Життя - мара?
Мак... Волошка...
Реальність де?
Я хліб чи ложка?

Думки чиї?
Чиї мрії?
Де в цьому я?
Хто мною діє?

Життя мара!
Маг... Ворожка...
Я, мабуть, хліб!
Чи... Хлібна ложка...

Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.

Ти хто - мій побратиме,- обирай,
Якщо мудрий хлоп, а не далекий:
Вб'єш ординця - то потрапиш в рай,
Пожалієш - грітимешся в пеклі.

Не хрестом єдиним світ живе,
Справи важливіші є за віру.
Точить кров із українських вен
Дезертир та єговістський клірик.

Обидва боротися не хо,
Той із фронту втік. А той не піде.
А відмовки - супер! О-го-го!
Вся рідня - це ложка до обіду.

Не злічити у тилу іуд,
В кожного для зради є мотиви...
Та опісля січі буде суд,
Не небесний. А людський. Правдивий.

12.11.2023р.

Все мало учинитися не так.
Банальщина, проте суціль правдива.
Гірке, що вийшло, – суттю і на смак:
фальшиве і брехливе.

Брехня собі – найгірший вид брехні,
нема у ньому жодного «во благо».
І нащо ці «люб’язності» мені –
замилення відсутньої відваги?

Все через острах ілюзорних втрат:
самоутверджений і наскрізь ілюзорний.
Зрада себе – найбільша з-поміж зрад.
Але хіба вона така непереборна?

Простити складно, та я все ж прощу,
хоч це, мабуть, займе чимало часу.
І литися невтішності дощу
в розколоту й несклеювану чашу.

То справа вибору. Людського і душі.
Й блукання в мороці, як не співпало.
І кожному – по ріжучій сльозі,
які стіканням біль не тамували.

12.11.23

Ти в сни мої приходь, приходь без попереджень
Запрошення моє одне на всі віки
О як бракує снам сторінки від полегшень
Не вийняток і я - такі чоловіки…
І навіть якщо ти не вимовиш і слова
І навіть якщо ти з мовчанкою на "ви"
У їх рядках твоя залишиться підкова
Назавтра ми почнем із нової глави…
Ти в сни мої приходь, ховайсь від непогоди
Усядимось удвох, в обіймах переждем
Розгорнуться у ніг славетні епізоди…
У морі поцілунків не тільки з діадем…
08.11.2023.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі за вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

Любив, чого соромитись любові?
Грішив. Грішу. На сайті урядовім…
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Тримайтесь, пречудові…

Слова без слів розкидані до цього
Усе, що заплановано - від Бога
Не долюбив…
Наздожену
Крізь довжину
Якою не була б дорога…
07.11.2023.

Ховає сон у хмари туги
апатії густий туман
і марні розуму потуги,
як душу сковує зима.

А холод сіється байдуже
на уповання килими.
Біля труни надії тужить,
сльота космічної зими…

І час тече до небокраю,
його уже не зупинить,
але оте лиш серце крає…
Усе життя – єдина мить!.

Життя – ідилія комфорту,
коктейль природи і чеснот,
короною морського форту
уже веде на… ешафот

Визирнуло сонечко крізь осінні хмари
І теплом торкнулося білих хризантем.
Починався гарно так цей осінній ранок,
Трішечки й забулося, що війна іде.

Та вона нагадує про себе так часто
Вибухами димними дронів і ракет.
Ніяк не вгамується ненаситна раша
Та стрілять продовжує уночі і вдень.

Господи, дай силоньки нашим мужнім воїнам,
Щоби вони вигнали звідси ворогів.
Разом відбудуємо ми усе зруйноване,
Рани залікуємо матінці-землі.

2023 р.

Недільнвй день… лежить, дрімає
Весь білий світ за ворітьми…
Ліворуч сум… праворуч зграї
І стежка зтерта чобітьми…
І дим, який ще не розвіявсь
Куди спішити, час ще є
А він, як вІдомо, повія
Що "до" і "після" - пристає…

Недільний день з нулем у сумі
З колапсу витягся, приліг
Бо з понеділка знов до мумій -
Якщо хтось схилиться до ніг…
07.11.2023.

Роби, що належить,
хай буде – що буде!
Умовностей межі
придумали люди…
Кайдани свободи
їм руки скували –
моралі і роду
не стримать навали…

Роби, що належить,
і буде – що буде!
Ростуть ніби вежі
людські пересуди,
прокльони і крики,
але те минеться,
а слово – навіки,
воно не зітреться!

Із Миколи Гоголя

Італія – казкова сторона!
Давно по ній душа моя сумує.
Вона вся рай, утішна й чарівна,
у ній кохання круглий рік веснує;
прикотить хвиля, й лагідно вона
чудесний берег пестить та цілує;
там небеса виповнює блакить,
горить лимон і повів пахкотить.

І вся країна повна просвітління;
на всьому відблиск давності лежить;
й мандрі́вник – до великого творіння
сюди від снігу півночі біжить,
в його душі – натхненне пломеніння,
й сльоза невільна на очах дрижить;
і він, увесь пори́нулий у мрії,
подій минулих шепіт розуміє.

Земля любові, просторінь кохання!
Едем помі́ж безодень та пустель!
Той сад, де мають силу сподівання,
де ще живуть Торкватто й Рафаель!
Чи врешті дочекаюся вітання
твоїх гаїв, путівців та осель?..
Мене твій подих зве і обіймає,
підхоплює і в небеса здіймає!

(2023)

Мряка звечора - і до обіду,
Сипле розкіш на землю слізьми.
Вже немає жовтневого сліду,
Листопада візитку візьми.

Він прийшов бідолашний зі схлипом.
Зрозумій суть полинну його.
Оголив душу юної липи,
Тільки ж шепче на свому арго.

І від нього вже терпко і пряно,
Ніби келих глінтвейну ти п*єш.
Він занадто зухвалий вітрами,
Як повіє - кущі без одеж.

Передбачити щось нереально.
Атрибутів своїх ще додасть.
До річок доторкнеться дзеркально,
Грудкотрус попаде тільки в масть.

І тікає від нього людина.
Щоб не сіяв у серце журбу.
- Я не винен, - шепоче, - не винен,
Отаку вже я маю судьбу.

Оточили… в сімдесят
Обійдусь без допомоги
Жаль, позбувся ніженят…
Що тут скажеш, "педагоги"...
Запозичишш, знов не те
То не там, не з тим громадиш
То патлатиш як три де -
Не тому молебні радиш…
То плетешся наче краб
Затіваєш різкі рухи
А з усіх знайомих зваб -
Ліпиш слоника із мухи…

Я не знаю як у вас
А мені все це набридло
Підвіконня. В кварті квас.
Ні, почну з повидла…
06.11.2023.

Красота торкнулася душі –
трепетання прокотилась хвиля,
сколихнулись буднів спориші,
щось прекрасне промайнуло біля.

Прекрасне щось, тендітно-невловиме,
ще безіменне, безголосе ще,
у ранці дотику лиши нечутно і́м’я,
воно у ній красою проросте.

У ній воно. Як буде ґрунт родючим,
як щедро поливатиме рука,
прекрасне розростеться в неминуче –
нев’януче, призначене вікам.

І будуть долучатись інші душі
у спільне розповсюдження краси,
взаємною зустрічністю зворушень
єднаючи самотні полюси.

10.11.23

Осиротілість відщипує шматки мене,
Немає красок, лиш інтеференція вся сіра.
Все піано, ніякого форте.
Всередині чужорідні чорні діри.

Коливаються ятріння хвилі.
Вогник, що всередині горів,
Тепер закопаний в могилі.

Повний жахіття та примар
І милосердя крихт
Це не світ без барв,
Це я тепер без них.

Думки в емоції, емоції в думки:
Ніяк викований хронос,
Не розріже уроборос.

Не ми перші, не ми останні,
Намагаємося це змити в гарячій ванні.
Та адреналіну пʼянкий хміль
Не заглушить онімілий біль:
Він приходить незграбним та сутулим,
Замечує марити минулим.

10.11.2023

Мрія знову несе – між мелодій і слів.
Ні про що і про все ти мені розповів.
Між мелодій і слів – всюди наша любов.
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов.
Промовчавши – знайшов!

Приспів:
Хай знов і знов наше протистояння
призве любов, ніби спершу – востаннє.

Люблю – й боюсь, і не боюся.
По правді б’юсь, і не по правді б’юся.

За всю любов, за святе надкохання –
протистояння в нас. Протистояння!!!
Протистояння…

Ти тривожиш дощем таїну моїх мрій.
Я не скорена ще, але ти зрозумій:
що в раптових листах не чорнила, а кров –
бо в відпущених днях зволікаєш любов!
Зволікаєш любов…
Зволікаєш любов.

Приспів.

А любов скрізь-поскрізь хоче зустрічі знов,
мріє вмерти від сліз від промов до відмов...
Твоє рідне лице – уві сні ночі й дні.
Ні про що і про все глибині́й у мені.
Глибиній у мені!
Глибиній у мені!!!

Приспів.

Чи можна бути щирим українцем,
Залюбленим в московські матюки?
Сказав би я одверто наодинці,
А як про те на людях - невтямки.

Лютує навкруги лиха година
Та біль не відступає із грудей -
Чи варті українці України,
Чи вдатні лиш у випасі свиней?

Надто важка пелена на його плечах.
Крізь туман проглядається сонце його століття.
Хтось малює для нього картини розкішних троянд
Де зіпершись на меч він чекає сліпучого світла.
І вагання душі мов на шальках старих терезів
Не зрівняє любов із кривавими слізьми бою,
І серце немов в порубіжжі розквітлих садів,
Що вмить заливає долину гарячою кров’ю.
І слова наче віск. Пересохлого горла вуста
Мов печать на листі, що нікому уже не читати,
Тут пустеля довкруж, і пустельні стоять міста,
І немає троянд, і немає кому саджати.
Наче сонце весни розпалившись – спалило до тла
І каміння небес вітражі потрощило храмів,
І лягає на шальки, мов пір’я лиш чорна зола,
І серце навпроти легке, хоч твердіше за камінь.

05.11.2023

Порядність нині не в пошані
і чесність зараз не в честі́.
В час, коли цінності бляшані,
існують істини прості:
Людину чесну і порядну,
що каже правду, хоч ти ріж,
зневаги накривають ря́дна,
лише перейдено рубіж…
Чого чекати тій людині
у цю шалену коловерть?
За правду і порядність нині
її чекає лише смерть!.

У світі закипає сквира,
вирішують усе мечем,
а влада – то завжди сокира,
що чесним голови січе…
Істота, що її тримає,
недосконала і слабка.
Вона себе лише кохає
і не дрижить її рука,
коли бодай-хто суперечить
уподобанням чи меті.
Ці очевидно підлі речі,
на жаль, панують у житті!.

Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.

Приземлилося прадавнє...
Знову викдик на двобій?
Звеш бувало, пропадає…
Ні, занадто вже, відбій.
Обиратиму ліричне…
Складність лірики не втім,
Що воно між нами вічне
І під знаком цифри сім…
Лір чи ліри, не дістати
І потребність замала.
Тільки, знаю, від простати
Не народиться халва…

Обиратиму простіше:
Кілька зошитів вкосу…
В руки кожному по віршу
А найперш - собі і псу…
05.11.2023.

Життя дає уроки часто,
І не завжди воно цукати.
Не треба бігати за щастям,
Не треба скрізь його шукати.

Але щасливим бути можна.
Виховуй в собі волю, стійкість.
Щоб день був позитивний кожний,
Твори добро, не скверносій ти.

Депресіям не піддавайся,
Зітри погане все на порох.
Ніколи, друже, не здавайся.
Побачиш: щастя зовсім поруч.

Усе душевне, і духовне
Старайся у собі розкрити,
Щоби було життя змістовне,
Будь щирим, вчись людей любити.

Випурхнеш з обіймів рано на світанку,
Бо, на жаль, несила сповільнити час.
Шепочу “кохана”. Скаже люд “коханка”.
Та якеє діло їм усім до нас?

Праведник один лиш був колись на світі, –
Сказано, принаймні, у Письмі Святім, –
Та й його господні недолугі діти
Прирекли на смертні муки на хресті.

“Не суди нікого, як не хочеш бути
Сам судимим”, – є там і такі слова.
Жаль, що не дано їх глибини збагнути
Тим, хто брудом чорним інших полива.

Бо немає гірше заздрості людської.
В ній дотла згорають віра і мораль.
І допоки буде добре нам з тобою,
Гризтиме окремих заздрісна печаль.

Хоч кохання наше дещо й грішне, звісно,
Гріх той – перед Богом, не перед людьми.
Доки у обіймах нам удвох не тісно,
Доти ми – кохані, не коханці ми.

2023 рік

Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,
І вуста приховують сторінки недописаної повісті.
Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста
Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.
Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,
Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,
І здається, що ядра, обтяжених печаллю зіниць
Розірвуть
Картонне небо тягучої меланхолії.
Зрештою,
Сьогодні, вона покидає гостинний двір
Розписується у журналах осені золотим ластовинням сонця, і
Ще не зовсім голими кронами далеких сонливих доріг
Прошитих вітрами та вимощених шурхотливим листям.

28.10.2023

Вечірнє небо в пізню осінь
В кудлатих хмарах темних,
А коли сонечко захлдить -
Стають вони рожеві,

Неначе птахи легкокрилі,
Що зринули з дитинства
Такі казкові й трішки дивні
Та серцю дуже милі.

Палає обрій теж червоно,
Неначе в полі маки.
В небо вечірнє в пізню осінь
Дивлюсь і хвиля-радість

В душі моїй хлюпоче ніжно
Й тепло там розливає.
Вечірнє небо в осінь пізню
Ще й зіроньками сяє.

2023 р.

... княжна моя і вигляд мала
І стан, і статус на всі сто
І звичай предків шанувала
Серед тодішних невісток…
І раптом старість - грім небесний
І зачепило як усіх
Віддам усе щоби воскресло…
Йти проти Бога, кажуть гріх?
Я з боку, з тилу… я обачно
Княжна… Душа одна на двох…
І ось... і ось дзвінок: - Пробач нам
Безсилий виправити Бог…
04.11.2023.

Як хороше, що я іще живу
і гріюся минулою любов’ю,
і забуваю те, що наяву
усе вже зашуміло за водою.

І цьому не було й немає меж.
Природа у любові постаралась.
Отримуєш, коли її даєш,
якщо даєш, те що тобі дісталось.

Вона витає десь у небесах,
живе і оживає як месія,
який душі показує у снах
і рай, і пекло, і її надії.

Урочі ночі випили літа,
які вона отримує на здачу
і не радіє, та усе ж не плаче,
бо попереду осінь золота
і подає надії самота,
що я її ще не одну побачу.

11.2023

Він перепливає світло її очей
Немов корабель, що з’являється на горизонті,
Непомітний мов тінь, у погожий травневий день,
Невідомий, оманливий, далекий на своєму фронті.
А їй достатньо заплющити очі, щоб він потонув,
У чорній безодні зіниць безмежної ночі,
Він спробує виплисти по той бік жіночого сну,
Якщо пощастить і примхливість її не зурочить.
І можливо, дозволить говорити йому про час,
Про те, що здається важливим сказати, про ніжність,
Про те, що вона забирає у бога шанс,
Злучити можливість віри в інакшу вічність.
Що немає землі під ногами у нього давно,
Що віра її це безвір’я фатальних віршів,
І йому б не прийшлося лягати щодень на дно,
Якби роздивилась, якби полюбила іншого.

03.10.2023

У забаганках осені - туманність:
Кристали льоду, крапельки води.
І сизоликий день в чуттєвих гранях,
І доля зводить нас вряди-годи́.

Любов така буває лиш весною,
І не по вінця - тільки через край.
Скажи, чому туманною сльозою
Окроплений цей невимовний рай?

Розвидниться, а далі що? Безвихідь?
Бо примхи осені не зупинить:
То вітер дмухне вогко, а то - тихо.
Любові краплі ...- це туман щемить.

Присів навшпиньки… Закусив
Печалі й радості в торбині…
Не вистачало лиш роси
І мами поруч на стежині…
І знову в путь і знов один
Стезя мовчазна, як і зорі
Він просто воїн, просто син -
Фрагмент із тисячі історій…
04.11.2023.

Із Миколи Гоголя

До тебе, Пресвятая Мати,
дерзаю голос піднести,
не в змозі сліз палких уйняти:
мене в скорботі – прихисти!

Прийми горьовані моління,
врятуй мій дух від зла-біди,
настав мене на шлях спасіння,
смирення до душі вклади!

Мені своїй не треба волі,
на все для Бога я готов;
у прикрій та сутужній долі –
одна ти будь мені покров.

Ти всіх нещасних – схов несхитний,
за всіх молитвениця нас!
О, захисти, коли страхітний
почую судний Божий глас,

коли кінець часів настане,
труба померлих воскресить,
і книга совісті – старанно
гріхи мої оголосить...

Тебе, всіх відданих твердиню,
молю, прохаю про одне:
врятовуй дух мій від загину,
зоглянься, пожалій мене!

(2023)

Нехай напише про війну
Той, хто не свідок, а учасник,
Для кого бій – немов причастя,
Хто дивом оминув труну.

Хотілося б, щоб написав
Отой, Герой посмертно нині,
Хто гасло “слава Україні!”
В обличчя кату прокричав.

На жаль, звідтіль не написать.
А певен я: були б охочі
Відкрити нам із вами очі,
Святую правду розказать.

Тоді би їх я попросив:
Як про війну писати будуть,
Хай написати не забудуть
Про тих, хто нас занапастив.

Про тих, хто армію розкрав,
Хто Незалежність нашу зрадив,
Розпалювати завжди радив
Ворожість, сварки і розбрат.

Щоб прозвучали імена
Тих шпигунів-політиканів,
Хто так підставив нас із вами,
Чия у цій війні вина.

Хто заробляє на смертях,
Знущаючись з людського горя,
Щоб не пробачили ніколи
Вини нащадки їм в віках!

Але нехай замовкнуть ті,
За шоу хто війну вважають
І для піару зневажають
У душах почуття святі.

А як закінчимо війну,
Настане наша Перемога,
Прошу вас: не гнівімо Бога
І пам’ятаймо їй ціну!

2023 рік

Княгиня кохання й краси
Прийшла у мій сон серед ночі.
Я бачив її карі очі,
Як краплі живої роси.

Я бачив волосся, мов ніч,
Таке ж саме темне й сліпуче,
Що так мерехтіло блискуче
У сяйві запалених свіч.

І бачив палкі я вуста,
Чуттєві й, мов маки, червоні.
Той образ – неначе з ікони,
Немов би сама Чистота.

А що відчував я в ту мить,
Мабуть, описати несила:
Немов в мене виросли крила
Й нікому мене не спинить!

І ми обнімались крильми,
І ми цілувались без тями.
Зливались вуста із вустами
В полоні нічної пітьми…

Несила затримати час.
Вже стукає в вікна світанок
І я вже прокинувсь. Вже ранок.
Та образ в уяві не згас!

Княгиню кохання й краси
Шукаю відтоді в юрбі я…
І теплиться в серці надія
Побачити очі отії,
Як краплі живої роси.

1998 рік

Сезон грибів і клопоту людського…
І натяку між ними рівноваги
Давно вже не освячував такого
Грибам - дощі, а нам усім - відваги…
Ще кілька строк про тих, хто у окопах…
Захистники ви… Ви - Гордість Нації
Без вас би залишилось від Європи
Хіба що, вибачаюсь, нумерація…
04.11.2023.

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

Ти станеш васалом її ночей,
Коли місячне сяйво, здається, що випав сніг.
Зложивши долоні в долоні її страстей,
Прийнявши покору поклоном до ніжних ніг.
Ти станеш васалом її ночей.
Святою реліквією будуть її уста
І йтимеш послушно на поклик за нею в похід,
І ти й не помітиш, яким необачним став,
Що вірність сеньйорі закрила від тебе світ.
Святою реліквією будуть її уста.
І громом накаже васалу перст,
Попоною чорною вкриються хмари вгорі,
І стане на захист їй вірний, розлючений пес
Шматуючи шкури скажених від сяйва вовків.
І громом накаже васалу перст.
І кров’ю підтвердить старий ритуал,
І все, що попросить, це віри й любові взамін,
І буде обманутий вірний сеньйорі васал,
І встане, пошарпаний, зраджений нею з колін.
І кров’ю розірве старий ритуал.
Він більше не буде її мечем,
І місячне сяйво зітліє в його краях,
І вицвіте сонце і день побіжить за днем,
Як полум’я листя на сизих, стрімких вітрах.
Він більше не буде її мечем.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.
І вона заголосить про втрату покірного пса:
«Вернися до мене, мій любий, і я озвусь!»,
Але не почують затягнуті небеса.
І якоїсь ночі забракне солодких вуст.

02.10.2023

- А ти поїв?
- Зарано наче…
- Тут всі свої?
- Лиш ті, хто плаче.
- І що тепер?
- Дзвінка чекаю…
- То ти сапер?…
- Шлагбаум раю…
04.11.2023.

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист, і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів'яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Пливе-пливе, гойдається
Сріблястая ниточка.
Це в сонечку купається
Та й бабине літечко.
Тремтить-тремтить зелений лист,
Із вітерцем шепочеться.
Іще далеко падолист
Та і зими не хочеться.

Біжать-біжать кудись літа,
Мов бистрії коники.
Пора настала золота
Вже й у моїй доленьці.
Та серденько співа й співа
Та ніжністю ще радує
І мою душу зігріва
Літечко це бабине.

2017 р.

Коли усі продовжують жнива,
І звиклися з роботою помалу, -
Душі болять немовлені слова,
Залишені ваганням на поталу.
Як стиглі злаки, запахом п'янять
Вони мене осінньою порою,
А я чомусь, лінивому під стать,
Не можу розлучитися з тахтою.
Говорять друзі: Зараз же збирай,
Бо погниють і стане запах спертий!..
Але думки мої не про врожай,
Коли війна щодня лякає смертю.
07.11.23

Москаляка залюбки
Розкидає матюки.
Отакі вони і є –
Не паскудить – не жиє.

Матюки для москаля –
Що для колоса рілля,
Що для п’яниці бухло,
Що для путіна пуйло.

Ллється, наче водоспад,
Звідусіль московський мат.
То негоже, браття, нам
Вторувати москалям.

Він царює тепер на землі,
Обриває зіщулене листя.
І природне, яскраве, барвисте,
Залишає з теплом у імлі.

У мінливому небі його,
Що, частіше понуре і сиве,
Сонце висне, зігріти не в силі,
І втрачає останній вогонь.

Не втішає блакить, бо не та, -
Майже синя, тому і холодна.
Все сильніше панує негода...
Осінь пізня, немов сирота,

Вирушає, забувши про спів,
У сезон охололого світу.
І гойдає оголені віти
Перемінлива роза вітрів.

Не зламали заборони і тенета,
Не зазнала від репресій руйнування.
Мова - дивосвіт, духовності планета.
Зберегла традиції і сподівання.

Упродовж віків творили мову нашу.
В ній є таємнича сила і безсмертя.
Милозвучна, чарі́вна, для нас - найкраща
З досвіду, культури й слави в ній осердя.

Найкоштовніше надбання - рідна мова,
Бо як мати в кожного, як Батьківщина.
Передасть нащадкам мудрість в кожнім слові.
Для народу українського - єдина.

За літом потягнулося тепло,
замріялась калина в вишиванці,
не духмяніє свіжістю зело…
Туман долину застеляє вранці.

У осінь загорнулися гаї,
вже сіно заховали у стодолі.
Шпаки затихли, що там солов’ї!
Городину дозбирують у полі…

Не чути степом уночі цикад
і небо відлунало журавлями.
На дроті ластівок розтанув ряд,
але ворон повисли чорні плями.

Засумували куцохвості дні,
скатерка неба не така вже синя,
а пале листя на трухлявім пні –
укрилося косою павутиння…

Добігає літо крізь осіннє сито.
Скоро лист пожовкне, потім опаде.
Щось життя занадто швидко пережито,
Зчутися не встигнеш, як воно пройде.

Не жалію років – це було би марним.
Час летить невпинно. Класика буття.
Та от не навчився у негарнім гарне
Віднаходить, щоби звеселить життя.

Чорний колір білим не назву ніколи,
Що б не бубоніли псевдо-знахарі.
Не бува щаслива птаха у неволі.
Доля – це не вибір серед трьох доріг.

Входить літо в осінь маршем вересневим.
Скоро вже у вирій птаство полетить.
У житті для мене є найбільш суттєвим
Гідності не втратить, честі не згубить.

2023 рік

Десь під лісом, що зветься Гнилиця,
На Ічнянській на рідній землі
За кущами сховалась криниця –
З неї воду мисливці пили.

А на Греблях Князьких, у діброві,
Де над липами бджіл цілий рій,
Там струмок протікає прозорий
І місток через нього старий.

Видно Ясківець ген за ланами
З передмістя в погоду ясну –
Переритий той ліс кабанами,
Лось з лосихою ждуть там весну.

Десь у хуторі Краснім хатина –
В ній дитинство і юність мої.
За вікном – мальовнича Дубина,
Де співають щорік солов’ї.

В Порубі – сироїжки й опеньки,
Басовите гудіння хрущів.
Там стежками я бігав маленьким,
Там по проліски юним ходив.

Мрію я, як туди повернуся
Із далеких нерідних країв,
Знов води із криниці нап’юся,
Назбираю знов ягід-грибів.

Та минулого не повернути
І несила людей воскресить.
Лиш душа не посміє забути
Тих щасливих часів ні на мить.

2023 рік

Все змінилось на ділі й на слові.
І, коли світ надвечір стиха,
Ми шукаєм гріха без любові,
Бо не вірим в любов без гріха.

Нам на вулицях гріх пропонують,
Мов якийсь звичайнісінький крам,
І про душу за рогом пліткують,
Що для неї вже тіло – не храм.

А торгівля завжди метушлива:
Там – купують, а тут – продають.
І бариги уже, хто кмітливий,
За кохання нам гріх видають…

Як мораль не потоне в спиртному,
Її шприцом розтоплять, мов сніг,
Щоби стало байдуже потому,
Чи кохання було то, чи гріх…

Ми чманіємо в пристрасті грішній
І волаєм прокльонів ми шквал,
У хмелю і в похміллі невтішнім
Над коханням ми чинимо ґвалт.

Лиш тоді, як зажевріє ранок
І примусить гріхи замовчать,
Розуміємо ми наостанок:
Нам нащадки цього не простять!

Ось звертання моє в післямові:
Хай минає вас доля лиха!
Не шукайте гріха без любові,
Бо існує любов без гріха!

2017 рік

Задумав Бог, а диявол втілив,
Природою прийнято до виконання,
Що нашим з вами душі і тілу
На схилі життя не минути прощання.

Та мало хто з нас втямити здатен,
У вірі, в гріхах чи висновках мудрих,
Невідворотність тієї плати,
Що смерть за життя повинна стягнути.

Живемо так, ніби будем вічні,
Початок забули, кінця не збагнемо.
І, починаючи рік у січні,
У планах своїх аж грудня сягнемо.

Галопом до горизонту скачем,
Землі не вчуваючи під ногами.
Ось ми сміємось, а ось – вже плачем,
Бо знову когось не стало між нами.

А Бог з чортами за наші душі
Постійно веде поєдинок світлий.
Тож зрозуміти нарешті мусим:
Ми всі тимчасові на цьому світі.

Ми стати маєм добру на поміч,
Щоб зло захлинулось від безнадії.
На світла бік, як один, пліч-о-пліч.
І світло осяє всі наші мрії.

2023 рік

Ще у серпні, в нічній прохолоді
Я до ранку, бува, не засну,
Бо, неначе той в’язень свободу,
Починаю чекати весну.

І серпневі нічні зорепади,
Що дивлюсь на них ген сорок літ,
Не приносять, як завше, розради,
Не дають на питання одвіт…

Хоч попереду бабине літо
І далеко іще холоди,
Та весну мою вже пережито.
Далі – осінь, провісник біди.

Знаю я, що до самого скону
Вже нема у весну вороття:
Замете білим снігом на скронях,
Захолоне у грудях життя.

Та допоки ще серпень зоріє,
Спіють груші в садах край доріг,
Я в душі зігріваю надію,
Що весна знов прийде на поріг.

Що розтане під серцем крижина
І сльозою стече по щоці,
Що солодкою стане ожина,
Від морозу зігріта в руці.

Запульсує знов березень соком,
Квітень груші прикрасить в саду,
Дощ травневий сріблястим потоком
На отаву впаде молоду…

Б’ю чолом за серпанок зористий,
Сіль рясну на Чумацькім Шляху
І за пам’ять, що, ніби навмисно,
У весну повертає п’янку.

2016 рік