Коли ти сумуєш, я, певно, сумую тричі.
Коли ти мовчиш, чути трепетний крик думок.
Навіщо сама? Чи сльоза по чиїм обличчі
Текла і упала самотньо в сухий струмок...

Коли шаленієш, я надто похмурий, вірно.
А знаєш чому? - Не хотів дарувати біль.
У тебе любов, а у мене якось помірно.
Початок старань і водночас кінець надій.

Та все ж завітає не прохана стигла мрія,
З'їси полуниці, і кава вгамує страх.
Кохання за так? Хоч не надто ця думка гріє,
Підуть боягузи, і завтра хтось скаже "так".

Січень 2009

Ти чудово майструєш з глини -
Вмить на Тебе поглянуть скроні,
На усмішку ще дві хвилини,
Ще за мить Ти гориш в долонях

Ну а потім змайструєш чашу;
Щось солодке, вина плящину...
Та чи стане усе це нашим?
Та й чи з мене хороша глина?

Так, у мене чарівний погляд, -
Тільки Твій, і Твоя усмішка.
Але глині потрібен догляд
Поки свіжа а не торішня.

Варто пити із чаші більше -
Осушити й налити знову!
Я зроблюся для Тебе іншим -
Може справжнім, та точно - новим.

...
Я тоді не сказав усього.
Шепотіти не було сили...
Та думки шаленіли вголос
І навіки мене зцілили.

Липень 2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Когда, забухав в тридцать первое декабря,
Начнёт самогонку из Инь её Ян варить,
Придёт Дед Мороз и промолвит мне: "Детка, бля,
Ты столько добра натворил, что пора валить.

Как снег; или дым от огня, что давно потух.
Взлетим выше солнца, орлом к небесам, как цент!
Терять-то здесь нечего, кроме лишь истин двух:
Вся жизнь - самогон, только смысл её - абсент.

Вставай, собирайся, манатки - ко мне в мешок.
Сходи на дорожку в сортир, чтоб оставить след.
И, как бы спасаясь от заворота кишок,
Пространство нам даст отовсюду зелёный свет!

Не бойся на серый асфальт раскидать мозги:
Разбавленные то водой, то (в любви) соплёй,
Текучие мысли - что краски, но их мазки
Глазами квадратными мир разглядеть слепой.

Поехали, детка! Залей-ка мне полный бак!
Поехали! К чёрту от улиц и лиц тупиц!
А что до подарка, так вот тебе мой колпак:
От белых осадков (вернее - оседлых птиц)".

И тут мы умчимся - на санках, на всех парах!
И ветер подхватит мелодии наших туш!
И всё будет просто, как тот, из-за стенки, "ах!" -
Меня согревавший, бывало, в период стуж.

А жизнь потечёт, как текла она прежде, вниз.
На головы все возвращая себе права,
Нагрянет весна, и, под стать ей, не зная виз,
Зелёным на белом проступит кругом - трава.

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму.
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам, не віддам, не віддам...

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,
як теплом запарують тривожні ліси таращі,
і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,
і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,
як на місяці виросте дерево біля кратера.
позалазить в ракету кожної тварі по парі,
але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.
надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.
і почнуться дощі на чотири доби раніше,
підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.
української ночі не вистачить для молитви.
і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,
і ступатимуть відьми у молоко розлите.

це містична весна! березневі коти підтвердять,
вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.
і месія прийде, і постукає в кожні двері,
тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

То вона зітхає, наче мати,
То, як птиця, сплескує крильми.
То, було, збирається вже спати,
То ізнову плаче за дверми.
То грудьми холодними натисне
На покриті інеєм шибки.
То регоче весело навмисно,
Плутаючи збуджені думки.
То жбурляє сніжками по вікнах,
То по склу сніжинками січе, -
Наче намагається проникнуть
Попід ковдру до моїх плечей.
А коли відлине її гомін
І дрімота тіло огорне, -
На світанні серце будить спомин
І стоїть у пам’яті одне:
То вона зітхає, наче мати,
То як птиця сплескує крильми.
То вона лягає ніби спати,
То ізнову плаче під дверми…

22.12.10.

мене зажурило вкотре
і бережно вклало спати,
і шлях зачиняє грати,
аби не було так добре -
аби не прийшла. і завтра
не буде нового свята -
у мрії просив багато,
а сам не пішов, це правда.
і так пролітає вечір
тривога - сестра щоденна;
облиш, я сліпий, напевно,
і мрії - буденні речі.

Грудень 2010

Мене немає. Вкрали, поки спала,
І вичинили шкурку. Ще й хвоста,
Кривенькі ікла та отруйне жало
Приклеїли… Старались неспроста.

- Вкусила?!
- Ще й плювалась!
- Просто схожа…
- Вона. Впізнали – вуличка ж тісна…
І друзі, й випадкові перехожі
Сахалися й хрестились: «Навісна…»

Шкода злодюжку. Там така халепа -
Хоч вибирайсь на ПМЖ під міст:
Як шкуру зняти - якось дошелепав,
Та намертво прилипли ікла й хвіст…

Сині очі, русявий чуб.
Ех, душа – як криниця!
Річ крамольна злітає з губ,
Губи тріпочуть, як птиця.
І удень спокою нема,
Й уночі тривожно не спиться.

Є талант, а щастя катма.
Стільки сил пішло на марноти!
Ех, кохання мої неземні!
Ніби є, озираєшся – де там…
І ніхто на цілій землі
Не збагне таїни поета.

Розстелене ліжко, ялиновий подих,
Розбиті гірлянди, розтоплений сніг,
Картонні коробки, пусті подарунки,
У пляшку захований старанно сміх.

Яскраві вітрини, обличчя у масках,
Парфуми і квіти, білизни набір,
Тепле шампанське, коробка цукерок,
Загорнуте щастя в зелений папір.

Розстелена північ, розбитий годинник,
Картонний будинок і пляшка в вині.
Яскраві іллюзії, теплі крижини
Загорнуте свято дадуть не мені.

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

За мотивами власної поезії "Не судилося"

Вечір сіє з неба мряку,
Порятунок - тепла постіль.
Газда не жене собаку -
Ти ж позвав мене у гості.
Обіцяв - не буде нудно,
І вино, і нові фото,
І без витівок облудних...
Спати б - завтра на роботу...

Ну привіт. (Які привіти -
Аж стискаються пружини:
Я ж хотіла до Бред Піта...
Стоп. Умова - без дружини!)
В серці млість, кінцівки ватні...
Що? Трикутні піраміди?
Я ж хотіла, щоб квадратні!
Трап. Літак. Я звідси їду.
Сапераві? Ні, о небо!
Я ж замовила мускату!
Геть усе не так як треба.
Капелюх. Пальто. Із хати.

Щось нема таксі. Халепа!
Вже й згадала Бога всує...
Вулиця. Ліхтар Аптека.
Sos! Міліція! Грабують!
А, це ти... Не смів залишить
В парку темнім і безлюднім?
Хм... Приємніше. Тепліше...
Все. Завіса. Далі - буде:)

Мов радісна сонячна злива
Наповнила простір увесь, -
Маленьке привабливе диво
Упало на землю з небес.
Неспокій і ніжність раптово
Посіяло в душу маля.
Чуття непідробне любові
Щоденно мене звеселя.
Як нитка за голкою слідом, -
Повсюди зі мною вона.
То лізе на руки до діда,
То тягне уже до вікна.
Спросоння до мене несеться
Весела, гнучка, гомінка.
І горнеться серцем до серця
Білява, мов хмарка, й легка.
І серце від гордості мліє,
Десь зникли і туга, і щем.
Потроху збуваються мрії,
Надії лишається ще…

rozhovor vetra z lesom
репродукція тої картини –
її написав Andrey Smolak
словак може чех
може русин напевнее русин
інакше чого б то його носило
по наших депресивних містечках –
так от репродукція тої картини
висить в туалеті бару
де я звикло п’ю своє пиво –
є в мене така звичка
суміш літератури
та побутового алкоголізму –
знаєш після третього
я завше думаю
що ця картина про нас
ми теж не можемо порозумітись

Там, за хмарами – темінь Всесвіту,
В тому мороці – німби зоряні.
Побудовано світ на експорті
Світла й темряви. Зорі втомлені.
Меркнуть німби, бо Всесвіт ширшає,
Розростається темінь масою,
Всі зв’язки непомітно гіршають,
Наче пам'ять про час тріасовий
На планеті, що загубилася
У Чумацького Шляху куряві
Разом з расою, що вклонилася
до землі золотому турові.

Як довести кохання своє?
Навчити пінгвіна літати?
Чи може ступити в бій,
узявши лицарські лати?
Та ні, не треба нічого,
побачу і так, що між нами.
Тільки торкнутися дай
твоєї кардіограми.

2010

Навіщо знов зустрілись?
Хто привів
дві долі
на тривог знайому вулицю?
...Як злодій,
погляд скрадливий відвів.
Нічого.
Перебудеться.
Забудеться.
Оговтаюсь...
Цей світ - мені якраз.
До невпізнання
в ньому я змінилася.
Мов те дівчисько,
виросла з образ.
І шати сподівань
давно зносилися.
Як біль,
переступлю
чужі сліди.
Змахну з плеча
сніжинки
рукавичкою.
Ще серце стрепенулось,
як завжди.
Та вже
не з хвилювання,
а... за звичкою.

12.2005

Скажи, хіба ти чоловік?..
Та підійди іще на крок!
Дивись, на носі Новий рік,
А стіл порожній - тарілок

Нема з виделками ніде.
На, ось, бери, поїж салат.
Куди ти, милий мій, ідеш?
Ану, горілочку постав!

О, ти її почав давно?
Ну, наливай тоді й мені!
А завтра - сходимо в кіно.
Ти глянь - залишилось на дні!

22.12.2010

цієї зими бився посуд лише на щастя.
цієї зими снився батько, тримав за руки.
а знаєш, малий, ти схожий на нього часто...
сніжинки - мов білий і кристалічний цукор -
цієї зими розчинялися в чорних чашках.
цієї зими ти розкрився вві сні і плакав.
ти був неопізнаним більше, ніж чебурашка.
я стала такою ж вірною, як собака.
зима розкладала зранку на білі блюдця
солодке безе. я кінчала із криком - "боже!"
...а знаєш, малий, є речі, які не б"ються.
цієї зими снився батько, на тебе схожий.

Нема, нема уже нічого
З того, що в юності цвіло,
Лиш спогад серцем блудить вбого
І дум сумних ятрить кубло.

Геть подалися горді мрії
Ярами забуття навмань
І тужні кліщі ностальгії
Стиснули пам’яті гортань.

Душею молодіючи,
Страждаючи, радіючи,
Ущент коханням змучений, -
Блукаю попід кручами.
Журба очима карими
Моє життя захмарила
І спокій наполохала,
Коли прийшла непрохана.
Із радістю розлучена,
Всміхалася засмучено
Її краса небачена
Зі мною на побаченні.
А зараз і не дивиться
На мене вже вродливиця.
Між дійсністю і мрією
Живу одною вірою.
Мов зоряна метелиця,
Журба сіяє й стелиться
Сьогодні вже за обрієм,
Де, певно, з іншим добре їй…

Живу?
Живу!
Авжеж живу -
ніяк не доживу,
коли таки закінчиться облудливе "шу-шу"...

Досяг?
Досяг!
Авжеж досяг -
ледь руку не простяг!
Поїхав по підручники - в дорозі десь застряг...

Дивлюсь?
Дивлюсь!
Авжеж дивлюсь -
ніяк не надивлюсь,
як з труднощами спільними я впевнено борюсь...

Дали?
Дали!
Авжеж дали -
догнали й додали
до впевненості в чорному відеречко смоли...

Берусь?
Берусь!
Авжеж берусь -
ніяк не доберусь
до гідного життя, а ні - то просто посміюсь...

22.12.2010

Ольга Бражник
поезія “Не судилося”

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
Під розмову по спіралі -
Геть бокали обміліли.
В ледь помітних теплих хвилях
Потонули наші очі...
Підсвідомість мерехтлива
Керувати тілом хоче.
Дай же руку, доторкнися,
Світлочолий янгол новий -
Надто справжній, надто близько,
Щоб наважилась відмовить...
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.



пародія

Загадкова і красива
Добровільно і без злості
(Ще б згадать з якого дива)
Заявилася у гості.
Підсвідомість підкачала?
Якось би зарадить справі
Схоже, в барі було мало…
Може маєш Сапераві?
Сам не міг прийти до мене?
(Рак напевно скорше свисне)
Вже дорослий, не зелений,
Так вимучуєш навмисне?
Хочу більше від… синиці
Ти якийсь такий несмілий.
Під розмову про сідниці
Геть бокали обміліли.
Там де двоє – там дилема
(Ти бокали ще наповни)
Дивна то філософема –
Хоч’ тілесне – є духовне…
Не таку плекав ти мрію,
Про домашню кухню кажеш.
Готувати я не вмію –
Але ти не зауважиш.
Віриш, нині не заснути,
Хмари - постіль...Так, до слова…
О, та ти уже розкутий
Мій маленький Казанова.
Всесвіт - хата. Тіло – з вати.
Суть речей – які розмови!
Вмієш, вмієш керувати
Світлочолий янгол новий!
Боже! Ще одна ідейка!
Усміхаєшся лукаво…
Навіть стихла канарейка –
Їй напевно теж цікаво…
…Йду біфштекса готувати,
Охолонь, спочинь, лелеко…
Я живого хочу мати,
А до ранку так далеко…

21.12.2010

Він стишив кроки і спитав дорогу.
Майнула думка – так уже було.
Я говорила дивно та розлого:
«Там буде оголошення за склом.
І ще там квіти, тобто тільки стебла
у горщиках і відрах із-під фарб.
І ще там тихо і доволі тепло.
Не місце, словом, а суцільний скарб...»
Він посміхнувся, скинув окуляри,
подякував. Пішов у інший бік.
А я тоді, мала, дурна школярка,
себе питала, хто той чоловік.
І тільки через півжиття (чимало!)
у погляді з-під сивої брови
я власне серце раптом упізнала.
Та з ним лишилась стримано "на ви"
21.12.10

Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

І знов у покосах розіллє медові хмелі
Отава прив'яла. І коник сюрчатиме дзвінко.
І так мені гарно, що син я своєї землі,
Що я - українець і лада моя - українка!

Держава моя, я люблю твій барвінковий цвіт
Од неба і моря, озер і річок тихоплинних.
І колір жовтавий - він теж обнадіює світ
Пашницею поля, де золото в кожній стеблині.

Я тут народився. Тут все споконвіку моє:
Криниця і стежка, й калина під вікнами хати.
І сонце високе для мене щоранку встає,
Щоб міг, як батьки, і трудитись, і вірно кохати.

Хай манну небесну готує комусь чужина,
Тобі я не зраджу, мій краю, одвіку й довіку!
Весна в Україні! І в серці моєму весна.
І горнеться сонце до наших розчахнутих вікон...

Іще є час до квіту хризантем,
Ще тайною чекання оповите.
Дрімає свята галаслива свита.
Іще є час до квіту хризантем.

Колиска нашорошених антен -
Сьогодні світ, змілілий без любові.
Бракує доброти,
тепла,
розмови...
Та ж є ще час до квіту хризантем!

А скільки ще і задумів, і тем...
Остання мить згорає відчайдушно!
От коли б разом,
коли б всі ми дружно...
Іще є час?..
Немає хризантем.

Прийду до тебе я у сні
і поцілую ніжно в шию.
Ну ось, нарешті ми одні,
я таємниці всі відкрию.
Вдихну тебе на повні груди
і залишу собі в душі.
Та видихати вже не буду,
захочеш ти цього чи ні!
Лиш тільки місто все засне
і заіскрять нічні вогні,
ти засинай - чекай мене,
бо я прийду тобі у сні.

2010

Взяла зима пензлик сьогодні у руки,
Малює так тонко все срібним і білим.
Який же то майстер давав їй уроки,
Що водить упевнено, легко й уміло.

Ось тут домалює останню сніжинку,
Там іній поправить – розтанув невчасно.
Майстриня. Умілиця. Звісно ж бо – жінка,
Й довкола усе має бути прекрасне

Тут снігу ще трохи досипати треба,
Там сосни закутати ніжним серпанком.
Лише не вдається їй відтінок неба.
Що ж, це почекає, напевно, до ранку.

Так тихо. Спокійно. Морозяно. Сиво.
Якась таємниця захована всюди.
До сліз неймовірно. До болю красиво.
Здається, що тисячу років так буде.

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
……………………….
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.
Ольга Бражник «Не судилося»

А могло би бути…(пародія)

Отакі то справи, любий,
Роздражнила і пішла…
До цілунків прагли губи
Та… Такі у нас діла.
Про стосунки по спіралі
Ти від нині і не мрій, –
Я вживаю сапераві
І не хочу див і дій.
Підсвідомість може й хоче,
Але це її проблеми!
Розлучаюся охоче
Й повертаюся до теми:
Пляшка – добре, але мало!
Не поможе й чахохбілі.
От якби ми мали сало!
От якби не обміліли
Наші душі і бажання,
От якби ми так любили,
Щоб у нас було кохання…
Ми б тоді з тобою жили –
Не ходили би у гості.
Нам тоді б не заважало,
Що у крові море млості,
Що відсутні хліб і сало…
А тепер… Вино і – в гості!
А тепер… Вино й додому.
Ти ж сказати міг, що постіль
Так знімає млість і втому…


2010

І знов прокидаюсь уранці... зима...
Погляну на небо, а сонця нема...
Куди воно ділось, куди вже побігло?
Залишило всіх, і від холоду зникло.

О сонечко, любе, скоріше вертайся!
Проміння пусти і для всіх усміхайся!
У сірого неба, зітри його сльози,
Які сніжинками летять на морозі...
2010

Похмуре небо і сніжок
Дбайливо засіває Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.

Хвилююсь:
Раптом, Новий рік
Поверне , як гірське відлуння,
Той час, що ніби потяг зник,
Де ми – замріяні і юні...

– Здається, краще вже було –
Шепоче песимізм єхидно.
– Дарма – сміюсь йому на зло, –
Я на щасливі дні – не бідний.

Похмуре небо і сніжок
Неспішно сіє сивий Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.
21.12.10р.

У гарячім надвечір'ї, мов на дріжджах сходить запах,
Ситний запах намолоту, що живив липневі дні.
І ступа весела тиша на м'яких котячих лапах
На фіалково-ліловім вечоровім полотні.

Остигають розпашілі і натомлені комбайни,
Листом вітерець шелесне в заоскільській стороні.
Я пірнаю в надвечір'я, як у річку із купальні,-
Жаром бризкає повітря від скирти і від стерні.

Літо - гарна пора року: і жнива, і косовиця,
І дарує щедро-щедро перший плід забутий сад...
То моя мандрівка в юність, що так часто-часто сниться,
Оббива мої пороги і не квапиться назад.

Вітер одцвіття розвіє, неначе й того не було.
Гілка гойдає плоди ще дрібнесенькі, ще недозрілі.
Терпко і трепетно диха садками гулка оболонь -
Літом пливе Україна в рясному барвистому зіллі.

Ляже під коси отава - прив'ялені сталки в меду.
Квапляться бджоли до цвіту,
одвічні земні трудівниці.
Плещеться сонце в блакиті, цілує тебе молоду,
Ніжну ласкавку із мрії, у лузі, на цій косовиці.

Ось вона, мить високосна,
що в спраглому серці бува,
Богом освячена в пісні, що буде весь вік дивувати...
Пада розколотим плодом каштанна чиясь булава.
Час поспішає од мене, котрий я не зміг вполювати.

Осіннє сонце сідає доволі скоро –
Йому зимно, воно хворе...
У пошуках себе блукаю містом...
Бруківка розсипала своє чорне намисто.

Бруківці знизу усе видніше –
Куди там Канту, куди там Ніцше!
Вона – остання, вона – вона найперша,
Вона не скаже, вона не збреше.

В химерах бруківки я бачу сльози
І щастя, розбите на правильні дози,
Гидотні газети, кумедних кумирів,
Потуги поетів і голубів миру.

Бруківка здатна усе згадати,
Адже, коли по тобі ходять, – варто всіх пам’ятати!
В її химерах – світлини часу,
Мінори блюзу, мажори джазу.

Підбори краль, трамвайні шрами,
Помиї з вікон, сміття із брами,
Обличчя рук, очей сідниці,
Шляхи на волю і до в’язниці.

В бруківці я бачу порепану шкіру,
Роздовбану долю, розібрані віру,
Надію, що впала, але не померла,
І свою любов – найбільшу химеру...

...Ой шинок...шинок...
Молоде вино...
Молоде вино..
Чаша мідяна...
Росить в споришах
Зваблена душа
Голову хмільну.
Серце вітряне...

Місяць-молодик
П"яний і рудий
Загубив штани
Десь під сливами...
Грає юна ніч
В молодім вині
Та з поетками
Сміхотливими.

Молоде вино...
Випитий шинок...

Кров нуртує живо, та чомусь не в жилах –
В просторі, довкола, в кулуарах...
Виростають крила, та чомусь не в силах
Нас підняти в небо – видно обважніли.
Наші душі салом вкрилися і кволо
Ген на виднокрузі плентаються пішки.
Знову ми не в дусі: гумор з дому вигнав
Нас. І нам не смішно, бо із нас сміються
Зайди, шовіністи, всякі прийшлі люди,
Що за глум над нами з нас ще й гроші візьмуть.
Душить не образа за державу – всюди
Поселився в грудях кровожерний розпач.
І виходить дивно, і стає печально:
Не стоїть на чатах армія любові.
У думках сакральних котиться прощально
По підлозі глобус – голова весняна.


2006

Взаимная Любовь - Полнота Бытия,
Каждый день с рождения.
Постоянный поиск достойного себе,
Заложен в каждой барышне.

Знакомство, подарки, познание - достоин - ли!?
Взгляд, глаза в глаза,
От Счастья ликует Душа,
Слава Богу! Я его встретила.

Достойный человек, это моя Судьба,
На реснице Радости Роса.
Сделать шаг не легко,
Сердце пылает, трепещет тело мое.

Новый Год! Юмора
конфеты.
Звезды небес улыбкой торжества.
Стихи, признания в любви,
Смущения румянец, я взволнована -
Солнышко взошло, я Счастлива.

С Наступающим, Друзья!
С ГОДОМ
НОВОГО, ДОБРА!

2010г.

Слова торкалися вуст,
лишали сліди на душі.
Якщо ти торкалася душ,
про тебе складали пісні.
Їх заспівали під ліри
поети, а не кобзарі,
вроди твоєї не бачили,
не знали твоєї зорі.
Люди ж собі величали
осінню золотокосою,
бо колись ти росу збирала
під пісню кобзаря босою.
І мріяв за тебе кожен
заплатити навіть душею,
а ти гордо гуляла босою,
назвавши свободу своєю.

2010

Лежит возле дома, на мокрой траве
С, поломанной палкою, лапой,
Щеночков слепых прижимая к себе,
Измучена жизнью собака.

В холодную стужу, ветрам вопреки
Она их отчаянно греет,
С любовью тепло отдает свое им,
Так, все же, немного теплее.

Вдали замечает знакомую тень
« Хозяин!»,- собака узнала.
« Наверно еду он несет в том мешке!»,
Довольно хвостом повиляла.

Мужчина пришел и на корточки сел,
Щенков странно взглядом окинул,
В мешок положив их уверенно всех,
Забросил небрежно на спину.

В карман молча руку свою опустил,
Он косточку кинул на землю.
« Зачем же, хозяин, ты так поступил?
Там будет им лучше, наверно?..»

Собравшись, собака пыталась привстать,
Но сразу же на пол упала,
« Так вот он что, ваше слово судьба…»,
Тихонько она прошептала.

Беззвучную ночь, словно сердце ножи,
Скулящие стоны пронзали,
Все меньше они становились слышны,
А вскоре и вовсе пропали.

Большая слеза по собачей щеке,
Стекая, на землю упала
И жалкий свой след на жестокой земле
Оставив, тот час потеряла.

И все, что жило в ней – два круга в глазах,
Два лунных пустых отражения,
Парализующий полностью страх
И капля на дне утешения.

Ни звука. Не видно мужчины теперь,
Ни яркого лунного света,
Лишь слышно как ветер старинную дверь
Качает с ночи до рассвета.

Шаги, скрипы веток, тяжелый мешок.
Скорее к воде приближаясь.
Вдох воздуха, камень, об воду хлопок…
Безжалостно вглубь погружаясь.

Последняя участь, последний глоток
И легкие больше не дышат.
Бездушных пять тел, что уходят на дно
Теперь тихо воды колышут.



24.08.2010 г.

Ніяк я цього світу не збагну.
І все, мені близьке, здається чуждим.
Я зрозуміти прагну істину просту,
Чом кожен сам собі учителем є мудрим?

І навіть інколи, бува, блукаю я
В своїх думках і відповідь шукаю,
І, витративши час, із каяттям
Себе читать як книгу починаю.

Сама в собі знаходжу вірний шлях,
Сама собі я друг, сама і ворог,
Сама будую замки в небесах,
Сама ж і перетворюю їх в порох.

Кому можна довіритись тепер,
На всі сто знати точно - він не зрадить?
Нікому. Бо цей Він давно помер.
Є тільки ти – це знати не завадить.

Дивлюся людям в очі – там туман,
А в деяких навіть його немає,
Та ріже це ніщо й лишає шрам,
Який не так уже і швидко заживає.

Так хочеться ту іскру уловить,
Ту іскру, що в душі вогонь запалить,
Та той холодний погляд лиш у мить,
Відбутись навпаки, цьому зарадить.

Кожен із нас живе своїм життям,
В яке всю душу він свою вкладає,
Та безневинним й чистим, як дитя,
Спокон-віків лише себе вважає.

В мені чуття є, буцім-то я – гість
В цьому стандартному беззахисному світі.
Здається, я ніде й водночас скрізь.
Гублюсь все більше у собі щомиті.


15.10.2010 рік

Як брама небесна мені відчинилась
І шлях весь собою навхрест перекрила,
Так музика ця у мені розчинилась
Й підняла, забуті вже Богом, вітрила.

В мені боротьба за духовне й фізичне,
За небо і землю, за чорне та біле,
За те незнайоме чуття, те незвичне,
Що вітер гойдає у себе на крилах.

І ллється, неначе вода, насолода,
Та сповнює душу, від спраги змарнілу,
Мечем відрізає, немов воєвода,
Її від земного фізичного тіла.

Я чую у ній мого серця відлуння,
Що прагну сказати, та лише міркую
І те, як душа моя, вкрай безпритульна,
Беззвучно хлюпоче. Я справді це чую!

17.12.2010 р.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не собрать уже разлившиеся реки,
Ведь холст зашить, где наш проложен путь
Мы не способны и никто, вовеки.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Тянуть уже натянутые нити,
И жизни нашей все пытаться суть
Очистить от былых кровопролитий.

Зачем спешить? Ведь время не вернуть.
Как не вернуть давно ушедшие года,
И лишь себя мы можем обмануть
Сказав: « Я не забуду никогда»

Не раз уже о чем-то мы жалели
И тщетно от ошибки увильнуть.
За чем же мы «летим», и в самом деле,
Зачем спешить? Ведь время не вернуть.


26.05.2010 г.

Навіщо я пишу ось ці рядки,
Вкладаю в них свій біль і свою душу,
Розповідаючи паперу всі думки?
Не хочу я. Але писати мушу.

Нав’язливо, настирно чуть їх стук,
Вони мене ніколи не залишать,
І нотувати буду я почутий звук,
Доки не піде він, не прийде тиша.

Тримаю ручку, олівець чи щось,
Що мої думи на папері зафіксує
І мою руку зупиняє хтось,
Чи, навпаки, писати стимулює.

Хотіла би я знати хто це є?
Чи дійсно це усім відома муза?
Й нащо вона натхнення надає?
Це світлий дар чи навпаки обуза?

І хочеться відкритися чи ні,
Тут не мені вирішувать потрібно,
А просто є сигнал: «Пиши вірші!»
І це, здається, так не вірогідно.

Але це чистий факт, він справді є,
Й в мені завжди така вирує сила,
Яка моральну втіху надає,
Яка в мені глибинний світ відкрила.


13.10.2010 рік

Сніги у сутінках сивіють,
Як у печалі матері.
Як у душі весняні мрії
На тлі зимової пори.
Сніги у сутінках побляклі,
Немов залежаний папір.
Немов сльози єдина капля
Із ока вилита на спір.
Сніги у сутінках, як неба
Перед грозою каламуть.
Неначе те, що, може, й треба,
Але безсилий я забуть.
Сніги у сутінках, як зав’язь
В іще прозорому саду.
Немов прожите все, що знав я
І те, до чого ще іду…

...підняті, втішені слова:
слова, настояні на щирості:

таке заходе не із милості,
бо милість броде де сама...

слова ці п’ються до краплини:
до дна,– до повного чуття:

слова якоїсь там людини...
лише закохана вона

2001

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
Під розмову по спіралі -
Геть бокали обміліли.
В ледь помітних теплих хвилях
Потонули наші очі...
Підсвідомість мерехтлива
Керувати тілом хоче.
Дай же руку, доторкнися,
Світлочолий янгол новий -
Надто справжній, надто близько,
Щоб наважилась відмовить...
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.

20.12.2010

Від втоми дерева
спирались на мене
Дороги звивалися мляво
Біленькі сніжинки
звисали із неба
В повітрі заснули й не впали.
Блукали дахами бродяги коти
Дрімоту у вікна пускали
І сповнені смутку і самоти
У нічку зникали.
І я би воліла хоча б на хвилину
Згубитись в кристаликах снігу
Поринути в сон прокинутись літом
Між сонця і квітів.

2010

У Пуціна сідниці - вищий клас!
А все тому, скажу вам, любі друзі,
Що Пуцін - дзюдоїст, не "гітараст",
Обходять стороною його музи.

Він "накачав" півкулі у Чечні,
Коли "мочив" бороданів в сортирах,
Такого дива хочеться й мені,
Зміняю, мабуть, ручку я на вила.

Візьму гантелю, може з п'ять кіло
І викачаю лишню жировину,
Щоб ззаду в мене теж отак було,
Як у Володі те, що нижче спини.

Кучерики побрию на литках,
Обріжу нігті, голову помию,
Чирки здушу на носі та щоках,
Утру у свою лисину олію.

Погляну у люстерко на вікні,
За звичкою зітхну від безнадії,
Бо Пуціним не бути вже мені:
Балакати "на фені" я не вмію.