Галина Фітель
поезія “Наука і практика”


Навчала доню мудра мама:
жінки – розплідник всіх утіх,
ще Єва яблуком Адама
підбила на найперший гріх.

І з того часу всі ми грішні –
диявол Єву спокусив,
і райські яблука розкішні
для жінки – найцінніші з див.

А час іде, і бачить доня:
веде наука навмання,
щось не така солодка доля,
хоч яблука гризи щодня.

Нова в житті і вірі справа
у наш буремний дивний вік:
диявол спокусив Адама –
не бачить жінки чоловік.




пародія

Життя складне – одні науки
(от будь мудріший від сови!)
Не брати щоб тяжкого в руки
І грішного до голови.

І практика – ось в чому сила!
Інакше як – подумай сам:
Хоч Єва, звісно, спокусила…
Ні, змій не винен… А Адам.

Бо жінка – найцінніше диво
(Коли він був – той перший гріх?)
В раю би жив собі щасливо,
Хоча… Без Єви би не зміг…

Хто пристрасно шепне спросоння,
Надкусить яблуко… чомусь…
Розумна жінка – Єви доня,
А доні схожі до матусь.

Буремний вік… А стреси, справи?
Встигать – задача не проста.
Кусає яблуко… лукаве…
Але про Єву… пам’ята…

10.11.2010

Нам руки всовують до пут,
А кляп –
До рота.
Сміється в очі влада–Брут:
„Щось маєш
Проти?!”
Їх козир – сила, бо вони
Так звикли:
БРАТИ.
Не обійтись нам без війни –
Готуйся,
Брате!

Бувало й гірше – не здались
Герої-Стуси,
То ж нині знову, як колись:
Боротись мусиш,
Доводить: ми – не барани –
Другого роду.
Ходімо разом боронить
Свою свободу!
9.11.10р.

Як лунко гупають у тиші
Осінній яблука в саду!
Той звук поети не опишуть,
Бо слів потрібних не знайдуть.
Плоди не падають, як цегла,
Бува, з старої каланчі, -
В траві зволоженій, полеглій
Кричать удари уночі.
Ті крики з мороку нічного
Із часом ближчають на крок
І додають душі тривоги,
А голові страшних думок.
У світі, повному напасті,
Крихке, мов скло, людське буття, -
Як легко яблуком упасти
Людині з дерева життя!..
Вже сон мене не заколише,
І спокій серцю не знайду
Допоки гупають у тиші
Осінній яблука в саду!

Навчала доню мудра мама:
жінки – розплідник всіх утіх,
ще Єва яблуком Адама
підбила на найперший гріх.

І з того часу всі ми грішні –
диявол Єву спокусив,
і райські яблука розкішні
для жінки – найцінніші з див.

А час іде, і бачить доня:
веде наука навмання,
щось не така солодка доля,
хоч яблука гризи щодня.

Нова в житті і вірі справа
у наш буремний дивний вік:
диявол спокусив Адама –
не бачить жінки чоловік.

10/11/2010

Життя, життя, як мало серцю треба,
Як небагато хочеться йому.
Аби колись у вічний безмір неба
Полинути, покинувши тюрму
Земних суєт... У сяючі роздолля
Здійнятися на клекіт висоти
Усім єством, туди, де справжня Воля,
Яку душі без Віри не знайти.

Літа, літа, прислужники надії,
Посвідники усіх на світі драм,
Через мирські негоди та борвії,
Чи вам зійти у сонцебризний Храм ?
Чи вам цвісти від віку і до віку
Серед сяйних, сповитих Суттю строф ?
Господь... Лиш Він об’явить чоловіку
Свій присуд вічний. Тільки Саваоф !

Моя душа стояла під вікном
І обережно стукалася в шибку...
Її не чули... Тільки листя з крон
Щось шепотіло, падаючи стрімко...

Моя душа стояла під дощем,
Що змінювався снігом, вітром, градом...
І стукала, і стукатиме ще...
А може, впустять? Може, будуть раді?

А може, через сотні довгих днів,
Уранці збуджені невтомними шпаками,
Зупинять якось погляд на вікні,
А там - душа, обернена у камінь...

9-10.11.2010

ти молоком запеклася мені із кров’ю.
серед вини, де сліпа моя сіль розпуки.
Київ крокує , несуть аж до Лаври корогви.
в пластику чай, що межує із терням трунку.

біла печаль із розтятих грудей провінції,
щось назразок перетертої з перцем аджики…
я не зуміла по-іншому , мама садила дзвіницю -
красний росточок мови у серце дике.

врешті стає до незмоги млосно і ноги ватні.
латане наше свято у сім погибель.
поряд стояла повія ході летаргічній рада,
зморені циганчата благали окрайчик хліба.

жар смолоскипів затято блукав юрбою:
юшиться Русь горіла гороб'яча зрада.
що я ще можу? Вести кораблі за собою,
ті , що ще скажуть: матусю, і віруй, тату!

що я ще можу, і що іще , Господи, вмію?
випити аж до стогону сотні мінорних терцій?
та чи прийметься довіра моя на постійно?
та чи вітчизна на мотузки не порветься?

Ейфорія присмерків тинялася без діла,
Розпластала потяги залізничних ліній,
Стурбувала пензлями ті людські чесноти,
Що на варті трепету, ніжності й скорботи.

Інієм розгладжена вся міська долина,
Пошепки розсварена з вічністю година,
І бариться холодом. Варто поспішати,
Щоб з сумлінням зверхнього жити й не страждати.

finita la commedia

На розхрещенні доль, у світах самоти
Не зуміла повз тебе так легко пройти!
Роздоріжжя шляхів, переплетення мрій,
Я - довіку твоя, тільки ти ще не мій...

Я гадала - вогонь, що іскрився у душах,
На життєвих дорогах горітиме дужче,
Ми здолаєм обставини, відстані, терня,
Ти до мене із далей далеких повернеш -

Аби разом в любові, яка дає крила,
Йти у вічність зі мною, немов одне ціле,
Не боятись вітрів, які дмуть безупинно,
Віднайти одне в Однім свою половину!

Та, на жаль, ми згубилися десь між світами,
Розлилася розлуки ріка поміж нами,
Наших мрій візерункам ніяк не співпасти -
Навмання знов блукаєм у пошуках щастя...
9.11.2010р.

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Сьогодні день напоєний грозою,
шовкові коси скупані дощем.
А вітер косить вогкою косою,
і капотить зелене листя ще.

Пахучо розпустились матіоли –
куди отим парфумам дорогим...
Аж ніде стати босою ногою –
так горнуться ті трунки до ноги.

Цвіркун малий сюркоче з-під билинки -
звучанням чистим струшує росу.
Буркун до неба спинку випнув гінко,
погойдується вусами вівсюг.

Кульбабки золотаві невеличкі
сховались в зелененькі черешки.
Цілує мак волошку ніжно в щічку...

Бреду крізь їхнє царство навпрошки.

Виблискують калюжі на дорозі –
мені туди, куди вона веде.
Чабрець-трава лоскоче ноги босі,
вмиває ружа личенько бліде.

Петрів батіг, знай, хмари розганяє –
пора за працю братися бджолі.
Бо сірий день, що ген до небокраю,
захає геть обов’язки малій.

Любистку що – розкинувся крилато,
півонію в обійми спокуша.
А що лишається розпусниці кудлатій? –
в ній променисто світиться душа.

Траві під нею червоно і біло –
пелюстки щойно квітами були.
Неначе від грози сховатись бігли,
та грім їх кучері зненацька обпалив.

Дощем зволожені, голублять голі литки,
і майорить засвічена земля.
По цій землі, промочені до нитки,
йдемо, як друзі – літо, дощ і я.
2009

Время летит, в спять,
День встречи опять,
Солнце, лес, окно,
Мы виделись давно.
Холод, дождь, начало лета,
Песнь соловья, давно пропета.
Сердце в груди шевельнулось,
Встретились, Солнце улыбнулось.
Опять веселье, смех,
Быть самим собою, успех.
Маски сняты, стыд пропал,
Загорелся юности запал,
Все нам, не по чем,
Прошлое отрезано мечем.
Смех, улыбку ты не прячь,
Веселись, мозги свободою дурачь.
Опять детство к нам вернулось,
На денек, а потом взгрустнулось.
Эти встречи вошли в привычку,
Не задавай вопросов, закрой кавычку.
Лето 2000г

Небо сіре опустилось
З першим снігом до землі,
Білим пухом притрусилось
На безлистому гіллі.

А бешкетник-вітер сильний
Вже останній лист зірве,
І як пароплав осінній,
Той по річці попливе.

А морозець-лобуряка
Зачарує ясний день:
Замість сонця – сіра мряка:
День – не ніч і день - не день.

Скоро грудень сніговитий
Подарує дивні сни
Всій землі в снігах сповитій
Аж до самої весни.

Я – українка. Соромно зізнатись,
Та думаю на суржику почасти,
Іще живе в мені той спадок часу,
Що намагався голос наш украсти.

Окраєна, немов скоринка хліба,
Імперського зчерствілого бухана,
Ти, топтана, знівечена, полинна
Не раз реклася на поталу пану.

Окраїнна, холопська, малороса,
Розкраєна на шмаття та онучі,
Літописами віку сивокоса,
Без міри нищена, та все ж така живуча!

Кріпачена ти зайдами чужими,
Облудами пронизана достатньо,
Ордою мічена, і шляхтою гонима,
Захрещена інтернаціонально,

І на хоругві язиків розп′ята,
Розіпнута політиками знову,
Так доколИ тобою ще дибАти
Тим гендлярам, моя терпляча мово?

Чи ж бачено таке, щоб на батьківській
Землі була, немов в Червоній Книзі?
І книгодрук – об′ємами так низько
Та й дорого – либонь уже в акцизі…

Сумна статистика примушує засвідчить –
В неволі й відчаї тримала оборону,
А в час примар свободи ″бєзразлічій″,
Вона так потребує охорони.

   P. S. Читаю с удовольствием на русском,
      Пишу немного, преклоняюсь страстно
       Талантливым хранителям искусства…
       И так порой мне безысходно ясно,

      Что лингвофобные питает чувства
       Не та надуманная наша ″разность″,
       А старое лежалище Прокруста –
       Ущербность, лень, высокомерие и праздность…

9.11.2010р.

Зорі –
        перлини моїх доріг,
Море –
        то сльози моїх утрат,
Блисне
        розрадою зримих зрад
Прісно –
        узбіччям нещедрий сніг.

Дощ
        дошкуляє на свій манір
Вдовж
       із вітрами – в них свій жаргон.
Вщент
        розкиса сприйняття капрон,
Вщерть
        повний думами ваг і мір.

Бризки –
        лякливі миші боліт.
Слизько,
        застуджена геть сльота.
Підло –
        під ноги панцирний лід…
Гідно
        піднятись – одна мета.

Жрець-
        листопад викликає на
Герць
        літній люд і вкрай молодих.
Бач,
        форма битви усталена –
Матч
        не на користь, а супротИ.

Бруду
        обридло-мерзлий куліш
Грудень
        згорне у чистий листок,
Мітли
        хранителів всіх дворищ
ПрИтьмом
        краснописом спишуть пісок…

2010р.

Полетіли гуси у вирій...
Не один з нас дім свій покинув.
Полетіли гуси
у сиву далечінь,
тільки ти матусю не покинь.

Зацвітає квітка улітку.
Не зривай, плекай тую квітку.
Виростила сина
за рОки - за рокИ
чом не подасиш йому руки?

Як не будем вміти любити,
як не будем вміти прощати,
то загине рід наш,
увесь наш славний рід, -
як зникає з вишні білий цвіт.

В душе такая горечь, как во рту
Бывает после запаха духов.
Я лёгкое безумье доведу
До самых сумашествия верхов.

Я разорву прогорклость, что внутри
Всё разрасталась плесенью доселе.
Я разожгу огонь – гори! гори! –
Ты видишь, как он бьётся в моём теле?


Ты видел лаву, что сжигала мою кровь?
Ты видел, как обугливались кости?
Виною – сумашествие, любовь,
И много ревности, депрессии и злости.


2007

Нет, не тревожилась, вошла…
Само случилось:
Иль потерялась, иль нашла,
Или влюбилась?
Желанье неба и земли -
В бокал огнями!
Мгновенья пестрые вдали -
Как мотыльками.
И дрожь прожилок голубых,
Губами имя,
Как жизнь в нас сложиться, в двоих,
Невыносимый?
Кто знает, может чувство то
Заменит танец.
Куда Вы гоните авто,
Мой чужестранец?
За столько весен и широт
И все – напрасно?
Так приступ боли сердце жжет
По сердцу красным…
И неуклюже в кулаке
Зажал навечно…
У Вас слезинка на щеке,
Мой бессердечный.
Не окольцована венцом
Душа ни нимбом -
Цветком сирени, иль птенцом
Иль белой нимфой?
Во мне жизнь просится гореть,
И чувств не прячет,
А Вы не можете прозреть
О, мой незрячий.
Иль поиграть пришлось богам:
Первопричина?
Зачем опять сдаюсь я Вам
О, мужичина?


9 листопада 2010 р.

Заспіваю тобі колискову,
Що росла поміж пишних ланів.
Зорі бачила світанкові,
Як настав час осінніх жнивів.

В струмках скупана і у росах,
В жайворончих веселих піснях,
Заплітали їй трави у коси
У карпатських туманних горах.

Спать лягала моя колискова
Серед тиші величних озер,
Пила воду вона барвінкову
І до нас завітала тепер.

2009

Блаженство Храма моего -
Мудрость Мыслей Его.
На горизонте Эры Нового
Вижу Свет Века Хрустального.

Жизнь - Любовь, Покой, Совершенство и Гармония,
Плоти и Души в Веках.
Да будет так!
Всегда.

В Каждом из нас Христос.
Любовь- Богатство Души.
С нами Энергия Вознесених Учителей,
Для Творения Мира в Любви.

06.08.2009г.

Забери ти мене із розлуки.
Я – ріка з гіркотою настояних трав.
Будь зорею мені, в мою шибку постукай,
Будь дощем, що на березі коси колись розплітав.
Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини.
Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть.
Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім,
І народиться день. І здивуються всі – листопад повертає тепло.
І хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати,
Чи оце навпаки,на прощальний танок запросив листопад.
Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати,
Все одно я ріка, що зросила натомлений сад.
Я до серця твого, що любити не вміє,
Проростаю квітками з осінніх розпук.
Озори мою душу, надіє!
Забери ти мене із розлук!

У нестерпній душі заспокоєння.
Я дорогою йду посередині.
Між камінням й ногами гармонія.
Залишаюсь з мораллю розведена.

Я сама напишу свої принципи.
Продиктую сама собі правила .
Хто таке біля мене все витерпить?
Хто обклеїться повністю заздрістю?

Мої сторони будуть обтесувати .
Приміряти від тапка до шарфіка .
Я натомість роститиму ненависть,
Бо назавжди залишусь бунтаркою.

Не підходять мій погляд і роздуми .
Я зі списків давно вже є викреслина.
Та , можливо , поети так родяться ,
Й залишають по собі написане .

Я з розправленими іду крилами .
І зі зведеним у небо поглядом .
Може , всі так цього і хотіли би ,
Та всі скуті і зігнені соромом .

Та я знаю ,що в серці у кожного
Є бунтар і митець з новим принципом.
Та його закували свідомістю,
Що між нами загально є прийнята .

Може це у митця є покликання:
Одним бути на зведену тисячу,
Одноманітності кидати виклики ,
І піднятись на сходинку вище .

Я рівнятись не буду на тисячу.
Шліфуватиму грані нестримані .
Хай зі списків я буду вже викреслина!
Я надалі писатиму і безупинно!
Липень 2009.

Світанок . Сонце піднялося над землею .
Дорога у росі леліє учорашній слід .
Нелегкий шлях , освічений зорею ,
В кінці його у кожного свій слід .

Я руки підіймаю високо у небо .
Ловлю між пальцями ранковий аромат .
Я українка , Україно ! І без тебе
Втрачається усяка сутність у життя .

Яка для нас тепер сучасна Батьківщина ?
Це вже давним –давно не гноблений народ!
Це сильна , мудра і цілеспрямована людина ,
Що з точністю малює шлях поміж зірок .

Це автори , студенти , вундеркінди ,
Що пазлами складають наше майбуття .
Камінчиками ми крокуємо у вічність ,
Малюючи оновлений Чумацький шлях !

Як важко стало жити між людей.
Собі й малечі не закриєш вуха.
Раніше хоч соромились дітей,
Тепер: "Не хочеш слухати? Не слухай!"

Ще сам в собі не впевнений суб'єкт,
Слинявий рот скрививши нездорово,
Демонстрував "потужній" інтелект,
Відмінюючи три-чотири слова.

Чи так свободу трактував Кобзар?
Свобода є - нема куди дівати:
Свобода в око вставити "ліхтар";
Свобода гідність ближнього топтати.

"Цензура - диктатури рудимент!
Свободу спілкуватись НЕ цензурно!"...
А зміг би ти коханій комплімент
Зашифрувати в трьох словах ажурно?

Обмеженість в усьому розрослась.
Отак і Україну в світі славим.
На конкурс українка подалась:
Слова - англійські; автор - росіянин.

Хай "згинуть воріженьки як роса",*
Ми їх самі навчилися ростити.
А де самодостатність і краса
Одної з трьох найліпших мов у світі?

Чому так скрутно з совістю у нас?
Нема злодюг, а розум, наче вкрали.
Причин багато є, та основна -
Не візьмеш там того, чого не вклали.

Зважаючи на клопіт тат і мам
(а хто сьогодні зайву хвильку має?),
Дитина з телевізору сама
Зразки життя для себе здобуває.

У пошуках "видовищ і харчів",**
Притлумивши турботами сумління,
Втрачаєм не окремих "шмаркачів",
А нації безцінні покоління.

Мовчав би я, та сил нема мовчать.
Чи може прав гуляти я не маю,
Тримаючи за руку дитинча?
І щоб ніхто по мамі не облаяв.

02.06.2008

хмари - неначе вата, просочена хлороформом.
дивишся - й засинаєш...
ця гора має шанси стати твоїм Сінаєм
щойно дійсність остаточно утратить форму.

це така дивовижна сила язичницьких хороводів -
лежачи горілиць, відчувати кожним хребцем,
як в пустотах підземних печер струмують підземні ж води.
це тобі сама гора, а не Бог доводить
твою сутність, хоч ти у неї вростаєш спиною, а не лицем.

коли кров Землі стугонить синхронно із кров'ю вен,
коли вітер до тебе говорить на всі голоси -
це і буде найсолодше з усіх одкровень,
найсвітліше з-поміж осяянь -
ти "прах єси"...

осінь 2010

У душі в куточку, в серця на краєчку
Примостився спати смуток спроквола, -
Підібрався тихо, звив собі гніздечко
І не йде нікуди вражий із житла.
Обіймає серце й запевняє душу,
Що лежати буде поміж них повік, -
Що його не зможе з місця нині зрушить
Жартами і сміхом жоден чоловік.
Зміг би існувати він і без людини,
Та пізнати хоче кожного з нас суть, -
У душі байдужій – смуток відпочине,
У душі чутливій – спати не дадуть.
У душі в куточку, в серця на краєчку
На тортури вічні спокій я прирік, -
Тож покинуть мусить він своє гніздечко,
Бо жадана радість дивиться в той бік...

Калюжі розіллятого портвейну,
Волосся, вирване в істериках – клубком.
Все починалося з ілюзій і натхнення,
А обернулося – «porazka-точка-com»…


Гранчак валяється, і зілля переллято,
Лавровий лист присох до язика.
Похмілля, сум і вени перетято –
Знайти би лише сили для ривка…


Єдина пляма світла – монітор,
Як те сакраментальне «у тунелі»…
Між плитками свідомості – зазор
І я повзу до нього начебто по скелі.


Я хочу в ту шпарину зазирнуть,
Побачить, що ховають за лаштунками.
Та я з похмілля, і нелегкий путь…
І я не йду – я повзаю провулками.


Спустошеність, блюзнірство – м-м-м-мать моя!
Крізь зуби спльовуєш шматочки слимаків,
Обмацуючи пальцями края
Розкритих стулок спільності гріхів…



20.03.07

Господь, помоги докричаться
До этой упрямой души!
Сознанье его умирает
В неверья дремучей глуши.
И путь тяготеет болотный,
И нету опоры для ног,
И страх подступает животный,
И разум давно изнемог.

Ему помоги Ты не сбиться
Во мраке с прямого пути.
Ведь к Богу он тоже стремится,
Ему помоги Ты дойти!
Возьми Ты пронзенной рукою
За руку его и веди.
Так много еще испытаний
Ему предстоит впереди!

Прости Ты его своеволье,
Не знает ведь сам, что творит!
Молю Тебя, пусть Твоя воля
Вновь чудо пред ним совершит!
Даруй ему счастье спасенья,
Любовь прояви до конца.
И чудо яви исцеленья
Для славы небесной Отца!

1997 год

Я чувствую, праздник чудесный
Стремишься давно подарить.
Но ворот у самости тесный
И сердце так часто болит.

Спеши, ведь нас время торопит,
Ты сам убедился не раз.
Что было вчера так доступно,
Стает невозможным сейчас.

Казалось, что все мы имеем:
Жемчужины блеск и тепло,
Но как-то тихонько и просто
Все это куда-то ушло…
Ушло… Хорошо как вернется,
Согреет нас слова теплом,
Покажет прекрасные дали,
Поднимет опять на крыло.

Даст силы в пути не погибнуть,
Кого-то увлечь за собой,
Стать сутью Огня, а не дымом,
С победой вернуться домой.

А дома опять за работу.
И снова пути нет конца.
Принять вновь придется заботу,
Которая рвет нам сердца.

За роками слова, неначе в слухавку старого телефону,
І всі пошкодження – на лініях розірвані думки…
Я тільки поглядом заходжуся… я тільки поглядом збираюся і… тону…
І прислуховуюсь секунду, а це проходять вже роки й роки…

Ти віриш в те, що вже написано у хмарах,
Я хочу вірити у те, що кажеш ти…
З старої слухавки, що з двох кінців – по парах…
Доносяться пошкоджені думки…

Без вагань залишаєш засмучено-стомлене місто,
Де за подихом кожного – слідом змарнований день.
Ти ще мрієш про завтра. В тебе є на це право, звісно.
Серед маси з облич бачиш кілька десятків людей.

Завтра ще не тепер, а для когось, можливо, - ніколи.
Без вагань залишаєш потомлені в мотлох світи…
Мрієш – значить живеш, замикаєш розірвані кола…
Знаєш, містом моїм ще надовго залишишся ти.

Причаїлась між гілля тиша вечорова,
Лиш зітхає в сутіні яблунька в саду.
Біль і радість заплітаєш в пісню колискову,
Скільки ж кривди пережито на твоїм віку?

Заворожена красою яблуні, пташина
В'є гніздечко для маляток у густім гіллі.
Чом лягає на обличчя суму павутина?
Чом схвильовані стежини на твоїм чолі?

Від негоди захистить пташечки малечу
Добра й тиха яблунька в затишнім саду.
Зігріваєш нас теплом, лагідна й сердечна,
Хоч приносимо тобі ми радість і біду.

Впасти на злеті й зломити крило,
Наче й надії зовсім не було.
Впасти й розбитись, забути про все:
"Що ж, хай хтось інший вогонь принесе".

Здатись на випадок: "Жереб впаде.
Завжди так є - ХТОСЬ до влади прийде".
ХТОСЬ нам покаже, де шлях до зірок,
Кожен чекає, що прийде "пророк".

Нарід не хоче загрузнуть в багні,
Та не бажає загинуть в борні.
Кожен чекає, що Данко знайдеться.
Щоб опісля... розчавить його серце.

Запалала зимова симфонія
новорічно - різдвяними нотами.
Свято вгрілося вже між долонями.
Протоптали стежки в снігах чоботи .

Вечори сповило святе таїнство.
Зазвучали колядки під вікнами.
Оновилось родинне багатство , що
у буднях тепло повивітрювало .

Де б не був ,не знайти того затишку ,
що заплетений в колосках дідуха .
Зберігати традиції варто нам .
В них несеться нестримний дух рідності.

Душа - метелик , візерунки крил
розкинулися між нічними зорями .
Торкнувся темно - синій небосхил
моїх сердечних необізнаних просторів.
Тендітних крилець золотавий шовк
кохання огорнув терпкими митями.
Той серця голос зовсім не замовк .
Вичікує нові акорди стримано .
Душа - метелик в нічнім сяйві зір
купається в словах давно намріяних .
Тільки в хрептах нічних величних гір
лишається їх ехо нерозвіяне .

Є звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...

Ось тиша, і нема у світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...

Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...

У тиші тиш, у глибині очей
є промінь Богом даний, що не гасне,
бо щастя ним, освячується, власне -
до серця капілярами тече

2009

Замовкає птаха і минає літо,
і вбирає осінь розпашілі сни.
За водою лине щедро-сумовито
жайворове небо - в сутінь, до весни.

Збагряніле листя на вуста алеї
нагортає вітер у журі хмільній -
спили ми з тобою, друже, дні веселі,
знатися однині на порі сумній.

Золоті знемоги вицвітуть на біло,
у студеній криці звикнуться серця -
до весни, звичайно, та хіба це діло,
що негода буде так нам до лиця?

Видно у печалі Бог над нами тужить,
і дощить за кожним, хто упав, сльоза,
і вдихає обрій не осінню нежить,
а смиренні душі - путтю в небеса.

І щоразу глибша розставання смуга,
і щокроку ближче й нижче небокрай -
до весни, - де сходить милістю напруга
і вщухає в листях тихе «прощавай».


2010

Безмовності моїх осінніх днів
як осад , випадають в кружку з чаєм.
Поріг покрили золоті листки ,
що з дерева так щедро опадають .
Для чого підбирати нам слова .
Краса ж погоди зачаровує незмінно .
Мовчить душа в моїх осінніх днях .
Я поглядом ловлю красу невпинно .

Люблю експерименти в різних формах.
Алітерацію – рядок щоб аж іскрив,
Різночитань глибини рівнозначні,
Об'ємність образів обтічних та обачних,
Чеканну неочікуваність рим…
Канонів, правил, норм, разом із тим,

Абиде не тримать – то буде промах.
І хоч люблю шукати новий шлях, -
Лише пізнавши ходжені стежини,
Лишившись, мов заведена пружина, -
Юнацьку легкість явиш у словах,
Коли насправді – гинеш від утоми.

2010р.

Ліричним ти моїм героєм ставши,
Не прочитаєш, мабуть, жодного вірша…
Чомусь приречена, дивачка, завжди
Як відчіпний поштовий – вам усім чужа.

Хай так – думкам відмовити несила…
І я насилу призвичаїлась із тим
У побуті снувать. Ущент зносИла
Роздвою біль – живий, живлючий, живосил.

Чи дар, а чи покута це закляття –
Різниця, зрештою, яка у тім мені?
Ти стомишся й відмовишся сприймати,
Що ночі в мене – то лише безсвітлі дні.

А я мовчатиму у вакуумній пустці
Як той німчин, не дочекавшись тлумача,
Товктиму слів абищицю у ступці,
Підливши сліз гірких у тиші кіп'яча,

І ти, герою мій такий реальний,
Шукатимеш затишне, тепле і м'яке…
Як змилок драми із кінцем фатальним –
Усе минає, та і це… І це – мине.

Слова мої, важкі й незрозумілі,
Та й ритм осмиканий, мов козами трава, -
Я стану вам усім, як тінь від тіні…
Неусвідомлена. Закохана. Жива.

2010р.

Життя ішло. І ми сказали все.
Чого-чого, а слів не бракувало.
А що слова? Озвучені кімвали.
І протяг днів, як пір’я, їх знесе.
Життя ішло. Туманом повз вікно.
Таку любов не гріх і увічнити.
Давним-давно ми вичерпані квити
До дна, таки. (Якщо є в болю дно)
Любов сліпа? Дурниця із дурниць!
Моя любов була на диво зряча!
Вона з пророцтв складала Пісню Плачу
І склала руки, впавши горілиць.
… Квітковий бум у свята Великодні
Не ляже їй на плечі тягарем.
Не зрозумілі нам путі Господні,
Коли так вперто ми по них не йдем…

− Я кохаю тебе!
− Як же довго я слів цих чекала!
Я у сутінках віри ромашок зірвала мільйон…
− Ти прости! Зволікав…
− Я прощаю!
− Кохання кабала –
Серцю мила! – І серце для цього найкращий район…

− Ми ще юні?
− О так! Наша юність як світ неозора
І кохання в серцях наших вистарчить всім на землі…
− Ми одні?
− Ні! Ми двоє! Хоча… на планеті Пандора
Окрім нас тільки місяць спочив у вечірній імлі…

− Обіцяй, що кохання без меж, без турботи і віку…
− Обіцяю! В коханні немає зими, – так зігрій!..
− А ти чудо!
− Моя незрівнянна!
− Ми смуток-каліку
Обіграли в розгром за рахунок невиспаних мрій…

01.11.2010 р.

finita la commedia

Величне диво – материнські очі!
Мов смолоскипи на кордоні тьми,
і світло, і тепло несуть охоче,
своє дитя ведуть поміж людьми...

Та іноді вони-таки тьмяніють,
але на мить якусь... І знову, й знов
Священно при надії пломеніють,
бо в ній добро і гордість, і любов.

І ще – чекання. Радісне чекання.
Пронизує, захоплює, бринить
і рветься з серця музика кохання
в свою найкращу, неповторну мить!

Яке ж то щастя – первістка чекати!
Молюсь за Вас, за Ваше майбуття,
найкраща в світі синьоока мати
із невгасимим вогником життя!

Мокрий асфальт,кленове листя-
Дзеркальне відображення неба нічного.
А ти безжально ступаєш на зорі,
Які знітились від погляду твого.
А місяць сурмить-кличе зорі до зграї,
Та листя зів"яле уже непорушне:
Срібляться краплини на жовтому шовку
І небо крізь сльози сміється натужно...

Я тобі подарую шматочок своєї душі...
Загорну у красивий папір і прикрашу зеленою стрічкою.
І придбаю листівку і серцю довірю вірші...
Хай диктує слова, я писатиму римами зовсім незвичними,
бо це вперше така неповторна і трепетна мить...

Уявляю, як ти цей дарунок вночі розгорнеш...
І читатимеш вірш, із теплом і довірою ніжно написаний...
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ТАК, ЯК НІКОЛИ, НІКОГО, БЕЗ МЕЖ!
І шматочок душі, у руках твоїх щастям і світлом вколисаний,
Пригорнувся до тебе і весь зачарований спить...
2010

Поезія твого тіла,
Вповільнена плинність ночі…
Ти прагнеш до неба знову,
А зорі до тебе хочуть.

Мелодія ніжних рухів –
Невтомна п’янка готовність.
Гортанні акорди текстів,
Що римами щастя повні.

Передчуття розв’язки
І прагнення неземного,
Чекання-шукання стежки
Від грішного до святого.

І свято, бездонне свято
Дивитися в ніч і в очі…
Поезії твого тіла
Напитися знову хочу!


2010

Ти - Прометей. Ти - син мого чекання.
Ти міг би мене визволить з неволі...
Ти знав, мабуть, усі мої бажання...
Ти чув, як їх читали зірки в полі.

Впізнав мене... Впізнав! Один-єдиний!
Ти прихилив ОДИН своє чоло.
Ти мені здався таким дивним,
Що аж мене морозом обдало..!

Ти мене знав... Ти ж мене наскрізь бачив!
Ти знав, що віри свічка догорить.
Погасне. Зовсім... Бо я гірко плачу.
Й нема кому годинник зупинить.

Нема кого покликати до себе.
Немає як. - У серці - заметілі.
А якось жити, якось вижить треба...
Душа німіє,.. але все ще - в тілі.

Ти полюбив. Ти зміг мене любити! -
Цього собі ніколи не прощу!
Ти серце дав. Сказав йому горіти.
Воно згорить - а я не відпущу!

Дізнавшись, воля обпекла долоні:
"Ну і куди? Куди тепер? Куди?!"
І я уже - сама в своїм полоні.
Роки ішли, неначе поїзди...

Гримлять вагони. Час летить шалено!
"Ти - Прометей!" - мої вітри гули.
Ти вкрав вогонь!.. Дотлію... І даремно
Мої боги тебе не розп’яли!

07.11.10 18:53

Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

На обрусі співає троянд сніжно-білих стебло,
і на білих столах казка вин білих мріє неспішно,
і духмяна амброзія білої тиші настояно-ніжна.
Так врочисто чекають кохання, що першим було.

І гарцює кінь білий в гаптованій білим попоні.
білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

07/11/2010