УРОКИ СОЛОМОНА

56

“Як ненависть прикрита оманою, –
її зло відкривається в зборі.”

І неправда була полум’яною,
а майдан вирував, наче море.

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

 
 [брама]
 
входитимеш, забудь про те
як промовляли хвилі млисті
у сніжно-пінному намисті
тебе вважаючи мерцем
на перепутті снив священних
уліссові дзвінкі сирени
вогневим вабили ключем
& сяюче врочисте літо
свій проповідувало дзен
до королівен & нікчем
для митаря чи содоміта
на вквітчаній епічній сцені
за маривом страстних воріт
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
допоки потолоч на чорній площі
святкує оргії & відправляє страти
твій невермор у тишині кімнати
чатує вісті незбагненні & пророчі
 
між зблисками в пітьмі люстер глибоких
блідий сатир несе довічну варту
& в черепі на старовинному ін кварто
відлунням тануть опівнічних тіней кроки
обер-тони прозорих перехожих
 
у пантомімі масок із del arto
твій арлекін з устами коломбіни
аматор & насмішник безневинний
галерник слів безславно переможних
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
кинь своє таро сестро небога
вічі з кришталю нестями
у срібні мусліни повита еклога
дорога шита хрестами
 
на обрії місяця сонячна повінь
нещадна прозорість лиха
пожадливий смолоскиповий пломінь
у прокажених ликах
 
сірчані хмари з вогнями-круками
домініканська дхарма
безмовний ерот із мечем ритуальним
& наречений танат
 
 
  
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
ці дні понад інші у простір прочинені
чуттів без причини їдуча смарагдовість
ці вогкі міста з ліхтарями нуарними
& вовчії танці & витівки гицелів
 
цей присмак ефіру & спрага до хрипкості
у мідному золоті скрізь тротуарами
щезають химерно кружляючи ангели
спивають життя понівечені кілери
 
утомою всіх мертвороджених пристрастей
всечадно кипить некромантська алхімія
& серце жорстке без потреби вампірові
 
безвинно ведеться розчулено зяючи
сумління шукати під мурами райськими
резони кохання в сезоння ненависті
 
 
 
 ✴
 
 
 
 
 
 
 
 

Не нарікай на мене, рідний краю,
Що я до тебе, наче у відрядження.
Не садови на покуті, мов гостя.
Бодай узбіччями дитинства проведи...
...Де горлиці печаль війни гули,
Змагаються зозулі з солов’ями.
І я не відаю, чи то літам непевний лік вести,
Чи в хор пташиний голос долучити.
...Комусь судилось землю цю квітчать,
Комусь – до неї по ночах кричать.

Твои мысли-гимны заглушают мои стоны…
Молчаливым скрипом выхожу (из себя) – тенью…
Ты не раз видел контур улицы обнаженной.
Я уже раньше ощущала себя «не в теме»…

Раздавал листья пересохший (солёный) вечер…
Унисекс-город. Разделил бы - не его вкусы…
Ты войдешь - прошлым. Только вряд ли опять замечу,
Что ты вновь грубый и по-прежнему светло-русый.

Что мои линзы очерняют не твои луны…
Остриями света не белеют они (ватно)…
Там зима-гордость. Я когда-то не была юной.
Раздевало утро... Стало скучно. С меня хватит…
2011 год

«Люби мене!» – колись ти заклинала
Мене в годину любощів палких.
Від слів твоїх душа моя палала
І серце розбивалось на скалки.
Любив тебе, не люблячи самого
Себе – за добровільний свій полон
У пестощах твоїх. Не знав нічого
Я про реальний світ. Суцільний сон
Мене позбавив мужності і сили
Боротися за себе... Та хіба
В усі часи – до мене – так любили,
З покірністю й безвольністю раба?!
«Люби мене!» – сама ж ти не любила,
Вірніш, себе любила – не мене, –
Пригублювала лиш... Відьмача сила
Мене палила жадібним вогнем.
Я дивом розкріпачився. Я дивом
Прозрів. Господня сила привела
До дійсності... А ти лишень блудливо
Убік циганський погляд відвела,
І хвостиком – сюди-туди – майнула:
З десяток уляглось тобі до ніг...
Невже забула? Ти про все забула?
А я забути досі ще не зміг...


2001

І як уберегтися від облуди
її красивих і холодних фраз,
коли так щиро мерехтіти буде
у діадемі слів фальшивий страз?

В душі уже нема живого місця,
а я - до неї, наче - на меди.
Невже ізнов, мов голий серед міста,
стояти буду посеред біди?

На що надіюсь і чого шукаю
в її світах, закованих у лід?
Йду над проваллям по самому краю
і вже передчуваю свій політ...

осінь 2009

Я випав з вузлика доріг
На твій поріг,
Кохана,
Немов дитини щирий сміх
Чи перший сніг
Зарана.
Ти ключ просунула в замок
І я примовк
В чеканні,
Твого обличчя ніжний шовк
Губами товк,
Мов п’яний .
Пробач за гіркість самоти,
Бо знаєш ти,
Як в ділі
Напроти всім вітрам іти
Через мости
Горілі.
Віддай мені любов свою,
Мов у раю
Адаму.
Я ляжу плугом у ріллю,
А ні - в петлю
І - в яму…

13.10.11.

Посеред панічної напруги
публіка стривожено чека…
Раптом у дверях – високі груди,
і хода – упевнена й легка.

Хтось згадав приречено про “ кризу ”,
хтось зітхнув, що зарплатні не жди…
Плід же пишний взяв собі і визрів –
що йому плітки про холоди,

на тепло голодні батареї,
що ребряться, мов охлялий кіт;
про дешевий газ – як панацею,
та про збанкрутілий цілий світ…

Груди рвались світ цей обігріти -
вродою ударить по зимі…
В нас іще аґукатимуть діти,
ми ще повеселимось самі!

Бо коли такі є поруч вишні -
хай їй грець, тій “ кризі ” - лиш кохай!
Думаю, милується Всевишній:
бачить, як заткнувся штучний “ рай ”.

То Памела Андерсон торкнула
пазухи принадний силікон,
і пігулку подиву ковтнула:
«Ви погляньте на ту жінку, он!..

Що то за коріння, що за гілля?!»
Ах, Памело, “ еталон краси ”…
Атомом обпльоване довкілля,
не знайти в нас чистої роси,

не ковтнуть нам справжнього озону,
замість нього – харкотиння труб…
Є радіаційна мертва зона,
але й там – живі ялини й дуб.

Коні здичавілі розплодились,
Риби, птахи, квіти, бур’яни…
Заздрити Памела притомилась:
Справжні груди – нереальні сни!..

Заспіваймо ж величальну грудям,
поглядом простелемось услід:
годувальницею є, була і буде –
винянькує жінка цілий світ!
15.12. 2008 р.

Долоні мужа пестять не мене –
Химерну жрицю з присмаком шафранним,
Одвічну діву, відьму безталанну.
Хто клятву зрушив – кари не мине:
Зело зміїлось-лащилось сичанням.
Колхіди ніч бездонна і туманна –
Тоді в мені ярів чудним вогнем…

Каміння плит заковтує сліди,
Кривавить лоно, з горя спорожніле.
Ставрована, відторгнена, безсила,
Безумна я. Бездомна я. І ди-
ригує інша, ледве-що-дозріла
Так хижо білоперсо-стегнобіло,
Твоїм недбало мовленим: Іди!

Феміна, зранена в самиці шал,
Беззвучний рик судомно корчить тіло, –
Суцільний біль болючий. Обважніли
Камінно руки, серце і душа.
Фантомно вільна, сплакано-безкрила,
Підбитим птахом терпла і німіла…
А ти цього не бачив. Ти мовчав…

Я сонце світу виліплю навспак,
Злечу драконно-жаскою зорею,
І знищу всесвіт, створений тією, –
Не мною. І тобі помщуся так!
Коханки попіл інкрустуй в камею…

Фатальна дівчинка.
Ошукана Медея.
Отрута – лік. Вінчальне віно. Знак.
13.10.11

Веселе писати хочеться!!!
Привіти ж я чую від неї:
сумна дебошира осінь-ця
вплітає свій подих хореям.

Про хмари писати змушує.
І серце поета не в лад
турбує густим неспокоєм

наразі ж мене і душу всю
у кокон плете-замотує
осінній павук-шовкопряд.


13.10.2011

це місце тебе не тримає, іди -
без ноток надриву і зайвих істерик
тебе підштовхнули відчинені двері
кінця лабіринту серцевих судин.

дивитись під ноги не треба – лети,
хіба не цього ти так прагнув, хіба ти
не чуєш, як солод цукрової вати
латає обгризені сірі кути

сумління. ховаєш ерзац-почуття
чи пристрасті-горе, тепер без різниці,
у торбу шкода~викидати~згодиться,
як ще не потоплених зайвих котят.

не варто - шукатимеш чорних котів
у замкненій темній порожній кімнаті.
і, згодом, собі доведеться сказати
про те, в чім зізнатись ніяк не хотів.

Храм повстав нерукотворний.
Чарівним засяяв блиском.
Позбігались люди сонні
Перелякані із криком.

Німі погляди усюди
Споглядають чари храму.
Повні їхні очі бруду ―
Не цінують свого дару.

Співи чути невимовні,
Які линуть із споруди.
Все дрижить споруди зовні,
І число зростає люду.

Живі ріки тут навколо
Серед всіх людей розлились.
І їх очі бачать знову,
І життя тепер із ними.

Це святиня, храм поета,
Вежа мудрості без міри!
В ній немає місця Леті,
В ній живе безсмертна віра!

(02.07.11)

Плач
Заплітала косу жінка
Та дивилася крізь ніч.
На очах її сльозинки,
Коси падали із пліч.

Цілувала незабудки,
Розмовляла в тишині.
І сльозини, як ті грудки,
Розбивались на землі.

Запалало сонце в небі,
Жінка все сидить і жде
Свою доню, яка більше
Вже ніколи не прийде.

На могилі дві троянди,
Вітер стиха повіва,
Вже нічого не повернеш,
Жінка все сидить одна...
2009

Відокремивсь од гурту й крізь просинь
Полетів до землі сторчака -
Це для птаха остання вже осінь,
А для мене - не знаю яка?
Вітер з яблуні полум'я креше -
Під ногами багряний вогонь
Хтось уранці побачить уперше,
А я завтра побачу його?
Чи зігрію зневірену душу
Коли-небудь іще я в житті,
Адже осінь вбиває і душить
Наодинці мене і в гурті?..

22.09.10.

– Куме, чули – новина:
таку норму вводять,
що не треба з цього дня
стрілки переводить?

– Щира вам моя подяка
за цю файну звістку!
А то в нас провину всяку
валять на «невістку»;

кожен уряд власний гріх,
значить, відтепер вже
не скидатиме на тих,
хто був в кріслах перше;

не шукатимуть одвічних
цапів-відбувайлів,
щоб «одмазувать од кічі»
справжніх криміналів.

Колись били і мене
за чужі помилки…
Врешті мода ця мине –
переводить стрілки!..

– Куме, тішитесь завчасно,
не за те йде мова:
про сезонну зміну часу –
їхня постанова!

За Москвою навздогінці
так спішили, бідні,
що зимовий час (хоч смійся!)
сплутали із літнім;

ще на аркушах тих змін
не застиг атрамент,
та вже перевів Кабмін
стрілки на парламент!..

2011

Любовь была до музыки и света,
до благости, до всех земных основ.
Лишь ею жизнь, как нить в иглу, продета,
и ею время изобретено.

Она – пастух, ревнитель и предтеча.
Сперва зачатье, а затем – причал
всех равновесий и противоречий,
и высшей соразмерности начал.

2009 год. Москва.

Облепило стекла каплями дождя,
Солнце охладело ко всему живому.
Никому не скажет ветер, уходя,
О тоске по дому…

На озябших стенах стерлись имена,
Память врет, что раньше было по-другому.
Воет ветер в поле, словно сатана –
Он не помнит «Кто мы»?

Ищет он у солнца на вопрос ответ,
Пляшет в диком танце, испуская стоны.
«Подскажи, родное, и пролей мне свет:
Где дорога к дому?»

Северные звезды сверлят пустоту,
Дремлет ветер-странник на руинах дома…
Выбирал дороги, да нашел не ту,
И не вспомнил «Кто мы...»

Христос - Единая Любовь,
Мы верим, любовью живем.
Осень дыханьем листву золотит,
А время-времячко летит...
Каштаны листьями, ветвями
Пылают играя дивными цветами...
Городские парки покрыты с головой
Золотой осенней парчой.
Ожидаю встречи - с меткой вороньего крыла,
Стучат колеса, туман, бегут поезда.
3вездочка моя, лебединая краса!
Я Вами покорен, о небеса...
Серце львиное Вам, любовь - рассветной розы цвет,
Прощения прошу, руки и сердца - дайте ответ.
Я рабом девяток обладаю. Зовут его Страсть.
Крепнет в сердце моем над служителем власть.
2011г.

Все змінилось коли ця осінь.
Перестала ходити боса
Перестала ходити гола
Стоп, гола я не ходила ніколи,
Хіба що вдома.

Все змінилось, коли ця втома
Вже сто сьомий блін комом
Що за межами цих стін
Я поняття не маю, блін.

Залишається лиш чекати
Поки увімкнуть опалення
Залишається лиш писати
Ідіотські тексти
З ідіотськими римами
Не чекаючи чийогось схвалення

Просто коли щось пишеш
Стає трішечки тепліше

жжжовтень 2011

Ми – Кумедні Вибрики! Шу-шу -
Закортіло трохи постібатись.
Вам на вуха вішаєм лапшу,
А тоді ідемо … ати-бати.

Дорогих ми знаємо повій -
І п'ємо́ лиш whiskey, а не Burn-и.
А штани украли в нас нові
Золоті повії - хитрі шльондри.

Ми писали достобіса слів -
І за нами смердь прийшла ужасна!
Що вам хтось про нас не те наплів?
З нами відтепер і так все ясно.


13.10.2011

Потанцюймо?

Іще гастролююють у місті
Осінні музики троїсті:
Каштани вистукують ритми,
Вітри підбирають їм рими...

А вже завтра заплаче скрипка
І тепла обірветься нитка,
І шукатимеш залишки літа
Між пожовклих мелодій Ліста.

Тож допоки серце гаряче,
Доки чорний ворон не кряче -
Поведи мене за собою
І не дай упитись журбою,

Запроси-но мене до танцю,
Пишний Жовтню, палкий коханцю!

Потанцюймо...

2011

Оця краплина роси
Учора була сльозою.
Премудрість найвищих сил:
Зі смутку - стати красою.

Коли роздирає біль
І розум, і душу, і тіло -
Красу народити посмій,
Не бійся, ти ж того хотіла!

У фарбах, у нотах, в словах
Чи просто у рідній дитині...
Злетить в небеса синій птах
Й пребудеш - і прісно, і нині.

2011

Я вас любил: любовь еще, поверьте,
в душе моей угасла не совсем -
всего на две слегка печальных трети
иль на процентов девяносто семь.

Я - каждый пятый, посему - умчался
на коренной и двойке пристяжных -
на три четвертых - в темпо-ритме вальса,
и в pas мазурки - на trois восьмых.

Слуге ль цифири возжелать надгробий? -
не суждено пиитом умереть...
Дуэль? Стреляться?! Непременно – дробью!
Тогда умру, быть может, лишь на треть…

13.10.2011

Нашпигую надіями серце:
Ще далеко мені до зими.
Відіп’ю оковитої з перцем –
І почну віршувати за мить.

Що поробиш, така необхідність.
Увійшовши з реальності в транс,
Розкладу свої помисли спідні
На папері, неначе пасьянс.

Потасую слова неквапливо, –
Може, випаде бажана масть.
Непросіяне звечора мливо
Аж до ранку заснути не дасть!

1994

Учеплюсь Пегасу в гриву
І без сумніву – вперед!
Божевільний чи щасливий –
Цього й біс недобере.

То вже потім розберемось,
Як настане супокій,
Тоскно буде від гарему
Власних дум і мімікрій,

Де суціль одна рахуба,
Дурисвітство і брехня.
Віддаюсь чуттям до згуби
Та підхльостую коня!

Ще хутчій, прудкіше, нумо!
Чом спіткаєшся? Вставай...
Запеклося
                серце сумом, –
Хоч до столу подавай.

1993


____________

Рахуба (розм.) – неприємний клопіт із чим-небудь.

Тікати важко,чекати страшно

заздалегідь.

Мовчати мусим,занадто дусить

тягар лахміть.

Країна пилом летить щосили.

Та от куди?

Учора знову хотіли слова,

взяли борги.

Ми- іпотека і недалеко

наш апогей,

А хтось озвучив: "Жить стало лутше,

жить веселей".


27.03.11

Вода ельфійських володінь
Ембріональні холоди
Ранкових тиш влила у тінь
Ескізів осені - ходи
Стежками світлих павутин
Елегій спокою й чуттів,
Неначе вічний часу плин
сЬогодні стишитись хотів.

Розчинитися
Як крапля в океані.
І бути всюди.
І по спіралі втілень
Летіти у безмежність.
Крізь дзеркало небес,
Що у тумані днів
Шука свої долоні
Зупинитись.
І зупинити.
Стати прозоріше сліз.
І знову збентежити спокій
Своїх сподівань.

Стрілки годинника
Котяться все дедалі швидше.
Наздоганяють одна одну.
Ставлять зморшки
На свіжих обличчях.
Знущаються.
А я витираю цифри.
І забуваю про час…

Твої роки посивіли на скронях,
Юнацькі мрії тихо розійшлись...
І доленоснi зморшки на долонях
Тебе вже не цікавлять, як колись.
До кілометра зменшились маршрути,
І погляд став приречено нiмим.
Життя давно примусило роздути
Надій на зустрічі солодкий дим...
Ти став на себе вже давно не схожим,
Колишні друзі тихо розійшлись...
І тільки випадковим перехожим
Ти можеш посміхатись, як колись...
2011

Зім'яв долонями обличчя
у ялинкову шишку.
Не мода, а закон! Утричі -
товарів, послуг знижка.

До смерті вітром віє
економічна фішка...
Життя достойний рівень -
закон епохи: знижка.


12.10.2011

Можна жити – ти знаєш? – можна!
Після списку безглуздих зрад.
Небо сипало сльози – кожна
Повертала мене назад,

По краплині моїх буденщин –
У вогню_із_водою гру.
Тільки ти у душі – на денці,
Коли виплачу й це – помру.

Море смутку - моя оселя.
Ще живий завдяки плавбі.
Хвиля в серце, в голову хвиля -
не цього я бажав собі.
Ген на суші блаженства шати,
невгамовних жадань крутіж.
Хтось мамоні стає на п'яти,
хтось од Бога уже святіш.
Насолоджуючись шаленством,
в мене ціляться з-під повік:
цей, напевно, в житті без сенсу.
Звісно, втопиться чоловік.
Хвиля в серце, в голову хвиля.
Піді мною регоче дно.
Заздрю мертвим і в'язням скелі,
бо хоч небо таким дано.
А від смутку до дна близенько.
Холоднеча скує лиха.
Ну, навіщо живу я, ненько?
Тільки хвилі розколихав.
2011р

В тролейбусі місця уже не лишилось -
підніжка лиш радо мене прийняла.
А поручні ввечері геть потомились:
їх пестила грубо рука не одна…

Я знизу, мов гномик,на людство дивлюся,
задуха усіх навкруги дістає…
Приємного погляд, нарешті, торкнувся:
в салоні закохана парочка є!

На поручні -«гАльма» всі тиснуть і тиснуть…
Та дівчина вище за мене стоїть.
В тролейбусі визріло тисняви тісто...
А хлопець радіє: це ж ніжності мить!

Долоню-весло, мов рибалка завзятий,
поклав на тендітного пальців човна…
Кортить засміятись, кортить погукати:
«Агов, чоловіче, та то ж не вона!»

В тролейбусній тій тісноті й штовханині,
Він пальчики пестив… не їй, а мені!
І щось шепотів своїй юній царівні
(а спробуйте не переплутать самі!)…

Я руку з полону тихенько звільнила
(здивований погляд додолу упав!..)
А я крадькома на «Ромео» дивилась:
уважнішим будь, не лови, хлопче, гав!



30.09.1998.

Не часто знаходимо корені суті.
Не завше дано нам основу збагнути.
Та палка, що ребра ламає, не підла.
Той камінь, що в голову влучив, не лютий.
2010р.

1.
Щоранку помах рук «…Отця і Сина…»
Виходжу в цю придворну каламуть,
Слабку й поламану неначе хворостина,
Чекає, знову потай навернуть
До істини прилеглу близько путь
Злі сили зодягнувшись у скотину.

2.
Пісок у жмені сиплеться камінням
З очей, котрі набралися проваль,
Відводячи від погляду паління
Застиглих комбінацій F4 + Alt.
Невже вОнО проклáде магістраль
По наших душах зрозуміння.

3.
Кричи у тьму, що вже приходить ніч таки
Бо вікна чують як виють собаки,
То значить, напевно, чекати небіжчика –
Непотріб зітхання, примови і факти.
Лиш тупіт коней неземних переляканих –
То смерть наганяє їх впевнено віжками.

4.
Від сорому не бачити вже правд,
Душа кудись ховається в загати,
Бо тіло звичне – на столі ікра,
Вона ж черствіє хлібом чорнуватим,
І більш не зна, кому тут присягати,
За те, що совість хтось від неї вкрав.

5.
Життя – не сіль і не солодка вата.
Ми незнайомці, але всі інертні –
Ікони в церкві звикли цілувати
І бруд купюр у білому конверті.
Твій досвід – переддень твоєї ж смерті,
Але потрібно жити, потім доживати.

6.
тАм вже лунає неймовірна меса,
Прочитують з книжки чиїсь імена,
І всіх об’єднала єдина адреса,
Чи може одна і суспільна труна,
Як жаль, не востаннє цей залп пролунав.
…багато ж війна назбирала репресій.

7.
Вичерпують подих проваллями звихнуті
Від тих повсякденних і стомлених міст,
Бо хтось помилився дверима із виходом,
Бо хтось повирубував зелень і ліс.
Насправді ж ішов лиш один егоїст,
І всім не давав вже можливості дихати.

8.
Гріхами німими любов перекроєна,
В серцях вже зимує незмірна скорбота,
А рани від болю течуть незагоєні,
І погляд людський зостається жорстоким
В очах, де можливо відчути на дотик –
Тече понад міру глибоке болото.

9.
Це все нестерпне часоспоглинання
Міняє на тілах забруднену білизну.
Заходь твоя зупинка скоро вже остання,
Лиш ти цього мабуть іще не визнав,
Кімнатний рух пустелю досі стисне,
Бо кров твоя полине у вливання.

10.
І п’яний кондуктор забуде білет перевірити
В трамвайних вагонах що сунуть давно в нікуди.
Під церквою бабця з долоні проказує «Вірую…»,
А сніг починає невдячно мести,
На цвинтарі ставлять вже нові хрести,
Священики пишуть сумні панегірики.

11.
Так хотілось без стиду розплакатись,
Як ридали над храмами круки,
Мимоволі вітали нас знаками –
За дверима був чути чийсь стукіт.
«не печальтесь, що всіх не вернути –
вам самим це під силу відчути».

12.
Що скажеш про цей твір, величний маляре,
Котрий писала, потай, навмання
Твоя всеобіймаюча небесна канцелярія.
Скажи що варті фарби, скільки талярів
Потрібно викласти, забувши всі звання,
Аби ти блуд цей знову зупиняв?

СВОБОДА

Свобода! Із зашитими вуста́ми,
З брехнею у вухах й словами,
Що хтять із зовні грати нами
Та потай панувать мізка́ми.

Свобода! Закута щільно ланцюгами,
Й одружених кайданами ногами,
Що прагнуть руху, і руками
Зцілованих кривавими цвяха́ми.

Свобода! Із павутинням, що нитка́ми
Зплітає очі, щоб не йти шляхами,
До правди мертвих і живих. З думками,
В яких пульсує вже віками

Свобода! Її не викупиш гроша́ми
Й не закатуєш батогами
І не запнеш в куток кийками.
Не вбєш уже. Під небесами

Вона є вічна. Янголáми
Її на Землю Бог спустив і нами
Свобода дихає і кличе голосами
Безсмертних лицарів із вільними серцями.

Павло Гай-Нижник
12 жовтня 2011 р.

До віднаходження відпруги для судин
і неознак переплітання рим в чорнилі,
розхристаність, в рядках защемлену, сльоти
по слову відпускатиму на серця хвилі.

Проникливість очей над нею заквилить
у небі блюзу, під луну речитативу –
у наболілому, по серцекраю догорить –
золою білою приникне непримхливо.

Допалюю, але не струшую її.
Думки під ребра втягнені квітучим димом.
До міді – голосу протерлися краї,
протоки срібла задихаються між ними.

У цій загладі поетичного рядка
вбачаю виразність кордонну світлотіні,
де з Богоявлення тремтять – перо й рука
і розливається курсивом небо синє.

12 Жовтня 2011

Ще сон мій померeжаний
Закоханими кроками
І бережно-збережений,
І вії несполохані.
Та вже готовий влитися
За образ серця настроєм
Меандровими хвилями
Бариста-ранок квантовий.
Відмахуюся ковдрою,
Така стаю беззахисна,
А льоля-прозорливиця
За погляд твій хапається.
І, бог із нею, кавою...
Тобою припорошена,
Насичуюсь загравами,
Торканнями зворожена.
12.10.2011

укотре відпустити найдорожче
у літо. залишається хандра
опісля тяги до чергових драм.
це довгожданний вимріяний драйв
тебе ж адреналіном зайвим трощить.

навчитися ховатися за скло -
рожеве, синє, райдужно-яскраве,
коли тобі із зали плещуть браво.
подати кров отруєну, як страву,
бо хто тепер ти - звір чи звіролов?

у келих націдити каберне
і залпом випити - не вдався фокус-покус.
і глянути на все це ніби збоку,
про всяк сховавши тріщину глибоку
під помічною мантрою: «мине».

В конкретнім місті, вздовж і впоперек,
я вас любив - абстрактний ім'ярек.

І відлюбив. Це сталося тоді,
коли зірки кишіли у воді.

Коли земля сахалася орбіт,
бо проступав зісподу жовтий піт,

і чорним брютом пінилась вода.
А ви така безбожно молода,

що дотепер не віриться мені
у самогубство тих іржавих днів.

Я силоміць не думаю про вас,
бо віддаляюсь - я осінній вальс.

На три четвертих сам себе веду
і видивляюсь в цьому танці ту,

яку любив занадто восени.
Без цього міста. В ньому. Разом з ним.

Мій плуг обІрве струни
печалей-корінців,
у борозні залишить
предивну смужку неба...
Глянь, як сплелОся груддя
нитками павучків,
думки (не стужавілі)
іще снують до Тебе...

2011 рік

Почему воют серые волки?
В чем таком виновата луна,
Что ночами не в силах умолкнуть,
Разрывая нутро, а что толку,
Изливают ей душу без дна?

Почему каждый вечер угрюмо
Собирается стая волков?
Может быть не звериною думой
Тяжела голова этих умных,
Беспощадных и злобных «волхвов»?

Что сказали им лунные боги?
Почему заставляют чуть свет
Уходить от семьи за пороги
И нести свои тощие ноги
Вдоль опасностей прожитых лет?

Может кем-то был проклят род волчий
И в защитниках только луна?
Воют серые ей что есть мочи,
Но сомнение душу им точит,
И душа от сомнений больна…

Почему воют серые волки?
В чем таком виновата луна,
Что ночами не в силах умолкнуть,
Разрывая нутро, а что толку,
Изливают ей душу без дна?

Почему каждый вечер угрюмо
Собирается стая волков?
Может быть не звериною думой
Тяжела голова этих умных,
Беспощадных и злобных «волхвов»?

Что сказали им лунные боги?
Почему заставляют чуть свет
Уходить от семьи за пороги
И нести свои тощие ноги
Вдоль опасностей прожитых лет?

Может кем-то был проклят род волчий
И в защитниках только луна?
Воют серые ей что есть мочи,
Но сомнение душу им точит,
И душа от сомнений больна…

Усе частіше осінь золотиста
мої думки жене із міста пріч
до протиріч туманного дитинства -
Ріки й Води далеких межиріч.

А у Ріки тієї брід глибокий
і кола - вверх, усупереч воді,
в ній навіть час біжить в обидва боки -
туди й назад, немов на DVD.

Знов, як колись, в її завмерлім лоні
я бачу тінь земної кривини,
а в чорному Малевича проломі*-
незвіданого погляд крижаний.

І хай в її найближчої родини
потуга менша з давніх поколінь -
вже навіть до самої середúни
дійдеш не заволоживши колін -

та все ж тече, не визнаючи русел,
на вивертах руйнує береги...

А біля устя жаб рахує бусел -
то на обох, то часом без ноги.

І як на дні душі буває грузько,
то загірчить замулений полин -
це ж мабуть я - отой самотній бýзько,
якому вирій крила обпалив…

осінь 2010

*квадратні великі ополонки, які рибаки вирубували в льоді, і які мені малому асоціювалися зі смертю…

А
ти
чому
неначе вовк
мене пасеш
і розглядаєш пильно,
як ніби диво,
і їш очима..?
А
леж
і ти сама...
чому
така красива
сильно,
і тіло маєш наче шовк,
а губи шоколадні..?
Ні! Ні!
Облиш,
не вовк, -
я котеня маленьке
що лиш
заскочити на твої груди
хоче і потихенько
муркотіти
і облизати всюди
тебе голеньку
таку, кобіту.
2009

   спробуй читати мал. справа >

***
Заступнице
перед тобою стою
поряд притулок моєї душі
в нашаруваннях днів
ми стишені і занімілі
*

цей туман входить тихо у вікна.
серед звуків чужих пісень
дай почути мою пісню,
де є вітер та вересень

лампа гріє на всі шістдесят
і хитаючись зламує рухи
не рахую, хто перший, хто другий
всі любили мене як подрУгу

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.
за дверима сховаюсь, увійду в епоху
сумнозвісності та мороки.

лампа гріє на всі шістдесят,
загаси світло в домі- я каюсь-
я від тебе не йти намагаюсь.
якщо йду я, то вже не вертаюсь

а кінчИться ця осінь, тихо вмре-захолоне
я сховаюсь під запахом одеколону.

11.10.11