Лиман казковий у тумані.
Нарешті вітряно, Кураж!
Осінні римо-переплети,
а моряки словесно п"яні.

У небо йде на абордаж
армада сонячних поетів.

04.10.2011

У позачассі -
так зло і голо,
в гіркім причасті -
досмертний голод.

Душа увіччю
із кров’ю приска.
За миттю - вічність,
між ними - риска.

Початок - чорний,
кінець - зловісний.
Чекає човник,
йде перевізник.

Спонука болю
чи охорона -
кружок оболу
в руці Харона?

Подушне мито -
дорожче сотні.
Невже за миттю
все та ж самотність?..

В криницях очних
німіє подив,
вже остаточно
гальмує подих.

В калейдоскопі
зворотніх видив,
неначе опій -
останній видих...

2010

Я готова быть просто энной
В твоих списках ночей бессонных,
И забытой тобой мгновенно
Быть согласна. Беспрекословно
За тобою иду по краю
И, отбросив мораль и робость,
Легкомысленно соглашаюсь,
Этой ночью сорваться в пропасть

Можешь думать - я столь наивна,
я влюбилась, попала в сети…
---------------------------------
Для меня ты всего лишь мужчина,
что под номером двадцать третьим

жовтень 2011

Ті генії, які вмирали в двірниках,
Що на світанках граються із листям
Шматки життя, не втримані в руках
І бог давно забув про наше місто

Цей вальс дощу – долоні і земля
Асфальт і сонце. В небо з головою.
Сьогодні, вчора – то була не я
Така чужа, щоб бути ще живою.

Відчуй цей рай. Він б'ється, ніби скло,
Яким ще зранку бавилися діти
Несправжні сни. І щастя не прийшло.
Усі колись ногами топчуть квіти.

Холодний вітер. І спаплюжені сліди.
Гарячий чай. І під ногами сповідь кішки.
Чекаю осінь. Рідна. Треба. Йди.
Нестерпна проза. І напівпорожнє ліжко.

12. 08. 11.

***
дивлюся на Фудзі
вона неосяжна
як Те що всередині нас
*

Заскрипіла стара кватирка,
захололи голівки свіч -
по балконних кривих одвірках
каламуттю стікає ніч.

Розтікається по квартирі,
заповзає в кожну діру -
наче хтось, хто спочив у мирі,
попереджує, що помру.

Може, я - Архімедів правнук,
а між родичами так є -
він готує мені пристанок,
то й вимірює мій об’єм...

осінь 2009

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому - ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

2009

Руїни… рубікони… рубежі…
Мікс апокаліпсису з апогеєм…

Чи то мені – ще близько до межі?
Чи то вже ти – далеко за межею
втомилась озиратися на світ,
своє минуле і моє майбутнє?

Пішла з життя, немов зняла пристріт…
Зустрінь мене зі смерті, якщо тут – ні.
Постоїмо край неба, в унісон
помріємо про віще і грядуще.

Чи ти – лиш недодивлений мій сон?
Чи я – вже не живу тобі, а снюсь ще?

2011

(жарт)

Ловлять ґав засніжені тополі
В небеса націленим гіллям.
Голі.
                   В полі.
Страм!

Далі йду і вперто «голосую»:
Підвезіть, бо падаю вже з ніг.
Всує.
                   Ну їх!
Всіх.

Сам дійду. Явлюсь нежданим гостем!
В любки піч, горілки сулія...
– Хто там
                   в чорта?
– Я.

1996

О, світла осені печале,
Торкнешся серця ще не раз.
Бо горобинові корали
Принадніші усіх прикрас.

Приспів.
Осінній смуток серце крає...
Ми -долі непростої бранці.
То не кохання догорає,
Це - осені протуберанці.

Складає вересень рядками
Осінніх дум бурхливий плин.
Земля ще пахне чебрецями,
Дивує стразами ожин.

Запалює свічки шипшина,
Де так ряснів рожевий цвіт.
Що безпорадно й долечинно
Тобою затулив весь світ.

(монолог адепта джайнізму*)

Я злочинцем став собі нівроку,
Як сьогодні вранці на ходу
Проковтнув комашку ненароком,
Ще й до того ж, мабуть, молоду.

Та чи вартий випадок уваги:
Що й казать, небіжчицю знайшов!
Але дав-таки я звідти тягу,
Осягнувши скоєний грішок.

Під ганьбу душевних пересудів,
Подолавши сумнівів змію,
Я б оддався в руки правосуддю,
Таж мене безтямно засміють.

1995


____________

* Джайнізм – одна з релігій Індії,
характерною особливістю якої є заборона вбивства
та заподіяння шкоди будь-якій живій істоті.

А ми гуляємо з тобою в ранках осені
пастельне диво
ти щаслива
постривай.
Можливо ключника гарнесенько попросимо
відкрити нишком
ту задвижку
що у рай.,
А ми літаємо з тобою в райській осені
сади Едема
та дилема
підожди.
Хіба не було нас давно уже попрошено
додолу пішки
в землі грішних
назавжди.

04.10.2011

Тебе вітає нині цілий світ
І бубонить щось про невтомну працю.
Поклав тобі до рук квітковий сніп
За всю твою жертовність і старанність.
Все, наче, правильно: ти – світоч, педагог,
Але чомусь смутні думки обсіли,
Що це суспільство завжди, бачить Бог,
Тебе сприймало залишково-сіро.
Знов вчителі? Ну що їм вже не так?
Працюй півдня, а потім – вільна птиця.
Відпустка влітку. Ось, тримай п’ятак
І на державу пальцями не тицяй.
Ти толерантно ждеш. Ти їм змовчиш.
Про те, що в школі лиш чотири учні,
Та ти їх вчиш, щодня терпляче вчиш,
Скидаючи невігластва онучі.
Змовчиш, що твій вгодований сусід
Тебе сприймає кимось неуспішним:
- Працюєш в школі? Звідти йдуть усі!
Ну й нетямуща, чесне слово, смішно!
Ти не згадаєш їм пліток сухар.
Що в колективі – люди випадкові,
Та й ті за трохи більший денний харч
Покинуть працю з радістю готові.
А діти? Як без тебе їм рости?
Вони в долонях Майстра – добра глина.
Коли ж збагнуть, що завтрашні мости
Державі зводять справжні сухомлинські?
2011

Поглядом - де друзі, мої дзівінкоголосі !?
Мрії кружляють. Хвилюють, як сині моря.
Бачу - хатина, край лісу,
А крізь віконце до мене,
Всміхнолось янголя - зоряна перлина неба.
Життя прекрасне, чарівні краєвиди.
Гармонію любові осягнути можливо стільки,
Скільки сам її носиш в собі.
2011р.

останнє мито
цей лист кленовий
такий кленовий
на склі спітнілім
ми полетіли
ми ж полетіли
долоні спогад
бароко пальців
кантат Йоганна
пливе глінтвейном
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
це ми із нею
це ми з тобою
а чи з тобою
це власне осінь
і врешті де ми
коханий де ми
за пелюстками ж
за пелюстками

(2008)2011

Шкафу шарф шию від шраму сам.
Мені нитки дітки від тітки дали.
Стільки усіляких тут різноманітних й різнокольорових гам,
Що вийде не шарф, а ляля.

Розлучене дівча по дорозі йти не в змозі - змучене.
Полущене насіння, забуте коріння, плаття без плям.
Я з пустого покоління і в мені нема терпіння.
Як пройде рифма осіння, то шарфа не дам.
03.10.2011

Сонце осіннє із подивом
Нам зазирає в лице.
Знаю, колись було холодно,
Нині ж - забули про це.

Спрагу душевну втамовано
Альту тремтливим плачем.
Щастя миттєвості ловимо,
Чуючи Друга плече.

В сни утікати приречено
Більше не хочу я.
Ти не рятуйся втечами,
Я - твій Надії маяк!

Вір лише - світ ми змінимо,
Аж потепліють дощі.
Мого крила обіймами
Зцілю всі рани душі...

Вчасно спинися над прірвою -
Щастя зорить здаля.
Разом зцілятись вірою
Будемо ти і я!

***
я вчуся у птахів літати
долати простір
збагачувать його
і не лишати сліду

межу
між небом і землею
ретельно і неквапно обробляю
і пильно стежу
щоби й тінь моя
не перетнула
Шляху
*

Певно, звик я до тебе, бо нині
Отієї любові нема,
Що за тебе, моя Україно,
Всюди звала, неначе сурма:
До страждання удосвіта в полі
За нестерпні твої трудодні, -
Ті, що змалку добавили болю
І затьмарили юність мені.
До роботи до сьомого поту
На будовах без сну і без книг
За знецінені з часом банкноти,
Які й досі вернути не зміг.
До мовчання заради надії,
Що минеться та мука колись,
Але де там – сльозинки на віях
До сьогодні, на жаль, збереглись.
Ходить слава про тебе у людях,
Що ти добра і щедра повік,
Що узавтра я бачить не буду
Всюди злиднів, нещасних, калік…
Тільки я вже не вірю у славу,
Україно, твою все одно,
Бо наліво йдучи – ти направо
Роздаєш наше спільне майно.
Усе те, що сама не зносила
І на чому немає іржі, -
Вберегти тобі, бачу, несила,
Чи дорожчими стали чужі?
Може, сонцем засліпленим зором,
Роздивитись не можеш як слід,
Що багатшими стали на горі
Твого сина вже Захід і Схід?
Може, бурям одвічно відкрита,
Ти не чуєш мій стогін – не крик,
І, навчаючи болями жити,
Укорочуєш синові вік?
Але я, Україно, терпляче
Ладен довго стояти в багні
Негараздів, щоб тільки побачить
Своє щастя нараз вдалині.
Все рятує надія на диво,
Коли віри немає у те,
Що з тобою я буду щасливий,
Чи онука, що поруч росте…
03.10.11

Смутку у вікнах холодно.
дощ перемив асфальт
В кризі душевного голоду
плаче тремтливий альт

Скільки ще снам наречено
Сонць у палкий зеніт?
Хочеш - рятуйся втечею,
але не зміниш світ

Коні летять над прірвою
мариться край здаля
Хочеш - рятуйся вірою
або зірвись, як я

Я б клубочком згорнулась і тихо-тихо
Завмирала б і слухала б, як ти дихав.
Але виплів неспокій діряву свитку.
Задихаюсь у ньому, в тісному звитку.
Всю розважливість клаптями з мене вистриг,
Я вже ниткою, я на тонкому вістрі.
Вже не йду, а спливаю, бо м’якнуть східці.
Мерехтіння в очах, мов дракони східні.
Опаную. Пройду. Тільки так буває.
Тільки так стрепенусь у собі нова я.
І почнеться тривоги зворотній відлік,
І від мене знесе її проти вітру.
Не сполохає більше нервово дзвін.
Я з тобою. Клубочком. Тихенько.
Інь.

2011

Треба ж буде побачитись.
Якось незграбно пробачити.
Треба ж дивитись в очі,
А не в уявну точку.
Стримано і спокійно
Треба забути війни,
Мудрість демонструвати.
Треба ночами спати,
А не трястись судомно
Ще кілька днів потому.
Як же це все пробачити?
Як же хоч раз побачитись?


2011

Доторкнись до моєї душі дуже ніжно,
Щоб не стало нам згодом ні гірко, ні смішно.
Як узимку незайманий сніг
Обережно торкається ніг.

Доторкнись до моєї долоні легенько.
Обійми, заколисуй мене потихеньку.
Так, як теплого променя блиск
Ледь помітно погойдує лист.

До волосся мого доторкнись, як до зливи.
До небесних очей, пелюстково – вразливих,
Як до мрії торкається день,
Що до мене тебе приведе.

Шепочи мені так, як шепочуться квіти,
Оксамитові трави і яблуні віти,
Як кришталь молодого струмка
Все питає, де річка стрімка.

Розбуди мене зранку, мій любий, цілунком
Вуст знайомих, жагучих і лагідних трунком.
Так, як будять світанки бузку
Солов’я у веснянім садку.

Неповторне кохання триватиме доти,
Доки ніжним душі до душі буде дотик.
Тож бери у жаданий полон,
Як росинку троянди бутон.
2006(7)

помаранчеве небо. теплі сліди.
телевізор душі, трохи слів і волосся
не смієшся - іди, не шукаєш - знайди,
і відбитками листя посипалась осінь

тихі кроки і дощ. світлі сльози і сни.
незакохані ночі. уже без нічого.
мабуть тільки святі не чекають весни
мабуть тільки весна не рахується з Богом

запізнілі слова - недопите вино
тільки тиша і тінь. і на клавішах пальці.
помаранчевий рай. один раз. всеодно.
трепанація душ - прокидатися вранці..

1.09.2010.

Нехай ці міста ще подихають казкою
Прокинувшись, вірити − більше не треба
Не падай, дитинко, це буде поразкою,
Тримайся за себе, так хочеться небу

Передчуття неотруєних атомів
Шкіриться сонце, в кишеню не проситься
В гості приходить весна з автоматами -
Армагедон ще на рік переноситься

Перше проміння, не час дивуватися
Запам’ятай – гуманізм це хвороба
Серце – і ним тут дозволено гратися
Лиш не звертай зі своєї дороги

Тихо. Послухай. Тебе проклинають.
Тебе і твоє непросте покоління
Дитинко, щасливий лиш той, хто не знає
Лови це прозоре ранкове проміння.

Не даруй троянди. Квіти-суки.
Ти хіба не янгол? Лицемір..
Саундтрек несправжньої розлуки
Вчи слова. Це наш прямий ефір

Посміхайся. Все заради фільму
Ця любов жорстокий режисер
Все за щастя. Я не меркантильна
Зайві сльози. Стомлений гример..

09. 06. 10

так спить дитинство. тягне рученята
до того неба, мудрого й старого
щаслива мрія так боїться впасти
а я ще тут, шукаю свого бога

все ніби просто. книги непрочитані
цей довгий шлях – реклама пацифізму
я все зроблю – сміятимусь, любитиму
підступний крах мого соціалізму

я йтиму тихо – дУрні не зупиняться
я буду далі. звична панорама
дитинство спить. воно вже не прокинеться
це все життя. це гра в дорослих, мамо

2010

Без тіні смутку, з скрипкою в руці
Ти видряпалось на вершечок ранку,
Змішавши темінь в сірім молоці,
Знімаючи свої з зап*ясть кайданки.

О, сонце-сон, нарешті вже прийшло!
Спадає легкість на важкі повіки
Й пунктиром вимальовується шов
На ночі ранах. Все відносять ріки...

2011

Моей надежды торжества
Пустынны этим летом.
Необъяснимые слова
За мною ходят следом.

Хлебами ломятся столы,
И слог, как пёс, послушен,
Когда наивны и светлы
Моих печалей души.

Когда парное молоко
Дымится на рассвете,
Стихи слагаются легко
На две печальных трети.

А на закате два окна
Горят через дорогу
И ждут, когда взойдёт луна,
Неся печали Богу.

Тогда и я иду во двор,
Где холодно и пусто,
Где зреет ночи разговор
И снов цветных капуста.

И там брожу, чего-то жду,
О чём-то смутно грежу
И слышу: яблони в саду
Вздыхают тише, реже...

Такие странные дела
Со мною этим летом:
Дорога из дому легла
И поманила следом.

И мне печально и легко
На этом белом свете.
И тот, кто машет мне рукой,
Меня уже не встретит.

Яр._Мідянкою з-під підошов
Вислизає і жалить дорога.
Йду. Терплю. Вже не скиглю: «За що?»
Та скажіть (чи збрешіть) - ради чого?!

Мов пси на місяць, виють по ночах
Булькатих жаб зелені легіони.
Либонь, їм теж чогось не вистача, –
Завжди в усьому є свої резони.

Торішнє сіно пахне полином,
І злий комар настирливо дзизкоче.
Я вгамував би дзюбрика давно,
Але нехай ще нерви полоскоче.

Його сопрано тішить самоту,
Без нього ніч позбавилася б змісту.
Він допоможе спекатися дум,
Що вже стомили пошуками істин.

До того ж говорив колись Платон:
Усі думки – лиш тіні та відлуння...
Далекі зорі викрали мій сон
Крізь ветхий дах занедбаної клуні.

1999

Стремительно надо забыть, запаролен архив.
Последней маршруткой отправлены наспех надежды.
А помнишь, тем летом в жару, мы почти без одежды,
почти в...

До боли зажата в корсет, остывает мой чай.
Дышу ровно столько, чтоб снова добраться до завтра.
"Давай на созвоне", и смех круче едкого натра,
давай...

Прозрачно от найденых истин, разбилось стекло.
Трезветь, забывая как счастье в ладонях гнездилось.
Предательски прошлое в тень новых фраз протеснилось.
Взошло...

3 октября 2011

Ми разом, але чомусь такі самотні:
Люди і слова людських пісень...
Всіх нас час зжере невідворотно -
Нам лишається прожити тільки день.

Нам лишається пірнути з головою
У глибінь чуттів, безодні мрії,
Захлинутися примарною любов"ю,
Щоби не піддатись безнадії.

А тоді - в кінці усіх поем,
Лебедем у небо ми заквилим:
"Що б ви не казали, ми живем!"
І нащадки скажуть - "Так, ви жили!.."

2011

На небосхилі
багряну ватру
нам не по силі
порятувати.

Та чи квапливий
малюнок ватри
хоча б краплини
жалю не вартий?

Хай вранці з неба
іще в білизні
зоря вогнева
парчево блисне,

по небозводу
(в польоті суща)
майне повз воду,
болото, сушу,

в порозі спальні
покине варту
і знов розпалить
полинну ватру…

Чи сподіватись
на ласки вічні? -
на споді ватри
зола космічна.

В костриську* тіла -
земна жарина -
затріскотіла
і зажурила,

вплелася в рими
сумних елегій,
у цей незримий
вечірній легіт...

...Останній промінь
віднесло вітром -
і свічки пломінь
хитає світом…

осінь 2010

*кострисько (кострище) – вогнище (русизм), використав його спеціально, бо воно мені подобається тим, що відчувається в ньому потріскування полін в печі (мрію дожити до таких часів, коли слово «русизм» буде викликати в читачів, а особливо критиків, ті ж самі емоції, що й слово «полонізм» =) )

Хоча, чи є русизмом це слово?

От що пишуть росіяни про етимологію слова КОСТЕР:

"Происходит от праслав. формы, родственной укр. косте́р «стог, скирда», словенск. kóstǝr (род. п., kóstrа) — то же, чешск. kostroun «ч.-л. торчащее вверх, неотесанная ель, сооружение для сушки клевера», польск. kostra ж., kostro ср. р. «поленница», словин. küöscou̯l «куча дров». Связано с косте́рь «жесткая кора растений, идущих на пряжу», и кость. Нет основания говорить о заимствовании из др.-сканд. ko

На обрусі золотобагрянім,
між дарів від осені рясних,
билось літа серце полум"яне
у обіймах сонечка тісних.

Я до нього душу пригортала,
увібравши трепетне тепло
променів, що сонячне кресало
сипало на вичахле зело.

Та мінором ноти оповиті
вітер серед листу вигравав,
розлітались струн сріблясті ниті
і губились між пожухлих трав.

Зажурилось серце - завтра зранку
Осінь, вбрана в сукню чарівну,
вистелить на землю витинанку
в паморозь одзоблену рясну.

УРОКИ СОЛОМОНА

26

“Мудрі славу вспадковують,
а нерозумні носитимуть сором.”
Як видзвонює кінь мій підковами,
не кружлятиме ворон.

На Слово це звіром прокляття було
Накладено,
Що зняти його не могли ні зелом,
Ні ладаном.

Для кого ж це Слово любов’ю навік
Освячене, –
Зникали, й не відав ніхто – чи живі,
Чи страчені.

Зрікалися Слова зманкурчені, злом
Облазнені...
Та знов одкровення, мов сонце, зійшло,
Де сказано:

Єдиною можна спокутати гріх
Офірою, –
Як Слово це стане і Храмом для всіх
І Вірою.

15.03.2010

Восени хтось вітрами розвінчує долі,
Надриваючи голос холодних ночей.
Восени хтось таврований зрадами й болем
Програє усі битви за славу і честь.

Восени на маленькім кленовім безмежжі,
Закарбовує гілля всі сни до весни.
А якийсь чарівник з-під пера обережно,
Завмирає під словом бентежно-сумним.

Восени надлюдські почуття воєдино
Завмирають на плесах самотніх водойм.
Між людей віднайшлись дві Людини,
Ті, що вічність ділили на після і до.

Восени так жоржинами пахне свобода,
Що Людина боїться лишитись навіки сама.
Восени сонце з мрією парою ходить,
Восени світло сонця терпкіше на смак.

Обривається ніч, як струна, ненароком.
І цілунки, мов зорі, рахують до ста
Дві Людини, що тишею втомлених кроків
Розбудили поснулі від щастя міста.

03.10.2011

В передранішнім холоді
відчуваю на дотик
понівечений повіддю
свій дитячий блокнотик.
Мов у тістечку прустовім*,
в ньому присмак утрати -
пахне цвіллю і пусткою
прямокутник кімнати.
Там за столиком хлопчик
щось своє сокровенне
рівним вписує почерком
у новенький щоденник...

…………………………

Ну і звідки ці повені
в світовім бездощів’ї? -
стільки часу змарновано
в летаргії нищівній!..
Не очікую милості
від Байдужої пані -
ще підшити лишилося
аркуш, може, останній.
Не благаю Всевишнього -
знаю, що не осудить -
лиш од себе колишнього
не сховаюсь нікýди...

…………………………

Раптом, наче від келиха,
захмелілих поезій
заметались метелики
ув осінній пожежі.
Вітер віє
нестримний -
щó порятую
з жару? -
графік свій у
Майстрині
палітурного
жанру...

осінь 2009

*http://pidruchniki.com.ua/19110902/filosofiya/marsel_prust_pro_transformatsiyu_fiziologichnogo_vidchuttya_svitovidchuttya_minulogo

Сатана по Україні бігає у рясі,
Як чорт з вилами у пеклі,
Приперся на Буковину
Як в гості до Теклі.

Навіщо приперся в Україну,
Ви скажіть люди?
Без Кирила, Путінів
В нас є свої юди.

Ратують за православ'я
З ким то хочуть об'єднати,
Пора тим юдам в рясі
уже під зад дати!

3 жовтня 2001

Г. Слободський

УРОКИ СОЛОМОНА

31

“Без п р о р о ч и х видінь люд розбещений,
коли ж стереже він Закона – блаженний.”
Якщо Духом Святим ти охрещений,
повік-віку будеш Його сувереном.
2011

Невтішно вітер плакав уночі,
Хилив додолу непокірні віти,
Кричали невсипущі пугачі,
Морзянку дощ вистукував по плитах.
Ти вранці йшла в яскравому плащі,
В руках – мольберт і веселкові квіти,
Осяяна фруктовим янтарем,
Яскрава, мов з небесної орбіти,
Чого торкнулась – бралося вогнем
І листя починало паленіти,
Й трава буяла під рясним дощем…
…То тільки ти умієш так ходити…

Ліг притихлий вітер, як в перину,
У шовкову лагідну траву,
І рожеві пелюстки жоржини
Місяць освітив, мов булаву.

Зорі задивилися цікаво
На принишклі зрошені листки,
Золотавим світлом цілували
І квітник, і дзеркало ріки.

Навдивовижу світлі почуття
У цього небом звабленого сонця!
Воно зійшло погідне,
                                       ніби стяг,
Його вночі посіяли японці.

Не вберегли, – знялося, молоде,
Та й подалося безвістю блукати
І десь пропало, звісно.
                                         А проте
Я чув, його затримали –
У Штатах.

1998

ЧУДНАЯ ПОРА


Осень, бабье лето,
В серебро и золото,
Земля, леса одеты…
Улетело быстро лето,
Закружило золото листвы…
И краса природы,
Навевает чудные мечты…
Жемчугами паутины,
Покрываются кусты.
Россыпи калины,
Гроздьями маня –
Жарче яркой краски,
На ветру «горят».
Осень, осень золотая,
Чудная, прекрасная пора,
Лепестками - письма,
Посылаешь, поцелуями,
Землю накрываешь,
Шлешь приветы,
Лета жаркого, желаешь,
Сохранить тепло,
Счастье и добро…




© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11109303374

Упала дня тонка вуаль.
Смолясті груди ночі
Стискає тиші срібна даль,
Аж захід кровоточить.

Мені увиділось, що ти
В осінній прохолоді
З голівки збулася фати,
Під ноги взяла одяг,

А місяць лагідно осяв
Твої округлі риси
І лоно світлом лоскотав,
А я стояв, дивився,

І на видіння не пішов.
Душа горіла п’яна,
Аж ніч укрилася у схов,
А з нею ти, кохана.

02.10.11.

Зажуру віч здіймаю догори
І серця стук притишую півкроком.
Мій пралісе, цілителю старий,
Стоїш, людьми покривджений, нівроку.

Чоло до клена скрушно прихилю,
Свого дитинства згадуючи відцвіт.
Я знов прийшов до тебе і молю:
Не залишай мене в моїм каліцтві!

Облишу мову, слова не скажу, –
Пощо словами з лісом розмовляти.
Кленовим зерням ницьма полежу
З прозорою душею немовляти.

Небавом сік просотує терпкий.
Я, суєтою стомлений прочанин,
Зливаюся з травою залюбки
І розмовляю з тишею мовчанням.

Живлющий дух над ранком золотим
Вспадковую од пралісу, мов ліки.
Я кленом став,
Я дихаю вже ним!
Тому боюсь розплющити повіки...

1993

Сумуємо у золотій порі
і я і муза.Жовтня перші хлюпи.
- А може сходимо...
-Куди? До римарів?
-До них мала, іди уже на руки.

Подивимося на чужі хореї
сплетіння рими, злив осінніх плач
- Що кажеш? посміхаються ідеї?
та ми сьогодні просто,як читач.
І не проси!
не буду все одно
писати я.Не дуйся, ти ж пробачиш?
Хоча знайомі і не так давно,
ти знаєш добре, що я за ледащо.

01.09.2011

Ранок любов’ю вливається в жили,
Радістю сповнює кожну з клітин.
Вчора здавалося щось неможливим?
Нині я запросто впораюсь з цим!

Світ полюблю – і любов’ю воздасться.
Байдуже, що там кричить негатив.
В сонця і неба попрóшу причастя –
Щедро пригублю тепла й чистоти.

Точку опори в життєвій основі
В усмішці рідних укотре знайду –
Серцем відкрита назустріч любові,
В день цей упевненим кроком ввійду.
2011

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.