Запеклася сльоза на обличчі у матері-неньки,
Посивілої враз, як синочок загинув її.
Захищав Україну, своїм тілом закрив нас рідненький,
Не повернеться більше до хати, батьків та сім"ї.

Але ні, він живий і житиме й житиме завжди
У серцях та у пам"яті тих, хто його знав.
Ти ж, матусю не плач, а молися і сином пишайся,
Не померкне і подвиг його у віках.

2022 р.

Я на неї не чатую
Терпеливо повсякдень, –
Наче в шибку гілка туї,
Муза в душу – “дзень!” та “дзень!”
Думам вказує дорогу
Й мотивує до натхнень, –
І не зраджує, їй Богу,
Утомляючи лишень
Сильним запахом чорнила
Й рябизною букв, і плям, –
Муза серце полонила
Найсвітлішим почуттям.
20.03.24

Небо квилить клином журавлиним,
хмарами укрившись де-не-де,
молода приваблива феміна
берегом замріяно іде…

Легіт ніжно пестить її коси,
хвиля легко котиться до ніг,
та весну уже змінила осінь,
ледве літо гулькнуло за ріг…

Стелиться по тихій гладі моря
невагомий вересневий бриз,
супроводом чарівній «love story»
лине оксамитовий каприс.

Надвечір’я магії картину
сповнює руладами цикад,
ночі кароокої куртину
осипає зорями Плеяд.*

Украла віра чужоземна все:.
Зелене свято - нині це вже Трійця.
А Коляда - Різдво. А Пасха ссе
Ярила, наче кровосис Жар-прицю.

У Дідуха обскубли колоски
І доточили до чужих традицій.
Купайло став...Іваном! Роде, згинь!
Єгова - пан! Дажбог сидить у клітці.

О, Ладо! Мати сущого! Ти де?
Вінки пливуть у вир дніпровим плесом...
Святій Марії зайвий ваш тандем,
Русяву косу - геть! Шануймо пейса!

Хитнулися до зради терези,
Хреститися не хочу, але мушу.
Лякають дзвони в річці карасів
І лізе чорт у кожну світлу душу.

19.03.2024р

Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.

Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння зайнялось, спинитися не в змозі.
Веснуню, відчиняй скоріш, чекати не примушуй.
Життя гостиною потіш, впусти його спокусу.

Потоки лащяться до стін, пестливо обіймають.
Щирує дощ впродовж годин – бажання не вщухає.
Та не вдирається у дім, відкритий на шпарину,
спиняє край свій спраглий плин, хоч як до неї лине.

18.03.24

На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.

Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Думки про націю і мову.

Духовний нащадок Шевченка,
Поет всесвітнього масштабу -
Нескорена Ліна Костенко,
Противник системи і зваби.

До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.

На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Але я знаю точно: справедливо!

Мені шкода зім'ятої трави.
Свої не заберуть - собі дорожче!
Геть! Нижню половину - до вдови,
А верхню - у мішку на красну площу.

Зустрінемо ворожий батальйон!
Навіщо майструвати домовини?
Для добрива згодиться хоч мільйон!
Але щоб кожного - по половині.

Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
19.03.24

Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

Не для війни я ростила синів,
А для любові плекала я дочок.
Але плюндрувать мою землю посмів
Підлий сусід, який знищити хоче
Все, що я маю: і села й міста
Та найжахливіше - діток рідненьких,
Кровинок моїх, я ж без них сирота,
Не може прожити без діточок ненька.

Вони захищають мене й бережуть,
За них я молюся Богу уклінно,
Щоби повертались туди, де їх ждуть
Із Перемогою всі неодмінно.
А я, їхня мати зустріну дітей,
Знаменом огорну всіх жовто-синім.
Покотяться радості сльози з очей,
Як миру діждуся я - УКРАЇНА.

2024 р.

Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Мовчки прислухаюся до звуків,
У руці тримаючи ключі, -
Вуху чутно тільки серця стукіт
І дружини зойки та плачі.
Намагаюсь марно зрозуміти
Логіку безжальних москалів,
Тільки розум не приймає звіти,
Складені із нецензурних слів.
Ще не скоро стане час одбою,
Лихо це терпіти довго нам, -
Вистачило б вправності і зброї,
Щоб давати відсіч москалям.
18.03.24

У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.

Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Війна по всій країні розкидала.

Відбиток свій знайдуть всі почуття:
У морі - совість, підлість - у калюжі.
Герої віддають свої життя.
Під чорним простирадлом - світлі душі.

Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.

Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Дрібне усе не мало жодних значень.

Коли повідав, що любов жива,
Попри усе, що з нею учинили,
Я підхопила зранені слова,
Молила тільки, щоб добавив сили.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї.

Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…

Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
не той, хто душу бісові продав!

Усі ми рівні, бідний чи заможний,
і Бог один – не забувай того.
Прощення право мусить мати кожний,
але це – не обов’язок його!

У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочуть її крила.
Читаєш повідомлення, вникаєш
У суть, у світлу її щиру душу.
І думаєш: міраж це, а чи казка?
Оазис в тому серці, а не суша.
І безкорисливість, добро вражає.
Нехай щастить в усьому цій людині.
Для мене, мов співучий поруч жайвір,
Його добро я відчуваю й нині.

- Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Тепер від того соромом пече.
Надворі його темрява зустріла.
Яскраві зорі блимали з небес,
Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
Та віз уже стояв посеред двору,
На ньому навантажені міхи
З пшеницею. Тож виїздити скоро.
Таки устиг – прогнав усі страхи.
Тут тато вивів і волів з-за хати.
- Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
- Я зараз хутко і зберуся, тату.
Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
Умився прохолодною водою.
Шмат м’яса з хлібом мама подала
Та молока вечірнього удою.
Доїти вранці ще ж не почала.
Їв чи не їв – скоріше, причастився.
І от вже віз їх полишає двір.
Він поряд з татом хутко примостився
Та й подались під супроводом зір.
З села на биту вибрались дорогу,
Що понад Ворсклу в темряві вела.
- А чи далеко до Гелону того?
- Не дуже. Доля, як не буде зла,
За три години будем біля нього.
- А що за місто, тату, той Гелон?
Попереду ще не близька дорога,
Воли ідуть неспішно за селом.
Для них дорога ця, напевно, звична,
Не треба зайвих витрачати слів.
Поки нема попутних, а ні стрічних,
Тож тато кинув погляд на волів
Та й мовить: - Синку, то велике місто.
Мабуть, у світі більше всіх воно.
Чимало люду в нім буває, звісно,
Чимало оселилось вже давно.
Навкруг вали насипані з ровами.
А на валах стіна з дубових паль.
Із неї зручно битись з ворогами,
Що зазирають у наш край, на жаль.
Як тільки вістка розлетить по краю,
Що ворог суне – всі мерщій туди.
Тож ворог лише облизня й впіймає,
Метається навкруг туди-сюди,
Розорить землю та хати попалить
По селах і вертається ні з чим.
Тоді назад вже люди повертали,
Бо ж усе слід відбудувати їм.
- А хто живе в тім місті? – син питає.
- Кого там, синку тільки і нема?!
Будини, звісно, перше проживають,
Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
Прийшли гелони та й там оселились.
Від неврів теж чимало прибуло.
А потім й греки в край наш нагодились,
Їм тут де розвернутися було.
З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
Везуть товар: і хутра, і зерно,
Знаряддя всяке, посуд різновидний.
В Гелоні продається все воно.
Продав, що є, купив те, що потрібно
Та і додому можна вирушать.
Тож, греки й зачастили сюди, видно,
Чогось купить, а щось своє продать.
Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
Бо там, на півдні є міста у них.
Отож, вони зерно туди і правлять.
А нам товарів навезуть своїх:
І посуд всякий, і прикраси різні,
І зброю гарну їхню, і вино.
Хтось тут уже і оселився, звісно,
Живе в Гелоні, наче свій, давно.
- А чому місто не Будин назвали?
Це ж землі наші? – Так то воно так,
Але гелони перші збудували
Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
А далі наші предки долучились.
Дубові стіни поряд возвели.
Коли ж багато люду заселилось,
Тоді уже всі разом узяли
Й поставили міцні дубові стіни
Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
Ти сам побачиш його скоро, сину.
От проминем отой великий ліс,
Що в сутінках попереду чорніє
І буде видно стіни нам його.
А вже на сході небо рожевіє,
Хорс скоро лика візьметься свого
Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
Той чорний ліс на їхньому путі.
Вже чується коліс скрипіння слідом.
Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
- А звідки тут гелони узялися?
Чому в своєму не живуть краю?
На лантухах зручніше умостився
Й продовжив тато розповідь свою:
- Колись гелони тут не проживали
Та й звалися по іншому, не так.
Як кіммерійців у степах їх знали.
Лякався того імені усяк.
Бо ж вони були дуже войовничі,
Носились степом із кінця в кінець.
Вважали: землю їм орать не личить.
Тож кожен кіммерійський верхівець
Лише на війни й здобич сподівався.
В степу тоді їм рівних не було.
Говорять, кіммерійський цар дістався
Аж ген за море, сіючи там зло.
Країни сильні перед ним упали,
Міста лежали спалені кругом.
Бо кіммерійці жалості не знали…
Хотіли світу звоювати всього.
На те і час, і сили витрачали,
Забувши зовсім про свій рідний дім.
А вороги тим часом поглядали
На їх степи. Хотілось дуже їм
У тих степах безмежних панувати.
Тож кіммерійці витрачали сил,
Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
І кіммерійцям вдарили у тил.
Ті похопились та вже пізно було,
Зібрати сили проти не могли.
Та й у зневірі на усе махнули.
Царі їх войовничі ще були,
А люд простий не захотів вмирати.
Навкруг чимало вільної землі,
Податись можна світом, пошукати.
Податися за море, взагалі.
І, як царі їх їхні не вмовляли
За землю битись – не погодивсь люд,
Отож, царі одні на битву стали,
Але не десь зі скіфами, а тут –
Перед народом. Розділились навпіл
І між собою билися на смерть.
Народ лише дививсь на їхній запал.
Скропили кров’ю вони землю вщерть.
Коли ж упав останній із останніх,
Тіла зібрали й поховали там.
Курган високий насипати стали
У пам’ять про царів загиблих нам.
Коли ж курган насипали високий,
То розділились та і розійшлись.
Одні за море подалися, поки
Іще про них там згадки збереглись.
Другі в Таврійські гори перебрались,
Де й досі, звані таврами, живуть.
А треті, що гелони прозивались,
Направили на північ свою путь.
Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
Пішли у край, де і степи, й ліси.
В цім краї предки наші панували,
Отож взялись гелони їх просить
Притулок дати. Їх бо не багато.
А предки добрі прихисток дали.
Ті стали свою кріпость будувати
І в кріпості над Ворсклою й жили.
Орали землю та хліба ростили,
Торгівлю із сусідами вели.
Сюди будини свій товар возили,
А місто саме так і нарекли.
«Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
Ото відтоді так і повелось.
Хоч стільки люду там живе сьогодні
Та назвисько від перших збереглось…
Ось уже й ліс півтемний проминули.
І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
Його лице світ раптом осяйнуло
У той ранковий прохолодний час.
Вози позаду голосно скрипіли,
Уже зібралась валка чимала.
Усі з товаром у Гелон спішили.
Туди дорога з’їжджена вела.
Лиш ліс минули і перед очами
Постав Гелон могутній вдалині.
Дубові стіни на валу стирчали,
Провал воріт відчинених виднів.
Туди вози поволі заїздили
Ті, що до міста перші досягли.
І мито вартовим в’їздне платили,
Щоб в місті вільно торгувать могли.
Здалека, навіть враження справляли
Високі стіни Наче, дивний сон.
Ворота, як обійми розкривало
Перед хлопчиськом місто це – Гелон.

Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Прямо перед зором
Щастя повнота –
Очі яснозорі
Та тремкі уста.
Ледь прим’яті трави
Й мовлене: Прости…
Згадуються травень
І солодка ти.
17.03.24

Всі розваги невдовзі наводять печаль,
А веселощі сум закриває.
Споглядаєш минуле, немов сіру даль,
Без любові, без мрії, без планів.
Бути «вашим і нашим» — насправді ні з ким.
В цьому фатум, кінець та початок…
Безхребетний, безликий, ні добрий, ні злий
При житті... Та й по смерті ніякий.
І збираються в купу, летять в нікуди
Твої принципи, воля, бажання.
А із уст ані слова, застиг, як завжди,
У мовчанні, можливо, востаннє …

Ігноруєш життя
Чи втікаєш від нього
Невідомо
Різниці нема
Ти втрачаєш себе
Ти живеш непритомно
Непримітно
Безглуздо
Дарма



10/2013
03/2024

***
Ще галасують недобиті зомбі,
чому вони у себе, мов чужі,
ховаються і досі в катакомби,
або... за що русня метає бомби
туди, де їй немає ще межі.

***
Міняються лакеї як угодно,
а так як подобає – аж ніяк
і памороки неуку-народу,
який не голосує за свободу,
напевно, добиває... р-нєрмаки.

***
На Банковій триває параноя,
але альтернатива цьому є –
або ума немає у героя,
якого обирали як плейбоя,
або кроти взялися за своє.

***
ОПе працює, наче... Мата Харі
та апробує заданий сценарій,
що як на зло не реалізував,
але хоч показово налякав
царя із агентурою у парі,
аби було... що босу обіцяв.

***
Величний бреше іноді затято,
що слуги у народу є одні
і їм немає місця на війні,
тому як подобає ухилянту,
репрезентує витрішки дурні.

***
У рейтингу не кожному дано
лукавити і дибати угору,
а як реально, то – іти на дно
до рівня унтерфюрера мордору.

Мораль
Якщо багате бідному на зло
як хижа птиця набиває воло
своє або володаря престолу,
то буде як не раз уже було,
коли його у небо підняло
і гепнуло наопашки додолу.

03/24

Коли я зустріч сам собі призначу
Поміж вечірніх вікон на Сумській -
Згадаю я в мелодії простій
Центральний парк - дитинства милу вдачу.

Я по-новому все життя побачу,
Все збудеться в калейдоскопі мрій.
На Павловому Полі - буревій,
Північна Салтівка тихенько плаче.

Сирени - як симфонії тривожні,
А вулиці - розбиті та порожні
І сльози... Їх нема куди подіти...

Я тут. Я вдома. А мені не спиться.
Мій Харків береже, як таємницю
Зелене та з відтінком болю літо.

Торкнись мене – струною забриню.
Я під смичком – податлива і грішна.
Торкнись мене закохано-неспішно,
Як і належить майстру-скрипалю.

Торкнись мене – віддам свої пісні,
Жадання всі затаєні віддячу,
У кожній ноті розчинюсь, неначе
Вони здавна усі жили в мені.

Торкнись мене, щоб вилилась любов,
Вся ніжність небозоряна до денця.
Канали гондольєрових Венецій.
Замріяно наповнять нас ізнов.

Нам розлучатися пора,
а я мов човен без весла
без тебе.
І що б між нами не було,
весна пробуджує зело.
Край неба

заполонили ластівки,
пливуть за обрієм віки
у вічність.
Твій сум гіркий — моя печаль,
переплітаються, на жаль,
трагічно.

Медове сонце золотить
жалобу і щемливу мить
туманну.
Ми розгубили всі дива,
але любов завжди права,
коханий.

13.03.2024р.

І

Леліє радість між сумних історій,
Кохання б вимальовував щодня,
Красиві, ніжні личка у фарфорі,
Коли сідає мила на коня,

Мов дама з роду Вітовтів*, Тюдорів**
До любого таємно поганя.
Зображенням тим потім підкоморій***
Оздобить стіни зАмку навмання...

А може навіть строго, послідовно
Розмістить мальовидла. Крізь віки --
Пройдуть вони, як пам'ятки духовні...

Ці - почуття святого сторінки --
Його краса моє життя наповнить,
Розвіє геть розпачливі думки.
__________________________
*Вітовти - родина литовських князів ХІV-ХV cт.
** Тюдори - англійська королівська династія, що правила в Англії у ХV - ХVІІ ст.
***Підкоморій - придворний камергер, радник королів, князів, в чиї обов'язки входило оздоблення їхніх покоїв.

ІІ


Розвіє геть розпачливі думки --
З тобою поруч хочу бути тільки --
Лише щасливій долі завдяки...
Не знаю, залишилось років скільки?

Пом'якшую відносин гостряки --
Як можу, навертаю їх до спілки...
Плекаю квіти серця залюбки
Для тебе, щебетушко-перепілко.

Життя, буває, стискує кулак.
Б'є московитське зомбі триколорів --
Нашестя войовничих вурдалак...

Але мине епоха тих "сирборів",
Кохання світло знову шле нам знак --
Засяє ніжно сонечко надворі,

ІІІ

Засяє ніжно сонечко надворі,
Прийде весна, розчулить всі серця,
Чарівністю цариці Феодори
Юстиніана звабить до вінця*.

Повибігають вівці із обори,
Попаруватися у табунцях...
Вже навіть на суворім Лабрадорі**
Любов панує волею творця.

А між людей трапляються пліткарки,
(Тіпун би вкоротив їм язики!)
Що полюбляють заглядати в шпарку

Сховає все гайочок гомінкий,
Хай від кохання зробиться нам жарко,
І усміхнуться уночі зірки.
_______________________
*Феодора - візантійська цариця, дружина імператора Юстиніана (VІ ст. н.е.), була простою дівчиною, яка відзначалася красою, розумом, надзвичайною чарівністю і твердою волею, чим і підкорила серце царя.
**Лабрадор - півострів на Півночі Канади, який омивається частково Північним льодовитим океаном.

ІV

І усміхнуться уночі зірки --
Там дві із них, напевне, будуть наші...
Щасливо світять довгі нам роки,
Стосунки не поточать болем шашіль,

Огидні пересуди чи плітки...
Гіркі свої вже випили ми чаші,
Тому, можливо, є нові витки
Життя - мінливого розгардіяшу.

Чимало загадкового у нім --
Потрібен тут розгадувач кросвордів --
Буття готує ребуси чудні...

Кохання має теж палату лордів --
Еліта ця негорда в дні ясні --
Хоч іноді хай ласкою говорить.

V

Хоч іноді хай ласкою говорить,
Промовисто мовчить без зайвих слів.
Чи ощасливить величчю мілорда,
Покаже всім кохання королів.

Коли дарують парки і курорти,
Коштовності, ще й замки, кораблі,
Фільварки гарні, чарівні фіорди*...
Прекрасне, дивовижне на землі.

А що поет коханій подарує?
Оці стражданням змучені рядки?
Слів золото, написаних усує?

Омріяні у небесах зірки?!
Лиш вічністю всміхнеться, поцілує
Життя, де все буває навпаки.
__________________________
*Фіорд - fjord) — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя. Фіорд походить від затоплення морем долини колишнього льодовика.

VІ

Життя, де все буває навпаки
Всілякі улаштовує сюрпризи --
Із пекла посилаючи плювки,
Цілунки потім шле від парадизу.

Любові пахощі тонкі, п'янкі --
Оповивають зверху і до низу,
Аж раптом ауру рве на шматки --
Хвороба нервів, це -- здоров'я криза.

А як не ревнувати цих красунь?!
Вони то стерви, чи занадто добрі...
О скільки чуєм сварок ми відлунь!

Чоловіки, хоч воїни хоробрі --
Готові од нещастя й повнолунь
"Втопитися" в горілці, у кагорі.

VІІ

"Втопитися" в горілці, у кагорі --
Бажання від розпуки та жалю
З'являється, де діти очі мокрі?
Для забуття я трунком їх заллю.

Здолає сон. Ачи піде на користь?
Напівзатопленому кораблю?
Похмілля день яснесенький спотворить --
Це побажать лиш можна москалю!

Будь сильним, що б не сталося, мій друже,
Бо лузерів* цураються жінки,
Плече їм чоловіче треба мужнє...

Кохання іноді - тягар важкий!
Тож випивкою знять вагу напружень
Буває, дуже хочеться таки.
__________________________________
*Лузер - невдаха, той що задніх пасе.

VІІІ

Буває, дуже хочеться таки
Нажлуктитись абсенту з Вітром Ночі*.
О друже мій, відвертий, говіркий,
Цікаво, що навієш, нашепочеш...

Про кого розмовляють парубки?
Кохання згадують у час урочий.
Як на побачення біг навпрошки,
Так поспішав, аж розірвав сорочку?!

Ти назовеш хворобою любов?
Від неї передчасні є сивини...
А дехто й самогубну смерть знайшов?!

Але ж які поезії перлини
Створилися... То наливай же знов!
Та чи врятує забуття хвилинне?!
______________________________
* Вітер Ночі - псевдонім друга-поета, Володимира Шкляренка.

ІХ

Та чи врятує забуття хвилинне?
На мить собі розслабитись дозволь.
Якщо перебереш, тоді тваринні
Пробуджує інстинкти алкоголь.

Ти лаєшся, а іноді, нестримний,
До бійки рвешся, втративши контроль,
Гаси в собі ту дурощів жарину,
Вона ганебну пропонує роль.

Кохання справжнє ні, не передбачиш,
Хоч би і був найпершим із месій.
Й тверезому ті ревнощі гарячі

Нашіптують: "Заріж його, убий!"...
Лиш мудрість вбереже тебе обачна
Від холоду розвихрених завій.

Х

Від холоду розвихрених завій
Буває, що рятує нас омана.
Ти заховайся, правдонько, постій --
Інакше з'явиться сердечна рана.

Хтось однолюб запеклий, вольовий,
А інший -- із ментальністю султана.
Страждає перший в парі отакій --
Як істину пізнає, безталанний.

Негарно -- заперечать нам -- брехать --
Мов розливать навколо баговиння.
Та хто живе, скажіте, без гріха?!

І полігамному вдавать невинність
Доводиться. Рятує шлюб нехай,
Бо щастя птах од цього не прилине.


ХІ

Бо щастя птах од цього не прилине...
Буває, що весна зими страшніш.
Кохання гріло холоди щоднини,
Прийшло тепло, а стало ще гіркіш.

Померло почуття в лиху годину,
На згадку залишився тільки вірш.
Коли, нещасний, я цей світ покину?
Прийди до мене смертонько, скоріш.

Утри вже носа, дорогий поете,
Інакше виллєш з голови весь лій.
Падіння, зрозумій, початок злету!

Ти amaretto* у бокал долий -
Любов зафонтанує піруетом!
О де ти, щемний вітре-весновій?
__________________________
*Amaretto - вино, щось типу любовного напою.

ХІІ

О де ти, щемний вітре-весновій?
Чому полинув у світи незнані?
Лиш березня лишив такий хмільний
Той запах, наче спогад про кохану?

Лейла моя, душа -- тобі одній --
Уся печаль і радості неждані,
Краса небесна, спокій щастя мій,
Вернися в рай - моє палке благання!

Карай мене за мимовільний гріх,
Хай тіло з того болю стане синє,
Порозшматовує його батіг...

Стерплю ці муки, золота Богине,
Прошу - даруй сяйний, веселий сміх,
Дай насолоди любощів дитинних...

ХІІІ

Дай насолоди любощів дитинних...
Весна у серці знову зацвіте!
Тоді із білосніжної перини
Промінням бризне щастя золоте!

Розкриє сад обійми нам гостинно --
Той білий рай, в якім купавсь поет,
Душі там одірвалась половина,
Нехай навіки знову приросте.

Для чвар найкраще місце -- пекло чорне!
Де гару крематорного повів,
Думки він темні наші хай огорне.

А рідні сокровенності лелій --
Повитікає з них усе мінорне --
Едем уяви родить соловій.

ХІV

Едем уяви родить соловій,
Неначе серце із грудей виймає.
Аж зір його увесь посоловів -
Любовний хміль -- од щастя чи одчаю.

Фіоритури* - ну немає слів,
Лиш тільки троє - я тебе кохаю.
Від почуття також -- мов очманів --
Ізнову кличу пристрасно до раю.

Стосунків чистих брудом не погАнь,
Кинь в перелюбстві ставити рекорди
Аби уникнути злих запитань...

Якщо на гріх штовхатиме погорда,
Нам Бог дає суворість покарань,
Леліє радість між сумних історій.
______________________________
*Фіоритура (італ. Fioritura, що означає «цвісти» або «квітучий»; множинна fioriture) — це вишукане прикрашення мелодійних ліній, позначених композитором, або імпровізованих під час виступу.


VІІ МАГІСТРАЛ

Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, щемний вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

26 лютого - 8 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

А бліда зелень молоденьких трав
Така ще ніжна-ніжна й шовковиста
І квітоньки, що хтось порозсипав,
Неначе човники гойдаються на хвилях

Отого океану, де вона
Себе володаркою й справді почуває,
Лебідкою пливе в ньому вона
Й усіх птахів до себе теж скликає,

Щоб розважали повелительку свою
Веселим співом, що бентежить серце.
Та музика джерельцем чистим ллється
І душу радістю наповнює мою.

2020 р.

Спільникам жорстоким на догоду
Володіє хижим ремеслом, –
Дерусифікацію проводить
В Україні прокляте huilo.
Внаслідок агресії позбулись
Спадщини імперської вже ми, –
Замінили назви міст і вулиць,
Стверджуючи правильність слізьми.
Між руїн до цілі наші кроки,
Але вірні, бо одна з приміт –
Вже кацапи кинулись навтьоки
З України до своїх боліт.
Дідько згоден йти на перемови,
Щоб не сталось гіршого ще більш,
Бо лунає українська мова
Кожен день безмежно і гучніш.
Очі відкриваючи народу,
Лиш брехню показує і зло, –
Дерусифікацію проводить
В Україні прокляте хуйло.
16.03.24

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

Налетіли чорні круки
і неначе зупинився часу плин…
Опустила неня руки,
як життя віддав її єдиний син…

У лиху стояв годину
за добро і долю змучених людей.
Він поліг за Україну,
за лани її, за ріки, за дітей!.

Підростають соколята
і міцніють їхні крила з року в рік.
Скоро син замінить тата,
увімкне катам усім зворотній лік.

Прокидається вже слава,
наша воля, наша сила віді сну.
Подолає цю криваву
наш народ і наша армія війну.

І воскресне* Україна,
переможе врешті хижих ворогів.
Не забуде вся родина,
перемогу хто у дім її привів!

Буслиний березень бажа́ний,
Блищить блакиті браво баня.
Берези брови благовісні:
Бринить бруньками бонус-бісер.
Банкет березотоку близько.
Біжать, біжать бальзамом бризки.
Бузьки буяють березілем,
Баранчики буцають білі.
Барвінок барвами бадьорить,
Билинки бовваніють борше.
Безмежні бархатисті брили.
Бусини буднів - білокрилі.

До кого ближче бути, це до Бога.
Чи в пізню ніч, а чи в туманній рані
Чекає Він завжди біля порогу -
Так, ніби вперше, й так, ніби востаннє.

Прощення я прошу в любові Отчій
Премилостивого Його одного.
Якби лише звести до Нього очі,
Не потупляти їх собі під ноги.

Прости, прости, прости - уста шепочуть.
О, як же забагато я просила!
Караєш для спокути, Милий Боже,
Бо в тому і любов Твоя, і сила.
03.2023.

Хоч зір погіршився вже трошки,
Та я побачити зумів,
Як пломеніють дві волошки
З попід дугастих смужок брів.
Синіють ясно, – тож не диво,
Що я у роздумах затих
І почуваюся щасливим,
Нестямно дивлячись на них.
Іще такого не бувало
Зі мною в будь-яких краях,
Щоб я, в коханні заблукалий,
Вбачав до нього вірний шлях.
Мов прикипіли нині очі
До місць, де між краями вій
Волошки звабно палахкочуть
Вогнями здійснених надій.
І попри зміну декорацій
За холодіючим вікном,
Мов синій жар вони іскряться
І обдають мене теплом.
15.03.24

Танцювали під московську дудку
І лизали лапті, як могли,
Малоросіянські проститутки,
А, інакше кажучи, хохли.

Розвелось перевертнів чимало,
Що лайно московське розвезли,
Що чужинцю матір продавали,
Честі роду не уберегли.

Нині інший час. Нові звичАї.
Вже інакше крутиться земля.
Та поглянь довкола, помічаєш –
Визирають роги москаля.

Посол московський до Москви вернувсь -
Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
Усім цікаво – як же все там було,
Чого від Баязида він добувсь.
Зібралось перших купою бояр,
Розсілися на лавках попід стіни.
Всі, як належить, сіли, згідно чину.
Іван на троні – московітський цар.
Бояри всі – холопи лиш його,
Тож він на них лиш зверхньо позирає,
Лише ім’ям холопським прозиває…
Зайшов Плєщеєв і упав бігом
Перед царем (аж гупнув) на коліна.
Цар голову підвести повелів,
Аби той про посольство доповів
В Туреччину, поки іще єдине.
Той на колінах голосно повів:
- Я твою волю виконав, мій царю!
Лицем перед султаном тим не вдарив!
- Чи виконати все, як слід зумів?
Зам‘явся той: - Не всього удалось.
Та ж той султан хотів багато надто:
Я перед ним мав на коліна стати,
Як я стою перед тобою ось.
Та я не став! Царя не осрамив!
Купити ще мене вони хотіли –
Халат прислали, грошенят вручили.
Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
Хотіли, щоб з пашами говорив,
А не з султаном. Та я їм відмовив.
Тримався міцно, царю, твого слова,
За що в темницю, навіть, загримів.
Але не здався. Зрештою, султан,
Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
Я був таки допущений до нього
І на турецький не піддавсь обман,
Султана змусив грамоти вручить
Аби купцям там нашим торгувати
І утисків від турків тих не мати.
Хоч більш нічого не вдалось зробить…
Бояри в залі схвально загули,
Мовляв, нехай там турки наших знають
І, як належить, посланців стрічають.
І, навіть, цар підвестися велить…
В Стамбулі два сановники сидять
В хамамі, між собою розмовляють.
Один другого якось і питає:
- Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
Чому того московського посла
До падишаха зразу не пустили?
І, навіть, до зіндану посадили.
Яка причина у тому була?
- Ти не повіриш – та ж він так смердів,
Неначе зроду ще ніде не мився.
Від смороду я ледве не сказився.
В хамам його відвести повелів.
Не дай Аллах, від смороду того
Султана могло й знудити. Одначе,
Уперся клятий. Митися він, бачиш,
Не мав наказу від царя свого.
Султан стрічатись з ним не захотів,
Лиш грамоти велів йому віддати
Та зі Стамбулу утришия гнати,
Щоби столицю він не засмердів.

Рознесло мої рими. Чи водами талими, чи
ВеснянИми вітрами, що в голому гіллі свистіли.
Та збираю їх вперто, по давніх слідах ідучи,
Де тепло від забутих бажань ще пригадує тіло.

Всі листки перепрілі скуйовджені знічено в жмих.
І нічим не нагадують осені спалах гарячий.
Та метелик зробив собі теплого ліжника з них,
А від сонця проснеться, і першу фіалку побачить.

Перламутрових крилець мій стомлений погляд на мить
Доторкнеться, й здивує нового відродження взіром:
Завіконня безбарвне всіма кольорами горить,
І загублені з осені ельфи простягують ліру!

Black’s a color of your life.
Next is yellow. It’s for me.
Red blood’s dropping with a knife.
But Valentine can’t see.
Justice’s coming. I’m alive.
Find myself in depth of sea.
I don’t tire to contrive
Be another than your “he”.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Forgive me. Excuse me. Don’t tell me
That you’ll not be closer tonight.
I’m not your destruction. I’m saving
Your dream, virgin world and your light.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

She sees everything
In her little tower.
Time’s just like a scream
That doesn’t have power.
The winter was cold.
Your heart turns around.
And everything hurts
When force underground.
Don’t say anything.
Forget all the trouble!
Her soul’s not a ring
And not a soap bubble.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

I send you my message:
“Be strong, dear friends!
It’s life, not an image!
The truth rules. The end”.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Life is perfect.
It is true.
I have nothing
But with you.
Nature’s waiting
Our spring…
We are standing.
We are free!

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

Summer’s lights.
Albanian’s trees.
I will survive,
I am a breeze.
You are with me
My Ksamil’s dream.
Why can’t you see?
I’m your high beam.

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

You’ll be waiting.
I’ll come back.
Moonlight’s ready.
Stars are nake.
These great feelings
Could be truth.
Midnight’s stealy
Leads to you.
Time is river.
You should know.
You’ll not shiver.
Let’s start show!

written by Volodymyr Nazaruk (Odessa, Ukraine)

You are a light flash in my life,
So magical, beauty and fire.
Emotion is one. It’s a laugh.
When we are flying so higher!

This poem’s so small
But has a big soul.
I love you. Just call.
Don’t leave me. It’s all.

My heart was broken
I’ll never forget.
It’s all I’ve spoken.
The feelings are sad.
Go to the hell!
You’re burning together.
Shut up! Shut up! I tell.
Everybody has a tether.

Good morning, my flower.
I'm asking right now.
Your dream. What a color?
Please, show me your love!
I am so excited.
Just sorry. It's true.
Your favor's my fighting.
I need only you.
I wish we were happy.
I count to "the ten".
Just sorry but maybe
Can start it again?

Switch off. Turn right.
Remember there're steps.
Hold on inside
The flame and our bless.
We aren't playing chess.
We bright on summer sky!
I know. Not guess.
Don't stop. Let's fly!

Write your story!
Leave this scream!
Live. Don’t worry!
Eat ice cream.
Night’s a moment.
Pain’s white snow.
Let me convert
Your mind. Go!

I need…
I can…
I don’t understand!
I feed
My pain
This empty rain!
I read
Your soul.
It’s slowly fall!
I’ll meet
A night.
My dream is fight…

We use our time.
They’d fallen forever.
I can’t say “goodbye”.
I can’t say “whatever”.
Please, give me your hand!
Hold on to this silence.
Don’t think. Just we’ll stand.
This shiver is slyness.