Ніби й тісно від думок, а все якось
Порожнеча коле, наче голка.
Ту напругу ниючу прибрав би хтось
І прикрив би серця нерви голі.

Снів нема. Щоночі маячня.
Слів нема. Лише ледь чутний стогін.
Сил нема. Живеться навмання.
Мрій нема. І цілі для дороги.

Крик глухий всередині, але чомусь
Спокій в комі. Пересохло горло.
Я, можливо, з силами іще зберусь,
Тільки хто припинить біль від голок?

Намагаюсь ще зробити вдих.
Поглядом потуплююсь на двері.
І втікаю в себе від усіх,
Хто чатує на слова відверті.

Та прорвусь до спокою, проте тоді
Я вже буду інша, зовсім інша.
Вільна від підйомів і падінь
І, напевно, краплю щасливІша.
2010

Позвоню.
Гудки-колокола
Зазвонят вдали за упокой
С незнакомой правильной тоской.
Снимешь трубку, скажешь: «Не ждала…»

Скатятся дождинки по стеклу.
Я уставлюсь на поток машин.
Памяти остывшую золу
Ворошить над прошлым не спеши.

Холода над городом моим.
Воробьями хохлятся дома.
Мы как онемевшие стоим.
Или как сошедшие с ума.

Ну здравствуй! В позолоте небывалой
для здешних откровенно ржавых мест,
ты возвратилась. Да свершится месть,
прольется вражья кровь - а мне бы в алой

листве топить, что лето напевало,
затаптывать на дно сомнений смесь -
их в истину сбродив для новых месс
запойных, где - сам тонешь, как ни плавай.

Пускай ничто тебя не устрашит
и солнца ощетинившийся щит
легко пробьёт клинок твой журавлиный.

Пусть падает по капле темнота
на выщипанный хвост любви павлиний, -
но ржавчине не съесть её креста.

Вигляну в ніч.
Може, там, за дверима,
мерзне найщиріше слово.

Хто ти, несподіваний госте?
На твоїм обличчі
смуток осіннього клена.

Ген за міріадами зірок
початок дороги,
яку продовжують наші серця.
2007р.

Н.К...
Згасає сонце... Кінчиком крила
Торкнуло обрій полум’я багрове,
Немов вогонь останньої любові
Душі моєї нині спроквола, -
Прорізує повітря вечорове
Холодний блиск далекого тепла...

Прозорі тіні сірих яворів
Снують у тиші сутінків осінніх,
Немов мої постійні сновидіння,
Яких давно позбутися хотів,
Та, повний безнастанного терпіння,
Себе перебороти не зумів...

Поміж хмарин, намацуючи шлях,
Лаштується ген місяць у дорогу.
Йому настріч, із мороку нічного,
Невдовзі ранні зорі потечуть, -
А я у гості ось не жду нікого,
На мене не чекають теж, мабуть...

У тебе всього вдосталь,
і слів, і уже фобій.
У тебе давно досвід.
А серце кричить: "Пробі!"
В кутках образи. Віриш?
Напевне, та чи в Бога?
І тільки твої вірші,
ті давні, болять трохи...

Осень! Растут пушистые ресницы облаков,
Движенья их - чуть уловимы.
Порыв души в радости простора,
узрев красу в ее экстазе силы...
Она прядет замысловатые узоры.
И я не знаю, что со мной!
Витает запах аромата нежной встречи,
Манят об*ятия любви неведомой...
2011г.

Знову хвилями грає наш віщий Дніпро,
Й мов на мури фортечні виходить
Князь козацький, герой, Вишневецький Дмитро,
Щоб на турка рушати походом.

Ніби Хортиця грізна, як вулик, гуде,
Виступають гартовані лави.
Це найкраще у світі цім воїнство йде
У боях добувать собі слави.

Скільки, Байдо, скажи-но, було перемог?
Знає добре те море солоне.
Та не завжди прихильним до тебе був Бог,
І зазнав ти тяжкого полону.

І ув`язнений турком, творив ти дива,
Гордий лицар, безстрашний наш воїн…
Гнат Хоткевич в кантаті тебе оспівав
І за це він наклав головою.

Мій народе-страждальцю, згадаймо за них,
Хай піднімуться знов наші стяги,
Хай у звуках бандури дзвінких і ясних
Оживає козацька звитяга.

28.08.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

*Поетична підводка до концертного номера Національної капели бандуристів України:
Г.Хоткевич "Байда".

От де б поділись ті серіали?!
Хай режисера чорти б украли!
Ти позавчора кумі хвалився,
Мовляв, у тебе Хуан вселився.

Тепер до мене кричиш: Conchita!
Ну, що, мій доне, мій Хуаніто?
На себе в люстро дивився зранку?
Тобі б до ванни, а не коханку!

І нащо в біса тобі паелья?
Ти ж не Пауло якийсь Коельо!
Ще гроші дати на кастаньєти?!
О, Боже милий, Ти чуєш, де Ти?

Послухай,
краще скінчімо сварку,
іди до мене,
гаси цигарку,
amigo, бачиш, спекотно донні,

ти хочеш
сексу на підвіконні?

2011

Пародія

У голові якесь торнадо,
Зациклило – суцільне “не”.
Ти думала, твоє ”не надо”
Отак от запросто мине?
Ну не комизься, будь відверта,
Скажи, скажи оте “ай лав”!
Від нетерплячки вже конверта
Я здуру не туди послав…
Накрились,певно, мемуари
(Там з феями такий конфуз!)
В єдинорога очі – фари,
Хай ними і пильнує муз.
Он повсідались… на фіранці.
А ти підсунься… на мікрон.
Ми, випадково, не коханці?
Ми друзі? Ну, тоді… пардон!

28.09.2011

Україна палає вогнем,
б'ють гармати і небо льє сльози
ради правди своєї ми йдем,
гордо прапор підняли свободи,
тяжко йти, вітер дує в лице
крок за кроком втрачаємо сили,
віру ймем правда наша прийде,
і її не зупинять злі сили
над вкраїною сонце зійде,
день новий принесе нам свободу
Ми дійдем! Правда наша буде!
з нами Бог і надія народу.

2009

Підхоплює мене ріка блаженства,
І я не знаю сам куди пливу.
І світу бруд, і це його шаленство,
І все лихе щезає наяву.

І сяє сонце Божого обличчя,
Летить душа, мов яблуня в цвіту.
У ній росте зерно Його величчя,
А з ним і я, дивуючись, росту.

А кажуть же, що не буває дива.
Чого ж тоді піду я з усіма?
Якщо втіче цей кінь золотогривий,
Хіба у Бога другого нема?
1997

Кайдани осені згорають,
Згортають крила пелюстки
Душі земної. Відлітають
Поезій зболених листки.

У вирій линуть рай шукати,
Дукати сиплють із беріз
І обіймають нас, як мати,
Умивши слово в морі сліз.

І плаче листям небо синє,
І золотом тече печаль.
Останній вечір в далеч лине,
Літа надривно так ячать…

Прощається з минулим ніч,
Немов рюкзак знімає з пліч.

2011

Восени мені пишеться не так, як влітку.
Восени безпритульно і трохи щемно.

Я заглядаюсь на свою сусідку,
але поводжуся вельми чемно.
Не зупиняю її в парадній,
не домагаюся в ліфті тіла,
наче байдужий, ведусь порядно,
як джентельмен... А вона б хотіла!

Світ дістає, листопаде-брате,
дощем-самосієм із неба-олова,
словами, оціненими в карати,
що переповнюють вулик-голову,
спорадичним прагненням простоти,
марними спробами бути грубим
і одкровенням – допоки ти
не одречешся цієї згуби.

Восени мені пишеться, наче вперше,
з осторогою, з острахом, і – з бажанням!

Рибини хмар у небесну вершу
Запливають повільно, у славі й шані.
І дерева схиляються вздовж землі,
у падолисті – колючі й голі.

А мені, наче кисню, бракує слів,
що безмовно стоять поперек у горлі.

У цієї печалі нема розради.
І таке відчуття, наче віршам зрадив.

А сусідка...
Сусідка живе навпроти.
В її погляді зовсім відсутній спротив.

гостра шалена сталь
кров’ю світить.
слову пробито карк-
ось і квити.
робиш слабкий ривок
говорити.
буде фінал чи ні
в цій кориді?

крутиться карусель
лиць, а тиша,
ні, не поставить на
хто сильніший
схоже, поставить на
біле поле
там, де Бізе в плащі
довгополім

там, де нема Кармен,
тільки осінь,
гірко, як пізній цвіт
медоносить.
крутиться карусель.
у подобі
жертви
танцює дощ
пасадоблі.

М’яка на дотик. Лагідна на звичку.
Торкнися - під рукою вигну спину.
Така вже я - довершеність природи:
поєднання покірності й свободи.
Поклич мене, а я усе не йтиму.
Твоє бездонне его спантеличу

зеленими вогнистими очима -
й не зрушу з місця: в ранішнім осонні
примружуся. Дивитимусь у небо.
Мовчатиму. Нема у тім потреби -
відкрити світ думок необоронних.
І так піду - невидимо. Незримо.




вересень 2011 р.

Оповита плітками і шаллю буденного галасу
виринаєш поволі з вагону нічного метро.
Коли Київ палає вогнями Парижа чи Даласа,
у твоїй голові – лиш уроки, вечеря, сільпо.

Коли денний сюжет розпочато і ще не завершено,
та не ручка, а сумка стає тягарем для долонь.
З-поміж поверхів неба шукаєш дорогу – до першого,
з-поміж сотень вогнів виглядаєш єдиний вогонь.

Постаєш на порозі руками столиці замучена,
та відбитки усі позмиваєш у ванній дощем.
І настане мить щастя: на ліжко розкидаєш кучері –
ті, що зранку зла плойка своїм язиком обпече.

Так буває, не спорю я,
часом діється дивна,
нé звичайна історія -
інша, альтернативна.

В ній ми стрілись не в Києві,
а на березі Рейну,
не вгощались «помиями»
дорогого ґлінтвейну.

Не змерзали від холоду -
умлівали від спеки ми,
наші юність і молодість
не були ще далекими.

Не була ти поеткою
і не мала собачки ти,
я ходив із лорнеткою,
щоби краще все бачити.

Регулярно купалися
у термальних джерелах ми,
тут з тобою сміялися -
там - були невеселими.

Та що тут, у Вісбадені,
що на київських схилах,
я згубив тебе знайдену -
ти мене не любила!

А по тому повторюю
без жалю і без осуду -
не буває в історії
умовного способу...

17.11.2009

Дощі вродили рясно, як ніколи.
Звисають до землі налиті грона.
Обгорнуті туманом видноколи.
Здається місто шкіркою лимона,


Розмоклою у вранішньому чаї.
Дощі заходять у мою оселю -
Безкомпромісні, заздрісні, безкраї.
Прядуть розмов заплутану куделю.


Плітки полощуть, цідять слів нектар,
Куштують каву, розстеляють ліжка.
Загашеного місяця ліхтар
Закляк на гілці, як велика шишка.


Там, за вікном, дощі і тут - дощі.
Ми вже на "ти", ми вже в єдине звиті.
Дощі блукають в закутках душі
І споминів дитинних топчуть квіти.


Лиш той, у дворі, мовчазний дивак
Якийсь інакший, мов з чужої зграї.
Подертий плащ, обтіпаний рюкзак
І в погляді - солоних туг розмаї.


Стомився, змерз, але не рветься в дім.
Він схожий на скоцюбленого діда.
Підтоптаний самотній пілігрим...
Розмішує в калюжах барви літа


І пише на бруківці міражі:
Прозорих дам, прозорі гори й луки.
Хоч все до щенту злизують дощі
І обпікають задубілі руки.


Він у спокуті, він в одвічній варті.
Дощем крізь пальці гупають хвилини.
Художник, що малює на асфальті,
Старий П'єро у гримі Арлекіна.


2011р.

Осінь
довга, заплутана,перемелена,
ніби гендерна проза Оксани Забужко:
… кома_кома_ще_ кома_зникома, знову коми-комахи до лампи липнуть,
ці граки і горіхи – як же їх пронести до весни, через яке олов'яне вушко,
ця вереснева малина – останній солодкий шанс залишитись у липні,

де до спини прилипли піщинки,
де мовчання розлита густа мармелада,
де наші яблука крадені, поцілунки обірвані, прощання цурки...
і зривається вивірка з гілки –
і униз головою дурною падає –
і збивається дихання –
від розчулення
від знечулення
від малини у цукрі

Мов відблиск літа,
з букетом зелені і світла,
я йду.
Й те чудернацьке небо,
із поглядом глибинно-синім,
неначе втомленим, зітхає уві сні…
Захвилювалось листя –
шал мого проміння –
і подих долі з вітром у вікні –
і дар життя,
мов жар вогню у сіні…
пелюстками зірок зникають стіни,
а у очах згорають білі тіні…

Мовчить земля –
й лиш хмарою хмільною
здіймає подихи у небо слів…
Мовчу і я –
слова залишились з тобою
на полотні примарних днів…
І думка –
наче примха із туману –
летить самотньо в світле поле…
а я напружена, неначе срібна струнка,
із вітром блідну… квітну…тану –
спішу в самотнє небо–море.
2010 р.

І чим далі від тебе,
То легше земне тяжіння.
Крижаним океаном
Ранково-прозорий соул.
Перестигле повітря,
Як опійний чад осінній.
Научуся палити,
Навчуся пускати кола.
І все глибше пече
Неймовірно-безжальна врода
Розвиднілих ланів
У самотньо застиглу вічність.
І гірчать недопито
Калини налиті грона –
От і я скуштувала
Непроханим смаком відчай.
На вітрів роздоріжжі
Танцюю фанданго, сукня
Закривавила обрій,
Порвалася. – Бути бурі.
Засльозило. То примха,
То просто дощі підступні.
Й сирота-промінець
У погасло-блідій лазурі.
Наче та прихожанка
Покірна, німа, слухняна.
Вже пропахла коса
Сухостоями, деревієм.
З кожним кроком у жовтень
Лікую вже давні рани.
З кожним кроком у осінь…
Все більше тебе волію.

Свята покрова наступає -
Захисників Вітчизни день.
Людський плач, стогін долинає
Народний дзвін БАМ-ДЗЕНЬ, БАМ-ДЗЕНЬ

Благають Матір Божу люди
ДАть сили їм життя вернуть.
Прийде Народ до панства, буде
Питать за що його гризуть.

Гризуть безбожно, безупину
і навіть продиху нема.
Прижме козак панка до тину
Спитає волі без ярма.

Покрова здавна була Святом
Що піднімало весь Народ,
До бою праведного з катом,
що люд відріже від свобод.

Підняли зброю гайдамаки,
і козаки збирали кіш,
Стрільці Петлюри рвали грати
Покрова йде, посвятить НІЖ.

Однажды в жёлтом октябре
Сойдёт на город ночь.
И станет тихо во дворе,
И от стихов невмочь.
И я дрожащее окно
Словами отворю.
Оно мешает так давно
И мне, и октябрю.
И он, не глядя на меня,
Промолвит: «Вот и ты…»
И лягут отблески огня
На чистые листы.
«А знаешь, - скажет он, - к утру,
Наверно, будет дождь, –
Горело небо ввечеру,
И лужи била дрожь.
И был болезненно горяч
Распухшей тучи нос,
И город – каменный палач –
Смотрел на мир всерьёз…
Я мёрзну, - скажет, - у костра…
Мне холодно… Смотри:
Пришла предсмертная пора
Октябрьской зари…»
Посмотрит искоса в окно
И спросит: «Ты один?..
А, впрочем, мне ведь всё равно…
Чего-то все хотим…
Чего вот только… Да, а ты
Прочёл бы что-нибудь.
Ах, это чистые листы…
Печально… Что же, будь…»
Он встанет – рыж и неуклюж,
Кивнёт, сощурит глаз
И по свинцовым бельмам луж
Пройдёт в последний раз.
Я буду долго из окна
Смотреть ему вослед,
Но видеть только как луна
Роняет мёртвый свет.

Ріка мені давно пустила кров.
Така густа я, Господи, отавна.
То сукня пахне сходом і вином,
то казка персня ледь орнаментальна.
Коралі мокрі – дощ у них ішов…
А пальці втомі пишуть панегірик.
Не виглядай мене зі сторінок
і не проси того, у що не віриш.

2011

Намаж мене медом, або полуничним варенням,
А я тебе кетчупом, гострим, до шашлика...
Я буду десертом – ти будеш сирим пельменем...
...
А як же хотілося справжнього мужика!!!

На площі,
Вільній від ілюзій
Ні проповідей, ні дискусій.
Лиш свято, свято від душі,
І солодощі, солодощі, солодощі…
Там бенкетує трепетная плоть,
Там стогони любовні, шепоти. Ну от,
Там просто твориться в тісному крузі
Одна з ілюзій.
1998

Ця гра для трьох. У неї вдвох не грають.
Я віддаю, а ти кидаєш жереб.
Якщо вона його не упіймає,
То я, напевно, знов піду від тебе.

Давай на роздягання! Роздягнемось,
Щоб ти побачив, в кого кращі груди.
Якщо ти вкотре скажеш, що у неї,
Я вкотре відповім: "Хай так і буде!".

А може, досить вже азартних ігор?!
Закон заборонив, в закону – сила! (?)
Якщо ти досі з двох мене не вибрав,
То, може, вчотирьох зіграти, милий?..

По дорозі іду - пришпиленій
гребінцем електричних стовпів -
йду до тебе, а ти - у Києві
на одному з його горбів.

Ще не знаю - спішу за милістю
чи віддати забутий борг -
більше думаю, як би вилізти
на отой неприступний горб.

Бо у Києві-граді горбатому
вся електрика під травником
і дорога весь час сповзатиме
піді мною старим хідником...

осінь 2009

ПРОЙТИ ЖИТТЯ І ОЗИРНУТИСЬ

Пройти, добігти, промайнути,
Слід залишити і збагнути,
Що все ж таки не наслідив,
Не перебу́в – таки́ прожив

Свій часу шлях, з’я́ву єдину,
Що невблаганно мчить до сплину
Усе стрімкіш. Без вороття...
Й чи згадка там чи забуття

Ховається в байдужій млі
Й в кістках холодної землі
Та й нас ковтає, хто це знає...
Лиш Бог один – Він суд звершає.

Творити, жити, народити,
Дійти межі буття й прозріти
Що дихав, а не продихнýв,
Щось розпізнав – не зазирнув.

Щоб пустку стра́ху й марноти́
В ту мить останню не знайти
Як з краєм станеться зіткнутись,
Й булó б не прикро озирнутись.

Павло Гай-Нижник
28 вересня 2011 р.

Хвиля на каміння
Накидає пута.
Сонячне творіння-
Дівчинка розкута.
Соляні потоки
На щоках - не вада,
Це не перші кроки,
Це, скоріше, влада.
Знову сум вчорашній
Протіка в сьогодні.
Хто б повідав: нащо?-
Совісті голодній.
2011

Свячені яблука на Спаса
В корзині бабця принесла.
Та все в умі попова ряса,
Що – страх! – полатана була.

– Ото не мала вже досади
Селом пускати поговір, –
Це дід, потягши самосаду,
Відкашляв диму повен двір.

На призьбі тепло, як у грубці,
Про холод гадки ще нема.
Сидять собі старенькі вкупці,
А в очі дивиться – зима.

1995

Офіс штамп акциз рахунки скоби
Меркантильно
Смішно буржуа
А таких як ти давно не роблять
а таких як ти
уже нема
(Та котра шепоче смішки вітру
плачеться хто космосу в плече
вже не наша і чужа для світу
шизофреник кажуть...я про це)

Капітали варяться у злобі
Кроманьйонця тішить
капітал
Офіс штамп акциз рахунки скоби
а таких як ти
в "безпечний зал".

28.09.2011

Залишатися – звичка не Ваша,
Та і я нетутешня, мабуть.
Цю ідею, завчасно пропащу,
Журавлі на жалі рознесуть.

Нам зостануться білі півтіні,
На піску намальовані сном,
Та шматочки блакиті осінні,
Перетворені в тихий шансон.

Невагоме єднання потроху
Павутинкою час розірве –
Відчуття запізнілого кроку
Ненародженим рухом замре...

Згодом осінь немовби зумисно
Нагадає загубленим двом
Поцілунковий смак барбарису.
Але це буде дуже давно...
2011

Я – розлите під серцем вино,
коли протяг втамовуває стегна
й розривається настіж вікно
в порожнечу між нами таємну.

Так умів розуміти мене –
мов затримував сон у долонях.
І тяжіння зривалось земне,
пелюстками вклякало на скронях.

Бабське літо насподі небес
було теплим – мов тіло-у-тіло,
тільки вже обійму не тебе,
не того, що так довго хотіла.

2009

Ах, какой полыхал закат!
Кумачами луга алели.
Не касаясь травы, летят
По степям моих снов доселе


Скакуны, в облаках скользя
И сливаясь с горящим диском.
Тот, о ком и меж строк нельзя,
Был таким нереально близким


До озноба, до невпопад
Обронённого всуе слова.
Ах, какой полыхал закат!
Бессердечно, хмельно, бордово.


Отражался в глазах, струясь;
Пенясь, тёк по рукам и спинам.
Наших судеб сплеталась вязь
И тонула в ковре люпинном.


И я льнула, как рогоза,
Нежно, робко, листочком, стеблем.
В смоляных волосах роса
Затаилась остывшим пеплом.


Ласки, гривы, ветров парад -
Всё смешалось на суше бренной.
Ах, какой полыхал закат -
В пол-околицы, в пол-Вселенной.


2011 г.

вже далеко за північ, вже далеко до завтра
нерозбірливий час, що цю ніч не збудив
У високих Капатах попеліюча ватра
Ти туди не ходив

Споконвічний закон - хто хоч раз переступить
той назад повернутись не зможе ніяк
Залишився один між престолів і трупів
скам"янілий вояк

Хто приречений жити - той майбутнє не зрушить
той з землі не вірве мерзлий бій передсердь
І у спину нам дихає, в сутінках душить
вічна істина - смерть

Ти один з поміж тих, хто в освячену воду
Диких коней жене і полює на мить
Скільки треба століть для прозріння народу
що у генах болить?

Вже далеко за край перехилено келих
І святі не зійдуть, щоб дивитись на нас
У високих Карпатах хтось мереживо стелить
на порізаний час

Придумай мені покої,
В яких би усе збувалось.
Закриємось на підкову,
Від зайвих очей подалі.

Придумай мені фіранку
З моїх сподівань-мережив,
Щоб ранок змінився…ранком.
І пестив нас, і бентежив.

Придумай мені гостину,
Та тільки на дві персони.
Медовими і густими
Здадуться цілунки сонні.
2011

Не вмію прощатись, прощати не хочу;
Боюся кохати, кохаю не тих...
Щоранку еспрессо, експресія ночі,
І біль, як будильник, що знову затих.

Щоранку самотність, хоч натовп довкола,
І кава без цукру притуплює біль,
Щоранку в життя одиноко і кволо,
У фальш(він не соло)- до вен звідусіль.

Не вмію прощатись. бо всі вже в дорозі;
Не хочу прощати, бо винна сама.
Боюся кохати, бо зраду не в змозі
Згубити в собі навіть люта зима.

2011р.

Відтяв від хлібини скорину.
Зняв скальп – ніби з псевдо-індуса...
Забув, занехаяв, закинув –
оту, при якій не відбувся.

Від неї – і діти нелюбі,
хоч, звісно, невинна малеча…
А ночі із нею укупі –
зруйновані гнізда лелечі.

Вана терла стіл аж до скрипу –
а знов по вуглах замасніло…
Він пив нелюбов, доки випив –
а дна не дістать: не зміліло!..

Ой, кажуть неправду в народі:
мовляв, де ж були твої очі? -
Коли купував при нагоді…
Судити багато охочих.

Провину свою розуміє,
застряг у своєму ж капкані…
За вікнами темрява мліє.
Це ніч їхня спільна. Остання…



17.04.09.

Дивная осень, пора золотая!
Все в пурпуре и злате - краса.
Уходят позда в неведомые дали,
И березы уходят в себя...
2011г.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Треба лежати нерухомо на підлозі
І не боятись, що довкола павуки.
Ми біжимо, падемо по дорозі
Із нас сміються навіть будяки.

Не вимагаю бути привидом,
Чи плисти проти течії ріки.
Хочу спокійно, хитрим приладом
Читати тихо всі твої думки.

Ловити суть, тримати руки,
Хворіти голосом зболілої душі,
Ти любиш рай, я люблю муки,
Ми трохи рідні, але вже давно чужі.

Легше зректися себе, не міняючи правила,
І після сірого снігу любити зелену траву.
Я не грала в футбол, я лиш наївно так марила,
Малювала портрет із блакитних тіней на пару.

У шафі висіло зимове із шармом пальто.
На стіни дивилась і дихала праска,
А люди тікали, губились в смердючім метро,
І диким закінченням бавилась казка.

А літак, що летів, креслив обрії сили.
Довгі вії ховали на кінчиках цукор й сліди.
Навіть вовки у лісі на осінь не вили,
Дивились на небо, вдовольнялись шматочком скупої їди.

Мої слова лишились порохами на папері,
Дивились прямо і будили кілограм душі.
А серед ночі проганяли сон за двері,
Щоб підсвідомості зустрілись на межі.

Морозом гріла і лляна сорочка,
А капелюх ховав оманливі думки.
Він- блудний син, вона- забута дочка.
Так близько падають від дерева сливки.

Радіо кричало щось без розуму і тями.
На сковорідці грілись ще зелені огірки.
А поруч на стіні мозаїка із плями,
Розбита фотографія і завчені роки.

Ніч. Santa Justa. Простора зала.
Я зустрічаю її усюди.
Вона не любить старого сала.
Якщо не любить - і я не буду.

До чого сало? До теми, звісно.
Я тільки вчора із України.
І цього сала навіз до біса.
Та в цьому точно вона не винна.

Вона ні в чому уже не винна.
Така наївна й така далека!
Вона у серці - що Україна,
а в Україні - що той лелека!

У неї в домі усюди трави.
Та я не вхожий в її покої.
Я щось важливе в собі проґавив:
Як над собою наруґу скоїв.

До калганівки і кальвадосу
Я не підходжу, напевно, з місяць.
Бо алкоголю із мене досить!
Їм тільки сало. Мене це бісить.

За брак взаємин мені догана.
Місцевий потяг повзе повільно.
Вона не любить Марі Хуана.
Тому що горда. Тому що вільна.

Минають вірші у цім болоті,
У цій багнюці - у ойкумені...
Вона без крові, а я без плоті.
Різностатеві. Різноіменні.

Мільйон окрилених ілюзій:
У голові вирує кратер.
Не чародійка і не муза,
а я так хочу написати
тобі про казку не у небі.
Про дивних фей,єдинорогів
і не жебрачка і не леді,
а я послав у не дорогу,
до тебе щиро, не в конверті
несказаний не мемуар.
Ти не мисливець і не жертва...
А я далеко не казкар!!!

У голові вщухає кратер:
мікрон окрилених ілюзій,
не встиг тобі не дописати
і не коханці і не друзі!!!

24.09.2011

Душа – як вовк на ланцюгу –
Вже чує осінь.
Скляних судин червоний гул...
І рай – ось-ось він.

Тут яблунь сон і мамин борщ,
І пахне пісня.
Тополі готика... Собор
Хрестозалізний.

А лист зорі в дзеркальну гладь
Ставка... як в себе...
І крила кореню болять,
Бо звуть до себе.

Вогонь калиновий лицем
В туманній масці.
Під вітер котиться яйце,
Як в тій ще казці.

Одні потурчені слова,
Як хлібчик – інші.
У них я душу заховав –
І вийшли вірші.

Про все, що є, було кругом
І ще пробуде,
Складу в один прозорий том.
Хай мають люде...

Весняну осінь.
Пекло-рай,
Любов і пиво.

Ну а коли прийде пора –
То смерть красиву.

В периметре окна ноябрьская дрянь:
И дождь, метаемый свинцовым небом,
И снег, как мокрая салфетка,
Асфальт скрывает тонким слоем пепла.
Тумана тоненькая грань
Подшила улицы неровным кроем.
Ветер царапает дома свистящим воем.
Гуляя в примеси грязи,
Чреды событий подвожу итоги –
Сегодня я узнал, что у тебя есть муж…
От глубины холодных луж промокли ноги.

з театру тіней щойно, де нема
тебе ніде. зима ось-ось затужить.
адже, крім себе, час нікого дуже
не любить підпускати до керма.

проїздом, так. перебирала стос
залишених сяких-таких цидулок,
з яких давно буденним вітром здуло
смішні рядки амбітних барбарос.

за щоку – барбариску: не журись,
коли і ти нікого не застанеш.
мені - на потяг осені. останній
туди, де ще квітує барбарис.