Как же меня «сломать-то?»
Парень, ты слишком крут.
Ты своим неудачным словом
Мне накинул на шею жгут.

Ты учти, я и впредь не сдамся,
Я теперь как на палке змея.
Приручить захотелось самку?
Отойди и не трожь. Не твоя.

Сутки рейсами прошли
Мимолетными,
Под дождями акварельными
Промокли мы.
Забери свое унылое,
Несмелое,
И одень мои ресницы
В белое.
Зазвени, январь, морозами
Крепкими.
Разогрей сердца нам винами
Терпкими!
Задуши, февраль, тоску
Щемящую.
Разыграй блинами души
Пропащие!
И под сомкнутыми сонными
Веками
Потекут снега ручьями-
Реками.
Часом больше станет света
И баловства.
И забрызгает зеленью нас
Листва.
Просыпайся, сегодня пришел
Твой день!
И корону пахучих цветов
Надень.
Вот тебе посох-ветвь, вот вино
И мед.
Забирайся на трон, пока время
Ждет.

Так звали Богородицю колись,
І так її понині величають.
Так звуть тебе. "Маріє !" - лине в вись,
І краше імені донині світ не знає.

Ти народилась у свята
І під різдвяні дзвони
Довершеності майбуття
Приміряла корону.

Нехай Господь спішле тобі
Краси ,здоров"я ,сили,
Достатку, злагоди в сім"ї,
Кохана будь й щаслива.

Місто веліло себе читати. 
І запускати його, як змія,
Місто вело до твоєї страти.
Хто залишається місту кратним,
Хто виробляє осінні грати, 
Хай потерпить. Бо міста - повії. 

Може, існує якась молитва,
Що переносить цей жовтий острів,
Що переносить цей жовтий колір 
Сутінків. Сутінків. Сутінків. 
Їм поволі - 
видадуть постіль. 
 
Жаль, що вони нізвідки - 
Сині перевертні тиші. 
Я б відшукала це місто...
Хочу, щоб вона зникла.

Стрелки, лицо циферблата рябя,
Отсчитывают по секундам тебя,
Отмеривают миллиметры, любя,
На новые пояса время дробя.

Так в цикле твоем радуясь и скорбя,
Я жду, пока снова начнет бить тебя.
Стрелки, лицо циферблата рябя,
Вязнут в морщинах, ритм губя.

Несе неспинна круговерть,
Жадлива, як вогонь,
Нас - закодованих на смерть
З народження свого.

Не розкриває свій секрет,
Немов картяр у грі -
Несе, пришвидчуючи лет,
До ями чи зорі.

Хто ж той гончак?
Хто травить слід?
Де праведне гальмо?
В очах доріг небесний лід
Байдужий, як більмо.

А вир закручує спіраль -
І вороття нема.
В один кінець лиш магістраль,
Примарна і німа.

Що попереду? Стікс? Діра7
Світи із потойбіч?
Усе із пам'яті стира
Моїх земних сторіч...

Збудили крони
Різдвяні дзвони:
Ісус родився!
Зі святом Вас!
Добірні страви,
Вертеп-вистави,
О, Земле, смійся -
Месії час!!!

Щиро вітаю всіх З Різвяними святами!

Сумний мій янголе,
У чім твоя провина?
За що покарано тебе
Земним життям?
Сумний мій янголе,
Чом світу половина
Тебе не відпуска
З своїх життєвих драм?

Мабуть не так тобі
У цім нестерпнім світі,
Де вперто холоди
Обвітрюють серця
Заручників життя,
Приречених прожити
Без сповіді й без мрій,
Без віри й каяття.

Сумний мій янголе,
Щоб виплакати драми,
Даровано буде
Іще одне життя -
Один маленький шанс
В борні зійтись з вітрами,
На гострі відчуття
Пошматувати час.

Тримаєш у руках
Абетку мрій схололих,
З абзацами думок,
Таких не янголиних…
Не відаєш про страх,
Не чув про мартиролог -
Ти мало не пророк
У цих земних хвилинах.

Як вирок – суєта,
Земних шляхів орхестра.
Судома тіл і душ –
Агонія життя…
Юродивий поет
Зігріє в анапесті
Й розіп’єте на двох
Останнього пиття.

Сумний мій янголе,
Щасливого польоту!
Цей світ, тобі чужий,
Замолить давній гріх.
Тобі вже не чекать
Тут благ аерофлоту.
Не забрудни об мир
Пречистих крил своїх.
08.11.2010

Фіалковий вибух - і ніч розцвіла фіолетом,
Оглушлива тиша - аж чутно тремтіння зорі.
В цю мить цвіркуни налаштовують лагідні флейти -
Мелодія зойкне і попливе угорі.

Дивися, кохана, дивуйся, як місячна стежка
Мінлива, манлива і трепетна, мовби струмок,
Єдина на двох, але досить хистка і невдержна,
Така небуденна веде від землі до зірок.

А потім вертає в обійми вагітного жита
Тяжінням любові і мудрим тяжінням землі
І радістю дива незвично і спрагло зігріта
Сріблисто проступить росою на житнім крилі.

І ми злетимо - без обмовок, вагань - одчайдушно,
Зім'явши зневіру, несправжні думки і слова.
Як місячно світиться сива і юна трава!
Як хороше в світі!
Як молодо буть небайдужим!

Сліди на снігу, не ціловані сонцем,
Залишає актор, що зіграть не зумів в твоїй долі.
Він ішов,завмиравши на кожному кроці,
Він чекав, що залишиш йому всі ті ролі.

Ти могла б. Ти ж хотіла зіграти у Щастя.
І сценарій життя ти у серці собі написала.
Репетиції... Рухи... Ніжний крок, щоб не впасти. -
А сценарій-то - інший. Ти не знала. Не знала.

Інше завтра. Інші спогади будуть.
Інше літо зустріне тебе у обійми.
Ти це знала - а просто не хотіла вірити.
І душа полетіла над прозаїчною вічність прірви.

Як же так? - Той сценарій лежить на поличці.
Ти читаєш його перед сном...
Він - не спогади, він - твоя звичка
У спектаклі, що зветься "експромт".

Ну а той, ідеальний, - "кохання"? -
Це вже фільм від не знятих акторів.
Пів-щасливе життя - це чекання,
Щоб зіграти колись твою долю.

22:59 06.01.11

А як сказати? - Слів уже немає.
В лісах непевності всі вимерли, як тур.
І лиш мовчання там і тут палає...
Історія і час. Все йде без коректур.

Та де ж їх взять? - З душі їх так не викинеш,
Лиш на папір, думками підганя...
А як підуть? - То чим вже їх там виловиш?!
Як їх там... Їх було, як вороння!

Й куди вони, приручені до волі? -
Їм всі світи вже будуть затісні.
У них усі ключі, усі паролі...
То хоч би повернулись до весни.

А поки так - ловлю твоє мовчання.
Пишу... Пишу. А потім ти читаєш.
І вже нема складнішого завдання,
Як говорити те, про що ти зараз думаєш...

22:46 05.01.11

Ще з дитинства той душевний трепіт…
Сніг скрипить, десь чути коляду,
Дзвоники на зірці над вертепом,
Смерть і Ірод в другому ряду.

Миро, ладан… Мудреці з дарами.
Вифлиємська зірка угорі…
Людству Дар від Пресвятої Мами,
І в пошані вкляклі три царі...

На Свят-вечір таїнство щорічне,
Страв дванадцять стигне при свічах…
У святковім хорі “Бог предвічний”,
Що “на церкву” ходить по хатах.

Неповторні коляди і співи
Радістю наповнюють серця –
Нам Спаситель народивсь від Діви,
Дух Господній сходить від Отця!

Хай в родині кожній, в кожній хаті,
Аж по вінця буде Доброти,
У Любові й Божій Благодаті
Жити нам, любити і рости.

То ж славімо! Радуймося з нами!
Вірою хай сповниться Земля!
Наш Спаситель нашими вустами
Переможну Пісню промовля!


7.01.2011

Летит пурга, с деревьев, с крыш
А кажется, что снегопад…
И ты навстречу к ней летишь,
Зажав в руке цветов салат.
На желтом фоне фонарей
Блестят снежинки серебром.
Подуй в ее ладонь, согрей, -
Пусть тает сердце подо льдом.
Вы так забавно торопились,
Покачиваясь на ветру.
А я, смотря вам в след, глумилась,
Мол, разбежитесь поутру.
Ваши худые две фигуры
Давно успели раствориться.
На улице метель ликует,
Но в сердце – тропики – плюс тридцать!

А я стою все и стою
В ногах нет сил, в башке – порядка
Мне надоело каждый день
Смотреть на тень твою украдкой,
Смотреть, как ты легко живешь,
Как водишь к себе разных баб,
С ними ложишься и встаешь.
Ты – плотских отношений раб.
«Доброе утро.» - и за дверь.
Сегодня ведь очередная,
Ты льстец, негодник, дикий зверь,
И «плюс одна» об этом знает.

А мне-то что? А я-то кто?
Уборщица, кухарка, грязь.
Помой полы, подай пальто,
Поплачь(как будто бы смеясь).

…Ваш след метелью замело.
Остался на платке твой запах,
(Он для меня как кислород)
Сжимает сердце в львиных лапах.
Я поучать тебя не вправе…
Но проучить вполне смогу.
Сладким сиропом на отраве
Размыты грезы на снегу.
Вот так живешь и наблюдаешь,
Как белая пурга летит…
Да только знать, что ты страдаешь
Еще больнее, чем любить.
Выверну сердце наизнанку
И все попробую забыть.
Зачем уродовать осанку,
Когда и без того болит?
Я так устала! Надоело!
Да пофиг, знаешь, наплевать.
Я в жизни мало что успела,
Чтоб о тебе сейчас рыдать.

По форме ног моих - по луже,
Смотрю на время – за полночь.
Я лишь закутаюсь шарфом потуже
И отправлюсь прочь.

17.02.2010г.

На одрі смерті прошепчу: «Простіть…
Забудьте, що в житті була колись,
У ногу з часом долею пливіть,
Не закликайте більше:помолись.»

Життя переосмислю кожну мить:
В гріхах покаюся, заплачу, помолюся…
І серце в грудях мляво защемить…
А я… на світ реально подивлюся.

Згадаю кожен гріх:любов і зраду,
Життя і смерть - у долі, мов лелеки…
Але сьогодні це – лише розрада,
Бо я – жива, і смерть моя – далеко.

2010р.

Дитина усміхнулася у сні.
Що сниться їй? – Це загадка для мене.
Так хлібороб всміхається весні
І щастю так радіє наречена.
Так жінка усміхається, коли
В собі нараз відчує рухи плоду, -
І так, немов найвищій нагороді,
Дитині усміхаємося ми...

Милуюся тобою крадькома,
Очима п'ю п'янку цілющу вроду.
Любов прийшла неждана,рокова,
Що їй до літ, до племені і роду?

Любов прийшла!
Перетіка з очей,
Світ обнімає трепетним хоралом
І серце повнить янгольським плачем...
Вона жива!
Й ніколи не вмирала.

Десь там горить зоря…
Так тихо і святково
Збувається життя
Під білим дном небес.
Промчавши сотню літ,
Твій кінь згубив підкову
І повернув назад –
Ти віриш, що знайдеш.
Не повертай туди,
Лети собі в свій простір,
Підкова – не зоря…
– А як же ти?
– Я теж
Піду своїм життям.
Там гірко і непросто,
І так нестерпно в нім
Без зір і без чудес.
– Прощаєшся?
– О ні,
Прощання смутить очі.
Я буду сном твоїм,
Великим сном, без меж.
Ну ось і все, пора, –
Біліє стежка ночі.
А ти не йдеш по ній,
А ти усе не йдеш…

finita la commedia

Сл. і муз. Сірого В. В.
Виконує автор:

Пастирі з отарами у полі
Не одну вже зустрічали ніч,
А цієї - щось на видноколі
Доторкалось їх замлілих віч.
Дивна зірка сходила над містом
І будила в душах відчуття,
Що з небес на землю дивну звістку
Бог зішле у їх сумне життя .

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

Пастирям з’явилися АнгЕли:
- Слава Богу! Мир вам і життя!
Хай серця у вас будуть веселі, -
Боже народилося дитя!
Тож ідіть до міста Вифлиєму
В яслах сина Божого знайдіть,
Поклоніться до землі ви Єму,
Він спасе від смерті людський рід.

Йосип із Марією в стаєнку
Увійшли , що вільною була
І на світ обіцяну дитинку
Непорочна мати привела.

(гостинці за колядку висилайте по електронці:))

Веселого вам святкування!!!!!!!

Впала Зірка синя
На краю села..
Божа Мати сина
Людям віддала.

Слізоньками вмилась-
Очі в пилюгу..
В небі ранній місяць-
Блідолиций гун,

Та вітрів оркестри..
Зір тремтливий сум..
Розпустила Нічка
Жалобну косу..

Димарі новину
Чорно загули :
Уже твого сина
Люде розп"яли..!

Вмовкло.Впала крижем
У гадюччя струн.,
І всміхнувся хижо
Блідолиций гун..

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

Широке листя впало край дороги
І вище неба думи піднялись.
Хто потребує Його допомоги –
На неї дочекається колись.

Не падай головою, наче сива квітка,
Що віддала красу свою весні,
Геть здута вітерцем, що віє зрідка -
Тоді й спочине в трав’яній труні.

Ти ж – навпаки – відчуй тепло любові,
Насолодися променем весни.
Відкрий вікно, почуй поклики крові
Та змахом вій всі хмари розжени!

26.04.2009

Крокуючи дорогою у безвість,
звертають очі в незнайомий рай.
Сусідній хлопчик скаже щось про чесність,
А хтось позаду мовить "прощавай".

Рука до спазм зачепиться за долю -
зірветься з ненаситності рукав.
Хтось каже , що тобі пора на волю,
...сусідній хлопчик мовить "не вгадав".

Колючий дріт оселиться в підошві.
Роззявлять пащі з дива лікарі.
На ліки, як завждИ, немає коштів,
(але на біль теж вичерпавсь ліміт)

Піти назад. Вернути стрілки часу.
У голові зіграти щастя мить.
Переболить, можливо, не відразу,
Та стане легше, все переболить...

Переболить... Зіграють в шахи сльози.
Подерті боти приховають шрам.
Для ейфорії недостатньо дози...
Для смерті - не розбитий людський хлам...

Напевно, просто занадто сильно любила
Сваритись
Занадто сильно благала
Проститись
Чи простити її,чи любити її?
Назавжди берегти,не губити її
Ні,ніяк не губити її
А ті очі,солоні, і чорні як кава
А ті губи єхидні, гарячі як лава
Ніби після отрути,що п'янить цілий світ
Від отрути тих губ-тільки й манять услід
За собою
О ні ні,неможливо було забути ті ночі
Просидівши і спершись,дивлячись в темно-карії
Очі
Ні не можливо забути ті Ночі
Ті думки, що пронзали наскрізь усе тіло
Ті слова, що благали спрямуватись у діло-
Поцілуй,поцілуй!
Та німіють холоднії руки
Попіл з іскор очей не роздуй
Хай палають і тліють собі,бо тяжка та гірка
Дівцина ця
Ох яка ж гірка дівчина ця!

завтра,може серед ночі,
а може й зранку..не важливо
я побачу твої солоні кохані
очі
можливо це вже не так як колись
можливо

ще на світанні вдарив літо
ще зранку загубилось щастя
серед весни померзле наше тепере бабине *літо*
серед зими хворіє втрачене
кохання

пробач
яке кохання це була лиш забавка дитяча
для мене це нуждою було, вір не вір
ми навіть не співмовці. Була одна задача..
задарма наробила в совісті прозорих дір

Радість Твого Різдва
скрізь.
Найславніша в житті
Вість.
Найдорожчий в житті
Гість.
Радість Твого Різдва
скрізь.

В радість Твого Різдва -
дзвін.
Шкарлупу полома
стін.
Новину сповіща
всім.
В радість Твого Різдва -
дзвін.

Радість Твого Різдва
ось...
Найтаємніше
відбулось.
Наче серце зігрів
хтось.
Радість Твого Різдва
ось.

2011

Христос несе вічну Любов!
Сурма Його кличе мене:
Іди, Я чекаю тебе.
Я Є син Божий,
Тобі дякую за дароване мені Життя.
Христос - Господь Життя,
У славі Бога Отця!
Атом Всесвіту-це Я.
Краплина,молекула води - Я.
Бог і людина одночасно - Я.
Тепер знаю звідки Я...
Знаю де, та чому,
На цей Час - "я".
В мені Христоса Душа
Пробудилася.
Це потрібно Боже Тобі!
Чекaє на мене праця,
Адже Галалактик дев'яносто одна.
Ми - Твої діти-Сила Твоя!

2011р.

Всім поетам, Світлого
Христового Різдва!

Викрешуючи щось на дотику буття,
у ту ж мінливу мить п'ємо своє життя.

В печеру нашу цю й зійшов з Небес Господь
Святу віддати Кров, Святу віддати Плоть.

Бо істина, напевно, первісна і проста -
п'ємо-їмо, хто вірує каючись, Христа.

Бо, як в часи Різдва, так ми і дотепер
викрешуємо іскри - нинішніх печер.

І нам належить зірку сяючу знайти.
І золото, і ладан, і миро принести.

6.01.2011

Я ґартувався рік за роком,
Нормально працював і жив,
Допоки нагло, ненароком
Радикуліт мене звалив.

Либонь, проблема не найтяжча
На тлі аптекарських звитяг -
Сучасні ліки і пропащих
За день рятують доходяг.

В ефір старанно телеящик
І "побрехунчик" в унісон
Диктують мантру для болящих:
Диклофенак... Апізортрон...

І я, цінуючи турботу,
Зрадів, що все в аптеці є,
Планую вранці на роботу,
А ніч - на зцілення моє.

Зазнав до ранку болю море:
І так прострілює, і сяк.
Дружину кличу: "Люба, горе!
Прийшов мені диклофенак!"

Отак, проживши тиждень грізний,
Здорове згадував життя.
Вночі, бувало, спав у кріслі,
Не міг помитись до пуття.

Чудес приречений чекати,
Втирав у поперек крема.
Та попри всі мої витрати
Чомусь полегшення нема.

Отож, нехай вас не турбують
Рекламних роликів дива.
За день нікого не лікують
Найліпші ліки, чи трава.

А там, де ми шукаєм поміч,
Момоні зведено вівтар.
Найтяжчий стан - найлегша здобич
І чийсь стабільний гонорар.

25.01.2008

Пісні проспівали підскубані півні,
Приліг під порогом покусаний пес,
Полізли по пню печериці поживні:
Провіщують, певно, приємний процес.

Прокинься, побачиш подачку природи,
Північний періщив примхливий потік.
Парад парасольок підняв по погоді
Порепаний пень. Подивись, працівник!-

Повітрям п"янким перехоплює подих,
Південним поривом пантрає поля,
Прелюдія поклику правил природних
Покою птахів повсякчас позбавля.

Приблизно 2004-2005

Ти у Всесвіті вічний,
Ти над Всесвітом чиниш величне.
Недосяжні уму
Всемогутнього грізні чини.
Спалах світла вночі
І безмежні простори космічні
Про могутність Твою
Повідають людині вони.

Придивлюсь до земних,
До небесних творінь придивлюся –
В серці вражень усіх
І захоплення не утаю…
Дивно створене все !
Я до Тебе, мій Отче, вдаюся,
Бо в любові святій
Суть земного життя пізнаю.

Завис десант сніжинок угорі.
І все довкіл - сліпуче і крилате.
Неначн айсберг, відпливає хата
В срібляний сад, у срібні чагар1.

Як бавляться утішно снігурі!
Зітха верба, притомлена роками.
А вечір хмари розгорта руками,
Шука ліхтарик першої зорі.

Прощавай же ти, мій любий край,
мій любий край, прощай!
Їду я в чужу сторононьку,
мій любий край, прощай!
І тому бадьорим є мій спів,
Для прощань не вистачає слів.
мій любий край, прощай!

Як смієшся синім небом ти,
мій любий край, прощай!
Як вітаєш лугом й полем ти,
мій любий край, прощай!
Знає Бог, у серці вічно ти,
На чужину мушу все ж іти,
мій любий край, прощай!

Супроводжуй мене річенько,
мій любий край, прощай!
Від’їжджаю, тобі сумненько,
мій любий край, прощай!
На узліссі, біля каменя
попрощаюсь там востаннє я
мій любий край, прощай!


Nun ade, du mein lieb Heimatland

Deutsches Volkslied

Nun ade, du mein lieb Heimatland,
lieb Heimatland, ade!
Es geht nun fort zum fremden Strand,
lieb Heimatland, ade!
Und so sing ich denn mit frohem Mut,
wie man singet, wenn man wandern tut,
lieb Heimatland, ade!

Wie du lachst mit deines Himmels Blau,
lieb Heimatland, ade!
Wie du grüßest mich mit Feld und Au,
lieb Heimatland, ade!
Gott weiß, zu dir steht stets mein Sinn,
doch jetzt zur Ferne zieht's mich hin;
lieb Heimatland, ade!

Begleitest mich, du lieber Fluß,
lieb Heimatland, ade!
Bist traurig, daß ich wandern muß,
lieb Heimatland, ade!
Vom moos’gen Stein am wald’gen Tal,
da grüß ich dich zum letzten Mal:
lieb Heimatland, ade!

Де ви, музи, нічного Провансу,
Де ви, сльози, брюссельських повій?
Дайте щастя мені авансом,
Я любов’ю за це відповім.

У пелюстках рожевого сяйва,
Ніби осінь і майже зима.
Друга випита кава не зайва,
І порожня вже пляшка вина.

І я спати сьогодні не хочу,
Щось читати на ніч між рядків.
Вітер знову мені шепоче,
Епізоди щасливих снів.

О! Як тихо вирує місто,
О! Як ніжно звучать слова.
І життя це чудове - звісно,
Що аж обертом йде голова.

12.2010

Всім жертвам злощасної операції «Вісла»,
матері моєї дружини Коваль Г.М.
П Р И С В Я Ч У Ю





На лавочці, під хатою сидить
Старенька жінка з добрими очима.
Втомились ноги, сіла лиш на мить,
Від сонця на чоло сповзла хустина.
Задумалась про швидкоплин життя,
Про свою старість, сиву й одиноку,
Про те, куди немає вороття
І про дитинство, і сумне й жорстоке.
Жорстоке, бо лишилось в давнині,
В жахливих спогадах трагедії людської,
Десь за кордоном, на чужій землі,
Хоча тоді і не була чужою.
Там народилась, там вона росла,
Війну злощасну з болем пережила
І підлітком зовсім іще була,
Коли ціле село вночі спалили.
Це на Надсянщині «гуляли» «крайові»
І виганяли люд з своїх поселень,
У Пискоровичі ввірвались вони в сні
І всіх вкраїнців (майже без обмежень)
Загнали в школу, хто у чому був,
І розстріляли у звіринній люті...
І дотепер той автоматний гул
Дзвенить у скронях, не дає заснути.
Таке дитинство. Ще донині страх
Іде за нею, причиняє муки,
Хоч залишилось все у тих краях.
Росла ж бо тут, тут її діти, внуки.
І правнучата прибіжать з садку
Щось запитать в старенької бабусі
І зараз тут, на лавці, в холодку
То наче вічність - ота мить розлуки.
Не одинока, та якась сумна
В тривогах і думках чекає часу,
Коли вбіжить щаслива дітвора
Й веселим сміхом спогади загасить...
Ще пам*ятає обгорілий храм
І кров, що запеклася на стежині,
Відважна полька їх спасла отам,
Сказавши, що вони її родина.
Вони - це п*ятеро маленьких діточок
Та її матір з немовлям в корзині,
Потім дорогою, всю повною пасток,
Сюди дісталися, де і живуть понині.
Та й тут спочатку їх не прийнялИ,
Подовгу називали чужаками,
Чи лемками. Та все ж роки пройшли
Й життя розставило усіх, як слід, місцями.
Хотіла ще згадати голод, біль -
Та відчинилась хвіртка на подвір*я
І теплі рученята звідусіль
Прогнали враз усі сумні видіння...
Лиш сльози не спинили на очах.
«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали.
«За вас боюся!» - мовила в сльозах,
Обняла щиро і розцілувала.



Пискоровичі – наша спільна рана

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”.

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня
1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів.

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно
20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців.

«Львівська газета» 32/8399

Покинувши сутінь верхів’я соснову,
Спустилася вивірка хутко на сніг.
Гребеться під стовбуром, рудоголова,
Неначе в заметі готує барліг.
А може від дятла сховатися хоче,
Що, збившись із ліку, ізнову почав
Уперто й терпляче від ранку до ночі
Свій вік рахувати – і сон розігнав?
Чи вітер зухвалий її розтривожив
І випала шишка із лапок на сніг, -
Рвонулася білка донизу прожогом,
Щоб я в неї харч відібрати не зміг?
Дива відбуваються взимку в природі,
Та нас розморила життя метушня.
З диванів піднятись натомленим годі,
Коли й на екранах є дятел щодня.

06.01.11.

Приблуда-сон знов ріже ніч мою на клапті,
Складають руки сина казки дивні пазли,
Трьокрапки білі нот плетуть гінці крилаті,
Мелодій рій звучить в симфонії без назви…
* * *

Вчепилась в білий кучер вітрівниці
Колядки світла стрічка десь в селі,
Хатки застигли в пізній вечорниці,
Розносять ніч Різдва старі й малі.

* * *
Вже хрестить прохожими першими ранок натхненний,
Вдягнулись у вікна міські кам’яниці - дальмени,
У черзі за сонцем нервують думок полонені,
По сходах дощу піднімається місто до мене.

Сяйва мерехтять, тремтять по ризах
З вівтаря, що тайни повідкрив,
По ялинках, ряджених Борисом,
Той, що Леонідович котрий.

Зла нема. Пітьму загородили
І, незримий, близько Бог стоїть.
Тепло звідусюд і зсередини,
Ніби серце із обох сторін.

Та перетин в кров'яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях...
Дякувати як, за те що втрапив
Під отой немислимий розмах?

І стоїш в трагічній Україні,
Й чуєш крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.

...Погонич з'явився із невіді, з диму.

В пустелі, підібраній небом для дива
за принципом схожості, після вечері
принишкли вони при вогні. У печері,
своєї не передчуваючи ролі,
дрімало маля в золотім ореолі
волосся, що стрімко так вчилося справі
світіння - не тілки в краю, де чорняві,
тепер - але й справді, як зірки огром,
допоки земля ця існує: кругом.

25 грудня 1988

Навпомацки у пошуках прекрасного,
Навколішки по стежці навпростець.
Шепоче ніч від спраги толерантності
і плаче день за втрачений кінець.
Сплетіння рук позаду свіжих вибриків,
мрійливий сад життєвих коректур,
Позаду грають в піжмурки солдатики,
попереду товстий гранатний мур.
Паралічі, істерики, онкологи,
психічний розлад, інфекційний грип,
невротики, холерики, психологи,
і на останок невгамовний крик –
усе в душі знайшло собі приміщення,
навпомацки, навколішки, впритул.
Життя тепер на кнопці самознищення.
Прекрасна толерантність .
три..два…нуль…

Стану стрічкою з пісні чужої.
Стану міфом останнього дня.
Не тобі. Не твоя. Не з тобою.
Навмання, по життю навмання…

Голограмного відтиску думки
Слід загубиться десь поміж строф.
Ролі сипляться, сипляться лунко
З недограної п’єси «Любов».

Написався сценарій у когось –
Вища проба розлуки і болю,
Надзвичайно печальна повість
Й аромат ідентичний любові.

Бідолашна, чи може щаслива?
За лаштунками прірва і тиша.
Я на фото не крайня із ліва,
А прямісінько в центрі вірша.

Акт останній прожито не мною –
Підмінили. Ніхто й не помітив…
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Еталон надзвичайного фарсу
І чужого кохання кліше
Обминаю тихенько у часі
От не сплутати б шляху лише!

Присягала на вірність у тиші.
Дзвінко падали в безвість слова.
Я на згадку вірша залишу,
Буде так, ніби я жива.

Добровільно пошились у дурні…
Що блазнюють, чи й весело їм?
Не дограні попурі й ноктюрни
Дивакам залишаю отим.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Не чужі – так, як справжні чужі!
Що то грають! Ото вже уміють!

У якому Парижі кували
Цей холодної посмішки блиск?
Аби потім колись ви сказали:
- Так! Я знав цю актрису колись…

Препогана була, препогана!
Гидко грала, на сцені ніхто!
Зараз де? Та не знаю… Пропала…
- Зовсім?
- Хто зна… Он, висить пальто.

Ви їй хто? І вона вам навіщо?
Та й нездара! Нема що й казати!
Не гукайте. Вже зайнята ніша.
Є кому і без неї зіграти.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Що то грають! Ото вже уміють!
Не чужі – так, як справжні чужі!

Акт останній прожито з любов’ю.
Не помітив. Ніхто не помітив.
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Дням, де «Браво!» гуло нещодавно,
Я тепер від душі посміхнусь.
Якщо хтось хоч один згадає –
Отоді я «на біс» повторюсь.
22.06.2010

Пишуть, подовшав день. Раптом, на дві секунди.
Білий туман налип на будяки і тин.
Знаєш, а ти правий. Будемо тут. Нікуди
ані мені з тепла, ані тобі не йти.
Ти почитай обом казку про тридесяте
царство, що за вікном інеєм миготить.
Я пригорнуся чи поруч тихенько сяду
слово за словом - і вічність уже, як мить...
Комин гуде і кіт муркає. О приблуда!
Хоч навпаки, мабуть, – справжні приблуди ми.
Пишуть, подовшав день. Довшою казка буде,
доки у синю ніч небом пливуть дими...
05.01.11.

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

Стало сумління óрця:
крикнява сморід, вереття…
об’яви по гучномовцю…
Пофарбовані лавки – обдерті,

жінка з дитям покинута
плакала, і дитина,
жаліючи матір, плакала,
а мати: «Я винна, я винна…», –

не схлипувала – завивала,
мов гостра пила, пронизливо…
поруч крутився собака
нічийний, п’яна мармиза

пляшку з урни дістала
і допила рештки…
цигани здійняли галас…
Ось охоронник… нарешті…

Ніч обмина’ вокзали:
до біса людей, всі їдуть…
У пошуках долі - далі
за собою іду по сліду…

Ні до чого тут “охи-ахи”,
Вболівання шальна ріка –
Скиба з Гентошом грають в шахи,
"Білий лицар" принишк, чека…

Тут сховались від непогоди…
Ще б замовити щось, та лінь.
Скиба знає, тура як ходить,
Гентош знає, як ходить кінь.

Вже по третьому заказали
(Тут стратегія, бач, така)
Прямо шахові генерали
Розгорнули свої війська.

Скиба білими починає,
Враз задумавсь неабияк!
Гентош більше не хоче чаю,
Скиба випив би ще коньяк.

Перший хід, а так довго дума!
(Фору дати боявсь, герой).
На кону, наче, кругла сума.
О, та Cкиба – ще Фішер той!

Розумова звитяга вперта –
Буде вигода, чи здалось?
Скибі щось би принести в жертву,
Щоб не втратити темп якось.

Щось надовго задумавсь, друже!
Півгодини – великий строк!
Гентош обмін не любить дуже,
Скиба мріє, щоб на “хапок”!

Не до вибриків і до слави
(Кожен тактик, а не простак)
Третій хід – а уже підставив!
Щоб в дебюті – і зразу так!

До фіналу вже ближче трошки.
Гентош каже галантно – “Шах!”
Все би добре – пропав із дошки
В Скиби десь прохідний пішак!

Ждуть засади на кожнім кроці,
Гентош мудрий, як та сова!
Та "зіває", і Скиба в шоці!
(Бо не часто таке бува!)

Комбінацію гарну має –
В п’ятій партії би вдалась!
Може встигнемо? Починаєм!
Та барменша сказала – "Зась!"


5.01.2011

На скелях похмурих у сірих напливах кальциту
Водою омитих, грозою і слізьми роси
В розломах гранітних, лишайником й мохом повитих,
Тремтять пелюстки – кам’яних бригантин паруси.

Земля до Ісуса – базальтова лава віками
Затоптана людом – черствим і пісним, як граніт.
Він повінню йде, на вершинах зросте ломикамінь,
З ним розточаться вразі, з ним прийде кохання у світ.

І плодючі, як дощ, враз затепляться ангельські хори,
Благодаттю струмків зашепоче духмяний полин,
Покриється лава буянням первісної флори,
Що захопить в полон простір Богом забутих долин.

До Спасителя світ у віки кам’яні догорьовував днину,
Де повзе льодовик, де тіней маячіння пусте.
Народився Ісус – духу первісток, утла стеблина,
Чеканним врожаєм палючих, безплідних пустель.

Кам’яницями йти – ідеальної волі й терпіння,
В жилах жертвенна кров з днем ненависним стала на герць,
Й переможно зростуть, як накреслило те провидіння
Любові троянди, лілеї відкритих сердець.

Розкотиться грім над безмежжям безрадісним тверді,
Універсуму грішному милості з неба проси.
І на землю впаде за вогнем і мечем милосердя
Загубиться в прірвах, як крапля жадана роси.

Ісус ся рождає! – слізьми щастя омиються гори,
Де на схилах лоза, де квітує так буйно усе,
Де омита сльозами навіки нової Аврори
Винограднеє гроно для неба у дар принесе.

Зазвучала вона!
Розлилась, мов нестримана повінь.
Понесла,
оживила,
розбурхала стільки чуттів,
Що не стримався зал.
І концертний не стримався поверх
І злетів.
Зачарованим птахом злетів!

О, яке це блаженство
ширяти між звуків натхненних,
Уподібнившись бджілці
у купелі квітів і трав,
Завмирати від щастя.
І знову пливти незбагненно
В цю озонисту радість,
назустріч пісенним вітрам.

Ця нечувана музика,
Що вона вдіяла з нами?
І які ми віднині -
збагачені?
рідні?
чужі?
В дні і ночі ввійшла,
проросла неспокійними снами,
Прижилась таїною
на сплячім вулкані душі.

І понині звучить...

..холодна вись прозорими очима
Вже не торкає світанкових снів.
Сонети,наче крила, за плечима..
Трагічних зір.. потоптані вогні..

Багрянять сутінь келихи пролиті..
Жебрущий Бог біля церквиці вкляк..,
І просить у прочан.. когось любити..
І мідяками серце похмеля..

Виля стегном Владарка таємнича-
Мантачить косу об небесний німб.,
І миє Небо зоряне обличчя
В її зіниць мінливій бистрині..

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного дерЕвця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Увись на мить заглянув в небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим, і вже як став дорослим.
В гірку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.