ти наново мене перешиваєш
нитками чорними
на біле полотно
яскраве ні
табу на колір-барву
бо не бажається
любити кольори
лиш чорно-білі
настрій
думка
барва
слова і вчинки
теж як антипод
відтінкам зась
напівтонам - тим паче
на кольори
немає антидот
тому зникають
жовті
сині
файні
зеленоокі барви із життя
зникають півтони
і найдрібніші
як міні-колір
крапочки дощу
і що ж мені робити
мій коханий
душа не прагне змін
перешиття
зректись любові ?
зрадити кохання ?
бо після змін
то буду вже не я...

2013 рік

"Стріли її – вогненні стріли"
Пісня Пісень 8:6

Перевіряй мої слова на зойк і правду!
Крізь сито обіцянок просівай!
Я не збрехала ані раз, аж доки не навчилася усмішок.

Це я – омріяний затишок для розмов,
чужих сумлінь і виправдань за слабкість – сховок.
Мов парасоля, усмішка моя.

Вогненні стріли не проб'ють хребта,
допоки луком усмішки озброєна насупроти.
Не вороги два лучники, та у обох своя свята
правічна правда, що її боронять.

Як на півмісяці блукач міжзоряний засне,
так на моїй усмішці бесідник вколишеться.
Гойдається розхитана вітрами
зізнань і брехень.

22.06.2022

Червень приносить спогади, як поразку,
маками осипається під хрести.
Вицвілий рік. Уцілів єс, то й маєш ласку.
А ні – то прощайся, йди.

Хто лиш придумав усі ці хрести і маки?!
Хто лиш розкреслив вічність на ці роки?!
Я потримаю долоню відкритою, заки
всиплються мимо руки.

09.06.2022

Дощового, здається, тридцять другого дня
я залишила правду для захмарного Бога.
А що й освітилося в поодиноких променях сонця –
того достатньо людині
для життя в неправді й ненависті.
Бо така вже людина, ненависть її ім'я.
А Бог, отже, любов.
Тож до Божої сутності в кожному з нас
розміряно лишень на крок.
Тут варто себе запитати,
чому ж не ступають його цілісні,
душею ходячі?
І відповіддю буде уявна картина сором'язливості,
на якій чотирирічне дівча затискає підборіддя в плече
і вискубує з пальчиків руки
неіснуючі бур'янці,
а пальчиками ноги проводить довкола себе
півкруглу лінію безпечності,
бо все ніяк не наважиться взяти в дорослих
таку бажану простягнуту цукерку.
Так виглядає він – той самий крок,
якого ніколи не здолає маловірне
людське дитя.

Та що ж тоді бентежить розум чоловіка,
котрий прийняв своє слабке єство,
чи не зворотний шлях? –
Богові крок до людини.
Єдиносміливий вільно стає ненавистю.

Єдинонезатятий, хоч Ти не гордися бути таким диваком,
як отой невідомець, що ходить щоранку однією вулицею, камінці розглядає.
Без очікувань на оживання каменю –
люби мене!

09.06.2022

Та це ж для тебе думку розпочала
з отої яблуні, що виросла за край
порогу Божого, і грім – конячка чала
розвіз її порубану й сиру ще
по всіх усюдах божеських дворів.
Вогонь її не брався, не горів –
сиріло нагорі все дужче й дужче.

Збагни це думкування нетямуще,
що задля нього інші покінчала
абияк. Би я, би, як я, вони
тебе шукали в травах восени,
тебе знаходили під яблунею плодом,
на тебе йшли одним думок народом,
всі, як одна, верталися від неба
посушливі чи дощові – до тебе,
як і по колу йдуть життя начала.

Таку от з яблуні я думку розпочала.

08.06.2022

Як лясне електрички бич
у чорну ніч, в безвидну ніч, –
я знаю, це в дорогу клич
для мене.

Я чую металевих жил
натужний скрип під гуркіт рік –
це так спрямунок-старожил
свій тягне вік.

Обрушене каміння з гір
і те йому не стулить віч.
Де рух – війна, а швидкість – січ, –
у напрям вір!

06.06.2022

Атож, між маків зродиться душа!
Не перший рік, як обіцяла бути,
та вітер з гір й ці виверти покути...
Бо пелюстками легше опада...
ти.
Ти!
Ти обіцяй, розкутий,
що віднесеш опале без гроша,
помічнику мій, вихідцю з осмути!
Вже сьомий вітер, а душі й не чути.

03.06.2022

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Гарячий берег ніжно гладять хвилі-
Тече в обіймах річка синьоока,
Здіймає літо зелень на вітрилі
Несе спекотне сонце на флагштоку.

Для того спеки і чекало тіло -
Гарячий подих, губи і долоні ,
За присмаком п'янким плодів дозрілих
Пірнути можна в почуття бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо .
Для них ще не написано сюїту.
..
А я свою прослухала натхненно,
Бо ти її зіграв лише для мене.

2022.07.

Море безмежне, шумить вічне соло.
Сумно. Бентежне чує війну.
Димні простори, скоцюрблена воля.
Вибух! Зірвало міну одну.

Риби налякані, душі тріпочуть.
Хвилі сльозливі і каламуть.
Ворог підступний ракетою хоче
Знищити швидко спалахом люд.

Божі зусилля - й уламки заліза
Впали миттєво темні на дно.
Море, тримайся! Туди їхня віза.
Ось і рашистське тоне судно.

Море журливе, дельфін на поверхні
Зовсім холодний, хвилі несуть.
Во́ди в печалі, напружені нерви.
Котиться море, неначе ртуть.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги,
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить і сили. і снаги.

2023 р.

Зазвучала мелодія вальсу
В цей пригожий для близькості час, –
Поспішаю мрійливо до вас я
І запрошую вперше на вальс.
Усміхаєтесь мовчки й велично,
Не відводячи з мене очей, –
Розхвильоване серце незвично
Виривається гучно з грудей.
Все навколо неначе в тумані,
Чи якомусь оманливім сні, –
Незнайома приваблива пані
Довіряється в танці мені.
Неквапливо, упевнено, плавно
Ми вальсуємо в залі тісній, –
Я нашіптую згадки забавні,
Ви – лише анекдоти смішні.
Наближається танець до краю,
Відчувається музики брак, –
Що іще вам сказати – не знаю,
Коли ясно обом усе й так…
29.06.23

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!

У Кам‘янці-Подільському є фортеця,
що належить до семи чудес України.
Саме тут був заточений український Робін Гуд -
легендарний Устим Кармалюк…


Кожен шукає під небом
місце, до Бога найближче,
там, де кричати не треба -
не личить…

Пагорб фортеці поруч.
Дух Кармалюків там…
Праворуч - хрест, а ліворуч -
Святого Георгія храм.

Ось тут синьооким ранком
молитву мою Він почув,
загоїв безболісно рани
і запалив свічу.

Вогонь закриваю руками -
може, зігрію ще когось -
стійко, як Муракамі,
подібний до йога.

Кожен шукає для себе
місце, до Бога найближче…
Там відзеркалює небо
в світлих сльозах обличчя.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Хитнув козацьким чубом червень швидко,
У бубен сонця гримнув криком: «Грай!».
Вітри скакать гопак рвонули дико,
І хмарки несли щедро водограй.

Веселе небо в бистрім танці літа.
Цимбали ранку струнами полів.
Маля сміялось щиро в юних квітах.
Ми йшли у щастя музиці без слів.

28.06.2023

Сонце, нехай монета,
А місяць, як срібна таця,
Пиши на столі поете
З химерною інкрустацією.
Про повню в нічнім антрациті,
Чи присмерк старого міста, -
Що барви його не спиті,
А світанки його розхристані.
Що слово, як зілля зварене,
Зі змовами та приворотами;
Усе, що тобі намариться,
Відбудеться безповоротно.

10.09.2021

Розвіє вітер дим, осяде пил,
Бетонний рашпіль постирає пУчки,
І вибитої рами звук рипучий
Вмішається у шурхотіння хвиль.

Що бачила ріка ця у віках,
Щодня оновлена судИнами притоків?
Здималась кіптява із берегів високих,
Солоним дощ до річища стікав .

Земля страждальна і того святА!
О, скільки раз чужинець прагнув згУби!
Зціляли води ран глибокі стрУпи
І над тобою новий день світав.

Коріння вирване, що ворог загубив,
Коли вже стане проти нього гаттю?
Земля ціну за волю кревну платить.
..
ЗавИхрили над містом голуби...
2023.01.17.

Тихне вітер і німіють трави,
І чорніють швидко стовбури, -
Полиски далекої заграви
Більш не пнуться вшир і догори.
Звично переходить літній вечір
У години пристрастей п'янких, -
Вже тополя про любов лепече
Ясену, хоч той не говіркий.
Рівний і високий - справжній красень,
Поміж побратимами всіма, -
До сусідки, бачу, він не ласий, -
Схожості на мене геть нема.
Щось моя відрада забарилась,
Хоч вже спати вклалося село, -
І за що мені така немилість,
Наче, як годиться все було?..
Звівся місяць високо над гаєм
І, повитий хмарами, завмер, -
Сновигають тіні і лягають,
Мов думки солодкі, між дерев.
28.06.23

Якщо існує можливість
відчувати радість — не тікай.

Не забирай у себе момент
щасливий і яскравий.

Дай відпочити своєму серцю
і подаруй спокій душі.

Хай за твоєю усмішкою
більше не ховається біль.

Хай замість нього тепер
там буде жити натхнення.

Бажання творити, писати
і все напрочуд дивне відчувати.

Хай не боїться твоє серце
поганих почуттів і образ.

Якщо ти захочеш забути все,
що приносить біль і страх.

Якщо ти знищиш спогади
і зітреш їх з пам'яті навіки.

Якщо твої думки більше ніколи
не повернуться до кошмарів.

Ти відчуєш тепло сонця
і його палючого проміння.

Ти зможеш знайти себе
у маренні життя.

Ти навчишся приймати зло
і перетворювати його на добро.

Відшукай себе там,
де відпочиває душа.

26.06.2023

от тільки Ваша синя шаля
і п'ять надламаних гілок
позначать стежку до рояля
повз оболок,

де пальці, навчені ласкати
гладку натуру повних нот,
з пружистих персів будуть ссати
свій заколот,

а до розписаної стелі
і рикошетом до ротів –
пісні струментами дуелі
напохваті,

бо пощастило Вам сховати
під смирним гущаком бузку
свою потіху цього свята
ще в зав'язку,

от тільки Ваша синя шаля...

31.05.2022

І навіть слова...
І слова також!
І мотив, і нуту,
і розсипища окликів, і непокрапане тло,
і пісню сьогоднішню, цю – на завтра не нову,
і невимовлену забуту,
і злість, і покірність, і владність,
і все, що одно,
і все, що мені все одно,
і все, що мені, все, що й не мені не однаково, небайдуже,
і тебе, що читаєш, минаєш, минаєш читати, друже!

28.05.2022

Поснідай зі мною, бо травень – єдиний гість
цієї альтанки – уквітчаної омани
трояндами жовтими. В чай – з пелюсток роса,
у скроні – поранішній протяг і трохи пилу.
Скажи мені, любий, хіба ж не жива краса?!

Поснідай зі мною, коханий, смачним вином
і цим недопеченим хлібом чужої рани!
Посушним був травень і злочину доказ дам.
А ти на ці свідчення дай мені, милий, силу!
Спадають бутони зважнілі то тут, то там.

То тут, то ген там розлітається душна вість,
травневого стогону супровід, гул падіння
троянд в передгроззя. Під цим мовчазним вікном
востаннє будь рідним, востаннє пускай коріння
і снідай зі мною так мирно, мов ще не раз...

27.05.2022

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал…

19 червня 1993 р., Київ

Ні, ще не знидів сад і не зов'яв!
Обабіч снів – купальниця цвіте,
все на прощання жовтим, а проте
я й досі не вернулася у яв,
ще й досі в кулаці тримаю яв.

Скажи мені, у цім багатстві трав
котре стебло тобі найбільш болить?
Сирої ночі в грудях відщемить,
приблуда вітер пісню відшумить
за тим нелюбим, що в собі зірвав.

Бутон купальниці – мої жаскі вуста.
Жаскі слова мої пилком спадають в час,
а він тече під корінь світу й нас.
Так він втече з-під кореня у нас
і світ пустий, і я у нім пуста.

Ні, ще не висох виплаканий сад,
примарний сад вугільнооких снів!
Скажи мені, у цім розмаї вад
котра в тобі найперше кличе гнів?
Скажи мені! Та сад не відповів.

25.05.2022

Дай серце світу, а мені – лиш мить,
в якій зберу все золото від слова,
усе число його солодких крихт,
усе поквіття пишної оздоби,
усяку правду відблисків його.

Дай серце світу, а мені – любов,
оту священну, вільну від образи,
від здогадів, очікувань і втрат,
від обіцянок, від сухого цвіту,
усяких зерен слабкості та зла.

Дай серце світу, а мені у владу
ніколи не давай його, ані
у дар чи сховок, чи на всякий зміст,
бо вічність ширша від моїх обіймів.
Мені – слова, а світу – серце дай!

13.05.2022

Не залишай для мене місця,
береговино!
Камінням і піском заповни свій узор.
Закрай пряде багряні ниті звершень і спочинку.
Нехай здіймає легіт їхні доли
так лагідно, як пестила рука
суцвіття кленів.
Ясенелисті
в ясеннім, чистім
дні стояли.
Це мурашина праця – бій ріки,
що пробивє шлях веселкам наскрізь світу.
Це закуток для вигрівання змій –
думок нелюбих.
Не піддавайся різнобарв'ю травня,
доосередньо гнаному теплом.
Клубок крицевий на твоєму серці
зіллється з тлом,
я там його зоставила навмисно,
збережи!
Лиш споглядання не зруйнуй мого.

12.05.2022

Хлопчик грається в бульбашки –
красиві райдужні мильні бульбашки
і захоплено дивиться, чи далеко летять.
Справа дуже приємна,
і час наче йде не даремно,
процес знає він достеменно.
Хлопчику вже шістдесят.


27.06.2023

Китайці у підвалі
пошили Adidas,
а боти на чужому
зробили майстер-клас.
Оскільки серед ботів
не водяться Ейнштейни,
вони з віршів поетів
створили Франкенштейнів.
Сльозами крокодила
бот плаче на ПМ,
і дехто йому вірить,
підтримує плечем.
Він балами керує,
як фокусник у цирку, ‒
сам собі робить рейтинг
і створює підтримку.

Не рий іншому яму –
сам в неї попадеш.
Фальшиве рифмування
у серце не запхнеш.
Любов не вполювати
з рушницею й ножем,
а вкрадені цитати
не вийдуть тиражем.


06.2023 р.

Симптом повітряної тривоги в правому передсерді
загострюється опівночі та в прокльонах.
La vita è nel tripudio! – Шановний Джузеппе Верді,
це недоступна зона.

Коли мені в грудях булькає, наче на дощ в калабані
плюскається малесеньке пташенятко, –
я хутко пригадую тих, кого називаю – кохані,
ще й підганяю гадку:

спішися, спішися, думко, ракети – птахи крилаті.
Хоч булькання м'яко мучить, та розмах крила – калічить.
Хай стіни мене запишуть, як спомин: хтось жив в цій хаті.
Хай вивчать мене ікони і в спадок собі полічать.
Осьо я – під лівим оком
Мадонни!

Садів не садила вчасно, сушник не зрізала вчасно.
Червоні тюльпани щасниць ще поки в мені ростуть.

27.04.2022

Темне сонце сідає в човен і обирає курс.
Темні води несуть його, темні води.
Будеш, сонце, про мрію згадкою
там – за обрієм, з пересадкою
на китів-братів, на вітрів плече,
на русалчин хвіст, хай тебе несе,
кругле сонце, в чужий живіт!

Темні води – вагання матері,
люлі-люлі, собі гойдаються.
Мертві води – байдужість матері,
що за звичкою: а-а – маятник,
ритм тримають, та йдуть на спад.

Стережися, зотліла грудочко,
руки в річку цю не занурюй, бо
станеш місивом, рибкам стравою,
мамці попустом, вітцю посміхом,
що тебе зачав, він тебе зачав ген у космосі.
Будь послушним – зникай в човні!

Я сама тебе від берега відштовхувала.
Намочилася в пояс, задихана і розпатлана.
Я сама тебе, шлякувала, а все ж – гасила.
Порятуєшся, порятуєшся, прощавай!

14.04.2022

Пиши мені, моя любове,
нетлінну музику світання!
Східсонце, вирване з ридання,
запалюй в грудях переритих!
Скрижалі з іменами вбитих
читай мені серед молитви!
У ріг, що зазивав до битви,
труби про скінчення війни!

Пиши мені на плямах крови
своїми білими руками,
по небу – чорними круками,
по долі – помстою богів.

Пиши, любове, і про гнів,
його в собі не відітни!

06.04.2022

І вмерла би просто собі на полі
отут, отут!
Та грішно псувати цей свято-чорний
промерзлий ґрунт.
І вмерла би просто собі у лісі
отам, отам!
Та сором отак годувати бісів
на зло богам.

І вмерла би, вмерла би! Вмерла! Вмерла
чи ще жива?
Ще навіть не сіяли, а криваві
прийшли жнива.
Та щойно зготовилася вмирати,
спустивши злість,
як вистрілив миттю родючий пагін:
він відповість!

05.04.2022

Розбудили траву, але ж пальцями, не граблями!
Відігрілися врешті, та промені, як мечі.
І за віщо, за віщо стокроток кладуть до ями,
голубів – до печі?!

На холодній землі хай лежить моє серце й чує,
як встромляють ножі в невкорінені ще тіла,
як воюють мужі, як молитва за них воює,
спалюючи дотла

першу втому, останню межу та страшну зневіру,
і розсіює попіл цей добривом для квіток.
Розбудили весну, тож протне врешті черево звіру
правди росток.

19.03.2022

"I see" Eliza

Слів назад не вернеш.
Пам'ять – град і чернеча хустка.
Все докупи збирай: мерзлі ягоди та залізо.
Що ж, коли ти помреш,
у мені зродять вишні-згустки.
Що ж, коли я помру, ти зрадієш: прощай, Елізо!

Слів назад не приймай!
Нить життя – павукова праця,
від вузла до вузла наростає примарність втечі.
Що ж, як станеш на край,
хай дов'яже її мій пацяр!
Що ж, як стану на край, сміливіше штовхай у плечі.

15.03.2022

Чую:
прибийте ненависть свою до хреста!
А сама у собі: конайте!
З кожної рани на тілі Людського Сина
витікає густа
моя провина.
І храм, наче гріб.
Вітражі, мов присипане віко землею,
що ворог металом гарячим розгріб.
Сорок днів не просити торкнутись єлею
чолом своїм,
бити чолом своїм,
затерпати чолом своїм
і всією душею,
не жадати золота й тиші цієї для душ колиски,
іконного блиску очей,
мокрих у знак прощення,
не чекати, що гріб передчасно розкриють,
допоки у нім не забракне кисню.

Чотирнадцять разів у поклоні:
Притерпівий, не милуй, не милуй, не милуй!

11.03.2022

Ллє сонце розради
Надію на голови міст,
На церкви, каплиці, собори...
У пошуку правди
До їхніх святинь прихились,
Згаси затамоване горе,
Бо десь догорає
Війною обпалений лист,
Кружляючи птахом злітає
Душею до Раю,
Бо в мовленім Слові колись
Загиблих Петро зустрічає.
То ж буть чи не буть? Не-
бокраєм солдати прийшли
Прослухати Слово привітне:
- У Світле майбутнє,
Що жертвами ви здобули,
Повернетесь сонячним світлом.

Серго Сокольник 2023

Пам'яті О. Р. (Роксани Ужван)

В темну годину до Тебе білий голуб возноситься.
Господи, упокій!
І милуйся росою останньою
на розлогій красі її вій!
Дослухайся, як слово віршами сиплеться
з найщедріших уст!
Доню Твою улюблену
вже сьогодні до Раю впустять
янголи, янголи, янголи...
І ось на одного побільшало.
Боже, ось Ти – Справедливий,
що не дав їй узріти гіршого
від болю її нестерпного.
Але годі бо, годі, стерпло!

Ось ще один
мирний голуб Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!

24.02.2022

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

в обійми твої
ніжні та п'янкі
я падаю безжально
та безбожно
відхрещуючись
від утіх старих
забувши їх
так по земному просто

я все минуле
так і назову
бо то епоха
що була до тебе
минулася вона
і відцвіла навік
тепер є плід
кохання ціле небо

кохання море
річка й океан
кохання хмарка
і роса з грозою
земля
повітря
вітер
водограй
тепер є все
для мене
і для тебе

для нас обох
для нас удвох й вцілому
весь світ земний
допоки ми живі

а далі буде небо
кохання небо буде
бажається
щоб теж для нас обох...

2013 рік

Ми у човні: зеленому, жовтому, білому;
З кормою далеких гір, з рибами у ставку та фазанами,
І зміями, що інколи доповзають до міста повільного,
І нашому човну не байдуже, що буде з нами.
Ми не на кораблі. Щоб бути на кораблі,
Потрібно мати історію корабельні
І кораблетрощ, стояти погойдуючись
На каравелах, караках, галерах,
Мати обвітрену шкіру, віспу, цингу,
Врешті-решт — кінетоз,
І по світах розносити сифіліс та холеру.
Слава богу є чайки, сосни, мов щогли, тютюн,
Картопля, помідор, кукурудза, зрештою,
Під кожним деревом чи закапелком у нас — гальюн,
І зрізаємо шлях по газону новою стежкою.
Ми теж — матроси, юнги, пірати лихі,
Щоправда в човні та співчуваємо індіянцям ми,
Крім того на нашій посудині правлять жінки,
Що змушені були відростити мужичі яйця.
Отак і пливемо, під дубом старим, і під ним,
Голосимо пісню, бідкаємось та роздивляємось,
Пароплави на небі і тішимось хмарам морським, —
Бо мабуть усе, що потрібно, для плавання — маємо.

03.11.2021

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

Сиджу на канапі
У батьківській хаті,
До лісу - рукою подать.
В малесеньку шибку
Пташина так дзвінко
Постукала, щоб привітать.

Мабуть здивувалась
Звідкіль я узялась,
Вона ж господиня отут,
А ще руда білка
Із гілки на гілку
Не втомиться швидко стрибать.

Раз пораз на вишні
Порушує тишу
Зозуля - рахує літа.
В зелених обіймах
Трави все подвір"я,
Півонія там розквіта

Щоліта і досі,
Купається в росах
І ронить пелюстки-вуста.
Душа защеміла,
Спомин-ностальгія -
Дитинства пора золота.

2019 р.

Сходить сонце понад полем.
Золотиться край землі.
Світ купається навколо
У ранковому теплі.
І красива, і багата
Найпрекрасніша земля,
Скрізь дарує барви свята
Й чуйну душу звеселя.
Половіє стигле жито
І хлюпочеться в блакить, –
Все живе бажає жити
І зростати кожну мить.
Жита шум і сонця бризки
Угорі та унизу, –
І до щастя зовсім близько,
Раз вже радість поблизу.
Радо йду назустріч світлу
І наспівую пісні
Про пахучі та привітні
Швидкоплинні літні дні.
27.06.23

Випускає із пригорщі птаху, мов перший постріл,
що застрягне в найближчому стовбурі, наче в горлі,
аж закуриться з рота туманом скорботний простір,
аж викручує плоть, мов поламані крила орлі.

Випускає наступну і сиплються з крони вишні,
та в падінні чи м'якнуть, чи щось їх до соку душить.
І сортує на сущі, безвісні, живі, невтішні,
що назвати б їх – ягоди, та називає – душі.

Випускає останню і пурханням зносить миті,
аж лягають дерева із вивернутим корінням.
І клює птаха вишні доспілі, а каже: вбиті!
бо в жалобі готують невмите оте розговіння.

23.02.2022

Вітер карбує портрети на даху.
Листя – провісник: фур!
Восьма річниця лютневого жаху
звихриться з цих фігур.

Кров’ю зі стріхи зимової зливи,
наглою кров'ю – час.
Боже обтяжливий, Боже важливий,
Вимий нарешті нас!

Вітер карбує обличчя сторожі,
риси міняє в гнів,
сто, як один, металевістю схожі –
творить війни синів.

Ангели пам'яті, дотик в них – молот,
й листя завійне це
сходять додолу лютневим розколом,
досі війні в лице.

18.02.2022

Вечір. Службу править вітер.
Хор: гу-гу, гу-гу...
Може, зранку забуяють квіти
на снігу?
Я забула, як просити щастя
у богів
для померлих, для живих, а дасться –
й для снігів.

Поночіло. Вітер дме кадилом
у вікно.
Щастя, щастя, де ти заблудило?
Чи давно?
Йду до сну, як діти до причастя,
без покут.
Що ж, попрошу у богів для щастя
власний кут.

04.02.2022

Ти – ім'я на вустах, сипла істина вічного поклику.
Ти – негаданий легіт в тривожнім кружлянні розгуби.
Ти – волога дощів на запаленій посмішці докору.
Ти – молитва сміливості перед кожним уступом скали.

Проминають дощі, сонцесходи, роки і періоди,
позначають хвороби і зцілення, втрати й здобутки – чоло мені,
покидають і знову приходять забуті, й стаються покинутими,
та достатньо пірнути у думку про тебе, щоб не зупинятися.

Чи згоратиме світло на пагорбі слави і гонору,
чи тонутиме світло в глибинах одвічного сумніву,
чи вкрадуть моє світло проханнями непослідовними, –
ти навіки в мені тихо сяятимеш любов'ю.

03.02.2022