темрява наче кисіль грузне у тиші
збили на масло нудьгу мовчазні кажани
біль забинтовано хлипав пестив гостріше
і місяць облупленим горщиком втомлено снив

плямкав годинник зубами вставними скрегочучи
блимав світляк загубившись в узорах шпалер
ніч набрякає безсонням розліплює очі
місяць схопився за серце і злякано вмер

спить божевілля скрутившись під ліжком калачиком
ніч у вікно пожбурила жовтим м’ячем
серце забилось в куток переляканим зайчиком
тицялось носом безпомічно в тепле плече

квола самотність оближе шию мотузкою
знову світанок заллє усе молоком
трісне напнута душа на розкалені друзки
і біль наче вуж поповзе спітнілим рядком…

2009 р.

К сожалению, это не солнца рассвет
К сожалению, это не мира закат.
Я сначала не понял и был очень рад,
А потом разобрался - и радости нет.
Я бы счастлив увидеть сияние звёзд
В синеве тёмной неба, без солнца ещё.
Было б мне от своей же крови горячо,
Потому что я был под влиянием грёз.
Хоть могу разглядеть сотни звёзд и сейчас,
Но в ночи я увижу их больше в сто крат,
Словно миг их большого рожденья - закат,
А с рассветом настанет для них смертный час.
Я хотел бы гореть как они много раз
И не знать ничего кроме жара огня,
Но такая судьба не совсем для меня,
Для меня - пара рук, пара ног, пара глаз.

2006 г.

Десь там, у вишині, понад тумани сірі,
Де промені грайливо пестять хмар скуйовджені верхівки,
Ширяє мрія чиста в пошуках одвічної домівки
І весен у любові, у надії й вірі.

Обняте білими крильми
Моє подвір’я.
На чистих аркушах зими
Треную зір я.

До болю сліпить чистота
Уважні очі,
Немовби з’явлення Христа
Посеред ночі.

І вже молитвою несусь
Крізь заметілі
По одяганки, що Ісус
Дарує білі.

Короткі дні зимові.
І довгий-довгий сніг,
Завмерлий на півслові,
На усмішці доріг.

Прикраси ялинкові
Й по колу вічний біг,
У пошуках любові,
Крізь довгий-довгий сніг.

2007

Сподівався... Вірив... Дочекався...
Старший син – примарная надія.
Кажуть люди: „Цей не в батька вдався.
Дармоїда підсадив на шию”.

Юним, як Ромео , журналістом,
Мов зерна добірна насінина,
Життєлюбом у костюмі чистім
Знав колись Миколиного сина.

Трійко років тьохнули стрілою,
Скільки там минуло того часу?
А у чорній рясі, з бородою,
Я і не впізнав його відразу.

Ще минула жвавих років пара,
Свят отець, зустрівшись ненароком,
Видихнув в обличча перегаром
І прикрив підбите ліве око.

Диссонанс душі і обладунків:
Шкірянка на висвячених ризах,
Набряків опуклі візерунки,
А під оком синьо-чорна „віза”.

Де колишня батьківська надія?
Чий він син, любовію зігрітий?
- Що з тобою сталось, Олексію?
- Та нічого, треба менше пити.

Листопад. Жебраючий сновида
Руку тягне до людей безмовно.
Хто б подумав, що ось цьому діду
Тридцять п’ять за паспортом неповних.

І мені на це дивитись гірко
З відчуттям неясної провини.
...
Як печально скочується зірка
Молодої сильної людини.

27.12.10

А я медитую сОбі,
В далекій пустелі Гобі,
Учитель мій - Махаріші
(Навчав колись групу „Бітлз”).
Мене оточили гієни,
Шакали і страуси ему
(І я їм читаю вірші) -
А, знаєш, буває і гірше...
Коли, наприклад, верблюди
(Вони, всім відомо, не люди)
Візьмуть і всього заплюють.
Я вилізу на Джомолунгму,
Піду у далекі джунглі,
Чи в урвище упаду -
Та десь читачів та й знайду.
Читатиму вірші горилам,
Читатиму гамадрилам,
Аж поки в нірвану ввійду.

А той, хто про все це не в темі,
Хай знайде служанку Емі
(Скорочено – Емануель) -
Одразу його у курс діла
Вона уведе – зверху, зліва -
І питиме потім ель...


27.12.2010

Якщо уже останній день,
Якщо вже сонце не зійде,
Якщо назавжди світ стемнів,
Якщо не буде більше днів?

Чи був би вибір твій таким,
Чи зміг би ти змиритись з ним,
Якби спинився часу біг,
Чи вибір ти б змінити міг?

Якби не день, хоча би два,
Якби несказані слова
Промовити таки вдалось?
Якби не ти, а інший хтось?

2010-12-27

Ці дні найважчі від усіх припущень…

Віталій Ткачук "Романсове"

Ці дні… (пародія)

Ці дні найважчі від усіх… Проблеми…
До тебе прилипають звідусіль.
Все заважає, все дратує, бісить…
Розбив тарілку. В каву всипав сіль…

Ці дні найважчі від усіх… Здається
Що всі на тебе дивляться – дивак!
Чомусь і серце неритмічно б’ється,
Здається, щось із одягом не так.

Ці дні бувають… Що робити? Боже!
Така вже доля. Фатум. Чорний рок.
Ну а раніше я, нещасний, думав:
Ці дні бувають тільки у жінок…


2010

I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Світ чудовий який

Бачу зелень дерев і троянди в огні.
Бачу – квіти цвітуть і тобі, і мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Бачу неба я синь і хмарин білизну,
День яскравий такий, і ніч темну святу.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Веселки палітру – небесну красу -
Закоханих очі як відблиск несуть.
Потиск дружній руки мовить ніби: Привіт!
Я кохаю тебе – каже ж він на весь світ.

Чую плач діточок, бачу я ріст синів.
Їм пізнати дано,
значно більш ніж мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.
Так ось мислю собі - світ чудовий який.
О так!

26.12.2010

Це ім’я напишу на снігу,
Мов чаклунка – своє заклинання.
І зітхне скрушно ніч, і востаннє
Збаламутить шалену югу,

І пострушує зорі у темінь -
Хай осядуть на віях моїх
Сіллю… Бо замовляння - даремні.
Запізнились вони. Сипле сніг…

Очі вбирають барви світанку.
Ніздрі лоскоче сніжна імла.
Наскільки людина здоровша зранку!
Якщо вона з вечора не пила...

Читати верблюдам вірші
Мабуть не є найгірше.
Казав мені мудрий ріші:
Їх безсловесність прийми!
Медитувати б тОбі
В далекій пустелі Гобі
Де годі волати пробі -
Верблюди такі ж, як ми.

Люблять горбаті мовчати,
Не відвідують чати,
Комент не шлють на сайти,
Безмовна, уперта суть!
Наче із Дону додому
Йдуть крізь піски в невідоме,
Та якщо вірш невдалий,
Візьмуть і заплюють.

Зебри і страуси ему
Люблять слухать поеми,
Та якщо ти "не в темі",
В R2 не потрапиш стан.
Гамадрили три ночі не спали,
Читав я їм мадригали,
Панегірики і хорали,
А отримав "банан"!

Ми з тобою, ласкавко, багаті
Не на статки великі - о, ні! -
А на це приоскільне багаття,
На розмову при мудрім вогні.

Хмиз стрілятиме іскрами вгору,
Коли раптом з сердець і небес
Ніжно-ніжно обійме, огорне
Щось незнане із сонму чудес.

Стане гарно тоді, як ніколи,
В цьому дійстві під кумкання жаб.
І пливтиме поважно Осколом
Вже не місяць - чудний дирижабль.

А приручені зорі до рання
Будуть грітись у теплій золі
Й нишком заздрити диву кохання -
Головному багатству Землі.

2009

Відвоювали. Без боїв і куль.
Ми вбиті ще до власного зачаття.
Помножені прапрадідом на нуль
не від страху – у сподіванні щастя.
Ми кроєні такими сотні літ
із власного та із чужого сім’я.
Поляк, єврей, татарин власний слід
лишали в нас відтоді і донині.
Триматися научені за шмат,
мовчати й називатися хохлами.
Нам байдуже, де мова, а де мат,
кого ми називаємо братами.
Нам байдуже усе, окрім добра*
і ситості, і золотого краму.
Для нас життя, достоту, тільки гра.
Що програна вона – збагнути мало...
Відвоювали. Без боїв. На біс
чекають феєрверків на майдані...
... А ще чекає на козацтво ліс
і степ, і січ... Чи, може, досі рано?

Не зупиниш бажання. Від весен – принадне гілля…
Проростає крізь ніч, інфікуючи щастям зіниці…
Ритмізовані рухи - брутальність освятить земля…
Дуже важко лишитись і важко за крок зупиниться…

Вже нічого немає. Лиш сходи скриплять від жаги…
Ніжна м’якість секунд переділена єдністю тиші…
Ми давно вже не друзі. І вперше вже не вороги…
Ми такі, як усі, тільки губи у нас холодніші…

Над палкими зітханнями – небо вершить зорепад…
Задля кого мовчиш, прикриваючи очі зорею?
Я в долонях холодних ховаю обличчя… від зрад…
Щоб не стримати ніч, що не може лишитись моєю…
2010 рік

Найдорожче в людини – це час.
Не купити його,
не продати.
Ти не спиниш його,
не збереш про запас
І у спадок не зможеш віддати.


Та все ж час увесь наш.
І в руках він у нас.
Як долаєм його ми пороги,
Так і пройде життя,
Бо життя - це той час,
Що одміряний кожному Богом.

2009

Wenn alle Brünnlein fließen

Wenn alle Brünnlein fließen,
So muss man trinken.
Wenn ich meinen Schatz nicht rufen darf,
Tu ich ihm winken.

Ja winken mit den Äugelein
Und treten auf den Fuß.
‘s ist eine in der Stube drin
Die meine werden muss.

Warum soll sie ‘s nicht werden,
ich hab sie ja so gern.
Sie hat zwei blaue Äugelein
Die leuchten wie zwei Stern’.

Sie hat zwei rote Wängelein
Sind röter als der Wein.
Ein solches Madel findste nicht
Wohl unterm Sonnenschein.


Як плине із джерел вода

Як плине із джерел вода,
нап’юся досхочу.
Не можу милої гукнуть,
то я їй підморгну.

Так, підморгну я віченьком,
На ніжку наступлю,
Бо є в кімнаті цій одна,
Моєю мусить буть.

Чому б моєю їй не стать,
Кохаю я її.
У неї очі голубі
Горять, як дві зорі

А щічки в неї рум’яні,
Червоні, як вино.
У цілім світі дівчину
Таку шукав давно.

За сталевим парканом*

За сталевим парканом –
Майдан Незалежності,
і пильнують сталеві менти.
Вже каркасом стоїть
та ялинка сталевої важності,
і ялинки живі –
до сталевих обрубків хвости.

Веселіться, брати!
Веселіться із владною владою.
Дуже жвавий тепер
президент-поліцай:
в келих поту наллє,
розіп’є того поту із бандою,
що збігає солоний
з народу лиця.

Хай же луплять народ
ті бандити о камені мордою –
щоб із кров’ю той піт –
поки без голови.
Вже будує Йому
за лихою московською згодою
промосковську тюрму
президент –
будівник головний.

У тій спільній тюрмі –
у країні з залізними ґратами
вже чекає із катом
душі аудит:
ті, що злодієм були
не доокрадені,
аудитор докраде –
московський бандит…

Українці, брати!
Україну готують Московії,
вже кати бальзамують «хохландії» розтин душі.
Об’єднайтесь, брати,
не працюйте на банду розколами,
діставайте із піхов своїх палаші.

Сивий Кентавр

* 5-16 грудня 2010 р. Після розгону Майдану
протестуючих проти «Податкового кодексу»

Що там - за вічною межею,
Де час рікою не тече,
Де кров запечена іржею
Й незнане другове плече?

Що там - де вже немає болю,
Бо прогоріло все до тла,
І за собою, і з собою
Ані словечка, ні тепла?

Чи там, де незворушний спокій
Бездумно душу колиса,
Пощезнуть помисли високі
І цим вдоволиться душа?

Бездушне вічне панування
Чи почуттів гарячих мить?
...Зоря зарожевіє рання,
Веселий дощик зашумить.

І ти мені всміхнешся рідно,
Назустріч вибіжить онук...
Не зникне й там усе безслідно,
Як пам'ять житиме побідно
І у живому слові - звук...

Злиденність, мор,
Застілля деградації.
Запрошені: підлість і хула.
Душа кричить знедоленої нації:
"Гостріть ножі, братове, до пуття !"
Здійнявся стяг.
Смертельний танець.Грація
В звитяжність гір, степів перероста.
Незрячим - день, оплески, овації...
Гостріть ножі, братове, ніч - німа !
Вир пустоти: обкрадені, скалічені
Над прірвою самозабуття;
Без дна і краю, вічне самозречення.
Брати ! "Відплати !"- молиться земля.

сніг завис у повітрі, а ми летимо в оману
вище й вище, вростає у всесвіт біляста куля.
сніговик ще шукає в дитинстві незграбний тулуб,
поки заєць морквину насущну гризе захланно.

білу кулю по черзі жбурляють веселі діти,
і на ній поступово між ліній життя та смерті
проступають по жилці любові дороги стерті,
щоби двері до серця сумної зими відкрити.

чути скрип і зітхання, і плаче залізний холод,
заєць злякано втік, залишивши морквяний відчай.
вперта куля – все далі, та це ні про що не свідчить...
все, як слід – ми зависли, а сніг опадає долі.

написати б тобі панегірик ,
почуття, законсервоване холодом.
ти мав необережність - повірити,
що я лишилась комусь заборгована.

коли твої очі витечуть - разом із
снігом, який тане по горизонталі,
тоді моє ім’я таки витчуть ,
вперше не помилившись. а далі

буде у нас любов. знову. почекай,
як мине «тепер», зоглядаючи на погоду.
і тільки не торкайся моїх плечей,
бо знаєш, що матимеш таку нагоду.


пост
якщо дістати твоє серце, і перекидати
його з руки в руку, а потім мати таку
необережність впустити й наступити,
то лишиться тільки червона рідина,
яка навіть чимось нагадає кров.


зима 2010

Слова то обгортка думок,
Неправильна форма чуттів,
Все те що сказав це пролог
Того що сказати хотів.
Слова не живуть в словниках
Для мови словник то цвинтар
Пройдешся по ньому – пройме справжній жах
Скільки слів загубили свій жар.
Проте слово є справжній скарб,
Жива в нім ще сила століть.
Поет, як художник із фарб,
Із слів може диво створить.
Слова в спілкуванні живі,
В глибинах розумних розмов
Вживай їх як слід і віддячать тобі
Із щедрістю вивчених мов.


2007 р.

Нині всю ніч танго шпарке
З вітром вела завірюха.
Зранку я встав, - що це таке? -
Снігу - практично по вуха.

Добре , що я заздалегідь
В кутик поставив лопату:
- Сили небес, допоможіть
Гульбище порозгрібати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

Стежечку б’ю аж до воріт,
Може хтось прийде у гості,
Раптом дивлюсь: хуга стоїть
Повна веселої злості.

Знов у танок з вітром пішла,
А я швиденько до хати,
Сніг обтрусив і до стола
Танго мотив записати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

очі на обличчі –
волошки у житі:

із неба черпає
усмішки, і сяє:

зустріч, бодай погляд,
оберне весною:

і святкує настрій
те, що є з собою:

а тягне сміятись
– ніяка причина:

соняшником стрічним,
незнана людина.

2003

І – брат – за брата.
І – на брата – брат…
І – син – за батьком,
Й перед ним – туди все…
За маскарадом – знову – маскарад.
І знай: чи виродився,
Чи таким вродився…

Стіна – стіною.
Глухо, й не волай.
Тобі цю товщу не перекричати.
Вона ще довго буде, як була
Й опісля тебе лишиться стояти.

Бо перший камінь –
У глибинах душ,
Бо перший мур –
Між тими, хто найближчі…
Стіна стоїть так довго, що як зрушить –
За нею може бути кладовище.

Стоїть й між нами мур нерозумінь.
Невже не одного з тобою Слова?
Поглянь, так близько розлилося синім
Високе небо тихо і святково.

І вже давно забулось: хто кого.
Праві обоє. І - обоє винні.
Крізь товщу стін не викричиш любов.
Та й не кричать: ні Богу, ні людині.

Когось до подиву здригне
мотив "піти у розвідку",
а дехто слушно зазирне
в мою медичну довідку.
Комусь захочеться спитать,
чи хліб я де не їв глевкий?
Тому насмілюсь розхитать
табу своєї витівки.

Легка відлига. Вечір. Ніч.
Уже про все домовився.
Ключі - у мене. Інша річ,
що сторож щось тривожився.
Від друзів - геть! Із дому - геть!
Схотілось незвичайного.
Освіти нашої мечеть
додасть ... чогось сакрального.
Навчали ж нас, що другий дім -
це школа! От і звикли ми.
А що як Новий рік у нім
зустріти... Хата з вікнами...
Не так, як вдома, - з холодцем,
але ж не в їжі істина.
Закуска є, та ще й з винцем!
Навіщо зайва лисина?
У препараторській, яка -
до кабінету фізики,
накрив я столик з часника
і кулінарних ризиків.
В якусь пробірочку налив
того, що п'ють не гублячи:
- Ну, будь же дивом з-поміж див,
меню такої зустрічі!
Вмикаю згодом "реквізит"
(хай сам, та не на цвинтарі ж)
й пісенний слухаю транзит
"народних", що на Інтері...
Аж раптом чую, наче ось
чиясь хода підлогою...
Нікого поруч, але хтось
застиг з пересторогою.
Оце так вчулося! Аж зле!
Недовго й налякатися.
На слух не скаржусь я, але
хотілось сумніватися.
Та що це коїться?! Тепер
зітхає хтось за партою...
Нема ж нікого - очі стер,
але - немов під вартою.
Спокійно, друже, витри піт.
Ти сам в порожнім закладі.
Директором тут Іполит,
а він тепер - на Заході.
Щоправда, вчителька одна -
ще незаміжня дамочка -
заходить іноді нудна
якусь поправить рамочку.
Але ж її тепер нема?
Чого ж його боятися?
Ну шурхотить якась пітьма -
неначе хоче гратися.
Наллю в пробірочку я ще...
Чого не забажається,
з пробіркою в руці те все
на Новий рік збувається...
А що це грюкнуло? Внизу?
Підборів відзвук чується...
Я так закуску розтрясу,
живіт потому здується.
Ось клацнув впевнено замок,
виразно двері скрипнули...
Уже не сам... У той куток
припхався хтось в канікули.
Вина не дам. Хіба це ніч?
Об'єкт під охороною.
Гаразд, я вийду віч-на-віч,
мовляв, свій труд виконую.
- А хто там вдерся на об'єкт?
Аж тут - та сама вчителька...
В очах - потужний інтелект,
стоїть - як повелителька...
Брандспойт направила в мене
(чи не з якогось транспорта?).
Отямивсь - сам уже, але
дивлюсь - немає паспорта...

26.12.2010 "Сльзогінний сік березових віників"

І що ж робити серед ночі?
У голову ідуть слова.
Вони - немов, птахи співочі,
Так прагнуть волі. Чудеса!

Вони, немов всі мови світу
Гелгочуть щось у голові.
Важливо вчасно зрозуміти
Слова призначені тобі.

Це може бути запах квітів,
Красу яких не передаш;
А може тихі скрипи снігу,
Що раптом вводять у мандраж

Та найчастіше, це лиш спогад,
захований десь у душі.
Там, де немає місця поряд
Нічому. Навіть самоті.

Той спогад може бути поряд.
Він добрий, ніжний чи сумний...
Але не знаю я ніколи,
Що виллється в останню мить.

То що ж робити серед ночі?
Хтось скаже може? Може й ні...
Та я лиш спробую закрити очі,
А раптом, щось згадаю уві сні..?

26/12/2010 ніч...

Heinrich Heine
LORELEY

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
Die Luft ist kühl und es dunkelt,
Und ruhig fließt der Rhein;
Der Gipfel des Berges funkelt
Im Abendsonnenschein.
Die schönste Jungfrau sitzet
Dort oben wunderbar,
Ihr goldnes Geschmeide blitzet,
Sie kämmt ihr goldenes Haar.
Sie kämmt es mit goldenem Kamme
Und singt ein Lied dabei;
Das hat eine wundersame,
Gewaltige Melodei.
Den Schiffer im kleinen Schiffe
Ergreift es mit wildem Weh;
Er schaut nicht die Felsenriffe,
Er schaut nur hinauf, in die Höh.
Ich glaube, die Wellen verschlingen
Am Ende Schiffer und Kahn;
Und das hat mit ihrem Singen
Die Loreley getan.

Генріх Гейне
ЛОРЕЛЕЯ

Не знаю, що ж сталося знову,
Чому все так сумно мені,
Чом казка прадавня, чудова
Приходить до мене і в сні.

Вже холодом вечір повіяв,
Тихесенько Рейн біжить;
Вершина гори пломеніє
В вечірнього сонця мить.

Сидить молода, прекрасна
Дівчина на тій горі.
Блищать золоті прикраси
Волосся злотом горить.

Своїм золотим гребінцем
Розчісує косу вона
І пісню при цьому співає -
Предивна вона і гучна.

На човнику серце юначе
Пронизує болем страшним;
Порогів вже очі не бачать,
Вершина лиш в погляді тім.

Напевно поглинуть їх хвилі -
і човен, і юнака.
Усе Лорелея вчинила,
бо сила у пісні така.

-Де ти зараз, моя невірна?
Ходять потяги в край забутий.
Горда совість лежить на спині.
Догорає свіча бажань.

Біля прірви життя – покірно,
Посивіло зітхає грудень.
Де ти зараз, моя єдина?
Як живеш в суєті блукань?

-Наші долі занадто поряд.
Два будинки стоять напроти.
За дверима тремтять сніжинки.
То зникають, то липнуть знов.

Біля прірви життя – твій погляд.
Твій далекий, як спогад, дотик.
Я твоя непокірна жінка.
Я остання твоя любов.
25.12.2010

Новий рік уже на носі,
А неначе й не зима:
Лиш тумани ходять босі,
Грип та грипова кума.

Снігу білого не видко,
Мжичка сіється з-під хмар,
Розкошують маргаритки,
Як під вибори піар.

Що це свято вийде боком –
Думка в’язне поміж вух.
Все одно всіх З НОВИМ РОКОМ
Й геть збіговисько непрух!

Іде життя, сигналить у тридцятку.
І сниться вкотре вже дитячий сміх...
Шепочеш ти: "У мене все в порядку..."
А за вікном іде пухнатий сніг.

Іде життя. Різдво двадцять дев"яте
Та Новий рік щороку в самоті...
Ялинку знов для себе прикрашати,
Самій бажати щастя у житті...

Життя іде. І сніг іде на дворі.
І Доля йде до тебе на поріг.
Ти навари борщу і ще чогось для Долі,
Бо шлях до серця.... А на дворі - сніг.
17.12.10р.

Прокинулась сьогодні дуже рано,
Дістати щоб хмарки пухкі із неба -
Так хочется легкого на сніданок,
Бо день сьогодні розпочався з тебе.

Умитая холодною росою
Моя душа вдягла прозорі крила
І хоче світ заповнити собою,
Бо день почався дотиком звабливим.

Прокинулась із посмішкою щастя,
Її піднесло сонце в подарунок,
Тобі ж, коханий, подарую ласку,
Бо розпочав цей день твій поцілунок.
30.10.10р.

В очах бурлак звучить безсило:
„Нема того, за чим тужили”.
А інших вдома дивувало,
що все солодке десь пропало.

Все любе в пам’яті на денці,
куди лиш спогадам дібратись,
подалі від черви в мистецтві
і пальців надто панібратських.

Пливу в зеленому полоні
через моря, ропа солона
збагатить кожну жилку.

Також настати може днина,
коли до інших губ приплину
- і там знайду домівку.

Це - райський сад.
І ми удвох лише
Та музика від флейти особлива.
Світанок у рожевім негліже
Вдихає пахіт білого наливу.

У нас все є. Ти гарна й молода.
Ні клопотів, ні ревнощів, ні болю.
І цвіт п'янить. І золотить вода.
І невідступно я завжди з тобою.

Це - райський сад.
І все ж чогось нема,
Щоб серце билось гулко, нетерпляче...
У вічнім літі мариться зима
Й маля незнане, що за нами плаче.

2010

Аґукає дитятко в сповиточку -
Гукає долю, ніжками пряде.
А біль вже причаївся у куточку,
І Час із далини уже гряде.

І снить Вкраїна під покровом січня
Про те, що буде, й те, що вже було.
Чия ти, доле: і трудна, й трагічна?
Кому пораниш тернами чоло?

Кому готуєш місію месії?
В чию колиску свій направиш перст?
На волі - "Дух одвічної стихії"*,
А до свободи - ще багато верст.

Минатимуть віки, епохи й ери.
І збудеться усе, що не збулось.
...Такий малий - а вже Степан Бандера.
...Дитя ж іще - а вже Ісус Христос.

2009

Патара Бачія
поезія “Скромниця...”

Вдягнувши пояс вірності на очі,
На праведницю ти була так схожа…
Та там, де йому місце, всі охочі
Упевнились, як міцно спить сторОжа...




пародія

Що залишається робити?
Писати вíрші, пити сік…
А як йогό би так закрити
Й давати ключик… раз на рік?

Бунтую вся – нема закону!
(Забрав ключа – який герой!)
Домовлюсь ось по телефону –
І автогеном пояс той…

Додам у кров адреналіну,
Буденність сіру – в кольори!
От уявляю кислу “міну”…
Потішся трохи. До пори.

За тиждень-два верне до хати
(А що для мене тиждень – мить!)
Ти дуже скучив, мій… рогатий?
Тихіше будь! Сторόжа спить…

25.12.2010

...А без тебе не стало на білому світі рідні.
Безбережна печаль затопила і ночі, і дні.

Все померкло довкола, оглухло, лягла німота.
І ніщо не здавалось важливим - ні біль, ні мета.

Лиш у серці протестом щось повнилось дико, росло:
Чи образа велика, чи зчорнене наклепом зло.

Та душа безутішна затисла вогонь у губі,
І любов обгоріла все-все пробачала тобі.

...З тридесятого царства копитами сріберна креш.
Ти не кличеш мене. І ніколи, мабуть, не позвеш.

2010.

ти одягаєш колготки
так починаєтьсяч осінь
принаймі у моєму місті
бачу тебе на переході
вітаєшся піднявши руку
привіт недоумку це я
історія наших взаємин 2010 року
недбало зкомпільована із цитат
жадан андрухович боднар
мені цікавіше якби цибулько
але ти його не читала
як і кундеру зрештою

Завис на плоті місяць ясний,
Шампунь хмарини стер з чола,
О, зараз він піде у наступ
На міць просмоленого тла.

- Пусти мене, красо тяжіння,
Обтерся я об трав рушник,
Готовим бути для служіння
Запал відвічний мій не зник.

Як неохоче відпускала
Жаденна любощів земля
В оздобі росяних коралів
Свого нічного короля.

Та він зійшов міцний та гордий,
Ступив на чати її сну.
А тьма собі вчепила орден
За цю розлуку пресумну.

Коли б себе не сповідав –
надієшся на біль.
Сльоза у слові – не вода,
а за любов`ю – хміль.

В собі тебе договорив,
але не замолив.
Коли згораєш – догори
підносишся – коли...

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

Розбите небо наших мрій
на щастя, та не руш,
його сльозою відігрій –
відлигою для душ.

Хай розтечеться ранню синь
і захлеснеться ніч.
Розтане серце – віднеси
на перший стук весні.

У цьому зведенні “на ні”
тепла не розгуби.
Переклади його на дні
і знову наступи.

23 Грудня 2010

I.
Делам до шляпы дорасти бы…
Допьётся кровь, сотрутся нимбы
удачей в долг. А жизнь в отсрочке,
седым – седо, точнее – точке
начать с нуля, остановиться
и застывать в полёте птицей,
на холст заброшенной мазками,
ветрами без души. Я в камень
не превращу гнездо разлуки.
Уютно здесь любви и муке,
их детищам – стиху и выси.

II.
Шуршит перо, в бумаге – мысли
ерошатся. Они похожи
на разбежавшихся по коже
мурашек. В них себя раскрашу
в неброский цвет небесной сажи,
откроюсь вернисажем ночи,
где звёздный слепок снят со строчек
и контуры видны Вселенной.

III.
Несовершенство совершенно
во всём свершившимся доселе.
Оно темнит, когда в постели...
Прикованность к излишкам света
сильней, чем отмирание клеток,
губами связывает страсти,
где счастье переходит в кастинг,
надёжность проверяя шторой.

IV.
Сыграли в жизнь, мечту актёров.
Игра не вышла, только выдох
напоминал туше корриды –
почётный круг, разделку туши.
А вдох словами обездушен
и голос обесточен в связках,
как будто кровь тонка на вязкость.
Открытие сезона скоро!
Нужны торерос для лав-стори.

8 Декабря 2010

Я вошла в тебя, как в траву,
В яркую, сочную такую,
Что казалось – не наяву.
Каждый стебель пел поцелуем
И тянулся, раскрывшись в ветвь,
Когда мимо я проходила,
Его робко запечатлеть
Хоть на краешке платья милом.
Я дышала в полную грудь,
Звенел воздух, росой насыщен…
Я надеюсь, когда-нибудь
Кто-то эту траву отыщет,
Кто-то так же, как я, войдет
В ее зелень, как в сон чудесный,
И в душе, что она так ждет,
Зазвучит поцелуя песня

* * *
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.

Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?

2010

Они прошли, как между двух страниц -
Когда одна, оконченная, вниз
Смотря звездою, ищет продолженья,
Пока другая, в снег облачена,
Глядится в ту, которая черна, -
И встали посредине предложенья -

Мария и Иосиф. Просто две
Поспешных точки, будучи в родстве
С пустыней, окружавшей их, и горней,
Они пришли в пустыню на постой.
Но жизнь и свет порой упрямы столь,
Что и в сырой пещере пустят корни.

И ночь стояла, как оглушена.
Была такою ветхой тишина,
Что звук один, касанье, крик младенца -
Лишь выдох - и уже не съединить
Внезапно разорвавшуюся нить.
...И некуда от звука было деться.

Так, заставляя позабыть вчера
И "ч" в нём убелив, острей пера,
Луч звёздный зачеркнул в строке о Сыне,
Что Он убог, и там же - ноту "до"
В их горькой доле - буквы после чтоб
Сложили чудо посреди пустыни.

И, верно, зная, что не нужен ключ,
Порог пересекая, падал луч,
Дабы звезда увидела воочью,
Как точки две, скрепив руками связь,
Над светлым этим пятнышком склонясь,
Пришли к надежде, то есть - к многоточью.

И, как благая весть, валился снег
На головы домов, на их ночлег.
Все засыпали. Пламя меркло, меркло...
Лишь над младенцем, схоже с запятой,
Вился дымок - как будто Дух Святой
Снимал для золотого нимба мерку.

Невже і ми приречені на гріх
В полоні відчайдушної погуби?
...На тілі п'янко розкошують губи,
І час принишк, немов капіж із стріх,
І задрімав із нами біля груби.

Ах, як нам, безсоромним, гарно вдвох
І затишно,що й слів чужих не треба.
Хтось буде плескать: дурник і дурепа
Полюють щастя, як мисливець дрохв...
А нам таки щось прошептало небо.

Злітають рвійно душі до зірок,
Возз'єднані, в одне-єдине злиті,
Зворушені до сліз в ясі-молитві.
А час проснувсь і вже спустив курок -
І до розлуки залишились миті...

Утекла поезія від мене,
Я упав, немов підбитий птах,
І важкі пегасові стремена
Вдарили щосили по зубах.

Насміхався лунко-шпарко вітер,
Піднімав на глузи і на свист,
Ніби дулю виписав із літер
Мій двійник безжальний – пародист.

Мов отруту випив я медузи,
І заїв зненацька їжаком.
Так буває, як образиш музу…
І життя по крижах б»є кийком.

19.12.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Неначе спогади яскраві,

Злітає листя із верби.

Якби любов була ласкава

І гордим я не був якби…

Покриті шаром падолисту

Сліди недавньої гульби.

Якби не наше товариство,

А ми удвох були якби…

Іскряться приморозки сині

На листі зрання щодоби.

Якби не мав уже дружину

І чоловіка ти якби…

"Курли” останнє журавлине,

Мов пісня сповнена журби.

Якби у серці біль загинув

І більше радості якби!..

У храмі Юля з Віктором стоять,
В серцях злоба - довкола благодать,
Священик хрест до їхніх уст підносить,
А демон - братовбивчу рукоять.