Жасміново-трояндово
у травні вечоріє,
а уночі акації
солодкий подих віє
натомлений турботами
легенький вітерець,
і сни квітково-ягідні
в кімнату навпростець
летять птахами білими,
снігами невловимими,
а вранці пілігримами
щезають нанівець.

31.05.2023

День Захисту дітей сьогодні,
Але їх треба захищать
Не раз на рік у день святковий,
А кожну мить.Про це слід знать
Усім дорослим: мамам й таткам
І бабусям та дідусям.
Ще турбуватись мусить влада,
Щоб було в діточок життя

Веселим, гарним, безтурботним
Дитинства їхнього всі дні
Сонячні стали.А ще повні
Радості світлої.Пісні
Лунали, а не гул гармати,
Чувся дитячий сміх дзвінкий,
Щоб від снарядів не ховатись
І не здригатися вві сні.
А бавитися у пісочку
І з нього замки будувать.
Давайте все для того зробим,
Щоб діткам в щасті проживать.

2021 р.

Обчухрали нахаби тутешні
З гілочок скороспілі плоди, –
Ягідки соковиті черешні
Залишили лиш тільки сліди
Кісточок на газоні зеленім,
А на вітті – одних черешків, –
Поживилася вдосталь шалена
Зграя вічно голодних шпаків.
І тепер безтурботно щебечуть,
І напрочуд спокійно свистять,
Споглядаючи радо весь вечір
На окрадених ними хлоп’ят.
01.06.23

Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
Чи крихітні форми його середмістя
Туристам. Ти — сонце, банально, та — сонце
Якому ніколи не бути в кишені.
І навіть годинник —
Жива метафізика літер та звуків,
Дійсність звичайних пустих мішеней.
Так сльози ніколи не затвердіють
Але перейдуть в безпредметну вічність
Втікаючи з ліній колін поколіннями
У хронометраж історичного попелу.
Камінь, що завжди котити доводиться
Не те, щоб спочатку, але наближаючи
Безповоротність майбутнього каменю.
Це наче продовжити лінію точкою
І кожного разу вдивлятися в іншу -
Душу, катедру, вітрину, ратушу
І бачити колір, сльозу дитинну
Силкуючись форму її описати
Залишивши книги на темних полицях
На стінах картини розвісивши, рими
Шукаючи там де розкинулась вулиця
Там де придумана справжність і випуклість
Світу, що тягнеться світлочутливістю
Та проникає у серце і в'яжеться
З тінями — В ньому любов проявляючи, —
Що
Зрештою, також тобі не належить.

09.02.2022

Вулиця рогом б'є під ребро - додолу падаю -
льодом притулиться боляче сходжена, людом стовчена.
Скільки тобі ще солі на рани, скільки ладану
маю палити, аби не дивилась очима вовчими?

Вулиця ця не приймає мене недитячою,
брязкає вікнами, лупить дверима й іншими цяцьками.
Мабуть, гадає світ верне з колишньою вдачею,
там де єдині турботи: любити і вчасно гамцяти.

Вулиця знову нагадує, як було солодко,
як не боліли побиті коліна, всіяні цьомками.
Тільки надмірнощі ці пахли нелюдським голодом -
просто на вулицю іншу дико хотілося збочити.

Вулиця хоче мене народити, щоб заново
мати на прив'язі чемну, гладити ніжно по тімені.
Виросла бо давно з обіймів, і з твого лона я!
Скільки ще викиднів, чуєш, скільки потрібно ще викиднів?!






21.12.2022

Вже колобродять перші хитрі сни,
І хрестить ніч зірками путь на щастя.
Сторожить місяць синіх нив лани,
І древній сад святить плодів багаття.

Це неба синьо - жовте вишиття.
Холодне від журби. Ясне з любові.
В зірках читає кожен шлях життя.
У нім - бажань і мрій, емоцій повінь.

Ростуть з піску й каміння вежі днів.
Старих ялин ледь - ледь танцюють дзвони.
Молитви й тайни у зірки ясні
Ховає вперто красень – місяць повний.

31.05.2023

Як зготую для тебе листя,
забарилася, то присядь же!
Як без тебе, якою я стала без тебе, глянь!
Ці роки, як на рать, йдуть озброєні абичим,
ноги горять їм,
міддю своєю ранять.
Не ховайся, осінь – твоя пора.
Я без тебе такою стала...
Наллю молока, так личить, – жартую несміло.
Бліда ж яка!
Люба, я так скучала!
А тепер по порядку розповідай,
у що перейшли ці начала?
Ми тоді розійшлися навхрест, я звернула у пролісок,
ти – до ріки,
знай чекала, коли він подасть золотої руки
з того берега.
Так дотягатися вміють лиш мертвих тіні.
Я стояла в пожухлому листі, хвоя скидала голки,
ми з цим лісом були в якомусь чудному сплетінні,
мабуть, схожі думками,
він закрив мене від твого мерехтіння.
Так прощатися легше, гортаючи час навпаки,
збирати сльози зі щік, підтягувати коріння.
А як сотворялись твої молитви?
Мила,
щастя і є однією з тих крихт, що стираєш ребром долоні,
хлібом, який він спожив, доки ти
зазирала в очі йому й співала
вигадки-пісеньки –
вересень кольору мокрих трав, кленові листки.
То скажи вже, яку він обрав?

Він не впізнав нас, каже. Голос, як скрегіт крон.
Очі, як пізні яблука. Лиця впалі.
Сукня на ній знайома, шили її разом.
Погляди – в далі.
Туго збирає коси, вирвала б, та несила,
й знову кидає вітру, нехай терзає.
М'яко дарую усміх. Де ж то тебе носило?
Я нагребла нам листя. Рідна, отут сідай!

22.09.2021

День, як риба у океані, глибоководна, –
пливе швидко, та не помітно оку,
не виляє хвостом.
Коли ти приходиш до мене хитра й голодна –
відчуваю себе котом.
Ти корислива і непомірно багатодітна.
Мімікрія тебе затягує у асфальт.
Ну а я – вся така висока і непривітна
не ведуся на твій бездоганний альт.
Так вже склалося, ми булькочемо в череві тої риби,
як відірвані органи. Всесвіт – як під орга́н,
в м'якість часу і простору пнуться колючі глиби.
День між рибами – риба, що зветься катран.
Хижий день.
Але й тут немає ні добрих, ані сторонніх.
На цих сходах є тільки наш вибір сюди прийти.
Магазин навпроти. Молоко за тридцять.
Набридли голодні коти.

21.09.2021

А він мені каже: коли на Горганах ватра
дотліє і зважиться горець зійти додолу, –
знесу найбагатших дарунків, яких ти варта.
Та нині лиш вересом встелю тобі стодолу.

А я йому ка́жу: стікають ярами води.
Немов горностаям – усе мені тут домівка!
Чи ти в цих ярах не розгледиш моєї вроди?
Чи вже вівчарю без хустини не люба дівка?

А він мені: леле, та я ж задля вроди тої
прорубую хащі, би темний наш світ всвітила!
Чи білі, чи чорнії п'яти, коби лиш твої!
Усяк зацілую, бо ти мому серцю мила!

А я йому згорну по тому з очей чуприну,
а в них пломеніє завзято, не скоро згасне.
Над горами сивою птахою зранку злину,
най тішиться голуб до часу коханням щасним.

21.09.2021

Злітає ніч й на крилах сеї ночі
підношуся над світом. Дивний чар,
мов золота пилюка з-під копита
Всенеприрученого. Місяць-огир
іржанням сповіщає, де припін
його спіткав й табун зове на поміч.

У неї ніжні пера, шовковисті.
Держу її за шию і зітхаю
чи то від захвату, чи від легкої туги,
що так наповнено отут життям і світлом,
і так незграбно я сиджу, і часом,
аби не впасти, все відволічуся
від того, чого завтра не побачу.

Це не побачення, та думка, що кохаю,
спіймається, мов крихта на язик.
Вона рапата, пек їй, аж ковтати
боюся, як допевне не збагну,
що це не виміт, а чиясь приманка.
Куди ця птаха все ж мене несе?

Її би частувати білим цукром!
Їй би корону, владу і поклони!
Виводжу дуги з голови до ліктя,
пірнаю вся в тепло її тілесне.
Ця ніч – орлиця, Фенікс а чи Сфінга?
Не кинься в прірву, доки я без слів
між крил твоїх лежу хрестом й зорію.

Ця загадка важка, як кошик яблук,
що взяті на долоню золотяться,
котрий все побіч себе притискаю.
Програла страх, як фант в жеребкуванні,
натомість рівновагу здобула.
Цей кошик, мов ліана, туго сплівся.

Хай не вгадаю: мертве чи живе,
коли до мене вічність заговорить,
та цю красу, мов полотно Ван Гога,
згорну завбачливо і заховаю в перах.

Ще мить польоту і у висі гожій
я золотими яблуками буду
нічного жеребця кормити з рук.

20.09.2021

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру в руках, мов позривані ноти.

18.09.2021

Не бачити берегів
на які ти виходиш,
омившися від байдужості,
та глибоко ставиш перший слід
на нових пісках,
руйнуючи гладь.
Не бачити заново сповненого жаги того,
хто випив увесь океан,
званий дружбою,
та так і не освіжив гарячої душі хопчика,
що, одиноко ганяючись за тінями,
падав повз
холодні обійми матері.
Не бачити, як
затоплюєш сушу,
звану довірою,
і мертвою рибою одаровуєш за любов
сипку, як пісок.

17.09.2021

Ой, згодна я... і це уже не жарти.
Коли вже є оказія така,
то розумію, після сорока
журитися за юними не варто.

Якщо так ся подобає тобі,
то я не розчарую серцеїда.
Чого б ото не вийти і собі
у п’ятницю за молодого діда?

Відомий Кіса мав аж... 33,
і то йому і їй було приємно
летіти на побачення таємне.

Не вішай ніс, дивися догори,
чекаю до осінньої пори...
після війни... і, може, не даремно.

Це не біда, що і тобі за сорок
і що мені із гаком... ой-йо-йой...
усе одно я буду твій герой
ліричний – уві сні і... у вівторок.

У тебе серце все-таки не лід
і ми обоє думати повинні,
як зупинити вік посередині:
ти файна баба, ну... і я не дід.

Була ти нареченою моєю,
але тоді ми не були сім’єю...
як то буває інде навесні
ще маємо собі не що попало
і мріємо, аби то так ся стало
хоч уві сні... усупереч війні.

06/23

У травах шовкових — на щастя підкова,
під плотом зубчастим — суниці медвяні,
коралі ожини, лохина бузкова —
ваніллю пахтять, наче пляцки* духмяні.

В ставку білий лебідь з лебідкою в парі
цілуються лагідно — шийки сердечком.
Малиновий вечір тримає стожари,
мов протуберанців за срібні вуздечки.

Альтанка старенька в саду засинає,
їй сняться метелики, обрій парчевий.
Цю дивну місцину хтось "ягідним раєм"
назвав вже давно — говорили місцеві.

Хотіла б тут жити, іти понад Бугом,
в блакитному небі топити фрегати,
плекати усе, що торкає і любо,
вишИванку прати твою біля хати.

Ти вийдеш на ґанок із пляшкою квасу,
аж вилиці скрутить хмільна насолода,
під вишнею сядеш з Шевченком Тарасом —
вусатим, премудрим від світу і Бога.

А я, наче бджілка, кружлятиму поряд,
чаклункою зиркну в смарагдові очі.
Піймаю, мов сонячний зайчик, твій погляд,
й чар-зілля плесну, щоб ніхто не зурочив.

Пляцки* — солодка випічка

28.05.2023р.

Тихо линув
тополиний
пух.
Тупо линув.
Дух на мухи
дмух!

На потухлі.
Видув тільки
двох.
Похилився
і не дихав
мох.

Птах поранений
коханням
пах.
Тихо линув
тополиний
Бах.

30.05 – 02.07. 2022

В пишній гущі ясного розмаю
Від усіх заховалися ми, -
Лиш один соловей підглядає
І до нас торохтить із пітьми.
Він висвистує тихо і лунко,
Та невтомно щебече: Тьох-тьох!..
Мов рахує отак поцілунки
І до них спонукає обох.
Голосиста украй мала птиця
Примоститися ген на вербі,
І не може ніяк вгомониться,
Поки любимось радо собі...
31.05.23

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

Твердо спати. У го́ловах – книги.
Тяжко знати. Думки, мов кормиги!

Вивчив історію роду свойого,
мов проваливсь серед льоду тонкого!

Очі чатують. Читаю в каплиці.
Може почують майбутнього вбивці?

Звідки спливають сьогоднішні чвари? –
Звідки хозари й монголо-татари!

Я ж нагострив у минуле мешти,
у сльози архівні – доноси й арешти.

Чому Україна так сіяла й жала!
що зараз, по всьому, злиденною стала?!

Напевне, пане! тому ми бідні,
що гарні плани в Москві та Відні?

Ми своєрідні! Цуралися роду,
щоб зараз повсюдно зробить загороду?

Нам розуму мало в державних мужів –
вони відштовхнулись од книг до ножів…

Європа чекає. Свобода – це шанс!
Народ вірно робить, що ходить без вас.

Лиш вільні у всьому ми будем багаті
у кожній конкретно збудованій хаті!

І кожний історик спокійно засне,
в книжка́х про прийдешнє, врожаєм рясне.

23 грудня 1994 р., Київ

Чомусь згадалося... колись
Ми несподівано зійшлись,
Як дві журби, на роздоріжжі долі.
Ти обпікався і не раз,
Я марнувала з іншим час
Під супровід дієзів і бемолів.

І ніби все було як слід,
Та у душі не танув лід
І най тоді, коли цвіли каштани.
Бриніли дзвоники ясні,
Та не судилося мені
У храмі чути благовіст вінчальний.

Зоря упала на поріг,
Щоб ти зібрати в серце зміг
Коштовні перли нашої любові.
Переплелись на мить крильми
Прощаючись за ворітьми...
Згубили мушлю в небі волошковім.

30.05.2023р.

Страх перед собою
лежить у підсвідомості.
Його легко відчути
і важко позбутись.

Він схожий на нав'язливий
голос самотньої душі.
Замкнутого простору всередині,
що не може знайти виходу.

Не може прийняти себе
і побачити хоча б щось у собі.
Щось схоже на сонячне проміння
в день, коли його зовсім не видно.

Страх породжує вогонь у серці
і темряву в пустих очах.
Він випробовує, вираховуючи
нікому не важливу витривалість.

Якщо він може змінити людину,
проникаючи лише в її думки.
То чому він не може
знищити людину сам?

Страх може завдати шкоди,
зруйнувати простір спокою і віри.
Може заховати спогади про все,
що залишилось у серці.

Без людини страх
нікчемний і безсилий.
Зовсім невмілий в тому,
що стосується себе.

Страх ранить тоді,
коли про нього згадуєш.
Він з'являється так,
як ти цього бажаєш.

29.05.2023

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі
У сни замріяні сади.

Стихає птаства спів чудовний,
На лови йде мисливець-кіт.
А вітер хмар густу бавовну
Знов суне на північний схід.

25 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Заплакала Хмаринка над Землею,
Ронила сльози вниз свої дрібні.
Може повівся хто нечемно з нею?
-Образив хто тебе? - скажи мені.

Це Вітерець гонив отак мене,
Втомилась я і хочу відпочить.
-Та заспокойся і не думай про сумне,
Хмаринко й більше сліз не лий.

Дивись он Сонечко гріє твої боки,
Всміхнися вдячно ти йому в отвіт.
Високим нехай буде і легким
В небеснім просторі, Хмаринко твій політ.

2020 р.

Із Д.Мінаєва

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок - то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам.

У болото вгрузаюча вулиця
та поламаний вщент тротуар;
і шпиталь у руйновищі тулиться,
і не їде ніхто на пожар.

Хабарів не пропустять начальники,
а завжди візьмуть все, що даси:
цуценяток, цукерки, срібляники,
й може, навіть – шматок ковбаси.

Не страхаючись гніву столичного,
на драпіжці живе наш суддя;
за словами поета ліричного –
«при криниці пустель він баддя»¹.

Вічні карти та чвари з дружинами –
от і все, що побачиш у нас;
з крючкодерами нашими чинними
стережись, бо ускочиш нараз...

В нас у місті – життя посміхається
лиш пройдисвітам та шахраям;
що ні крок – то душа з болю крається,
коли бачиш тутешній бедлам...

(січень 2023)

Коли настало свято жнив,
Я розуміти став помалу,
Що все, що сіяв і чим жив,
Життя безжально відібрало.
Лиш чорно-білого кіно
У пам’ять врізались ті кадри,
Де всіх надій моїх зерно
Безслідно губиться у надрах…
30.05.23

В лютневу ніч прийшла біда,
На нас набігла жорстока орда.
Рано вранці прокинулись всі,
Бо ворог клятий зайшов звідусіль.

Одразу жаху нагнали нам,
Завадили спокійним снам.
Що ми їм такого зробили,
Що вбити нас вони хотіли?

Все що ми наживали роками,
Знищується підлими руками.
Від цього гинуть тисячі людей.
А скільки уже померло дітей?

Ми молимось всі кожного дня,
Щоб на Вкраїні скінчилась війна.
Кожної ночі сирени нас будять.
Скільки терпіти? Допоки це буде?

Мені здається, ще довго чекати,
Але я вірю, що нас не зламати!
Ми стали єдиним, поборимо все,
А путін нехай покарання несе.
(2022)

В лютневу ніч прийшла біда,
На нас набігла жорстока орда.
Рано вранці прокинулись всі,
Бо ворог клятий зайшов звідусіль.

Одразу жаху нагнали нам,
Завадили спокійним снам.
Що ми їм такого зробили,
Що вбити нас вони хотіли?

Все що ми наживали роками,
Знищується підлими руками.
Від цього гинуть тисячі людей.
А скільки уже померло дітей?

Ми молимось всі кожного дня,
Щоб на Вкраїні скінчилась війна.
Кожної ночі сирени нас будять.
Скільки терпіти? Допоки це буде?

Мені здається, ще довго чекати,
Але я вірю, що нас не зламати!
Ми стали єдиним, поборимо все,
А путін нехай покарання несе.

приходить день
завбачливо зустрівши
небес благословення , доброту
а світ лишень
чекає на узбіччі
допоки світло зрушить темноту
співа пісень
тужливо й ледве чутно
син сил природи - літній вітерець
приходить день
і ночі світ безмежний
своїм теплом знекровить нанівець
чекай на мить
що змінить видноколо
розп'явши світ
на декілька життів
шукай мене
допоки міф "ніколи"
не зрушить сила істинних світів
приходь у день
коли на серці смуток
коли на серці туманець невдач
приходь у ніч
коли повіриш в долю
коли майбутньому віддаш своє "пробач"
а я за мить
а я за кілька кроків
іду з тобою завше ніби тінь
лишилось тільки
дочекатись слова
що нас звільнить для пристрасних обійм
приходить день
чекаючи , що доля
віддасть сьогодні в подарунок нам
чекає світ
чекає видноколо
віддавши силу ніжності словам

2008 рік

Віщували нічого дивного,
Хмари неба лазурного сну,
І в промітті ліловозастиглому
Розворушили першу сльозу.
І померкла розписана тишею,
Грань розмитого обрію дня,
Розколовшись трухлявою вишнею,
Ставши символом передчуття…
Закрутившись у шквал тьмяним вихором,
Чорне сонце розірваних хмар,
Прогриміло картиною вироку:
Чисте небо – прелюдія чвар!
Буря!

21.06.2019

В міських закапелках зализаних вулиць дощем,
На площах в перетинах долей, кохання, зустрічей,
Навряд чи прохожий спитає тебе про те,
Чи справді ти любиш колір її очей.
Сіро-зелене плаття по формі ніжного
Тіла рожевого; охру з білилами їй
Сонце немов би розписує свіжістю неба
На такому тендітному шовковому плечі.
Я любив би її колір, очей темно-карих колір
Із цятками умбри довкола зіниць її,
Із світлими скалками відблиску темної долі,
Погляд якої привласнити серце хотів, моє.
Губи вишневого кольору, цятки, груди,
Молочні родимі плямки на стегнах мов
Холодне какао, і все, що у ній незабутнє,
Все те, що я бачу ніколи не буде знов.
Але,
Вона все ще хоче триматись за руку праву,
Рукою вчепившись так наче за ланку уз,
І тіні в єдину істоту зливають пару –
Сучасні Персеї в обіймах своїх Медуз.

22.01.2021

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Щось справжнє,
Красиве зробить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Дівчину вродливу
Любить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Горілку холодну
Десь пить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Країну свою
Боронить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Гвинтівку на плечі
Звалить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
В гармату снаряд
Зарядить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Мерзоту рашиську
Бомбить.

Таке сьогодення,
Що буду натхненно
Перемогу у Бога
Молить.

І в це сьогодення
Бажаю натхненно
У мирній країні
Нам жить!

28.02.2022 р.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ!”
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки...
І так же крикнуть хочеться: “Ти – мій!”
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
“Я твій, прадавній і новітній Київ”.

На горі медуниця,
під горою щириця.
Я лежу на копиці,
намагаюсь заснуть.
Та мені все не спиться –
спину коле копиця,
до лиця кровопивці
так і линуть куснуть.
Як засну – бачу лиця.
Мені Настя не сниться,
наречена найкраща
у моєму селі.
Сниться Федір з контори,
агроном і прибори,
в голові косовиця –
не до Насті мені.

28.05.2023

Улюблений артист на сцені
співає про кохання,
лунають звуки незбагненні,
глибокі, невблаганні.

Відлунює в душі мінливій
мелодія чутлива,
а розчинитися в тужливім
узорі неможливо.

Піано збуджує уяву,
сім нот у серці щемом,
а ми до музики ласкаву
сльозу не доберемо.

Ця коломийка* наймиліша,
та я ховаю очі
в тобі, немов від щастя більше
нічого вже не хочу.

Коломийка* — пісня

27.05.2023р.

А мені всього лиш двадцять років...
Про кохання мріялось дарма:
В серце ворог вистрілив жорстоко:
Був живий. А нині вже нема.

У колисці снилася дитина,
Брату - як на скрипці виграє...
Тихо, рідна мамо, не буди нас,
Бог ласкавий: кожному своє.

Бачив сад у мріях білопінний,
І бджолу, яка несе меди.
Нене! Ми у горі цім не винні.
Ти за нас садочок посади.

На могилі стрій зніма кашкети,
Тут кінець усіх моїх доріг.
Встиг для України лиш померти,
Більш нічого, мамо, не устиг.

Розуміючи ступінь хвороби
І вчуваючи наслідків дим, –
Швидко дівся з обличчя Європи
Її вічної совісті грим.
Не ховається більше в туманах
Справедливості давній носій, –
Проти утисків, кривд і омани
Об’єдналися нації всі.
Безкорисливої допомоги
Ручаї утворили ріку, –
Лиш не тоне вівтар перемоги
Через поміч солодко-гірку…
29.05.23

Пташки пролітають і грізно
Хмари над ними висять.
Йдемо захищати Вітчизну,
Нема вже куди відступать.

Хто ж захисти'ть нашу неньку,
Рідну землю, домівку, сім'ю?
Збереже ту дитину маленьку,
Пташку дзві'нку в зеленім гаю?

Важка доля спіткала країну,
Тож йдемо ми її боронить.
Бити ворога будем без спину,
І не треба на місці сидіть.

Загартуємо шаблі козацькі
Та дістанем провірену зброю.
Наваляємо оркам ми хвацько
За мир наш, за правду і волю!

Тож єднаймось ріднесенькі нині,
Захід, схід, гуртом, усі разом,
Проженемо ми геть з України
Ту мерзенну, ту руську заразу!
26.03.2022 р.

Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
Жодна шабля зі світу білого не звела.
А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
Почалася робота, яку довго чекав –
Звільнення України від нахабних панів –
Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
Пам’ять все повертає на прожиті літа.
Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
І далеку Вільшану, де худобу він пас.
Не свою, а громадську. То найліпший був час.
Кругом степ неозорий і зелені гаї.
Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
Та дитинство не довге у селянських дітей,
Довелося забути уже скоро про те,
Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
А він же із малого та й не звик слугувать.
Часом і огризався, за що пахолок сік
Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
Та не стримався якось, як приїхав панич,
Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
Але пахолок дужий у лице зацідив,
Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
І подався у степ він, де ніхто не знайде,
Де його лише воля – куди схоче – піде́.
Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
Саме так і з’явився його перший загін.
Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
Бо ж таки поламали пани носа йому.
Обіцяв ще помститись паничеві тому.
Але згодом забулось, не до того було,
Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
Особисті образи мусили відійти,
Перше треба нещасним людям допомогти.
Добре сала за шкуру він панам заливав,
Але всіх захистити просто сили не мав.
Все чекав, як підніме хтось на битву народ
Проти панського гніту, проти ляхів…І от
Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
Що усім підніматись він на битву велить.
Як такого наказу не дотримає він?
Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
Жовті Води, як нині перед очі його,
Оточили козаки в полі ляха того,
Він возами обставивсь та гармат встановив.
Так стояли в облозі вони декілька днів.
Стали ляхи просити пропустити назад,
Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
Щоби слово він стримав і бува не напав,
Він із Крисою разом у заручниках став.
Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
Щоби того догнати. І повірили ті.
А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
І, коли налетіла татарва звідусіль,
Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
Не зосталося ляхів у краю панувать.
Поки гетьман спинився і полки гуртував,
Він Максима направив, щоб життя не давав
Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
А тим часом подався, на Полонне напав,
Неприступним, говорять, його лях називав.
Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
Добре ляхів побили і гармат здобули.
Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
Хоча сили і менше у Яреми було
Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
Та не став він чекати, підняв полк і помчав
І на військо те ляське нападати почав.
Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
Все здавалося, наче в безкінечному сні.
Скільки там на тім полі його хлопців лягло
Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
Вже на третій день кляті з того поля знялись
І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
Там лях війська багато і гармат накопив.
Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
І драбини високі, і гарматами бив.
Копи сіна й соломи серед ночі палив
Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
А воно так палало, вітер так його рвав,
Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
Поки паніка в місті, він атаку повів,
Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
Не вдалося. З другого на плотах підпливли
І, забратись на стіни, на високі змогли.
Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
Там і зброї багато і продуктів взяли
Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
Але там не вдалося. Хмель покликав його,
Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
Поки ляхи старались через річку пройти,
Повелів йому табір ляський Хмель обійти
І, як тільки на ляхів козаки налягли,
Ті збиратися стали, утікать почали.
Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
Аби жодного ляха з табору не пустить.
Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
Що найперший у Львові за два дні появивсь.
А добра залишили, і гармат, прапорів.
Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
Та сидіть не збирався він на полі тому,
До Варшави дістатись вже хотілось йому.
Тож на Львів подалися і його облягли.
Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
Не хотілось татарам на розор віддавать.
А містяни уперлись, не здаються ніяк.
Треба якось подати їм загрозливий знак.
Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
І вночі на той замок на Високий напав.
Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
Там до нього піднятись, діло вже не просте.
Тим не менше, козаки прапор свій підняли
На Високому замку. Звідти, навіть, могли
Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
Вже зима підступала, почались холоди,
Завітали хвороби. Й він тієї біди
Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
Не став далі лежати, все у Божих руках.
Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
Рів, річки розливались та іще й болота.
Хоч відводили воду, а вона прибува.
А тут пошесть у війську почалася нова.
Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
І не можна від того врятуватись ніде.
Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
У пропасниці лютій у пекельній горів.
Та боровся, піддатись не збирався він їй,
Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
Але Хмель раптом здався, перемови почав.
Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
І війська від Замостя на Варшаву повів.
Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
Дав його прикувати до гармати наказ.
Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
Повелів розкувати. Та зламалося щось
У душі його раптом, мов обрізало. Ось
І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
Зовсім сили не стало і підняти руки.
Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
Син єдино зостався, поряд з ним воював.
Є кому передати всі надбання свої,
Є кому далі вести за свободу бої.
Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
Молодий іще, наче, а рука вже важка…
Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
Недаремно, одначе, все життя пригадав.
Бог йому наостанок шанс такий і надав.

Відчиняла вікно й вилітала у місячну ніч ,
Там хтось довго чекав і для того давав мені крила .
Той політ направляла ріка у холоднім вогні,
А у хмарах із марлі посріблена стежка манила!

Чорний ліс так шумів , аж верхівок його буруни
Урізнобіч хиталися, місячним сяйвом омиті .
Та хотілось у степ , який лагідно й м'яко манив
Морем трав золотих, що неспішно котилися вітром .

Зразу в нього пірнути, а потім уже до зірок!
Я від захвату того забула, що треба і дихать!
Але зникло видіння, як ніби його й не було.
Давить вікна зачинені північ безмісячна й тиха.

Із гнилих болот мос-кви
москалі налізли.
Хоч би їх на болотах
комари загризли.

Некрасиві всі вони
із верху до низу,
путін голови набив їм
ватою і хмизом.

Унітази викрадали
з Чорнобиля зони –
думають, що їх царі
мали такі трони.

От би злити москалів
в Бортницькі споруди,
щоби більше отаких
не бачили люди.

27.05.2023

У неньчинім саду квітують вишні,
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.

Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві.
Усі ми відчуваєм себе дітьми,
Допоки матері іще живі.

Тоді і ваблять різнобарв"ям мальви
І рідна хата, наче у вінку.
Усі стежки нехай ведуть до мами,
Бо перед нею ми у вічному боргу.

2011 р.

Дивовижна і жадана,
Повна юного тепла, –
Ти до мене без вагання
Не із вигадки прийшла.
Запах шкіри і волосся,
І солодкий присмак уст, –
В нішах пам’яті ще й досі
Зберігаються чомусь.
Кличуть мріями в минуле,
Ваблять лагідністю днів,
Що нестримно промайнули
Течією почуттів.
Тільки в споминах лишилась,
Без досади і образ, –
Отієї юнки милість,
Що згадалася ще раз…
28.05.23

розтікаюсь тобі попід ноги піском морозяним.
знаю, зліпиш мене, як і завше, докупи,
хай долоні пошерхлі і трохи затеплі руки.
ти ступатимеш м'яко, неначе в дитинстві – нозями.

хай розтану – не страшно, бо знаю допевне – знайдемось,
вмію вчасно шукати знайомі причали,
там бракує свободи і місця завжди замало,
та однаково зваблює правдами і неправдами.

знову будемо тицятись, тертись носами й ребрами –
поверхневі словами, думками тактильні –
аж до першої тріщини, браку в кістках мастила,
щоб по тому по інших причалах місцини жебрати.

але поки зима, не вбиватимусь, ні, прогнозами.
сніг також певним чином є трохи пісками,
я розтану, відчувши на спині слідів пентанграми,
а до того, щоб бути, мені не потрібні дозволи.





8.03.2023

озвись до мене закликом тужним
озвись до мене , Вечорова Зоре
я винна , чуєш ? я тепер в журбі
тепер земля голосить моїм горем
не проклинай за те , що неправа
помилка в тому , що я нині плачу
я хочу вмерти - та живу й жива
допоки серденько своє не страчу
ти відпусти мою печаль у тінь
я ж там уже навіки оселилась
збудуй для мене присмерку курінь
щоби за мною більш не голосили

2007 рік

У твоєму дзеркалі застигло море...
Чи можливо це твій схвильований океан?!
Це картина у ньому навпроти тоне...
Чи виринає Левіафан?!
Це дихає пекло вогненною тишею...
Чи сонце зітхає загравою вслід
Осіннім сутінкам?! Над твоєю вишнею
Ще не раз поверне гудіння хрущів.
Осипаються чорним насінням долу
Твого циферблату години страшні
І з них проростає твоя свобода
На крові, на опорі, на війні.
Прислухайся, чуєш, як шепотом множаться
Чи криком із закликом голоси
Мільйонів убитих та замордованих
Що кличуть, взивають помститись за них.
І хвилі твого океану вирвуться
Кинуться з рами, з розбитих дзеркал,
І там на пустій, на старезній картині
Мертвим лежатиме Левіафан.

03.12.2022

Стою під каштаном, ллє злива весняна,
в провулок рікою вода.
Довкола все мокре, у водних потоках
принишкла міська суєта.
Знесилено висне каштанове листя
і квіт із дерев обліта.
І я промокаю, стою і чекаю,
а злива ніяк не стиха.
Нарешті скінчилась! Ще трохи лишилось
сухої одежі мені.
А сонце вже сяє і птиці співають,
крокую під небом весни.

25.05.2023

Нехай підождуть ні про що розмови
і метушіння між серйозних справ,
діяння примусові й беззмістовні,
такі гіркі на дотик і на смак.
Життя не жде, воно кудись спливає,
тече між пальців мов скляний пісок.
Його запаси меншають, щезають,
все тоншим є отой тонкий струмок.
На що втрачаємо дорогоцінні краплі –
крихкі фрагменти нашого часу?
Спинитися вони безмовно кваплять,
перечитати зміст літопису
і виправити, доки не запізно,
поки пісок, хоч цівкою, тече,
відкласти все й – вимогливо та ніжно –
своєму часу глянути в лице.

26.05.23

Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.

Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав , куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
І в затишку порозцвітав бузок.

Ось так і котить травень свої хвилі-
Тюльпани, ряст, палітра з яблунІв,
А на акацій білому вітрилі
І червень недалеко завиднів.

У лип гілки обсипані намистом,
Там дозріває липня аромат.
Горять кущі яскравим аметистом-
Цвіте бузок. І відцвітає сад.

У цьому таємниця часоплину-
Дні може й довгі, та швидкий їм лік.
І кольори міняються неспинно-
То цвіт ,то лист нам падає до ніг.
...
Зацвів бузок- затримав на хвилину.

Весняним днем, під сонцем літнім,
На схилах круч триває гра, -
Прадавній Вишгород мій квітне
І пахне вогкістю Дніпра.
Так ясно й тепло, як у раї,
Між очевидної краси, -
Неначе молодість буяє
І додає життєвих сил.
Пора зростання і цвітіння,
Час щебетання солов'їв, -
Мені дарують стан сп'яніння
І безліч гарних почуттів.
Кругом красується травиця
І день погожий вихваля, -
Мов із погодою ріднитися
Моя улюблена земля.
Чиясь усмішка непомітно
Душі дає ще більш добра, -
Весняним днем, під сонцем літнім,
На схилах круч триває гра, -
Прадавній Вишгород мій квітне
І пахне вогкістю Дніпра.
27.05.23

Горіх тримає сонця край важкий.
Кульбабчать сни. Хоч дні стежками в осінь.
Легенький дощ плете мої думки,
Чиюсь журу продасть мені за безцінь.

Хапає небо клен, мов сонний жук,
Циганить мідь дрібну із сонця мушлі.
І день старий плететься за межу,
Де тіні продають безкрилі душі.

26.05.2023