інколи ангели плачуть від людської зневіри
їхні сльози так довго летять нам під ноги
що стають маленькими розпеченими сонцями
ангели старанно поливають сонячне насіння
воно проростає кульбабами
з тягучими слізьми в судинах замість крові
інколи вони повертають нам віру але завжди
залишають на молитовно складених долонях
слізний слід від свого стебла
він не змивається довго-довго
коли сльози-кульбаби повернули планеті
всю радість і наснагу своїх
трошки згірклих сонячних променів вони хочуть
знову злетіти до ангелів
від людського подиху або силкування вітру
розправляються
їхні безбарвні крила
і несе їх повітря
і ангели довго потім не плачуть

червень, 2006

життя її було соняхом
до неба здіймалося
сонцю пелюстки позичало
щоби могло воно
землю пестити
коли променів бракуватиме
насіння днів теребила
вилущувала зернинки
печаті цілунків ставила
духом почуттів живила
щедро словами поливаючи
а вони
розколисані музикою дня
у вірші запліталися

прокотилося сонце
канатом обрію
у темряві ночі втопилося
лушпиння днів
холодний вітер підхопив
у пустку розвіяв
а слова
мокро і солоно
потекли по її обличчю
на самотні пальці капаючи
віршами ненаписаними

а життя її було соняхом...

вовки шматують сонце
а сонце пише мріє про любов
(розкіш славу розуміння анжеліну джолі)
сонце вмивається хлорованою водою
(слізьми потом лосьйоном для обличчя)
сонце нидіє в офісі
(класі аудиторії шахті інтернет(і) магазині)
сонце не танцює трайбл
не грає на табла
не зашибає бабла
не вирішує траблів
наступає на граблі
сонце

гей сонце
дай відсіч вовкам
(в пику хулігану секс хлопцю всім перцю)

гей сонце
життя тебе минає
(підминає підкорює впокорює)
життя пропливає повз тебе
(повз мене повз нас)
гей сонце
ти судомо вчепилося в берег руками
(зубами звичками)
гей сонце
тебе шарпає ти захлинаєшся

гей сонце
просто відпусти
відпусти себе
випростай проміння
(плечі почуття)
випростай
чуєш?
сонце...

27.04.2010

Знати таємниці всесвіту – ніби прожити
Тисячу життів. Залишити одну –
Від еліксиру молодості сп’яніти.

Жодної відповіді – наче
Народжений в пляшці метелик.
Як притягує слово «ніколи»!

Шкідлива звичка – чаювати
Водночас зі ста горнят. Тільки в одному
Вушко ще поки ціле.

Наскрізь. Прочинені вікна і двері.
Перетяг в кімнаті. Обережно,
Застудиш душу свою.

З розмаїття весни
Найдухмяніше пахне вишня -
Спекотного літа
Її смак буде
Схожий на мої почуття.

Фіалка і первоцвіт
Квітнуть нарізно і одночасно:
Їй - затінок, сонце - для нього.

Я бачила махаона.
Духмяно цвіла алича
І вітер весняний з мріями разом
Зірвав із гілля
Метелика і пелюстки.

Хочу заблукати з тобою в хмарах,
що не прагнуть стати дощем,
прогулятися безмежжям,
де горизонт -
лінія дискретного туману,
а перспектива
не здатна досягнути крапки
в собі...
Нехай це Місто
само п’є свою цикуту
пухлими губами галасливого натовпу...
Ми ще повернемось.
Я волів би зробити місток
над "прірвою для вільних людей"
з кожного, хто претендує на ім’я
Надлюдини,
не будучи здатним навіть
стати повноцінною потворою...
Вони ідуть: позаду і назустріч,
намагаються -
підставити ногу,
дихнути в обличчя,
лизнути руку...
Діогене! Мерщій дай мені
свою палицю -
буде на що опертися
в калюжах слизьких поглядів...
Ми вирушаємо в Нікуди,
Завтра або Ніколи,
щоб там придумати світ,
заселити його мріями,
подарувати їм Безіменність
і Свободу...
А на сьомий день відпочинемо,
запросимо друзів,
посміємося разом над химерами
власних творінь,
пригадаємо пісню старого Часу,
у якій приспівом була
дурнувата посмішка крокодила,
що любив сперечатися з Гераклітом,
а потім ми втечемо в темряву
твоїх повік...
Чуєш?
Давай заблукаємо в дощі,
що не має ніякого стосунку
до Осені,
що ніколи не стане снігом,
що падатиме в безмежжі
десь з-під сонця...
Я люблю це Місто,
поки в ньому є ти,
така, що його не любить...
Що це? Ранок?
Заплющ очі.
Ніч.
Ранок. Ніч. Ранок. Ніч. Ранок. Ніч.
Ой! Котра година?
П’ять хвилин до часу,
поки про нас згадають...

Зануда ти, Місто!

1997-99

не бійся у світло своє увійти
воно ж
покликом твоїм освячене

моя любов
що виросла з Господньої долоні
дорогу тобі прокладе
вона обережна і делікатна
як ангельський подих
і сильна як промінь воскресіння
що шкаралупу аду пробиває

візьми її
вона другом вірним
засіватиме твої сліди
іконами спогадів
більших від людської пам'яті

вона музикантом
ноти акомпанементу
малюватиме в літургії
твого серця

вона смолоскипом
темряву гріха розбиватиме

вона фундаментом
міцним стоятиме
у храмі твоєї Тайни

не бійся
бо
ця любов
з Господньої долоні
виросла

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Мені кажуть, що доля жорстоко сміється над нами,
Що вона нам не дарує нічого, але обіцяє все.
Здається, що щастя так доступно,
І тягнуть руку - і опиняються в дурнях
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Але хто ж, хто мені сказав, що завжди любив мене?
Не можу згадати, це було пізно вночі,
Я знову чую голос, але риси обличчя розпливаються,
«Він вас любить, це секрет, не кажіть йому, що я вам це сказав»
Бачиш, дехто мені сказав ...

... Що ти мене любив, мені про тебе точно сказали ...
... Що ти мене любив, чи можливо це? ..

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Чарівно ходиш по подіуму
Змушуючи тримати погляд на тобі.
Щось схоже на впевненість з тобою,
Хоча, ні, - воно в тобі.
Я не знаю як тебе звати,
Але повір, я хочу тільки це знати!

Модель шоу-бізу,
Цей малий вірш
Я присвячую тобі.

19 лютого 2010 року Божого

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, Боже, обтяти пуповину залежності

від тютюну та її найніжнішого погляду;

дай, Боже, сили любити її таку…

гірку та солодку, нічну і вранішню

взимку і влітку, щовесни і щоосені;

дай, Боже, їй сили любити мене

такого звичайного і слабкого

немов трава, що чекає на сонце;

дай, Боже, дочекатися на її посмішку

в кінці довгого тунелю…

дай, Боже, зачекати на неї

біля райських воріт.

2010

Радісне сонце на небі,
Сумніви й страх у голові.
Боюся я, боюсь, що мене
Ти зупиниш.
Боюся, що давня мрія не здійсниться.
Боюся правди про відповідальність.

Наплічник зібрав,
Квиток заховав,
Їжу купую,-
Завтра писатиму "па-па".

2010

а о 6 ранку рвуться простирадла, сорочки і ілюзії
а о 6 ранку роздираються перетинки і динаміки.
а о 6 ранку,а о 6 ранку...
а о 7 ранку ти йдеш безладна, чужа і замучена.
а люди у транспорті пишуть денні графіки.
а о 7 ранку...це ж о 7 ранку!!!
і кроки сотень таких,як ти
різниця, хіба шо, колір ваших очей.
ти - такая, як вони.вони, власне, ти.
витирають паркети, граніти й асфальти.
у їх подушках сльози безсонних ночей.
плачуть усі. тихо чи голосно.без винятків.
а у всіх покинутих будинках часом горить світло.
часом вони стають у нагоді.
чуєш, навіть ті,що майже зруйновані!
і твоїй душі час від часу буває доить тепло,
часом хтось заходить перечекати негоду.
час від часу, раз на пів року.
а о 2 по півночі приходить єдиний і незмінний
а о 2 по півночі цілує і латає твої рани.
а о 2 ночі...це ж о 2 ночі!!!
та й він не витримує, і б"є ляпас неодмінно
і виправдовується дощем, і благає правди
з 3 ночі до 5 ранку.
просить пробачення і змиває твій бруд сльозами
тільки він тебе кохає, він нехтує своїми снами.
тільки вітер...один лиш холодний вітер.
і заганяє тебе холодними обіймами і ліжко,
цілує у губи,у руки й у скроні ніжно.
а вже 6 ранку, вже знов 6 ранку...

2010

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у серці
але забуваємо
що серце є любові домом
де всі двері і вікна відчинені
де стіни співають пісню серцю
а воно на пальчиках легко танцює
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у головах
тоді всі запитують
чому на вулицях так багато
розквітлих тюльпанів бродить
очі їхні блищать як зорі Єгипту
а вуста червоні наче схід Сонця
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у словах
закопуємо їх
у городах власних душ
тоді плодоносять віршами
висушені на шпильках думки
а мудрість всміхається ласкаво
і любові добре так

В старих дзеркалах
полів невідкритого космосу
променяться, мерехтять та сутеніють
айсберги часу й тріщини простору
крізь крижані гейзери Енцеладу.

Угору, вкрите памороззю слів, світло
підноситься Землі карколомною гіпотезою,
вигадкою вулканів, химерою пари.

Тож небо, окільцьоване математикою
смугастої думки розсудливого Сатурна,
гримає на ці струмені
зимовими радіохвилями.

Але фантазії безоднями
по осях координатних розповзаються.

Ламають кардіограмами дахів
обрії міст, у гейзерах вигаданих
та й заселених заметами і хуртовинами,
де, щоб поцілуватись з вітрами сивими,
трохи сором‘язливо встають навшпиньки сосни і ліхтарі.

Хай під снігом десь достигають вже райдуги,
їх не дочекавшись, вітри закрутисто втікають
всесвітами
і лиш провулки їм вслід махають поворотами.

Кожна сніжинка марить гейзером,
хоч скафандрами пам‘ятників
люди відокремлені від енцеладових мрій,
де, в відлисках звуків слухаючи промені,
хтось, лобом припавши до шибки,
вивчає епіцентр ночі.

Кожна сніжинка то є зореліт
в епіцентрі… центрі…
опівнічної цивілізації.
Пружно б‘ють куранти:
старт… старт… стартуємо…
І тонка крижина шибки трощиться на друзки,
й хтось кричить та пада
усім своїм тілом в чорний океан таїни,
вибухнувши планет бульбами.

В його глибині намоклий одяг тіл зриваємо,
аби у безвісті не потонути
під здибленою інопланетною кригою,
яка кристалами вростає в серце.

Здіймаємось крізь луну небозламів
аж до поверхні, щоб зробити сонця ковток,
і от зірками стікає космос по шкірі,
легені кришаться на сніг альвеол,
подихами стають гейзери Енцеладу.

На морозі з роту йде пара
і твоє дихання
втікає в моє крізь поцілунок,
а увесь світ, місяці, сонця, будинки, пахнуть парфумами
й місто фантазує вогником таксі…
Чи у небі супутника штучного світлячком?

Я стіна, назустріч вітру пливу себе я знайду... Ніщо не зламає, звук тепла лунає ... Серце - барабан... В голові дурман, піду покурю, за стіною знайду ту одну, сонце плаче - тіло дрижить ... запамятаю цю мить, свобода одна - вибору більше нема...Ні завжди є, що вибирати .. Мені на все це наплювати... Я стіна -- на зустріч долі біжу -- знайду ту одну ..Біжу її дожену, музика тихо мелодію свою навіває, вона то там, то тут ніхто точно не знає.. навіщо тобі всеодно наплювати ...знання - це сила,а тобі цього не знати кого збирась я догнати...

твоє волосся мало
всі шанси стати
справжнім канонізатором
у жанрі перфекцій а доти
чи то пак до тепер
ховає так хитро й втаємничено
відлуння ворожінь надзеркальних
комусь наснилася
корова
в подобі крокодила
комусь
ерекція застінних голосів
мені вбачалася розгорнута долоня
завершена зап’ястком
на місці дотику
на обідку горнятка
відкрита долоня
з розчепіреними фалангами
під пасмами твого
брунатного погляду

колись ми намагалися вчувати
коліщатка дощовості
на паралельних радіохвилях
колись ми вміли
на будь-яке чи будь-чиє невдоволення
відповідати посмішкою язикатою
колись і твоє волосся
фліртувало значно впевненіше
довелося цю ролю
віддати долоням
можливо вони не настільки граційні
але принаймні пам'ять у них краща

троє одночасних чоловіків
одночасно рефлексують
троє різних чоловіків
одночасно важливі
троє флективних чоловіків
одночасно зраджують власній формі
троє вільних чоловіків
одночасно потрапляють у пастку
троє залежних чоловіків
одночасно визнають власну залежність
але звички не кидають
троє закоханих чоловіків
тимчасово мають одне тіло
одне тимчасове тіло
однієї тимчасової жінки

Суспільство первісне давно жило
Історію й культуру свою творило
мораль завжди існувала і буде існувати,
тож місце між людьми, вона у всі епохи буде мати
Дикунство, варварство, цивілізація
Усе це про людей як певну нвцію
Людина це така тварина, якій властиво пізнавати
у руках своїх усе тримати
Світ не стоїть на місці,
людина крутиться неначе в тісті
Від первісних форм суспільства аж до класових утворень
в історії, це було без усіляких спотворень
суспільство жило, розвивалось і навчалось,
для прикладу на раси поділялось
Усьому є і буде причина
від неандерталця до розумної людини,
так розвивалась та сама людина
В епоху мезоліту починають люди по-різному триндіти
мовою почали люди панувати, язики до скону чесати
Людині ніколи на місці не сиділось,
кудись мігрувати їй завжди хотілось
Суспільство навіть і не зчулось як
швидко деференціація мов відбулась
Мова зявилась, слово прийшло
Для цього люди винайшли письмо
Писати, малювати суспільство почало
Усе, що бачило воно виражало
Від матріархату до патріархату община розвивалась
Роль чоловіка усе більшою здавалась
Неандертальці, а таке робили
Мегалітичні споруди вони створили

Собі брешу (та розумію – марно),
що ми спимо,
що то все нереально.
Що я несправжня.
І несправжній ти.
Тому що ми спимо.
Ми уві сні.

Торкаючись земних повік руками,
Я бачу сни, в яких усе насправді,
В яких ролей не граємо зухвало,
А живемо.
Такий прекрасний сон!!!

І ти щасливий був!
Я з того так раділа,
Бо ти сміявся.
Ти щасливий був…
Я сивину ховати перестала.
І зморшок не боялася у кутиках очей.
Трималися за руки.
Торкалися вустами.
Стояли на колінах на заході епох.

І я така щаслива,
Що Всесвіт був із нами,
Що ти мене тримався,
Що ти згорав думками…

Та я прокинусь вранці…
Піду у сіре місто
Ногами лоскотати асфальтний бруд доріг.
І ти мене не зможеш
Так просто тут тримати,
Де я жива вже ледве,
Де я не бачу снів…

І жити тут обридло.
І бути тут обридло.
Вмирати тут обридло.
Бо то несправжній ти!!!
Верни мій сон, коханий,
Де ти був чистий ранок,
Де ти був тихий легіт,
А я була вода.
Де я світилась росами
Над свіжими покосами,
Де я вмивала сонечко,
Де я була жива.
18.04.2010

Кричить душа за народ мій,
Який знищували служителі сатани.
Але Бог зберіг його.
Забили на право життя;
"Знищити їх",- це була їхня ціль.
Але ми живемо
І житимемо доти,
Доки Бог нам призначив.

2009

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Багато, що минає повз вас вам здається немов би ви стоїте на місці ваш світ завмер невпинно на місці, а життя бурно циркулює десь навколо , але тільки у вашому всесвіті повна тиша ..Рух подій давно зупинився втратив свою значущість. Та все це лише обман , тільки ви самі є якорем свого щастя ... Проблеми , недоліки ..втрати вибивають вчергове з колії... у вашій душі грає мелодія піаніно..Та ніколи ніщо не закінчується..Я пробую вчергове помиляюсь, але я не оглядаюсь назад навіщо , я просто торую свій шлях у світле майбутнє

комбінація цифр
як лотерейний білет
як код замка
зайнято…
зайнята?
справами, кимось
чи сама собою?
найнестерпніший вид гудка
краще вже знати
що по той бік дроту нікого нема

2010

О рождении нового Альбома.

Ансамбль вообщем, пол мужской,
Мужчина, выносить ребёнка?...
Троеточий запас, эпитетов не передаст.
Но вот бывает иногда приходит пора,
Работа до рвоты, выносит ребёнка,
Мгновенье рожденья, это лишь восхищенье,
Волнение долгий и трудный процесс,
Для нас лишь мгновенье, оно здесь и сейчас.
Ребёнок по слухам, это просто…
Троеточий запас, эпитетов всех не передаст.
Альбом иль пластинка, пол не понять,
Он будет представлен, и мы будем решать,
Стоит ли завтра его покупать,
И сможет ли группа названье своё оправдать,
Диверсию сделать, и нас всех взорвать,
Ребёнком, маньяком, это просто…
Троеточий запас, эпитетов не передаст.

Группа «Диверсанты» 28.04.7518 года (2010) в АРТ Клубе «44» город Киев представляет свой новый альбом «ЭТО ПОЛНЫЙ…»

Прославимо ж вільну працю!
Не ту, що зводила піраміди,
Не ту, що мурувала акведуки
Римських водогонів.
Прославимо вільну працю,
Плоди якої –
Чепурні мазанки,
Охайні вишневі дерева,
Ікони в сільських церквах.
Прославимо працю пращурів,
Що залишили нам
Не стіни й рови фортець.
А дивовижний краєвид
З осокорами та ставками.

Як хотів би дожити
До тієї хвильки
Коли помру
А не вмерти до того
Як помру
Або в той самий момент
Коли вмер –
Знову помру!
Чи навіть
(Дурість яка!)
Коли вмер –
Знову помру –
А під час цієї смерті
Ще раз
Несподівано помру!
Краще один раз
Нормально померти
Як це буває
Коли звичайно
Помирають…

(2010)

Коли червоне творить сяюче
Коли мов фенікс з попелу
Коли камінь відкотився
Коли в час суму прийшла
Радість
Коли вершник на коні блідому відступив
Коли охорона розбіглася хто куди
Коли нема в Гробі Того Хто був там
Коли ХРСТС ВСКРС!

(2010)

це досить важливо:

осаджувати свої почуття,

це краще, ніж голитися

або готувати боби з часником.

це невелике, що ми здатні зробити,

ця маленька мужність знати,

і, звісно, це

божевілля і страх також -

знати,

що якась частина тебе,

накручена, мов годинник,

ніколи більше не заведеться,

одного разу спинившись.

але зараз

чути цокання під сорочкою,

і ти закручуєш квасолю ложкою,

одне кохання померло, одне пішло,

інше кохання…

ах! кохань – наче бобів,

так, рахуй їх тепер

сумно, сумно

твої почуття киплять на вогні,

осідаючи

я дивлюся на одну й ту ж лампу

вже п’ять років.

вона ввібрала пил холостяка, і

дівчата, які входили сюди, були надто зайнятими, аби почистити її.

але я не переймаюся

я був надто

заклопотаний

до сьогодні,

щоб помітити,

що світло

горить погано

усі ці
п’ять років.

Бах! -
Вибух пролунав.
Увірвались до школи,
Перебили дітей;
Написали на дошці "Чечня",-
Досягли політичного ефекту.

Роки пройшли
З часу тих подій.
Потемніли колишні класи,
Потемнів дірявий фасад.
Лише свічки пам'яті
Й палкість молитви
Яскраві
За тих, хто невинно був убитий
Через інтереси політичного Кремля.

2009

Торішня трава горить синім полум'ям,
і комашня мре, не досягнувши вогнища,
яке хтось би вважав ритуальним.
А я рада тебе бачити там, на іншному кінці
нашого палаючого поля, рада бачити,
крізь вогонь закінченого,
крізь вогонь цілого,
здається крізь вогонь,
на крок вищого
від землі.
Трава горить, вигинаючи силуети,
викручуючи суглобини тугі,
до тліна вигорить, до землі припаде,
і попелом в обличчя здійметься нам,
як пилком здіймалася і бджолами торік.
І скроні замащу ним, як ти мастив
перед поверненням.
Я рада тебе бачити цілого,
крізь вогонь здорового,
крізь вогонь радісного,
того, що крізь вогонь повернувся,
коли вже говорила про тебе
похилено,
та просила тебе
безвірно,
і всіх хлопчиків називала
твоїм іменем.
І мовчиш нині без жодного символа,
сипле пісок із очей на полум'я -
не гаси трави,
не плач сухим за мене -
я рада тебе бачити.

Ніч роздирає спокій

Так жорстоко і ніжно,

Бо любить його,

і не може без нього.

Вона знає,що до неї самої

Скоро прийде кінець.

Вона безжальна! Як твоє мовчання.

Хвороби безсилі проти мене,

Час відступає,помічений поразкою.

Темрява судомно шукає схованки

і не підозрює

що скоро

я помру



від смутку за тобою.


2010р.

Коли лишається торішня любов,
запилюжена, як старі черевики,
що не годяться до нових мандрівок,
то прощаєшся з нею немов
від’їжджаєш із краю дитинства.
І не сумно тобі уже,
і не жаль за минулими днями,
озирнешся чи просто підеш,
звісно, з наміром якось вернутись.
По закінченню літніх вакацій
випускного останнього класу
у валізу потрібно покласти
найнеобхідніше – томик новел.
Коли лишається торішня любов,
зачерствіла, як хліб на горищі,
що сушила бабуня опісля війни,
на випадок – раптом голод,
подрібнити її і роздати птахам
треба вчасно, допоки вони
не подались у вирій.

2000 р.

Вона загадкова і чарівна -
Суцільна таємниця.
Вона запалює у мені прекрасне почуття
А потім іде...
Чому? - Я не знаю.
Чому на серці радість,
А на обличчі усмішка
Коли вона поруч з тобою?
Вона така красива -
Це правда.
Знаю, що це інколи важко побачити.
Вона бачить те, що не бачу я.
Вона розуміє суть, а я не розумію.
Вона вміє радіти навіть коли горе,
А я в такі моменти падаю.
Вона справедливо критикує і направляє мене
Щоб я не впав у яму.
Вона примушує мене бути лагідним і добрим.
Вона пробуджує мужність і відганяє лінь.
Вона є зі мною, щоб зі мною не сталось...

2009

Про пристрасть до підлесливості.

Сідниці наших вождів
Відшліфовані, наче поверхня діаманту,
Можуть віддзеркалити світло,
Якщо потрібно.
Нарід – це організація ювелірів,
Що вправляються своїми язиками.
Звідки воно береться:
Ненавидіти своїх володарів
І лизати, лизати, лизати.
А наші володарі – також майстри
Влестити під самі гланди:
Вправно припадають до світової громадськості,
Чіпляючись до кожного,
Від бельгійця до конголезця.
Але, коли випадає нагода,
Як же радіє наш брат,
Принижуючи голодного в’єтнамця
Чи дикого курда, чи селюка з Молдови.
Ми, наче твікс – два в одному –
Сержант і холоп.

Я маю мрію.
Я прокидаюсь - і бачу тебе.
Ти спиш легким передранковим сном, і перші промінці заплутались у твоєму розкуйовдженому волоссі. Ти мружишся, накриваєшся з головою ковдрою, та все ж трішки посміхаєшся щойно народженному дню - і я посміхаюсь. Але тільки тобі.
Я маю візію.
Я озираюсь - і бачу тебе.
Ти у випадковому вікні випадкового автобуса. Дивишся великими очима. В них саме обурення і нерозуміння. Твої губи трішки розтулені - ти часто дихаєш і щось шепочеш. Я не чую. Ти кладеш долоню на скло. Воно, певно, холодне. Дощ.
Я маю спогад.
Він у твоєму імені.
Я чую його - і бачу тебе.
Ти усюди, куди б не втікала. На всій землі немає мені місця, де не було б тебе, нема мені мрії без тебе, і спогади інші нічого не варті. Ти у моїй крові і на темному боці повік. Кожен день моє серце стискають невидимі руки. І воно буде битись допоки я маю цей спогад.
2009р.

Сім життів
За втрату
Трьох мільйонів…
Порятунок тих,
Хто заблукав
У пошуках щастя…
Серце в кредит
Зухвало і наповал
Ти віддав легко і безглуздо…
Навіщо?
Тому, що є віра у світло,
Неординарність,
Наступне покоління…
Не плачеш,
Втрачаючи пелюстки…
Не боїшся, не втікаєш,
Ідеш, усміхаєшся і плескаєш у долоні,
Кидаєш в мене квіти,
І просиш зачекати..
Чому?
Бо сьоме життя –
Не останнє…

Людські вчинки незрозумілі
Людська логіка недосконала
Людське щастя невизначене
Людська особистість - невідомі глибини.

Людське кохання божевільне
Людська віра недосконала
Людське життя тимчасове
Людська душа - вічне буття.

2009

... Ти не скульптор,
і навіть не художник.
Ти не Мікельанджело,
і навіть не Ярослав Мотика.
Ти не поет,
і навіть не прозаїк.
Ти — це ти.

Ти виліпив мене з такого матеріалу,
до якого приємно торкатися.
Ґраціозно, чітко окреслив форми,
які приємно обіймати.
Ти без пензля, і навіть не на аркуші паперу,
а у своїх мріях
відтворив обриси мого обличчя, мого стану
такими,
які сам собі уявляв,
вимріював,
вишукував
серед різноманіття інших жінок.

Ти ніколи не римував і не ритмував
мої недоліки,
аби зліпити з цього вірш...
Ти їх не знаходив.
... Ти створив поезію в прозі,
чи, може, верлібр,
чи, може, молитву
із моїх переваг.
І тобі це вдалось!

Ти тішишся-не натішишся
своїм геніальним шедевром.
Ти заборонив критикам
вносити туди будь-які найменші корективи.

... Тобі належить премія у вигляді...
твоєї мрії.
Тобі належу я.
2006

Зачекай, мила, зачекай;
Побудь зі мною ще хоч 5 хвилин.
Минули хвилини,
Настав час розлуки.
Відімкнув апарат,-
Останній вдих-видих
І - прощавай на цій грішній землі.

Біль у серці,
Розгубленість і паніка у голові.
Вона померла,
А ти залишився сам у самоті.
Невичерпна тиша
Манить тебе замкнутись у собі.
А вона холодна лежить поряд.
Якби була гаряча,
Чи схвалила б твої страждання? -
Мабуть ні.
Але попросила би
Те, що їй потрібно -
Надію і молитву.

2009

Повибирались,щоб на сонце подивитись...
А тут зарізані шматки живоття
В гірчицю обмочені,
Перцем квітково присипані,
А тут капуста розтерзена
З морквою потоваришувала,
А тут горошок
Скаче по всіх обріях,
А тут ріки позамерзали,
Кидаючи запах м'яса,
А тут рябенька
Знайшла свій пункт приземлення.
Не аби-де,
У майонезі призупинилася,
А тут кругленька
Позавчора вами копана,
Запахла вона,
А ланцюги- чорні вуглі захопили її.
Різнокольорові смаки порізані.
Десь на рушнику теплому,
Святістю пройнятому
Воно стояло.
Повибирались,щоб сонце побачити.

Питання, знаки запитання очах,
За що і чому, де втратив свій шлях,
Просяк в запасі сірки та водню,
Та все одне вперед, на рану сОллю.

Гострий біль дає відчуття життя,
Алкоголь виводить душевні шлаки,
Чи встигну до водевілю закриття,
Чи далі йти по полю стернів маку.

Власні відповіді вводять в стан грогу,
Від злості й немочі зводить судома ногу,
Забити болт на любов і впасти в кому,
Тоді вже точно не повториш життя облому.

Прогнувшись під суспільні установки
Можна надалі просто лягати й вмирати,
У голові зробити зворотню рокіровку,
Тяжко, потрібно шлях з нуля топтати…

весна спізнилась на місяць
в мою захололу душу
та крига скресла

одна лиш посмішка щира
чарівного незнайомця
душа воскресла

невже людині так мало
для щастя треба
щоб хтось був другом

щоб доля сама заклала
сторінку неба
де зорі кругом

2010

Він себе величав Поетом.
Писав якісь матюкливі віршики.
Читав їх друзям.
Казав: "Яке життя, так і пишем".

То, може,
потрібно писати по-іншому?
08.04.2010

Острови

1

Десь далеко острови
Із лисими скелями
І горбоносими жінками.
Десь далеко та пора,
Коли пінявою смугою
За кормою теплохода
Вигравала моя юність.
Десь далеко в різних краях
Проростають зелом горбочки,
Під якими спочили прадавні надії.
Лише мрія,
Залишилась квола мрія:
Жити в затишній хатині
На острові з лисими скелями
Та горбоносими жінками.


2

Гідроплани, наче бабки,
Кружляють над містом
Шановного Архімеда.
Спека сміється над часом,
Роздягає дівчат та їх кавалерів,
Певне, бажає довести,
Що люди однакові завжди.
Справді, хіба ж ці карабінери
Не крокували в когортах Траяна?
Хіба ж не ці кралі
Затуляли долонями обличчя,
Вгледівши голого Архімеда?




3
Осокори, осока, стежина,
Ще стежина – і весь острівець.
Острівець як загадка, згадка
Про затишок, спокій, дитячі сни.
Висихають річки.
Заростають їх русла.
А острови відлітають у вирій,
Відлітають назавжди,
Разом з осокою, затишком
Та стежинами.
Лише осокори не можуть
Звільнити коріння,
Не можуть розправити крони
І податися за островами.


4

В Ленінграді масний листопад,
Що звив кубло на Канонерськім острові
В квартирі пропащої п’янички,
Яка гендлює горілкою
І занапащає тринадцятилітню доньку.
Листопад не знає просвітку,
Гуляє в кафе “Асоль”,
Обіймає чергову в бойлерній
І випиває з нею на брудершафт.
Листопад втомився від себе,
Від бруду на вулицях
І неприкаяності берегів
Фінської затоки.
Найсумніший острів похмурого міста,
Де квартирує масний листопад.