Віддати усе
ради неї?
Але ж…
Не зрадити?
Там буде видно…

Чи любимо
ми Україну?
Авжеж,
хто – вигідно,
хто – принагідно.

А нам би
любити,
як любить вона –
трагічно, стоїчно,
безмежно.

Любити повік,
не_зважаючи на…
Любити
хай_що,
не_залежно…

2011

(подрузі посмертно)

У траві високій, край стежини
зацвіла волошка синьо-синьо.

Та волошка дивну вдачу мала,
у стежини все вона питала:

- Ти куди, стежинонько, тікаєш
і мене одну ось тут лишаєш?

Я пройтися хочу теж до краю.
не лишай мене одну, благаю.

Вже зібрались птахи у дорогу,
залишили їй одну тривогу.

До лелек звернулась як до долі:
- Не лишіть мене одну у полі!

Не летіть ви до чужого краю,
не зустріну більше вас - я знаю.

І волошка ніжно заспівала,
в небесах у мріях знов літала.

За життя трималася щосили.
Та траву уже в покіс косили.

Що косі до того, як співає,
про що мріє і чого жадає,

навіть в поля не спитала волі,
лиш сказала : " Так судилось долі."

Не спитала поля... не спитала...
на пів-слові пісню обірвала..

Слова, як люди, родяться, вмирають
І світ творять невидимий душі.
Вони вбивають дух і воскрешають
Його у недосяжнім вирі літ.
Слова – то суть життя, й життя у слові
Всевишній дав людині, а проте
Найвищий дар – гармонію любові
Чи кожен з нас для інших береже?..

До тебе серце й думка линуть,
Коханий мій, далекий мій…
Як я з тобою – маю крила,
Без тебе нидію в журбі.
До тебе йтиму вічно… Навіть,
Коли погасне зоресвіт.
І біль, що душу твою ранить,
Візьму собі… Візьму собі…

Вижу чудесное в обыденном.
Любовь крепнет в сердце моем.
Что случилося вчера, аукнулось сегодня,
и на завтра установливаю правила.

Жизнь нам дана для твочества.
Надо, чтобы наши сердца
жили в океане Вечном,
чтя высоко огонь Встречного Сердца.

Радость моей души - жемчужина Любви...
- из океана Млечного Пути.
Ты для меня ЕДИНОРОДНАЯ.
Тону в Твоей нежности...

Смотриш на фото мое - глаза в глаза,
Письма читаешь - рекою любви слова.
Я- в Тебе, Ты - во Мне!
Это МИР: Блаженство, Радость, Экстаза Грация!
2011г.

Ты уйдёшь красиво: спина пряма,
тихий шаг, даже эха нет,
позади останется не война,
не беда – только запах бед,
только местоименья – от силы два –
до смешного простой улов,
позади останутся не слова,
только тени и буквы слов.
ты идёшь, победу испив сполна,
светляками горят мосты...
но измучает тебя не вина,
а сознанье собственной правоты.

2011

Були в цім домі радості й печалі,
Бриніли тут дитячі голоси,
Про Пушкіна й Шевченка сперечались,
І прагнули любові і краси.

В цім домі анонімки не писались,
Тут дух просвітництва і правди панував,
Любили тут, творили і навчались,
І дім з любов'ю друзів зустрічав.

Росли навколо дому диво-квіти,
Черемха і берізка - вартові,
Тут вміли обігріти й зрозуміти,
Бо діти тут жили і вчителі.

І часто дім цей разом з фортеп'яно
Співав душею і щасливим був,
Та склалось так, що всі порозлітались,
Втомився дім від тиші і заснув.

Прокинься, вже не мій, будинок отчий,
Тебе ми в добрі руки віддаєм,
Прийшли до тебе щирі, юні зодчі,
Ти будеш молодіти день за днем.

Ти будеш знову щедрим і багатим,
Ти будеш в квітах, щасті і любові,
Ти будеш знову діток зустрічати,
І всі тут будуть гарні і здорові.

Тебе я із любов'ю відпускаю,
Із вдячністю за все, що тут було,
І де б я не жила, та добре знаю,
Що буде у душі твоє тепло.

2009р.

Стоїш над прірвою із назвою "депресія",
Ще крок - і ти в обійми їй впадеш,
Немає сили для банальної агресії,
Душа далека від польотів і пожеж.

Ще крок до хворобливої байдужості,
Ще крок - і заповзе в життя змія,
Яка забрати хоче крихти мужності,
Прошепотівши: "Тихо, я - своя!..."

Ще крок - і будеш в прірві животіти,
А чудо може просто не прийти,
То ж зупинись, наважся не ступити,
І нитку рятівну в душі знайти.

То ж розвернись, іди від прірви геть,
Вже краще сльози, рани і падіння,
І краще вже шалена круговерть,
Що стане як початок воскресіння.

Вже краще закричи і розізлись,
Побий усе, що тільки може битись,
Наважся, і в житті своїм знайдись,
Бо найстрашніше - просто загубитись.

Коли кохання має два крила -
Одне земне, а друге - піднебесне,
В душі земній не вистачить тепла,
Щоб до небес хмаринкою піднестись.

Земне кохання буде на землі,
Хоч піднебесне кличе за собою,
... Я з неба кину зірочку тобі,
Будь на землі, прощай, і Бог з тобою.

Скажіть мені, як з серцем розумітись,
Коли воно так рветься в двері волі,
А виривається шалено у неволю?
Закрити на замок чи відпустити,
Якщо не можеш з ним у злагоді прожити.

Буває так,
Що вранці відмирає
Все те, що вчора
Головним було,
Неначе лист осінній
Опадає,
Щоб лист весняний
Зріс тузі назло.

Хоч буде довгим
Сон душі зимовий,
Та холод цей -
Не вічна мерзлота,
Бо наші душі
Не в полярнім колі -
Не той меридіан
І широта.

Якщо в душі
Анабіоз холодний,
Не намагайся
Душу роззбудить.
Щоб вишня стала
Біла і духмяна
Їй треба мужньо
Зиму пережить.
1993р.

Іроніє! Не зрадь мені хоч ти,
Коли на серці холодно й похмуро,
Мій глузд побережи від суєти,
І будь мені фортецею і муром.
1993р.

Поезію народжують страждання,
І ночі полинові, мов віки...
Коли згасає свічка сподівання,
Поезія запалює свічки.
1993р.

Снова тучи идут полосой,
Но отбросив прогнозы погоды
Озаряются женской красой
Наши судьбы, дороги и годы.
Я не скрою, что очень хочу,
Чтоб ушли холода и метели,
Чтобы ноша была по плечу,
Чтобы слёзы в глазах не блестели.
Утверждай свою женскую суть,
Восхищая нас каждою гранью,
Чтобы не был осыпан твой путь
Облетевшей листвою желаний.
Твоя гордость во все времена
Защищает тебя от паденья.
Если женщиной ты рождена,
Значит, ты благородна с рожденья.
Новой жизни чудесную нить
Тебе выпало, не выбирая,
Сердцем собственным воспламенить,
От любви материнской сгорая.
Ожидание счастья – не грех.
Будь счастливой, чтоб сердцу согреться,
Ну хотя бы счастливее тех,
Кто нам землю оставил в наследство.
Доверяясь мужскому плечу
И ребёнка к груди прижимая,
Ты идёшь по земле. Я хочу,
Чтоб открылась дорога прямая.

Згортає сонце своє проміння,
дурманить пахощами трава,
музúки-коники сюркотінням
гойдають вечір серед тепла
п'янкого літа, що пестить душу,
збирає кошик солодких снів
аби зігрітись, як стане скрушно
серед негоди студених днів...

Розсипле сонце своє проміння,
як згаснуть зорі увисоті,
зустрінь же, серце, благоговінням
день, що дарує Господь мені.

2011

1933. Травень

«Мамо, не плачте. Дивiться, ось хлiба окрайчик.
Трошки я з’їв, а другий кусочок принiс.
Бабця сказали, це вчора приходив зайчик,
Дав нам гостинця i знову побiг у лiс.»

Темiнь в кутках залягла, як земля, глибока.
Сонце не входить – спинилося перед вiкном.
Блиснула сталь i порiзала променем око.
Наче по склу, скреготнуло по серцю бруском.

«Мамо, а що ви, на поле не йдете сьогоднi?
Бабця сказали, вже дядька Миколи нема.
Мамо, чого це у вас такi руки холоднi?
Мамо, пустiть мене! Мамочко! Мамочко! Ма...»
1989

Лиш в Україні - українцем
Я чуюсь, хоч би й без роботи,
І не піду служити німцям,
Бо хочу бути - патріотом...

Нехай мене беруть на кпини
І в гріш не ставлять, все - на краще,
Жупан хай знімуть і свитину -
Не піду звідси я нізащо

Ані в Європу, ані в Штати -
Люблю лише свою громаду,
Хай краще сяду я за ґрати -
Та не поїду в ту Канаду...

Я тут родився – тут і згину,
А спати можу - хоч у стайні,
Та не покину Батьківщину...
Проголосуймо? Одностайно...


06.07.2011

* * *

Там, де в обнімку з небом тополі,
З нею були ми в тісному колі:
В тісному колі зваби і втіхи,
В тісному колі щастя і лиха.

В гріх упірнули, наче у річку:
Пестив я персів п'янкі полунички,
У наготі полоскався до ранку:
Гралися з нею у забавлянки...


* * *

Коли топтало кляте лихо
Прекрасні наші почуття,
Мене ти зупинила тихо,
Урятувавши враз життя.

Розпуки й зради перехрестя
Ми мужньо, серденько, пройшли.
У тебе ж так багато честі!
І небагато так... хули.

Дитяча

Вони:покусаний і бита
В кутку на килимі ридають.
Не можуть чогось поділити,
Проблеми бійкою рішають.

Малий махає кулачками-
Вони міцненькі у хлоп'ятка.
Й отримав відповідь зубами,
Бо ті - гостренькі у дівчатка.

Та за якусь уже хвилину
Переболіли їхні вавки
І десь у ляльці чи машині
Вони зарили томагавка.

Доросла

Шановний, слухай: ти- якої "масті"?
Бо казуси на цьому світі часті:
Все вистріляв, собі лишив патрона,
За спиною ж - уздрів хамелеона.

Живий іще, завдячуючи Музі,
І знов, здається, в колі вірних друзів.
Одначе, розсудивши все тверезо,
Позаду відчуваю гостре лезо...

Спонтанність визначають коди.
Природність сумніви змела.
Здаватись кимось не виходить?
Чуже змахни з свого чола!

Шляхи до зАмків, де думкАми люди –
як марення, як Образи вночі.
То образИ, що зИрять звідусюди
й обрАзи за незнайдені ключі.

це все графоманія брате
коли хочеш вірші писати
як тобі ніби не спиться
коли в кулаці синиця
а журавель курличе
жалібно так курли-курли
і батьківщина кличе
що там ще – рідне обличчя
тої, що єдина-одна
ще – на щоці сльоза
на столі відповідно свіча
мати тебе зустрічає
вишитими рушниками
варення і булки до чаю
а, не забудь – ще дощі
які вмивають площі
це не рима – розслабся
тут рима – мамині борщі
за які дякують хлопці
а хлопці спитаєш які
та просто так собі хлопці
бо то все метафора
ну ти розумієш літні дощі
вмивають запилючені площі

Я сьогодні зустріла чудо
Під зеленим малим листочком!
Воно бігало по калюжах
І ховалось, чудне, за сосну!
Заглядало, смішне, усюди!
Полохливе й швидке напрочуд
І на сонечко схоже дуже!
Нагадало мені про весну!
Я його заховала в сумку!
І воно тепер щось шепоче!
Аби тільки мале не щезло
В оберемку тепла і трави!
Простягніть мені вашу руку
І швиденько закрийте очі!
Я вам чудо своє принесла!
Порадійте тепер і ви!
2011

А тим маршрутом - дощі й тумани,
Краплини вчора шмагали світ.
Намокли душі машин і ранить
Холодна відстань. Моє шасі
Живе і плаче… Сталева птиця
Летить у серце, у самий нерв.
Це попадання пече, як спиця -
Хтось батьківщину на мапі стер…

Це сукні весільної сміх, це біла вуаль, як час…
Це подив малесеньких рук двох ангелів біля нас.
Складатиме задуми день і житиме мовчки тут.
У тихому домі зима. Тепло заповзає в кут…
У нашому домі - життя, як щастя, як самоцвіт…
На шибці хвилюється сніг. І білий сміється кіт…

Встати і бігти… Встати і бігти…
Ти ще сильніша в колі вовків.
В цій глухомані. Сумніву крихти
Хай обернуться хлібом років.
Світлом і сіллю, димом і ніччю,
Гріти долоні блиском меча…
Дивиться довго совість у вічі,
Відлік свій мудрий досвід почав.
Хай там десь стелять постіль і квіти,
Ти обминаєш мряку оков.
Встати і бігти… Встати і бігти –
Хтось обриває душу ривком.

Попрошу світанкових птахів, щоб тихіше співали,
Щоби сонце рожеве сьогодні пізніше зійшло,
Прожену всі думки, що сідають на рідне чоло -
Берегтиму твій сон, бо до ранку ми не засинали...

Ти не вмієш молитись, тож я помолюся за двох,
Ти не любиш просити, а я відчайдушно благаю,
Лиш тому, що уперше так несамовито кохаю,
Щоб триматися разом навіки дозволив нам Бог.

Крізь регалії і чини
Через тисячі тисяч миль
Я постукаю – відчини.
Не здивуєшся? Гарний стиль.

Простір давить. Життя криве.
Не чекали? А ось і я!
Де триглавий орел живе –
Триголова повзе змія.

Поміж хат загубився кат,
Бачиш танго, а чуєш вальс
І ще майже немає втрат,
Тільки втрачений аусвайс.

Пролечу понад сотню неб,
Не один відчиню замок
Винуватцю моїх халеп,
Насолоді моїх думок…

12.07.2011

Три дні полем, потім вниз -
попід гаєм раз.
Через річку... Далі - ліс...
І на все є час.

:)
12.07.2011

Піді мною пустка, тля
І безодні порожнеча
Самовтеча в тихий дощ
Неба чистого сльоза
Калібровані голки -
В решето скелясту душу,
Бальзамує, русла сушить
Холод мертвої доби.
Астероїди звитяг
На орбітах марнослави
Вірних виплюснів отари
В галактичних кораблях.
Колотнеча дробова:
Лізуть в (рота) пастку хижаки
Ні ворони, - тільки мухи;
Втома кволого рядка.

- Ліно, де тепер Василь ?
- Там під дубом із Тарасом
У Івана чи Богдана,
Свіжим квасом, ну а ми ?!

Відпустило. Павутинна
Сіл-пустель домовина
І роса давно не та
Рину в вічність соколину
Щедро молюся житам:
Із розгону - мідним
дзвоном, громом, сяйвом,
дурманом, срібним плесом;
очі, весла, трави, берег,
стогін, регіт.. вишні кров...
Достигло літо.
Напилося до схочу.
Твої діти хочуть жити.
Дай їм сил,
Свободи, вітер,
Підкорити висоту !
(12.07.2011)

Поет поету, звісно, брат,
коли він щирий.
Не словолаз, не на показ,
не мерехтливий.

Коли не зирка на чуже.
Ним не ласує.
Коли хреста свого несе.
Не галасує...

Поєтократ, ліхтар нічний
в лакейській формі.
Такому брат – злощавий кат
і кістка в горлі.

Той за п’ятак,чи на срібняк,
Чи щось у торбі.
У хід запустить і кулак.
І дасть по морді.

А так, по-Божому. Дивак!
Таке вчудити.
Поет поету - рідний брат!
Із цим нам жити.

А у суперництві сліпім
нема потреби.
Як зорі Божії світім
В нічному небі.

Писати “бýдь-як” не годиться,
Писати треба “з огоньком”!
Не завжди ціниться синиця…
Аби бажання – вéлкам! Ком!
Ти? З пародистами? На шáблі?
Давай-давай… «Нє дєржим зла»
За день вже третій раз… на грáблі…
Чи каска тріщину дала?
Зненацька так подавсь в експерти –
Справжніський влаштував демáрш!
І нагнітаєш – з’їсти, зжерти,
Страхіття – рíжки, пáтли, фарш…
Ще полюбляєш риму…грубу?
Лякать народ, повір, то стид!
Ти що, Валєр? Собі на згубу?
Та то ж, колего, суїцид!
Чи ти об’ївсь якого зілля?
Чи, вибач, може що курив?
Відгризти вуха – божевілля!
І звідки “творчєский” порив?
Таке вже краще “не рожати”,
Таких думок (заввáж – не мрій)…
Пиши вже ліпше “Ати-бати”
“Неугомонний” друже мій…


12.07.2011

Випадаєш із часу,
Випадаєш із календарів,
З телефонних книжок
Своїх родичів і знайомих.
Ти живеш як і завше,
Тільки більше не знають втоми
Твої ноги
І руки – нарешті – без мозолів.

Випадаєш із долі,
Щоденної суєти,
Відпустивши отару
Турбот своїх нескінчених…
І на розі розлук
Ти чекаєш терпляче на мене:
Я не зможу туди не прийти.

Випадаєш, як цвіт
Із квітучих гілок черемшин,
І розносять вітри,
І приймають холодні потоки…
Ти – ніде не один,
Ти ніколи ні в чім не один.
Я ж лишаюся тут
Берегти нетривкий твій спокій.

А ти – там - бережи,
Що усі перейшло шляхи,
Що запало у долі,
Визріло до любові,
Звідки хочеться жити
Й не збитися на гріхи,
І творити світи
У кольорі - кольорові.
16.05.11

В галактиці кохання
Сіяє безліч зір.
Тривожать і дурманять
Вони бояну зір.
І у скафандрі серця
Душа летить увись,
На лоні піднебесся
Земного відректись,
Новітньої планети
Освоїти обліг,
Поеми і сонети
Укласти в збірки стіг,
Радіти спозарання,
Як вибухнуть сонцЯ
В галактиці кохання
На честь свого творця.

12.07.11.

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...

Сплелись вітри у сухожиллі віть,
Зійшли дощі на неозорі далі, -
Болить мені, о як мені болить,
Моя людська земна недосконалість!

Оце сліпе блукання навмання,
Оця потреба у ласкавім слові,
Аби мене, таку, як є, прийняв
Той, хто у сні моєму світанковім;

Бажання жити – як не досхочу,
То хоч би літ стрімких не відчувати,
І ти колись щоб все-таки почув
Мою любов у слові кострубатім.

Щоб оминули відчаї, нудьга,
Щоб не спіткнутись на чужім порозі,
Холодним світом щоб не сновигать
Торбешником із осені – та в осінь.

Болить мені ця слабкість, ця людська
Жага буття – безсмертного у тліннім,
Нерозуміння глибини гріха
І довжини прониклого коріння.
7.07.11

Розлився на сто доріг
Мій світ на порозі липня.
Якщо – то уже за всіх
Просити в своїх молитвах.

Верталися щоб кораблі
На рідні свої причали
І діти на всій землі
У радості виростали.

Аби не вражала дільба
За тлінні дідівські скрині,
Щоб – врешті, - прийшла доба
Любові і розуміння.

Щоб ранки в своїй красі
Стрічали і – потрясали,
Щоб добре було усім,
І – щоб нікому - не мало.

У долю свою нову
Вбирались в палкім розмаї,
Де – «Господи, я – живу!»
І – «Господи, я – кохаю!»
7.07.11

Спонтанно-неповторна більше мить...
Блукаюча по тілі автостопом,
Куди зовеш? Спинися, зупинись...
Чи ти боїшся стати мізантропом?
Спішиш не переплавитись в "рутинно",
Від нас обох упоспіхах, галопом,
В щоденник, де один лиш знак питання?
О, знову міф оцей "за гороскопом"!
Спростовує котрий лише ця ніжність,
З плечей до ніг струмуючи потопом,
Так випадково зловлена в цій миті,
Від правди прикриваючись Езопом.
12.07.2011

Із Володимира Висоцького

Весна ще на підході,
чекання у природі,
але душа вже повна чимсь п’янким...
Та враз прийшли за мною -
з конвоєм, з конвоєм:
«За спину руки, - кажуть, - і ходім!»

Я так тоді просився в старшини:
«Не забирайте мене із весни!..»

До квітня промотали,
зізнання вимагали;
але я місяць дурня грав як слід.
Та враз - як ніж у спину -
забрали Катерину,
і слідчий підвернув мене під спід.

Я зрозумів, що зовсім я тону...
Хоч краєм покажіть мені весну!

І ось - путі, вагони,
роз’їзди, перегони,
і стук коліс вганяє у відчай.
А за вікном зеленим -
тополі та клени
немовби шепотять: «Не забувай!»

А з насипу махають пацани...
Чому мене вивозять із весни!

Я глянув Катрі в очі:
«Тікаймо?» - «Ускочим!»
«Ні, Катре, без весни мені - заріз!»
Й сказала Катря: «Згода,
свобода - так свобода!»
І з нею ми вночі пішли у ліс.

Так ось, так ось яка вона, весна!
Так приязно зустріла нас вона...

А через день усюди
шукали нас паскуди,
гарчали пси шалені із імли,
по сліду нас здогнали,
звалили, пов’язали,
назад у табір в путах потягли.

І стало зрозуміло тут мені:
мене не буде зовсім у весні.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Ти пішла собі - й може, так і слід,
й не зустрітись би знов, їй-бо,
а мене - в товарний, і - ген на схід,
до копалень цих в Бодайбо.

Не шукатимеш мій на карті кут,
й до батьків моїх - ні на крок,
а мені - дарма: буду я отут
мити золото за пайок.

Рейки скінчились, стихнув стук коліс,
зникла колія, бо - тупик.
Тут завити би - та немає сліз,
не добути їх з-під повік.

Добре, хай вже так, - забувай мене,
й що було у нас - хай це жарт,
тільки добре ти пам’ятай одне:
знов зустрітися нам не варт.

Строк мій скінчиться, - я усе терплю
й звідси вийду я, без облуд!
Та за час, що тут я на нарах сплю,
я забуду все будь-що-будь.

Тут ліси кругом, - хто б такі пройшов,
синизна така - так би й вив.
А за спиною - всі сім тищ верстов,
а попереду - сім років.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Авжеж, ми жити разом не змогли би,
і що пішла - все правильно, ну що ж.
А за вітання з святами - спасибі,
і за привіти дякую також.

А за харчі скажу тобі: напевно,
в твого нового - теж не зайвий гріш.
Тож яблука та сало - це даремно,
хіба - цигарки, інше все облиш.

Й не треба, не пиши мені про верби
й засаджену береками межу, -
у нас такі тут лісові резерви,
що зовсім по тополям не тужу.

Ти пишеш про нову кінокартину,
що скрізь збирає тищі біля кас;
але і тут народу - до загину,
й кіно буває навіть і у нас.

Все, поки наглядач не причепився,
закінчую. Щастить тобі нехай...
Михайло, твій колишній кровопивця.
...А знаєш що, Маріє, - приїжджай!

(2009)

Я живу в твоєму домі,
Заважаю у житті...
Маю погляди не добрі,
Маю принципи не ті.
І не так кусаю хліба,
Навіть дихаю не так.
Я у хаті не хазяїн,
А у ліжку – не козак.
І не так я одягаюсь,
І дивлюся не туди.
Ще гріхи мої юнацькі
Кожен день дають плоди.
Грошей мало заробляю,
Не тримаюсь на плаву,
Ще й пишу зрадливі вірші –
То для чого я живу?


2011

Не дошкуляв вогонь пустелі,
І непокоїлась душа:
- Я ж так далеко від оселі
Розстріляний із "калаша".

За що ти вбив мене? Одначе,
Ти ж нетутешній, руський, наш!
- Я не хотів сього, земляче. -
В пісок потупився "калаш".

Душа ж майнула в ту оселю,
(Не заважала вже війна)
Де дітки: всміхнені, веселі
І заклопотана жона.

"Жахливий сон! Щось, певно, сталось?"
- Тривога з серця доліта.
"У тебе мужа не зосталось", -
Незримо цілував уста...

А далі - хрест, одчаю хмари,
І нарікання, й співчуття...
Й хрусткі ненависні долЯри
За чоловікове життя!

Моя поезіє, лети
У душі спраглі, віщі...
Та як люблю я, коли ти
Мої читаєш вірші.

Голубиш слово чи рядок
Проникливо і чуло.
Мій кожний подих, кожний крок
Ти, як ніхто, відчула.

Зігріє голос, оживить
Мою і душі інші.
Благословенна щедра мить:
Любов читає вірші!

* * *
Стану, губу прикусивши,
Перед нічним вікном.
В чорну фанеру тиші
Цвяхи б’є метроном.

Тисячі тисяч кроків
Крізь уповільнений час.
Камінь чекання дамоклів
Тисне важко на нас.
2009

Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.

У країні Навпаки
Найсолодші огірки,
А на вишні кавуни
От-такої довжини!
А джмелі взяли лопати
Щоби меду накопати,
Та прогнав їх кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Пес Овес в дворі пасеться,
У гнізді їжак несеться,
А у сінях, під столом,
Слоненята сплять гуртом.
Де не взявся кіт Панас:
"Доберуся я до вас!
У країні Навпаки
Геть відлежали боки!"
Слоненята, стриб, у дірку,
І втекли в слонячу нірку,
Вслід буркоче кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Чи то правда, чи то ні?
Чи наснилось це мені?

12,07,11

(казка)

Жив, собі, та поживав
у одній з чужих держав
цар, що квіти дивні мав.
Пильно їх охороняв,
в сад нікого не пускав,
бо з нарцисом прикрість мав-
доньку той зачарував.
Що ж робити з ним не знав.
***
Нарциса царство все боялось,
бо говорили був він дивним,
мав ,як в змії жалюче жало,
і жалив всіх,так, ніби грав ним.

Розказують, це так було:
царівна молода в ту мить,
в саду гуляла, й як на зло,
не мала з ким погомоніть.

А треба ж нам також сказати,
царівна та була весела –
любила гратись, жартувати
і мала ім’я ніжне, Белла.

От Белла глянула навколо, -
нікого, лиш джмелі гудуть.
Зайшла в квітник, в те райське поле,
де квіти сонячні ростуть.

Спочатку ніжні аромати
вдихала в себе раз - у - раз.
Та й почала букет збирати
в одну з найкращих своїх ваз.

І раптом мовить хтось до неї:
- царівно милая, зажди,
послухай біль душі моєї.
Не бійся, ближче підійди!

Тобі в коханні я хотів,
та досі не посмів зізнатись.
У снах до тебе я летів,
бажав серця наші з’єднати.

Царівна Белла озирнулась:
-Не бачу, хто це.Хто говорить?
Це ти Нарцисе? – й усміхнулась.
А він голівку мовчки клонить.

Немов до себе підкликає
солодким голосом чарує,
царівна юна ще не знає,
яку він пастку їй готує.

Схилилась Белла, а Нарцис
здається, лиш того чекав,
свою голівоньку підняв
і враз її поцілував.

З тих пір краса царівни Белли
згасає, в’яне з дня у день.
Забула, що була весела,
не чути більш її пісень.

А все тому, що поцілунок
того Нарциса – чарівний.
Зробив колись такий дарунок
йому один чаклун старий.

Насправді ж красень цей Нарцис
в житті нікого не кохав.
Голівку опускав униз,
Тому, що дивну звичку мав.

З усіх кого він поцілує
Нарцис сміявсь і кепкував.
А з того, що когось чарує
велику собі втіху мав.

Дізнавсь про теє лихо цар
і враз негайно наказав,
щоб хлопець-садівник Ян - Тар
Нарциса у садку зірвав.

Отож зайшов Ян- Тар в квітник,
щоб диво - цвіт зтрощить, зламати.
Не знав небіжчик - садівник,
що Нарцис жало може мати...

***

Летять гінці в усі кінці.
- Депеша від царя - кричать, -
Хто вирве квітку й корінці,
за того цар дочку віддасть!

Як тільки звістка облітала
усі країни і міста,
до замку царського примчала
карета лита золота.

А в тій кареті Принц вельможний,
що жив в сусідній із держав.
Був він сердечний, хоч заможний.
Цареві щиро співчував.

Представлений в дворі він був
і хоч цікавість гору брала,
шляхетних правил не забув.
Царівна ж сумно - сумно грала

І влад тій музиці співала
А світла музика звучала
летіла вдаль і чарувала:


- Ой чом, вітри буйні,
та й дерева гнете?
А ви квіти дивні,
моє серце рвете?
Як не жаль вам душу,
пожалійте очі,
що плакати мусять
щодня і щоночі.
Ой ви вітри буйні,
що ж мені робити?
Навчіть мене, вітри,
як на світі жити!

Спокійно слухать таку пісню
не міг наш Принц. Йому тоді
на думку спало: Ще не пізно –
пора покласти край біді!

Ото ж війну оголосив
наш Принц Нарцисові страшному
Благословення попросив
і мовив змію чарівному:

- Ми будем битися на смерть!
З життям своїм ти попрощайся.
Нарцис голівкою - круть –верть
і раптом гучно розсміявся:

- Відкрить я хочу таємницю,
бо виглядаєш ти смішним.
Тікай скоріше у світлицю,
бо можу стати я страшним.

То знай же хлопчику, що я
не квітка зовсім, а чаклун!
Це нова зовнішність моя,
а звуть мене Лихий Хвастун.

- Смієшся ти хвалько проклятий,
тримайсь тепер! – І почалось...
Хоч Принц у битві був завзятий
Все ж битись тяжко довелось.

Нарцис щось хлопцеві кричав,
а Принц от - от протне зміюку.
Той і на крок не підпускав,
лиш чатував, щоб вжалить в руку.

Нарешті Принц своїм мечем
дістав стебло тієї квітки,
та з квітки виліз на плече
холодний гад слизький та бридкий.

Обвив він Принцу ноги, руки
обплутав тіло, душить тисне.
Принц думав, що такої муки
уже не витерпить і трісне.

Та все ж зібрав останні сили,
здушив за шию ту зміюку,
напружив усі м’язи й жили
і переміг, здолав гадюку.

- Ось і кінець вже битві цій,
безсило Принц в траву упав.
Нарцис зів’яв, чаклун же Змій
злу душу чортові віддав.

А Принц почув враз сміх веселий!
Царівна знову засміялась.
Лишили чари бідну Беллу -
вона у Принца закохалась.

Підвівся він, розправив плечі
до Белли ближче підійшов,
(на землю опускався вечір)
й слова потрібні Принц знайшов:

- Чи вірить серденько дівоче,
що Принц нікого не кохав?
Таких очей, як твої очі
в житті я ще не зустрічав.

Прийми ж моє палке кохання,
і лиш надію мені дай,
зваж щиро на моє прохання.
Тепер пора мені. Прощай!

Царівна очі підвела
й сказала Принцу: Зачекай!
Депеша від царя була...
Дарма! Цю мить запам’ятай,

бо вийду заміж я за тебе,
тому, що серце так велить,
а не тому, що царю треба
свою обітницю здійснить.

Весілля довго там гуляли
усім так весело було,
Пили і їли й запивали
й мене туди щось привело.

Я тихо за столом сиділа,
смачне щось їла і пила,
та за подіями слідила
і вам усе оповіла.

На підвіконні мальви сонні
Дзвінок не чують телефонний,
А щільно зімкнуті гардини
В пітьмі сховали очі сині,
Але надіюся на диво
І долі усмішку примхливу, -
Адже вилискує на сонці
Надій проталене віконце.

27.06.11.

ну, назовем эту боль глухой,
в чем-то живущей отдельно нас -

не кастаньетной графики крой
серых ступеней ее террас.