сторінка кн. Малий мотлох - 1. сАм видав - 2000р.

Як літав у снах дитинства,
казали – «ростеш».
Чом же й нині собі снишся
літаючим теж?

І з яких таких закраїн
незнаних часів
відчуттями пам’ятаєш
полету мотив?

Ані крил тобі не треба,
не треба зусиль,
а лише нічного неба
та літепла хвиль

повітряних. Щоб легенько,
знечувшись землі,
мов кульбабина пір’їнка,
злетіти в імлі

і невисоко – на рівні
кленових верхів –
понестися понад рівні
квадрати дахів,

понад вулиці безлюдні
і вікна сліпі...
Буде в небі, як в безодні,
вільготно тобі.

Птахом у вікно горищне
влетиш на зорі,
і видіння опівнічне
до ранку згорить.

Та зринатиме у колі
буденних чуттів
чиста солоднеча волі –
полету мотив.

2003

***
здалеку бачу тебе
позаду лишаю тіло
лечу світлом
лечу думкою
лечу посмішкою
*

На полотні небеснім низько-низько
з’явився місяць в тиші голосів.
А срібло зір, начищене до блиску,
Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.
Вечірній смуток заливав міста,
де крізь вітрини пахли хризантеми,
та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго
вдивлялись ми і Ригель (Оріон).
тонули у ночі тополь шеренги
і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,
Немов метелик з лялечки торік.
І зникла назавжди… Любов наївну
Так довго я у серці ще беріг.

Вокзал. І до четвертої платформи
прибуде знову потяг. Як тоді.
Маренго лиш щільніше. Місяць повний.
І роки промайнули молоді.

скоро, скоро запахне ялинкою,
снігом вкриються всі дахи
і яблучний пиріг зі скоринкою
смакуватимуть дітлахи.
заграють в небі мільйони зірок-жаринок
і на якусь секунду зупиниться час,
щоб між серпантинів і мандаринок
ми змогли відшукати справжніх нас.

2011

Ти лиш поглянь: ось сонячне проміння
Скрутилось у спіраль – прозрінь коріння
Пророщує під захистком казковим,
Де маківка зела є тихим сховом,
Розчахнутим на всі чотири боки.
Наблизишся? Тихенько, крок за кроком,
Щоб ріжки не сховалися лякливо.
Дивись, яка краса… Хіба ж не диво?

а сніг не йшов і ти чогось не йшов
і стало якось гірко до безмов’я
сама собі здавалась чорним дном
з печаткою мовчання в чаші повній

в село до мами там де просто все
й вишневий сад не розгубив ще листя
де носом в пелену і зайченя несе
окрайчик хлібця й мушельки з намиста

в старім мішку все борсають страхи
анатомічні постріли у спину
якби ж ти хоч не був таким глухим
то взяв на плечі сім поразок синіх

якби ж ти розумівся в морі рим
чи віршем марив чи хворів віршами
та ти з туркменських золотих долин
вони усе життя ножем між нами

і ти не знав де ж липа шелестить
де рушники і лебеді на стінах
може тому летять із рим листи
на людський суд і осуд горобиний

а ти прийдеш пригорнеш та й мовчи
і я мовчу – хіба ж ти зрозумієш
як я така -
то скоро холоди
вповзуть у місто, наче білі змії.

Муравським шляхом повз рябі лани
Ми йшли в село, вколисане узліссям.
Прогіркло пахли перші полини.
Пливла десь пісня.

Котився день, травневий, молодий...
Спішили ми з порожніми саквами
До джерела - у світ Сковороди,
Вкарбований у незабудь віками.

Йшли у село, якому літ і літ,
Де у пошані хліб і добрий звичай,
Де кожна хата, як його криниця,
Замислившись, над вічністю стоїть.

Був день як день - звичайна середа,
Та ж у саду стрічав Сковорода!

А попід серцем незагорнуте дитя,
Чи вірш, чи щем такий сунично-свіжий…
І вже сама не знаю до пуття,
А лиш лечу, дзвеню, ламаю тишу.
Печалі зав’язь пророста крізь день,
Осіннє сонце втомлено-змарніле.
У сховках долі гобелен пісень
Барвисто-нотно огортає тіло.
Одна-єдина нить твого дзвінка
Змережить ніч або зітре надію.
Терпіння – дар, прокляття чи ріка,
Яку переплисти я не зумію?…

листопад 2011

VІІ
Одне лише тіло - уста шепотіли твої, -
Вигадливе тіло, до слів не складніших за стогін,
як Сін угорі, намовчи насолоди прибій,
і знову, і знову, і знов... - доки очі в імлі,
і нічка у груди, і я, неощадності воїн,
беру і беру, хай ні славу нести, ні жалі,
за взяту в цю ніч висоту двох розпук перемовин...

20ІІ

***
Юнацьких літ бурхливі переходи,
І зрілості моєї тихі води,
І мудрості глибоке джерело –
Усе впадає в океан свободи.

***
Моє життя, мов дерево гіллясте,
Голублять душу – і літа, і рясти.
Щодня свій сад я ревно бережу, –
Жар-птиця знову прилітає часто.
2009

я через твої помилки
замінила серце протезом.
я по тобі подихом,
а ти по мені лезом.
2011

Світ великий неначе театр ляльок
Кружляють довкола світські левиці
Мрію залишитись тут наодинці
Коли не буде тут більше ляльок

Але все то бажання, але все то пусте
Кидаю у простір тяжкі зітхання
Втомився слати усім привітання
Й серце втомилось, заслабло пусте

Скільки вже можуть кружляти левиці
Безсилим ягням почуваю себе
Навкого кралі, не бачу тебе
Невже розідрали тії кляті вовчиці?

Лишився я сам серед пліток...
У світі, що мовби театр ляльок...

2011

Багато крові небува
Як небува багато болю
Паде знесилена вдова
В могилу разом із тобою

Не б'ється серце схолодніле
Не зрушаться твої вуста
Не мучить нУтро зголодніле
Вже все одно. І світ-мара

Як заспівають треті півні
На небо побіжить душа
Як відспівають упокійні
Відчиняться святі врата

І позабудеш ким ти був
Забудеш те, що написав
Забудеш все, що не забув
І те, що вірно пам'ятав.

Бо вже помер, а ми живі
Тому ще й маєм пам'ятати
Усі слова, усі пісні
Що гарно вміли вигравати

Як помремо, то не суди
Дасть Бог зустрінемось у раї
Тож нас там, друже, підожди,
Дай час, най серце догниває.

2011

Я так злетіти хотів
А мені відрізали крила
Не понесе вітрів
Нестримная сила
Й буду лежати
Мов гусак убитий до столу
Буду вмирати
Бо відібрали свободу
Якби ж мої крила
Зуміли ізнов відрости
Узріли би що є сила
Птаху вільним небом нести
Та не бути тому
Бо не виростуть ізнова крила
Потонулому кораблю
Більш не здійняти вітрила

2011

багряна борозна – зорали небо
на вітер-часовій
минає осінь
впокоєна земля гортає требник
передзимового
хрипоголосся

за смітником невиспані ворони
вишукують
бодай ласкаве слово
а у повітрі
зимно й монотонно
гойдається
голодна колискова

ти - моя алебастрово-біла скульптура,
у повен зріст і без права на хід,
я смакую твою стовідсоткову крихкість
і свою стовідсоткову хіть.
може,
подих вдихну із вином із гранатових зерен
чи зоставлю сліди розпашілих долонь.
може, ні, розмалюю, розпишу
чи зітру і розвію, як пил.
або,
у храмі душі залишу чистотою на спомин,
як зразок,
як початок,
як перший твій вихід у світ...
чоловік, ненаповнений, мною -
чистий келих...
прокидаюсь і йду, як завжди, обеззброєно йду за тобою
2011

не замести сліди рудим хвостом лисиці
під ним і людська кров й колишній листопад
людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
де праці чорний хліб й солодкий виноград
розділить чесно пломінка правиця

все що було колись лягло пластом на дно
вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
те що боронить мить - медове кредо літа
у місячних провулках земна доріжка світла
що зайченям стрибне в розчинене вікно

не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
шипшинова любов на все життя жіночна
розкидає слова як первородний гріх

На лезі блискавки світанок,
на списах грому – небозвід.
Навіщо раптом наостанок
од страху в щелепи боліт?..
Слова останні світлячками,
що, не умерши, неживі,
і кожен порух – наче камінь,
і сміх вогнем на тятиві.
І соло вітру на стеблині,
і чола дзвонів на вітрах,
і ми, давно вже не єдині
в жагучім гурмищі мурах.
2011р

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Пародія

І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.

А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!

Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.

Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”


3.12.11

сторінка кн. Малий мотлох-3 сАм видав - 2011р.

Ваш оцей брехливий поцілунок
Навіть думки доброї не вартий!
Не пишіть його собі в рахунок,
Він – кінець з початком на фальстарті.

Повз вуста – до лоба – подорожній.
Так цілують морок потойбічний…
Тягнете емоцій віз порожній,
І на мить цим фактом я пригнічена.

А здолавши шлях такий далекий
Та спустившись з лоба-хмарочоса,
Дражните, як лиску той лелека:
У глибокий глек – коротким носом.

Поцілунок ваш – такий правдивий,
І ви сам - увесь такий «порядний»!
Бо нема кохання і в помині,
Хоч його і вигадать не складно…

6.09.1998.

Не то чтобы внешне совсем ой-ля-ля,
Сидели на лавочке три короля.
Решили они, ожидая обеда:
Пусть каждый своё сформулирует кредо.

Один распинался - и голос был сладок:
В любимой стране наведу я порядок.
Налоги? Налоги уменьшу на треть.
Соседей заставлю тихонько сидеть.

Другой им: долой обветшалые нормы!
Пора в королевстве затеять реформы.
Теперь не для галочки, не для гламура
Наладим торговлю, затеплим культуру.
Больницы и школы продвинем вперёд,
Чтоб жил и работал счастливый народ.

В среде королей красноречье - не диво.
Они говорили свежо и красиво.
И двое втроём углубляться в слова
Уж были готовы не час и не два,
Но третий взмахнул обречённо рукою:
"Я просто народ мой оставлю в покое".


2011

І знову чую кроки...кроки...кроки...
Вони відлунюють у тиші з болем,
Немов загублені тобою роки,
Несуться тихим перекотиполем.

Вони крізь морок дихають минулим,
Гортають днів прожиті сторінки...
І знову кроки спокій сколихнули,
Торкнули душу спогадом гірким...

18.11.2011р.

О ряд от единицы до пяти!
Во мне ты вновь сомнения заронишь.
Мой мальчик, мой царевич, мой звереныш,
не доверяйся этому пути!

Душа твоя звериная чиста.
Она наивна и несовременна.
Длина твоих ушей несоразмерна
внезапной лаконичности хвоста.

О заюшка, ужасен жребий твой!
Меня твоя доверчивость пугает.
Зачем высокий лучник выбегает
из будки с газированной водой?

Груба его неправая ладонь,
несущая надменно сковородку.
С усмешкою, присущей скомороху,
он говорит: – В огонь его, в огонь!

О, не ступай за грань сковороды,
чтоб шкурка твоя добрая шипела,
в печальных очертаниях Шопена
приобретая видимость еды!

Скорей на дачу, к долгому труду!
Там, отвергая праздность и забаву,
из хлопьев снега вылепим мы бабу
и нарисуем домик и трубу.

Ты побежишь раздетым по двору,
но я не упрекну тебя ни словом.
Я стану говорить старинным слогом, –
иди ко мне, играй со мной в игру!

1969

Я слышал, и не раз, такое мнение –
С годами, мол, приходит поумнение.
Я с этим согласиться не могу.
Я знаю их, день ото дня умнеющих,
уже сказать по-детски не умеющих
простое человечное «агу»!

Есть в поумненье скрытый дух келейности,
елейности и даже бармалейности
с легчайшим даже привкусом грешка.
В нем не хватает детской простодушности
и этой милой мухоцокотушности,
что, скажем, есть у Пети-петушка.

Пускай они читают книги, умники –
я буду с теми, кто играет в кубики.
Да, мне они понятней и милей,
бесхитростные детские манежики,
чем эти поумневшие мошенники,
кичащиеся умностью своей.

Пускай с Гомером станем мы погодками –
не разлучусь ни с детскими колготками,
ни с памятью о первом киселе.
Мне потому и счастливо, и празднично,
что так по-детски елочно и прянично
зайчиха-глупость ходит по земле.

Люблю, придя в жилье свое высотное,
открыть свое окошко невысокое,
чтобы увидеть снова и опять,
как меж пивными и кафе-молочными,
где шляются джинсовые молодчики,
она выходит тоже погулять.

Зайчиха-глупость – мудрое животное.
В ней что-то есть безмерно животворное,
способное лишь душу укрепить.
И как бы ум, охотничек прославленный,
ни целился рукой своей расслабленной –
ему мою зайчиху не убить.

Когда, не вняв ни Мастеру, ни Воланду,
лечу через Калугу или Вологду
на материк какой-нибудь другой –
не расстаюсь ни с курочкою Рябою,
ни с дедом и, тем более, ни с бабою,
с любимой моей бабою Ягой.

Уставший от фигурного катания,
от долгого недетского питания,
я говорю вам детским языком:
не бойтесь этой псевдокарабасности,
пока я жив – зайчиха в безопасности,
клянусь ацидофильным молоком!

1969

В Москве меня не прописывали.
Загород мне не прописывали.

...Поселюсь в лесопарковой зоне.
Постелюсь на зелёном газоне.

Книжку выну. Не книжку чековую,
а хорошую книжку Чехова.

Чехов - мой любимый писатель.
Он весёлый очень писатель.

Я "Крыжовник" перечитаю.
Его многим предпочитаю.

А потом усну в тишине.
Сон хороший приснится мне.

Будто я лежу молодой
под Москвой на передовой.

Никакой у меня обиды.
Два дружка у меня убиты.

Я один остаюсь в траншее.
Одному мне ещё страшнее.

Одна мысль у меня в мозгу:
не пущу я врага в Москву.

За спиною она, любимая.
Спи, Москва моя! Спи, любимая!

1962

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Висот лазурні манускрипти
Згорнула осінь золота,
Та не спиняє грудень - митник
Блаженні в Господі літа.

Морзянка з бору долинає,
Горби звітують і яри
Про відлетілі птичі зграї,
І сумно, - що й не говори.

Риплять вночі гілки дубові
На нот мінорній висоті ,
Альтами мерлої любові
Гучать печальні рипи ті.

Черкає прописом морозу
На склі грядущий рік пролог,
І млою висне в небі лозунг:
Що буде далі – знає Бог.

02.12.11.

Соняшник - золото сонця й вугілля над надрами.
Спалахом зірки й пшеничний хизується сніп.
Бобик... Рослина, що сходить під вищими "татрами",
чуючи часто від інших зневажливе "біб!"

Видертись складно на сяючі золотом промені -
от і доводиться дихати присмерки-дні.
Витягти квітку (не схожу на обрії зморені,
квітку, подібну до лілії) зможе чи ні?

"Біб", а наповнити кучері літньої "зачіски"
сонцеголових з оголеним знизу стеблом!
Зовнішньо бобик не тішить охоплених натиском,
будучи осторонь золота вічним зелом.

Він і без "спалаху" не поступається радістю
сонячній посмішці велетнів листу й стебла.
Квіткою світла він стримує золото старості,
не відбираючи цим анітрохи тепла.


3.12.2011

Осінь...
Дерева покажуть
Свої таємниці
Людям.

Осінь...
Люди відкриють
Свої таємниці
Небу.

Осінь...
Небо сховає
Свої таємниці
Снігом.

Пишу вірші, шукаючи натхнення
В поетів і минулого, і сьогодення.
А пишучи згадаю всі дилеми,
Спірні питання, дискусійні теми.

Писатиму про свої почуття,
І передам в словах своє серцебиття,
Щоб хтось, недочитавши мій сонет,
Із запалом сказав: "Росте новий поет!"

20.11.2011р.

Побачити щось непримітне у карнавалі яскравих подій.
Впіймати за хвіст сміх і витівки моїх шалених
кольорових мрій.
Розчути шепіт думки крізь шум життя повсюди.
Вдихнути щастя аромат на повні груди.
Впізнати прекрасне серед шаблонних облич.
Згадати твій голос неважко, ти просто поклич.

03.05.2011р.

Ти знаєш, а пробачити можливо все:
Брехню, ненависть, заздрість, навіть зраду.
Хтозна, куди тебе образа занесе,
Але прощення зразу принесе розраду.

Лише пробачити і відпустити біль,
Знайшовши в собі силу й волю.
І викинути з серця гніву хміль,
Щоб не отруював життя і долю.

11.11.2011р.

Я не знаю, чи надовго ми навіки
І як довго пахнуть медом мертві квіти,
Скільки ще ловитиму амура стріли,
Від останньої я ледь-ледь не зімліла.
Все частіше розриваю нитку навпіл,
Все гіркіші сьози стали... Зорі гаснуть...
Поливаю смутком стомлені долоні,
Але "я кохаю" лиш гуде у скронях.

Клекоче смуток на долонях
Брудними каплями дощу...
Тримати більш тебе не смію -
Як птаху в небо відпущу...
Щемить нестерпно в грудях серце,
Вогнем тріскучим догора...
Відкрию очі завтра вранці -
Кліп-кліп... Ти де? Тебе нема...

Іде мовчазний мандрівник,
До темності світу не звик.
Веде його страж суховій,
З країни вертаються мрій.
«Я - сам, тепер сам, тепер сам.
Для долі своєї став пан».
І скраплене жалем лице…
За що йому, Боже, таке ?

Хода розсікає туман,
Розвіює біль свіжих ран.
І постать сутула, сумна.
Ось знов набігає сльоза.
«Ти мій, тільки мій, тільки мій.
Єдиний, коханий… Зумій…»
Прокручує пам’ять німа
Останні почуті слова.

Розлуки схиляє тягар.
Без неба, без сонця, без хмар.
Все важчає, важчає крок.
Сліди замітає пісок.
«Згадай про найкращий свій день,
Як небо співало пісень.
Як взявшись за руки ви йшли
В незвідані щастю світи».

***
Зникає чужий мандрівник.
До темності світу не звик.
Позаду йде страж суховій,
В країну вертаються мрій.
….

Лілеї літа плеканий бутон
Лоскоче пелюстками поцілунків,
Малюнками відтворюючи тон
Статистики невипитого трунку.

І хоче ще, і хоче знову ще
Купати в Тисі тисячу акордів
Акупунктури чистих партитур,
Торкаючи нестримно теплий обрій

І рій думок. І струмінь почуттів…
Тілами туго напнуті вітрила.
Відкрила все і всю себе несе
Твого єства непереборна сила.

Спокуслива есенція очей,
Глибінь ріки, що кроком-другим далі...
Віддалено відвідую ночей
Тобою ненаповнені скрижалі.


2005

Всю ніч я гірко плакав уві сні,
З Червоної не вилетівши книги.
Ті сторінки були, мов кам’яні,
Важкі й холодні, мов лютневі криги.

Здалось мені, що зупинився час,
Душа кричала, та не чули крику.

А їй не вистачало, люди, вас...
Кому ж віддам любов оцю велику?

Лягла на серце світанкова рань,
І почуття ці зрілі і високі.
Бо сяє Слова золотиста грань,
Чекає світ Спасителя й Пророка.

Його нема… І не готова путь.
Чи буде хтось Його тут зустрічати?

І ті, що Йому душі віддадуть,
Довіку не зазнають болю втрати.

Заміжня жінка (щастя повний жбан!..)
несе на собі статус, як корону…
Коромислом – сивушно-сивий пан:
заснув картуз на нетверезій скроні.

Заміжня жінка (щастя кухоль вщерть!..)
перед людьми cтарається не гнутись,
а зашморг його рук синці натер…
Вона ж встигає ще й і усміхнутись!

Заміжня жінка (щастя вже цебро!..)
так гідно нелегкий свій шлях долає:
веде, несе і тягне те “добро”…
Вона ж його таки давно кохає!


14.01.2005.

Ні за чим не каюся, не жалію
те що мусить - станеться поза нами
докоряти долі за безнадію
втраченої осені під ногами

все, що залишилось - шукати відстані
рахувати кроки, глибоко дихати
заглядати в очі холодній істині
і нікого у душу собі не кликати

світло світові. світло падає
вириваю те світло собі з грудей
хай хтось інший небесне в мені вигадує
вчитимусь небесному від людей

отже морока ходити по колу містерій
містер індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулиш як вату до ранки
права не маєш забути про честь і осанку
рвешся у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вечора до безодні
совість облизують нишком персидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Ти бачив діву на скалі
В уборі білім над валами
Коли, яріючи у млі,
Стихія грала з берегами,
І промінь блискавки вдягав
Її у сяйво знову й знову
І вітер бився і літав
З її розгонистим покровом ?
Прекрасне море в бурній млі
І небо в глянці без лазурі;
Та вір , що діва на скалі
Чудніша хвиль, небес і бурі.

2011

Как он красив! Как слепяще-беспечно юн!
Плеч белизны моих робко коснется взором –
Шелк палантина, скользя меж горячих дюн,
Вдруг упадет – и прохлада укроет горы.

Где тот огонь, где тот дерзкий тот, денный зной?
Лавой остынет под бровью иссиня-черной.
Негой чарующей, пурпуром надо мной
Дивный закат золотые расплещет волны.

Как устоять, когда нежен лучей соблазн?
Как не поддаться умелому искушенью?
Лишь не раскрою загадку зеленых глаз –
Горькую грусть с пеленою дождей осенних.

Бриз неизбежно сорвет на губах ответ,
Вдаль улетая за гаснущий блик зарницы.
Рядом с тобою мне снова семнадцать лет,
Как же приятно опять без ума влюбиться!

Мы пойдём гулять по крышам,
Поднимаясь выше, выше!
Мы подружимся с луной,
А потом пойдём домой!
Ночью нам легко гулять,
Звёзды с неба доставать!
Для друзей и для себя,
И немножко для тебя!
Звёздочку для папы,
Звёздочку для мамы,
Звёздочку соседу Коле,
Звёздочку подружке Оле,
Не забудем о Серёжке,
Подставляй скорей ладошки!
И давай заранее
Загадывай желание!
Завтра ночью мы опять
Звёзды будем собирать!

Хтось з небом не встиг підписати контракт
І в п’єсі життя затягнувся антракт
Неспокій чекання – тривога, терпіння,
А може ця тиша приносить прозріння

Й осмислення сенсу, мети існування
Аби подолати непевність, вагання,
Щоб сіяти віру – духовне насіння,
Щоб в небо дивитись й просити спасіння


2010р.

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Стоїть осінь, зовсім нага,
До любові в неї снага,
Поскидала всі сорочки,
Та й прогулюється вбочки.

Порубків до себе кличе,
Ждано чайкою кигиче,
Мимо сонячних прогноз,
Притулився Дід Мороз.

Приголубив свою кралю,
Понавішував кришталю,
Шепотів їй білі сни,
Ми з тобою - до весни!