Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина
милувала річку.
Чепуряться зорі-
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м"яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

Я до тебе
не просто приходжу -
я щоразу до тебе вертаю
з того світу, із того краю,
де сама себе не знаходжу

Як додому з війни солдати,
як невинні з тюрми на волю -
до притомності
з дикого болю -
так я мушу до тебе вертати.

Залишивши життя за собою,
я іду, мовчазна і окрема...
Подаруй мене мені знову.
Зустрічай -
я вертаю до тебе!

1996

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011

Сияй во сне усопшего Посла
Сияй во мне, сияй во мне

Лети сквозь двери мира, Тишина
Лети со мной, лети ко мне

Я отпущу свои грехи, моя Душа
Пока с тобой, пока в тебе

Гори в моей ладони Ясный Свет
Гори сильней, гори сильней

Я хочу тебя к себе, моя Звезда
Иди по Тьме, иди ко мне...

2011

Між нами -
і далеке, і близьке:
уже удвох,
але іще не пара.
Тремтить в долонці
щастя боязке.
А, може, то й не щастя,
а примара?

Голубонько,
не віднімай руки,
дай шанс чуттям,
що роблять перші кроки.
Вони сьогодні,
наче малюки,
цікаві й полохливі,
мов сороки.

Вони в сум'ятті
(з ними теж і ми),
їм хороше
і трішечки бентежно,
бо день весни
вродивсь серед зими,
і любиш ти,
і я люблю безмежно.

Між нами -
і далеке, і близьке...

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

ЛЮДИНА частина ПРИРОДИ.
ПРИРОДА частина ЗЕМЛІ.
ЗЕМЛЯ - це частина СВОБОДИ.
СВОБОДА НАЛЕЖИТЬ МЕНІ!
2010 р.

Я твій світ розфарбую
Веселковим намистом,
Небом світлим і чистим,
Щоб дзвеніла блакить!
Я твій світ розфарбую
Із невіданим хистом,
Феєрверком іскристим,
На життя, не на мить!

Я тобі подарую
Свої фарби казкові,
Різнобарвні обнови,
І малиновий цвіт!
Я життя розфарбую
У мазки кольорові,
В аромати чудові,
Щоб яскравим був світ!

Немає часу для чекання!
(Хай як зворушливо звучить).
Завіє холодом прощання
І все невпевнено згорить.

А, може, хтось з життям у змові
І не торкнеться жар його.
Бо в цьому світі випадковім,
Сумління, наче й не було…

Немає часу зрозуміти:
Що неповторним є життя,
Що ми народжені радіти,
Що наша молодість одна…

Бо десь на грані божевілля,
Коли залишимось без сил,
Пов’яже старості коріння,
Не прикладаючи зусиль.

…на простоти людської масу,
На задоволення бажань,-
«Сьогодні» в нас немає часу,
А «завтра» скажемо: «На жаль»…

Набридло у черзі стояти
За щастям, поділеним вже.
Ми просто німі експонати
Замучених совістю сфер.

Нас вабить усе незнайоме,
Прожите нас вабить також.
Та тільки здолати підйоми
Не кожному, мабуть, дано.

Тому набридає вивчати
Одвічний життя лабіринт.
Його не існує на карті…
Його неможливо пройти…

Які ще я матиму ролі
У цьому спектаклі життя?!
Бо серце моє на пероні.
Залишилась тільки душа.

Бо серцю набридло чекати
На щастя, без тіла й очей.
Бо всі ми в житті експонати,
А Всесвіт,напевно,- музей…

КОЛИСЬ НАСТАНЕ ЧАС РОЗПЛАТИ,
I ми без жодного слiвця
За всі гріхи свої заплатим
Цiною власного життя.

Колись прокинетьcя сумлiння,
Що зараз солодко так спить.
Своєю зрадженою тiнню
У наших венах закипить.

Колись розiрвуться кайдани,
В якi закований цей свiт.
Земля зростеться з небесами,
Не залишаючи надiй.

А ми шукатимемо вiри
В безоднi завтрашнього дня.
Свою втрачаючи довiру
До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,
Коли без слова каяття
Ми нерозсудливо заплатим
ЦIНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ.

Прокинься! Бо Всесвіт чекає,
Він знову на тебе спішить.
Прокинься! Залий горе чаєм,
Що болем у тобі кипить.

Прокинься! Бо досить дрімати,
Зітри божевілля з очей.
Прокинься! Бо можеш проспати,
Можливо, найкращу з ночей.

Бо можеш залишитись вічно
У тім, віртуальнім житті…
Аж поки набридлива кішка
Подряпає серце тобі.

Аж поки настане прозріння,
Що зовсім не схоже на сон.
І вип’є тебе, наче зілля,
І стане похмільним вином.

Прокинься! Бо хитра сонливість,
Вже твій затуманила зір.
Прокинься! Бо є ще можливість,
В руці потримати весь Світ!

Я не знаю, що таке самотність,
Та, чогось, знайоме це мені.
Ніби, я в глухому безголоссі
Намагаюсь крикнути… Та ні!..

Кожен звук вдаряється об стелю,
Неспроможен просто далі йти.
Наче, в тій, розтоптаній пустелі,
Він блукає, поки не згорить.

Я не знаю, що таке втрачати,
Опускати впевненість на дно,
Напівмертву душу доглядати…
Та, хіба, мені не все одно?!

І нехай я, іноді, цинічна,
Неспроста іронія моя.
Я була обкрадена публічно
Невразливим злодієм життя.

Я не знаю, бо не хочу знати,
Бо самотність – це є втрати тінь,
Бо боюся голову втрачати.
Та, чогось, знайоме це мені.

Війна - то найтупіша гільйотина,
безжально мучить долі,роздира,
всю людяність,релігію ,провину,
то обезчестила ,лиш кісткова труна,
не личить до плоті солдата,
від голоду пух не за жменю зерна.

Насердний орден душу не залічить,
То материнське серце,там мертва сивина,
Востаннє сина,в порубане обличчя,
Слізьми цілує, та їм немає дна...

Свищава черга - дітей війни ракетних,
Трощили землю й давно мертві тіла,
Життя мовчати і пам"ять їм безсмертна,
Згадати подвиг...що кров"ю омива.

Коли мене у вічність понесуть
Мої, на диво, невблаганні крила,
Я зрозумію ту найвищу суть:
Для чого в світ з’являється людина?!

Для чого нам призначений політ,
Що так зухвало прагне нас зламати?!
Хоч ми й не йшли за долею у слід,
Та, все одно, навчилися літати.

І, хоч би як, навчилися нести
Усе, що нам накинули на плечі:
І мить розлук, і тіло самоти,
І навіть гнів розбещений, до речі.

Можливо в тім і є найвища суть,
Щоб подолати все змогла людина.
Бо лиш тоді у вічність понесуть
Її святі, невидимі ще крила.

В думках порізаного фальшу,
Щодня шукаємо ту мить,
Де ще життя квітучим маршем.
Над нами досі мерехтить.

Де гостре лезо вже не ріже,
Не ділить більше на куски.
Все, що нам стало найріднішим,
Все, що Господь подав з руки.

В думках шукаємо відради,
Самі втішаємо себе,
Що клятий біль смішної зради,
Нас стороною обійде.

Що не заплачуть наші діти,
Бо ми наплакались сповна!
В думках… ми можемо радіти,
В думках обмежень тих нема.

І все життя квітучим маршем,
Вже спалахнуло в наших снах.
І більш порізаного фальшу,
Ми не шукаємо в думках.

Казковим промінням світанку
Виблискують очі твої.
Кохання п’ючи аж до ранку,
Всміхаються ніжно мені.

Якоїсь бездонної тиші,
Шукаючи, ніби, в вустах.
Кохання в полон знову кличе
І всмоктує нас на очах.

Мінливим оманом прозріння,
Бажанням, так схожим на сон.
Без подиву і без сумління,
Пірнули любові в полон.

Вчорашнім ще подихом ночі
І дотиком зморених тіл,
Прив’язана бути так хочу
До тих незрівняних світів.

Кайданами скутої ласки
Приковані ми до життя.
Життя…, що так схоже на казку,
Якби ж не було їй кінця…

Безмежність акапельного мовчання,
Мовчання без непотребу й брехні.
Загубленого щастя крик останній,
Нам досі сняться часто уві сні.

Занедбаними косами розпусти
Все стало, що колись було святим.
Вплітаючись в гріхи свої розкуті,
Занурюємось з головою в них.

І замкнутими колами блукати
Прийдеться нам, бо вже пройшла пора,
Коли могли і світ ми подолати
І ненависть, що в нім тоді була.

І завжди, заглядаючи в реальність,
Ми бачимо один сумний кінець.
Та зглянувшись, ота бридка банальність
Не йтиме більше з нами під вінець!

Я вічністю твоєю хочу стати,
Наповнювати радістю тебе.
Коханням божевільним проростати
У погляді твоїх п’янких очей.

Я хочу загубитися спросоння
У хвилях непростої течії, -
У пристрасті, у лавах беззаконня,
Де все для нас, а ми от нічиї.

Я хочу задихнутися світанком,
Розтопленим, неначе шоколад,
На кожному шматочку твого ранку.
Спокусою родившись на губах.

Для тебе хочу завжди бути перша,
Не падаючи, як отой листок.
З тобою відчувати силу звершень,
Пронизуючись нею до кісток.

Та, все таки, найбільше, мабуть, хочу,
Заснувши на оголенім плечі,
Прокинутись тихенько серед ночі
І всесвітом лишитись у тобі!

Не випивай холодну кров
З напівзруйнованого серця.
Воно вже більше не озветься,
У ньому висохла любов.

Не продавай мої слова
Незацікавленій особі.
Ти загубився сам у собі,
Платити ж мають почуття.

Не замикай невинну ніч
В зарозумілім без віконні.
Бо все в любові незаконне,
Все випливає з протиріч.

Не вибивай квітучий сад,
Що був лицем порозуміння, -
Твоє невидиме сумління
Перетворилося на град.

Не вимагай піти з життя
Мою розлючену самотність,
Бо твоя вільна безтурботність
Не потребує каяття!!!

***
на дні океану
каштани гойдаються як рифи
будинки стоять як скелі
а я
зеленопера
поміж іншими рибами
що як люди поважні
розкуто пливу Хрещатиком
*

Відкладу читання, заплющу очі й бачу:
Збирає хмиз він, щоб зготувать вечерю.
Не знати, чи юдей, а чи тубілець.
Відомо лиш, що сталось це в суботу,
Коли роботу заборонено Всевишнім.
І от його знайшли та й привели у табір.
Звернувсь Мойсей до Бога і почув:
«Укаменований хай буде цей чоловік!»
І вивела громада його за табір,
І був забитий він камінням.
Може, й не знаючи, за яку саме провину.
Бачу укаменованого того чоловіка
В пустелі, коли ще ж і юдеї
До пуття не знали приписів Господніх.
Тож не випадково після події тої
Всевишній наказав Моше, аби юдеї
Ціціт зробили – китиці по краях одежі,
Аби накази Бога пам’ятати повсякчас,
А не ходити за серцем та очима.
Бачу укаменованого того чоловіка
Думаю: а нагодись тоді Ісус із Назарету.
Не звернувся б він за порадою до Бога,
А сказав би без остраху громаді те,
Що через тисячоліття кинув фарисеям,
Як ті глузливо дорікали,
Що зголоднілі його учні
Зривають колоски ячменю в Святу Суботу:
«Милости жадаю, а не жертви!».
То теж були слова Господні.

Дві тонкі гілки обнялися,

Двоє закоханих між собою обвилися.

Як зірки в небі золоті

Любуються красиві, молоді.


Поцілунками вкриває шию лебедину,

Руками ніжить свою малу пташину.

Як дві лілеї на лататті

Звиваються на легкім платті.


Гарячий подих на вушко шепоче ,

Як з милим прощатись не хоче .

Немов цвіт вишневий у саду

Кохання народилось на біду.

Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Соколиний погляд прокльовує н`аскрізь душу,

Ранить, ранить, б'є нестерпно.

Перетворюється кров на сушу

І кутається в ніч безмертну.


Ти ринеш, ринеш у світи

Своїми снами квітчастими.

Соколиний погляд закликає: "лети!"

Понад р`іками хвилястими.


І плинеш, плинеш морем голубим,

Впиваючи цілющії краплини.

Стаєш ти братом вітров`им

І можеш бачити життя усі перлини.




2011..14.03.

Чи є в мене крила? – звісно нема.
Як краще сказати тобі.
Із самого ранку болить голова,
Ще досі той хміль у мені.
Я випила вчора лиш келих вина,
А може і три, не згадаю.
І знову тремтить у руках тятива,
Так плавно я стріли пускаю.
На що людям крила, що серця не мають,
Давно не летять їхні стріли.
Ворота у рай вони не зламають,
Хоч як би вони не хотіли.
До чого тут стріли? Я не розумію?
І плачеш ти знову для чого?
- Мені ти це скажеш, а я побілію.
Благаю…за ради святого.
І знову сама із собою хмільна,
Я просто тебе відпускаю.
Додам лише трішки у келих вина,
А завтра усе це згадаю.

Мне снится радуга по ночам,
На безоблачном небе,
Предаваясь мечтам,
И где бы ты ни был –
Я помню…

Мне снятся розы в саду,
И далеко улетая,
Я лишь одно не пойму,
Почему я тебя
Так и не знаю…

Мне снится жизнь как во сне,
Будто все на планете,
Говорят о тебе –
Только в розовом цвете.
Поверишь?

Ускользают мечты куда-то,
Только сны остаются со мной.
Как понять, что от жизни мне надо?
Ты ведь не знаешь,
Ромео?
2.08.09.

Ми будемо разом у цім лабіринті долі:
Поставим рояль у траві, заведем собаку,
Підкову на двері, на стіни – картини, якір.
І будемо грати солодкі сімейні ролі.

Рядки із Верлена, повільні сонати Брамса,
Чаї на осонні, легенький мережний зонтик…
А сонце пливтиме, пливтиме по горизонту
В обіймах у неба, немов у весільнім вальсі.

Пектиму канапки, гортатиму дні газетні,
Рожевий графин, а на сон по ковтку кагору.
І буде сльоза лоскітливо тремтіти в горлі,
І серце розчулять зворушливі знімки-ретро.

А хочеш, візьмéмо усі найтепліші фарби,
І так, як ти любиш – ідилія в літніх принтах?... –
Чарíвний Кларк Гейбл, захоплена Грета Гарбо…

Я вже застрелúла тебе в паралельному лабіринті!

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чом інеєм укрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, погасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010

Пролетіли роки в даль лелеками,
Пролилися дощами далекими,
Та не змили чуттів, що вквітчалися,
Вони з нами на віки зісталися.

Та любов, що у серці вкорінилась,
У нащадках розмаєм прокинулась,
Новий рід вже буяє калиною,
Рідна мова летить Україною.

Вже не змиють дощі буйні зародки,
Не зламають з дерев нові паростки,
Бо на вільних полях зерна сходили,
Зникнуть ті, що усім верховодили.

Наша воля з віків відродилася,
Бо північним вітрам не скорилися.
Сонце й поле тріпоче прапорами,
"Ще не вмерла" лунає просторами.

Для непоганого смаку
Понавилазило чимало
Пір’їн цибулі й часнику, -
Промінню гризти снігу сало.

У холодильній пащі ніч
Харчі тримає для світила,
Щоб не розбіглась врізнобіч
Нараз поживи грізна сила.

Сльозиться ринви перегин,
Пітніють трубчасті коліна,
На зміну холоду сивин
Гряде тепла зелена зміна.

Небавом висохнуть стежки,
Земля забагне прочуханки
І вийдуть хлопці залюбки
До неї наче до коханки.

І не одному рільнику
В торбину мати кине сала,
Цибулі, хліба, часнику
І світу зв’яжуться начала.

2011

Крига. Зими кайдани.
Весни. Та де ті весни?
Хто розкладати стане
ватру, і так, за безцінь?
Прапор – за так не стануть
маси іти на площу.
Сірість зняла останнє,
вбила, зламала тощо.
Господи, ця країна
віддана на поталу.
Я все ще вірю нині,
що самостійна стане.
Слова шукаю, щоби
хворе не звати мертвим.
Ми не в смугастих робах,
але ж раби. І стерву
дивимось в очі, наче
знає той шлях і правду.
Сиві ікони плачуть.
Радяться чорні ради.
Чубляться сильні світу –
ділять на половини.
Доки дійде до літа –
буде лише руїна.

Зійшло сонце, на усмішці - гіпс
Поласкавши без емоційно,
Очі брешуть що в серці проріс
Чи бур’ян, чи обман претензійно.

Бачу світ в кольорах і житті,
Хочу вірить в колочене чудо,
І сміюся в істериці, бо у руці,
я сховать встиг себе, щоб не гадили люди.

Вже сонний дрімав Вифлиєм понад вечір,
Зорі йому опустились на плечі,
Шукали ночівлю потомлені люди
На перепис в місто прибувши з усюди.

І Йосип шукав для Марії притулку
Хоч поки зоря не збагне нову думку,
Допоки світанок промінчики зронить
Аби перебула в теплі й охороні.

Та прихистку їм не було проти ночі,
Тим двом, що до неба підводили очі.
Жінці у лоні якої дитятко
Обіцяне Богом спасіння нащадкам,

Як дар і як вияв Своєї любові
Через пожертву невинної крові,
Бог мав на меті врятувати творіння,
Бо глибоко в гріх проростало коріння.

Наблизився час і слова Заповіту
Відкрито було Ізраіля дітям.
Вони, як хранителі слова святого
Мали побачити Бога живого.

Не фарисеї на свому затяті
З наміром ніби закон захищати,
І не правителі, а ні багаті
Просто народ мав царя зустрічати.

А, що ж ті обрані, а, що той народ?
Забув головне серед марних турбот.
Його захопила пуста дріб’язковість
В людях вмирала духовна свідомість.

Вірі не стало де жити і в кому,
Їй місце в душі, а не в чані пустому.
Нікому було зустріти дитину,
Повірити – Бог воплотився в людину.

Та на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба.

Серед пустелі в самотній печері
Двом подорожнім відкрилися двері,
Тут тихо стояли віл і ягнятко,
Тут і явилось на світ немовлятко.

Звершилось! Звістка зорею у небі світилась.
Звершилось! На мить навіть небо відкрилось,
А з нього лилася хвала, алілуя
Хто з Богом у серці побачить, почує.

Та ніч не лише на дворі вартувала,
Вона і у душі народу запала:
Проспали, не чули, не бачили – ніч
Не дала відкрити заплющених віч.

Лише пастухи, що їм Ангел явився
Прийшли поклонитись, бо Бог народився
І троє царів, які звістку узріли –
Чужинці, з дарами й поклоном спішили.

А, що ж та Марія, дитя народила,
До серденька свого тулила й тулила,
Їй ніби тоді ще розлука вбачалась,
Одне й рятувало, на Бога здавалась.

Схилилась над сином, колиска, то ясла,
З сіна перинка, Діва прекрасна.
І ніби співала, і ніби молилась
Пісня із уст її світлом пролилась.

Спи, засинай моє любе дитятко,
Ти ще не Бог, а лише немовлятко
Поки є час маєш зростати,
Я ж буду, сину, Тебе опікати.

Буду щаслива і любляча мати,
Як я не хочу Тебе відпускати,
Та знаю, що прийде хвилина розлуки
І розіпнуть на хресті твої руки.

Спи ж мій синочку, ще час не настав,
Коли Ти так страшно весь світ врятував,
Як одягли не поправу вінок,
Що зранив чоло, із тернових голок.

Ще кров пресвята не була як заплата,
Ще гріх не подолано, ще не розп’ято!
Спи ж мій синочку, а руки тримають
І ні на мить Те дитя не пускають.

Матінко Божа, прости нас за сина!
Прости за тяжкі і нестерпні хвилини.
Серденько біль вогняна охопила,
Кров неповинна за гріх заплатила.

Так на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба!

23.02.2011р.

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Мчить столичний експрес
Від столиці і до столиці.
Я в Полтаві встаю –
Там проходить моя межа.
Хоч би раз проминути її,
Якось так не спинитись!
Та і Харків мені чужий,
І у Києві я – чужа.

Десь позаду лишаю
І Миргород, і Гребінку.
Половинний маршрут –
І серце моє навпіл?
Застигаю між двох столиць.
Може, я дволика?
Чи зустріне мене Полтава –
Подвійний біль.

Я в’язала гачком,
Бо встромила в колеса спиці,
Доїжджаючи дому,
І спиць тих мені не жаль.
Мчить столичний експрес
Від столиці і до столиці...
Я в Полтаві встаю –
Там проходить моя межа.

2008

І ось він я- циркач дволикий,
Бо я жадаю ласки й крики,
не раз обличчя поміняв.

Тут що не крок- життя у масках,
Життя не гра-це карнавал,
Цей дикий сміх, кулонів брязкіт,
Я тихо щастя відривав.

І стало страшно- «Як це зняти?»
З душі моєї відірвать?
Я – лицемір ,я- псих трикляклятий,
Я звик обманом напувать.

Я на манежі просто клоун,
Тягнувши людяність додому,
Все ж зрозумів,що «Я»- не Я…

Та так і в старості згодиться ,
На жертву помилок дивиться,
З якої слізьми грим змивав.
Покаявсь я…

Я- атеїст,молився Богу,
коли не став на ту дорогу,
що з розуму мене б звела.

 
Зоряна

Самотній - як череп неандертальця
в чіпкій павутині її музею.
ще пахнуть боями старі колізеї
і кров пам’ятають затерплі пальці



Сонце Місяць

заплаче скрипка забутий танець
відчинить браму срібна в’язниця
і новоспечений венеріанець
укаже дукатом на свіжий місяць



Зоряна

зірветься місяць дощем перлинним
на плесо міста в ліхтарних німбах
і не в’язниця свобода ніби
та тільки світло - аргонним клином



Сонце Місяць

на вранішніх тінях міської хоті
багряні бризки & рештки плоті
i голос демона звідкись твердить
(чоловіки всі повинні померти)



Зоряна

десь там на карку лине мінливо
суха солона колюча злива
згортають зорі своє пелюстя
в порожні урни ночей безсонних

де вріс у скроню і не відпустить
осатанілий кривавий сонях



Сонце Місяць

у млі сірчаній зміяться химери
дітьми луни від пекельної верфі
в очах пульсують вогнисті черви
думки - сталеві леза відверті

убрід, на голос зі снів, батраче
де флюгер танцює та скрипка плаче



 -&-




 

Як дивно іноді в житті складається людське буття,
Що вчора і не снилось, ні – сьогодні душу окриля,
Що вчора мрією було – сьогодні побут застилає,
Ще вчора викликало сміх – сьогодні душу витягає!
Я все не можу зрозуміть, чого від мене доля хоче?
Карати треба так уміть, не просто голову морочить!

Надоедать тебе не стану, ты знаешь сам о том прекрасно,
Но ревновать не перестану, тебя люблю – что тут не ясно?
Ну где ты в миг, когда мне плохо, кого шутя приобнимаешь,
Соблазнов в жизни нашей много, я думаю ты понимаешь?
Пошли мне весточку какую, иль просто передай привет,
Или уже пошли в слепую, если любви на сердце нет!

2009 г.

Проклинаю тебе в цю хвилину,
Хоч любила секунду назад
Все ж як лишиш мене , я загину
Відцвіте мій заквітчаний сад.

Чом сплелися любов і прокляття?
Не сумісні ж такі почуття!
Я стою на дорозі розп’яття
І дивлюсь, як проходить життя.

Ти смієшся з мене, я це знаю,
Тобі радісна мука моя,
То чому ж так люблю, так кохаю
Лиш всміхнись і я знову твоя.

Депутатським депутатом
намагаюсь стати я.
Як запхнуть мене у Раду,
буду в ролі "ой ля-ля!"
На відміну від нарад,
послід лишу - свій мандат.

У рекламу як запруся,
всюди носа устромлю.
Адже нюхати навчуся,
а, нанюхавшися, - чхну!
В рекламоване майно
послід кину свій - без ГМО.

Обіцяю, як наразі
я візьмуся за мораль, -
буду мати на увазі
корупційну їхню сталь.
Чи не візьмуть мій хабар?
Послід... Послід - весь нектар...


14.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Любе, миле моє дитя,
Я дарую тобі весь світ,
кольорові життя сади,
що для тебе теплом зоріють.

Я - колиска всього буття
і любов - Мій тобі заповіт,
не лякайся, сміливо йди,
Мої руки тебе зігріють.

2011

Старі журнали мод,
подерті і
викинуті
на смітник.
Їх сторінкИ -
криві дзеркала:
ці лиця, здається,
спотворені гнівом,
жахом,тугою;
тіла ці, здається,
згорблені горем,
покорчені мукою!
А розрівняєш листок: та ні ж!
все це тільки здалось,
а насправді - лиш
молодість, спокій, краса...

Так і моє життя,
як старий журнал
на смітнику...
Хто б порозрівнював
сторінкИ...

1996

Весна. Календарна. Снігу
ще стільки. І стільки суму.
Я мрію про дрібку-втіху,
що змінить погода зуми.
Я хочу дивитись вгору,
рожево, неначе діти.
Але на пізнання хвора,
на досвід. Куди би дітись?
Утома. Утома дика
від зим, від снігів і тиші.
Не галасу, ні, не крику,
я хочу весни. І більше.

Ошаліле вищання шин…
Декорації злих містерій…
Хоч листа по собі лиши
Після того, як хряпнуть двері

За тобою, а по слідах –
Лиш відлуння, не я, бо – горда…
Та шугнеться у дзеркалах
Хижим вищиром вовча морда

Оглашенної самоти,
І завиє, і заголосить,
І до серця твої сліди
Пригортатиме, і… і – досить.

До світання заклякне світ
Під снігами посеред літа
І русалки вкрадуть під лід
Потерчатко - печаль, сповиту

Та й задушену в повитку;
Заколишуть на зимних водах
Під співанку, мов плач, гірку.
А прочуняє – хай приходить,

Щоб узнати своє ім’я.
У розхристану навстіж хату
Вітер – поводирем. А я
Буду вкотре уже читати

В світлі повні, ущент розбитім
Тінню рами - а чи хреста -
Ненародженим нашим дітям
Ненаписаного листа.

Мамо, мамо моя...
Від тебе - зеленими поїздами,
до тебе - немОвленими думками
повертаюся.
Мамо,
ти болиш мені, як і я тобі,
ти звучиш мені, як і я тобі,
ти завждИ в мені, як і я в тобі,
а молЮся ночами - тільки я тобі.
ПриглЯнусь інколи
до очей твоїх -
а там я, ніби
маленька ти.
ШкодА, мамо,-
не знала я
тебе маленькою,
ніколи не здибАлася
з тією дівчинкою біленькою,
що бігала селом
твоїми ногами...
Між нами
стільки жалЮ,
що аж серцю тісно -
як тільки воно не трісне!-
але як же я, мамо,
тебе люблЮ...

1994

Нічка небо вишиває,
Зіроньками прикрашає.
Шлях Чумацький – жага волі,
Віз козацький – білі зорі.

Вишила Дніпро зірками
Між крутими берегами.
Мірно хвилі покотились,
Верби місяцю вклонились.

Нічка небо вишивала,
Зіронька у воду впала.
Віз козацький, пуди солі.
Шлях чумацький – та й до волі…

2011

Мене не треба ніжністю лякати,
Вона і так солом»яно – суха;
Слова не гріють солодом цукатів,
В сумних рядках минуле «я кохав».

Мене не треба поцілунком бити,
Бо він і так гіркіший від цикут;
Ми за любов не заплатили мито,
От і живемо поміж Там і Тут.

Мене не треба ждати в божевіллі,
Воно забути допоможе страх;
Сьогодні знов читала мимовільно
Твоє «кохав» в комп»ютерних рядках.

13.03.2011р.