Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010

Пролетіли роки в даль лелеками,
Пролилися дощами далекими,
Та не змили чуттів, що вквітчалися,
Вони з нами на віки зісталися.

Та любов, що у серці вкорінилась,
У нащадках розмаєм прокинулась,
Новий рід вже буяє калиною,
Рідна мова летить Україною.

Вже не змиють дощі буйні зародки,
Не зламають з дерев нові паростки,
Бо на вільних полях зерна сходили,
Зникнуть ті, що усім верховодили.

Наша воля з віків відродилася,
Бо північним вітрам не скорилися.
Сонце й поле тріпоче прапорами,
"Ще не вмерла" лунає просторами.

Для непоганого смаку
Понавилазило чимало
Пір’їн цибулі й часнику, -
Промінню гризти снігу сало.

У холодильній пащі ніч
Харчі тримає для світила,
Щоб не розбіглась врізнобіч
Нараз поживи грізна сила.

Сльозиться ринви перегин,
Пітніють трубчасті коліна,
На зміну холоду сивин
Гряде тепла зелена зміна.

Небавом висохнуть стежки,
Земля забагне прочуханки
І вийдуть хлопці залюбки
До неї наче до коханки.

І не одному рільнику
В торбину мати кине сала,
Цибулі, хліба, часнику
І світу зв’яжуться начала.

2011

Крига. Зими кайдани.
Весни. Та де ті весни?
Хто розкладати стане
ватру, і так, за безцінь?
Прапор – за так не стануть
маси іти на площу.
Сірість зняла останнє,
вбила, зламала тощо.
Господи, ця країна
віддана на поталу.
Я все ще вірю нині,
що самостійна стане.
Слова шукаю, щоби
хворе не звати мертвим.
Ми не в смугастих робах,
але ж раби. І стерву
дивимось в очі, наче
знає той шлях і правду.
Сиві ікони плачуть.
Радяться чорні ради.
Чубляться сильні світу –
ділять на половини.
Доки дійде до літа –
буде лише руїна.

Зійшло сонце, на усмішці - гіпс
Поласкавши без емоційно,
Очі брешуть що в серці проріс
Чи бур’ян, чи обман претензійно.

Бачу світ в кольорах і житті,
Хочу вірить в колочене чудо,
І сміюся в істериці, бо у руці,
я сховать встиг себе, щоб не гадили люди.

Вже сонний дрімав Вифлиєм понад вечір,
Зорі йому опустились на плечі,
Шукали ночівлю потомлені люди
На перепис в місто прибувши з усюди.

І Йосип шукав для Марії притулку
Хоч поки зоря не збагне нову думку,
Допоки світанок промінчики зронить
Аби перебула в теплі й охороні.

Та прихистку їм не було проти ночі,
Тим двом, що до неба підводили очі.
Жінці у лоні якої дитятко
Обіцяне Богом спасіння нащадкам,

Як дар і як вияв Своєї любові
Через пожертву невинної крові,
Бог мав на меті врятувати творіння,
Бо глибоко в гріх проростало коріння.

Наблизився час і слова Заповіту
Відкрито було Ізраіля дітям.
Вони, як хранителі слова святого
Мали побачити Бога живого.

Не фарисеї на свому затяті
З наміром ніби закон захищати,
І не правителі, а ні багаті
Просто народ мав царя зустрічати.

А, що ж ті обрані, а, що той народ?
Забув головне серед марних турбот.
Його захопила пуста дріб’язковість
В людях вмирала духовна свідомість.

Вірі не стало де жити і в кому,
Їй місце в душі, а не в чані пустому.
Нікому було зустріти дитину,
Повірити – Бог воплотився в людину.

Та на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба.

Серед пустелі в самотній печері
Двом подорожнім відкрилися двері,
Тут тихо стояли віл і ягнятко,
Тут і явилось на світ немовлятко.

Звершилось! Звістка зорею у небі світилась.
Звершилось! На мить навіть небо відкрилось,
А з нього лилася хвала, алілуя
Хто з Богом у серці побачить, почує.

Та ніч не лише на дворі вартувала,
Вона і у душі народу запала:
Проспали, не чули, не бачили – ніч
Не дала відкрити заплющених віч.

Лише пастухи, що їм Ангел явився
Прийшли поклонитись, бо Бог народився
І троє царів, які звістку узріли –
Чужинці, з дарами й поклоном спішили.

А, що ж та Марія, дитя народила,
До серденька свого тулила й тулила,
Їй ніби тоді ще розлука вбачалась,
Одне й рятувало, на Бога здавалась.

Схилилась над сином, колиска, то ясла,
З сіна перинка, Діва прекрасна.
І ніби співала, і ніби молилась
Пісня із уст її світлом пролилась.

Спи, засинай моє любе дитятко,
Ти ще не Бог, а лише немовлятко
Поки є час маєш зростати,
Я ж буду, сину, Тебе опікати.

Буду щаслива і любляча мати,
Як я не хочу Тебе відпускати,
Та знаю, що прийде хвилина розлуки
І розіпнуть на хресті твої руки.

Спи ж мій синочку, ще час не настав,
Коли Ти так страшно весь світ врятував,
Як одягли не поправу вінок,
Що зранив чоло, із тернових голок.

Ще кров пресвята не була як заплата,
Ще гріх не подолано, ще не розп’ято!
Спи ж мій синочку, а руки тримають
І ні на мить Те дитя не пускають.

Матінко Божа, прости нас за сина!
Прости за тяжкі і нестерпні хвилини.
Серденько біль вогняна охопила,
Кров неповинна за гріх заплатила.

Так на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба!

23.02.2011р.

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Мчить столичний експрес
Від столиці і до столиці.
Я в Полтаві встаю –
Там проходить моя межа.
Хоч би раз проминути її,
Якось так не спинитись!
Та і Харків мені чужий,
І у Києві я – чужа.

Десь позаду лишаю
І Миргород, і Гребінку.
Половинний маршрут –
І серце моє навпіл?
Застигаю між двох столиць.
Може, я дволика?
Чи зустріне мене Полтава –
Подвійний біль.

Я в’язала гачком,
Бо встромила в колеса спиці,
Доїжджаючи дому,
І спиць тих мені не жаль.
Мчить столичний експрес
Від столиці і до столиці...
Я в Полтаві встаю –
Там проходить моя межа.

2008

І ось він я- циркач дволикий,
Бо я жадаю ласки й крики,
не раз обличчя поміняв.

Тут що не крок- життя у масках,
Життя не гра-це карнавал,
Цей дикий сміх, кулонів брязкіт,
Я тихо щастя відривав.

І стало страшно- «Як це зняти?»
З душі моєї відірвать?
Я – лицемір ,я- псих трикляклятий,
Я звик обманом напувать.

Я на манежі просто клоун,
Тягнувши людяність додому,
Все ж зрозумів,що «Я»- не Я…

Та так і в старості згодиться ,
На жертву помилок дивиться,
З якої слізьми грим змивав.
Покаявсь я…

Я- атеїст,молився Богу,
коли не став на ту дорогу,
що з розуму мене б звела.

 
Зоряна

Самотній - як череп неандертальця
в чіпкій павутині її музею.
ще пахнуть боями старі колізеї
і кров пам’ятають затерплі пальці



Сонце Місяць

заплаче скрипка забутий танець
відчинить браму срібна в’язниця
і новоспечений венеріанець
укаже дукатом на свіжий місяць



Зоряна

зірветься місяць дощем перлинним
на плесо міста в ліхтарних німбах
і не в’язниця свобода ніби
та тільки світло - аргонним клином



Сонце Місяць

на вранішніх тінях міської хоті
багряні бризки & рештки плоті
i голос демона звідкись твердить
(чоловіки всі повинні померти)



Зоряна

десь там на карку лине мінливо
суха солона колюча злива
згортають зорі своє пелюстя
в порожні урни ночей безсонних

де вріс у скроню і не відпустить
осатанілий кривавий сонях



Сонце Місяць

у млі сірчаній зміяться химери
дітьми луни від пекельної верфі
в очах пульсують вогнисті черви
думки - сталеві леза відверті

убрід, на голос зі снів, батраче
де флюгер танцює та скрипка плаче



 -&-




 

Як дивно іноді в житті складається людське буття,
Що вчора і не снилось, ні – сьогодні душу окриля,
Що вчора мрією було – сьогодні побут застилає,
Ще вчора викликало сміх – сьогодні душу витягає!
Я все не можу зрозуміть, чого від мене доля хоче?
Карати треба так уміть, не просто голову морочить!

Надоедать тебе не стану, ты знаешь сам о том прекрасно,
Но ревновать не перестану, тебя люблю – что тут не ясно?
Ну где ты в миг, когда мне плохо, кого шутя приобнимаешь,
Соблазнов в жизни нашей много, я думаю ты понимаешь?
Пошли мне весточку какую, иль просто передай привет,
Или уже пошли в слепую, если любви на сердце нет!

2009 г.

Проклинаю тебе в цю хвилину,
Хоч любила секунду назад
Все ж як лишиш мене , я загину
Відцвіте мій заквітчаний сад.

Чом сплелися любов і прокляття?
Не сумісні ж такі почуття!
Я стою на дорозі розп’яття
І дивлюсь, як проходить життя.

Ти смієшся з мене, я це знаю,
Тобі радісна мука моя,
То чому ж так люблю, так кохаю
Лиш всміхнись і я знову твоя.

Депутатським депутатом
намагаюсь стати я.
Як запхнуть мене у Раду,
буду в ролі "ой ля-ля!"
На відміну від нарад,
послід лишу - свій мандат.

У рекламу як запруся,
всюди носа устромлю.
Адже нюхати навчуся,
а, нанюхавшися, - чхну!
В рекламоване майно
послід кину свій - без ГМО.

Обіцяю, як наразі
я візьмуся за мораль, -
буду мати на увазі
корупційну їхню сталь.
Чи не візьмуть мій хабар?
Послід... Послід - весь нектар...


14.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Любе, миле моє дитя,
Я дарую тобі весь світ,
кольорові життя сади,
що для тебе теплом зоріють.

Я - колиска всього буття
і любов - Мій тобі заповіт,
не лякайся, сміливо йди,
Мої руки тебе зігріють.

2011

Старі журнали мод,
подерті і
викинуті
на смітник.
Їх сторінкИ -
криві дзеркала:
ці лиця, здається,
спотворені гнівом,
жахом,тугою;
тіла ці, здається,
згорблені горем,
покорчені мукою!
А розрівняєш листок: та ні ж!
все це тільки здалось,
а насправді - лиш
молодість, спокій, краса...

Так і моє життя,
як старий журнал
на смітнику...
Хто б порозрівнював
сторінкИ...

1996

Весна. Календарна. Снігу
ще стільки. І стільки суму.
Я мрію про дрібку-втіху,
що змінить погода зуми.
Я хочу дивитись вгору,
рожево, неначе діти.
Але на пізнання хвора,
на досвід. Куди би дітись?
Утома. Утома дика
від зим, від снігів і тиші.
Не галасу, ні, не крику,
я хочу весни. І більше.

Ошаліле вищання шин…
Декорації злих містерій…
Хоч листа по собі лиши
Після того, як хряпнуть двері

За тобою, а по слідах –
Лиш відлуння, не я, бо – горда…
Та шугнеться у дзеркалах
Хижим вищиром вовча морда

Оглашенної самоти,
І завиє, і заголосить,
І до серця твої сліди
Пригортатиме, і… і – досить.

До світання заклякне світ
Під снігами посеред літа
І русалки вкрадуть під лід
Потерчатко - печаль, сповиту

Та й задушену в повитку;
Заколишуть на зимних водах
Під співанку, мов плач, гірку.
А прочуняє – хай приходить,

Щоб узнати своє ім’я.
У розхристану навстіж хату
Вітер – поводирем. А я
Буду вкотре уже читати

В світлі повні, ущент розбитім
Тінню рами - а чи хреста -
Ненародженим нашим дітям
Ненаписаного листа.

Мамо, мамо моя...
Від тебе - зеленими поїздами,
до тебе - немОвленими думками
повертаюся.
Мамо,
ти болиш мені, як і я тобі,
ти звучиш мені, як і я тобі,
ти завждИ в мені, як і я в тобі,
а молЮся ночами - тільки я тобі.
ПриглЯнусь інколи
до очей твоїх -
а там я, ніби
маленька ти.
ШкодА, мамо,-
не знала я
тебе маленькою,
ніколи не здибАлася
з тією дівчинкою біленькою,
що бігала селом
твоїми ногами...
Між нами
стільки жалЮ,
що аж серцю тісно -
як тільки воно не трісне!-
але як же я, мамо,
тебе люблЮ...

1994

Нічка небо вишиває,
Зіроньками прикрашає.
Шлях Чумацький – жага волі,
Віз козацький – білі зорі.

Вишила Дніпро зірками
Між крутими берегами.
Мірно хвилі покотились,
Верби місяцю вклонились.

Нічка небо вишивала,
Зіронька у воду впала.
Віз козацький, пуди солі.
Шлях чумацький – та й до волі…

2011

Мене не треба ніжністю лякати,
Вона і так солом»яно – суха;
Слова не гріють солодом цукатів,
В сумних рядках минуле «я кохав».

Мене не треба поцілунком бити,
Бо він і так гіркіший від цикут;
Ми за любов не заплатили мито,
От і живемо поміж Там і Тут.

Мене не треба ждати в божевіллі,
Воно забути допоможе страх;
Сьогодні знов читала мимовільно
Твоє «кохав» в комп»ютерних рядках.

13.03.2011р.

Повітря ось летить на крилах
Повз ці будинки, подивись!
Я вікна широко відкрила,
Щоб бачити небесну вись.

Навколо все таке тендітне:
Тонких гілок стрімкий танок,
Небесне сяєво блакитне,
З проміння золотий вінок.

Зимові дні весняний подих
Зненацька вітром розбудив.
Будильник з сонячних мелодій
Раптово взимку продзвенів.

2009

Про те, що буде через рік,
"пророк" прорік.
Про те, що ж буде через день, -
анітелень.

3999

Які були б без тебе мої вірші?
Їм бракувало б, мабуть, висоти.
А ширості було б, напевно, більше.
Мені б до них судилось дорости.

І глянути звисОка, та не зверхньо,
На час, який руйнує міражі;
На спогад, від якого серце терпне...
І зовсім інші це були б вірші.

2006

нехитра гра в дорослому садку -
впливові дами, чванні кавалери.
і пафос є, і павичеві пера.
прогрес душі – з гидкої на гладку.

в анамнезі – наступність амнезій,
гламур_політ_коригування гомо...
і кожен пшик підноситься вагомо
щоби ковтнув наївний гречкосій.

роти у королев і королів
під фонограму плямкають синхронно,
буття старанно втиснуте у трони
пустопорожніх вивихнутих слів.

На все буває Божа воля.
Не я слова такі сказав.
Та розлучила мене доля,
З тією, що я так кохав.
Здавалося б, на все в житті,
Повинна буть якась причина.
Та не зійдуться вже путі,
І не зіллються половини.
Минуло вже багато літ,
Від мого першого кохання,
Та в серці залишився слід,
Так кохав вперше і востаннє.
Де ті роки, де те дівча?
Що моє серце полонило.
Із блиском чарівним в очах,
Що усміхалося так мило.
Чи зможу я почуть її,
Той ніжний голос, що немов,
Для нас співали солов»ї,
Про нашу юність і любов.
Я цілував вуста медові,
З солодким присмаком вони.
І руки ніжні, мов шовкові,
Сплітались в обіймах тісних.
Дійшло вже навіть і до того,
Я пам»ятаю крізь роки,
Що я у неї, перед Богом,
Просив і серця і руки.
Та не судилось бути разом,
Чому так сталось? Я не знаю.
І серце заболить відразу,
Лиш тільки я її згадаю.
Вона давно живе в чужім краю,
Та я до неї усім серцем лину,
І вона знає про палку любов мою.
Побачити б її хоч на хвилину.
А вдома в нас вже вишні зацвіли,
І буйним цвітом душу непокоять.
Не знаю я, чи зможу, і коли?
Душевну рану, що болить, загоїть.

2009 . 10. 02

Вони до Тебе ні кроком , ні словом ближчі
просто собі тіні на попелищі.
Просто все, що між нами жило і що вагалось -
враз обірвалось...

Не шукай виходу і входу теж не шукай.
Знаєш, легко бігти, весь час вистрибуючи за край.
весь час головою в небо, чи в стіни, чи в забуття
І так ціле життя, чуєш, ціле життя!...

І вже немає потреби ні в особливій радості, ні в теплі
а тільки потреба вижити, триматись на цій землі
А ще чогось такого високого, фатального в повний крах,
щоб зовсім зносило дах...

А так, сидимо як на різних планетах, між голих стін
і холодно нашим душам, темно зі всіх сторін.
і я б до тебе молилась, щоб може хоча б у сни
ти прилети, вже всерівно як, прилети

Жирна жаба -
Бузька зваба -
Жука в гості ждала,
Жмурúлася й
Журилася,
Що поживи мало.
Жук чорненький
Йде швиденько
Пожувати суто,
Знає слухи:
Жаби мухи
Обсмажують круто.
Зустрічає
І вітає
Жаба жука жваво
Стіл накритий,
Жук вже ситий
Журчить жабі: бржаво!
Каже вусань:
Жабо ти стань
Жінкою для мене,
Жалітиму
І грітиму
Все життя буремне.
Женихався,
Женихався
Жук до жаби живо,
Пішов зразу
По відказу
Додому журливо.
Женитися,
Дружитися
Тільки за поживу?
Навіть жаба
Жорнолаба
Знає , що можливо,
Та хочеться
Аж корчиться
Кохання палкого.
Жук і жаба?-
Краще краба
Чи в’юна шпаркого!

2009

Шкільне кохання
(тепер чиясь дружина)
тримає пляшку.

Припав цілунком
до чарки, як до жінки.
Гірко не було.

П’янкий і теплий спомин
кращий ніж саке.
І хоч зустрілись разом.
все це вже не те.

Первісна тиша…
Коштовне хутро снігу
земля ось скине…

Іди вже, зимо!
Додому з дальніх країв
летять журавлі.

Залишились позаду
зачарування.
Фантазії схололі
ожити мають.

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

***
Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

М*яке волосся,
срібло шиї,
гарячий подих,
вечір,
ніч...
І вже ні мислю,
ані мрію, –
стікаю воском
в Темну
Ніч.

Тривожно дихає тепло,
і тихий плескіт
торкає зраненим крилом
багряне плесо…

Пливи, пливи
у темну глиб,
у запах глиці.
Цілуй, цілуй
гарячий крик,
що в серці вицвів.

Лиш тіні, тіні по воді.
Вечірній шепіт
ховає стебла молоді
в зів`ялий клекіт.

Розплещу став!
Розплещу ніч!
        І сонце вийму.
Багрянцем п`яна,
кинусь стріч
в твої обійми...

       
2002

Може тобі –
світанку?
Може –
дощу холодного?
Будеш моїм серпанком,
Будем… одне для одного…

Серце – на два осколки…
Просто небо… таке безпомічне
І твій погляд – під нігті голки
Допікає надмірно боляче

твоя забавка… просто дівчинка…
знову тиснешся вперто у серце...
…я давно загубила час відліку…
залюбити – це справжнє мистецтво

А може,
краще - замовкнути?
Впасти у кому...
Пропасти.
Розбитися краплею...
Просто розтанути...
Я -
без твого причастя.

лютий 2011 р.

В цих очах не знайдеш ти ні смутку ні болю,
В цих очах вже не тліє журби тої дим.
Бо ці очі змогли відірватись на волю
І кайдани печалі обірвалися з них.

Не омиють сльозою вже спогади наші,
Не заплачуть, як плакав колись сумний час.
Мої очі, надіючись знову на краще,
Забувають про біль, що згубив колись нас.

Ти не зможеш сказати мені навіть слова,
Ти не зможеш почути в душі моїй крик.
І лиш поглядом зможеш своїм ти чудовим,
Повернути любов, але тільки на мить.

Можливо, колись ти заплачеш від горя,
Можливо, не знайдеш ти правди в словах,
Але більше ніколи, ти чуєш, ніколи…
Не побачиш ти смутку в моїх очах!

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов.

Жаданою стала спокуса,
Й солодкою стала сповна.
Та нам лише чарку розлуки
Залишилось випить до дна.

Закінчилось ніби кохання,
І нічого більше втрачать.
З останнім холодним зітханням
Зупиниться всесвіт і час.

Зажурено плачуть повіки,
Купаючи серце в сльозах.
В душі не знайшовши потіхи,
Знаходять її у очах.

Стрілою розбитого серця
Повисла в повітрі любов.
Неначе, болючої смерті
Чекаючи знову і знов…

Рука в руці, а ми не разом.
Це все ілюзія, чи що?
Ми не збагнули суть відразу,
Й перетворилися в Ніщо.

І це Ніщо тепер живе в нас,
Руйнує душі і серця.
До невагомості веде нас,
А , може, просто до кінця…

Бо ми, довіру схоронивши,
Любов до страти прирекли…
І, випадково помилившись,
Не повернулись, а втекли.

Рука в руці, та ми не разом,¬-
Це все занедбаний муляж.
І , тільки сповнений образи,
Наш віртуальний персонаж…

Я голову схиляю на крило -
мені, як птиці,
хочеться у вирій...
То хай би я полетіла,
а вам би лишила
тіло
(воно - зрозуміле:
змарнують - змарніле,
вцілуюють - вціліле)...
і тоді,
хоч як би воно дзвеніло
у дзвони серця,
хоч яким би криком
нелюдським дерлось,
рвалось із клітки,
що зветься грудною, -
хоч як би воно
вмирало за мною!, -
я не почую
і не повернусь,
бо буду далеко...
І може тоді хоч,
зі мною - далекою -
буде вам легко.

1993

Розшукую вічність у натовпі мертвих людей,
Де в кожного власна існує дорога до раю.
Та в полум’ї грішнім так серце повільно згорає,
І став на коліна цей світ неземних епопей.

Розшукую правду в тенетах німої брехні,
Де з нами зрослися причесані наші перуки.
Можливо, існують ще десь незабруднені руки,
І промінь довіри існує ще десь на Землі.

Розшукую істину в дивно-прозорих очах,
Бо з часом усе починає втрачати свій колір.
Й нічого не варті, мабуть, оці роздуми хворі,
Та я їх до раю на власних нестиму плечах.

Я в пошуках долі, чи, може, самої себе,
Бо знов наді мною нависла ота загадковість…
І в сутінках днів заховалася збуджена совість.
Я в пошуках слів, що не скажуть нічого уже…

Акорди сліз, страждання і печалі,
Акорди тих, незрозумілих слів.
Мов ті дві сторони забутої медалі,
Злилися у просту буденність днів.

Всю музику життя зіграти неможливо,
Хоч і залишиться всього лиш пара нот.
І всі ті почуття, такі п’янкі й бурхливі,
Вже мерехтітимуть, десь там, поміж зірок.

Нестримний час летить, виграючи думками,
І залишаючи один єдиний шанс,
На каяття образ, що стали вже між нами,
І день за днем, неначе, віддаляють нас.

Блукаючи між звуків та відлуння,
Вчувається нам музика кінця.
Та мрії все одно не зможемо забути,
Що нас вели до кращого життя!

Під прозорими шатрами долі,
Непомітними стали шляхи,
По яких, наче мрії з долоні,
Відлітали останні птахи.

Я зливаючись з тими птахами,
Вже не вперше збираюсь втекти.
Та від вічно болючої рани,
Неможливо так просто піти.

Я закопую серце в безодню,
Ставлю хрест на холодному тлі.
Я зробила б, що тільки завгодно,
Щоб життя усміхнулось мені.

Відраховані щастя хвилини,
Вже написані вічні рядки.
Наближається світ щогодини,
До самотньої злої пітьми.

Під похмурими шатрами долі,
Непомітними стали шляхи,
По яких, наче мрії з долоні,
Відлітали останні птахи…

Я зустріла тебе між облич,
Між однакових, сірих, холодних,
Ніби, чогось, можливо, й голодних,
Та ти зовсім не схожий на них.

Я зустріла тебе, коли вже,
Вже кохання було мені вдосталь,
Та поніс крізь обурений простір
Ти на крилах любові мене.

Я зустріла тебе на весні,
Коли зорі купалися в цвіті,
І пахучі закохані квіти,
Дарував ти мов казку мені.

Я зустріну тебе ще не раз,
Ще не раз обійму твої плечі,
І, в наповнений пристрасті вечір,
Поцілую я сотнями фраз.

Самотній стіл, забруднені пейзажі,
І лише тінь розмитих кольорів.
Там, може, й досі відблиски моралі
Себе шукають поміж голосів.

Там, може, ще немає болю втрати,
Чекання мук немає, а між тим…
Мораль, і та, нічого вже не варта,
Вона ж давно розвіялась, мов дим.

Здоровий глузд також кудись подівся,
Можливо, втік, бо є куди втекти.
Дощем образ ганебних залишився
І ним топив, мов ниточки, мости.

Мости надій, пробачень… І без жалю
Топив усе, що було на шляху.
Він був останнім відблиском моралі,
Та першим був, хто знищив її суть.

Спалах ночi забрав тебе знов.
Я прощупую холод на дотик.
I на голий скарлючений дротик
Стала схожою наша любов.

Заглядати вже марно в слова,
В них солодкої ноти шукати,
Бо вони, як жорстокі пiрати,
Нас у власних утоплять сльозах.

I гойдається стомлена мить
Мiж заплутаним чимось i вiчним,
Де кохання вогнем потойбiчним
Досi в поглядах наших горить.

Спалах ночi повернеться знов,
Та тебе не вiдчую на дотик.
I на згубний болючий наркотик
Стала схожою наша любов.

В стране голодной - "пост великий"...
Совсем без снеди горемыки.
Яичек, рыбы, масла? Нет!
На них теперь попов запрет.
Сыр, колбаса?.. Забудь об этом!
И нет числа иным запретам.
Страна - голодна и убога.
Конечно - посты
не от Бога!
Окститесь, люди:
пост - фальшивый.
Попы не брезгуют наживой,
изобретя любой подход
к тому - что выманить доход.
У бедных всё до медяка -
отсохла б напрочь их рука! -
сродни мошенникам-ворам,
умело выудят "на храм".
В запасе - разные финты...
К ним обратясь, заплатишь ты:
чтоб аппетитно, без разбору,
им жрать и пить в любую пору.
Согласна в том со мной толпа:
не сыщешь честного попа.
От сытых грёз рассвирепев,
те восхваляют нараспев
любой для прибыли обряд.
Глаза из алчностью горят.
Для дураков оно -
и пост.
Рецепт моей свободы прост:
назло церковным демагогам -
я верю в истинного Бога.
А он ли стал бы -
щедр и благ -
мытарить постом бедолаг...

Май 2008

Весняним сміхом, сонцем сита,
Вже досить прагнень і бажань!
Мені б сховати власний жаль,
Мені б Тебе так не любити.

З очей дощі вже вітер витер,
І марно плакати в душі!
Мені б спинитись на межі,
Мені б Тебе так не любити.

Солодким смутком небо вкрите,
І тільки спогадів потік...
Не треба щастя у житті!
Мені б Тебе так не любити!

Мої думки, мов срібне мито,
Летять на дно твоїх очей.
І хай болить, гризе й пече,
Мені б Тебе лиш не любити...

13.03.2011

Назустріч рвусь, як зоряний болід,-
в обіймах спраглих вигорю на попіл.
І хочу знову пристрасно горіть,
і сяйвом бути вірній Пенелопі.

Лечу крізь бурі неземних століть,
аби припасти до твойого лона,
аби скінчити вибухом політ
і мить оцю прожити Аполлоном.

І возродитись у чиїмсь житті
вже іншим, іншим,
але теж нестримним,
щоб дарувати бризки золоті,
щоб знов, богине,
буть з тобою рівним.