Сама сприймаючи за правду
Думки про ненависть і біль,
Та хай лише прийде те завтра -
Забуду про негоди сіль!

Кохання солодощі ближчі...

2000