В Москве меня не прописывали.
Загород мне не прописывали.

...Поселюсь в лесопарковой зоне.
Постелюсь на зелёном газоне.

Книжку выну. Не книжку чековую,
а хорошую книжку Чехова.

Чехов - мой любимый писатель.
Он весёлый очень писатель.

Я "Крыжовник" перечитаю.
Его многим предпочитаю.

А потом усну в тишине.
Сон хороший приснится мне.

Будто я лежу молодой
под Москвой на передовой.

Никакой у меня обиды.
Два дружка у меня убиты.

Я один остаюсь в траншее.
Одному мне ещё страшнее.

Одна мысль у меня в мозгу:
не пущу я врага в Москву.

За спиною она, любимая.
Спи, Москва моя! Спи, любимая!

1962

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Висот лазурні манускрипти
Згорнула осінь золота,
Та не спиняє грудень - митник
Блаженні в Господі літа.

Морзянка з бору долинає,
Горби звітують і яри
Про відлетілі птичі зграї,
І сумно, - що й не говори.

Риплять вночі гілки дубові
На нот мінорній висоті ,
Альтами мерлої любові
Гучать печальні рипи ті.

Черкає прописом морозу
На склі грядущий рік пролог,
І млою висне в небі лозунг:
Що буде далі – знає Бог.

02.12.11.

Соняшник - золото сонця й вугілля над надрами.
Спалахом зірки й пшеничний хизується сніп.
Бобик... Рослина, що сходить під вищими "татрами",
чуючи часто від інших зневажливе "біб!"

Видертись складно на сяючі золотом промені -
от і доводиться дихати присмерки-дні.
Витягти квітку (не схожу на обрії зморені,
квітку, подібну до лілії) зможе чи ні?

"Біб", а наповнити кучері літньої "зачіски"
сонцеголових з оголеним знизу стеблом!
Зовнішньо бобик не тішить охоплених натиском,
будучи осторонь золота вічним зелом.

Він і без "спалаху" не поступається радістю
сонячній посмішці велетнів листу й стебла.
Квіткою світла він стримує золото старості,
не відбираючи цим анітрохи тепла.


3.12.2011

Осінь...
Дерева покажуть
Свої таємниці
Людям.

Осінь...
Люди відкриють
Свої таємниці
Небу.

Осінь...
Небо сховає
Свої таємниці
Снігом.

Пишу вірші, шукаючи натхнення
В поетів і минулого, і сьогодення.
А пишучи згадаю всі дилеми,
Спірні питання, дискусійні теми.

Писатиму про свої почуття,
І передам в словах своє серцебиття,
Щоб хтось, недочитавши мій сонет,
Із запалом сказав: "Росте новий поет!"

20.11.2011р.

Побачити щось непримітне у карнавалі яскравих подій.
Впіймати за хвіст сміх і витівки моїх шалених
кольорових мрій.
Розчути шепіт думки крізь шум життя повсюди.
Вдихнути щастя аромат на повні груди.
Впізнати прекрасне серед шаблонних облич.
Згадати твій голос неважко, ти просто поклич.

03.05.2011р.

Ти знаєш, а пробачити можливо все:
Брехню, ненависть, заздрість, навіть зраду.
Хтозна, куди тебе образа занесе,
Але прощення зразу принесе розраду.

Лише пробачити і відпустити біль,
Знайшовши в собі силу й волю.
І викинути з серця гніву хміль,
Щоб не отруював життя і долю.

11.11.2011р.

Я не знаю, чи надовго ми навіки
І як довго пахнуть медом мертві квіти,
Скільки ще ловитиму амура стріли,
Від останньої я ледь-ледь не зімліла.
Все частіше розриваю нитку навпіл,
Все гіркіші сьози стали... Зорі гаснуть...
Поливаю смутком стомлені долоні,
Але "я кохаю" лиш гуде у скронях.

Клекоче смуток на долонях
Брудними каплями дощу...
Тримати більш тебе не смію -
Як птаху в небо відпущу...
Щемить нестерпно в грудях серце,
Вогнем тріскучим догора...
Відкрию очі завтра вранці -
Кліп-кліп... Ти де? Тебе нема...

Іде мовчазний мандрівник,
До темності світу не звик.
Веде його страж суховій,
З країни вертаються мрій.
«Я - сам, тепер сам, тепер сам.
Для долі своєї став пан».
І скраплене жалем лице…
За що йому, Боже, таке ?

Хода розсікає туман,
Розвіює біль свіжих ран.
І постать сутула, сумна.
Ось знов набігає сльоза.
«Ти мій, тільки мій, тільки мій.
Єдиний, коханий… Зумій…»
Прокручує пам’ять німа
Останні почуті слова.

Розлуки схиляє тягар.
Без неба, без сонця, без хмар.
Все важчає, важчає крок.
Сліди замітає пісок.
«Згадай про найкращий свій день,
Як небо співало пісень.
Як взявшись за руки ви йшли
В незвідані щастю світи».

***
Зникає чужий мандрівник.
До темності світу не звик.
Позаду йде страж суховій,
В країну вертаються мрій.
….

Лілеї літа плеканий бутон
Лоскоче пелюстками поцілунків,
Малюнками відтворюючи тон
Статистики невипитого трунку.

І хоче ще, і хоче знову ще
Купати в Тисі тисячу акордів
Акупунктури чистих партитур,
Торкаючи нестримно теплий обрій

І рій думок. І струмінь почуттів…
Тілами туго напнуті вітрила.
Відкрила все і всю себе несе
Твого єства непереборна сила.

Спокуслива есенція очей,
Глибінь ріки, що кроком-другим далі...
Віддалено відвідую ночей
Тобою ненаповнені скрижалі.


2005

Всю ніч я гірко плакав уві сні,
З Червоної не вилетівши книги.
Ті сторінки були, мов кам’яні,
Важкі й холодні, мов лютневі криги.

Здалось мені, що зупинився час,
Душа кричала, та не чули крику.

А їй не вистачало, люди, вас...
Кому ж віддам любов оцю велику?

Лягла на серце світанкова рань,
І почуття ці зрілі і високі.
Бо сяє Слова золотиста грань,
Чекає світ Спасителя й Пророка.

Його нема… І не готова путь.
Чи буде хтось Його тут зустрічати?

І ті, що Йому душі віддадуть,
Довіку не зазнають болю втрати.

Заміжня жінка (щастя повний жбан!..)
несе на собі статус, як корону…
Коромислом – сивушно-сивий пан:
заснув картуз на нетверезій скроні.

Заміжня жінка (щастя кухоль вщерть!..)
перед людьми cтарається не гнутись,
а зашморг його рук синці натер…
Вона ж встигає ще й і усміхнутись!

Заміжня жінка (щастя вже цебро!..)
так гідно нелегкий свій шлях долає:
веде, несе і тягне те “добро”…
Вона ж його таки давно кохає!


14.01.2005.

Ні за чим не каюся, не жалію
те що мусить - станеться поза нами
докоряти долі за безнадію
втраченої осені під ногами

все, що залишилось - шукати відстані
рахувати кроки, глибоко дихати
заглядати в очі холодній істині
і нікого у душу собі не кликати

світло світові. світло падає
вириваю те світло собі з грудей
хай хтось інший небесне в мені вигадує
вчитимусь небесному від людей

отже морока ходити по колу містерій
містер індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулиш як вату до ранки
права не маєш забути про честь і осанку
рвешся у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вечора до безодні
совість облизують нишком персидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ти бачив діву на скалі
В уборі білім над валами
Коли, яріючи у млі,
Стихія грала з берегами,
І промінь блискавки вдягав
Її у сяйво знову й знову
І вітер бився і літав
З її розгонистим покровом ?
Прекрасне море в бурній млі
І небо в глянці без лазурі;
Та вір , що діва на скалі
Чудніша хвиль, небес і бурі.

2011

Как он красив! Как слепяще-беспечно юн!
Плеч белизны моих робко коснется взором –
Шелк палантина, скользя меж горячих дюн,
Вдруг упадет – и прохлада укроет горы.

Где тот огонь, где тот дерзкий тот, денный зной?
Лавой остынет под бровью иссиня-черной.
Негой чарующей, пурпуром надо мной
Дивный закат золотые расплещет волны.

Как устоять, когда нежен лучей соблазн?
Как не поддаться умелому искушенью?
Лишь не раскрою загадку зеленых глаз –
Горькую грусть с пеленою дождей осенних.

Бриз неизбежно сорвет на губах ответ,
Вдаль улетая за гаснущий блик зарницы.
Рядом с тобою мне снова семнадцать лет,
Как же приятно опять без ума влюбиться!

Мы пойдём гулять по крышам,
Поднимаясь выше, выше!
Мы подружимся с луной,
А потом пойдём домой!
Ночью нам легко гулять,
Звёзды с неба доставать!
Для друзей и для себя,
И немножко для тебя!
Звёздочку для папы,
Звёздочку для мамы,
Звёздочку соседу Коле,
Звёздочку подружке Оле,
Не забудем о Серёжке,
Подставляй скорей ладошки!
И давай заранее
Загадывай желание!
Завтра ночью мы опять
Звёзды будем собирать!

Хтось з небом не встиг підписати контракт
І в п’єсі життя затягнувся антракт
Неспокій чекання – тривога, терпіння,
А може ця тиша приносить прозріння

Й осмислення сенсу, мети існування
Аби подолати непевність, вагання,
Щоб сіяти віру – духовне насіння,
Щоб в небо дивитись й просити спасіння


2010р.

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Стоїть осінь, зовсім нага,
До любові в неї снага,
Поскидала всі сорочки,
Та й прогулюється вбочки.

Порубків до себе кличе,
Ждано чайкою кигиче,
Мимо сонячних прогноз,
Притулився Дід Мороз.

Приголубив свою кралю,
Понавішував кришталю,
Шепотів їй білі сни,
Ми з тобою - до весни!

Пародія

Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!


1.12.2011

Трапляється, що майже без причини,
Як хвиля, раптом з’явиться печаль.
То ллються сльози, наче у дитини,
То за минулим стане трохи жаль.

Та це лиш мить. Вона проходить згодом.
Лірично – ніжно стане на душі…
Буває так. Така людська природа,
Коли ти чимось сильно відболиш.

2006?

полонено вечір мліє у
твоїх руках
і пливуть морями зорі
з місяцем - навзнак
ніч овіяла, оснила,
ти і я - роки
веремія оминула -
вже у дітях ми
урожайно-ревне жниво -
трепетні сліди
день у день мета на варті -
кріпить береги
і удалечінь простує
множене "СІМ_'я" -
переллється -
ллється,
ллється
у крилате "я"
01.12.2011

Поети мовчать, наче риби –
Отам, де вони - «на роботі»,
Отам, де у сейфі байдужім
Книжчина лежить трудова.
Щоденна буденності диба,
Від спеки аж солоно в роті,
А руки – упевнені й дужі,
А очі – немов у волхвА…

Дає результат птахоферма –
Бухгалтер невтомно рахує;
Отримають люди невдовзі
Очікувану зарплатню…
А навколо цифр… ефемерні
Метафори буйно квітують!
Обов’язок став на порозі –
Натхнення тепер на конУ…

Метро переповнена паща…
Вокзал, мов прикута собака…
І ринок безтямно гелгоче,
Неначе пістрявий індик…
Поет, як останнє ледащо,
Іде відсторонено парком:
Він – вічний закоханий хлопчик,
Бухгалтер-дефіс-чарівник…

1.12.2011.

Коли давно у волоку снігів
Тонка карафа серця обміліла,
І застилає сутінь заніміла
Накреслені шляхи для журавлів,

Мелодію невимовлених слів,
Струнку сурму засвіченого тіла,
Яку колись зіграти не посміла
Журлива тиша перелітних днів,

Благословлю у холоді тепло,
І ті рядки, яких ще не було, –
Нехай летять нечутно і незримо.

Земля розкрила сніжно-білий зошит,
І тане сніг, складаючись у рими, –
Це мій для тебе білий танець. – Прошу.

немає снігу. сниться пізній сніг
розкиданим засохлим хризантемам,
старим хрестам, понівеченим, темним.
свинцевий сніг, короткий і тюремний,
на їхні чола спокоєм поліг.

довкола холод лінію провів
тремтячою прозорою рукою.
пов’язки мли в огні реальних воєн
крізь неї проступають і не гоять
вкарбований у плити справжній вік.

гуде на вітрі Святоюрський дзвін,
вкривається опаленим пелюстям.
і молиться Йоан Золотоустий.
а сніг паде із неба густо-густо
у жорна механічних поколінь.

він повернувся десь аж надвечір,
не цілував і не обійняв за плечі.
погляд, як погода на вулиці - холодний і таємничий.
він був дуже дивний. боявся дивитись в обличчя.
"що трапилось, милий?"- до нього.
"нічого.прошу, лиши на хвилинку одного"
вона дивувалась: і де та чарівна ніжність,
яку він їй обіцяв дарувати? минула вічність.
вийшов-виплив з кімнати,неначе хмара:
"іди-но сюди. у мене серйозна справа"
"у мене теж,- щаслива -ти починаєш перший",
а він, мов обухом: "я не люблю тебе більше.
вибач,давно намагався сказати,
та ніяк не міг вірних слів і часу підібрати.
я виїду завтра,сьогодні збиратиму речі..." -
думки відбивалися луною від порожнечі.
назавтра о восьмій таксі під вікном, на кухні холодний чай
він йшов із старезним своїм рюкзаком, хрипнув останнє "прощай".
вона дивилася вслід йому, писала пальцем на склі безупину.
як так вийшло?чому?чому?я ж чекаю від тебе дитину.
2011

Занадто збігів між перехожими
Я шукаю тебе поміж усюди
Заплітаючись свіжими,модними
Я знаходжу лишень пересуди.

Не благай про повернення голосу
Не потрібна зелена свобода
Це так важко ховатись у поросі
Це так важко,якщо ти не модна.

Заховаюсь між сірим лахміттям
Там ніхто не подумає шкодити
Та й ніхто не розбере жахіття
Це не важко із розуму сходити.

Не шукай мене між перехожими
Я ж тебе так знайти й не змогла
Неймовірно..та здатний ти зводити
Рай і тепло,якщо зараз зима

Я заходжу до старої кав*ярні
Хвилююсь,наче вперше зустрілись…
Кавовий присмак кохання,
Я тобою достатньо напилась.
Запах щастя, що у кружечці кави…
Аромат,що дурманить тобою.
Запитаюся тихо,як справи,
Поцілую,як цілувала весною.
Та непевне зернята любові,
Недостатньо полити цілунком..
Подає мені серце вже збої
Та ще кілька проблем у дарунку.
Тож зустрінемся в звичній розмові
Я надіюсь,що доля зведе
В нашій тихій кав*ярні…у Львові
Де зустріла я вперше тебе.

Чи довго ще блукатиму по світі?
Сочиться вже кровиця з моїх ніг,
А я то йду, а то лечу в орбіті,
Шукав життя, та так знайти й не зміг.

Я не зміг, я не зміг
І вже чую, втрачаю поріг,
Глушить всі почуття ,
Ця земля, небуття,
Прикувала орбіти доріг.
.
Пройшла зима, пташки летять додому,
Над краєм простелилася блакить,
Звиваюсь зачарований по колу,
А серце скам’яніло і болить.

Ой, болить. Ой болить!
Серце рветься ! Його не спинить!
Хай і кров’ю стечу,
Та до тебе дійду,
Мій далекий, мій рідний поріг.

Як важко почуттів не виявляти!
Жахливі в цім спектаклі декорації.
Тебе мовчанням мушу покарати,
а так хотіла зменшити дистанцію.

Не переконливо - десь переграла.
Сльозами потекли "останки" гриму.
Я із коханням цим дебютувала,
а ти з собою поруч бачив приму.

Продумана не мною мізансцена.
Вустам уже не сняться поцілунки.
Душа "люблю" кричить, як навіжена.
А ти іди уже... іди... Лаштунки...

2005

Обереги_мої. О_мої_береги!
Оболонки душі. Оболоні.
Храм світлиці. Свіча.
Рушників корогви.
Полотно. І нитки на ослоні.

Чи за вікнами – тьма.
Чи за хвірткою – чад.
Чи за обрієм – німо й тривожно.
Тут – народ. Бо – порода!
Не конгломерат.
Тут – Господь.
Не богема безбожна.

Повернутись туди…
До бабусі… в село…
Понад Стік*, наче Стікс** повнолюдий.
Де усе – ще початок.
І все вже було.
Колисанка.
І звістка – у груди…

О_мої_береги. Обереги_мої!
І надійні, і рідні до щему:
Серцем вишитий сум,
Рукавів ручаї.

І тополь золотаві тотеми.

2011

Цибулинка прегірка -
доля-доленька.
Крильця птаха золоті -
воля-воленька.
Цибулинка крутобока -
квітка дивна.
Світло, радість і краса -
сила триєдина.
2011

Світлій пам’яті
Назарія Яремчука

Зойкнули гори високі,
Мов дитя, заридав Черемош.
Подався у вирій їх сокіл,
Спинити політ цей не мож.

Обірвалися струни від серця –
Замовчав з Буковини співець.
Та пісня не зможе померти,
Торкнувшись мільйонів сердець.

І час не посміє вже стерти
ІМ’Я ,що народ записав.
Співець його канув в безсмертя,
Душа піднялась в небеса .

1995

Коли життя переборщило дози,
У тобі відфільтровуються сльози,
Та це не каяття, а лиш гримаса,
Хоч в дзеркалі, здавалося, - прикраса.

На тобі власна шкіра, зверху – лахи,
Над головою – роздуми, не птахи,
У всесвіті ти – крихта, не хлібина,
Хоч в дзеркалі, здавалося, людина.

2009 рік

“Зла мало, а зламало не одного”,
Ламає вічно, множиться на правду.
Направду, сумно, що усе так строго,
Що добре серце — то дефект чи вада.

Когось відсутність береже від суті,
А суть, як старість: не сьогодні — завтра.
Пробігти повз, хорошого не втнути -
То найстрашніша, із життєвих, втрата.

Тренуєм м'язи, душу не гартуєм,
Чомусь, не Люди ми, а люди.
Межа існує, так, межа і сну є,
А сон скінчиться, коли Бог розбудить.

29.11. 2011р.

В соцмережі за адресою http://www.facebook.com/questions/246188915435636/?qa_ref=qts
триває рейтингове голосування за найкращу українську книжку 2011 року. А ви вже проголосували?

Сьогодні вже останній місяць літа,
А завтра, глянеш, перший день зими.
Нехотячи із почуттями гратись
Лиш можна, почуваючись дітьми...

Я не хотіла, я боялась закохатись,
Хоч ти про це ніколи й не просив;
З тобою неможливо не сміятися,
Не плакати без тебе понад сил.

Ніколи би про це не говорила,
Щоби не чути зайві голоси.
Писати лиш...! Поету не повірять.
Поезія - це просто, для краси...)

Та чи зумів би слово написати
Поет, кого коханням не зігріто?...

У світі що завгодно може статись,
А в мене просто далі буде літо.

Краплі поту, шампанського, сліз…
Незакінчений свіжий ескіз.
Повний келих рясного дощу
Осінь п’є досхочу, досхочу.

Краплі щастя, потоки журби…
Ох, без свята лишились баби:
Літо бабине не відбулось,
Після спеки – дощем затяглось.

Краплі бід, ручаї сподівань…
Осінь в душу ввійшла без вагань.
Юність – десь там, за склом вітровим.
…У дощу вензель вийшов кривим.

Кожен – літеру бачить свою,
Я також її упізнаю…

26.10.1996.

Яке прекрасне життя,
Через терни та зілля
До тебе вийшов я,
Останнє в світі кохання!

Порятунок мій єдиний,
Полягає лиш в тобі,
Твій характер ненормальний -
Допоможе лиш мені.

Остання моя спроба!
Остання надія!
Нова життєва фарба!
Нова мріЯ!
(30.11.11.)

Учитель може бути різним:
Серйозним, іноді – не дуже.
Суворим. Строгим. Навіть грізним.
…Лише не був би він байдужим.

Повинен вміти жартувати.
Буває, щось і призабути.
Звичайно, що багато знати.
…Жорстоким він не сміє бути.

І толерантним дипломатом,
Культурним, ввічливим і чемним.
Учитель може бути святом.
А може бути і буденним.

Учитель може бути другом,
Для когось – мамою чи татом.
Та щоб не говорив він сухо
І не почув услід: «Диктатор»…

Уміти володіти словом,
Іти у ногу з сьогоденням.
Та лиш зі справжньої любові
Розквітне творчості натхнення.
30 11 2011 р.

* ТЕКСТ РОЗМІЩЕНО ПІД ЗОБРАЖЕННЯМ...

НІ!
ненасправді це життя –
і
не у сні...
колом
чуття
обляжуть навісні
мов в переддень
пекельної розпусти...
ні!
солодких не напитись
вуст ніколи, -
солодких ненаїстись
динь... а так...! здавалось,
а так хотілося...
але ж ні!
ненавідчуватись
ніжності овалів
тіла...
ні!
не-
на-
бу-
тись
в розкошах і ненаматись –
мало!
мало!
мало! роздітись
і роззутись
і до пекельного вогню
торкнутись
і горіти...
і мало
дню
у ніч перетворюючись бути...
було ще щось,
було...
ще щось
було...
ще щось
в заграві, -
так було!
і є,
і не минає,
і те чуття,
що ненасправді
в нашій справі
про життя, -
само життя
плине,
що не мине
минуще,
що плин
насправді є живущим
на території матерії...
ні! ні! ні!
на території
траекторії...
ні! ні! ні!
на території
Теорії
простору, -
уяву хвору
хворістю здорової
і-
лю-
зі-
ї,
що їй пасує, -
час полікує
від відчуття матерії
назавжди,
і запанує
НЕ-НАС-ПРАВ-ДІ
справжнє,
що буде
ілюзією на ділюзій,
що вже є!
так! є.
так! є, -
ми тому раді,
що незаважить аніяких грамів
ні кілограм,
ні фунт...
що не стає
нога на грунт
і на заваді
ніщо,- і вільні!
вільні! вільні!
чуття свавільні; -
солодких ненапитись
вуст... ненадивитись... –
ні не набутись
в розкоші розпещеного
тіла
твого – мого,
і ненаматись
одне одного, -
як би не хотіла
душа, - ні!
ненасправді
ані в сні...
НІ!

Ти любиш слово?
Не забудь… І пий,
Немов росу вишневу,
Що п’є садок цей щедроцвітний…
Схились у спеку тонкокрилу
Бентежним серцем до криниці,
Нехай душа себе побачить…
І ти на неї подивись,
Та не забудь ніколи
ту хвилину,
Коли душа його народить…

Ти любиш слово?
То не зрадь… І не покинь,
Як сироту,
в цю чорну безгомінь,
Коли воно з гарячими вустами
Літає день і ніч
під небесами…
Йому немає місця на землі,
І з нього виростають журавлі…

Не любиш слова?
А чому?..
Освячуй душу
в світлім
джерелі…
2011

Пёс ты мой, пёс!
За день устал.
Мокрый твой нос
счастье искал?

Знаю ведь я,
ласковый мой, -
пёс из тебя
ох неплохой!

Ляг. Отдохни.
Чтобы начать
новые дни
утром опять...

Верный твой лай
знаю о чём.
Лапу мне дай -
будем вдвоём.


30.11.2011

Холодна пристрасть
Лежить на землі
Й з неба пада
На теплії губи
Хоч ти особистість хоч ні
Вона все одно тебе любе
Та все одно твоя
Допоки гаряче серце
Цілує морозна змія
І льодом вкрива по інерції

(c) Пузанов В.М., 2006

Чи пустка у душі твоїй була?
Чи тиша грала пульсами у скронях?
А чи втрачав ти сенс добра і зла?
Чи очманіло ти блукав по схронах
Отруйних міст?
І чи шукав чогось,
Що може все зів'яле оживити?
І чи оновлення збулось?
І чи гаї ментальні квітнуть?

(с) Пузанов В.М., 2007

У володарки ночі
Я прошу натхнення...
Й поезії темряви
Силюсь збагнути...
Волію найти
Таємничі знамення.
Які неосяжні
Тваринам і людям...
Які непомітні
Для ока живого...
І тільки духовнеє
Здатне начало
Вловити ті порухи
Тону малого,
Що в тиші прадавній,
То дар прочитати!
Єдине кохання -
Так точно, поета,
Зникаючи лишить
Той слід на папері,
Який неможливо
Без знання “мольберту”
Бодай на третину “мазку”
Зрозуміти

(c) Пузанов В.М., 2008