Всім жертвам злощасної операції «Вісла»,
матері моєї дружини Коваль Г.М.
П Р И С В Я Ч У Ю





На лавочці, під хатою сидить
Старенька жінка з добрими очима.
Втомились ноги, сіла лиш на мить,
Від сонця на чоло сповзла хустина.
Задумалась про швидкоплин життя,
Про свою старість, сиву й одиноку,
Про те, куди немає вороття
І про дитинство, і сумне й жорстоке.
Жорстоке, бо лишилось в давнині,
В жахливих спогадах трагедії людської,
Десь за кордоном, на чужій землі,
Хоча тоді і не була чужою.
Там народилась, там вона росла,
Війну злощасну з болем пережила
І підлітком зовсім іще була,
Коли ціле село вночі спалили.
Це на Надсянщині «гуляли» «крайові»
І виганяли люд з своїх поселень,
У Пискоровичі ввірвались вони в сні
І всіх вкраїнців (майже без обмежень)
Загнали в школу, хто у чому був,
І розстріляли у звіринній люті...
І дотепер той автоматний гул
Дзвенить у скронях, не дає заснути.
Таке дитинство. Ще донині страх
Іде за нею, причиняє муки,
Хоч залишилось все у тих краях.
Росла ж бо тут, тут її діти, внуки.
І правнучата прибіжать з садку
Щось запитать в старенької бабусі
І зараз тут, на лавці, в холодку
То наче вічність - ота мить розлуки.
Не одинока, та якась сумна
В тривогах і думках чекає часу,
Коли вбіжить щаслива дітвора
Й веселим сміхом спогади загасить...
Ще пам*ятає обгорілий храм
І кров, що запеклася на стежині,
Відважна полька їх спасла отам,
Сказавши, що вони її родина.
Вони - це п*ятеро маленьких діточок
Та її матір з немовлям в корзині,
Потім дорогою, всю повною пасток,
Сюди дісталися, де і живуть понині.
Та й тут спочатку їх не прийнялИ,
Подовгу називали чужаками,
Чи лемками. Та все ж роки пройшли
Й життя розставило усіх, як слід, місцями.
Хотіла ще згадати голод, біль -
Та відчинилась хвіртка на подвір*я
І теплі рученята звідусіль
Прогнали враз усі сумні видіння...
Лиш сльози не спинили на очах.
«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали.
«За вас боюся!» - мовила в сльозах,
Обняла щиро і розцілувала.



Пискоровичі – наша спільна рана

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”.

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня
1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів.

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно
20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців.

«Львівська газета» 32/8399

Покинувши сутінь верхів’я соснову,
Спустилася вивірка хутко на сніг.
Гребеться під стовбуром, рудоголова,
Неначе в заметі готує барліг.
А може від дятла сховатися хоче,
Що, збившись із ліку, ізнову почав
Уперто й терпляче від ранку до ночі
Свій вік рахувати – і сон розігнав?
Чи вітер зухвалий її розтривожив
І випала шишка із лапок на сніг, -
Рвонулася білка донизу прожогом,
Щоб я в неї харч відібрати не зміг?
Дива відбуваються взимку в природі,
Та нас розморила життя метушня.
З диванів піднятись натомленим годі,
Коли й на екранах є дятел щодня.

06.01.11.

Приблуда-сон знов ріже ніч мою на клапті,
Складають руки сина казки дивні пазли,
Трьокрапки білі нот плетуть гінці крилаті,
Мелодій рій звучить в симфонії без назви…
* * *

Вчепилась в білий кучер вітрівниці
Колядки світла стрічка десь в селі,
Хатки застигли в пізній вечорниці,
Розносять ніч Різдва старі й малі.

* * *
Вже хрестить прохожими першими ранок натхненний,
Вдягнулись у вікна міські кам’яниці - дальмени,
У черзі за сонцем нервують думок полонені,
По сходах дощу піднімається місто до мене.

Сяйва мерехтять, тремтять по ризах
З вівтаря, що тайни повідкрив,
По ялинках, ряджених Борисом,
Той, що Леонідович котрий.

Зла нема. Пітьму загородили
І, незримий, близько Бог стоїть.
Тепло звідусюд і зсередини,
Ніби серце із обох сторін.

Та перетин в кров'яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях...
Дякувати як, за те що втрапив
Під отой немислимий розмах?

І стоїш в трагічній Україні,
Й чуєш крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.

...Погонич з'явився із невіді, з диму.

В пустелі, підібраній небом для дива
за принципом схожості, після вечері
принишкли вони при вогні. У печері,
своєї не передчуваючи ролі,
дрімало маля в золотім ореолі
волосся, що стрімко так вчилося справі
світіння - не тілки в краю, де чорняві,
тепер - але й справді, як зірки огром,
допоки земля ця існує: кругом.

25 грудня 1988

Навпомацки у пошуках прекрасного,
Навколішки по стежці навпростець.
Шепоче ніч від спраги толерантності
і плаче день за втрачений кінець.
Сплетіння рук позаду свіжих вибриків,
мрійливий сад життєвих коректур,
Позаду грають в піжмурки солдатики,
попереду товстий гранатний мур.
Паралічі, істерики, онкологи,
психічний розлад, інфекційний грип,
невротики, холерики, психологи,
і на останок невгамовний крик –
усе в душі знайшло собі приміщення,
навпомацки, навколішки, впритул.
Життя тепер на кнопці самознищення.
Прекрасна толерантність .
три..два…нуль…

Стану стрічкою з пісні чужої.
Стану міфом останнього дня.
Не тобі. Не твоя. Не з тобою.
Навмання, по життю навмання…

Голограмного відтиску думки
Слід загубиться десь поміж строф.
Ролі сипляться, сипляться лунко
З недограної п’єси «Любов».

Написався сценарій у когось –
Вища проба розлуки і болю,
Надзвичайно печальна повість
Й аромат ідентичний любові.

Бідолашна, чи може щаслива?
За лаштунками прірва і тиша.
Я на фото не крайня із ліва,
А прямісінько в центрі вірша.

Акт останній прожито не мною –
Підмінили. Ніхто й не помітив…
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Еталон надзвичайного фарсу
І чужого кохання кліше
Обминаю тихенько у часі
От не сплутати б шляху лише!

Присягала на вірність у тиші.
Дзвінко падали в безвість слова.
Я на згадку вірша залишу,
Буде так, ніби я жива.

Добровільно пошились у дурні…
Що блазнюють, чи й весело їм?
Не дограні попурі й ноктюрни
Дивакам залишаю отим.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Не чужі – так, як справжні чужі!
Що то грають! Ото вже уміють!

У якому Парижі кували
Цей холодної посмішки блиск?
Аби потім колись ви сказали:
- Так! Я знав цю актрису колись…

Препогана була, препогана!
Гидко грала, на сцені ніхто!
Зараз де? Та не знаю… Пропала…
- Зовсім?
- Хто зна… Он, висить пальто.

Ви їй хто? І вона вам навіщо?
Та й нездара! Нема що й казати!
Не гукайте. Вже зайнята ніша.
Є кому і без неї зіграти.

А на сцені ще грають і зріють
Нові драми й нові рубежі.
Що то грають! Ото вже уміють!
Не чужі – так, як справжні чужі!

Акт останній прожито з любов’ю.
Не помітив. Ніхто не помітив.
Аромат ідентичний любові
Буде обрано й прийнято світом.

Дням, де «Браво!» гуло нещодавно,
Я тепер від душі посміхнусь.
Якщо хтось хоч один згадає –
Отоді я «на біс» повторюсь.
22.06.2010

Пишуть, подовшав день. Раптом, на дві секунди.
Білий туман налип на будяки і тин.
Знаєш, а ти правий. Будемо тут. Нікуди
ані мені з тепла, ані тобі не йти.
Ти почитай обом казку про тридесяте
царство, що за вікном інеєм миготить.
Я пригорнуся чи поруч тихенько сяду
слово за словом - і вічність уже, як мить...
Комин гуде і кіт муркає. О приблуда!
Хоч навпаки, мабуть, – справжні приблуди ми.
Пишуть, подовшав день. Довшою казка буде,
доки у синю ніч небом пливуть дими...
05.01.11.

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

Стало сумління óрця:
крикнява сморід, вереття…
об’яви по гучномовцю…
Пофарбовані лавки – обдерті,

жінка з дитям покинута
плакала, і дитина,
жаліючи матір, плакала,
а мати: «Я винна, я винна…», –

не схлипувала – завивала,
мов гостра пила, пронизливо…
поруч крутився собака
нічийний, п’яна мармиза

пляшку з урни дістала
і допила рештки…
цигани здійняли галас…
Ось охоронник… нарешті…

Ніч обмина’ вокзали:
до біса людей, всі їдуть…
У пошуках долі - далі
за собою іду по сліду…

Ні до чого тут “охи-ахи”,
Вболівання шальна ріка –
Скиба з Гентошом грають в шахи,
"Білий лицар" принишк, чека…

Тут сховались від непогоди…
Ще б замовити щось, та лінь.
Скиба знає, тура як ходить,
Гентош знає, як ходить кінь.

Вже по третьому заказали
(Тут стратегія, бач, така)
Прямо шахові генерали
Розгорнули свої війська.

Скиба білими починає,
Враз задумавсь неабияк!
Гентош більше не хоче чаю,
Скиба випив би ще коньяк.

Перший хід, а так довго дума!
(Фору дати боявсь, герой).
На кону, наче, кругла сума.
О, та Cкиба – ще Фішер той!

Розумова звитяга вперта –
Буде вигода, чи здалось?
Скибі щось би принести в жертву,
Щоб не втратити темп якось.

Щось надовго задумавсь, друже!
Півгодини – великий строк!
Гентош обмін не любить дуже,
Скиба мріє, щоб на “хапок”!

Не до вибриків і до слави
(Кожен тактик, а не простак)
Третій хід – а уже підставив!
Щоб в дебюті – і зразу так!

До фіналу вже ближче трошки.
Гентош каже галантно – “Шах!”
Все би добре – пропав із дошки
В Скиби десь прохідний пішак!

Ждуть засади на кожнім кроці,
Гентош мудрий, як та сова!
Та "зіває", і Скиба в шоці!
(Бо не часто таке бува!)

Комбінацію гарну має –
В п’ятій партії би вдалась!
Може встигнемо? Починаєм!
Та барменша сказала – "Зась!"


5.01.2011

На скелях похмурих у сірих напливах кальциту
Водою омитих, грозою і слізьми роси
В розломах гранітних, лишайником й мохом повитих,
Тремтять пелюстки – кам’яних бригантин паруси.

Земля до Ісуса – базальтова лава віками
Затоптана людом – черствим і пісним, як граніт.
Він повінню йде, на вершинах зросте ломикамінь,
З ним розточаться вразі, з ним прийде кохання у світ.

І плодючі, як дощ, враз затепляться ангельські хори,
Благодаттю струмків зашепоче духмяний полин,
Покриється лава буянням первісної флори,
Що захопить в полон простір Богом забутих долин.

До Спасителя світ у віки кам’яні догорьовував днину,
Де повзе льодовик, де тіней маячіння пусте.
Народився Ісус – духу первісток, утла стеблина,
Чеканним врожаєм палючих, безплідних пустель.

Кам’яницями йти – ідеальної волі й терпіння,
В жилах жертвенна кров з днем ненависним стала на герць,
Й переможно зростуть, як накреслило те провидіння
Любові троянди, лілеї відкритих сердець.

Розкотиться грім над безмежжям безрадісним тверді,
Універсуму грішному милості з неба проси.
І на землю впаде за вогнем і мечем милосердя
Загубиться в прірвах, як крапля жадана роси.

Ісус ся рождає! – слізьми щастя омиються гори,
Де на схилах лоза, де квітує так буйно усе,
Де омита сльозами навіки нової Аврори
Винограднеє гроно для неба у дар принесе.

Зазвучала вона!
Розлилась, мов нестримана повінь.
Понесла,
оживила,
розбурхала стільки чуттів,
Що не стримався зал.
І концертний не стримався поверх
І злетів.
Зачарованим птахом злетів!

О, яке це блаженство
ширяти між звуків натхненних,
Уподібнившись бджілці
у купелі квітів і трав,
Завмирати від щастя.
І знову пливти незбагненно
В цю озонисту радість,
назустріч пісенним вітрам.

Ця нечувана музика,
Що вона вдіяла з нами?
І які ми віднині -
збагачені?
рідні?
чужі?
В дні і ночі ввійшла,
проросла неспокійними снами,
Прижилась таїною
на сплячім вулкані душі.

І понині звучить...

..холодна вись прозорими очима
Вже не торкає світанкових снів.
Сонети,наче крила, за плечима..
Трагічних зір.. потоптані вогні..

Багрянять сутінь келихи пролиті..
Жебрущий Бог біля церквиці вкляк..,
І просить у прочан.. когось любити..
І мідяками серце похмеля..

Виля стегном Владарка таємнича-
Мантачить косу об небесний німб.,
І миє Небо зоряне обличчя
В її зіниць мінливій бистрині..

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного дерЕвця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Увись на мить заглянув в небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим, і вже як став дорослим.
В гірку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.

Я боюся писати вірші,
Бо комусь вони запам’ятаються.
Я боюся писати вірші,
Та вони мимоволі з’являються.

Ти читаєш про себе вірші,
Найзагадковіші із зірок.
Ти і досі не знаєш, як пише
Дивачка. Від усіх за крок.

Ти ж не знала, що вона вміє
Прочитати усю твою душу…
Вічні спогади… Вічні мрії…
Ти читаєш про себе вірші.

Так нестерпно… до голих нервів
Пробираються всі слова.
Ти не знала, що хтось повірив,
Бо ти завжди для всіх – чужа.

* * *

Так цікаво… себе читати…
І не збоку, а так, як є.
Бачить зміст отого «кохаю»,
Розуміти: це все – моє…

Як так можна?! Та я ж… мовчала.
А вона моїми словами писала!
Я такого в житті не чекала…
І до останнього в це не вірила!
09.12.10 21:08
Я боюся читати твої вірші,
Бо вони за живе торкаються.
Я боюся читати твої вірші,
Бо в словах тих минуле ховається.

Полетіли лелеки, далеко - далеко.
Від снігів, холодів
Де зима обійме смереки.
Лишилася лише одна,
Випадком долі, від зграї відлучена.

Стала благати молитвою вона:
Друзі допоможіть, Ради Христа!
Бо сили вже нема,
Щоб до небес піднятися.

Опустились вони - допомогли,
Допомогли Рідній Душі піднятися,
Знаючи, що до теплих країв
Буде не легко дістатися.

Так і в нашому -
В житті людей
Від невзгоди хтось впаде,
Та ,,друзі" обійдуть осторонь
І ніхто із них не доможе.

Пам'ятаймо, Друзі завжди,
Що Друзі - це Рідні,
Наші Сестри та Брати. Дружба -це ниточка Любові Божої,
А Любов потрібно вберегти.

Які ж божевільні бувають вечори!
Який сюжет! - Романам і не снилось!
Якби ж то так - пішло і не лишилось,
І я дивлюсь на все це вже згори.
Чи справді так, чи по-просту здається?
Якби, якби... усе життя - ЯКБИ...
Це було довше, аніж дві доби,
А моє серце тут роками рветься...

І як прожити?! Вільне божевілля...
Моє життя - не мріяв і фантаст!
Емоції зійшлись з часом на перехресті...
І ні один не дасть, щоб хтось із них став вільним...

00.54 05.01.11

Хочу быть злым,
Бездушным,
черствым,
Хочу забыть
И не любить.
Я так устал.
Меня все бесит.
Хочу совсем
Себя убить.
Могу понять,
Согреть, простить,
Могу себя
Я изменить.
Но как бы сильно
Не хотел я,
Я не могу
Тебя забыть.
Лечу бревном,
Лавиной, бочкой,
Лечу фанерой,
Камнем в низ.
А так хотелось
Ощутить
Морской, приятный,
Теплый бриз.
В кругу родных,
Любимых, близких,
В кругу мне самых
Дорогих,
Я больше
Не имею права
Побыть с тобой
Хотя бы миг.

2011

И он ушел, не смог,
Он сдался,
Всю жизнь был сильным,
Но сломался,
И не заметили потерю,
Хотя им больше чем себе он верил.
Он долго думал,
Он пытался,
Понять зачем он сам остался,
Боролся долго.
Но устал.
Его безумный мир достал.
Не видел смысла в этой жизни,
Хотел прожить он
С ней!
До тризны!
Но вот, другой ее украл -
Контакт с землей он потерял.
Решил уйти он по английски
И не сказал прощай
Он близким.
Вот, после ночи день настал,
Он умер,
Так и не узнал,
О том,
что лишь его любила девченка та,
но поздно было(

2011

Я одинок. Меня не слышат
На протяженьи многих дней.
Я как песчинка в синем море.
Я одинок среди людей.

Я одинок не потому, что
Нет любви и нет друзей,
Я одинок душой, не телом.
Покоя нет душе моей.

Я одинок. Мой мир разрушен,
Разбит на кучу мелочей.
Я у разбитого корыта.
Увы, но я теперь ничей.

Я одинок, но все же верю,
Что есть причал души моей,
Что я взойду на тихий берег
И что я нужен буду ей.

2010

Любовь - невиданная сила,
не объяснима до конца,
и даже тот, кто самый умный,
похож, влюбившись, на глупца.
Любовь сильнее вех наркотик.
Достаточно любить лишь раз,
для того чтоб всю жизнь потратить
на поиск тех любимых глаз.
Любовь божественно красива
и в то же время жестока,
смела, сильна, не тороплива,
но тут же слаба и робка.
Любовь безлика, безгранична,
Любовь чрезмерно высока.
Любовь - восьмое чудо света,
Близка, но очень далека...

2010

Как бы жить, да так, чтоб вечность?
Как бы плыть, да по теченью?
Как бы чувствовать беспечность
И не капельки сомненья?

Как бы знать, где упадешь,
да с возможностью исправить?
Как узреть чужую ложь?
Как над чувством гнева править?

Как открыть глаза по шире?
Как бы знать, где брать терпенье?
Как найти в огромном мире
каплю умиротворенья?

Как бы способ подобрать,
чтобы лень свою расплавить?
Как бы это все уметь –
без проблем над миром править!

2010

Пришла зима.
И покрывалом белым
покрыла все,
но сердце не смогла.
Пришел мороз.
И все вокруг остыло.
Забыл я боль,
тебя я не забыл.
Придет весна
и снег водой растает.
Уйдет мороз.
Придет тепло в сердца.
Придет любовь.
Цветами расцветая
придет Она.
Уйдут печали в пыль.

Тьма поглощает все вокруг,
Она бездушна, холодна,
Она сильней всего на свете,
Она есть зло, она одна.
Ей нет названия, нет клички,
Ее встречали все уже,
В одних она вошла в привычку,
В других нет места ей в душе,
Тьма вездесуща и всесильна,
Всесильна кроме одного,
Того, что возродилось с тьмою,
Прекрасного и светлого,
Ведь капля света, как известно,
Осветит тысячи земель,
Тьма этого боится очень,
Просачиваясь светом в щель,
И подлости ее нет края,
И часто очень тяжело,
Решение предпринимая
Понять темно или светло,
А что бы побороть сомненья,
Оружия, таблеток нет,
Но есть всего одно решенье,
Я просто верю! Верю в свет!

2010

Ведь все слова написаны похоже,
Ведь тайны все открыты уж давно,
Так почему же дрожь идет по коже?
Так почему же мне не все ровно?
И где искать ответы на вопросы?
И где искать спокойствия душе?
И почему я повторяю фразу
Люблю тебя! Люблю давно уже!

2010

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Ритуал. Нашу телефонну розмову
На мільярди тем затягувати за північ…

Вечір. Зорі. На кухні тіні наших облич –
Ритуал. Наша телефонна розмова.

Ритуал. Наші думки–мікровібрації
Посилати аж в космос, де зорі…

Чисте Щастя і сни прозорі –
Ритуал. Моє звичне мовчання у трубці.

Ритуал. Збиратись на кухні за чаєм,
Не важливо хто, де; важливіше – а як це і з ким…

Все це збоку здалось загадковим –
Ритуал. Сидіти з тобою за чаєм.

Ритуал. Загадково читати вірші,
Що написані точно про нас…

Без долі похибки, сотий раз –
Ритуал. Неповторно читати душу.

Ритуал. Я і Ти в цьому світі
Не даремно зійшлись – наші душі – подібні…

Я літала б думками десь в Відні –
Ритуал. Абсолютно в майбутнє згоріти.

00.14 05.01.11

- Люби!- шепочеш ти мені.- Люби!..
Злітаєм юно на вершину знову
І пристрасті дарують нам обнову,
Де ми водночас - королі й раби.

Мені жадане стужене "Люби!",
Щоби пливти в небесному гольфстрімі,
Щоби сплестись розкуто і нестримно
На крилах реактивної доби.

Серця туркочуть, наче голуби,-
Здається нас повік не роз'єднати.
І з нами будуть не місця, не дати,
А те з гарячим придихом: "Люби!.."

Перестріла хмарка сонце,
Тінь гайнула у віконце.
Посипався дощик дзвінко
у травичку між барвінку.

Розрум’янив мальвам щічки,
Наносив води в кринички.
З комину дістався хати,
Гайнув хмарку здоганяти.

Намочив стрічки веселці,
Похлюпався у відерці.
Горобців загнав під стріху,
Літній дощ - усім на втіху.

2011

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
То й будеш сам її вогнем палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння,
В прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

Люблю її. Люблю, як перший вірш,
Як риму у поезії останній.
Вона лицем чарує із афіш,
А в залі вабить голосу звучанням.
Люблю її, красуню чарівну,
Як любить сміх веселий божевільний.
Люблю її закутою в броню
Постійно охорони дуже щільно.
Люблю її із квітами в руках,
Які уперше піднести спромігся.
Люблю за те, що зоряний свій шлях
Вона розпочинала на Поліссі.

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.

Хто був у неї замість брата?
Липневий квіт, блідий світанок
І ті слова, що наостанок
Ховала нишком під церату.

Хто був у неї замість сестри?
Почута пісня десь, дорога,
Прозора далечінь волога,
Що мрією та вітром пестить.

Хто був у неї замість... Кого?
І чи сама була?.. Це літо,
Дощи, дороги, сум і квіти
Замкнулися в примарне коло.

І ти, Віфлеєме, земле Юдина, не менший нічим між осадами Юдиними, бо з тебе з'явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський (Від Матвія 2:6)
І сказав їм Ангел: не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям: бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. І ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, яке лежатиме в яслах (від Луки 2:10,12).

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Серед мороку та стужі
світло ясне загорілось,
Це ЛЮБОВ безмежна, друже,
у стаднИці* народилась.

А ЛЮБОВ - Дитя то Боже,
Спас у вигляді людини,
Цар Вселенський без сторожі,
на Землі один безвинний.

Без гріха, у людськім тілі,
Посланець усім від Бога -
Сенс життя, що нищить тління,
Божа істина й дорога.

Серед мороку та стужі
світло ясне загорілось,
Це ЛЮБОВ безкрайня, друже,
у стаднИці* народилась.


*застаріле від “стайня”

Шубки на ели одела Зима.
Пушистий снежок и я одна,
Иду, наслаждаясь ароматом блаженства.
Не одинока, но Сама...
Рядом нету, милый, тебя!

Окунаюсь в среду тишины,
ВАВ! Этот миг чарует,
Глубокое дыхание природной свежести.
Волшебства экстаз - зимнего утра прелести.

Напевает мне зимы краса,
На белый танец принца пригласи.
В ритмах вальса, тайны глубина,
Она,
Вдруг обнажится среди звезд,
Соединив в гармонии ваши уста.

Я така маленька
у Твоїй долоні,
Розчинився всесвіт
в дотику однім.
Всі тривоги стали
ніби невідомі,
Тільки усміхнулась
гірко нічка-мім.

Вже мене не стало,
ні душі, ні тіла –
В атомі Любові
неподільні ми.
Сила притягання
вірою зігріла,
Викресавши іскру
з подиху пітьми.

Знаю, незабаром
вибух пролунає –
Всесвіт наш поверне
з миті забуття.
Я ж пройду з Тобою
пеклом а чи раєм,
В атомі Любові
вигрівши життя.
2011

Верховодив місяць
Поза хмари –
Відпровадив душу
За межу,
Німо-німо час
Лежить на марах,
Я від Тебе
Знову не втечу.

2010

Милує пам’ять сни жовтогарячі
Потайки ронить тишу
Спалах вій,
Віоли стогін віттям –
Осінь плаче,
Каштанно скапує у рінь.

Ця осінь рветься і ридає
Ранетним подихом в ріллю,
Зчорнілу землю відспіває
Той птах, що вже давно в раю.

Міліють мрії, відлітають
Спізнілим птахом у вирій,
Безмовним поглядом прощаю
Чиюсь пополотнілу тінь.

Молитви згусток –
Променем крізь хмари
Прорізав смуток-півпітьму.
Колись все вернеться, я знаю,
Та доля нас вже не впізнає,
Бо канем у зимову млу.

«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідісь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо всіх з розмаху й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

Уже обрій вечірній погас
І повітря п'янить матіолою.
Свій найперший танцюємо вальс
І сумуємо щиро за школою.
Я рукою тримаюсь руки
Наймилішого в світі союзника.
Нас несе, наче вітер хмарки,
І серця зачаровує музика.
Перший вальс на шкільному балу
Через роки далекі згадаємо.
Безустанно жадане "люблю"
Тільки й робимо, що повторяємо.
Хоч не вірять дорослі в цю мить
Молодій недосвідченій парості, -
Та уміємо й будем любить
Ми від юності і аж до старості.
Притомився уже гармоніст, -
Він не згоден з такою покарою.
Знову просим зіграти на біс
І вальсуєм щасливою парою.

11.05.08.

Коли світло пролазить до мене, застрягши у ґратах,
Коли світ мені звузили в простір задимлених стін,
Ти якою дорогою й спогадом будеш минати,
Ти – з якою би долю лишити один-на-один.

Я тягнувся до тебе, за кожним промовчаним словом,
Ледве цвіт зав’язавши спадав тобі плодом до ніг.
Під погрозами вирубу – вищився пагоном новим
і таки доростав, хоч коріння пустити не встиг.

Та зневіри в мені – лиш на коло секундної стрілки,
Вічні сенси до мене, неначе апостоли йдуть.
Я сягатиму дна глибини, хай казатимуть: «Мілко»,
Я плекатиму чисте, де править закон каламуть.

Знов народжений. Рідний та інший. Живий, як ніколи.
Джерела вже шукають підземні потоки основ.
Я приймаю у спадок своє ж неперейдене поле.
Ти – чи каменем станеш, як полем насію любов?

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

В останній день осені ти загадувала на кохання,
По-весняному чисті мрії посилала в небо.
І тепер, коли віра на грані –
Не зневірся, бо вірить треба!
Бо якщо існує кохання, значить це для когось потрібно,
Щоб перерахувати життя днями і кілометрами.
Ідуть за часом міліметри срібні –
Підданці землі-матінки Деметри.

Повір, наш вік - то не усе життя,
А лиш моменти, коли серце шаленіє.
За них ніхто не прийме каяття…
Без них душа від сірості зімліє.
І справа в тім, - ніхто ж не розуміє!
Сама одна така. Сама цього схотіла…
Душа скарбів нікому не відкриє.
І що ж сказать, вона не раз горіла…

Ти моє Сонечко, як добре, що ти є!
Усміхайся..! Усім усміхнись!
Хтось твою щирість завжди впізнає…
І знає, що душа – лиш сльози, а не ліс…

30.11.10 00:13

Кате Золотарёвой

Відважте ж мені отого солодкого щастя!
Пять тысяч пятьсот двадцать четыре минуты,
Семь часов, опоясанных грустью
Все твердят - далеко от меня ты...

Я не вірю! Я не вмію до чогось звикати.
Це ж не час! Це ж не відстань! Це - дружба!
А із нею МИ в силі усе подолати!
Мы все сможем, ведь между нами - НАДЕЖДА!

22.33 03.01.11

На захід сонця міді глибочінь
Віск на стеблі і багряніє лист
Та проблиск сонця ще не зве: «Спочинь..»
Зір наче звір – радіє й будить хист,
Талан співати золотавих риз
Красу. І мерехтливих зір віки,
Де шафрановий бриз
Зрива росу і скручує в вінки.

На луках мед бурштинових копиць
В них в’язне пломінь, в них бджолиний сон.
Від хмари тінь лягає долілиць
В квітковий лет, гречаний горизонт.
Вкриває ніч село туманом зір,
Пливе й змовка цикад невгавний хор.
У вересні за шпилі синіх гір
Твоє ландо втікає, Мессідор.

У суботу наш сусіда вибрався на ринок
Подивитися на ціни і купити свинок.
Поросят було, як гною, й продавців багато,
І всіляка живність різна, вухата й рогата.
Находився він добряче, довго обдивлявся,
Прицінявся, мацав, слухав, вперто торгувався,
Нервувався, морщив лоба від страху і суму,
Бо ж прихвалять поросятко і свиню підсунуть!
Врешті-решт прийшов до діда: - Я вас дуже прошу,
Научіть, як вибирати тут свиню хорошу.
А старий прижмурив око й нумо реготати:
- Що ж їх довго вибирати, це ж не депутати.
Те, що нагле і крикливе, рветься першим їсти,
Буде круглим, гарним, ситим, словом, гріх жаліти.
То і є життєва правда, що ж тут говорити,
Бо полізуть справжні свині перші до корита.
2010

finita la commedia

А я не знаю, ні яка, ні хто я,
І чом прийшла сюди у це міжчасся,
А, може, - я сама собі здалася,
І – що в мені – то вигадане мною
І Богом, звісно…
Не суди суворо:
Після свого -
Твого не перебуду,
Хай Він розсудить,
Бо людського суду
Вже досить. Кожен
Сам собі ж бо ворог
І ліпший друг, і радник, зрадник, кат…
Нема доріг, які б вели назад,
Звідкіль усе б могли переходити –
І ранок, і дитинство, й теплий квітень…
В добіль,
В добій,
В доосінь,
В допечаль…
26-27.12.10.

На схилі літ піду собі до сонця,
з рибальських сітей вив'яжу торби -
носитиму в них річку і дощі,
і час, який я згаяв на вітрах.
З тобою попрощаюся - співай,
хустинку залиши і возлюби
мою печаль,
а потім залишись...на березі,
де часто мерзнуть квіти.
Небесні риби вчасно прилетять,
коли ми захмелієм від вина,
а ти впадеш своїм жіночним тілом
до вод,
і з ними розіграєш
чудну виставу.
Риби заберуть мене з моїми думами-торбами,
і кожен рік ти питимеш вино,
й плестимеш сіті, щоб мене впіймати.